Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

07.00.01 - історія України

Історія жіночої освіти Півдня України (1901-1910 рр.)

Добровольська Вікторія Анатоліївна

Дніпропетровськ 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі українознавства Херсонського національного технічного університету

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Сусоров Віктор Дмитрович, Херсонський національний технічний університет, завідувач кафедри українознавства.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Савчук Варфоломій Степанович, Дніпропетровський національний університет, професор кафедри фізики

кандидат історичних наук, доцент Андрєєв Віталій Миколайович, Херсонський державний університет, завідувач кафедри всесвітньої історії та історіографії.

Провідна установа: Донецький національний університет, кафедра історії України.

Захист відбудеться “17” “травня” 2006 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 в Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Шевченка, 1, Палац студентів, ауд.30.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розісланий “15” “квітня” 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент Кривий І.О.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Створення Української незалежної держави стало можливим у результаті багатовікового розвитку української нації. Гідним учасником побудови демократичного суспільства є жіноцтво. Це пов'язано з тим, що жінки беруть активну участь у всіх сферах суспільного, політичного та економічного життя, плідно працюють на ниві культури. Але ще у ХІХ - на початку ХХ століття представниці жіночої статі мали менше прав у порівнянні з чоловіками, їх соціальні потреби, у тому числі й освітні, не задовольнялися в повному обсязі. Сучасне становище жінок є результатом їх боротьби за рівноправність з чоловіками.

Збереження здобутків національної культури дає можливість відкрити нову перспективу духовної консолідації українців. Духовна культура покликана оживити політику та економіку, сформувати моральні передумови для суспільного прогресу. Вивчення історії освіти допомагає формуванню патріотичних почуттів молодого покоління в сучасній Україні.

Виховання молоді ґрунтується на освітньому рівні народу. Сучасна українська педагогіка спирається на багату спадщину, на кращі традиції у вихованні громадян. Сьогодні українські педагоги використовують національні педагогічні надбання при побудові нових типів шкіл (гімназій, ліцеїв, шкіл національних меншин та ін.) та відповідності навчально-виховного процесу вже існуючих шкіл новим історичним умовам. Багато жінок обирають професію педагога, інші виявляють педагогічний талант при вихованні власних дітей. Досвід жінок-педагогів використовується при побудові системи освіти, яка сприяє впровадженню у життя демократичних норм і цінностей особистості та суспільства. У цих умовах актуальним є використання досвіду функціонування системи жіночої освіти на початку ХХ століття, у дорадянський період.

Саме сьогодні людство знову і знову звертається до осмислення своїх досягнень і цінностей, особливо культурних. Недаремно мова, освіта, здобутки науки і релігії, вічні людські і національні цінності є результатом існування світової цивілізації. Для сучасного етапу розвитку української держави характерним є процес переоцінки історичного досвіду, в якому є ще багато недосліджених проблем. Зокрема, до них слід віднести низку питань, пов'язаних із розвитком освіти жінок і національних меншин.

Україна представляє собою систему регіонів, кожний з яких має свої особливості, обумовлені відмінністю географічного середовища, історичного та національного розвитку. Найбільш широкий спектр представництва національних груп характерний для Півдня України, тому дослідження діяльності системи жіночої освіти в регіональному аспекті має велике значення. Не можна забувати, що через пізнання історії освіти свого регіону можна краще пізнати педагогічну спадщину всього народу та держави. Вивчення внеску кожної з регіональних культур у загальнодержавну скарбницю є необхідним для збереження творчої спадщини, для майбутнього тієї чи іншої культури, для культурного взаємообміну між народами.

Оскільки у сфері організації жіночої освіти було накопичено чималий досвід, автор вважає за потрібне звернутися до вивчення історії розвитку жіночих навчальних закладів (початкових, середніх, професійних, вищих) Півдня України на початку ХХ століття, проаналізувати місце та роль цих закладів у житті жіноцтва та суспільства.

Актуальність зазначеної проблематики, недостатня її розробленість в історичній літературі, важливість використання теоретичного і практичного досвіду діяльності жіночих навчальних закладів зумовили вибір теми дослідження: “Історія жіночої освіти Півдня України (1901 - 1910 рр.)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась відповідно до тематики наукових досліджень кафедри українознавства Херсонського національного технічного університету, а саме в рамках теми: “Освіта в минулому і на сучасному етапі” (державний реєстраційний номер 0105U009022).

Враховуючи актуальність теми дослідження, рівень її наукової розробки у сучасній історичній науці, автор ставить за мету дисертаційної роботи - дослідити комплекс історичних передумов формування системи жіночої освіти, з'ясувати структуру початкових, середніх, професійних, вищих жіночих шкіл Півдня України на початку ХХ століття, розкрити зміст освіти, фінансування цих закладів, визначити проблеми і досягнення процесу розвитку системи жіночої освіти.

Досягнення поставленої мети вимагає вирішення таких завдань:

висвітлити історичні умови становлення системи жіночої освіти в країні;

розглянути особливості розвитку жіночої освіти на Півдні України;

з`ясувати роль уряду у створенні й функціонуванні системи освітніх закладів для жіноцтва Півдня України на початку ХХ століття;

розкрити особливості формування мережі початкових, середніх, професійних, вищих шкіл для жіноцтва;

дослідити матеріальне становище цих шкіл, роль органів місцевого самоврядування, приватних осіб, благодійників, товариств у поширенні і утриманні шкіл Півдня України;

охарактеризувати особливості навчально-виховного процесу у жіночих освітніх закладах усіх рівнів;

розкрити характерні риси організації та змісту освіти у школах національних меншин Півдня України (єврейських, німецьких, татарських);

визначити якість початкової, середньої, професійної, вищої освіти для жіноцтва та її вплив на становище жінок Півдня України на початку ХХ століття.

Під жіночою освітою розуміємо навчання та виховання у жіночих навчальних закладах та навчальних закладах зі спільним навчанням хлопців і дівчат.

Об'єкт дослідження - процес становлення та розвитку системи жіночої освіти Півдня України на початку ХХ століття.

Предмет дослідження - освітні заклади для жіноцтва всіх рівнів (початкових, середніх, професійних, вищих) Півдня України у 1901 - 1910 роках.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють початок ХХ століття - час бурхливого розвитку жіночих навчальних закладів. Нижня хронологічна межа - 1901 рік, початок нового ХХ століття, - спирається на соціально-економічні та політичні зміни пореформеного періоду, які впливали на формування системи жіночої освіти, і пов'язана із зміною освітньої концепції. Верхня межа - 1910 рік - обумовлена законотворчими діями уряду в освітній галузі, спрямованими на повернення до класичного типу загальноосвітньої школи, посилення контролю за діяльністю шкіл різних національностей, поступову відміну низки прогресивних нововведень, що вводилися під час Першої російської революції 1905 - 1907 років, посилення централізації управління навчальними закладами країни (“столипінська реакція”).

Автор не обмежився вивченням лише центрального періоду - першого десятиліття ХХ століття, але й залучив до дослідження більш ранній період - другу половину ХІХ століття. Це було зроблено для того, щоб висвітлити передумови становлення системи жіночих освітніх закладів, показати динаміку процесу розвитку жіночої освіти Півдня України.

Територіальні межі дослідження - Південь України на початку ХХ століття. Ці межі обумовлені відсутністю української державності та входженням південноукраїнських земель до адміністративної системи Російської імперії.

На початку ХХ століття Південь України складався з Катеринославської, Таврійської, Херсонської губерній. Майже вся ця територія відносилася до Одеського навчального округу. У період сьогодення це територія Херсонської, Миколаївської, Одеської, частини Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської областей, Автономної республіки Крим.

Наукова новизна дослідження. Дисертаційна праця є першим комплексним дослідженням системи жіночої освіти (початкової, середньої, професійної, вищої) Півдня України на початку ХХ століття. Дослідження проблеми проводилося за рахунок введення до наукового обігу широкого комплексу неопублікованих джерел Центрального державного історичного архіву України, м. Київ, державних архівів Херсонської, Миколаївської, Одеської, Запорізької, Дніпропетровської областей, державного архіву при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим. Узагальнення та аналіз опублікованих історичних джерел з історії освіти, сучасної літератури дало змогу висвітлити нові невідомі факти і результати вивчення проблеми.

Автором було проведено ґрунтовний науковий аналіз процесу становлення та розвитку системи жіночої освіти Півдня України на початку ХХ століття, з'ясовано вплив соціально-економічного та громадсько-політичного розвитку держави на створення мережі жіночих навчальних закладів. Зокрема, досліджений вплив реформ 1860 - 1870-х років на відкриття нових освітніх закладів для жіноцтва, Першої російської революції 1905 - 1907 років на подальший розвиток мережі шкіл, відкриття нових типів шкіл, що сприяло активному залученню жінки до промислового і суспільного виробництва, відходу від обмеженої ролі матері-дружини-господарки. Удосконалено класифікацію початкових навчальних закладів, підкреслено історичну роль російського уряду щодо законодавчого забезпечення, контролю і організації жіночих навчальних закладів.

При розгляді питання матеріального становища шкіл було поглиблено розкриття значної допомоги громадськості, приватних осіб, органів місцевого самоврядування освітнім закладам. Сформульована та вивчена нова проблема - жінка в єврейських, татарських, німецьких школах Півдня України у зазначений період. Надано комплексну оцінку організаційній та навчальній структурі національних шкіл, діяльності уряду та місцевої ініціативи до них, їх роль у системі освіти. Вперше розкрита загальна характеристика змісту освіти у жіночих навчальних закладах Півдня України у зазначений період, з'ясовані заходи для підвищення якості освіти та перспективи її застосування у тогочасному суспільстві.

Практичне значення одержаних результатів дослідження визначається недостатньою розробленістю поставленої проблеми. Головні положення, фактичний матеріал можуть бути використані при написанні праць з історії України, історії освіти, історії розвитку національних шкіл, для подальшої наукової розробки проблеми. Матеріали дослідження можуть бути використані також при викладанні курсів з історії України, історії культури у середніх та вищих навчальних закладах, у тому числі і при розробці спецкурсів з ґендерної проблеми, краєзнавчої тематики, дослідженні історії національних меншин, проведенні культурно-просвітньої роботи.

Особистим внеском дисертанта є комплексне дослідження організації, структури, діяльності, змісту освіти жіночих навчальних закладів Півдня України на початку ХХ століття, виявлення та аналіз нових історичних джерел щодо поставленої проблеми.

Апробація дослідження. Дисертаційна робота обговорювалась на засіданні кафедри українознавства Херсонського національного технічного університету. Основні положення, результати дослідження викладені автором у доповідях на всеукраїнських та міжнародних конференціях: Всеукраїнська науково-практична конференція “Педагогічні засади формування у підростаючого покоління активної громадянської позиції” (Київ, 15-16 жовтня 2002); Всеукраїнська науково-практична конференція “Проблеми підготовки фахівців на новому етапі розбудови Української держави” (Херсон, 14-15 листопада 2002); Друга Всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні проблеми розвитку спеціальностей мистецтва у контексті ступеневої освіти” (Херсон, 14-15 листопада 2002); Всеукраїнська науково-практична конференція “Релігія в суспільному житті Півдня України” (Херсон, 5-6 червня 2003); Другий міжнародний науковий конгрес українських істориків “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам'янець-Подільський, 17-18 вересня 2003); Міжнародна науково-практична конференція “Ґендерна політика міст: історія і сучасність” (Харків, 18 грудня 2003); Міжнародна науково-практична конференція “Ґендерні аспекти соціальної роботи” (Херсон, 18 листопада 2004); Міжнародні науково-практичні конференції “Жінка в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє” та “Ґендерний компонент у структурі вищої технічної освіти та природничих наук” (Київ, 3-5 листопада 2005 р.).

Публікації. Результати дослідження знайшли відображення у восьми статтях у науково-методичних журналах, збірниках наукових праць, із яких три опубліковано у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, переліку умовних скорочень, чотирьох розділів, що, в свою чергу, поділяються на підрозділи; висновків, списку використаних джерел та літератури (696 найменувань на 60 сторінках), додатків (35 на 38 сторінках). Загальний обсяг роботи становить 288 сторінок, з них 190 сторінок основного тексту.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність; показано зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження; хронологічні рамки та територіальні межі; розкривається наукова новизна та практичне значення роботи, особистий внесок здобувача, подано апробацію результатів та структуру дослідження.

У першому розділі “Історіографія, джерела і методологія дослідження” дисертантом здійснено історіографічний аналіз літератури за темою дисертації, огляд та систематизацію використаних джерел, визначаються методологічні засади дослідження.

У підрозділі 1.1 - “Історіографія проблеми” - визначені основні періоди в процесі дослідження розвитку системи жіночої освіти Півдня України. Дореволюційний період характеризується появою перших праць на краєзнавчу тематику, характерними особливостями яких є фактографізм, використання джерел як ілюстративного матеріалу, залучення законодавчих документів. З іменем А.Скальковського пов'язують появу наукових досліджень з історії регіону. Важливою темою у дослідженнях Півдня України була історія культури та освіти, особливо проблема жіночої освіти. Одними з перших досліджень цієї проблеми стали праці О.Маркевича та А.Преображенського. Першою спробою узагальнюючого дослідження з історії жіночої освіти всієї Російської імперії є ґрунтовна робота О.Лихачової “Матеріали до історії жіночої освіти в Росії 1856-1880”. Багато дослідників висвітлювали роль уряду та органів місцевого самоврядування у процесі створення системи освітніх закладів.

Наступний період у розвитку досліджень південноукраїнського регіону припадає на 1920-30-ті рр., що було пов'язано з суттєвими змінами у суспільному житті, національній свідомості та історичній науці. Визначну роль у розвитку та організації краєзнавчих досліджень відіграла Всеукраїнська академія наук. Перший комплексний аналіз джерельного матеріалу з історії регіону, в тому числі й освіти, було зроблено Д.Багалієм, справу його продовжено Н.Полонською-Василенко. Багато відомостей з історії жіночого руху, функціонування дореволюційних навчальних закладів, у тому числі й жіночих, пропонувала довідкова та статистична література. Окремі питання історії освіти в Україні (в тому числі й на Півдні) знайшли відображення у працях представників української діаспори - С.Сірополка та В.Біднова, причому розвиток системи жіночої освіти розглядається не як основна проблема.

Наступний період у вивчені проблем історії жіночої освіти краю можна визначити як радянський - 1930_1980 рр. З кінця 30_х років дослідження з історії Півдня України загальмувались. У роботах радянських істориків Південь розглядався лише як частина історії України та Росії. Завдяки працям дослідниці О.Дружиніної у радянській історіографії 1960 - 1980_х рр. поступово відроджується поняття “Південної України”, як специфічного історико-географічного регіону. Важливою подією у розвитку краєзнавчих досліджень було видання багатотомної “Історії міст і сіл Української РСР”. Радянські науковці дали загальну характеристику дореволюційній системі освіти, окремо не виділяючи жіночу освіту; обминули увагою національні школи; засудили діяльність царського уряду у сфері освіти; подекуди є згадки про національні обмеження; активно залучили до наукового обігу неопубліковані джерела. Багато робіт присвячувалися вивченню історії освіти в Російській державі взагалі та в Україні зокрема.

Останній період у висвітленні історіографії досліджуваної проблеми починається у першій половині 1990-х рр. та триває сьогодні. Характерним є зростання інтересу до історичного досвіду функціонування національної системи освіти та виховання. Українські науковці приділяють увагу вивченню гендерної проблематики, різнопланової діяльності земств, по-новому розглядають роль уряду та церкви у сфері освіти України, становище різних національностей на терені України у дореволюційний період тощо. Заслуговують на увагу колективні праці з історії освіти як всієї країни, так і окремих її регіонів. Окрему групу досліджень складають дисертаційні роботи та автореферати з різних питань історії освіти України. Зокрема, дослідниці Л.Применко, Т.Сухенко, О.Аніщенко приділили увагу розвитку жіночих шкіл різних рівнів всієї України у ХІХ - на початку ХХ століття. Інші дослідники фрагментарно розкривають характерні риси діяльності жіночих комерційних навчальних закладів України (В.Постолатій), жіночих гімназій Півдня України (В.Бобров), початкових шкіл України (О.Драч), громадських і приватних вищих навчальних закладів в Україні у ХІХ - на початку ХХ століття (Т.Удовицька) Заслуговують на увагу праці дослідниць історії жіночого руху М.Богачевської-Хомяк та Л.Смоляр. Є низка праць, у яких висвітлюються окремі моменти функціонування системи жіночих шкіл та розкриваються освітні запити жіноцтва початку ХХ століття. Все більше уваги привертають проблеми освіти національних меншин Півдня України, зокрема, євреїв, німців, кримських татар. У цілому історіографічний огляд проблеми розвитку жіночої освіти Півдня України ХІХ - початку ХХ століття доводить, що ця проблема в Україні комплексно не вивчалася.

У підрозділі 1.2 - “Джерела і методологія дослідження” - подана класифікація джерельної бази дисертаційної роботи, відповідно до якої всю сукупність джерел можна поділити на неопубліковані (архівні) та опубліковані джерела. У рамках цієї класифікації можна виділити документальні й наративні джерела.

Неопубліковані матеріали містяться у фондах Центрального державного історичного архіву України, м. Київ (ЦДІАК), Державного архіву Дніпропетровської області (ДАДО), Державного архіву Запорізької області (ДАЗО), Державного архіву Миколаївської області (ДАМО), Державного архіву Одеської області (ДАОО), Державного архіву Херсонської області (ДАХО), Державного архіву при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим (ДААРК) і вводяться автором до наукового обігу вперше. У зв'язку із різним інформативним спрямуванням цих джерел, автор розглядає їх за певною класифікацією: 1) циркуляри та розпорядження уряду стосовно діяльності навчальних закладів; 2) нормативно-правові документи, на підставі яких діяли школи; 3) документи навчально-виховного процесу; 4) протоколи засідань педагогічних і попечительських рад шкіл; 5) матеріали ділового листування; 6) звіти навчальних закладів; 7) особисті матеріали (атестати, свідоцтва); 8) фінансові документи різних освітніх закладів; 9) статистичні дані.

Опубліковані документальні джерела представлені статистичними та звітовими матеріалами органів місцевого самоврядування, освітніх установ. При розкритті поставленої проблеми було використано “Обзор Николаевского градоначальства” за 1901 - 1910 рр., що висвітлюють мережу початкових, середніх, професійних закладів регіону. Інформацію стосовно становища системи початкової та середньої освіти у місті Олександрівську Катеринославської губернії дають звіти Олександрівського міського громадського управління. Багато інформації щодо розвитку системи початкової освіти на початку ХХ століття дають звіти Херсонської, Катеринославської, Таврійської губернських земських управ. Тут подається загальна картина функціонування початкових шкіл різного підпорядкування, у тому числі й національних, характеристика учнівського і викладацького контингенту шкіл, змісту освіти. Детальна характеристика щодо організаційної структури, навчально-виховного процесу, учнівського контингенту подається у звітах окремих освітніх установ. Напрями діяльності Херсонського земства в освітній сфері розкривається в “Систематическом своде постановлений Херсонского губернского земского собрания за 1900-1914 года”.

Наративні джерела представлені періодичними виданнями та спогадами. Основні проблеми і здобутки функціонування системи навчальних закладів для жіноцтва Півдня України знайшли відображення на сторінках тогочасних газет (“Вечерние новости”, “Родной край”, “Херсонская газета копейка”, “Херсонский вестник”, “Херсонский курьер”, “Херсонские новости”, “Юг”, “Южное утро”, “Южный курьер”) та журналів (“Вестник воспитания”, “Вестник Европы”, “Екатеринославские епархиальные ведомости”, “Киевская старина”, “Русская школа”, “Русский архив”, “Херсонские епархиальные ведомости”). Важливим матеріалом, що дозволяє реконструювати громадське життя Півдня України, роль жінок у суспільстві, їх потреби в освіті, - є спогади сучасників.

Методологічною основою роботи є принципи історизму, системності й об'єктивності. Ці принципи передбачають об'єктивне пізнання поставленої проблеми шляхом всебічного аналізу історичних фактів, подій, процесів, причому останні розглядаються у процесі їх генезису та розвитку, у конкретно-історичному контексті та хронологічній послідовності. Всебічне вивчення досвіду діяльності системи жіночих навчальних закладів Півдня України на початку ХХ століття, реконструкція процесу функціонування цієї системи стали можливим завдяки використанню низки загальнонаукових та спеціальнонаукових методів дослідження.

Для розв'язання поставлених завдань, отримання достовірних результатів на різних етапах роботи використовувалися відповідні методи дослідження: системний історіографічний та джерелознавчий аналіз і синтез; метод теоретичного аналізу і синтезу на етапах визначення мети, предмета, об'єкта, завдань дослідження; синтез результатів, осмислення їх наукової та практичної новизни. Важливу роль відіграв метод аналізу документів і положень органів державної влади, освітніх установ, навчальних планів і програм, статистичних відомостей. Вивчення досвіду жіночої освіти в минулому стало можливим завдяки застосуванню ґендерної історії. Для розкриття поставленої проблеми були використані такі методи дослідження: історико-генетичний, проблемно-хронологічний, історико-порівняльний, історико-типологічний, синхронний, стадіально-регіональний, а також методи математичної статистики.

У другому розділі “Історичні передумови розвитку жіночих навчальних закладів Півдня України в другій половині ХІХ століття” аналізується процес становлення системи жіночої освіти Півдня України і подається характеристика чинників, що вплинули на цей процес.

У підрозділі 2.1. “Становлення системи жіночої освіти південноукраїнських губерній” вказується, що у ХІХ столітті жінки відносилися до категорії неправоздатних громадян, були позбавлені можливості брати участь у державному управлінні та самоуправлінні. В основі законодавства країни лежали патріархальні погляди на призначення жінки, згідно з якими вона створена для чоловіка, як помічниця. Всі ці погляди були пов'язані з тим, що провідне місце в життєдіяльності осіб жіночої статі посідали трудові справи, пов'язані з веденням домашнього господарства, рукоділлям і доглядом за дітьми. Саме тому процес навчання і виховання був спрямований на підготовку дівчини до виконання ключових жіночих ролей - дружини, матері, господині. Насамперед це спостерігалося у середовищі дворянських жінок, які за традицією не працювали і не відчували потребу у відповідній освіті.

Поступово під впливом передової західноєвропейської думки змінюється відношення до жінок. Постановка “жіночого питання” в Російській імперії, як гострої соціальної проблеми, була пов'язана з ліберальними реформами 1860-70-х років, проведення яких зумовило включення жінок до сфери економічної та громадської діяльності.

Незважаючи на входження земель Півдня України до складу єдиної адміністративної системи Російської імперії, процес розвитку жіночої освіти у цьому регіоні мав певні особливості. Це пов'язано з тим, що зазначений регіон мав нетривалу історію, був місцем проживання тих, кого пригнічували і піддавали гонінню, і тих, хто бажав швидко розбагатіти, населення було багатонаціональне і багатоконфесійне. Крім того, швидко відбувався капіталістичний розвиток краю, існував культ торгівлі. Все це сприяло виникненню вільних поглядів у суспільстві, у тому числі на становище і освіту жінок, що привело до більш швидкої зміни соціальної ролі останніх на Півдні України, ніж в інших регіонах.

У другій половині ХІХ століття склалися передумови для створення і розвитку системи жіночої освіти. Автор підкреслює, що це, передусім, бурхливий економічний розвиток, наслідком якого було широке залучення жінок до виробництва, що збільшило вимоги до освіти робітниць. Уряд не міг залишатися осторонь цих об'єктивних процесів і був змушений започаткувати реформи в галузі освіти, що передбачали відкриття початкових, середніх, професійних і вищих шкіл та подальше удосконалення навчально-виховного процесу у вже існуючих навчальних закладах. Поступово у суспільстві визріла потреба в освіті жінок, переконання у тому, що необхідно відійти від домашньої освіти до надання жіноцтву більш глибоких знань з різних галузей науки. Жінки в результаті боротьби за рівноправність з чоловіками поступово почали ставати з чоловіками поруч у суспільному виробництві. Цьому процесу сприяло виникнення у педагогічній літературі різних психолого-педагогічних концепцій і вчень щодо освіти жінок. Поступово йшов процес розвитку форм навчання, впроваджувалися педагогічні новації до навчально-виховного процесу.

У підрозділі 2.2 “Формування мережі освітніх закладів для жіноцтва Півдня України” висвітлюється процес створення мережі початкових, середніх, професійних, вищих шкіл регіону протягом другої половини ХІХ століття.

У цей період головною проблемою залишалася неписьменність великої частини населення країни. У 1897 році у Таврійській губернії було 17,8% грамотних жінок, Катеринославській - 10,8%, Херсонській - 16,3% жінок.

На підставі вивчення джерельної бази та сучасної літератури з історії освіти автором зроблено висновок, що уряд створив законодавчу базу діяльності жіночих освітніх закладів, а фінансову допомогу у розширенні мережі шкіл надавали в основному органи місцевого самоврядування, громадськість, приватні особи. Діяльність початкових шкіл регулювалася “Положенням про початкові народні училища” (1864, 1874). Найбільш поширеними типами початкової школи були сільські та міські училища Міністерства народної освіти, Синоду (церковнопарафіяльні школи та школи грамоти), земські школи переважно зі спільним навчанням хлопців і дівчат.

Законодавча регламентація жіночої середньої освіти розпочинається з другої чверті XIX століття, часу функціонування інститутів шляхетних дівчат в Одесі та Керчі. Важливим кроком для створення системи жіночої освіти було прийняття "Положення про жіночі гімназії і прогімназії Міністерства народної освіти" (1870). Ще одним типом середньої жіночої школи Півдня України стали єпархіальні жіночі училища Синоду (Статут 1868 р.).

У 1884-1900 pоках у Міністерстві народної освіти працювали комісії із загальної та професійної жіночої освіти, а в 1900 році при відділенні наукового комітету з технічної та професійної освіти МНО був створений спеціальний відділ для керівництва жіночими професійними навчальними закладами, різноманітними за типом, фахом, підпорядкованістю, засобами утримання.

Оскільки жінкам було заборонено здобувати вищу освіту в університеті, то провідними закладами освіти для жіноцтва на Півдні України були Одеські вищі жіночі курси (1906) і Одеські вищі медичні жіночі курси (1910), що представляли собою громадсько-приватні навчальні заклади.

Прагнучи запобігти розвитку української нації, уряд не дозволяв відкривати українські школи, а лише відкривав навчальні заклади найчисельніших національностей Півдня України - євреїв, німців, кримських татар. Кінцевою метою освітньої політики уряду по відношенню до цих народів “повинно бути їх обрусіння і злиття з російським народом” (“Правила про заходи відносно освіти інородців, що населяють Росію”, 1870).

У третьому розділі “Становище жіночих шкіл Півдня України на початку ХХ століття” подається характеристика основних типів початкових, середніх, професійних вищих шкіл для жіноцтва.

У підрозділі 3.1.”Політика уряду у сфері освіти” автор аналізує реформи уряду по відношенню до освітньої галузі, що були проведені під тиском громадськості, Першої російської революції 1905-1907 рр. У результаті аналізу проблеми з'ясовано, що урядом перероблялися навчальні плани і програми жіночих шкіл; проводився пошук нової моделі середньої школи; розроблялися проекти введення загальної початкової освіти; вирішувалося питання участі органів місцевого самоврядування та приватних осіб у процесі розвитку шкільної мережі; робилися деякі поступки національній школі у мовному питанні; жінкам дозволили кілька років навчатися в університетах. Автор приходить до висновку, що, незважаючи на ці позитивні моменти, принципи роботи та зміст освіти жіночих початкових, середніх, професійних, вищих навчальних закладів залишилися без кардинальних змін.

У підрозділі 3.2. “Характерні риси діяльності початкових жіночих навчальних закладів південноукраїнських губерній у 1901 - 1910 роках” підкреслено, що основним типом школи у зазначений період була багатотипова початкова школа.

Автор класифікує початкові навчальні заклади за певними ознаками: за програмою; характером викладання; засобами утримання; складом учнів. На початку ХХ століття не відбулося створення єдиної загальнообов'язкової початкової школи.

З'ясовано, що південноукраїнські губернії були лідерами у справі розвитку жіночої початкової освіти, що можна пояснити впливом бурхливого економічного розвитку регіону. Повністю освітні запити жіноцтва не були задоволені внаслідок недостатньої кількості шкіл, прагнення населення надати освіту насамперед хлопцям, платного навчання. На початку ХХ століття у Катеринославській губернії навчалося лише 33,6% дівчат, Таврійській - 37%, Херсонській - 35,4%.

Для представниць найчисельніших національностей регіону працювали національні школи: приватні єврейські училища, німецькі церковнопарафіяльні училища та школи грамоти, німецькі приватні жіночі школи, татарські приватні і громадських мектебе, російсько-татарські міністерські училища, а також земські та приватні татарські початкові училища. Вказується, що внутрішня організація шкіл була єдиною, підкорялася законодавчим актам і розпорядженням МНО.

Підрозділ 3.3. “Функціонування мережі середніх, професійних і вищих шкіл для жіноцтва на Півдні України” засвідчує той факт, що центральне місце у системі середньої освіти Півдня України займали всестанові гімназії, зміст освіти яких відповідав швидкому економічному розвитку краю. Мережа інших середніх шкіл - інститутів шляхетних дівчат, єпархіальних жіночих училищ - відставала від гімназійної (у 1910 р. функціонували 85 гімназій, п'ять інститутів і три єпархіальних училища), бо тут зберігався становий принцип комплектування контингенту шкіл та й зміст освіти передбачав перевагу виховання над навчанням. Жіночі середні школи утримувалися за рахунок плати за навчання, допомоги від уряду, органів місцевого самоврядування, громадських і приватних пожертвувань тощо.

На підставі аналізу випливає, що на початку ХХ століття на Півдні України існувала різнорівнева система жіночої професійної освіти. Швидким засобом вирішити проблему надання країні освічених робітниць була професіоналізація початкової школи, де дівчат навчали рукоділлю. Крім того, жіноцтво могло здобувати спеціальність за певними напрямами. За класифікацією автора, педагогічний напрямок був представлений вчительськими семінаріями, церковно-вчительськими школами, двокласними вчительськими школами, педагогічними класами і курсами при жіночих єпархіальних училищах та гімназіях. Медичний - представляли фельдшерські, акушерсько-фельдшерські, зуболікарські школи. Комерційний - торгівельні класи, початкові комерційні школи, комерційні училища і курси комерційних знань. Сільськогосподарський - представляли сільськогосподарські училища, сільськогосподарські курси при гімназіях. Мистецький - музичні школи, музичні класи і курси, школи малювання та ін. Відзначено, що зрівняння в правах з чоловіками не відбулося, що виявлялося в оплаті праці, обмеженому виборі професійної діяльності, освіті. Утримувалися школи в основному за рахунок приватної та громадської ініціативи, вони відчували брак урядової допомоги і не могли сильно вплинути на розширення мережі жіночих профшкіл.

До революції 1905-1907 років помітну роль у справі задоволення освітніх потреб жіноцтва відіграло Новоросійське товариство дослідників природи, яке стало центром природничо-наукової та просвітницької справи на Півдні України. Ще у 1870-ті роки передова інтелігенція Одеси поставила питання про необхідність утворення вищих жіночих курсів. Після виступу у 1879 році відомого історика О.С.Трачевського з цього приводу у пресі, за ініціативою професора О.В.Клосовського у товаристві розглядалося питання про жіночі курси при згаданому товаристві. Але це питання внаслідок протидії уряду не набуло практичного рішення.

Публічні лекції з природничих і математичних дисциплін Новоросійського товариства дослідників природи відіграли велику роль у становленні вищої жіночої освіти на Півдні України. Вже з самого початку 2/3 відвідувачів становили жінки, а надалі їх чисельність у чотири рази перевищила чисельність чоловіків. Зазначені лекції безпосередньо були пов'язані з Одеськими жіночими педагогічними курсами, які стали базою для заснування вищих жіночих курсів, бо більшість професорів, що були членами товариства, викладали на цих курсах.

На початку ХХ століття представниці жіночої статі Півдня України навчалися на Одеських вищих жіночих курсах та вищих медичних жіночих курсах, завдяки яким держава отримувала спеціалістів з вищою медичною і педагогічною освітою, не витрачаючи коштів на навчання.

Вищі жіночі курси в організаційній структурі нагадували університет, бо працювали у складі історико-філологічного, фізико-математичного, юридичного факультетів на чолі із деканами. У більшості вищих жіночих курсів були відсутні медичні факультети, тому створювалися окремі вищі медичні жіночі курси. Слухачки ОВЖМК протягом п'яти років здобували медичну освіту в обсязі медичних факультетів університетів і виходили із стін закладу кваліфікованими медичними працівниками. Головною перешкодою для навчання на медичних курсах була плата за навчання - 200 крб., на вищих жіночих курсах - 150 крб. за рік. Очолили ці навчальні заклади професори Новоросійського університету - М.Ланге (ВЖК) та С.Левашов (ВМЖК).

Четвертий розділ “Особливості організації навчально-виховного процесу в жіночих освітніх закладах Півдня України у 1901 - 1910 роках” характеризує рівень освіти, яку отримували жінки у різних типах навчальних закладів регіону.

У підрозділі 4.1. “Зміст освіти у початкових і середніх жіночих школах Півдня України” вказується, що зміст освіти мав прямий зв'язок з соціально-економічним і політичним розвитком країни. Відзначено, що затвердження у 1897 р. “Зразкових програм предметів, які викладаються в початкових народних училищах відомства Міністерства народної освіти” було однією з перших спроб визначити перелік мінімальних знань, умінь і навичок для учнів народної школи. Спільною рисою всіх початкових шкіл було зведення змісту навчання до мінімуму (російська мова, закон Божий, арифметика). Початкова школа за соціальним складом формувалася переважно із представників селянських і міщанських верств населення, тому що представників вищих станів суспільства не задовольняла якість початкової державної освіти. Автором виявлено, що навчальні плани національних початкових шкіл Півдня України складалися з низки компонентів: вивчення загальноосвітніх дисциплін; рідної мови учнів та спеціальних дисциплін; розширення програми за рахунок географії та історії, необов'язкових предметів (рукоділля, спів, педагогіка та ін.).

Особливостями змісту гімназійної освіти були: наявність єдиних державних програм і навчальних планів з корегуванням у конкретному закладі в залежності від місцевих умов; чітко виражений гуманітарний (мовний) характер, багатопредметність, схоластичність і теоретичний характер навчального курсу, недотримання принципів послідовності та систематичності знань; практичний характер викладання загальноосвітніх предметів, релігійно-монархічний напрям освіти та виховання; обмеженість навчального курсу у жіночих школах у порівнянні із чоловічою освітою. Відмінністю навчального процесу жіночих гімназій Півдня України від чоловічих було відсутність у планах грецької мови, тригонометрії, логіки, практично на всі предмети відводилося на третину менше навчального часу. Така обмеженість змісту середньої освіти зачиняла перед жінками двері вищої школи. Соціальний склад гімназій був представлений переважно дворянами і міщанами, тобто тими, хто міг сплатити за навчання.

У підрозділі 4.2. “Характеристика процесу навчання та виховання у професійних і вищих жіночих навчальних закладах на початку ХХ століття” автор доводить, що професійні жіночі школи відрізнялися різною побудовою навчально-виховного процесу, змістом освіти у зв'язку із різним підпорядкуванням. Релігійне виховання і практична спрямованість навчання були тими факторами, що об'єднували усі несхожі жіночі професійні навчальні заклади. Навчальні програми із загальноосвітніх предметів жіночих середніх професійних шкіл нагадували програми гімназій, але були дещо скорочені за обсягом у зв'язку із наявністю значної кількості спеціальних предметів (сільськогосподарських, комерційних, медичних тощо). З'ясовано, що соціальний склад жіночих професійних шкіл був неоднорідним: у нижчих професійних школах навчалися в основному діти нижчих станів, у середніх - вищих і середніх верств, що пов'язано із фінансовою можливістю останніх здобути якісну освіту.

Одеські вищі жіночі курси брали за взірець навчальні плани і програми Новоросійського університету. Аналіз навчальних планів курсів та Новоросійського університету дозволяє виділити основні комплекси дисциплін: загальнообов'язкові та факультативні. Вивчення змісту підготовки фахівців на Одеських вищих жіночих навчальних курсах дозволило зробити висновок, що навчальний процес у вищій школі спрямовувався на недопущення проникнення в середовище молоді прогресивних ідей, а в основу викладання предметів було покладено “духовне начало”.

Доведено, що програми вищих медичних жіночих курсів були максимально наближені до програм університетських медичних факультетів. Соціальний склад слухачок вищих курсів був всестановим. Лідерами на обох курсах за кількістю були міщани і представниці вищих станів, тобто матеріально забезпечені особи, що прагнули підвищити свою роль у суспільному житті країни.

Висновки

У висновках дисертації підбито основні підсумки дослідження.

Результатом пошуку та комплексного аналізу джерел і різноманітної літератури стало всебічне висвітлення історії жіночої освіти Півдня України у 1901 - 1910 роках. Це питання не було предметом спеціальних історико-педагогічних досліджень як у ХІХ - на початку ХХ століття, так і в радянській та українській історіографії.

Становлення системи освіти відбувалося протягом ХІХ століття у зв'язку із соціально-економічними та суспільно-політичними перетвореннями в країні, викликаними демократичними реформами 1860 - 1870-х років, наслідком чого стало широке залучення жінок до виробництва. Незважаючи на входження українських земель до складу єдиної адміністративної системи Російської імперії, процес розвитку жіночої освіти на Півдні України мав певні особливості. Це пов'язано з тим, що зазначений регіон мав багатонаціональний і багатоконфесійний характер, був місцем проживання тих, кого пригнічували і піддавали гонінню, крім того, швидко відбувався капіталістичний розвиток краю. Все це сприяло виникненню вільних поглядів у суспільстві, у тому числі на становище і освіту жінок, що привело до більш швидкої зміни соціальної ролі останніх на Півдні України, ніж в інших регіонах.

У радянській історіографії роль царського уряду в освітній сфері висвітлювалася односторонньо, акцент робився на прорахунки. Автором доведено, що, незважаючи на невеликі досягнення у справі розширення мережі навчальних закладів, наявність статевих, національних, станових обмежень у навчанні, уряд все таки створив законодавчу базу діяльності жіночих шкіл, надавав їм фінансову допомогу, здійснював контроль за процесом навчання і виховання.

З'ясовано, що початок ХХ століття ознаменувався подальшим розвитком системи жіночих навчальних закладів Півдня України. Революційні події 1905 - 1907 років стали каталізатором активізації освітнього руху в країні. Автором розкрито позитивні моменти розвитку системи освіти у зазначений період: оновлювався зміст жіночої освіти; проводився пошук нової моделі середньої школи, наближеної до реальних потреб часу; створювалися нові типи шкіл (наприклад, комерційні училища, вищі жіночі курси); робилися перші спроби реалізації проектів введення загальної початкової освіти; вирішувалося питання участі органів місцевого самоврядування, громадськості, приватних осіб у процесі розвитку мережі навчальних закладів; робилися деякі поступки національній школі; жінкам на кілька років дозволили навчатися в університетах.

Недоліками функціонування освітніх закладів для жіноцтва автором визначено те, що зазначені заклади за кількістю і змістом освіти відставали від соціальної потреби в них, реформи в галузі освіти були половинчатими. Зберігалися станові, національні та статеві обмеження для бажаючих навчатися; головною перешкодою була висока плата за навчання у середніх, професійних, вищих школах. Дівчат навчалося менше, ніж хлопців: на початку ХХ століття у Катеринославській губернії навчалося 33,6% дівчат, Таврійській - 37%, Херсонській - 35,4% від загальної кількості учнів. Жінок так і не допустили до університетів, обмежували прийом до середніх і вищих шкіл осіб іудейського віросповідання, зміст середньої жіночої освіти поступався змісту чоловічої, після здобуття середньої та вищої освіти важко було знайти роботу з гідною зарплатою через відсутність рівних прав з чоловіками.

Основним типом школи Півдня України була початкова школа, різноманітна як за відомчою ознакою, так і за терміном та змістом навчання. Автор класифікує початкові навчальні заклади за певними ознаками: за програмою (парафіяльна за Статутом 1828 р.; початкова за Положенням 1874 р.; міністерська; школа грамоти; церковнопарафіяльна; міське училище за Положенням 1872 р.); за характером викладання (загальноосвітня, професійна); за засобами утримання (міністерська, земська, церковна, міська, громадська, німецька, єврейська, приватна); за складом учнів (чоловіча, жіноча, змішана).

З'ясовано, що на Півдні України функціонували такі типи середньої жіночої школи: гімназії (міністерські, маріїнські, приватні), єпархіальні жіночі училища, інститути шляхетних дівчат. Центральне місце у системі середньої освіти Півдня України займали гімназії, оскільки їх зміст освіти був наближений до реальних потреб бурхливого соціально-економічного розвитку регіону. Недаремно у 1910 році тільки міністерських жіночих гімназій в Одеському навчальному окрузі було 85, а єпархіальних жіночих училищ - тільки чотири.

У зв'язку з тим, що на початку ХХ століття на Півдні України функціонувала різнорівнева, розгалужена система жіночої професійної освіти, автор поділяє професійні навчальні заклади за типом на школи, майстерні, курси, класи, училища; за метою навчання - на технічні, ремісничі, сільськогосподарські, комерційні, художньо-промислові та ін.; за підпорядкованістю - школи Міністерства народної освіти, торгівлі і промисловості, Відомства установ імператриці Марії та ін.; за засобами утримання - земства, міста, товариства, міністерства, приватних осіб.

Розкрито, що єдиним шляхом здобуття вищої педагогічної та медичної освіти для жіноцтва Півдня України було навчання на Одеських вищих жіночих курсах і вищих медичних жіночих курсах, що були створені за ініціативою професорів Новоросійського університету на громадські кошти та кошти благодійників. У результаті дослідження фінансових звітів діяльності різних закладів освіти, що їх матеріальне утримання головним чином лягало на плечі земств, міської влади, товариств, благодійників, приватних осіб, а розширення мережі залежало від освітніх потреб населення даної місцевості, наявності ініціаторів і первинного капіталу для створення жіночих шкіл.

Проведення аналізу змісту і форм організації навчання і виховання жінок показало, що зміст освіти визначався принципами православ'я, самодержавства, становості, був різним у залежності від мети навчання і фінансування школи, мав практичне спрямування. Введення єдиних державних програм у кінці ХІХ - на початку ХХ століття призвело до певного упорядкування навчального процесу жіночих шкіл. В усіх типах жіночих шкіл були наявними: предметна структура програм, виділення предметів жіночого спрямування, відповідність змісту початкової жіночої освіти змісту чоловічої та його скорочення в середніх жіночих школах, відповідність програм вищих жіночих курсів університетським програмам за певною спеціальністю. Для початкових шкіл головним було елементарне навчання і релігійне виховання, у середній школі - чіткий суспільно-гуманітарний характер і педагогічна спрямованість навчання.

Головним принципом політики царського уряду щодо України було заперечення самого факту існування окремої української нації. Політика і практика російського самодержавства була спрямована на ліквідацію мови, історії, освіти українського народу, на повну його асиміляцію, у зв'язку з чим школи з українською мовою викладання не функціонували. Школа використовувалася царським урядом як засіб русифікації та виховання молодого покоління у дусі відданості престолу на територіях з багатонаціональним складом населення, зокрема, на Півдні України. З іншого боку, формування мережі шкіл для жіноцтва відбувалося у рамках боротьби передової громадськості за збереження національної освіти і культури.

Доведено, що представниці найчисельніших національних меншин зазначеного регіону (євреї, татари, німці) мали можливість навчатися у загальноосвітніх та етноконфесійних школах (приватних єврейських училищах, мектебе, початкових німецьких школах різного підпорядкування - уряду, земств, товариств, приватних осіб). Метою уряду було сприяння освіті “інородців”, розповсюдженню російської мови в їх середовищі, зближенню з російським народом. Міністерство народної освіти намагалося уніфікувати всю систему початкової освіти національних меншин і прагнуло перетворити навчальні конфесійні заклади на підлеглі йому училища. Автор прийшов до висновку, що навчальні плани єврейських, німецьких, татарських шкіл Півдня України складалися з низки компонентів: загальноосвітніх дисциплін; вивчення рідної мови учнів тільки на уроках закону Божого і спеціальних дисциплін (історія євреїв, ісламу); розширення програми за рахунок географії, історії, необов'язкових предметів (рукоділля, спів, педагогіка, малювання та ін.).

Автором було з'ясовано перспективи застосування освіти, яку здобували представниці жіночої статі. Початкові школи відігравали помітну роль у ліквідації неписьменності населення, надавали ученицям в окремих школах певні професійні вміння і навички, зокрема, з рукоділля. Середні школи забезпечували вихованок освітою, що підвищувала соціальний статус жіноцтва, забезпечувала нижчі школи педагогічними кадрами, а професійні школи готували робітниць із певної спеціальності, що надавало жінці незалежного статусу. На вищих жіночих курсах готували кваліфіковані кадри для багатьох галузей суспільного та промислового виробництва.

Обґрунтовано, що, незважаючи на велику користь функціонування освітніх закладів для жіноцтва, результатом чого стало розширення сфери діяльності жінок, говорити про їх рівність з чоловіками було ще рано, бо цьому заважала неписьменність більшої частини українського населення, русифікаторська політика уряду, низка національних, статевих, соціальних обмежень, платне навчання у переважній більшості навчальних закладів, наявність патріархальних поглядів у суспільстві. Але, якщо порівнювати з ХІХ століттям, жіноцтво на початку ХХ століття відходить від пасивної ролі і займає активну позицію у суспільному житті.

Зміст дисертації викладено у наступних публікаціях автора