Вплив німецько-радянської війни 1941-1945 рр. на долю неповнолітніх громадян України

Размещено на http://allbest.ru

Вплив німецько-радянської війни 1941-1945 рр. на долю неповнолітніх громадян України

ТЕЗИ ДО РОБОТИ

дитина німецький війна остарбайтер

Мета: використовуючи спогади дітей війни, отримати більш об'єктивну інформацію про події німецько-радянської війни 1941-1945.

Завдання:дослідити наслідки німецько-радянської війни для неповнолітніх громадян України; показати їх вплив на долю дітей війни.

Актуальність:відсутність фундаментальної праці та зростання інтересу молоді до цього питання; зменшення кількості респондентів - останніх свідків подій.

Участь дітей у бойових діях. Герої - дніпродзержинці.

Участь дітей у Русі Опору . «Дитячий фронт».

Діти в умовах «нового порядку». Голод. Примусова праця. Вивезення на роботи в Німеччину. Концтабори. Масові розстріли. Програма «Lebensborn».

Діти - в'язні концтаборів. Медичні експерименти. Йозеф Менгле. Життя дітей в концтаборах.

Діти-остарбайтери. Створення збірних пунктів. Важкі умови життя та праці.

Діти в тилу. Робота на підприємствах, в колгоспах та радгоспах. Допомога фронту.

Наслідки німецько-радянської війни 1941-1945 рр. для українських дітей:

· Катастрофічне погіршення демографічних показників.

· Депортовані до німецького рейху діти спізнали тяжку долю остарбайтерів, стали в'язнями концтаборів, об'єктами нелюдської експлуатації та медичних експериментів.

· Тисячі дітей змушені були важко працювати на підприємствах, в колгоспах, воювали на фронтах, стали учасниками Руху Опору.

· Масова дитяча бездоглядність і безпритульність.

· Голодування, катастрофічне погіршення стану здоров'я й фізичного розвитку дітей, висока смертність від захворювань.

· Зростання асоціальної поведінки дітей.

· Негативно вплинула на шкільне навчання дітей.

· Тяжко позначилась на психіці дітей та підлітків.

ВСТУП

Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. стала важким випробуванням для українського народу. Особливо відчутно вона зачепила його наймолодшу частину - дітей. Із закінчення війни минуло майже 69 років, але й для сьогодення проблема наслідків німецько-радянської війни та її вплив на долю неповнолітніх громадян України залишається актуальною. Пройде ще 5-10 років і останніх свідків цих подій вже не буде в живих. Буде втрачене ще одне джерело, з якого ми можемо дізнатись щось нове про цю війну. Незважаючи на її актуальність та наукову значущість, ця проблема, на жаль, не стала предметом спеціального вивчення. У контексті вивчення питань наслідків війни її торкнулись науковці Г.В.Вронська, Ф.І.Зборовська, М.С.Зинич, В.В.Литвинов та інші, але їхні дослідження мають фрагментарний та ілюстративно - доповнювальний характер. Я не знайшла жодної узагальнюючої фундаментальної праці з цього питання.

Починаючи працювати над цією темою, я переглянула багато книжок, але більшість з них носить художній характер чи надруковані у радянські часи, тому, на мій погляд, освітлення цієї проблеми має однобічний характер. Сучасні науковці дедалі частіше звертають увагу на те, що війна, окрім економічних збитків, завдала глибокої психологічної травми не одному поколінню людей. Адже люди, що пережили війну, передають цю травму у спадок. В Україні історична пам'ять про минулу війну активно трансформується, еволюціонізує, але ще докорінно не змінилася. Так відбувається тому, що пам'ять про війну хоча й визнається духовно-історичним надбанням нашого народу, є надзвичайно складним, суперечливим, строкатим, багато в чому навіть парадоксальним феноменом, який важко сприймати тільки в чорно-білому спектрі й більш-менш однозначно оцінити. Наукові праці з цього питання радянських часів більше нагадують історію держави СРСР, звеличення тих чи інших керівних осіб, героїчних вчинків окремих осіб. Це спричинило недооцінку, а інколи й приниження ролі народних мас у війні. Ліквідувати цей «пробіл» допоможе «усна історія».

Сьогодні «усна історія» - це самостійна наукова дисципліна, головним предметом якої є суб'єктивний досвід окремої людини. Сутністю цього дослідницького напрямку є запис усних оповідань очевидців тих чи інших подій, їх спогадів на задану тему або про якийсь життєвий період. Як зазначав О.Є.Лисенко, «за допомогою накладання цієї інформації на макроісторичну матрицю можна отримати уявлення про співвідношення «об'єктивних» процесів та їхньої «суб'єктивної» оцінки».[7] Саме цю мету я переслідувала, працюючи над цією роботою. Об'єктом мого дослідження є доля неповнолітніх громадян України. Предметом мого дослідження є спогади дітей війни.

Основою усної історії є індивідуальна та колективна пам'ять, що акумулює життєвий людський досвід, пов'язаний передусім з емоційним сприйняттям подій. Вона відкриває великі можливості у вивченні масових процесів та досягненні об'єктивності оцінки історичних подій, дозволяє зберегти свідчення безпосередніх учасників цих подій, «маленьких людей», які в офіційних джерелах фігурують лише як статистичні одиниці, а часто і взагалі забуті. Але обираючи метод «усної історії» для цього історичного періоду, слід враховувати, що:

1. респонденти мають вибіркові спогади про події, що цікавлять історика;

2. усна історія надає лише особисті погляди на минуле;

3. на свідчення може впливати провідна ідеологія або політична ситуація;

4. самі свідки можуть мати стереотипи і забобони, які впливають на їхню розповідь.

Працюючи над цією темою, я звернулась за допомогою до учнів та педколективу нашої школи з проханням допомогти у збиранні матеріалу, розпитати своїх рідних, близьких, знайомих, сусідів і записати спогади тих людей, які під час Великої Вітчизняної війни були дітьми , а також провела невелике соціологічне опитування з цього питання. Судячи з того, скільки учнів відгукнулись на моє прохання, їм ця тема є також цікавою. Діти - це майбутнє кожної країни і яким воно буде залежить саме від них. Україна на сьогодні є демократичною правовою державою, а значить повинна захищати права людини і, в першу чергу, дитини. Права дитини в Україні захищають такі українські та міжнародні нормативно - правові акти, як: «Декларація прав дитини» (1989),«Конвенція про права дитини»(1989), «Європейська конвенція про здійснення прав дитини»(1995), Закон України «Про охорону дитинства» (2001) тощо.

Але всі вони прийняті вже в повоєнний час. Під час війни порушувалися права дитини на життя, на освіту, на достатній життєвий рівень та медичне обслуговування. Це не повинно повторитись.

Молоді Велика Вітчизняна війна знайома тільки з книжок, кінофільмів та розповідей вчителів, прабабусь та прадідусів. Я хочу своєю роботою висвітлити ще одну сторінку цієї війни, показати якою її бачили діти та які наслідки вона мала для них.

Ніхто і ніщо не повинно бути забутим!

РОЗДІЛ 1. ДІТИ НА ФРОНТІ. ДІТИ - УЧАСНИКИ РУХУ ОПОРУ

Друга світова війна тривала 6 років, ареною збройної боротьби стали території 40 країн Європи, Азії й Африки. У війну було втягнено понад 60 держав світу з населенням близько 2 млрд. чоловік. У лавах збройних сил воювало 110 млн. чоловік. Загинуло понад 65 млн. чоловік, у тому числі 27 млн. військовослужбовців на полі бою, 12 млн. у концтаборах, 2 млн. учасників партизанського руху, 1,5 млн. від бомбардувань, 12 млн. від голоду та епідемій.

Велика Вітчизняна війна - це складова частина Другої світової війни. Загальні демографічні втрати України під час Другої світової війни склали близько 14 млн. осіб. Матеріальні збитки в Україні склали близько 286 млрд. карб. (42% від загальних у СРСР). Зруйновано 714 міст і селищ, 28 тис. сіл 16,5 тис. промислових підприємств.

За відомою статистикою Велика Вітчизняна війна забрала життя 27 млн. громадян Радянського союзу, з них близько 10 млн. - солдати, інші - старі люди, жінки, діти. Досить принциповим і науково значущим є питання про загальні цифри загибелі неповнолітніх громадян України в період німецько - радянської війни. У книзі «Памяти павших» чисельність втрат дітей на окупованих територіях України визначена в 75 тис. осіб, але ця цифра не є остаточною, тому що зовсім відсутні будь-які узагальнюючі цифрові дані смертності неповнолітніх у до- й пост-окупаційний період.[10]

Війна скалічила тисячі дитячих доль, відняла в них світле і радісне дитинство. Тисячі хлопчиків і дівчаток у роки Великої Вітчизняної війни йшли до воєнкоматів, добавляючи собі рік - два, щоб йти захищати Батьківщину, багато з них загинули. Діти війни натерпілись не менше, чим бійці на фронті. Попране війною дитинство, страждання, голод, смерть рано зробили дітей дорослими, виховуючи в них недитячу силу духу, сміливість, здатність до самопожертви, до подвигу в ім'я Батьківщини, в ім'я Перемоги. Діти воювали нарівні з дорослими в діючій армії, в партизанських загонах. Це не були поодинокі випадки. Таких дітей, за даними радянських джерел, під час Великої Вітчизняної війни були десятки тисяч. Маленькі герої великої війни. За бойові заслуги вони були нагороджені орденами та медалями. Орденом Леніна - Толя Шумов, Вітя Коробков, Володя Казначеєв; Орденами Червоного прапора - Володя Дубінін, Юлій Кантеміров, Андрій Макарихін, Костя Кравчук; Ордена Вітчизняної війни I ступеня удостоєні Петя Клипа, Валерій Волков, Саша Ковальов; Ордена Червоної зірки - Володя Саморуха, Шура Єфремов, Ваня Андріанов, Вітя Коваленко, Льоня Анкинович. Четверо піонерів-героїв отримали звання Героя Радянського Союзу: Льоня Голіков, Марат Казей, Валя Котик, Зіна Портнова.

Діти збирали патрони, кулемети, гранати, гвинтівки, що залишились на полі бою, а потім передавали все це солдатам та партизанам. Багато школярів на свій страх і ризик, вели розвідку, були зв'язківцями в партизанських загонах, спасали поранених червоноармійців, допомагали влаштовувати втечі наших військовополонених із німецьких концтаборів, підпалювали німецькі склади з продовольством, технікою, обладнанням, підривали залізничні колії, поїзди. На «дитячому фронті» воювали як хлопчики, так і дівчата. Особливо масовим він був в Білорусії. За даними тритомника «Всенародная борьба в Белорусии против немецко-фашистких захватчиков», що вийшов у 1980-ті роки, тільки у білоруських партизанських загонах воювало близько 600 дітей.

За весь час існування Руху Опору на окупованих територіях СРСР, за деякими даними, через горнило війни пройшло близько 33 тисяч дітей та підлітків молодших 18 років.

Українські землі у Велику Вітчизняну війну теж вкрилися кров'ю дітей. Хлопчики з 8 до 16 років слугували провідниками до УПА (а, подекуди, й билися у її лавах), приставали до регулярних з'єднань Червоної армії, ставали партизанами.

Одним з таких хлопчиків був дніпродзержинець - Женя Закрутов. Йому було всього 11 років, коли він пішов на фронт, залишивши записку своїм рідним: «Мамо, я пішов в армію. Мене взяли одні бійці. Прощайте, я поїхав. Женя». Нелегкими фронтовими дорогами пройшов юний розвідник. Вони пролягли через Румунію, Болгарію, Угорщину, Югославію, Австрію. Свідченням його відваги й мужності стали нагороди Батьківщини - медалі «За відвагу», «За взяття Будапешта», «За взяття Відня», п'ять подяк Верховного Головнокомандуючого. День Перемоги юний герой зустрів разом з бойовими товаришами. У кінці червня написав матері записку, що вже скоро мав їхати додому. А через місяць його не стало. В нашій пам'яті він назавжди залишиться тринадцятилітнім.[11]

Кожному дніпродзержинцю відоме ім'я Юрія Волкова, якого за сміливість і винахідливість бійці прозвали « Дніпродзержинським Гаврошем». Малолітнього Юру солдати не взяли з собою, але 14 річний піонер вирішив особисто помститися фашистам за брата Павла, який загинув у бою. Слідопити встановили, що Юра брав участь у боях під Сталінградом, був нагороджений медаллю «За відвагу», а пізніше його пораненого відправили в госпіталь. До батьківського дому Юра не повернувся.

Дівчата також приймали активну участь у підпільному та партизанському русі на окупованій території. П'ятнадцятирічна Зіна Портнова приїхала з Ленінграда до родичів у 1941 р. на літні канікули в село Зуй Вітебської області. Під час війни вона вступила в Обольську антифашистську підпільну молодіжну організацію «Юні месники». Працюючи в їдальні курсів перепідготовки німецьких офіцерів, за наказом підпілля отруїла їжу. Вона приймала участь в інших диверсіях, поширювала листівки серед населення, вела розвідку. В грудні 1943 р. її заарештували в с. Мостище. На одному з допитів, вона схопила пістолет слідчого і застрелила ще двох гітлерівців, спробувала втекти, але її схопили і 13 січня 1944 р. розстріляли у в'язниці м. Полоцька. Шістнадцятирічна школярка Оля Демеш зі своєю молодшою сестрою Лідою на станції Орша, в Білорусії, за завданням командира партизанської бригади С.Жуліна підривала за допомогою магнітних мін цистерни з пальним. Тринадцятирічна Ліда Демеш знищила 20 німецьких солдат і офіцерів, пустила під відкос 7 ворожих ешелонів, вела розвідку, приймала участь у «рейковій війні», у знищенні німецьких каральних підрозділів. За її голову фашисти обіцяли щедру нагороду - землю, корову і 10 тис. марок, але спіймати її не вдалося.[9]

На Полтавщині відомі імена героїв - партизанів, які були дітьми небайдужими до долі своєї землі. У селі Ковалівка Шишацького району Полтавської області від рук німецьких катів загинув юний партизанський зв'язківець Григорій Діденко. У Зінькові шанують молодого підпільника Олександра Сарангу. У 1943 році він допомагав оточеним частинам радянської армії знаходити під селом Тарасівкою вогневі точки. Вшановують дітей - партизанів: Б. Гайдая, В. Сацького, А.Буценко у Лубнах, у Решетилівці - О.Василенко, на Миргородщині - Р.Болякова, у Нових Санжарах - Н.Сахновську. Проте за кількома відомими іменами українських дітей - солдатів, на жаль, стоять тисячі невідомих.

Загальна кількість дітей, безпосередніх учасників військових дій та партизанського руху, невідома, але їх внесок у перемогу над ворогом не можна недооцінити. За окремими статистичними даними їх були тисячі. Це дає нам право говорити про існування «дитячого фронту». Його учасники приймали активну участь у партизанському та підпільному русі, були розвідниками, артилеристами, санітарками, зв'язківцями на фронті. Більшість із них втратили батьків, рідних, домівку. Вони йшли на фронт, щоб помститись ворогу за свою сім`ю, за попране дитинство, за свою Батьківщину. Спадщина Другої світової війни та участь у ній дітей була осмислена ООН. Залучення дітей до військових дій нині карається міжнародним правом, і прирівнюється за аналогією до військових злочинів проти людства. Проте, як то часто буває, закон виявився безсилим. Діти не тільки продовжують воювати у гарячих точках у всьому світі, але й чисельність дітей - солдат зросла в декілька разів.

РОЗДІЛ 2. ДІТИ В УМОВАХ «НОВОГО ПОРЯДКУ»

Не кращим було й становище дітей, що залишились на окупованій території. Згідно плану «Ост» на захоплених територіях фашисти встановили «новий порядок». «Новий порядок» - жорстокий режим, установлений німецько - фашистськими загарбниками на окупованій території України та в інших частинах СРСР, що супроводжувався масовими розстрілами і депортацією місцевого населення. Страшно і важко було залишатись на окупованій ворогом території. Багато дітей втратили батьків, домівку, голодували, потерпали від холоду, не відвідували школу, їх могли відправити до концтабору, вивезти на роботи в Німеччину, примусити працювати на підприємстві, в колгоспі, вбити.

Війна позбавила багатьох сімей даху над головою. Будинки або були зруйновані під час бомбардування, або в частину вцілілих будинків заселялись німці, вигнавши при цьому господарів. Діти і підлітки були змушені жити в сараях, клунях, землянках, куренях тощо. Широко практикувалось й ущільнення жилої площі: в одній квартирі чи будинку селилось по декілька родин.

Зі спогадів Ляшенко Любов Василівни: «Спочатку до нас нікого з німців не поселили, хата була дуже мала, всього одна кімната. Поряд стояли солдати, і в ті будинки, де вони жили, проводили світло. Мати пішла до комендатури і попрохала провести світло і нам. Один з німців згодився, але за це оселився в будинку, зайнявши кімнату. Ми ж спочатку жили в кухні, а потім нам звеліли виселитись до родичів».(див. Додаток А)

Бургута Раїса Михайлівна згадує, що під час війни вони були змушені переїхати з Дніпродзержинська в село під Кривий Ріг. Оселились вони в чужої тітки Олі, бо їхній дідусь Данило був вже відправлений на фронт. Так вони й жили, поки німці не добрались і до цього села. Їх вигнали з хати і вони були вимушені жити в сараї.(див. Додаток Б)

А взимку незмінним супутником існування дітей був холод і голод. Одягали на себе все, що можна і їли все, що можна з'їсти. Навесні голод трохи відступав, їли пасльон, кульбаби, кропиву, цвіт акації тощо. Якими ж ласощами вони здавались їм!

Першого вересня не пролунав дзвоник і не позвав дітей до школи. В приміщеннях шкіл німці влаштовували свої штаби, лазарети, конюшні. Пізніше були відкрито «німецькі школи». За окупантів левова частка шкіл були 4 класними , причому штраф за не відвідування школи становив від 300 до тисячі карбованців.

Зі спогадів Ляшенка Петра Павловича, 1934р. народження (с.Мануїлівка, Верхньодніпровський район, Дніпропетровської області).

У 1941р. я повинен був йти до школи, але цьому завадила війна. Коли станцію Верхньодніпровськ було зайнято німцями, вони наказали почати заняття в школі. Було це в 1942р. Таким чином я опинився в одному класі із моїм молодшим братом - погодкою. Заняття вели свої вчителі, не німецькі, але викладання німецької мови було обов'язковим. Коли село в 1943р. звільнили, то по будинках ходили представники НКВС і запитували батьків та дітей чи не ображали нас вчителі в школі, чи не били. Жоден з батьків та учнів не сказав ні одного поганого слова про вчителів, бо розуміли, що ціною буде життя цих людей.(див. Додаток В)

Для утримання населення в покорі широко використовувалось система заручництва і масових екзекуцій. Символами цієї політики було повне знищення жителів сіл Хатинь у Білорусії, Орадур у Франції, Лідше у Чехословаччині. В жовтні 1941 р. Україна й уся Європа «побачила свою першу Хатинь»: село Обухівка Полтавської області було цілком спалене, а все населення розстріляне. Під час окупації подібні варварські акції були здійснені нацистами в 250 населених пунктах України. В Україні діяли 180 «таборів смерті», існували 50 гетто.

Про такі «табори смерті» згадувала у своїх спогадах Голубєва Марія Никифорівна: «Проживали ми тоді в місті Кременчук. Біля міста німці зробили табір для полонених. Забрали туди й мого батька Івана та брата Володю, якому на той час було 13 років, але в одну з ночей вони зуміли втекти. Коли прийшли додому, то мама ледь-бо могла їх розгледіти, бо вони були покриті вошами. Вошей було так багато, що прийшлось струшувати їх віником».(див. Додаток Г)

Сотні тисяч людей було знищено в Бабиному Яру (Київ), у Дрогобицькому концтаборі в Харкові, Янівському концтаборі. Тільки в Бабиному Яру було знищено близько 200 тисяч чоловік, серед яких було немало дітей. Саме тут є пам'ятник розстріляним у Бабиному яру дітям.

На окупованій території було збережено колгоспну систему і введено загальну трудову повинність. Спочатку вона охоплювала осіб у віці від 18 до 45 років, а потім від 14 до 65 років. Для робітників окупанти встановили каторжну систему праці. На більшості промислових підприємств робітники значились під спеціальними номерами, без прізвища та імені. Тривалість робочого дня була по 10-12 годин. За невихід на роботу винних ув'язнювали у спецтаборах з особливим режимом. Підозрюваних у саботажі розстрілювали.

Але дитяча пам'ять зафіксувала не тільки жорстокість фашистів, але й добре відношення німців до дітей. Так ,мій дідусь, Гудзь Василь Мефодійович згадував про те, що захворіла від голоду його молодша сестра, і вони ще з однією сестрою, бігали по всьому селу і просили, хоч щось дати їм поїсти. По дорозі їм трапився молодий німець, який дав їм аж п'ять цукерок, але сестрі це вже не допомогло.(див. Додаток Д )

Ляшенко Любов Василівна згадувала: «У нашому будинку був німець Ганс, він був не з простих солдат, але звання я не пам'ятаю, бо на початок війни мені було всього 5 років. Він дуже полюбляв тоненькі млинці, і мати щоденно готувала їх для нього. Для цього він навіть привіз мішок муки. Мати жарить млинці, а нас саджає на припічку, то Ганс казав матері, щоб давала млинці і нам. Одного разу навіть приніс нам з сестрою шоколад, але мати заборонила нам його їсти, бо боялась, що він отруєний».(див. Додаток В ) Бургута Раїса Михайлівна згадує: «Пригадую, як німець Ганс наказав матері прибирати в кімнатах, де він оселився. За це він одного разу дав матері хлібину та дві грудочки цукру, наказавши покласти у відро і прикрити тією ганчіркою, якою вона мила підлогу».(див. Додаток Б)

Бойко Марія Мартинівна згадує, що німці в їхній хаті не стояли, бо хата була мала, вікна заткнуті соломою. Одного разу прийшов німець Вільям (Віля), приніс шинель і наказав її почистити. Матері вдома не було, а коли прийшла, то побачила, що вона плаче над тією шинеллю. Нагріли казан води, бо хочеш чи ні, а треба чистити. Вранці Віля прийшов за нею і приніс шоколад, сказав, що для кіндер, і що в нього вдома також є кіндер.(див. Додаток Е)

Дітей з окупованих територій вивозили на роботи в Німеччину, в концтабори. Окремо слід сказати про долю українських дітей, які були включені у сферу реалізації нацистської програми «Lebensborn». Цей далекосяжний проект був спрямований на поповнення людських ресурсів рейху,в тому числі й за рахунок виявлених на окупованих територіях неповнолітніх,які мали «еталонні расові ознаки» і повинні були виховуватися у «стерильній націонал - соціалістичній атмосфері» Німеччини. Теоретично таких дітей мали обирати лише з німців,проте насправді в їх числі було немало українців,що мали зовнішню схожість з представниками «арійської раси». Всіх,кого відібрали з оцінкою «расово придатний», направляли в притулки «Lebensborn» для іноземців. Були також притулки суто німецькі, в яких малолітніх слов'ян начебто розчиняли. Від дітей вимагалося забути рідну мову, вивчити німецьку, перейняти німецькі національні традиції. Незважаючи на те, що дана програма повністю не була реалізована, все ж тисячі українських дітей та підлітків були відібрані в їх батьків і по суті назавжди втратили своє родове коріння, оскільки стали об'єктом денаціоналізації й онімечування. На думку професора Я.Вільчура, із загального числа дітей, які були вигнані до рейху з метою їх асиміляції, на батьківщину повернулося не більше 40%.[8]

Серед респондентів з якими я працювала найбільша кількість саме тих, які під час війни перебували на окупованій території. Їхні свідчення є унікальними, тому що:

1. представники цього покоління є фактично останніми живими свідками подій Великої Вітчизняної війни;

2. вони відкривають перед нами картину повсякденного життя звичайних людей, допомагають поглянути на події «неупередженим поглядом», зробити власні висновки, які не завжди співпадають з офіційними;

3. сучасна учнівська молодь за допомогою досліджень спогадів «дітей війни» має унікальну можливість «зустрітися» зі своїми однолітками, які стали жертвами воєнної доби.

РОЗДІЛ 3. ДІТИ - В'ЯЗНІ КОНЦТАБОРІВ

Концентраційний табір -- табір-в'язниця для військовополонених і цивільних у воєнний час. На території Європи налічувалось близько 30 концтаборів. Найбільші з них - Бухенвальд, Треблінка, Майданек, Дахау, Освенцим, Заксенхаузен були потужними «фабриками смерті». Концтабори не обійшли стороною і дітей. У більшості з них були «дитячі бараки». Найбільший концтабір для дітей Саласпілс, знаходився в Латвії поблизу Риги. Найстрашніші дитячі спогади пов'язані з 1941-1943 роками, коли фашисти безчинствували на окупованих територіях: розстрілювали мирне населення, спалювали у власних будинках, сараях, клубах, примушували важко працювати на підприємствах та в колгоспах, вивозили на примусові роботи в Польщу, Німеччину, Австрію чи до концтаборів.

Дітей вивозили разом з батьками. Везли, як худобу, в товарних вагонах. У дорозі не годували та не давали пити, а якщо дитина чи мати помирали, викидали з вагону прямо на узбіччя. Перші діти потрапили в табір уже в червні 1939 року. Це були діти циган та євреїв. Після початку Другої світової війни матері з дітьми прибували з країн, що зазнали фашистської окупації, - спочатку з Польщі, Австрії та Чехословаччини, потім - з Голландії, Бельгії, Франції та Югославії. Часто мати вмирала і дитина залишалась сама. Щоб позбутися дітей їх відсилали в Бренбург чи Освенцим, де знищували в газових камерах. З початком Великої Вітчизняної війни така ж доля чекала і українських дітей.

З матерями в таборі Саласпілс діти знаходились недовго. Німці виганяли всіх із бараків і відбирали дітей. Від горя деякі матері втрачали розум. Дітей у віці до 5 років збирали в окремому бараці. За немовлятами приглядали 5-8 річні дівчатка. У концтаборах в'язні не мали імен, лише номери.

Дітям не дозволялось мати іграшки, заборонялось плакати, розмовляти власною мовою, вони повинні були тихо сидіти у бараці. Для дітей не було ні одягу, ні взуття. Одяг ув'язнених був дуже великим, але його не дозволялось переробляти. Заборонялося будь-чому навчати дітей. Позбавлені будь-якого спілкування, вони не мали уявлення про найпростіші речі: трамвай, місто, гори, море, фрукти тощо. Діти не знали, як виглядає звичайний будинок. Розповідь про святкування днів народження в родині звучала для них як казка. Діти не знали тварин. У таборах вони, правда, знайомилися з кровожерливими собаками. А коли дітям розповідали казки і там зустрічалися роповіді про звірів, то доводилося їх докладно описувати.[8]

Свідчення очевидців розкривають причини масової смертності дітей в Саласпілсі: це бруд, вошивість, епідемії корі, дизентерії, дифтерії, експерименти, які проводились над маленькими в'язнями. Німецькі лікарі - вбивці, якими керував Майзнер проводили досліди над дітьми: робили їм різноманітні ін'єкції, примушували приймати різні ліки, пігулки, годували отруєною кашею, забирали всю кров тощо. Після цього діти гинули страшною смертю. Німецька охорона у величезних корзинах щоденно вивозила з бараку трупи дітей. Вони викидали їх у вигрібні ями, спалювали за огорожею табору чи закопували в лісі поблизу табору. Згідно даних Надзвичайної комісії по розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників, одне з найбільших поховань дітей знаходиться в Саласпілсі - 7 000 дітей, інше - в лісі Дрейлини в Ризі, де поховано близько 2 000 дітей.

Зараз на місці концтабору розташовано меморіальний комплекс. Напис при вході в нього говорить саме за себе: «За этими воротами стонет земля».

Не кращими були умови перебування дітей в інших таборах. В'язень Освенцима Ланберг описував барак, в якому були породіллі. Він згадував, що есесівців цікавило тільки одне: як можна скоріше виколоти номер на стегні новонародженого. Ніякої особливої їжі матерям не давали, води майже не було. Підлога глиняна, один куток був відгороджений фіранкою. За нею він побачив груду дитячих трупів, по яких бігали щури.

За спогадами Ядвиги Матияк, яка попала в табір, коли їй було чотири з половиною роки. Над нею та іншими дітьми, яких в таборі було близько 500, проводили медичні досліди: закапували в очі якусь рідину, яка повинна була змінити колір їх очей, що приводило до захворювання очей, а часто і до повної сліпоти.

За спогадами Янкеля Верника в таборі особливо звірствував німець Зепп, для якого особливим задоволенням було катування дітей. Коли він знущався над жінками з дітьми на руках і його прохали припинити це, він міг відібрати дитину і розірвати її навпіл, або, взявши її за ногу, вдарити головою об стіну і відкинути.

Годували погано. Головаченко Тамара Георгіївна згадує, що попала у табір в 13 років. Вранці їм давали хліб і кружку якоїсь «баланди». В обід щось схоже на кашу, а іноді і зовсім нічого не попадало. Ввечері, якщо залишався ранковий хліб, то можна було його з`їсти.

Дітям - в'язням приходилось важко працювати. Вже з 12 років їх посилали працювати на виробництво. Від непосильної праці більшість з них хворіли на туберкульоз та помирали. Основною фігурою в експериментах над дітьми був Йозеф Менгеле. Він проводив досліди в таборах Освенцім та Аушвіц. Це і досліди над близнюками, через які пройшли 1 500 пар близнюків, з яких тільки 200 залишилися живими: спроби змінити колір очей, штучно створити сіамських близнюків, зараження інфекціями одного з близнюків з подальшим розтином обох піддослідних, з метою дослідження та порівняння уражених органів. У 1941р. проведено серію експериментів для вивчення гіпотермії. З липня 1942 по вересень 1943 проводились експерименти з метою вивчення ефективності сульфаніламіду-синтетичного протимікробного засобу тощо.

У них не було дитинства. У нацистських «таборах смерті» малолітні жертви ставали, з одного боку «донорським матеріалом», а з іншого - об'єктом злочинних медичних експериментів. Зрозуміло, тим небагатьом із них, кому вдалося вижити в табірних умовах (за підрахунками дослідників, «коефіцієнт виживання» малолітніх у концтаборах був вражаючи низьким: залишився живим лише 1 з 10) були гарантовані важкі фізичні та психічні захворювання. Відірвані від батьків, відчували на собі всі жахи концтаборів, більшість із них загинула у газових камерах. Але і, повернувшись на Батьківщину, малолітні в'язні вважались у чомусь винними, перебували під підозрою, бо нібито добровільно виїхали до Німеччини, пішли в концтабори, тому «позбавлені голосу».

РОЗДІЛ 4. ДІТИ - ОСТАРБАЙТЕРИ

Остарбайтери (нім. Ostarbeiter -- «східні робітники») -- німецький термін для означення осіб, які були вивезені гітлерівцями з східних окупованих територій протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини. Вивезення робітників до Рейху не було передбачено фашистськими окупаційними планами. Однак, коли стало зрозумілим, що швидкої перемоги на Східному фронті не буде досягнуто, в листопаді 1941 розпочалася примусова депортація робітників до Німеччини. За 1941-44 загальна кількість остарбайтерів становила 2,8 млн.чол., у тому числі 2,2 млн. українців.

Перші заклики до української молоді їхати на роботу в Німеччину прозвучали вже влітку 1941 року. Спочатку українців до Німеччини намагалися вербувати добровільно, обіцяючи їм «блискучі життєві умови» і високу зарплату. Запрошували як кваліфікованих, так і некваліфікованих робітників. Перший потяг з України до Німеччини повинен був вирушити в січні 1942р. Поки умови життя та праці в Рейху були невідомі, були такі, що погоджувались їхати туди. Коли ж в Україну стали надходити звістки з Німеччини, люди за будь-яку ціну намагались уникнути вербування.

З весни 1942 року вивіз людей на роботу до Німеччини став примусовим. Щоденні норми вивозу робітників до Рейху: з Генерального комісаріату Білорусії -- 500чол., з Центрального Економічного інспекторату -- 500чол., з Рейхскомісаріату Україна -- 1000 чол., а з 1 квітня ц. р. щоденна квота повинна була подвоюватись. Всього з території України було вивезено 2,4 млн. чоловік. Ешелони з живим товаром відправлялись щотижня, а іноді й частіше. В хід були пущені такі засоби як масові облави по селах, у церквах, кінотеатрах, організований вивіз учнів ремісничих шкіл. На вік молоді перестали звертати увагу. Брали 16-15-14-річних, а то й молодших. Дозволялась, правда, заміна: замість молодшого брата чи сестри могли їхати старші, батько, мати, аби тільки були здоровими. Із багатьох сімей брали по двоє-троє дітей.

Жорстока правда про долю остарбайтерів міститься в їхніх листах та спогадах. Люба та Олеся Ординат з села Судобичі, що на Дубенщині, згадують, що разом з батьками та старшою сестрою вони були вивезені у Вертелянд, де працювали на залізниці - переносили шпали, пісок, рейки. А було їм всього Любі - 12, а Олі - 9 років.

А Кирпенко Надії Гаврилівні з Дніпродзержинська, ледве виповнилось 17 років, коли її разом з іншими дівчатами з нашого міста схопили під час облави і відправили до Австрії. Вона згадувала, що працювали вони в селі Леопольсдорф, що біля Відня. Життя було жахливим. Готували собі їжу самі, харчів видавали мало, одягу і взуття не давали зовсім. Зарплата була мізерною. Працювала на полі барона, а взимку на фабриці вантажником. Було холодно, голодно, багато людей хворіло, але втішало одне - не було фізичного знущання, тільки важка праця.

Дівчина Ніна з Білоцерківщини в своєму листі додому повідомляла: «Напишу вам, як кормлять нас. У вас дома свині краще їдять, ніж нам тут дають. Варять нам суп, а який то суп, щоб ви знали: із якоїсь брукви і червоних буряків, і тухлою мукою ледь заправлений…»

Губська Марія Андріївна (в дівоцтві Решетняк) згадувала, що її забрали на примусові роботи у Німеччину в 16 років. Везли їх туди в товарних вагонах, у дорозі майже не годували. У Німеччині працювала в місті Люденшайд на фабриці по виготовленню боєприпасів. Працювати доводилось по 12 годин. Годували дуже погано, давали чорний хліб один раз у 3 дні, варили кропиву, яку рвали собі самі, їли двічі на день. Від тяжких умов праці троє з дванадцяти жінок, які були разом з нею, померли.(див. Додаток Є)

Умови життя більшості остарбайтерів були нестерпними, хоч були і поодинокі винятки. Мінімальна норма харчування й фізичне виснаження від надмірної праці спричиняли поширення хвороб і високий рівень смертності. Серед остарбайтерів були не лише дорослі, а й діти. У Німеччину насильно вивозили дітей з 14 років. Якщо дорослі могли терпіти ті умови, той біль, ту тяжку працю, то діти до цього не були пристосовані. Їм було дуже важко, але вони перебороли себе і подорослішали.

Сьогодні вже немає 2 млн. 300 тис. колишніх українських остарбайтерів. За даними останньої реєстрації в нашій державі їх залишилось живими трохи більше ніж 600 тисяч, тобто приблизно один із чотирьох. Довгі роки у себе на Батьківщині влада їх називала спершу зрадниками, згодом -- «ненадійними», а відтак просто громадянами другого сорту. Нарешті, про них ніби забули. Сьогодні їм за 80, але десятиліття не можуть стерти з пам`яті того, що відбувалось.

РОЗДІЛ 5. ДІТИ В ТИЛУ

З перших же днів у дітей було велике бажання хоча б чимось допомогти фронту. Коли німці перетнули кордони нашої Батьківщини, однією із задач , яка була поставлена перед населенням була евакуація заводів, фабрик, радгоспів та колгоспів, наукових, державних та культурно - просвітницьких установ, людей. Раду по евакуації в СРСР очолив Н. Шверник. В Україні евакуацією керувала комісія на чолі з Д. Жилою. На схід виїхало 3,5 млн. робітників, селян та службовців. У східні райони РСФРР, середньоазіатські республіки було евакуйовано більше 550 підприємств, чимало колгоспів , радгоспів, МТС, різних установ. Все, що не можна було вивезти, підлягало знищенню.

На нових місцях евакуйовані включилися в роботу на оборонних підприємствах, у сільському господарстві та установах. У тилу діти допомагали дорослим в усіх їхніх справах: приймали участь у протиповітряній обороні, чергували на дахах будинків під час ворожих нальотів, будували оборонні укріплення, збирали чорний та кольоровий метал, лікарські рослини, приймали участь у збиранні речей для Червоної армії, працювали на недільниках.

По 12-14 годин працювали діти на заводах та фабриках, замінивши своїх братів та батьків, що пішли на фронт. Діти працювали й на оборонних підприємствах: робили детонатори до мін, запали до ручних гранат, димові шашки, кольорові сигнальні ракети, збирали протигази. Працювали і в сільському господарстві, вирощували овочі для шпиталів. У шкільних майстернях піонери шили для червоноармійців білизну, гімнастерки. Дівчата в'язали теплий одяг для фронту: рукавички, шкарпетки, шарфи. Діти допомагали пораненим в шпиталях, писали листи до їхніх рідних, ставили спектаклі, влаштовували концерти.

Зі статті Людмили Глок. «У серпні 1941 р. було видано наказ про евакуацію Дніпродзержинського вагонобудівного заводу ім. газети Правда. Його було евакуйовано на Алтай. Із людей, що прибули, тільки 150 могли працювати на заводі. Серед 700 місцевих, з ДОЗа, жоден не бачив металорізальних верстатів. Послали гінців у сусідні села Чесноковку та Бажово. А в них та сама картина: старі люди, жінки, діти. І прийшли на завод підлітки - сільські дівчата та хлопці, а також їх евакуйовані ровесники. Працювали по 8-12 годин, а після зміни йшли на погрузку готової продукції».[2]

Враховуючи ряд об'єктивних причин: призов вчителів до армії, евакуацію населення, включення учнів у трудову діяльність, передачу багатьох шкіл під шпиталі, не вдалося забезпечити загальну обов'язкову семирічну освіту для дітей. Звернемося до зведених даних таблиці 5.1 про навчання неповнолітніх громадян по 16 областях України та м. Києву.[3]

Таблиця 5.1 Зведений облік дітей і підлітків шкільного віку по 16 областях УРСР та м. Києву на 1945р.

Місто чи село	Вік дітей на 1.01.1945р.	Всього дітей даного віку	З них не навчалися	Із загального числа дітей і підлітків, не охоплених навчанням
				ніколи не навчалися	вибули з I-IVкласів	закінчили I -VII і далі не навчалися	вибули з V- VIII класів	закінчили VII клас
Місто	7 років	111108	9668	9415	253	-	-	-
	8 років	129732	7037	5464	1573	-	-	-
	9 років	209316	8639	2298	5256	1037	48	-
	12-15 років	257019	20722	1725	8247	4793	4078	1979
Всього	707175	46066	18902	15329	5830	4126	1879
Село	7 років	257686	24722	24211	511	-	-	-
	8 років	433248	29649	22885	6764	-	-	-
	9 років	609866	40630	16469	19671	4374	116	-
	12-15 років	659873	102913	9971	33876	31353	20817	6890
Усього	1960173	197914	73536	60822	35727	20933	6890
Разом	2667348	243980	92438	76151	41557	25059	8769

Як випливає з наведених у таблиці даних, з 2 667 348 дітей шкільного віку 243 980 з них не навчались. З них ніколи не навчались 92 438.

У тих навчальних закладах, що залишились, навчання велося в 2-3, а іноді 4 зміни. У більшості класів навчались учні різних вікових категорій, було багато дітей - переростків. Переважно з об'єктивних причин, породжених екстремальними умовами воєнного часу, вкрай незадовільним був стан відвідування учнями школи. Шкільні приміщення були надзвичайно холодними. Тому зимової пори учням доводилось навчатися в пальтах і шапках. У зимовий період у деяких школах призупинилося, а в ряді шкіл було зупинено навчання. Підручників не було, зошитів також, писали на старих газетах між рядками. Але, не дивлячись ні на що, відкривали і нові школи, створювали додаткові класи. Для евакуйованих дітей створювали школи - інтернати. Для молоді, яка на початку війни була змушена залишити школу і була зайнята в промисловості та сільському господарстві, в 1943р. було організовано школи робітничої та сільської молоді.[5]

У літописі Великої Вітчизняної війни ще немало маловідомих сторінок, наприклад доля дитячих садків. «У грудні 1941 року в окупованій Москві в бомбосховищах працювали дитячі садки. А коли ворога відігнали від міста, вони відновлювали свою роботу. До осені 1942р. в Москві було відкрито 258 дитячих садків. Більшість з них під час війни стали інтернатами, діти перебували там і вдень, і вночі».

У зв'язку із загибеллю батьків у країні з'явилось багато безпритульних та бездоглядних дітей. Вулиці міст, базари, вокзали буквально заполонили гурти голодних та обірваних дітей, які не мали ніякого догляду й навіть даху над головою. Засоби для життя вони здобували жебракуючи чи дрібними крадіжками, спали на вокзалах, горищах та у підвалах, напівзруйнованих будинках, а то й просто неба.

За далеко неповною статистикою, у першому кварталі 1944 р. на визволеній території було виявлено 67 тис. сиріт (із них 10,2 тис. безпритульних), а на грудень 1944 р. - вже 125 тис. на липень 1945 р. в Україні знаходилося на обліку 162 тис. сиріт і стільки ж напівсиріт. Проте неповнота цієї статистики є цілком очевидною.[3]

Переважно з об'єктивних причин далеко не завжди й не повсюди забезпечувалися належні умови утримання вихованців дитбудинків. Катастрофічно не вистачало одягу, взуття, м'якого інвентарю, посуду, меблів. Через відсутність достатньої кількості ліжок у зимовий час діти спали по двоє, троє, а то й по четверо в одному ліжку або взагалі розташовувалися на підлозі. Нестача стільців приводила до того, що вихованці дитбудинків готувалися до уроків, сидячи на ліжку чи стоячи. Свої особисті речі вони зберігали під матрацами, оскільки шаф і тумбочок було вкрай мало.

Супутником та прямим результатом війни було голодування й незбалансоване харчування юних громадян, що мало катастрофічні наслідки для їхнього здоров'я та фізичного розвитку.

На харчування одного вихованця спецдитячої установи (для дітей військовослужбовців), як правило, витрачалося щоденно 2-3 карбованці, замість нормативної суми 7 карб., а на вихованця дитбудинку звичайного типу - втричі менше від встановленої фінансової норми, яка становила 4 карб. 46 коп.

Воєнна пора з її особливими умовами, майже повним розладом системи суспільного виховання сприяла зростанню виявів асоціальної поведінки дітей та підлітків. Масові випадки недисциплінованості учнів у школі, негідна поведінка неповнолітніх у громадських місцях, поширення шкідливих звичок у підлітковому середовищі, зростання валу дитячих правопорушень - всі ці негативні факти стали не вельми привабливою прикметою того часу.

Подекуди спостерігались навіть вияви організованої дитячої злочинності. Так органами міліції м. Дніпропетровська в травні 1945 р. було розкрито злочинну групу підлітків 1929-1932 рр. народження, учасники якої скоїли декілька квартирних крадіжок, незаконно заволодівши цінностями на суму 24 тис. карб.

Проблема негативної поведінки стала настільки серйозною, що її навіть обговорювали на найвищому державному рівні. Для організації профілактики щодо запобігання правопорушенням юних громадян на місцях створювалися дитячі кімнати при райвідділеннях НКВС. Поряд із цим в Україні збільшувалася і кількість трудово-виховних колоній для неповнолітніх злочинців. Так, станом на квітень 1944р. органами НКВС було організовано 4 колонії для останніх: у Київській (Бучанська колонія), Дніпропетровській (Привільнянська колонія), Сталінській (Ново - Желанівська колонія) та Харківській (Курязька колонія) областях. У них утримувались на квітень 1944р. 301 неповнолітній, серед них 50 дівчат та 251 хлопець.

Найтяжчим наслідком війни стало катастрофічне погіршення стану здоров'я й фізичного розвитку дітей та підлітків. Головними чинниками такої ситуації слід визначити поранення та каліцтва у зоні воєнних дій,тяжкі випробування в роки нацистської окупації, незбалансоване харчування та хронічне голодування, побутову невлаштованість внаслідок суттєвого зменшення житлового фонду, руйнування комунального господарства у містах, фактичну відсутність медичної допомоги, катастрофічну нестачу коштів.

Досить високою була смертність неповнолітніх громадян від захворювань. Так, із 459 дітей, які лікувались у дитячій лікарні м. Дніпродзержинська у 1945 р., померло 52. Що становило 11,3%. По Україні смертність від дитячих інфекцій на 51% перевищила довоєнний рівень.

Прямим наслідком війни стало й суттєве зростання чисельності дітей - інвалідів. Створені у 1944 р. 11 дитбудинків для інвалідів на 336 місць та відділень не відповідали соціальним потребам.[4]

Війна тяжко позначилася на психіці дітей, збільшилась кількість дітей, що хворіли невротичними й психічними розладами.

Не менш важкою була доля і тих дітей, які перебували в тилу. Замінивши батьків на підприємствах, у колгоспах, радгоспах, вони рано починали свій трудовий шлях і працювали на рівні з дорослими по 10-12 годин на добу. Більшість з них змушені були працювати, а не навчатись. Вони допомагали дорослим у шпиталях, під час повітряних нальотів чергували на дахах, збирали лікарські рослини тощо. Холод, голод, безпритульність та бездоглядність, хвороби, інвалідність також стали реаліями їхнього життя.

За довгих чотири роки діти на собі відчули всі жахи війни. Я впевнена, що війна набагато страшніша, якщо дивитись на неї дитячими очима.

ВИСНОВКИ

Досліджуючи спогади дітей війни, я прийшла до висновку, що вони є унікальними, тому що діти бачили війну зовсім з іншого боку, ніж дорослі. Їх невеликий досвід, переважання емоційного сприйняття дали нам можливість краще ознайомитись із повсякденним життям звичайних людей в цей час: як вони працювали, забезпечували себе харчами, одягом, у яких помешканнях жили тощо. В офіційних джерелах німців показують лише ворогами, але необхідно звернути увагу на те, що багато з них самі пройшли через страшні випробування на своїй батьківщині чи в інших країнах, страждаючи від загальної ненависті, втрачали своїх дітей, тоді, як часто, вони просто не мали вибору. В своїх спогадах діти війни відмітили не тільки жорстокість ворога, але й зберегли спогади про добрі вчинки німців. Не слід забувати нічого: ні добра, ні зла.

Проблема дітей війни є надзвичайно актуальною не тільки з огляду на її беззаперечний науковий інтерес, а й у зв'язку з неперехідним значенням для виховання підростаючого покоління. Учнівська молодь сьогодні за допомогою дослідження спогадів дітей війни має унікальну можливість «зустрітися зі своїми однолітками», які стали жертвами воєнної доби. Вони зіткнуться з проблемами представників покоління, суворі умови буття якого спричинили раннє подорослення, а відтак і виконання ними далеко не дитячих функцій.

Наслідки німецько-радянської війни 1941-1945рр. для дітей війни були катастрофічними:

1. Погіршення демографічних показників (в 1940р. коефіцієнт Пірла - Покровського становив по республіці 1,89, у 1944р. він зменшився до 1,25). Загинуло, за неповним даними, близько 75 тис. дітей.

2. Депортовані до німецького рейху українські діти й підлітки спізнали тяжку долю остарбайтерів, стали в'язнями концтаборів, об'єктами нелюдської експлуатації, нестерпного морально-психологічного тиску та об'єктами злочинних медичних експериментів.

3. Тисячі дітей, нарівні з дорослими, змушені були важко працювати на підприємствах, у колгоспах, воювати на фронті, бути учасниками партизанського та підпільного руху.

4. Одним із найтяжчих соціальних наслідків, породжених війною, була масова дитяча бездоглядність та безпритульність.

5. Супутником та прямим результатом війни було голодування та незбалансоване харчування юних громадян, що мало катастрофічні наслідки для їхнього здоров'я і фізичного розвитку.

6. Війна негативно вплинула на шкільне навчання дітей та підлітків (на 1945р. в 16 областях України та Києві нараховувалось 2 667 348 дітей віком з 7-15 років, з них не навчалось 243 980).

7. Війна сприяла зростанню асоціальної поведінки дітей (на квітень 1944р. в трудово - виховних колоніях для неповнолітніх перебувала 301 дитина)

8. Найтяжчими наслідками війни стало катастрофічне погіршення стану здоров'я й фізичного розвитку дітей та підлітків, висока смертність неповнолітніх громадян від захворювань, каліцтво.

9. Війна тяжко позначилась на ще не сформованій психіці дітей та підлітків, викликала негативні процеси в їхній психоемоційній сфері.

За даними газети «Событие» на 10 травня 2012 року у м. Дніпродзержинську проживає 24,5 тис. дітей війни. З кожним днем їх стає все менше. Тому ми повинні поважати їх і турбуватись про них, адже вони останні люди, які бачили війну власними очима.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Вронська Т.В. В умовах війни. Життя та побут населення України (1943-1945). - К. , 1995-83с.

2. Глок Л. Заводы, не вернувшиеся с войны. //Відомості. - 04.05. 2005р.

3. Голиш Г. М. Наслідки німецько - радянської війни для неповнолітніх громадян України//УІЖ.- №3. - 2005 р.

4. Зборовская Ф.И. Санитарные последствия войны среди детского населения и меры по их ликвидации: Труды Первой конференции 22-24.04 -1946 г.- М., 1947.- С.129-137;

5. Зинич М.С. Будни военного лихолетья, 1941-1945.- М., 1994 - Вып. 1.-125с.; Вып.2.-143с.;

6. Конвенція ООН про права дитини. - К.: ТМ Прінт Ікс Прес, 1999р.

7. Лисенко О.Є. Друга світова війна як предмет наукових досліджень та феномен історичної пам'яті / О.Є.Лисенко // Український історичний журнал. - 2014. - №5. - С. 3-16.

8. Литвинов В. Коричневое «ожерелье»: Документальное повествование о жертвах нацистских преследований - гражданах бывшего СССР: В 3кн.-Кн.1 - К., 1996. - 456с.; Кн.2. - К., 2001.- Ч.1.- 567с., Ч.2.- 621с.; Кн.3.-К., 2003. - 860с.

9. Никто не забыт и ничто не забыто: сборник документов и материалов.- М.: Просвещение, 1970 г. -319с.

10. Перковський А.Л., Пирожков С.І. Демографічні втрати народонаселення Української РСР у 40-х рр.//УІЖ.-1990. - №2 .

11. Циганок Н. Назавжди тринадцятирічний. //Дзержинець. - 11.07.1987 р.

Додаток А

Ляшенко Любов Василівна

Дата народження: 13 квітня 1936 р. Проживає за адресою: м. Дніпродзержинськ, вул. Пархоменка 29

На початок війни ми жили біля залізничної станції Баглій. Батько : Криніцин Василь Андріянович, мати Криніцина Ганна Григорівна та двоє дітей Люба та Ніна. Батько працював стрілочником на станції Баглій. Коли в місто вступили німці, переховувався, бо не встиг відійти з радянськими військами, а працюючи на залізничній станції мав бронь. Після повернення наших, знову повернувся на роботу. Йому навіть пропонували стати начальником станції, але батько був малоосвіченою людиною, не мав навіть середньої освіти, тому відмовився і залишився працювати стрілочником.

Мати на той час була домогосподаркою. Спочатку до нас нікого з німців не поселили, хата була дуже мала, всього одна кімната. Поряд стояли солдати і в ті будинки, де вони жили, проводили світло. Мати пішла до комендатури і попрохала провести світло і нам. Один з німців згодився, але за це оселився в будинку, зайнявши кімнату, ми ж спочатку жили в кухні, а потім нам звеліли виселитись до родичів. Німця звали Ганс, він був не з простих солдат, але яке звання мав я не пам'ятаю, бо на початок війни мені було всього 5 років. Жив у нас собака Лисько, то Ганс годував його обідами з солдатської їдальні. Сам він цю їжу не їв, візьме котелок і йде на солдатську кухню, візьме обід і віддає собаці. Їжу йому готувала мати. Він дуже полюбляв тоненькі млинці і мати щоденно готувала їх для нього . Для цього він навіть привіз мішок муки. Мати жарить млинці, а нас саджає на причіпку, то Ганс казав матері, щоб давала млинці і нам.

Одного разу навіть приніс нам з сестрою шоколад, але мати заборонила нам його їсти , бо боялась, що він отруєний. Німці дуже полюбляли молоко. Тільки мати здоїть корову, а під дверима вже стоїть черга з німців і підставляють котелки. Розіллє їм молоко, а нам нічого не залишається . Щоб дати нам хоч трошки молока, мати іноді ховала його в хліву. Скоро нас виселили на другий кінець вулиці (жили ми на 3- му Баглійському провулку). Перед тим, як в місто увійшли радянські війська, один з німців прийшов до двору де ми жили, щоб помити руки і сказав: «Ховайтесь, ми відступаємо, не висовуйтеся поки не прийдуть ваші». Спочатку дуже сильно стріляли, а потім стало тихо-тихо. З вулиці долинуло: «Ура!». Ми повернулись додому, хата стояла пустою, все перевернуто, пір`я по підлозі, все що можна було забрати - забрали. Жителі з радістю вітали радянські війська.