Вплив німецько-радянської війни 1941-1945 рр. на долю неповнолітніх громадян України

Бургута Раїса Михайлівна

Дата народження: 3 жовтня 1936 р.Проживає за адресою: м. Дніпродзержинськ, вул. Матросова 96 кв. 54

Про фашизм людство знає здається все. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна мені ще не виповнилось й п`яти років. Але в пам`яті залишились ті часи, дні, місяці. Йшов грізний 1941р. Моя сім`я не встигла евакуюватись з міста Дніпродзержинська, де я проживала по вулиці Больничній №108 (нині вул.Ленінградська). Батько був призваний до лав Радянської Армії. Від нього мати отримала невеличкого листа, де він повідомляв, що їх відправляють на фронт, куди він поки не знав. Мати з мешканцями нашого будинку вирішила евакуюватись в село (назву не пам`ятаю) під Кривій Ріг до мого дідуся Данила. Коли ми приїхали, то дід вже був відправлений на фронт. Нас прийняла чужа бабуся Оля. Своїх дітей в неї не було, і до нас вона поставилась як до своїх рідних. Моя мама вміла шити одяг, шила селянам. Так ми й жили, поки фашисти не добрались й до цього села. Нас всіх вигнали з хати, жили в сараї. Пригадую, як німець Ганс наказав матері прибирати в кімнатах, в яких він оселився. За це він одного разу дав матері буханку хліба та дві грудки цукру, навчив покласти у відро і прикрити тією ганчіркою, якою вона мила підлогу. Німці зарізали корову, яку мала бабуся, щодня вимагали «Матка, яйка». Так добрались і до курей. Було холодно і голодно. В селі майже не було чоловіків. Залишились лише старі люди та жінки з дітьми. Поліцаї склали списки з прізвищами жінок та відправили до комендатури. Почали жінок ганяти на роботу на риття окопів. Пам'ятаю, як маму бабуся ховала в лісі, щоб вона не ходила на роботу до німців. Хтось доніс поліцаю, що ми не бабусині онуки і в нас є мати. Матері принесли повістку, в якій була вимога негайно з'явитись у комендатуру. Мама вирішили йти з нами (у мене ще була молодша сестра). З комендатури нас поліцай вигнав, а маму дуже побили. Після цього вона змушена була ходити на роботу. Страшно було, коли над селом пролітали німецькі літаки і бомбардували його. Одного дня мати прийшла з роботи і сказала, що дізналась про те, що в жовтні 1943 р. наше місто звільнено від фашистів. Мама вирішила повертатись додому. Бабуся запропонувала мамі затриматись ще, але мама обняла бабусю Олю й твердо сказала,що нам обов'язково треба їхати додому, бо там нас чекатиме батько. Місто було зруйноване, в квартирі майже нічого не залишилося, але мама привела до ладу одну кімнату, й ми почали обживатись. У вересні 1944р. я пішла в перший клас середньої шкоді №5. Батько повернувся додому восени 1945р. Суд народів не закінчився в Нюрнбергзі, він продовжується в пам'яті народній.

Ляшенко Петро Павлович

Дата народження: 14 жовтня 1934 р.

Проживає за адресою: м. Дніпродзержинськ, вул. Пархоменка 29

На початок війни мені була майже 7 років. Наша сім`я складалась з п'яти чоловік : батько Ляшенко Павло Петрович, мати Ляшенко Марфа Наумівна та троє дітей Петро, Анатолій та Тамара. Ми проживали в селі Мануїлівка ( біля станції Верхньодніпровськ). Батько працював машиністом на залізниці, мав бронь. Ще в 1938 році його забрали на навчання в Москву, де готували до служби в залізничних військах спеціального призначення, якими командував Л. Каганович. На початку війни батькові прислали повістку, згідно якої він повинен був з`явитись до Дніпропетровська , а звідти бути відправлений до Куйбишева, де формувались воєнні ешелони, але він не встиг цього зробити, бо в той день, коли йому було їхати, в село вступили німецькі війська. Батько переховувався в селі Новоселівка до приходу радянських військ. У 1943 році знову став працювати на залізниці, спочатку на відбудові, потім машиністом. Продовжував водити ешелони на фронт, але доля зберігала його. Одного разу бомба влучила в цистерну з водою, що тоді обов'язково чіпляли за паровозом, щоб мати запас води, вдруге бомба попала в паровоз, помічника й кочегара вбило, батька тільки поранило.

У нашій хаті німці не стояли. Їхня вантажівка і польова кухня були біля нашого будинку, за парканом. Серед німців був Вільгельм. Він полюбляв бавитись з нашою молодшою сестрою Тамарою, носив їй галети, шоколад, цукор. Казав, що вдома у нього також є п'ять кіндер. Його було вбито при нальоті десь через місяць після того, як в село вступили німці.

У радгоспі всім розпоряджався Шульц. Мати повинна була ходити на прополку кукурудзи, але замість неї ходили ми з братом, бо мати часто хворіла, Гони довгі - по півтора кілометра . Дітей на дуже важку роботу він ставити не дозволяв. Шульц одружився з дівчиною з нашого села - Наталкою. Після відходу німецьких військ, вона поїхала разом з ним.

Ще пам'ятаю, що в нашої бабусі Галі на горищі сховався біглий червоноармієць, але не пройшло і двох годин, як його знайшли і забрали німці (залізнична станція була поряд, німці пустили по сліду собаку, і вона швидко знайшла його). Бабуся знала про те, що він сховався у них, але німцям не видала. Сім`ю не тронули.

А ще там, де підстанція, був табір для полонених, які повинні були будувати дорогу. Мешканці села їх підгодовували: варили кукурудзу та кидали її їм через паркан. Дорослих відганяли, били , а дітей не чіпали, то частіше всього дітлахи і носили їжу.

На початку війни мені було 7 років, але в школу я не пішов, бо вона не працювала, там був німецький шпиталь . У 1943 році в 9 років, я пішов до першого класу. Заняття проходили в конюшні, ні книжок, ні зошитів не було. Писали в книжках між рядками. Викладачем був Василь Романович . Після відступу німців, хтось поскаржився на вчителя, і по домівкам ходили представники НКВС і питали в батьків і учнів чи не бив він кого,але всі твердили, що ні, не бив, і його відпустили.

Перед відступом німці вигнали нас с хати, наказали переселитись в сусіднє село і деякий час ми жили в Новоселівці . А коли почули про те, що наші вже недалеко, вирішили повернутись назад . Батько залишився, а ми, мати і троє дітей, пішли додому. На підході до села нас зустріли троє німців на конях, вони наказали нам лягти на землю і стали стріляти з автоматів понад нашими головами, при цьому голосно реготали. Мати зомліла, Тамара плакала, а ми з Анатолієм злякались, що можуть вбити, але навеселившись, німці поїхали далі. Ми привели матір до тями та й пішли додому . Вдома була пустка: ні вікон, ні дверей, все потрощено і побито . На наступний день, вранці, в село вступила Червона армія.

В селі діяла підпільна організація, в яку входили Василь Радоман, Віра і Ніна Кисляк, дядько Ілько Навальний, Надія Караул, Галина Маслюк (вчителька), Марина Мілютіна (працювала перекладачем при Шульці), Микола Ляшенко та інші. Організацію було розкрито, більшість заарештовано і відправлено в концтабір в Дахау. Тільки небагатьом з них вдалося повернутись.

Дудіна Людмила Володимирівна

Проживає за адресою: м.Дніпродзержинськ, вул. Алтайська 31 Кв.110

Моя бабуся по батькові, Коваль Парасковія Яківна, розповідала, ще на початок війни їй було 38 років. Вона мала чоловіка: Коваль Івана Карповича (39 років) та двох синів: старшого Володимира (13 років) та молодшого Михайла (11 років). Проживали вони тоді в місті Кременчук. Біля міста німці зробили табір для полонених. Забрали туди мого діда Івана і батька Володю (якому на той час було 13 років), але в одну з ночей вони зуміли втекти. Коли прийшли додому, то бабуся ледь їх змогла розгледіти, бо вони були покриті вошами. Вошей було так багато, що прийшлось їх струшувати віником.

Одного разу,коли бабуся Парасковія захворіла, німці не давали їй пити води, щоб швидше померла, але старший син пробрався на горище, де були кавуни і один приніс матері, щоб поїла замість води. Так вона одужала й залишилась живою.

Моя мати, Голубєва Марія Никифорівна згадувала, що під час війни вони також жили в Кременчуці. На початок війни їй було 11 років. Батько купив їй новий портфель у школу, а німець забрав. Мама Марія вирвала в нього портфель і стрибнула з ним у купу снігу (була зима). Німець почав стріляти, але купа снігу була такою великою, що була заповнена дощовою водою,а вилізти не зміг, втонув. А Павло, якому було 18 років, підірвався на міні, коли пішов шукати корову. Їхня мати так плакала за ними, що осліпла і решту свого життя жила сліпою. Вже немає в живих ні бабусі Парасковії, ні мами Марії, але те, що вони розповіли мені,коли я була маленькою, навічно закарбувалось у моєму серці.

Ґудзь Василь Мефодійович

Дата народження 15 березня 1937

Проживає за адресою: Дніпропетровська обл., с.Шевченко, вул. Набережна 2

Мені було всього 4 роки під час війни, але ці роки, все одно, викарбувалися в моїй пам`яті. Німці окупували наш край (Вінницька обл., с.Сосонка) у 1941 році. У сусідньому селі Стрижавці знаходилась Ставка Гітлера. Його ще називали «Ведмеже лігво», це «лігво» ніщо не пробивало…а ті, хто будували його були страчені. Дідусеві доводилось зустрічатись з німецькими солдатами особисто, і він говорить, що деякі з них мали співчуття і не всіх розстрілювали. Перед тим, як батько мій пішов на фронт, зробив він мені маленьку сокиру. Я завжди ним грався. І ось, випадково, закинув його в німецьку вантажну машину і звичайно побіг його діставати. І тут, ззаду мене схопив офіцерський солдат, відібрав сокиру, і дав під зад ногою. Було дуже боляче, але дякувати Богові, що я залишився живим.

Пам'ятаю також, історію з моєю мамою. Принесли їй якось німецькі солдати свої шкіряні кожухи. Вони були всі у вошах. Сказали мамці випрати. Ну моя мама і вкинула їх у казан з кип`яченою водою, а кожухи потріскались, зменшились. Німці як побачили, викинули маму з хати і вже хотіли розстріляти, та ми з братами та сестрами (нас всього було 7) підбігли до неї, обняли та почали плакати. Так німці побачили це, плюнули і пішли геть. Та війна забрала в мене батька і наймолодшу сестру. Німці ж заходили до хати і все вигрібали, мати зранку до ночі на полі, а ми з сестрами голодні, чекали маму. Вона їсти варила з шкірки картоплі - та ми й цьому були раді. Пам'ятаю, коли молодша Ганночка від голоду захворіла, ми з сестрами бігали по всьому селу, просили хоч щось дати нам поїсти. І трапився нам молодий німець, так дав нам аж 5 цукерок. Для нас це було як свято, так ми швидко додому побігли і сестрі віддали, але було пізно…

Бойко Марія Мартинівна

Дата народження: 24 грудня 1929р.

Проживає за адресою: м.Дніпродзержинськ, вул. Пархоменка 22

На початок війни мені було 12 років. Наша сім`я жила в Черкаській області Маньківського району село Добра.

Мати Углійчук Ганна Василівна; батько Углійчук Мартин Степанович і четверо дітей: Павлійчук Ксенія Микитівна (1919р.), Углійчук Іван Мартинович (1927р.), Углійчук Марія Мартинівна (1929р.), Углійчук Галина Мартинівна (1938р.).

Коли німці зайняли село, то зігнали дорослих на риття окопів. Літаки бомбили, а вони рили під бомбами. 17 чоловіків сховались у нас в погребі, в тому числі наш батько, щоб не працювати на німців.

Пам'ятаю, що вже була зима, а лаз в погребі зроблено посеред городу, то мати та інші жінки посилали нас, дітей, щоб ми носили картоплю, хліб, воду тим, хто ховався в погребі. Щоб німці не здогадалися ми брали гілки вишні і замітали за собою сліди. Коли німці відступили, всі вони пішли на фронт, але майже всі загинули. Батько був один з тих небагатьох, хто повернувся додому.

В перші роки війни, коли брату Івану було 17років, його забрали на роботу в Німеччину, де він працював на господаря. Був звільнений американцями, повернувся додому. Його забрали на роботу по відбудові Донбасу. Після війни він одружився і залишився в Донбасі, працював на одній із шахт. Хотіли забрати на роботу в Німеччину й мене. Було мені тоді 15 років. Пам'ятаю, що рубала дрова в сараї, коли зайшов німець взяв мене за руку і потяг до дверей. Тут нагодилася мати і не дала забрати мене. Тоді вона ходила до коменданта, щоб мене залишили вдома. Мене залишили, але мати наказала сидіти вдома, на печі і не показуватись на вулицю.

А одного разу прийшов німець Вільям (Віля), приніс шинелю і наказав її почистити. Матері вдома не було, а коли прийшла, то побачила що я плачу над тією шинеллю. Нагріли казан води бо хочеш чи ні, а треба почистити. Вранці він прийшов за нею і приніс шоколад, сказав що для кіндер, і що в нього вдома також є кіндер.

Німці в нашій хаті не стояли, бо хата була мала, вікна заткнуті соломою. Жили бідно, корову забрали,курей порізали, а трьох курок мати сховала, то все одно знайшли, але приходили і вимагали: «Млеко,яйка», а як не давали то забирали все їстівне, що було в хаті, а посуд били.

В селі були євреї (сімей 5-7), то як німці вступили в село, то зігнали їх на околицю, примусили вирити траншею, поставили вздовж неї і розстріляли з автоматів, а потім і мертвих, і живих, і поранених, засипали землею. Земля двигтіла ще на протязі кількох днів.

Наше село було серед двох лісів, то були й партизани. Одного разу вони розправилися зі старостою, то поліцаї пішли до матері командира партизанського загону( його звали Василь, ім'я його матері і їхнього прізвища я не пам'ятаю). Вони її жорстоко катували: спочатку прищемили пальці рук дверима, потім викололи очі, вирвали язик і повісили. Коли Василь дізнався про це, то прийшов додому, де вже була засідка. Будинок оточили, але він, його дружина та брат захищались до останнього. Живими вони не здалися. З цієї сім`ї живими залишились лише двоє дітей, яких сховали родичі в сусідньому селі.

Німці декілька разів займали і залишали село. Після їх відступу в селі залишився німець, який став господарем усього. Ганяв жінок та підлітків на роботу. Бив нагайкою на кінці якої була гайка. Врожай цього року був дуже великий. Німці поділили поле між сім'ями, щоб збирати врожай. Хліба було так багато, що скирти стояли одна біля одної. Скоро німці почали відступати і спалили весь хліб, а заодно і всі хати в центрі села. Коли наші прийшли в село, то раділи всі: і дорослі, і діти.

Губська Марія Андріївна (в дівоцтві Решетняк)

Дата народження: 13 липня 1925 року

Проживає за адресою: м. Дніпродзержинськ, Лісопильна 82, кв. 3.

Народилась в селі Хутірському, Петриківського району Дніпропетровської області. У сім`ї було 11 дітей. З самого дитинства їй доводилось багато працювати, через це вона так і не отримала повну освіту (закінчила 3 класи). З початку Другої світової війни, працюючи у колгоспі, їй доводилось рити протитанкові рови у Радселі. Під час окупації німецькими військами селища Петриківка, жилось дуже скрутно, худобу й птицю відібрали. Їсти доводилось власно вирощені потайки овочі та готувати їжу з кропиви, кульбаб, шпоришу тощо. Восени 1942 року її разом з іншою молоддю, кому виповнилось 16 років, забрали на примусову роботу в Німеччину. Везли їх туди в товарних вагонах, повних сміття та соломи, в дорозі їх майже не годували. Одна дівчина з їхнього вагону спробувала втекти, але німці її наздогнали та спіймали, після того її ніхто не бачив. У Німеччині працювала на фабриці по виготовленню боєприпасів у місті Люденшайд. Працювати доводилось дуже багато, по 12 годин на добу.Годували погано: давали чорний хліб один раз у три дні, варили кропиву, яку рвали собі самі, їли двічі на день. Нас постійно переслідувало відчуття голоду. Від тяжких умов праці троє з дванадцяти жінок, які були разом з нею, померли. Жили в маленькій кімнаті, де їх було 8 чоловік, спали на дерев`яних нарах. До цієї групи людей був приставлений поліцай, який постійно спостерігав за ними. У 1945 році в місто ввійшли американські війська. Зі спогадів Марії Андріївни, ввечері до них у кімнату зайшов американський офіцер, який наказав їм сховатись у підвалі, щоб вони не постраждали від обстрілу. Вранці їх було звільнено й передано до американської комендатури. Після перемоги 9 травня 1945 року всіх полонених почали вивозити з Німеччини й відправляти додому. Про дорогу додому спогадів майже не лишилось крім того, що з Дніпропетровська до рідного села Хутірське більшу частину дороги йшла пішки. Цей період свого життя Марія Андріївна намагається не згадувати, адже це спогади зі сльозами на очах…

Размещено на Allbest.ru