Освітня діяльність православного духовенства в Україні (ХІХ – початок ХХ ст.)

У ХІХ - на початку ХХ ст. духовна освіта кілька разів зазнавала організаційних перетворень. Важливих змін діяльності духовних шкіл завдали реформи 1860-х рр., зокрема Статут духовних семінарій 1867 р. та “Положення про нижчі духовні училища” 1857 р. Їх найважливішим наслідком було відокремлення загальної освіти від суто богословської; зроблено великий крок на шляху руйнації замкненості духовного стану, відкриття дітям духовенства можливості отримати вищу світську освіту і, навпаки, учням, що походили із світських родин отримати духовний сан. Крім того, духовним навчальним закладам була надана широка місцева автономія та виборча система керівництва.

У 1883-1884 рр., в період загальних контрреформ в багатьох сферах суспільного життя, духовна освіта теж зазанала незначних перетворень; їх основний зміст зводився до скасування деяких рис лібералізму і демократизму, що встигли з'явитись на ниві прогресивних нововведень 60-х рр.

Спільною рисою всіх реформ духовної освіти було, по-перше, те, що їх характер завжди залежав від соціально-політичної ситуації в країні та від конкретних завдань, що їх на тому чи іншому історичному етапі царський уряд ставив перед духовенством. По-друге, головні недоліки духовних шкіл - бюрократизм, формалізм, недосконалість навчального процесу та брак коштів - залишались їх характерними ознаками протягом всього досліджуваного періоду.

На початку ХХ ст. у церковному середовищі відчувся потяг до широкого реформування церковного життя, що спричинило підготовку змін у царині духовної освіти. Важливим позитивним моментом було те, що, готуючи останню реформу духовної школи, Св.Синод зацікавився думкою викладачів та учнів духовних семінарій і училищ щодо характеру і змісту майбутніх нововведень. Проте цій реформі не судилося відбутись через початок Першої світової війни та наступні революційні події 1917 р. на українських землях зокрема, і в імперії в цілому.

Спеціальні параграфи присвячені кожному з типів духовних навчальних закладів: чоловічим і жіночим духовним училищам і семінаріям.

Метою створення нижчих чоловічих духовних училищ було надання початкової освіти майбутнім семінаристам та виховання церковнослужителів (дияконів, псаломщиків, паламарів). До училищ вступали хлопчики переважно з духовних родин, значно рідше і за інших умов - світські діти. Частина учнів навчалася на казенний чи на напівказенний кошт, хоча їх матеріальне утримання було вельми незадовільним. Протягом досліджуваного періоду простежується тенденція поступового збільшення кількості казенних учнів, і таким чином до кінця ХІХ ст. майже всі діти навчались в духовних училищах за рахунок єпархій.

Навчання в училищах тривало 6 років (по 2 роки в кожному відділенні). За програмою вивчалися граматика, арифметика, катехизис, географія, історія, класичні мови, церковний статут і церковний спів. У 1906 р. духовні училища було перетворено на шестикласні загальноосвітні заклади.

На українських землях, що входили протягом досліджуваного періоду до складу Російської імперії, діяло 9 православних духовних семінарій. В кожній семінарії навчалось щорічно приблизно 200-300 чол.; найбільшою за кількістю учнів була Київська духовна семінарія. В першій половині ХІХ ст. семінарії були своєрідними освітніми центрами відповідних регіонів, надаючи освіту як дітям, що походили із духовних родин, так і світським. Проте основною метою духовних семінарій залишалась підготовка кадрів парафіяльного духовенства, викладачів для початкових церковних шкіл та нижчих духовних училищ. Цим завданням був підпорядкований семінарський навчальний курс. Значна частина випускників духовних семінарій продовжувала навчання в духовних академіях і ВНЗах імперії.

Хоча духовні семінарії офіційно були “великоруськими” навчальними закладами, їх учнями ставали переважно вихідці з українських сіл, де, як відомо, зберігались українські культурні традиції. Ця обставина цілком природно спричинила неабияке зацікавлення певної частини семінаристів та їх викладачів українською культурою. Якщо це захоплення у ХІХ ст. не мало політичного підґрунтя, то на початку ХХ ст. у деяких семінаріях, особливо в Подільській та Катеринославській, помічається посилення радикалізму просвітницьких вимог українців.

До кінця першої половини ХІХ ст. на українських землях практично не існувало навчальних закладів для дочок духовенства за винятком шкіл при деяких жіночих монастирях. В цей час у середовищі духовенства визріло бажання надавати можливість своїм дочкам через здобуття елементарної освіти посісти належне їм за правом походження місце у суспільстві. В 1910 р. жіночих духовних училищ в українських єпархіях було вже 15. Дисертанткою підраховано, що у кожному з них щорічно навчалося близько 200 дівчат. У 1868 р. було затверджено загальний Статут для подібних училищ і вони офіційно почали називатися єпархіальними жіночими училищами. Крім єпархіальних, існували також жіночі училища духовного відомства. Їх єдиною відмінністю було перебування під беспосереднім наглядом Св.Синода (Київське, Подільське і Волинське) і утримання на державний кошт (Подільське і Волинське), в той час як єпархіальні училища існували за рахунок єпархій і мали місцеве підпорядкування.

Мета жіночих духовних училищ полягала у вихованні дружин майбутніх парафіяльних священиків. В училищах навчали елементарній грамоті, рукоділлю, домоводству. Приблизно з 1870- х рр. основним завданням жіночих духовних училищ стала підготовка вчительок для початкових народних шкіл, завдяки чому розширилась навчальна програма: до навчального курсу введено педагогіку, російську історію, географію, а з 1913 р. - сільське господарство.

Викладачами духовних шкіл усіх типів працювали переважно особи із духовенства, що мали вищу богословську освіту. Матеріальне утримання викладачів духовних шкіл було значно гіршим, ніж викладачів світських нижчих і середніх навчальних закладів. З початку існування жіночих духовних училищ, духовенство тривалий час працювало в них на вчительських посадах задарма. Основним завданням учителів духовних шкіл, окрім власне викладання предмету, було морально-релігійне виховання учнів, яке проводилось за рекомендаціями вищого церковного керівництва (спеціальні “Виховні журнали”).

З 1870-х рр. з ініціативи архієреїв та шкільних корпорацій при духовних навчальних закладах почали відкриватись братства. Вони займались видавничою, благодійницькою та культурно-просвітницькою діяльністю і відігравали помітну роль у культурному житті як своїх шкіл, так і єпархій взагалі.

Єпархіальні архієреї та рядове парафіяльне духовенство протягом досліджуваного періоду ретельно опікувалось своїми навчальними закладами. Якщо головними проблемами дореформеної духовної школи були велика кількість навчальних предметів при невеликій кількості викладачів, тіснота приміщень, застарілі методи навчання, брак підручників, великі за кількістю учнів класи, низьке матеріальне забезпечення викладачів та казенних учнів, то протягом другої половини ХІХ ст. православне духовенство зуміло зарадити цим проблемам.

У висновках підбито підсумки дисертаційного дослідження, головні з яких зводяться до низки наступних обґрунтованих теоретичних положень:

В історії початкової народної освіти в Україні, де велику роль відігравало православне духовенство, можна виділити 3 основних періоди: перший - від появи елементарних парафіяльних шкіл на поч. ХІХ ст. до реформ 60-х рр., другий - від другої половини 60-х рр. до 1884 р. і третій - від 1884 р. до 1917 р.; а в історії становлення та діяльності духовних навчальних закладів у зазначений період простежується 2 етапи: перший - від початку утворення системи духовної освіти у 1808-1814 рр. до їх докорінного реформування у 1867 р., другий - з 1867 р. до 1917 р.;

До реформ 60-х рр. церковні початкові школи були майже єдиними навчальними закладами, де всі верстви населення, особливо малозаможнього сільського, мали змогу отримати елементарну освіту;

В першій половині ХІХ ст. духовні училища і семінарії були практично єдиними навчальними закладами відповідного рівня в Україні. В них здобували освіту діти різних станів суспільства, а випускники ставали не тільки церковно- і священнослужителями, а й працювали у світських державних установах, були викладачами інших навчальних закладів тощо;

Культурно-освітня діяльність православного духовенства в Україні не обмежувалась загальновідомими в науковій літературі церковно-парафіяльними школами, воно засновувало також недільні школи, т.з. “школи грамоти”, бібліотеки, періодичні видання, здійснювало позабогослужбові бесіди тощо;

У пореформений період земства, широко розгорнувши освітню діяльність, почали непримиренно і навіть вороже ставитись до церковних початкових народних шкіл, звинувативши їх, частково справедливо, в нездатності вести справу народної освіти на раціональних засадах. Духовенство, із свого боку, весь час прагнуло до співпраці з земствами і не припинило свою діяльність на освітянських теренах, а, навпаки, почало вдосконалювати свої школи, підпорядковуючись вимогам часу. В результаті на поч. ХХ ст. церковно-парафіяльні школи, поруч із земськими, посіли чільне місце у системі початкової народної освіти, а в деяких місцевостях (наприклад, на Правобережжі) відігравали у ній провідну роль;

Імперський уряд і Св.Синод були зацікавлені в організації народної освіти, адже саме через початкові народні школи впроваджувалась не лише суспільно-політична мораль, а й релігійна свідомість. В той же час діяльність духовного керівництва у царині початкової народної освіти сприяла підвищенню грамотності населення; виховувала дитину, спираючись перш за все, на одвічні християнські цінності, що, безперечно, мало велике позитивне значення. А серед пересічного духовенства маємо безліч прикладів справжніх подвижників освітянської справи;

Православне духовенство опікувалося освітою жінок, які походили із родин священства шляхом заснування жіночих духовних училищ, які з другої половини ХІХ ст. існували в кожній українській єпархії. Поява таких училищ в середині 40-х рр. ХІХ ст. була прогресивним явищем, а їх діяльність надавала змогу багатьом дівчатам духовного і світського походження отримувати освіту, що підвищувало інтелектуальний і моральний рівень всього духовенства, адже відомо, що освічена жінка відповідно впливає на всіх членів родини. Крім того, освіта дала можливість багатьом жінкам працювати в подальшому на освітянській ниві, виконуючи обов'язки вчительок початкових народних шкіл;

Поява в суспільстві в післяреформений період ліберально-демократичних ідей, прогресивних наукових знань виявили порівняно низький рівень навчання у духовно-освітніх закладах. Це примусило духовенство вжити відповідні заходи, зокрема, введення до навчального курсу духовних семінарій і училищ певної кількості світських дисциплін, застосування більш досконалих педагогічних методів навчання і виховання. Проте ці заходи через надмірну регламентацію церковного життя мали непослідовний і поверховий характер, що врешті-решт спричинило до занепаду духовної школи і потреби її докорінного реформування, яка стала особливо помітною на тлі підготовки перетворень в усіх аспектах церковного життя, що мало місце на початку ХХ ст. Нагальність таких змін стала з особливим піднесенням обговорюватись духовенством після революційних подій 1905-1907 рр., проте їх так і не довелось здійснити до кінця досліджуваного періоду;

Політика самодержавного уряду і Св.Синоду в галузі освіти спрямовувалась на впровадження російської мови і культури, що призводило до денаціоналізації молодого покоління. Однак всупереч антиукраїнській мовній політиці духовенство у своїй освітній діяльності не втрачало національного коріння, хоч і змушене було коритись офіційній забороні вживати українську мову. Небайдужість частини українського православного духовенства до проблем збереження національної культури помітна в семінарському середовищі, учні і викладачі якого зберігали і певною мірою відстоювали українські національні традиції.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНІ У НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

До питання про культурно-просвітянську діяльність катеринославського православного духовенства//Вісник Дніпропетровського університету. - Вип. 6. - 2000. - С.53-57.

Культурно-просвітянська діяльність православного духовенства Наддніпрянської України (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)//Український історичний збірник - 2000. - К., 2000. - С.138-148.

Культурно-освітня діяльність православного духовенства Поділля (ХІХ - початок ХХ ст.)/Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Випуск ІІ. - К., Інститут історії України НАН України, 2001. - С.214-227.

Школы грамоты и православное духовенство Надднепрянской Украины в ХІХ - в нач. ХХ ст.//Наукове пізнання: методологія та типологія. -Вип. 6 (спеціальний). - Одеса: Південно-український педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, 2001. - С.156-159

Освітня діяльність православного духовенства Поділля (ХІХ - поч. ХХ ст.)./Матеріали ХІХ Подільської історико-краєзнавчої конференції. - Кам'янець-Подільський, 2000. - С.161-172.

Політика уряду і Св.Синоду та офіційні документи щодо участі українського православного духовенства у справі народної освіти (ХІХ - поч. ХХ ст.)./Історія релігій в Україні: Праці ХІ-ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 16-19 травня 2001 р.). --Кн.І. - Львів, 2001. - С.396-405.

Національно-культурницька діяльність вихованців православних духовних семінарій в Україні (друга половина ХІХ ст. - початок ХХ ст.)./Історія релігій в Україні: Праці ХІІ-ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 20-24 травня 2002 р.). --Кн.І. - Львів, 2002. - С.404-411.

Размещено на Allbest.ru