Благодійність та суспільна опіка в Україні (кінець ХVІІІ – початок ХХ століття)

Новітній етап вітчизняної історіографії характеризується відродженням і активізацією інтересу до теми самоврядування міст. У дослідженні О. Головка Головко О.М. Харківське міське самоврядування у 1893-1917 роках: Автореф. дис. ... канд.. іст. наук / Головко О.М. - Харків, 1997. комплексно розглядається історія Харківського міського самоврядування у 1893-1917 рр. О. Марченко Марченко О.М. Міське самоврядування на Півдні України у другій половині ХІХ ст.: Автореф. дис. ... канд.. іст. наук / Марченко О.М. - Одеса, 1997. досліджує проблему становлення, розвитку і функціонування органів міського самоврядування на Півдні України у другій половині ХІХ ст. У дослідженні Л. Шарої Шара Л.М. Становлення органів самоврядування у містах і посадах Чернігівської губернії в останній третині ХІХ ст.: Автореф. дис. ... канд.. іст. наук / Шара Л.М. - Харків, 2002. висвітлюється проблема становлення та функціонування органів самоврядування у містах і посадах Чернігівської губернії в останній третині ХІХ ст. Розвиток медицини в Харкові досліджував І. Робак Робак І. Ю. Організація охорони здоров'я в Харкові за імперської доби (початок XVIII ст. - 1916 р.) / Робак І. Ю. - Харків, 2007.. Різнобічна діяльність міських громадських управлінь із соціальної підтримки та доброчинності висвітлюється у публікаціях авторів цієї роботи Ступак Ф.Я. Органи міського самоврядування: питання суспільної опіки // Історико-географічні дослідження в Україні: Збірка наукових праць. - К., 2003. - Число 6; Історичний досвід соціально медичної допомоги в містах: аналіз інформації документів та матеріалів // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. - К., 2003. - Число 10 - Ч. 2; Історичний досвід соціальної допомоги в містах // Вісник Академії праці і соціальних відносин. - 2003. - № 5; Соціальна робота в діяльності органів міського самоврядування: історичний досвід.// Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського. - Вінниця 2003. - Вип. 6. - Серія: Історія: Збірник наукових праць; Соціальна діяльність міських управлінь на Волині // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Збірник наукових праць. - Ч. 1. - Луцьк, 2003..

Отже, проведений аналітичний огляд наявної літератури дорадянського, радянського і сучасного періоду показав відсутність в історіографії наукових робіт, присвячених комплексному дослідженню проблеми суспільної опіки та благодійності в Україні.

У підрозділі 1.2. "Джерела дослідження" відзначається, що одними з найважливіших джерел дослідження є матеріали з фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, Державного архіву м. Києва, 18-ти державних обласних архівів України та державного архіву Республіки Крим. Вибір і кількість архівів обумовлені прагненням роботи з документами і матеріалами, що дозволяють не лише змоделювати історію соціальної допомоги та доброчинності через звернення до різних фактів на прикладі різних губерній і міст, але й впевнитись в об'єктивності і повноті інформації та висновків.

До опублікованих джерел відносяться акти законодавчого характеру, які містяться в "Полном Собрании Законов Российской империи" і "Своде Законов Российской империи" і дозволяють скласти уявлення про загальні тенденції у політиці верховної влади щодо опіки та благодійної діяльності, про створення, структуру, компетенцію доброчинних інституцій та їх взаємодію з державними установами. Значну інформативну цінність мають видання з універсалами Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича. Окрему групу джерел складають статистичні матеріали, до яких належать статистико-економічні огляди по українських губерніях за різні роки. Недоліком оглядів є нераціональна методика статистичних підрахунків, відтак неповна і недостатньо точна інформація. Використані опубліковані документи, що відображають їх діяльність у різних сферах: журнали зібрань, засідань, протоколи та постанови земських та міських управлінь, звіти, кошториси прибутків і видатків, розпорядження, службове листування, прохання, клопотання. Узагальнення та аналіз статистики суспільної опіки в українських губерніях Російської імперії зроблено в довіднику "Россия. 1913 год". Важливим фактом суспільного життя стала поява спеціальної періодики з проблеми благодійності. Журнали "Детская помощь", "Вестник благотворительности", "Трудовая помощь" охоплювали усі види благодійності. Сторінки газет також містили багатопланову інформацію про різні сторони соціально-доброчинної діяльності.

Отже, комплексне дослідження масиву вказаних вище архівних та опублікованих джерел дозволяє зробити висновок, що він є достатньо репрезентативним і загалом сприяє вирішенню поставлених у монографії завдань.

У підрозділі 1.3. "Методологія дослідження" визначаються методологічні засади дисертації. Методологічна база дослідження включає характеристику підходів, принципів та методів наукового вивчення проблеми. Методологічну основу роботи складає комплекс базових принципів і підходів: багатофакторність, об'єктивність та системність, які реалізовані за допомогою широкого спектру загальноісторичних, загальнонаукових, міждисциплінарних та спеціальних методів. Добір методів дослідження залежав від поставленої мети і конкретних завдань роботи. Автором застосовувалися як загальнонаукові: дедукції і індукції, аналізу і синтезу, описовий, кількісний, типологізація, класифікація, так і конкретно-історичні: проблемно-хронологічний, структурно-системний, історизму, історично-аналітичний. Серед спеціально наукових методів важливу роль у проведенні дослідження відіграли методи політології, соціології, психології, математичної статистики, джерелознавства. Загалом же автор не відкидав раціонального, що має місце в різних школах і теоріях, намагався застосувати їх при дослідженні обраної теми, зважаючи при цьому на власне розуміння співвідношення цих методів.

У другому розділі "Історико-теоретичні засади феномену доброчинності та суспільної опіки" досліджується історичний розвиток доброчинності та соціальної допомоги на різних етапах історії.

Благодійність, як соціальний феномен, що має багатовікову історію, можна впевнено, на наш погляд, вважати елементом культури, який вказує одну з особливостей способу життя, властивих суспільству протягом його розвитку. У всі часи і в усіх народів більше чи менше визнавався обов'язок надавати допомогу неімущим і слабким. Благодійність у звичайному розумінні цього слова з'являється в Європі разом з утвердженням християнства. За Євангелієм від Матвія, будуть допущені в Царство боже і матимуть вічне життя ті, хто були милосердними: давали їжу голодним, притулок - подорожнім, одяг - роздягнутим, відвідували хворих, пом'якшували долю ув'язнених. Основною заповіддю стала любов до ближнього: "...полюби ближнього свого, як самого себе...". З часом діяльність християнина набуває різних форм. Вона не обмежується лише підтримкою всередині християнської общини, а має своє продовження в соціумі, куди переносяться принципи, світобачення, цінності і нормативна поведінка по відношенню до інших членів спільноти. До XIX ст. склались передумови для того, щоб допомога і взаємодопомога оформились в єдиний соціокультурний процес, зі своїми традиціями, принципами, цінностями, формами. До того ж у цей період склався певний підхід до розуміння різних феноменів, таких, як бідність, жебрацтво, безпритульність, сирітство і т. ін. Все це вимагало від суспільства не лише системного осмислення, але й практичних кроків у розв'язанні проблем соціальної патології. Важливе значення для формування за рубежем сучасної системи соціальної допомоги мали принципи Ельберфельдської системи, що отримала свою назву від міста, де вона була ефективно застосована. В Україні, з ії історично сильним впливом державної і церковної влади, традиція піклування про нужденних завжди була іншою. Опорою народу у важкі роки були монастирі, де знаходили притулок немічні та осиротілі. Серед основних напрямів соціальної допомоги у Київській Русі важливе місце належало князівській благодійності. Іншим напрямом соціальної підтримки була церковно-монастирська благодійність. Згідно з християнським вченням про любов до ближнього православна церква відігравала провідну роль у доброчинній діяльності. З метою упорядкування благодійності в 996 р. князь Володимир видав Статут, згідно з яким соціальна опіка віддавалася під захист церкви. В Статуті згадуються лікарі та лікарні, а при перерахуванні осіб, підвідомчих церковній юрисдикції, знаходимо людей церковних, богадільних. Статутом були передбачені джерела фінансування для утримання церковних структур та їх благодійних закладів. Для цього встановлювалась "десятина" на утримання монастирів і церков, а також богаділень, лікарень і "странных неимущих", змістом якої було щорічне відрахування десятої частини грошових надходжень від хліба, худоби, судових мит і т. ін. Княжа влада та духовенство застосовували на практиці такі форми благодійності, як годування жебраків та убогих, заснування монастирських лікарень, відкриття училищ для сиріт, викуп полонених, виділення коштів для будівництва житла після сильних пожеж у містах, навчання ремеслам дітей малозабезпечених та убогих батьків, роздавання милостині та ін. Влаштування церквою лікарень. притулків допомагало послабити суперечності середньовічного міста, піднімало престиж і роль церкви.

Славну сторінку в історію вітчизняної доброчинності вписали українські гетьмани, козацька старшина та рядові козаки. Чільне місце серед філантропічних діянь цього періоду посідає підтримка Києво-Могилянської академії. Ще на початку свого існування Київська братська школа отримала охорону та матеріальну підтримку Війська Запорозького та визначного мецената-фундатора гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Доброчинна діяльність тривала і в часи гетьмана Богдана Хмельницького. Великої уваги надавав Б. Хмельницький Києво-Могилянській колегії. Прикладом надання матеріальної допомоги є розпорядження про передачу Київському Богоявленському монастиреві кількох сіл, надання привілеїв шинкування горілкою й медом без податків, що було важливою статтею прибутків Братського монастиря. Б. Хмельницький продовжував традиції запорожців щодо спорудження православних храмів, жертвування на їх утримання, взяття під захист їх служителів. Широко відома зведена коштом Хмельницького у Суботові Іллінська церква. Його ж коштом заново позолочений купол собору Михайлівського Золотоверхого монастиря. Низку гетьманських універсалів одержав Києво-Микільський Пустинний монастир. Межигірський монастир одержав від гетьмана село Чернин, містечко Вишгород з селами Петрівці і Мощани. На Лівобережжі опікою гетьмана чи не найбільше користувався Густинський монастир. Універсалами підтверджувались права монастирів на подаровані або куплені землі, млини, пасіки тощо, на сичення меду. Безперечною заслугою гетьмана було те, що у вирі воєнних та політичних подій у його діяльності знайшлося місце для добродійних справ.

Надзвичайну сторінку в історію доброчинності вписав гетьман Іван Мазепа. У своїй доброчинно-меценатській діяльності І. Мазепа значну увагу приділив Києво-Могилянській академії. Своїми універсалами Мазепа підтвердив усі попередні надбання Братського монастиря й подарував від себе 17 дворів на Подолі та деякі села. Крім того, Мазепа щороку давав на стипендії студентам 1000 золотих, поповнював бібліотеку різними книжками. Коштом Мазепи постали кам'яні споруди Братського монастиря та Богоявленська церква, збудовано новий навчальний корпус Академії. Прикладів доброчинності Мазепи відомо чимало. Лише на будови та оздобу Києво-Печерської лаври Мазепа витратив більш, як мільйон золотих. З величних церков, побудованих коштом Мазепи поза Києвом, має особливу цінність Вознесенський собор з монастирем у Переяславі, на що витрачено понад 300 тисяч золотих. З будов, які лише докінчувалися коштом Івана Мазепи, згадаємо Спаську церкву Мгарського монастиря, фінансування трапезні Густинського і Мгарського монастирів. Залишив І. Мазепа доброчинний слід і в Чернігові, де побудував у Борисо-Глібському монастирі церкву св. Івана Предтечі і велику кам'яну дзвіницю, взяв участь у завершенні Троїцького собору в Іллінському монастирі, подарував кафедральному Борисо-Глібському собору розкішні срібні ворота, споруджений також іконостас для Введенської трапезної церкви Троїцько-Іллінського монастиря. У Батурині побудовано п'ять церков на кошти гетьмана. Троїцькому храму І. Мазепа подарував понад 20 тис. золотих, Миколаївському - чотири тис. золотих. На будівництво Воскресенської та Покровської церков було виділено 15 тис. золотих. Були позолочені бані Софійського собору, на що І. Мазепа витратив п'ять тисяч дукатів. Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві реставрований за часів І. Мазепи. Головна соборна церква Успіння Богородиці Києво-Печерської лаври була розбудована на кошти Мазепи. Гетьманом здійснено видатки на позолочення бані Успенської церкви, великий дзвін і дзвіницю до Печерського монастиря. Троїцька церква над головною брамою Лаври остаточному оформленню й цінному стінопису завдячує І. Мазепі. На кошти гетьмана навколо Верхньої Лаври споруджено кріпосну стіну. На Кирилівській церкві у Києві на кошти Мазепи було збудовано чотири наріжні бані й пишний бароковий причілок на фасаді. За даними С. Павленка, на виділені Мазепою кошти збудовано 26 соборів, церков та дзвіниць. Меценатство І. Мазепи сягало Палестини, Антіохії, Александрії, грецького Афону і Царгорода. На замовлення гетьмана зроблено срібну плиту до церкви Гробу Господнього в Єрусалимі. Мазепа подарував срібну миску до церкви Гробу Господнього в Єрусалимі з надписом. Збереглася по нинішній день у Єрусалимі Плащаниця, яку подарував до церкви Гробу Господнього гетьман І. Мазепа.

Після 1709 р., незважаючи на складну ситуацію, благодійно-меценатська діяльність не припинилася. Гетьмани і козацька старшина опікувалися культурно-освітньою нивою. Так, гетьман І. Скоропадський для матеріального сприяння Київській академії передав Братському монастиреві кілька сіл. Визначними фундаціями Скоропадського були розбудова Гамаліївського Харлампієвого монастиря на Глухівщині; відбудова після пожежі 1718 р. Києво-Печерської Лаври; фамільна мурована церква Іоана Предтечі у Стародубі; Троїцький собор у Глухові. Гетьман Д. Апостол видав універсал, що підтверджував права Києво-Братського монастиря на володіння селами та угіддями, які йому належали. Крім того, Д. Апостол відновив щорічні виплати з військового скарбу (200 дукатів). Іконостас Георгіївської церкви Видубицького монастиря в Києві подарувала дружина гетьмана Д. Апостола. За його правління засновано відому Глухівську співацьку школу, в якій за 40 років дістали освіту понад 300 музикантів, солістів і регентів, зокрема й Д. Бортнянський і М. Березовський. Важливою виявилась донаторська, ктиторська і фундаторська діяльність старшини.

Не стояло осторонь благодійності та меценатства й рядове козацтво. Причини щедрості запорожців до храмів і духовенства слід шукати в притаманному козакам легковажному ставленні до грошей, багатства, в погляді на пожертви як на можливість замолити гріхи, в любові козаків до прикрашання релігійних споруд та ін.

Відзначаючи доброчинно-меценатську діяльність часів Козаччини-Гетьманщини як "позитив", задля об'єктивності, історичної правди, не слід забувати й про менш приємні обставини. Не торкаючись політичних аспектів, зазначимо, наприклад, що збереглися скарги з різних міст Гетьманщини на утиски й кривди з боку старшини і духовних осіб. Що ж до селянства, то воно, за словами О. Оглоблина, "переживало процес дальшого збільшення "підданських" повинностей і загального зубожіння. Концентрація землеволодіння і політичної влади в руках козацької старшини мала своїм головним джерелом і разом з тим своїм головним наслідком зростання визиску селянської маси".

На складному історичному шляху поступово розвивалися різні форми суспільної опіки, у якій чітко окреслюються два провідних напрями - продовження традицій особистого благодіяння та захисту нужденних і посилення організуючих засад, вдосконалення форм і масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні доброчинної діяльності церкви.

Особливо плідним і актуальним за завданнями і результатами їх здійснення виглядає досвід розвитку благодійності, опіки, соціального забезпечення у пореформений період ХІХ ст., основними принципами якого були: децентралізація системи опіки, передача державою благодійних органів, організацій та установ органам земського та міського самоуправління; індивідуалізація допомоги населенню; переважна увага до профілактики збідніння і безробіття; перехід до здебільшого "відкритого" типу суспільної опіки, тобто соціальному забезпеченню поза благодійними закладами. Важливим засобом було державне і громадське стимулювання благодійної діяльності: право носіння мундирів і знаків відповідних відомств; нагородження орденами і медалями; фінансові та інші пільги; персональні пенсії і допомоги; надання дворянського звання, почесних громадян; прийоми в імператорській сім'ї, в губернаторів; присвоєння імен філантропів і меценатів благодійним закладам, музеям, бібліотекам, школам, інститутам, вулицям тощо.

Перша світова війна, створивши нову екстремальну ситуацію, активізувала благодійну діяльність в Росії, яка відзначається в цей період досить значною розгалуженістю. Діяли Комітет Великої княжни Тетяни Миколаївни (Тетянинський комітет), Олексіївський Головний комітет, Олександрівський комітет, Комітет Великої княгині Єлизавети Федорівни; Морське благодійне товариство, Скобелєвський комітет, Романовський комітет, Комітет Великої княгині Марії Павлівни, Товариство повсюдної допомоги постраждалим на війні нижчим чинам та їх сім'ям, Георгіївський комітет. Найбільш масовими організаціями, яким підпорядковувалися благодійні інституції, були міністерство внутрішніх справ та Відомство православного сповідання і військового духовенства. Головними самостійними центрами благодійності були чотири відомства: Відомство установ імператриці Марії; Імператорське людинолюбне товариство; Російське товариство Червоного хреста; Попечительство трудової допомоги. Філантропічні заклади та організації були підвідомчі міністерству народної освіти, військовому міністерству, міністерству юстиції, міністерству імператорського двору, міністерству шляхів сполучення, морському міністерству, міністерству землеробства та державного майна. Нужденні отримували допомогу також через міські та земські установи, прикази громадської опіки, церковно-парафіяльні опікунства і станові громади. У 1909 р. утворився Всеросійський союз установ, товариств і діячів з громадської та приватної опіки. Він став ініціатором двох загальноросійських з'їздів діячів благодійності.

Як відомо, благодійний канал громадської допомоги незаможним було закрито після 1917 р., коли держава оголосила себе єдиним гарантом соціальної, в тому числі й медичної допомоги.

У всьому світі громадська допомога завжди складала вагому долю зусиль суспільства і держави з покращання добробуту і здоров'я людей. Як не парадоксально, але чим цивілізованіше суспільство, тим сильніше в ньому розвинені благодійні структури, тим масштабніша суспільна допомога, включаючи благодійну. Благодійність, народжена ідеями милосердя, гуманності, а також економічними інтересами, живлячись пожертвуваннями заможних осіб, організацій, товариств, має економічне, соціальне, моральне і навіть політичне значення. Ідеї доброчинності, що відроджуються в теперішній час, - найкращий доказ відновлення справедливості.

У третьому розділі "Діяльність приказів громадської опіки" аналізуються особливості діяльності в Україні такої важливої установи із соціальними функціями, як прикази громадської опіки (ПГО).

У підрозділі 3.1. "Загальні положення та фінансова діяльність" розглядаються основні засади та напрями фінансової діяльності приказів громадської опіки в українських губерніях. Вказано, що система державної опіки почала складатись в Україні з останньої чверті XVIII ст. До цього піклування про найбідніші прошарки населення мало церковно-громадський характер, залежало від приватної ініціативи. Проведення важливих практичних заходів щодо створення системи державної опіки пов'язане з законом "Учреждения для управления губерний" 1775 р., за яким засновувалися прикази громадської опіки. Приказу доручалось "попечение и надзирание о установлении и прочном основании: 1) народных школ; 2) установление и надзирание сиротских домов для призрения и воспитания сирот мужескаго и женскаго пола, оставшихся после родителей без пропитания; 3) установление и надзирание гошпиталей или больниц для излечения больных; 4) установление и надзирание богаделен для мужескаго и женскаго пола убогих, увечных и престарелых, кои пропитания не имеют; 5) установление и надзирание особого дома для неизлечимых больных, кои пропитания не имеют; 6) установление и надзирание дома для сумасшедших; 7) установление и надзирание работных домов для обоего пола; 8) установление и надзирание смирительных домов для обоего же пола людей". Інакше кажучи, прикази опікувалися в губерніях справою початкової освіти, громадського здоров'я, суспільної благодійності і частково пенітенціарною справою. Така всебічність допомоги незаможним членам суспільства і відзначена різноманітність закладів свідчила про те, що система державної підтримки осіб, які не мали майна, визначеного соціального статусу і не могли забезпечити себе власною працею, перебувала на етапі становлення. Діяльність приказів в Україні відзначалась досить високою активністю. За кількістю опікуваних та затрачених на них коштів вони займали провідні місця в Російській імперії. Для виконання своїх функцій приказам громадської опіки було виділено з державної скарбниці 15 тис. руб. з дозволом "умножить сумму раздачею онной из процентов и принятием подаяний". Серед способів примноження капіталів було надання грошових сум в кредит, під заставу в банк, прийняття пожертв. Дозволено було встановлювати кухлики. Певною мірою ПГО відігравали роль своєрідних банків. Прикази спрямовували свої кошти в обіг, позичаючи їх на невеликі строки. Міністерство внутрішніх справ стимулювало прикази до збільшення коштів. До цього можна віднести, зокрема, дозвіл на ведення господарських і майнових операцій: здача в найм лавок, будинків, кузень, млинів, садів, городів, заохочення добування торфу, заготівлі дров для продажу. У розпорядження ПГО потрапили суконні та цегельні фабрики. На користь приказів йшла й частина прибутку від продажу гральних карт. Певною підмогою для формування коштів стали апеляційні і митні суми, що стягувалися в міських думах, повітових судах з відвідувачів при реєстрації документів. Певне значення мали кошти, які надавали міста на утримання закладів ПГО, адже користувалися ними мешканці міст. Запровадження принципу самофінансування означало, що уряд намагався перекласти проблему підтримки нужденних елементів суспільства на місцеву адміністрацію. При вивченні архівних документів нами виявлені часом неочікувані й неординарні штрихи до характеристики цих суспільно-державних організацій. Таким, на нашу думку, є один з шляхів забезпечення себе коштами. Наприклад, на рахунок Подільського ПГО були внесені кошти від продажу архіву лікарні після закінчення узаконеного терміну зберігання. В Житомирі від продажу призначених до знищення архівних справ Волинським приказом громадської опіки "по благотворительной части выручено 163 руб. 41 коп.". Ця сума була перерахована в недоторканий капітал, проценти з якого призначалися на утримання сиріт і підкидьків. Ілюстрацією фінансової діяльності можуть бути статті прибутків та видатків, в тому числі доброчинного характеру: прибутки від капіталів приказу, від капіталів за заповітами, від кухликового збору "для богоугодных заведений", допомога міст, за лікування в лікарнях, за догляд у богадільні, пеня та штрафи; видатки на утримання сиріт та підкинутих дітей, на роздачу бідним коштів від кухликового збору. Отже, прикази громадської опіки, перебуваючи під безпосереднім контролем МВС, збільшували свої капітали за рахунок фінансових операцій, приватних пожертвувань, а також від ведення самостійної господарської діяльності.

У підрозділі 3.2. "Навчально-виховні заклади" розглядається діяльність різних навчально-виховних закладів періоду діяльності приказів громадської опіки на території українських губерній.

Стаття 385 "Учреждения для управления губерний" розкривала обов'язки приказів щодо дітей-сиріт. Останні віддавалися у сирітські будинки, а за відсутністю коштів - у селянські сім'ї за помірну платню. Доцільним вважалося не лише опікування, а й навчання малолітніх грамоті та ремеслам. Архівні документи свідчать про те, що дітей з виховних будинків передавали на утримання приватним особам, зокрема у села. По досягненню 12 років і закінченню навчання за програмою парафіяльних училищ сироти розподілялися приказом громадської опіки: хлопчики - в гімназії пансіонерами, у фельдшерські школи, школи садівництва, шовківництва, виноробства і землеробства, "до благодійників", до купців, підприємців, художників, ремісників, у друкарні; дівчатка - у виховні заклади, приватні пансіони, до майстрів, у навчальні заклади "повивального мистецтва", до різних осіб. Окрім мережі різних закладів, прикази громадської опіки утримували пансіонерів у навчальних закладах інших відомств, надавали допомогу на утримання в інститутах шляхетних дівчат, в університетах, академіях, гімназіях і повітових училищах. У 1852 р. було прийнято рішення утримувати за рахунок ПГО до 140 стипендіатів на медичних факультетах університетів і в медико-хірургічних академіях.

Важливо нагадати ще про одне починання другої половини XVIII ст. -виховні будинки, опікунами яких були відомі люди. Видатний літератор І. П. Котляревський був опікуном полтавського будинку для виховання дітей бідних дворян.

У підрозділі 3.3. "Богадільні та виправні заклади" з'ясовано значення богаділень та виправних закладів приказів громадської опіки. Богадільні призначались для "не имеющих пропитания убогих, увечных и престарелых обоего пола гражданского ведомства из всех состояний". При вирішенні питання прийому у богадільні перевага надавалась тим, у кого не було родичів, які могли б забезпечити прожиття. У богадільнях опікувалися усі люди вільного стану, похилого віку, убогі, каліки; кріпосні селяни не приймалися. За певну плату від державного казначейства у богадільні приймалися: скалічені нижчі чини; скалічені вихованці з колишніх військових кантоністів; сини нижчих поштових службовців, незаможні і нездатні до праці; солдатки, як замужні, так і вдови, невиліковно хворі, психічно хворі, похилого віку та каліки. Пізніше у вказані добродійні заклади направлялися за розпорядженням губернської адміністрації: скалічені бродяги, нездатні до переїзду в Сибір; жінки з немовлятами, що підлягали за бродяжництво засланню до Сибіру на поселення, до закінчення вигодовування; відставні нижчі чини, які жебракували чи тимчасово звільнені для покращання здоров'я; інваліди з арештантських рот; виключені з духовного звання, що через старість чи каліцтво не можуть працювати та ін. Для немічних, які залишались без будь-яких занять, прикази громадської опіки повинні були надавати можливість для читання та слухання священних книг. У великих чи віддалених від міста богадільнях, або коли декілька закладів приказів були об'єднані в одне господарство, влаштовувалися церкви. ПГО забезпечували свої заклади релігійною літературою. Певною підмогою для функціонування богаділень були внески заможних осіб. Дотримувався територіально-становий принцип, який, на нашу думку, можна оцінити як логічний і раціональний. На початку XX ст. утримування було безплатним і з платою. За нашими підрахунками, опікувані за плату складали 23%. Крім богаділень приказів громадської опіки, у губернських і повітових містах існували богадільні, відкриті і утримувані коштом міст, окремими станами, добродійниками, національно-релігійними громадами.

Прикази завідували закладами виправного характеру - робітними та упокорювальними будинками, які можна назвати першими закладами для вирішення питань безробіття. Тут відшкодовувалися заподіяні збитки. Усіх людей, які "праздно шатаются" або займаються жебрацтвом, закон приписував забирати і направляти в робітні будинки. Робітні будинки не набули належного розвитку. В упокорювальні будинки дозволялося здавати непокірних поміщикам кріпосних; відправлялись туди й інші категорії "злочинців". У цих закладах був встановлений напівтюремний режим з примусовою працею та тілесними покараннями. У деяких закладах вказаного типу поступово накопичувалися особи з різними фізичними вадами, які врешті так і залишались довічно у богадільнях чи при лікарнях.

Отже, діяльність мережі спеціальних благодійних закладів системи ПГО - богаділень, заповнила важливу нішу у соціальному захисті населення, мала позитивне суспільне значення. Богадільні виконували суто добродійну функцію. Стосовно ж робітних та упокорювальних будинків зазначимо, що вказані інститути - не що інше, як виправні заклади, куди розміщували за незначні злочини і вчинки. Відзначимо також, що назва цих закладів - виправні, - є умовною, адже вони виконували певні функції опіки, хоча задумані як близькі до тюрем.

Підрозділ 3.4. "Приказна медицина" висвітлює медичну допомогу як особливий напрям діяльності приказів громадської опіки. Стаття 386 "Учреждений" детально характеризувала місцезнаходження лікарень. У лікарнях передбачалось опікувати "всякого звания бедных и неимущих безденежно, прочих же больных и господских служителей только тогда принимать, когда порожние места случатся, и класть особо, а плату за излечение сих установить умеренную". Оплата за лікування і утримання в лікарні була помірною і вносилась за місяць наперед при прийомі хворого. Стосовно військовослужбовців, то на підставі положення комітету міністрів 1816 р. "За пользование в больницах военных чинов стягувалось 50 копійок за добу з кожного хворого. Прикази громадської опіки почали на нових засадах організовувати допомогу й душевнохворим: відкривали психіатричні відділення в лікарнях, на вимогу "устроить в каждой губернии особые дома для умалишенных" будувалися спеціальні будинки для божевільних ("жовтий дім"). Хоча оплата довго не змінювалась і зовсім не відповідала дійсним витратам лікарень, МВС, з метою доступності лікарень для незаможних, не підвищувало її. Однак зі зменшенням коштів ПГО, з одного боку, зростанням цін на усі необхідні предмети, з іншого боку, примусило МВС відступити від цього правила і підвищити плату за лікування. В цілому підкреслимо, що оплата для цивільних хворих стягувалася лише з імущих хворих, а за неімущих, що належали до різних відомств і громад, оплачували останні. Проте закон цей поширювався лише на громади податні, в яких існувала кругова порука. Стосовно амбулаторного прийому, то він був безкоштовним, за виключенням представників державних відомств. В лікарнях дореформеного періоду навіть штатні ліжка не завжди були заповнені. Негативна оцінка, яку давали приказній медицині діячі більш прогресивної - земської медицини, на нашу думку, навряд чи правомірна. Незважаючи на всі її недоліки, обумовлені бідністю, нестачею медичного персоналу, низькою культурою тощо, вона була все ж таки формою державної медицини. Прикази громадської опіки намагалися поліпшувати медичну справу. Так, Київський ПГО ще у 1844 р. розглядав питання про покращання побутових умов хворих та інвалідів у міських і повітових лікарнях та інвалідних будинках і "об искоренении разных злоупотреблений в больницах". Гадаємо, що сучасної охорони здоров'я практика діяльності приказної медицини має значний інтерес. Отже, створення приказами громадської опіки медичних закладів ознаменувало новий важливий етап історії медицини - появу так званої "приказної медицини". Вона проіснувала майже сто років, а в деяких губерніях ще довше. Прикази заклали основи цивільної охорони здоров'я населення і досягли певних успіхів порівняно з доприказною медициною. В той же час не можна не погодитися з численними авторами кінця ХІХ - початку ХХ ст., які оцінювали приказну систему управління медичними закладами як уже неприйнятну в нових історичних умовах. На зміну приказній прийшла земська медицина.

Відзначимо, що прикази громадської опіки займалися багатьма проблемами навчального, благодійного, медичного та виправного плану. Підвищенню рівня соціальної опіки заважали всевладдя бюрократії, надмірна централізація управління, постійна нестача фінансових коштів, дефіцит кваліфікованого персоналу та ін. Опіка не була обов'язковою для всіх незаможних, а була лише вибірковим факультативним явищем. Прикази громадської опіки хоча й проводили роботу з надання підтримки незаможним, проте не могли задовольнити усі потреби населення. Цьому сприяла і "погана слава" дореформених закладів суспільної опіки. Система опіки, створена законом 1775 р., не мала альтернативи дуже довго. Діяльність приказів громадської опіки склала цілу епоху в історії благодійності.

У четвертому розділі "Соціальна діяльність земств" аналізується діяльність земських органів самоврядування з соціальної допомоги населенню і в галузях земської освіти та медицини.

У підрозділі 4.1. "Земська суспільна опіка" розглядається соціально спрямована земська робота. Зазначається, що поряд з іншими обов'язками з розвитку місцевого господарства та побуту до компетенції земств увійшло "завідування земськими лікувальними та благодійними закладами... турбота про опіку бідних, невиліковно хворих та божевільних, а також сиріт і калік та інші заходи опіки... способи припинення жебрацтва", участь у "піклуванні про народну освіту, народне здоров'я і в'язниці" та ін.

Земські видатки поділялися на обов'язкові і необов'язкові (на народну освіту, медицину, ветеринарію, утримання управи та ін.). Необов'язкові видатки за 24 роки (1866-1890) зросли з 43,6 до 53,2%, що свідчить про переорієнтування земськоі діяльності; адміністративні видатки скоротились з 14,4 до 7,0%, на освіту та медицину зросли відповідно з 7,6 до 14,7% і з 9,2 до 15,5%. Це є доказом активної ролі земств у справі створення народної школи та поліпшенні медичного забезпечення населення.

Земські установи або самі влаштовували різні благодійні заклади і доглядали в них нужденних, або надавали матеріальну підтримку благодійним закладам, чи видавали грошову допомогу окремим особам і сім'ям. Більша частина витрат на доброчинну допомогу населенню відшкодовувалась з поточних коштів земських установ. Опіка інвалідів та літніх осіб у богадільнях не набула розвитку в земствах, і навіть дещо скоротилась. Ті, хто підлягав опіці, переводились в пенсіонерів, які отримували певну пенсію і влаштовувались на квартирах.

Губернські земства витрачали на організацію суспільної опіки значно більшу частину свого бюджету, ніж повітові. В українських губерніях у 1901 р. ними було асигновано: у Таврійській - 10,0%, Херсонській - 4,93%, Катеринославській - 3,2%, Чернігівській - 3,82%, Харківській - 1,38%, Полтавській - 0,44%. За активністю у суспільній опіці серед повітових земств виділяється Полтавська губернія. Проте фінансування суспільної опіки губернськими земствами усе-таки було незначним.

Окрім надання допомоги невиліковно хворим, особам, нездатним до праці, жебракам, земства влаштовували професійні школи, товариства допомоги, будували тимчасові приміщення для безпритульних, "странноприимные дома" для переселенців та робітників, відкривали довідкові контори для врегулювання пересування робітників та пошуку роботи. Земські установи здійснювали диференційований підхід до проблем нужденних. Створювались спеціальні фонди, окремо для ремісників, бідних жінок, учителів тощо.

Не менш важливу роботу земські установи проводили з профілактики збідніння. З цією метою створили позичково-благодійні капітали, емеритальні каси, діяльність яких спрямовувалася на підтримку переселенців, на ремонт і будівництво квартир, будинків. Земства займались громадськими роботами, надавали одноразову допомогу до різних свят (Різдво, Пасха), вносили оплату за навчання. Використовувалися традиційні кухликові збори.

У земських бюджетах найбільшу частину займали видатки соціального характеру - медицина, народна освіта. Земства остаточно спеціалізували та виділили медицину й народну освіту, що було важливо з точки зору організації ясел для дітей, встановлення стипендій, організації опіки хроніків, сімейної опіки душевнохворих. Органи земського самоврядування надавали добродійну, фінансову та медичну допомогу сім'ям нижчих військових чинів та офіцерів, дітям-сиротам та іншим категоріям нужденних. За законом від 25 червня 1912 р. надавалась продовольча допомога родинам призваних на військову службу. Задовольнялися різні клопотання про надання допомоги, виділялися кошти на допомогу сиротам, удовам, надавалися кошти на лікування працівникам земських установ, колишнім працівникам та їх родинам.

Одним із спрямувань земської опіки була підтримка благодійної мережі. Київське губернське земство надавало субсидії Маріїнській общині сестер милосердя. Ковельська повітова земська управа підтримувала місцеве товариство допомоги бідним. Субсидію отримало Подільське губернське попечительство дитячих притулків. Кошторис Олександрівської повітової земської управи містив статті видатків на підтримку Катеринославського благодійного товариства, товариства піклування про підкидьків, товариства піклування про дітей, дитячих притулків, товариства допомоги нужденним учням в губернській земській фельдшерській школі. Полтавське земство допомагало кременчуцькому товариству допомоги бідним, Полтавському, Лубенському, Роменському благодійним товариствам. Волинське губернське земство надавало субсидії житомирському дитячому санаторію. Земські органи розширили мережу богаділень, сирітських будинків, брали на себе піклування про незаконнонароджених дітей, підкидьків. Поширеною формою була опіка за рахунок благодійних товариств. Організовувалися такі форми підтримки, як денні притулки, ясла, ремісничі класи, землеробні колонії і ремісничо-виправні притулки.

Земська соціально спрямована діяльність мала досить різноманітний характер, що видно з переліку її видів. Земства допомагали постраждалим від паводку, неврожаю; допомагали родинам нижчих чинів, призваних в армію; підтримували селян-переселенців; оплачували навчання, утримували стипендіатів у навчальних закладах та пенсіонерів; створювали та фінансували будинки й колонії для душевнохворих, колонії для неповнолітніх злочинців, притулки для підкидьків; будували благодійні заклади різних типів; видавали позики безземельним селянам на придбання землі. Надавалась допомога грішми, речама, продуктами; у пошуку роботи, для чого створювалися бюро й контори працевлаштування, організовувалися громадські роботи; підтримувались благодійні товариства та різні заклади.

Під час Першої світової війни окрім допомоги пораненим, біженцям, родинам мобілізованих, земства брали участь у хлібних заготівлях для потреб армії, закуповуючи борошно. У вересні 1914 р. за участю Сумської повітової земської управи було закуплено 20 тис. пудів житнього борошна.

Звісно, не можна змальовувати соціальну роботу земських органів лише світлими тонами, без проблем, труднощів та недоліків. За оцінкою сучасників, земства виділяли безпосередньо на потреби громадської опіки недостатні суми. Це було пов'язано з недостатнім бюджетом земств, урядовими обмеженнями їх фінансово-економічної діяльності, досить слабкою фінансовою допомогою з боку держави. Підсумки соціальної роботи земських органів у багато разів перевищували аналогічні показники діяльності бюрократичної адміністрації неземських губерній та областей. Аналізуючи й оцінюючи діяльність земських органів самоуправління в сфері суспільної опіки, можна стверджувати, що хоча суспільна опіка вважалася "факультативною діяльністю", результати були в цілому досить відчутними. Безсумнівною заслугою земств було те, що соціальний захист став розглядатися як найважливіша суспільна справа. Діяльність земств була спрямована не лише на пом'якшення наслідків цих явищ, але й на попередження їх та знайшла широкий і багатогранний характер.

У підрозділі 4.2. "Земська освіта" відзначається, що з боку земств зростала зацікавленість шкільною справою. Піднесення народної освіти перетворювалося в одну з гострих і нагальних проблем, розв'язанням якої й займалися земства. Земці організовували школи, відкривали бібліотеки, видавали книги для народу. Незважаючи на тяжкі умови, в яких діяли земські установи, невпинно збільшувалась мережа початкових шкіл. Важливим питанням земської діяльності в галузі народної освіти було її фінансування, яке сприяло поширенню початкової освіти в губерніях України. У 1878 р. земства утримували на своєму рахунку 1403 початкові школи, в 1898 р. їх кількість зросла до 3687, в 1910 - до 5147, а в 1914 р. - до 7082 земських шкіл. Покращувалася і якість початкової земської освіти. У 1898 р. одна земська школа припадала на 4100 жителів. У 1910 р. одна земська школа в шістьох українських губерніях в середньому припадала на 3400 жителів, а в 1913 р. - на 2400 жителів. Існували правила, згідно з якими не всі учні ставали власниками свідоцтв про завершення навчання у школі. Якщо учні не досягали відповідних стандартів, продовжували навчання. Однак з року в рік успішність у навчанні поліпшувалася. Отже, земці опікувалися й якістю навчання. Крім початкової освіти, земства активно підтримували середню, середню спеціальну та вищу освіту. Катеринославське губернське земство виділило три тис. руб. на облаштування нового учительського інституту і міського училища при ньому. На кошти Полтавського губернського земства існувала Миргородська художньо-промислова школа ім. М.В. Гоголя.

Земства вирішували й проблему педагогічних шкільних кадрів, які отримували освіту при школах, педагогічних класах, учительських семінаріях, гімназіях, а також у вищих навчальних закладах. З метою вивчення педагогічного досвіду і вдосконалення учительської роботи повітові земські установи щорічно збирали учителів на семінари й курси. Для прискорення підготовки учителів земства організовували курси, на яких навчалися від декількох десятків до 300 осіб.

Земські установи забезпечили школи підручниками, посібниками, науковою та художньою літературою, письмовими знаряддями. Створювалися склади якісних і дешевих книжок. Розвитку освіти сприяли й земські бібліотеки-читальні.

Земства надавали увагу й діяльності на ниві культури, підтримуючи корисні ініціативи, або й самі ставали ініціаторами тих чи інших починань. Змства брали активну участь у відбудові церковних храмів. Подібну діяльність підтверджує участь Волинського губернського й Овруцького повітового земств у відбудові Василівського собору в Овручі в 1908-1912 рр., на що виділено 30% усіх затрат. Конотопське земство зініціювало створення при ньому історичного музею. Земства встановлювали правила про порядок призначення земських стипендій.

Участь приватних осіб у будівництві та оформленні шкіл полягала у наданні коштів, різноманітних матеріалів, палива, різних внесків. І. Я. Дунін-Борковський заповів Чернігівському губернському земству близько 400 тис. руб. для запровадження у навчальних закладах стипендій, пожертвував 100 тис. руб. для спорудження будинку реального училища, значну допомогу від нього отримали чоловіча і жіноча гімназії в Чернігові. П. І. Харитоненко щорічно надавав 2800 руб. на утримання Сумського парафіяльного училища і 180 руб. Засумському училищу. Родина Харитоненків підтримувала 2-у жіночу гімназію, надаючи щороку від однієї до трьох тис. руб. Цей же навчальний заклад мав таких постійних благодійників, як його почесна попечителька М.А. фон Лоретц-Еблін, О.Д. та І.Д. Траскіни, М.Ф. та І.О.Асмолови, М.О. Суханов, графиня Толстая та ін. М.А. Терещенко надав 100 тис. руб. для реорганізації місцевої прогімназії в гімназію та побудови для неї нового цегляного приміщення. Особливо відзначимо діяльність чернігівського музею української старовини імені В.В. Тарновського, який утримувало губернське земство.

Отже, завдяки земській і добродійній діяльності зростала кількість і якість освіти. Вважалося, що питання про здійснення загального початкового навчання в земських губерніях, завдячуючи піввіковій роботі земств і надходженню коштів, було вже близьким до свого вирішення. Отже, земськими органами самоврядування надавалася значна підтримка розвитку народної освіти.

У підрозділі 4.3. "Земська медицина" оцінюється такий важливий напрям діяльності земських органів самоврядування, як земська медицина - оригінальна організація медичної допомоги, яка не мала аналогів у світі. В дорадянський час підкреслювався нерозривний зв'язок, що існував ще в ХІХ ст. між медичною допомогою і суспільною опікою у тісному значенні цього слова. М. Капустін підкреслював, що на противагу європейській медицині, відповідно якій медична допомога - особиста справа хворого і здійснюється лікарями на правах ремесел і торгівлі, російська земська медицина є громадською справою. В час діяльності земств піклування про лікування хворих швидко вийшло на перший план, і земська медицина склала самостійну галузь земського господарства. Факультативність медичних функцій у діяльності земств під впливом потреб життя поступово почала переходити на другий план. До появи земської медицини сільське населення, яке складало тоді в Російській імперії понад 90%, не мало організованої медичної допомоги. Із самого початку лікарі виступили за необхідність утвердження в земській медицині принципу лікарської допомоги населенню - на противагу тим земським діячам, які з метою економії робили ставку на фельдшерську допомогу. Земська практика низки повітів і губерній невдовзі показала, що фельдшерське лікування обходиться невідповідно дорого, а тому відпадає головний і основний доказ на користь фельдшеризму. У перших проектах переважав роз'їзний тип надання лікарської допомоги. Однак невдовзі з'ясувались усі незручності цієї системи - і для хворих, і для лікаря, і для земства також. На зміну роз'їзній системі в 70-80 рр. ХІХ ст.прийшла нова, стаціонарна система. При цьому в центрі кожної дільниці відкривалась лікарня з амбулаторією. Стаціонарна система показала свої переваги. Так з'явилось одне з найбільших досягнень земської медицини - дільничне обслуговування сільського населення. Сільські дільничні лікарні, які обслуговували певну кількість жителів на прилеглій обмеженій території, стали центром лікувально-профілактичної та санітарної допомоги.

Земським лікарям належить ініціатива розвитку санітарно-профілактичної діяльності як пріоритетного напряму в охороні здоров'я. "Завдання лікувальної медицини та гігієни тут ідуть пліч-о-пліч, у нерозривному зв'язку". Вважаємо, що саме тут, у земській медицині, знаходиться фундамент профілактичного напряму охорони здоров'я - найважливішого в організації й діяльності системи охорони здоров'я.

Питання про платність медичної допомоги у земській медицині має особливий інтерес. Спочатку земства брали оплату за лікування у лікарнях та амбулаторіях, так, як це практикувалось раніше. Однак повітові земства постійно її знижували, відміняли то для однієї, то для іншої категорії хворих. Принцип безкоштовності медичної допомоги став одним із основоположних у земській медицині. Слід зазначити, що підставою для введення безкоштовної медичної допомоги були не лише гуманні міркування, але й практичні спостереження лікарів про те, що встановлення навіть мінімальної оплати зменшує звертання за медичною допомогою, а це позбавляє своєчасно виявляти інфекційних хворих і ефективно боротися з епідеміями.

У розвитку земської медицини особливо виділяють Полтавсько-Херсонський період. Полтавські губернські земські збори у 1865 р. обрали постійну медичну комісію для розробки питання про організацію медичної допомоги населенню. Не чекаючи складання загального плану організації медичної допомоги, за рахунок спеціального півкопійчаного збору з десятини землі було вжито організаційних заходів по боротьбі з сифілісом, що дістав на той час значного поширення. Однак незабаром протисифілітична організація почала втрачати своє спеціальне призначення і включила в коло своєї діяльності надання медичної допомоги й при інших захворюваннях. В "Трудах постоянной медицинской комиссии" чітко відображені прогресивні засади земської медицини. Вперше були викладені основні завдання і положення земської медицини, які в подальшому лягли в основу її діяльності.

Одним з основних обов'язків земської медичної організації була боротьба з епідеміями, яка покладалася на медичний персонал повітових земств. Губернське земство допомагало лише у випадках великих епідемій.

В Правобережній Україні - в Київській, Волинській та Подільській губерніях - тривалий час земська реформа не поширювалась, стан медичного обслуговування залишався майже без змін. Із запровадженням земського управління почалося масове відкриття в губерніях лікарських дільниць, розпочалося будівництво власних будівель. Губернські лікарні поступово перетворювалися у центри кваліфікованої та спеціалізованої медичної допомоги.

Губернськими земствами утримувалися фельдшерські школи. Вагоме значення для забезпечення діяльності системи земської медицини мала приватна ініціатива та благодійність.

Запровадження земської медицини, орієнтованої на доступність медичної допомоги для сільських жителів, покращання її якості та ефективності, формування профілактичних засад призвело до певних позитивних зрушень у медичному забезпеченні, незважаючи на те, що її розвиток гальмували недостатнє фінансування, незадовільне кадрове та матеріально-технічне забезпечення, значна залежність від рівня соціально-економічного розвитку земств, громадянської позиції керівників земських управ, земських лікарів та ін. Проте найважливіше значення земської медицини полягає в тому, що вона наблизила до широких верств сільського населення раціональну медичну допомогу, накопичила величезний практичний досвід в галузі профілактики, діагностики та лікування хвороб різного профілю та організації медичної допомоги населенню за дільничним принципом. Саме земські лікарі з України стали одними з ініціаторів запровадження профілактичного напряму в земській медицині і створення земської санітарної організації. Незважаючи на деякі недоліки, обумовлені соціально-економічними чинниками, земська медицина зробила чимало у створенні прогресивної системи медичної допомоги населенню. Земська медицина виробила особливий тип лікаря - земського, який свою діяльність вважав не заробітчанством, а справою служіння народу. В основі земської медицини був принцип загальнодоступності. Саме в земській медицині виник найбільш прогресивний принцип дільничного обслуговування сільського населення - одне з найбільших досягнень земської медицини, яке реально забезпечило населенню загальнодоступну медичну допомогу. Були закладені основи медичної служби на селі, що є цінним історичним досвідом. При цьому важливо підкреслити науковий підхід земських лікарів до формування такої служби. Одним з основних у земській медицині був принцип безплатності загальнодоступної медичної допомоги. Принцип безкоштовності земської медицини був узаконений урядом В. Плеве, який затвердив спеціальне положення про управління земським господарством, де було сказано, що "во всех содержимых на земские средства сельских лечебных заведениях жители губернии пользуются бесплатно". Місцевій охороні здоров'я слід би перейняти у земської медицини ще один пріоритетний принцип - санітарно-профілактичний напрям. Використання багатого вітчизняного досвіду земської медицини аж ніяк не зводиться до механічного копіювання, до перенесення в сучасні умови усіх її досягнень. Сьогодні інший час, інші соціально-економічні умови, інша медицина. Проте головні цінності земської медицини не повинні бути втрачені. Земська медицина, що проіснувала понад півстоліття, була дійсно унікальним явищем.