Освітня діяльність православного духовенства в Україні (ХІХ – початок ХХ ст.)

07.00.01 - історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Степаненко Ганна Володимирівна

Робота виконана в Інституті історії України Національної академії наук України

Науковий керівник: доктор історичних наук, Шип Надія Андріївна, Українська академія зовнішньої торгівлі, професор

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, Надтока Геннадій Михайлович, Київський славістичний університет, декан факультету міжнародних відносин;

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційної роботи, зазначено її актуальність, предмет дослідження, хронологічні межі та методологічні засади, визначено мету та основні завдання, вказано на наукову новизну результатів роботи та їх практичне значення. Охарактеризовано джерельну базу та ступінь наукового дослідження проблеми. Зазначено, що виходячи з комплексу проблем, окреслених у дисертації, їх розв'язання в історіографії можна поділити на два блоки відповідно до двох сфер освітньої діяльності православного духовенства: початкової народної та спеціальної духовної освіти.

1.Література про діяльність православного духовенства у царині початкової народної освіти. Загальні праці з історії церковно-шкільної справи почали з'являтись наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. і належали переважно історикам із духовенства¹¹ Белгородский Н. К 25-летнему юбилею церковной школы. - К., 1909; Очерк (исторический) развития церковных школ за истекшее 25-летие (1884 - 1909). - Спб.: Издание Училищного Совета при Св.Синоде, 1909; Благовидов Ф. Деятельность русского духовенства в отношении к народному образованию в царствование Александра ІІ. - Казань, 1891. - 374 с.. Незважаючи на певну кон'юнктурність, викликану обставинами часу, такі роботи містять важливий фактичний матеріал, в них аналізується ставлення духовенства до народної освіти, дається оцінка заходам, які вживало церковне керівництво для поширення мережі початкових народних шкіл. Звичайно, ці роботи подають загальну картину, характерну для всієї Російської імперії, проте, враховуючи політичне становище України в ХІХ - на початку ХХ ст., ознайомлення з загальними тенденціями освітньої діяльності православного духовенства Російської імперії видається необхідним. Крім загальних праць, починаючи з 50-х рр. ХІХ ст. з'являлися спеціальні дослідження, які висвітлювали розвиток церковних початкових народних шкіл в окремих регіонах України або торкалися проблем, що їх переживали ці школи протягом свого існування²² Барсов Н. Школы на Волыни и Подолии в 1862 г. - Спб., 1863. - 156 с.; Игнатович П. Школы церковно-приходские и школы грамотности в Киевской епархии в 1885 г. - К., 1886. - 24 с.; Малышевский И. К вопросу о лучшем устройстве церковно-приходских школ. - К., 1883; Малышевский И.И. Западная Русь в борьбе за веру и народность. Ч.І. - Спб., 1896; Малышевский И.И. О церковно-приходских попечительствах. - К., 1878; Восторгов И.И. Государственная Дума и церковные школы. - Спб., 1911. - 40 с..

Важливе значення для оцінки ролі, яку відігравало православне духовенство на теренах початкової освіти народу, мають праці тогочасних дослідників, які висвітлюють і аналізують загальний стан освіти в Російській імперії взагалі і в Україні зокрема: рівень грамотності населення, розвиток і становище початкових шкіл для народу різних типів (міністерських, земських), а також роботи, в яких міститься спроба проаналізувати діяльність царського уряду та інших державних і громадських установ у царині освіти³³ Бунге Н.А. К вопросу о народном образовании в Росии. - К., 1901. - 49 с; Очерки по истории систем народного просвещения в России в ХVІІІ и ХІХ вв. - Спб., 1912; Фальборк Г.А. Всеобщее образование в России. - М., 1908. - 121 с; Чехов Н. Народное образование в России с 60-х гг. ХІХ ст.-М.: Польза, 1912.-224 с..

Загальна оцінка культурницької, зокрема освітньої, діяльності православного духовенства в Україні належить таким видатним українським історикам та діячам української культури як М.С. Грушевський, Д.І.Дорошенко, Н.Д.Полонська-Василенко, І.К.Огієнко та ін.⁴⁴ Грушевський М.С. З історії релігійної думки на Україні. - К.: Освіта, 1992. - 156с.; Грушевський М.С. Про українську мову і українську школу. - К.: Веселка, 1991. - 46 с.; Дорошенко Д. Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу. - Берлін, 1940. - 69 с.; Огієнко І. Українська церква: Нариси з історії української православної церкви: У 2 т. - К.: Україна, 1993. - 284 с.; Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. - Т.2.: Від середини XVII ст. до 1923 р. - К., 1995. - 606 с.

На велику увагу дослідника історії православної церкви в Україні заслуговує грунтовна монографія І.Власовського “Нарис історії української православної церкви”⁵⁵ Власовський І. Нарис історії української православної церкви. - Н.-Й: Українська православна церква в ЗДА, 1977. - Т.ІІІ: ХVІІІ-ХХ ст. -- 390 с., яка стала для дисертантки важливим джерелом у дослідженні даної теми. В ній автор пояснює термін “церковно-парафіяльна українська культура”, засуджує русифікаторські заходи у шкільництві, наводить багато прикладів зберігання народом у своєму церковно-релігійному житті сталих національних традицій; у монографії міститься також цінний фактичний матеріал щодо участі духовенства в організації початкової народної освіти.

За радянської доби окремі автори видавали праці у стилі войовничо-викривального атеїзму, демонструючи однобічний підхід та ідеологічну спрямованість щодо оцінки ролі церкви в житті суспільства. Проте більшість цих публікацій містить важливий фактаж, користування яким виявилося необхідним для висвітлення історії церковного шкільництва в досліджуваний період¹¹ Грекулов Е.Ф. Православная церковь - враг просвещения. - М.: Изд-во АН СССР, 1962. - 192 с. .

Важливими для розробки досліджуваної проблеми виявилися праці сучасних українських істориків, присвячені історії освіти в Україні в зазначений період, в якиї міститься певний фактичний матеріалом та цікаві статистичні дані²² Родин Р.И. Народное образование на Правобережной Украине в 70-80-х гг. ХІХ в. / Киевский университет им. Т.Шевченка. - К., 1969. - 64 с.; Заволока Н.Г. Общеобразовательная школа Украины в конце ХІХ - нач. ХХ в.: Автореф. дис…канд.пед.наук: 730 / Киев. госунивер. им. Т.Шевченка. - К., 1972. - 25 с.; Кізченко В.І. Культурно-освітній рівень робітничого класу України напередодні революції 1905-1907 рр. - К.: Наукова думка, 1972. - 162 с.; Поліщук М.С. Стан початкової народної освіти на Правобережній Україні в 60-90 рр. ХІХ ст. // Український історичний журнал. - 1971. - №3. - С.69-75; Білан В.Т.Недільні школи на Україні (1859-1862 рр.): Автореф. дис… к. істор. наук: 07.00.01. - К., 1967. - 19 с.; Борисенко В.Й.Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60-90-х рр. ХІХ ст. / АН УРСР Інститут історії. - К.: Наукова думка, 1980. - 155 с.. Після проголошення незалежної Української держави та розпаду СРСР змінилися не лише умови розвитку, а й пріоритети дослідницької роботи в галузі історії культурницької, зокрема освітньої, діяльності православного духовенства в Україні³³ Жилюк С.І. Російська православна церква на Волині (1793 - 1917 рр.). - Житомир, 1996. - 174 с.; Стельмах С.П. Политика самодержавия в области народного образования на Украине в 60-е - 90-е гг. ХІХ в.: Автореф. дис….канд.истор.наук: 07.00.02 / Киевский Госунивер. им. Т.Г.Шевченко - К., 1991 - 19 с.; Гладкий С.О. Культурницька діяльність парафіяльного духовенства православних єпархій України на початку ХХ ст. / Запор. державний університет. - Запоріжжя, 1997. - 50 с..

Крім того, в сучасній українській історіографії дедалі частіше висвітлюються проблеми історії початкової освіти в Україні в цілому, та в її окремих регіонах, хоча основна увага при цьому зосереджується переважно на участі земств та інтелігенції у розвитку народної освіти⁴⁴ Кравченко Т.М. Розвиток початкової освіти на Харківщині (др. пол. ХІХ - поч. ХХ ст.): Автореф. дис…канд.істор.наук: 07.00.01 / Харківський університет -Х., 1999. - 17 с.; Захарова І.В. Підготовчі заходи земств по запровадженню загальної початкової освіти в Україні на початку ХХ ст. // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2000. - С. 228-236.; Мармазова О.І.Просвітницька діяльність земств в Україні (кінець ХІХ - поч. ХХ ст.): Автореф. дис…канд.істор.наук: 07.00.01 / Донецький держ. універ. - Донецьк, 1998. - 16 с.. Спеціального дослідження, в якому б розглядалася історія діяльності православного духовенства у цій галузі, немає.

2. Література з історії духовної освіти. Характеризуючи праці з історії духовної освіти в Російській імперії у ХІХ - на початку ХХ ст., в першу чергу необхідно звернути увагу на грунтовне дослідження професора Київської духовної академії Б.В.Тітлінова “Духовная школа в России в ХІХ в.”, яке вийшло друком в 1908-1909 рр. Воно складається з двох випусків і являє собою всебічний опис системи духовної освіти Російської імперії, починаючи з її запровадження у 1808-1814 рр. Проблеми історії церкви та освіти порушував у своїй змістовній праці “Очерки по истории русской культуры” П.Мілюков¹¹ Милюков П. Очерки по истории русской культуры. - Спб. - 1905. - Ч.ІІ.: Церковь и школа (вера, творчество, образование). - 402 с.. Другий том цієї монографії має назву “Церковь и школа (вера, творчество, образование)” і майже повністю присвячений ролі православної церкви в розповсюдженні народної освіти і становленні духовних навчальних закладів. Окрім загальних праць, у ХІХ - початку ХХ ст. опубліковано ряд спеціальних досліджень, де висвітлювалася історія окремих духовних навчальних закладів України, а також різні аспекти їх діяльності²² Белявский Ф. О реформе духовной школы: Краткий очерк прошлого средней духовной школы. - Ч.І-ІІ. - Спб., 1907; Волынское епархиальное женское училище в г. Кременце за первые 25 лет своего существования (1881 - 1906 гг.). Материалы к истории. - Почаев, 1906; Глубоковский Н.Н. По вопросу о реформе Учебного Комитета при Св.Синоде. - Спб., 1909; Исторические сведения о Подольской духовной семинарии. Д. Сольского. - Каменец-Подольский, 1866. - 79 с.; Доброленский Ф. Наши духовные семинарии в 50-х гг./Воспоминания бывшего преподавателя Волынской семинарии. - Почаев, 1904; Теодорович Н.И. Волынская духовная семинария. История первоначального устройства её и подведомственных ей духовных училищ. Списки воспитанников, окончивших в нем курс учения, а также начальников и наставников ея в период времени с 1796 по 1900 гг. - Почаев, 1901. - 1023 с..

На початку ХХ ст., а точніше саме після подій 1905-1907 рр., почали виходити праці, автори яких критично ставилися до духовно-освітніх навчальних закладів - намагалися висвітлити всі реалії освітньої діяльності духовенства без прикрас. Такі видання являють собою дуже цікавий матеріал для дослідника, адже саме в них можна знайти правдиві приклади, які допомагають адекватно оцінити діяльність церкви у царині освіти³³ Сборник: Духовная школа (статьи разных авторов из жизни духовной школы). - М., 1906..

Велике значення для дослідника мають спогади священнослужителів, учнів та викладачів духовних навчальних закладів, що жили у ХІХ- на початку ХХ ст. Вони містять цікавий матеріал, який складається з їхніх особистих вражень як очевидців подій. В таких працях не відчувається впливу цензури або офіційно замовленого прикрашання дійсності. Звичайно, спогади, як правило, це суб'єктивні враження, але при критично-порівняльному аналізі з іншими свідченнями вони можуть стати джерелом для всебічного висвітлення проблеми. Цікаві спогади для дослідника духовної освіти залишили Євген Чикаленко, Віктор Приходько, Юліан Лотоцький, Олександр Лотоцький, Пилип Копельгородський та ін.⁴⁴ Бунин Н. Из записок бывшего преподавателя семинарии. - Каменец-Подольский, 1903; Воспоминания каменецкого протоиерея Юлиана Даниловича Лотоцкого. - Каменец-Подольский, 1910. - 127 с.; Лотоцький О. Сторінки минулого. - Варшава, 1932. - 278 с.; Приходько В. Під сонцем Поділля. - Львів, 1931. - 250 с. Капельгородський П. Спогади семінариста // Літературно-науковий вісник. - 1910. - Т.L. - Кн.6. - С.445-456.

Значний фактичний матеріал з історії духовних навчальних закладів України міститься у вже згадуваному фундаментальному дослідженні історика церкви І.Власовського. Автор дослідив становлення духовних семінарій і училищ в Україні, визначив особливості цих навчальних закладів у Правобережній Україні. Крім того, І.Власовський, наголошуючи на тому, що офіційна православна церква була зброєю в руках Російського імперського уряду для проведення політики русифікації в Україні, дає позитивну оцінку культурницькій діяльності вихованців і викладачів духовних семінарій і Київської духовної академії, називаючи духовні семінарії “справжніми розсадниками українства”¹¹ Власовський І. Зазначена праця..

Історія духовних освітніх закладів в Україні радянськими істориками практично не розглядалась через існування єдиної ідеології у суспільстві.

З сучасних дослідників проблем історії православної церкви в Україні в цілому і її освітньої діяльності зокрема, необхідно назвати Н.А.Шип. Вона вперше в українській історичній науці поставила за мету докладне дослідження Київської духовної академії, яка, як відомо, тривалий час була центром духовної освіти в Україні²² Шип Н.А. Видавнича і просвітницька діяльність Київської духовної академії // Київська старовина. - 1999. - №3; Шип Н.А. З історії Київської духовної академії // Український історичний журнал. - 1996. - №3. - С.91-105; Шип Н.А. Київська духовні академія - центр вищої духовної освіти Наддніпрянської України (ХІХ - початок ХХ ст.) // Український історичний журнал. - 1999. - №2. - С.63-76.. Крім того, Н.А.Шип є автором монографій і студій, які тією чи іншою мірою торкаються історії церковно-православного руху в Україні у ХІХ - поч. ХХ ст., ролі церкви у державотворчому процесі та культурно-національному русі³³ Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (ХІХ ст.). Историко-социологический очерк. - К.: Наукова думка, 1991; Шип Н.А. Православна церква у державотворчому процесі (від часів Київської Русі до утворення УНР) / НАН України Інститут історії України - К., 1997. - 18 с.; Шип Н.А. Церковно-православний рух в Україні (поч. ХХ ст.). - К.: Інститут історії України НАН України, 1995. - 65 с.; Шип Н.А. Церква і “українське питання” // “Українське питання” в Російській імперії (кінець ХІХ - поч. ХХ ст.). Колективна монографія в трьох частинах / Інститут історії України НАН України.- Ч.ІІІ. - К., 1999..

Помітним внеском у висвітлення діяльності православного духовенства на початку ХХ ст. є праці Г.М.Надтоки. Особливо цінним є те, що дослідник одним із перших сформулював тезу про певну позитивну роль української православної церкви в процесі українського національно-культурного відродження, а православні семінарії в Україні назвав “вогнищами українського національного руху серед молоді”⁴⁴ Надтока Г.М. Православна церква в Україні 1900-1917 років: соціально-релігійний аспект. - К.: Знання, 1998. - 270 с.. Роль православного духовенства України у національному русі наприкінці ХІХ -початку ХХ ст. на чисельних документальних фактах показав також у своїх дослідженнях А.Л.Зінченко⁵⁵ Зінченко А. Визволитися вірою: Життя і діяльність митрополіта Василя Липківського. - К., 1997. - 411 с.; Зінченко А.Л. Благовістя національного духу./ Українська церква на Поділлі в першій третині ХХ ст./ Краєзнавче товариство “Поділля”. - К., 1993. - 256 с..

Протягом останніх десіти років в Україні вийшло декілька наукових збірників, підручників і посібників, журнальних статей і дисертаційних досліджень з історії української православної церкви¹¹ Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн. / Крижановський О.П., Плохій С.М., Ульяновський В.І. - Кн.3. - К., 1994. - 334 с.; Історія релігії в Україні: У 10-ти т. / НАН України, Інститут філософії, Відділення релігієзнавства. - К.: Український центр духовної культури, 1999. - Т.ІІІ: Православ'я в Україні. - 559 с.; Історія православної церкви в Україні: Зб. наук. праць / П.Яроцького та ін. (відп. ред.); НАН України, Інститут філософії. Відділення релігієзнавства. - К.: Четверта хвиля, 1997. - 292 с.; Чиркова О.А. Розвиток духовної освіти на Лівобережній Україні в ХІХ ст. (за матеріалами єпархіальних видань) // Вісник Київського університету. Історія. - Вип.34. - К., 1996. - С.133-137; Андреева Е.А. Возникновение и развитие епархиальных женских училищ в России (середина ХІХ - начало ХХ века). - Автореф….к. педагог. н. - Москва: Московский педагогический государственный университет, 2000. - 21 с..

Вищезазначені праці тією чи іншою мірою торкалися окремих питань культурницької та освітньої діяльності православного духовенства в Україні в ХІХ- початку ХХ ст. Однак ця тема не знайшла свого повного відображення в історичній літературі. Пропоноване дослідження є спробою розширити наукове бачення ролі і місця православного духовенства у розвитку початкової народної і спеціальної духовної освіти в Україні.

Джерельною базою дисертації є комплекс опублікованих та оригінальних архівних матеріалів. Основні джерела, які використано в даному дисертаційному дослідженні зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві (ЦДІА України у м. Києві). Тут зосереджені документи Київської духовної консисторії (ф.127), Київської духовної академії (ф.711), яка була центром Київського навчального округу, куди входили всі українські єпархії; Київської духовної семінарії (ф.712); Південно-Східного районного охоронного відділення (ф.705), Канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора (ф.442), фондів ряду губернських охоронних відділень (ф.304, 336), інших фондів (ф.301, 533, 2012, 2162, 182, 419, 385, 276). Опрацьовані також фонди Державного архіву Дніпропетровської області (ф.106, 11).

Архівні документи є основними джерелами вилучення фактів стосовно діяльності православного духовенства у сфері народної і духовної освіти, керівництва цим процесом з боку як центральних, так і єпархіальних урядових і духовних органів. На особливу увагу дослідника духовної освіти в Україні заслуговує ф.711(Київська духовна академія), який хронологічно охоплює період від 1804 до 1919 рр. і складає 18.787 одиниць зберігання. Відомо, що зовнішнє правління Київської духовної академії тривалий час (від 1814 до 1867 рр., а потім знов з 1884 р.) керувало усіма духовними навчальними закладами України, які для вирішення будь-якого більш-менш важливого питання звертались до нього за дозволом чи порадою, надсилали різноманітні звіти, що охоплювали майже всі сфери діяльності духовних семінарій і училищ тих часів тощо. Крім того, ф.711 містить багато різноманітних розпоряджень уряду та Св.Синоду щодо діяльності духовних семінарій і училищ України.

Значний науковий інтерес для дослідження історії початкових церковних народних шкіл являє собою величезний ф.127(Київська духовна консисторія), що містить справи від 1700 до 1919 рр. Тут зосереджено багато матеріалу щодо заснування та функціонування церковно-парафіяльних шкіл, шкіл грамоти та недільних шкіл; ставлення до них Св.Синоду та духовенства тощо. Крім того, ф.127 містить цікаві відомості про становлення та діяльність нижчих чоловічих та жіночих духовних училищ переважно Київської єпархії.

Відомості про культурницьку та громадсько-політичну діяльність учнів та викладачів духовних семінарій містять фонди канцелярій генерал-губернаторів (ф. 442), губернських жандармських управлінь (ф.ф. 301, 336, 385, 1335, 1439) та жандармських охоронних відділень (ф.ф. 276, 304, 705).

В дисертації широко використано опубліковані матеріали доповідей Комісії духовних училищ, звіти обер-прокурора Св.Синоду, відомості єпархіальних училищних рад про церковні школи, звіти єпархій про стан церковно-парафіяльних шкіл, циркулярні укази Св.Синоду, проекти та затверджені Статути духовних семінарій та училищ, навчальні програми церковно-парафіяльних шкіл і духовних навчальних закладів, інструкції дл парафіяльних священиків, звіти ревізійних комісій, довідкові книги єпархій, де міститься різноманітний цифровий матеріал, порівняльні таблиці, статистичні звіти, офіційне листування. Опрацювання їх дозволило дослідити освітню діяльність православного духовенства як у середніх і вищих духовних закладах, так і у сфері початкової народної освіти.

Окреме коло джерел, опрацьованих нами, являє собою публікації у періодичних виданнях XIX - поч. XX ст.¹¹ Булашев Г.О. Из истории церковно-приходских школ в Киевской епархии // Труды Киевской духовной академии. - 1894. - №11. - С.365-444; Певницкий В.Ф. Что может ожидать в будущем наши духовно-учебные заведения // Труды Киевской духовной академии. - 1864. - №3; По поводу распространения грамотности в югозападной России // Труды Киевской духовной академии. - 1861. - №5. - С.103-110; Сольский С.М. Церковно-приходская школа // Труды Киевской духовной академии. - 1886. - №9. - С.146-162. Офіційні видання православної церкви поділялися на центральні та єпархіальні, причому останні з'явилися раніше ніж видання Св.Синоду. На сторінках єпархіальних періодичних видань (“Епархиальные ведомости”) постійно і широко висвітлювалися проблеми як народної, так і церковної освіти, містився певний фактичний матеріал з цієї проблеми. А в 1887 р. було розпочато видання журналу “Церковно-приходская школа”, який був повністю присвячений проблемам церковного шкільництва. Крім офіційної періодики, українські єпархії мали свої єпархіальні видання, у створенні яких брали участь усі без винятку духовні семінарії. За своїм науковим рівнем деякі з них, наприклад, харківський богословсько-філософський журнал “Вера и разум”, який було засновано архієпископом Амвросієм у 1884 р., не поступалися академічним. Далеко за межами своїх єпархій були відомі тижневики Київської духовної семінарії “Руководство для сельских пастырей” (1860-1917 рр.), Харківської духовної семінарії “Духовный дневник” (1864 р.) та ін.

Таким чином, джерельна база дослідження являє собою комплекс архівних і опублікованих документів, більшість з яких вперше застосовується у науковому обігу.

У першому розділі - “Місце і роль православного духовенства у розвитку загальноосвітньої школи в Україні” - висвітлюються: 1) політика уряду Російської імперії і Св.Синоду щодо ролі духовенства у процесі становлення і розвитку початкової народної освіти; 2) церковнопарафіяльні школи як основна сфера освітньої діяльності православного духовенства; 3) участь православного духовенства у заснуванні і розвитку недільних шкіл та шкіл грамоти.

Відзначається, що на початку ХІХ ст. самодержавний уряд, розпочавши вирішувати проблему неписьменності і виховання законослухняних громадян багатонаціональної імперії, намагається створювати свої, урядові школи з однаковою організацією, програмами та вимогами. З цією метою в 1802 р. було утворено Міністерство народної освіти. Опікуватись новими навчальними закладами повинно було перш за все православне духовенство, що зумовлювалося кількома обставинами. По-перше, православне духовенство було на той час найосвіченішою верствою населення та мало певний досвід освітньої праці, адже в попередні часи письменності навчали диякони та парафіяльні священики. По-друге, уряд намагався використовувати вчительську кафедру задля виховання народу в дусі покірливості імперії та самодержавству - тобто для того ж, для чого вже певний час використовувалась кафедра парафіяльного священика. Серед 3-х типів запроваджених шкіл духовенству було доручено опікуватись елементарними школами, в основному сільськими, які з того часу набули офіційну назву парафіяльних. Такі школи діяли під наглядом парафіяльного духовенства, єпархіальних владик та за загальним керівництвом Міністерства народної освіти. Вони були однокласними з 2-3-річним терміном навчання. З 1828 р. почали діяти двокласні парафіяльні школи, навчання в яких тривало 4-5 років.

У дореформений період народні школи всіх типів (міністерські, повітові училища тощо) знаходились на казенному утриманні. І тільки церковні народні школи не мали ніякої постійної матеріальної підтримки. Вони існували за рахунок парафій і, звісна річ, лише за умов, коли священик знаходив можливість переконати селян щодо необхідності отримання освіти. Самі ж священно- і церковнослужителі опікувались школами задарма. Лише у 1850 р. управлінню держмайна Російської імперії було доручено надавати часткову матеріальну підтримку парафіяльним школам.

У дисертації проаналізована діяльність православного духовенства щодо забезпечення шкіл викладачами, підручниками, навчальним приладдям, спеціальними приміщеннями.

Освітньою реформою 1864 р. (“Положення про народні училища”), згідно з якою уряд доручив справу елементарної освіти населення трьом відомствам: Міністерству народної освіти, земствам та Св.Синодові, розпочався новий етап у діяльності православного духовенства на освітянських теренах. Для забезпечення злагоди у роботі різних відомств у цій справі запроваджувались губернські та повітові Училищні Ради, на які покладалися обов'язки головування над початковими народними училищами. До складу Рад входили духовні та світські особи.

Внаслідок згаданої реформи провідну роль в освітній справі почали відігравати земські школи. Погодження світських діячів народної освіти з церковними не сталося через непримиренне ставлення земств до церковних шкіл. Більшість представників тогочасної інтелігенції вважали церковні народні школи відсталими і неспроможними відповідати за освіту народу, проте духовенство не поступилося своїм місцем на просвітницькій ниві. Активніше і так само централізовано почала вирішуватися проблема матеріального забезпечення церковних шкіл, посилився і удосконалився контроль за системою церковних початкових шкіл завдяки створенню Училищної Ради при Св.Синоді.

Реакція 1880-х рр. спричинила обмеження діяльності земств на освітянській ниві з огляду на відносно ліберальний характер навчання в земських школах. Натомість уряд остаточно переконався у доцільності використання духовного відомства з метою відповідного виховання народу, у тому числі українського, в дусі відомої уваровської тріади “самодержав'я, православ'я, народність”. В той же час православне духовне середовище вже мало змогу, завдяки розповсюдженню відповідної фахової освіти, забезпечити свої народні початкові школи кваліфікованими педагогами. Ці обставини зумовили появу у 1884 р. нових “Правил про церковно-парафіяльні школи”, кількість яких почала поступово збільшуватись: якщо в 1885 р. нараховується 184.000 церковно-парафіяльні школи в Російській імперії, то в 1904 р. - вже 1.938.674 такі школи. Підвищився також професійний рівень викладачів церковно-парафіяльних шкіл, що сприяло вдосконаленню організації навчального процесу. Дещо поліпшилося матеріальне забезпечення церковних шкіл, адже з 1887 р., окрім коштів парафій, допомоги громадських товариств, церковних братств, приватних осіб і закладів, окремих духовних осіб, у тому числі єпархіального та вищого духовного керівництва, земств та благодійних надходжень, такі школи почали отримувати державні асигнування, що складали по 10 тис. крб. на три роки в кожну губернію.

У дисертації відзначаються регіональні особливості функціонування духовних шкіл і початкових навчальних закладів для освіти народу. Зокрема зазначено, що в Подільській та Волинській губерніях в першій чверті ХІХ ст. початкових шкіл для освіти народу майже не існувало, бо православна церква в цьому регіоні певний час знаходилася у занедбаному стані, а старі початкові школи, що ними опікувались католики та греко-католики, було скасовано. Із зміцненням православної церкви на Правобережжі активізувалась і освітня діяльність духовенства. Положенням “Про народні училища в губерніях Київській, Подільській та Волинській” (1869 р.) початкова школа тут була повністю підпорядкована православному духовенству, а відсутність у Подільській губернії земських шкіл до 1911 р. інтенсифікувала рух за відкриття і оновлення парафіяльних шкіл.

Окрім власне церковнопарафіяльних шкіл, православне духовенство опікувалося так званими школами грамоти, які були своєрідним перехідним ступенем від сім'ї до церковнопарафіяльної школи. Їх основна користь полягала в тому, що вони розташовувались у найвіддаленіших і глухих парафіях, де під наглядом місцевого священика, надавалися населенню елементарні корисні знання. Після виходу “Положення про управління школами церковно-парафіяльними і грамоти відомства православного віросповідання” (1896 р.) школи грамоти набули офіційного статусу під керівництвом єпархіальних Училищних Рад. Пізніше положенням “Про церковні школи” 1902 р. був визначений термін навчання в школах грамоти - не менше двох років; вказано на необхідність підвищення освітнього цензу викладачів шкіл грамоти. На початок ХХ ст. відзначилася стійка тенденція зменшення кількості шкіл грамоти через їх поступове перетворення на однокласні церковнопарафіяльні школи.

Православне духовенство опікувалось також і недільними школами, що виникли в середині ХІХ ст. у Києві з ініціативи місцевої інтелігенції. В 1864 р. ці школи були віддані православному відомству з огляду на негативне ставлення уряду до “українофільського” характеру навчання в недільних школах. В цих школах навчались як діти, так і дорослі, а навчання проходило по святкових та вихідних днях. Місцем для недільних занять служили здебільшого церква або приміщення парафіяльного училища, церковна сторожка або власний будинок священика. Викладання у всіх недільних школах зосереджувалось на предметах релігійно-етичних: тут читалося і тлумачилося Св. Письмо, вивчалися і пояснювалися необхідні молитви, переповідалися важливі події з Св. історії тощо. Одночасно вивчали грамоту і рахунок, читали історичні та інші корисні для народу книги. Але подібне викладання не являло собою виконання якої-небудь певної програми, однаково обов'язкової для всіх недільних шкіл. Особливу сторінку в історії недільних шкіл посідають школи, що відкрилися у 1866-1867 рр. при більшості семінарій і жіночих духовних шкіл. Вони приносили подвійну користь: допомагали семінаристам набути педагогічного досвіду та навчали грамоті парафіян. Найбільшого поширення недільні школи як різновид освітньої діяльності православного духовенства набули з 1884 р., коли для духовенства стало обов'язковим відкриття таких шкіл для осіб, які не мають змоги навчатися щоденно. Крім цього в 1890 р. Св.Синод рекомендував усім пастирям православної церкви взяти участь у позашкільних заняттях та проводити загальноосвітні і релігійні співбесіди, а наступного 1891 року недільні школи як церковні, так і земські остаточно були підпорядковані духовному відомству.

Звичайно, в українських єпархіях, що були на той час частиною Російської імперії, мова викладання в школах була чітко визначена - російська. Цього неухильно домагався уряд, а слідом і церковне керівництво. Проте парафіяльні священики та диякони, що були переважно вихідцями з українського сільського середовища, самі розмовляли українською, і, природно, використовували цю мову при спілкуванні з учнями. Навіть та частина православного духовенства, яка свідомо намагалася дотримуватись російськомовного навчання в початкових школах, водночас зізнавалася, що дітям в українських селах, які ніде не чули російської, дуже складно при первинному навчанні грамоті. Тому викладачі таких шкіл принаймні на початковому етапі викладання мали користуватись українською мовою. Власне, свідома боротьба за українську мову навчання в народних церковних школах припадає на початок ХХ ст., коли у 1907 р. Св.Синод дав санкції на використання української мови в церковно-парафіяльних школах Подільської єпархії. Подібні вимоги характерні і для інших українських єпархій, а серед рядового парафіяльного духовенства маємо приклади намагання певної українізації початкової народної освіти в церковних школах.

У другому розділі - “Духовна початкова і середня освіта”, поділеному на чотири параграфи, досліджуються: 1) заходи самодержавного уряду і Св.Синоду щодо організації духовної освіти; 2) діяльність чоловічих духовних училищ; 3) духовних семінарій; 4) жіночих духовних училищ в Україні в ХІХ -початку ХХ ст.

З кінця ХVІІІ ст. російський самодержавний уряд посилив увагу до духовних навчальних закладів, що було викликане низкою причин, головна з яких пов'язана з потребою держави і православної церкви в освічених за “єдиним зразком” священнослужителях. Крім того, успіхи світської освіти підштовхнули і церковників до усвідомлення необхідності вдосконалення навчального процесу у духовних школах.

За реформою 1808-1814 рр. в Російській імперії утворилася 3-х сходинкова система духовної освіти (нижчу сходинку посіли духовні училища, середню - духовні семінарії, а вищу - духовні академії), появі якої передувало введення спеціального освітнього цензу для отримання будь-якої духовної посади; до 1860-х рр. отримання освіти в духовних училищах було обов'язковим для дітей духовенства.

Вище керівництво духовними школами здійснював Св.Синод, при якому з цією метою з 1808 р. діяв спеціальний орган - Комісія духовних училищ, яка у 1839 р. була перетворена на Духовно-навчальне управління, а з 1867 р. - на Навчальний комітет. Всі духовні навчальні заклади імперії поділялись на окремі навчальні округи з духовними академіями на чолі. До Київського навчального округу входили духовні школи всіх українських єпархій.

У згаданому розділі проаналізовано також і матеріальний стан духовних навчальних закладів. До свічних прибутків, за рахунок яких вони утримувались ще з ХVІІІ ст., у 1808 р. додались кошти з державної казни (4.247.540 крб. щорічно), що надавались кожному навчальному закладу згідно загального штатного розкладу. Утримання духовної школи за рахунок держави ще раз свідчить про безпосередню зацікавленість уряду в організації духовної освіти, зміст якої відтоді повністю контролювався самодержавством. Якщо духовні семінарії перебували на утриманні держави протягом всього досліджуваного періоду, то основний тягар матеріального забезпечення чоловічих і жіночих духовних училищ був покладений на парафіяльне духовенство. Незважаючи на те, що штатні оклади неодноразово підвищувались, вони не забезпечували матеріальних потреб учителів. Лише на початку ХХ ст. заробітна платня викладачів духовних навчальних закладів стала більш-менш задовільною.