СКІФСЬКА ПРОБЛЕМА В ІСТОРИЧНІЙ УКРАЇНІСТИЦІ (XVIII - ХХ ст.)

07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

Вживаючи термін “скіфська проблема”, ми виходимо з того, що логіко-методологічний аспект дослідження орієнтовано на критичний аналіз сучасного стану проблемної ситуації, яка склалася в історичній україністиці в зв'язку із необхідністю визначення місця скіфського феномена в історико-культурному розвитку України. Скіфська проблема або інакше проблемна ситуація належить до тих, які виходять за межі однієї галузі історичної науки, зокрема археології. “Самосвідомість народу - це розуміння неповторності своєї Батьківщини, унікальності своєї національної культури, історії, світосприйняття у порівнянні з іншими народами”1. Основою цього вважаємо знання історії, традицій, національної культури, тобто того, що зветься україністикою.

Актуальність теми дослідження зумовлена кількома чинниками. По-перше, скіфам належить провідне місце не лише у вітчизняній, а й у всесвітній (передусім близькосхідній та європейській) історії. По-друге, історія населення лісостепової Скіфії прямо пов'язана з формуванням перших слов'янських етнічних та соціально-політичних утворень. По-третє, ідеологія та культура Скіфії увійшли як важлива складова до європейської і, зокрема, слов'янської культур. Зі скіфами пов'язані перші достовірні свідчення виникнення державності в геопросторі сучасної України. Симптоматично, що вивчення історії народів сучасної України починається саме зі “Скіфського логосу” Геродота, який був першим істориком Скіфії.

Показово, що саме в області давньої історії України відчувається сучасна криза наукового знання більша, ніж для наступних хронологічних етапів, котрим притаманна стала історіографічна традиція. Опублікована останнім часом значна кількість “наукових” розвідок з давньої історії, зокрема скіфської, є, м'яко кажучи, історичною міфотворчістю.

Отже, актуальність теми визначається: по-перше, необхідністю об'єктивного переосмислення найбільш важливих, знакових періодів давньої історії, яким є, безумовно, і скіфська доба, із врахуванням нових методологічних засад, досліджених “білих плям” та виявлених джерел. По-друге, скіфський феномен потребує глибокого комплексного аналізу як складова вітчизняного й діаспорного наукотворчого процесу історії й археології. По-третє, сучасний стан розробок у галузі давньої історії України вимагає створення об'єктивного цілісного історіописання Скіфії з огляду на науковий, культурний та суспільно-політичний аспекти її історії. По-четверте, необхідністю співставлення інформативної бази щодо Скіфії з трьох “систем вимірювання”: вітчизняної й діаспорної історичної науки та скіфо-сарматської археології. По-п'яте, на сучасному етапі досліджень важливим є усвідомлення й поступова ліквідація існуючого розриву між власне історичним та археологічним знанням не лише в скіфології, а й у давній історії України загалом.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконувалась в руслі науково-дослідної роботи лабораторії археології Придніпров'я кафедри історіографії та джерелознавства Дніпропетровського національного університету за д/б темами: 1-033-03 (1.1.2003 - 31.12.2005) “Північностепове Подніпров'я від доби бронзи по пізнє середньовіччя: протистояння та взаємодія культур” та 05-154-00 (01.01.2000 - 31.12.2002) “Культурно-історичні процеси та етнічний склад населення Степового Подніпров'я за часів неоліту - мідно-бронзового віку”.

Об'єктом дисертаційного дослідження виступає розвиток української й діаспорної історичної науки ХVIII - ХХ ст.

Предметом дослідження є науковий доробок вітчизняних та діаспорних істориків і археологів у визначенні місця Скіфії в давній історії України.

Мета дисертаційної роботи полягає в систематизації та узагальненні доробку вітчизняних і діаспорних науковців щодо значення скіфського етапу в давній історії України. Відповідно до поставленої мети, у роботі вирішуються наступні дослідницькі завдання:

1. систематизувати та здійснити ґрунтовний історіографічний аналіз сукупності праць, присвячених скіфській добі в історії України, визначивши місце та характерні риси, властиві історіографії з обраної теми дослідження;

2. проаналізувати теоретичні засади вітчизняних та діаспорних дослідників, які вивчають давню історію України;

3. простежити, як продукується феномен Скіфії в межах історії України в написаних “історико-національних метриках українського народу” спеціалістами-фахівцями, а також дослідниками, котрі не були вузькими спеціалістами з даного періоду, а прагнули охопити весь спектр подій на українських землях;

4. проаналізувати праці з історії та археології як джерела до розуміння скіфського феномену, встановити їх вірогідність, репрезентативність й автентичність;

5. зіставити три складові частини історіографічної традиції щодо скіфознавства: вітчизняної та діаспорної україністики й археології;

6. з'ясувати роль і місце кожного складника, визначивши характер і чинники розриву між рівнем історичного та археологічного знання в сучасному скіфознавстві.

Хронологічні рамки дослідження обумовлені галузевою і науковою оформленістю скіфознавства від зародкового стану до сучасного етапу. Його нижня межа визначається XVIII ст. Оформлення скіфознавства як окремої галузі історії та археології припадає на середину ХІХ ст. Верхня межа - порубіжжя ХХ та ХХІ ст. - визначена з урахуванням принципово нових підходів до теоретико-методологічних та концептуальних завдань сучасної української історіографії, а також нового рівня розуміння місця та ролі Скіфії в давній історії України.

Враховуючи значний історіографічний доробок у межах окресленої нами проблематики, необхідно визначити критерії відбору матеріалу. Аналіз праць проводиться за певними ключовими питаннями скіфології: 1) етногеографія Скіфії; 2) проблема походження скіфів та носіїв “скіфоїдних” культур; 3) проблема державності та її характеру; 4) проблема походження та змісту скіфського мистецтва; 5) роль скіфського етапу в давній історії України.

Джерельна база. Вивчення процесу становлення скіфознавства в контексті розвитку історичної науки про минуле України нерівномірно забезпечено відповідними джерелами. Головна роль у формуванні джерельної бази належить археології, бо “ніхто крім археологів, які володіють специфічною джерельною базою, не в змозі побачити за речами людей і відтворити далеке історичне минуле в усій його повноті”2. Тому при формуванні джерельної бази дослідження переслідувалась мета забезпечити джерелами основні напрямки процесу, який вивчається. Запропоновано наступний поділ:

Перша група - теоретико-методологічні праці. Її виділення викликано необхідністю дослідити наукову рефлексію з приводу співвідношення історичних (письмових) та археологічних (речових) джерел, специфіки реконструкцій за археологічними джерелами тощо (доповіді М.П.Погодіна, І.Є.Забєліна, О.С.Уварова на І-ІІІ АЗ, праці Ж.-К.Гардена, Л.С.Клейна, В.Ф.Генінга та ін.).

Другу групу становлять праці античних авторів, які можна згрупувати за формою

- окремі публікації в журналах та альманахах3;

- серійні видання джерел (хрестоматії, збірки джерел для дослідження давньої історії України, корпус свідчень античних та римських авторів В.В.Латишева);

- матеріали друковані у фрагментах в якості додатків до історичних праць (О.О.Нейхардт, І.В.Кукліної, О.І.Доватура, Д.П.Каллістова, І.О.Шишової та ін.).

Узагальнюючі праці з історії й археології, в яких скіфська проблема розглядається на тлі етногенетичних процесів, що становлять зміст давньої історії України (“Нариси стародавньої історії Української РСР”, “Археологія УРСР”, “Давня історія України”, “Етнічна історія давньої України”, “Давнє населення України” та ін.).

Історичні праці створені в хронологічних межах XVIII - XX ст. (історіографічні джерела). За жанром це монографії, нариси, статті, нотатки. Інформаційна цінність і особливість цієї групи полягає у віддзеркаленні специфіки розвитку знання і усвідомленню як самодостатньої сфери діяльності історика. Особливістю є те, що писемна історія XVIII - першої половини XIX ст., використовуючи джерела, зокрема античних авторів, широко вводить їх у свої роботи, не відокремлюючи від авторського тексту (праці Г.З.Байєра, Ф.К.Бруна, Е.І.Ейхвальда, Ф.А.Брауна, П.О.Бурачкова, П.Н.Кречетова, Ф.Г.Міщенка та ін.).

Матеріали офіційних установ - статути МАТ, ІАК, протоколи археологічних з'їздів. До них віднесено також звітування за проведені археологічні дослідження.

Рецензії та бібліографічно-оглядові праці, щодо наукової продукції, ідей і методик здійснення досліджень - відгуки, матеріали дискусій, рецензії. Їх аналіз дає можливість простежити шляхи і особливості історіографічного процесу.

При формуванні теоретико-методологічної основи дослідження автор виходив із визнання того, що конкретне суспільство як об'єкт пізнання розвивалося на базі об'єктивних соціальних законів, які знаходять своє реальне втілення в засобах життєдіяльності, котрі характеризуються з двох боків: предметно-технологічного та суспільного. Розгляд в межах соціологічного напрямку деякою мірою споріднений соціокультурному напрямку сучасної американської та західноєвропейської “нової археології”, що базується на ідейних засадах нео- і постпозитивізму, структуралізму та функціоналізму. Було використано також комплексний підхід, котрий передбачає поєднання теоретичних розробок та сучасних концептуальних положень історичної науки, археології, джерелознавства, історіографії.

При обранні системи подання матеріалу перевагу було надано культурно-історичному підходу із урахуванням тієї епістеми, яка була властива науці того часу, якою обмежене наше дослідження, та парадигм (сукупності методів, ідей), що діяли, визначаючи наукові підходи, котрі були основою наукових шкіл та концепцій. Культурно-історичний підхід доповнюється персоналійно-ретроспективним, адже визначальну роль в зміні організаційних форм науки відіграють також її лідери. В цілому ж, принципи історіографічного аналізу дисертаційного дослідження вміщуються у так звану “історіографічну модель”, що була запропонована у 1960 - 1970-х роках А.М.Сахаровим4, і котра вдало використовується в наступних історіографічних працях.

При розробці теми використовувалися такі загальнонаукові методи: аналізу та синтезу, індуктивно-дедуктивний; історичний, логічний, системний, статистичний, класифікації, актуалізації, а також конкретно-наукові (історико-генетичний, історико-типологічний, історико-порівняльний) та спеціально-історичні (хронологічний, синхронний, діахронний) методи.

Наукова новизна дисертаційного дослідження зумовлюється, насамперед, зверненням до теми, яка ще не ставала предметом спеціального розгляду у вітчизняній науці. Вперше пропонується цілісний нарис історії розвитку поглядів, ідей та концепцій вітчизняних і діаспорних науковців ХVІІІ - ХХ ст. щодо скіфського феномену в контексті давньої історії України. Обґрунтовано виділення хронологічних етапів розвитку скіфознавства, а також визначено певні провідні тенденції та риси розвитку історіографічної традиції для кожного з них. На підставі порівняння трьох складових частин історіографічного доробку скіфознавства - вітчизняної, діаспорної україністики та археології доведено науково-інформативний статус кожного складника та розкрито їх місце в продукуванні знань про скіфську добу в історії України. Зрештою, в дисертації також зроблена спроба окреслити місце скіфознавства XVIII - ХХ ст. в українському історіографічному процесі.

Практичне значення дисертації полягає у систематизації та узагальненні накопиченого вітчизняного та діаспорного досвіду історіографії скіфської проблеми та визначається можливістю різнобічного застосування одержаних результатів в ході наукової та викладацької діяльності. Висновки і матеріали дослідження можуть бути використані у монографіях, узагальнюючих працях, присвячених історії української науки, археології, культури XVIII - ХХ ст., у підручниках з давньої історії та археології України, історіографії, при складанні бібліографічних покажчиків тощо. Теоретичні здобутки дослідження можуть бути використані в ході викладання фундаментальних та професійно орієнтованих курсів з давньої історії, археології та історіографії для бакалаврів, спеціалістів і магістрів за спеціальностями й спеціалізаціями “історія”, “археологія”, “культурологія”, “історіографія”. Можливою галуззю використання є також праці біографічного характеру, присвячені видатним діячам української та еміграційної історичної науки й археології. До переліку слід додати можливості використання висновків, отриманих в дисертаційній роботі, для розвінчання антинауковості так званої “масової літератури” з міфологізацією національної історії.

Апробація результатів дослідження відбувалася шляхом обговорення доповідей, представлених автором на Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії” (Луганськ, 2001), IV науковій конференції ХІАТ “Проблемы истории и археологии Украины” (Харків, 2001), регіональній науково-практичній конференції “Дослідники придніпровського краю” (Дніпропетровськ, 2002), Міжнародному конгресі “Археологія та етнологія Східної Європи: крок молоді у ХХІ століття” (Одеса, 2002), ІІ Міжрегіональній науково-практичній історико-краєзнавчій конференції “Історичне краєзнавство Наддніпрянщини” (Дніпропетровськ, 2002). Основні положення дисертації викладені у 7-ми публікаціях автора.

Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження: складається з переліку умовних позначень, вступу, п'яти розділів (12 підрозділів), висновків (разом 183 стор.), списку використаних джерел і літератури (430 назв, 29 стор.), а також ілюстративно-графічних додатків - 7 карт, 20 рисунків (24 стор.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

археологічний скіфія українських псевдонауковий

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, зв'язок із науковими програмами, планами, темами. Визначаються мета, завдання, об'єкт і предмет, критерії відбору матеріалу, хронологічні межі, джерела і методологія дослідження. Розкриваються наукова новизна, апробація та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі - “Періодизаційні історіографічні схеми та стан наукової розробки проблеми” наводяться й аналізуються діючі в історії та археології схеми періодизації історичного знання з метою порівняння наукової рефлексії й понятійного апарату; розглядається стан наукової розробки теми.

Підрозділ 1.1. “Принципи періодизації” присвячений аналізу періодизаційних схем розвитку археології С.А.Жебельова5, Г.С.Лєбєдєва6, О.О.Формозова, П.П.Курінного, В.Ф.Генінга, А.Д.Пряхіна, Л.С.Клейна. Важливим для нашого дослідження є з'ясування закономірностей розвитку української історіографії. Звернення до проблем періодизації вітчизняного історіографічного процесу дозволяє бачити загальну картину, на тлі якої відбувається генезис скіфознавства і введення його до давньої історії України.

Своєрідність українського історичного процесу, до якого належить і скіфська історія, знайшла відображення в історіографічних періодизаціях, створених Д.І. Дорошенко, М.І.Марченко, історіографами 20-х - 80-х рр. ХХ ст., а також сучасними дослідниками, серед яких позначимо В.В.Кравченко та І.І. Колесник.

Періодизація, як умовний поділ історіографічного процесу на хронологічні етапи, залежить від обраного кожним автором критерію. Разом з тим періодизація об'єктивно виявляє особливості еволюції історичних знань в цілому. Тому розуміння сенсу та співставлення періодизацій, побудованих на різних базових основах, дозволяє якнайширше охопити спектр умов, явищ і процесів, під впливом котрих відбувалось становлення та розвиток скіфознавства.

В ракурсі історіографії археології найбільш вдалою і наближеною до реалій історичного процесу вважаємо періодизаційну схему Г.С.Лєбєдєва, з якою добре узгоджуються наші спостереження відносно етапів розвитку скіфознавства. В сучасній українській історіографії найбільш вдалими, за теоретико-методологічними підходами, вважаємо періодизаційні схеми В.В.Кравченко та І.І.Колесник, з якими здійснюється порівняння етапів розвитку українського скіфознавства.

У підрозділі 1.2. “Ступінь розробленості проблеми” аналізується стан наукової історіографічної розробки скіфської проблеми, що знайшла відображення в археологічній та історичній літературі, як у загальних, монографічних виданнях з історії та теорії науки, так і в спеціальних дослідженнях.

В нові та новітні часи свідчення античних авторів про Скіфію було доповнено безліччю філологічної та історичної літератури - перекладами, коментарями, дослідженнями, які за обсягом у тисячі разів перебільшують оригінальні тексти. Це призвело до виникнення особливого напрямку в історіографії давньої історії, що дає нам підстави розглядати твори античних авторів на межі джерелознавства й історіографії. Найбільш повне зведення свідчень давніх авторів з перекладами і паралельними грецькими чи латинськими текстами міститься у працях В.В.Латишева16.

Одними з перших авторів, у творах яких містяться перші згадки про скіфів, були Гомер, Євстафій, Анакреонт, Гекатей Мілетський та ін. Піку свого розвитку іонійська наукова проза досягла у праці Геродота17, котра є невичерпним джерелом відомостей про давню історію України в усіх ділянках життя: політично-економічній, історично-географічній, релігійній, побутово-звичаєвій. Звідси черпали інформацію переважна більшість наступних авторів, додаючи від себе нові думки чи коментарі; звідси походять витоки скіфознавства і точаться дискусії в сучасній історичній науці.

Для вивчення історії Скіфії важливими також є оригінальні зауваження щодо скіфів Гіппократа, Піндара, Аристофана, Фукідіда, Ісократа, Ксенофонта, Арістотеля, Феомпа, Діодора Сіцілійського, Страбона та ін. Так, Фукідід, Арістотель, Плутарх кинули докір Геродоту за відсутність належної суворості у викладенні матеріалу й відбору джерел. Цим було закладено підвалини критичного ставлення до античної історичної традиції, що згодом призвело до виникнення гіперкритичного напрямку в європейській науці. Ефор змалював ідеалізовану картину скіфів - варварів, не спаплюжених розбещеним впливом цивілізації.

Саме із знайомства з античними авторами іонійської наукової прози та більш пізніх римських часів виникає зацікавленість до історичного минулого південних степів сучасної України і їх войовничих мешканців - скіфів. Зацікавленість ця підігрівалася бажанням відшукати в останніх історичних пращурів східного слов'янства та державності, що обумовлювалося, в першу чергу, чинниками соціально-політичного характеру, які вели до зростання історичних пошуків як в російському, так і українському суспільстві.

Зацікавленість скіфською історією простежується в працях науковців, митців, політиків з XVIII ст. Так, підсумок проведених досліджень в царині класичної (зокрема і скіфської) археології та історії к середині ХІХ ст. здійснили П.М.Леонтьєв18, О.С.Уваров19. Значною подією став вихід підсумовуючих видань “Древностей Боспора Киммерийского”20 та “Древностей Геродотовой Скифии”21.

Ф.Г.Міщенко у численних статтях22 визначає своє загальне ставлення до праць Геродота. Більш детально й ґрунтовно Ф.Г.Міщенко торкається джерелознавчих питань23. Дослідник також виступає проти розповсюдженої в західній історіографії надмірної критики свідчень античних авторів.

Докладний огляд археологічних досліджень дореволюційних вітчизняних і закордонних вчених, а також ґрунтовний аналіз античних джерел з історії Північного Причорномор'я міститься у праці М.І.Ростовцева “Скифия и Боспор”24.

Отже, період ХІХ - початку ХХ ст. в історіографічному аспекті скіфської проблеми відзначається переважним зверненням і обробкою свідчень античних авторів.

Огляд та аналіз “важніших українських праць про Геродотову Скитію” (кінця ХІХ - 30-х років ХХ ст.) подає О.Домбровський.

Єдиною спеціалізованою роботою зі скіфської історіографії є монографія професора Харківського університету С.А.Семенова-Зусера, яка підвела підсумок генезису скіфознавства з часу виникнення до сер. ХХ ст. Монографія автора, охопивши значний хронологічний період, вражає багатством та репрезентативністю джерельної бази, до якої належать мемуари, листи, мандрівні нотатки, щоденники розкопок, звіти й праці окремих дослідників та археологічних і історичних установ. Подібний комплексний підхід вперше реалізовано в історіографічному огляді.

Стан проблем скіфознавства на 1952 р. висвітлила Н.М.Погребова. У 1970 - 1980-х рр. виникає потреба узагальнити, систематизувати науковий доробок скіфознавства і визначити подальші напрямки досліджень. Певне історіографічне висвітлення й додаткове акцентування отримали основні скіфознавчі питання під час дискусії на сторінках журналу “Народы Азии и Африки” в 1980 році28. Трохи пізніше, В.Ю.Мурзін29 зробив ретроспективний огляд стану проблеми походження скіфів, зосередивши увагу на концепціях, що отримали найбільшого розповсюдження й визнання. Особливо слід відзначити праці О.І.Доватура, Д.П.Каллістова, І.О.Шишової30, О.О.Нейхардт31, І.В.Кукліної32, дві цікаві студії з історіографії скіфської проблеми належать Г.І.Мелюковій33.

Таким чином, огляд сучасного стану розробленості проблеми дозволив дійти висновку, що процес генезису скіфознавства знайшов в історіографії лише фрагментоване відображення. Частково розробленим є лише “археологічний блок”, в якому представлено історіографічні нариси, присвячені історії вивчення скіфських пам'яток та еволюції поглядів дослідників на певні питання скіфської культури. Практично не здобули висвітлення в працях науковців питання відображення скіфської доби в дослідженнях з історії України, підручниках, монографіях. Відсутнє висвітлення ролі діаспорних науковців у розробці історії Скіфії. Отже, скіфська проблема в історичній україністиці ХVIII - ХХ ст. вперше стає предметом комплексного історіографічного вивчення.

Розділ другий - “Скіфознавство в контексті вивчення давньої історії України у XVIIІ - XіX ст.”.

У підрозділі 2.1. Скіфська проблема в історичній думці XVIIІ - першої половини XІX ст. зазначається, що зацікавленість античною літературою, властива культурі Європейського Ренесансу, стала першим поштовхом до пошуку та вивчення стародавніх мешканців Причорноморських степів - скіфів. Згадки античних авторів про войовничість, хоробрість, відданість друзям та інші чесноти скіфів сприяли створенню привабливого образу “знатних пращурів”, до якого зверталися під час свого становлення як російська, так і українська історична науки.

Традиція ототожнення найдавнішої історії українського народу із історією козацтва сягає своїм корінням до концепції “сарматизму”, яка панувала в українському історіописанні та публіцистиці під впливом польської історіографії XVI - XVII ст. (праці Мацея з Мехова, М.Стрийковського). Український сарматизм виникає у XVII ст., що знаходить відображення у творі “Camoenae Borysthenides” (Дніпрові Камена) 1620 р. та Густинському літопису (1623-1627). На поч. XVIII ст. концепція “сарматизму” занепадає, натомість поширюється її різновид у формі “хозаризму”, який розвивають літописці Г.Граб'янка і С.Величко. Схильність до вищенаведеної концепції мали П.Симоновський та Х.Чоботарьов.

Наприкінці XVIII ст. концепції сарматського та скіфо-хозарського походження українського козацтва та народу взагалі безнадійно застаріли, свідченням чому поява нових ідей у працях О.Рігельмана і Я.М.Марковича.

Інтерес до скіфів у російській історії виник в середині XVII ст., коли проблема походження слов'янських народів, зокрема росіян, потрапила у центр уваги науковців та політиків, отримавши державну вагу. В той час саме довкола слов'янської домінанти обертається вся зацікавленість скіфським періодом. Вивчення стародавньої історії свого народу вважалося престижним в академічних колах Росії XVIII ст. Проблема слов'янського етногенезу привернула увагу до скіфів таких істориків як В.Н.Татіщев, М.В.Ломоносов, В.К.Тредіаковський, М.М.Щербатов, І.М.Болтін, М.М.Карамзін та ін.

Першість у розв'язанні певної кількості теоретичних питань із скіфської історії належить Г.З.Байєру, в працях котрого було започатковано тенденцію прискіпливого аналізу тексту Геродота та інших античних авторів щодо скіфської історії, що знайшло відбиток у роботах наступних учених (Е.Ейхвальда, М.І.Надєждіна та ін.), які займались питаннями географії Скіфії й локалізації її племен.

Наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. активізуються історико-краєзнавчі дослідження. Першою визначною скіфською пам'яткою України став досліджений генералом Мельгуновим курган “Лита могила” (1763). Виключне значення для подальшого розвитку досліджень зі скіфської археології мають “вчені подорожі” В.Зуєва (1787), П.С.Палласа (1793-1794), П.І.Сумарокова (1803-1805) та ін. Зосередження на вивченні античних пам'яток Північного Причорномор'я (І.П.Баламберг, О.І.Стемпковський та ін.) об'єктивно сприяло розвитку скіфознавства (дослідження у 1825 р. П.А.Дюбрюксом у Керчі кургану Куль-Оба скіфського царя-вигнанця). Скіфські колекції зосереджуються в музеях півдня України.

Історична думка в Україні кінця XVIII - першої половини ХІХ ст. розвивалась в межах романтичного напрямку (за І.І.Колесник), що не обминуло й скіфознавства (звернення до історії Скіфії й античності М.Костомарова, участь Т.Г.Шевченка у розкопках Д.І.Іванішевим скіфського кургану Переп'ятиха в 1845 р. та ін.).

У підрозділі 2.2. “Скіфська історія у працях дослідників другої половини ХІХ ст.” відзначено, що початок оформлення скіфознавства як спеціального напрямку в археології пов'язано з ім'ям І.Є.Забєліна, який разом з аналізом письмової традиції вперше ввів опис скіфських археологічних пам'яток. Вчений розвивав принципи побутовоописової парадигми, зосередившись на досконалій характеристиці різних сторін матеріальної культури. У цьому він наслідував С.М.Соловйову, який намагався розкрити закономірності “органічного розвитку” історії Росії, в чому вбачаємо своєрідну гуманітарну репліку західноєвропейського еволюціонізму. Однак С.М.Соловйов не використав наявних археологічних джерел. В роботах Ф.Г.Міщенко були поставлені всі основні питання, з котрими прийшлось зіткнутись при вивченні скіфського феномену наступним дослідникам. Однак Ф.Міщенко не створив єдиної схеми скіфського суспільства, на основі якої зміг би розробити власну концепцію. Соціально-економічний напрямок в дослідженні феномену Скіфії було започатковано О.С.Лаппо-Данилевським, котрий використав археологічні та літературні джерела у висвітленні політичного, суспільного, соціально-економічного аспектів скіфської історії. Іранська теорія походження скіфів отримала аргументацію у лінгвістиці кінця XIX ст. і залишається панівною в наш час завдяки працям В.Ф.Міллера. Проблеми етногеографії Скіфії знайшли подальшу розробку в працях Г.Думшина, Ф.К.Бруна, Ф.О.Брауна, К.Бера, Е.Боннеля, П.О.Бурачкова, П.М.Кречетова, Ф.Г.Міщенко, П.І.Люперсольського.

Посилення в кінці 1860 - 1870-х рр. українського народницького руху супроводилося створенням київської українознавчої школи на чолі з проф. В.Б.Антоновичем, до якої належали відомі дослідники археологічних пам'яток: Є.М.Мельник-Антонович, В.В.Хвойка, Д.І.Багалій, О.О.Бобринський та ін. Керуючись вимогою “порайонового вивчення національної історії на ґрунті національної племінної своєрідності історичного процесу”, учні Антоновича широко вводили археологічні джерела до своїх наукових розвідок. З останнім пов'язана активізація досліджень скіфських пам'яток в українському Лісостепу, традиційній території мешкання слов'ян. В розвитку скіфології на тлі україністики помітне місце займає Д.І.Яворницький, котрий відвів скіфам роль історичних попередників кочовиків середньовіччя та запорізького козацтва.

Значне місце у розвитку української археології і, зокрема, скіфознавства, відіграли Археологічні з'їзди, шість із яких проходили в містах України: Києві (1874, 1899), Одесі (1884), Харкові (1902), Катеринославі (1905) та Чернігові (1908).

Згідно періодизації історіографії археології перша половина ХІХ ст. відповідає “оленінському”, друга половина ХІХ ст. - “уваровському” та “постуваровському” періодам. Протягом ХІХ ст. спостерігаємо послідовну зміну парадигм в осягненні вітчизняними вченими феномену Скіфії: енциклопедичної, побутовоописової, еволюціоністської, етнологічної. В межах розглянутого етапу розвитку вітчизняного скіфознавства чітко визначається розрив між власне історичним та археологічним джерелознавством: археологічні джерела ще досить слабко використовуються в історичних працях цього періоду.

Розділ третій - “Скіфський період в працях вітчизняних істориків XX ст.”.

Підрозділ 3.1. “Історія Скіфії в працях початку - першої половини ХХ ст.”. Перші десятиріччя ХХ ст. позначені в археології загальнокультурно-історичним методологічним підходом. У скіфознавстві це позначилося підвищенням уваги до мистецтвознавчих сюжетів, зокрема пошуком витоків мистецтва “звіриного стилю” та його ремінісценцій у народній художній культурі сучасних українців та росіян. Цей процес знайшов втілення у теоретичних розробках та публікаціях М.П.Кондакова, Г.І.Боровки, С.А.Жебєльова, дослідженнях Д.І.Багалія, В.Данилевича, О.Покровського, Б.Варнеке, О.Переяславського та ін. З початку ХХ ст. вирішальна роль у розв'язанні скіфської проблеми переходить до археології, свідченням чому праці М.І.Веселовського, О.А.Спіцина, Д.Я.Самоквасова, Б.В.Фармаковського та ін.

Підсумком досягнень дорадянського часу в історії скіфознавства стала наукова діяльність М.І.Ростовцева, якому належить визначення місця Скіфії у світовій історії через взаємопроникнення і зв'язок скіфсько-сарматської й антично-елліністичної культур. Скіфську державу вчений уявляв у вигляді великого політичного утворення військово-феодального типу. До переліку імовірних центрів походження елементів скіфського звіриного стилю М.І.Ростовцев зараховує Месопотамію, Малу Азію, Іонію, Центральну Азію, Сибір, Китай. Вчений зробив висновок про елітарний характер скіфської “культуры верхов”, єдиної для всієї території Скіфії.

В історичних творах першої чверті ХХ ст. спостерігається деяка цехова замкненість. Археологічні свідчення повільно вводяться до узагальнюючих оглядів (праці В.О.Ключевського, С.Ф.Платонова).

Визначальним явищем для україністики стала поява праць М.Грушевського та І.Франка, якими було закладено підвалини для включення скіфської проблематики у коло зацікавлень української історії. Ґрунтовні розробки скіфського феномену із залученням археологічних і писемних джерел містяться в працях Д.І.Багалія. Інші синтетичні викладення історичного процесу в Україні (праці О.Я.Єфименко, М.М.Аркаса) мають переважно науково-популярний рівень.

У підрозділі 3.2. “Місце Скіфії у схемах українських істориків другої половини ХХ ст.” визначено провідні тенденції та риси розвитку історіографічної традиції щодо значення скіфської доби вітчизняними істориками другої половини ХХ ст.

Якщо на початку XX ст. зацікавлення скіфською історією визначалося пошуками витоків слов'янського етносу й української нацiї, то в середині - наприкiнці XX ст. дослiдження вiтчизняних вчених переважно зосереджуються в царинi мистецтвознавчих, соціально-економічних і політичних студій, а також пошуку скіфської прабатькiвщини. Зберігає актуальність проблема етнічної належності окремих племен Геродотової Скіфії, з якими пов'язується існування скіфської “домішки” в формуванні українського етносу. Нечисленність праць з проблем формування українського етносу за радянських часів пояснюється пануванням ідеологічної доктрини “єдиної колиски” сучасних слов'янських народів.

В.П.Петров обстоював тезу про тубільно-українське походження скіфів. Свідчення Геродота про скіфів-орачів (хліборобів) та скіфів-кочовиків учений тлумачив не як дві різні етнічні групи, а як два “соціально-господарчих прошарка” в межах одного народу. Характерною ознакою скіфського суспільства, згідно досліднику, є його аристократично-скотарський уклад, однак за античної доби суспільство оселянюється.

Спробу переглянути концепцію “єдиної колиски” зробив М.Ю.Брайчевський. Він вважав, що іранцями були скіфи-царські, проте інші племена складали особливі етнічні групи. Соціальну основу скіфського царства становило рабовласництво, яке, однак, не набуло закінченого вигляду. Скіфська культура, згідно вченому, була своєрідним стовпом місцевих традицій зі складниками античної цивілізації.

Ідею спадкоємності археологічних культур та безперервності етнокультурного процесу на теренах України, до якого залучаються й скіфи, розвинув О.П.Знойко. При цьому він вважав помилковою теорію іранського походження скіфів і сарматів. Згідно із концепцією незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів Я.Дашкевича на початковому етапі український етнос включав у себе іранський (тобто скіфський) компонент. Гармонійне поєднання археологічної та літературної традиції вивчення феномену Скіфії міститься у ґрунтовному плані-конспекті з історії України В.І.Ульяновського, котрий враховує численні гіпотези, концепції та інтерпретації істориків, археологів, етнографів, що вивчали скіфів. Переконливою й аргументованою є запропонована Ю.В.Павленком концепція історії Русів. Дослідник визнає існування міжплемінних “князівств” у Лісостепу скіфського часу, археологічним втіленням яких були великі городища - протоміські центри між Дністром та Ворсклою.

Мовознавець Г.Півторак зробив висновок, що з етнічного і мовного поглядів скіфи були чужими для слов'янських племен, тому про походження від скіфів українців не може бути й мови. Проте скіфи справили значний культурний вплив на українців, що закріпилось у певних етнографічних особливостях.

На необхідності зміни історичної парадигми з “Історії України-Руси” М.Грушевського на “Історію Великої Скіфії-Оукраїни” наполягає В.І.Петрук. Гіпотезу про безперервність державотворення в Україні за участю предків українців, починаючи з бронзової доби до Скіфського царства відстоював П.І.Грачев.

Для більшості праць українських істориків, навіть сучасних, притаманне зосередження на вивченні скіфської культури в межах Великої Скіфії при нехтуванні етнічною ідентифікацією племен, що мешкали за її межами, зокрема, андрофагів, меланхленів та ін. Проглядаються дві основні ідеї, щодо культурного рівня скіфів: тенденція ідеалізації та скіфофобії (концепція дикунства скіфів). Популярним в колі українських істориків залишається сюжет безперервностi розвитку протослов'ян вiд трипiльської доби через чорнолiсько-кiммерiйську, скiфську, черняхiвську, “русинську” культури до нашого часу.

Підрозділ 3.3. “Висвітлення скіфського періоду в навчальних посібниках з історії України”. Беручи в цілому історіографію за радянських часів, слід зауважити, що терміни “Південь нашої країни” чи “Південно-Східна Європа” глибоко укорінився у навчальній російськомовній історичній та археологічній літературі стосовно України. Скіфська доба відповідала у цих схемах етапу розкладу первіснообщинного ладу і утворенню у V - IV ст. до н.е. рабовласницького суспільства. Розробка питань етногеографії, мистецтва, побуту, релігії Скіфії, перебігу подій скіфської історії в цих працях не мала місця.

Переважна більшість вітчизняних авторів підручників та наукових посібників з історії України, з початку 1990-х років основні зусилля зосереджували на викладенні середньовічної, нової та новітньої історії. У центрі уваги стоїть утвердження самого поняття “Україна”. Огляд наукових посібників з історії України приводить до висновку, що розбіжності в трактовці скіфської доби в них не є суттєвими, оскільки в переважній більшості погляди авторів співпадають, і в більшості не відповідають сучасному стану розробленості проблеми.

Узагальнене й комплексне висвітлення давнього періоду української історії міститься в науковому посібнику “Історія України: нове бачення” (1995) під загальною редакцією акад. В.А.Смолія. У розділі “Стародавня доба”, написаному д.і.н., археологом за фахом О.П.Моцею, зазначається, що проблему походження українського етносу “не потрібно опускати в глибину тисячоліть”. Існування в Скіфії двох типів господарювання кочівницького і землеробського стверджується у посібнику В.Й.Борисенко (1998). Відмічаємо насиченість розділу, присвяченого давній добі, деталями з економіки скіфського суспільства. В підручнику В.І.Семененка та Л.О.Радченка (2002) зазначено, що занепад скіфів відбувся під впливом місцевих землеробських племен: в IV - III ст. до н.е. скіфи втратили свою ідентичність та чіткі ознаки державності.

Якісно новий період у розвитку, продукуванні й поширенні знань зі скіфознавчої проблематики у вітчизняній історичній науці бере початок з кінця 90-х років ХХ ст. Однак, написання підручників, посібників і монографій з давньої історії України в цей новий період залишається прерогативою фахівців-археологів.

Підрозділ 3.4. “Псевдонаукові “скіфознавчі” праці” присвячений розгляду нарисів Г.К.Василенка, В.О.Дем'янова, М.Карпенка, В.Паїка, Ю.М.Канигіна, Ю.А.Шилова, О.А.Братко-Кутинського та інших авторів, котрі, всупереч науковому об'єктивізму, штучно конструюють псевдонаукові схеми для доказу національної окремішньості й першородства українців, їх прямого відношення до походження світових націй та мови від “праукраїнської” народності. Їх появу можна пояснити синдромом національного ущільнення за радянських часів, коли доведення історичного пріоритету мало під собою політичне підґрунтя. Значна кількість праць, зовнішня привабливість яких забезпечується популярним викладенням і великими тиражами, має на меті піднесення престижу української історії, показати її глибоке коріння і знайти їй гідне місце серед “європейських історій”. Але “вимоги часу” не повинні проказувати умов написання історії.

У четвертому розділі - “Висвітлення скіфської історії в діаспорній україністиці ХХ ст.” аналізується роль діаспорної історіографії в процесах рефлексії української історичної науки. Перший з періодів - 30 - 60-ті рр. ХХ ст. - охоплює час наукової активності вчених “першої та “другої хвиль” еміграції, тоді як другий - 70 - 90-ті рр. ХХ ст. - об'єднує науковців та емігрантів другого (навіть, третього) поколінь. Про усвідомлення діаспорними дослідниками важливості звернення до головних тем з давньої і середньовічної історії України свідчить те, що скіфська проблема стала об'єктом дослідів та навіть дискусії на сторінках таких діаспорних видань як “Визвольний шлях” і “Український історик”. Протягом зазначеного часу в діаспорі вийшли праці, які претендували на висвітлення давньої історії України і початку формування українського етносу, однак не враховували внесок скіфського етапу. У їх переліку праці О.Барвінського, С.Я.Парамонова, Р.Млиновецького, С.Лісного, В.Возьного та ін.

У підрозділі 4.1. “Скіфознавство у діаспорних дослідженнях з історії України 30 - 60-х рр. ХХ ст.” доведено, що роботам першого хронологічного етапу притаманна майже повна відірваність від сучасних їм відкриттів радянського скіфознавства, археологічних джерел та новітньої літератури, де містилася інформація щодо конкретних пам'яток та спроби їх інтерпретації. Це свідоме “відторгнення” призвело до звуження бази досліджень переважно посиланнями на писемні джерела античної та елліністичної історіографії й нечисленні праці дослідників дорадянських часів. На цьому тлі вигідно відрізняються значною джерельною базою праці Я.Пастернака, М.Аркаса, Т.Коструби та ін.

У праці С.Томашівського історія України розглядається в політичному ракурсі і запропоновано концепцію скіфської держави у формі федерації з внутрішнім самоуправлінням підлеглих племен. Тлумачення С.Шелухіним племінних назв та топонімів за скіфської доби досить оригінальні, проте більшість з них не витримала перевірки часом. Чітко вирізняються праці поборника дикунства й бездержавності скіфів, захисника теорії гіпербореології В.Щербаківського. Тяглість українського етносу від трипільців, кіммерійців та скіфів до анто-слов'ян намагається простежити за археологічним матеріалом П.Курінний. Запропонована концепція етноісторичних процесів бронзової доби - раннього залізного віку Є.Алетіяно-Попівського не враховує, навіть ігнорує, місцеві автохтонні племена України.

Т.Коструба наближався до екологічного підходу. Він подiляє територiю України в “протоiсторичнi часи” на три смуги: 1) лiсова й лiсостепова, заселена автохтонним населенням; 2) степова - володіння кочовиків; 3) пiвнiчне узбережжя Чорного моря й Крим - грецькі колонiї. Їх взаємовiдносини, становили один з суттєвих чинникiв в iсторії української культури.

У “скіфському контексті” наукова спадщина Я.Пастернака становить першорядне дослідження фахівця археолога й історика. Праці вченого характеризуються чіткою структурою, логічними висновками, потужними аргументами й прагненням до концептуального синтезу.

У працях І.Крип'якевича, Л.Гузара, М.Славінського, І.Холмського, П.Крата, М.Чубатого, Н.Полонської-Василенко скіфській добі приділено незначну увагу.

У підрозділі 4.2. “Скіфія і Україна у працях діаспорних дослідників 70 - 90-х рр. ХХ ст.” наголошується, що другий період відзначений загальним зростанням наукового рівня робіт з україністики і, зокрема, присвячених давній історії України. В методологічному аспекті їх автори використовують такі провідні для американської та європейської археології й історії концептуальні засади як антропологічна, екологічна, етногенетична тощо. Значно поширюється в цей період джерельна база праць за рахунок кращої обізнаності із скіфськими пам'ятками. Критика робіт вітчизняних фахівців набуває більш об'єктивного та виваженого рівня, поступово звільняючись від тотального їх відкидання. Разом з тим пошук аргументів на користь початкової відмінності українського та російського етносів призводив до штучної синхронізації скіфської й слов'янської культур.

Серед інших, заслуговують на серйозний аналіз численні праці “діаспорного скіфознавця” О.Домбровського, наукова спадщина якого включає й історіографічні праці. Ідею роботи О.Дражньовського можна виразити в схемі безперервного історичного розвитку: скіфи > готи > анти > українці. На думку С.Мішка, витоки державної організації типу Київської Руси і антського союзу коріняться в “давніх часах” (трипільських і скіфських). Дослідник також підійшов до визначення ролі екологічного фактора у скіфській історії. Через працю О.Субтельного проходить наскрізна ідея безперервності ланцюга прогресивного розвитку і національного відродження України, тому й скіфи є складовою частиною цього процесу. Нове проблемне поле для сучасного скіфознавства було окреслено О.Ю.Яворською-Копач при з'ясуваннi питання, яким чином скiфський феномен вiдбився у вітчизняній поезiї, прозi тощо. В цьому плані її праця є першою за часом появи в історіографії.

Другому періоду притаманні також розробка й випуск підручників з історії України для учнів суботніх Шкіл Українознавства і посібників для студентів-україністів закордонних інститутів (зокрема, І.Крип'якевича та М.Дольницького, Н.Л.Хойнацької, Н.Гончаренко та С.Мельник). В них скіфська доба виступає одним з етапів української історії.

У п'ятому розділі - “Скіфія в контексті давньої історії України за узагальнюючими археологічними працями” наголошується існування розриву між рівнем опанування скіфської проблеми археологічним та історичним знанням. Приналежність скіфів до “неписьменних” народів закономірно визначає панівну роль археологічних джерел у дослідженні їх історії й культури. Тому вітчизняне скіфознавство існує й розвивається, у першу чергу, як галузь археології. Однак археологічний аспект не вичерпує скіфської проблеми.

Підрозділ 5.1. “скіфська історія у працях 50 - 70-х рр. ХХ ст.”. Для української археології перші наслідки революції та пов'язана із нею руйнація виявились вкрай негативними: мала місце масова загибель пам'яток та колекцій, припинення діяльності експедицій, еміграція фахівців-археологів і, головне, довготривале відокремлення від світової науки. Історіографічний процес у скіфознавстві було примусово перервано, і перші позитивні впливи почали проявляти себе лише з 30-х років ХХ ст., коли було відновлено польові дослідження скіфських пам'яток України.

У процесі роботи над першим за часом узагальнюючим виданням “Нариси стародавньої історії УРСР” (1957) стала вочевидь недостатність джерельної бази для висвітлення багатьох важливих питань, таких як хронологія, культурна специфіка, етногенез мешканців України скіфського часу (VII - ІІІ ст. до н.е.).

Наступне видання “Археологія Української РСР” (Т. І-ІІІ, 1971-1972 рр.) була визнана однією з кращих робіт цього рівня. Значний крок уперед став можливий внаслідок масових археологічних робіт і зрушенням з місця численних питань внаслідок “скіфських” конференцій (1947, 1952, 1967, 1972 рр.). Суттєвим недоліком даного видання слід вважати відсутність спроб навіть торкнутися оцінки внеску Скіфії в наступний розвиток населення та державності в геопросторі України. Також відсутній в ньому розгляд чинників занепаду скіфської держави та історичної долі її населення.

Перед дослідниками першого, і, більшою мірою, другого періодів ХХ ст. стояло нагальне завдання - створення єдиної концепції, яка б охоплювала та інтерпретувала все розмаїття етногенетичних та інших історичних процесів, що передували утворенню Скіфії та визначали її подальший розвиток. Важливим моментом на цьому напрямку вважаємо виникнення київської скіфознавчої школи, очолюваної О.І.Тереножкіним.

Підрозділ 5.2. “Нові підходи в дослідженнях скіфської доби 80 - 90-х рр. ХХ ст.”. Особливістю стану археологічної науки в Україні у 1970 - 80-ті роки була її “регіоналізація”; оформлення місцевих археологічних осередків, певною мірою забезпечених організаційно та кадрами, відмінних за профілем та рівнем підготовки. До низки відомих регіональних археологічних осередків в Україні належать Запоріжжя, Дніпропетровськ, Донецьк, Полтава, Симферополь, Харків. Слід відзначити також поглиблення спеціалізації фахівців, чим забезпечувалась орієнтація на розробку чітко визначених напрямків скіфознавства.

У 1983 р. вийшла спільна праця О.І.Тереножкіна й В.А.Іллінської “Скифия VII - IV вв. до н.э.”, яка навіть сьогодні залишається найбільш повним зведенням пам'яток скіфської доби, однак питання реконструкції та інтерпретації скіфської культури та історії у даній роботі практично не висвітлюються.

У 1985-1986 рр. видано російськомовну “Археологию Украинской ССР”. За 15 років, які розділяють перше і друге видання, було досягнуто значних успіхів як у поповненні джерельної бази, зокрема дослідженні царських скіфських курганів, так і вдосконалення методики та методології археології, що дозволило наблизитись до вирішення окремих проблем скіфської історії. Новий розділ “Некоторые дискуссионные вопросы современного скифоведения” В.Ю.Мурзіна можна вважати першою спробою викладення проблем сучасної історіографії скіфознавства. Однак, на тлі цього особливо виразно виглядає розходження між введенням у науковий обіг нових джерел та недостатнім рівнем їх опанування, а також свідоме небажання вдаватися до дискусійних тем.

На початку 1990-х років відбулися суттєві зміни у складі авторів, серед яких вихованці київської школи скіфознавства, учні О.І.Тереножкіна та В.А.Ільїнської: С.С.Бессонова, Ю.В.Болтрік, Н.О.Гаврилюк, В.М.Зубарь, В.Ю.Мурзін, О.Є.Пуздровський, С.А.Скорий, Є.В.Черненко та ін. Маємо підставу для твердження про докорінну зміну поколінь дослідників. Їх зусиллями було підготовлено і видано скіфський розділ “Давньої історії України” (1998), на сьогодні - найкраще викладена повна історія Скіфії. Вперше історія Скіфії відновлюється майже у всих своїх проявах при збереженні незмінним кількості наявних письмових джерел, тобто переважно за археологічними (речовими) знахідками.

Тенденції розвитку сучасного скіфознавства, позначені поступовим переходом від розгляду загальної проблеми походження скіфів та скіфської степової культури до поглиблених розробок археологічного аспекту вивчення “скіфоїдних” культур Українського Лісостепу (праці Б.А.Шрамко, Г.Т.Ковпаненко, С.А.Скорого, С.С.Бессонової, Ю.М.Бойко, П.Я.Гавриш та ін.), із яким пов'язаний пошук витоків слов'янства. Поряд із такими кардинальними і традиційними питаннями скіфознавства як етногеографія Скіфії, витоки скіфського мистецтва тощо, на передній план в останні роки виступає еколого-економічний напрямок досліджень. Вже перші розробки в цьому напрямку, пов'язані із ім'ям Н.О.Гаврилюк, привнесли суттєві зміни в уявлення про економіку і демографію Великої Скіфії.

До змісту “Давньої історії України” за рівнем викладення матеріалу і відповідності останнім розробкам наближаються 1-й том “На світанку історії” 15-томного видання “Україна крізь віки” (1998 р.), посібник К.П.Бунятян “Давнє населення України” (1999), “Етнічна історія давньої України” (2000). Помітним явищем стало видання курсу лекцій “Велика Скіфія” (2002).

У висновках констатується, що становлення скіфознавства, як окремого напрямку історичного знання в галузі давньої історії України є складовою частиною загального українського історіографічного процесу, який отримав завершення у другій половині ХХ ст. Історична обумовленість тяжіння вітчизняних та російських істориків до вивчення історії Скіфії визначається збігом багатьох обставин, серед яких на першому місці знаходиться пошук історичних виток східнослов'янських народів.