Соціальна-економічна та культуро-духовна політика Мазепи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоі та спорту України

Миколаївський національнтй університет імені .В.О. Сухомлинського

Навчально-науковий інститут історії та права

кафедра історії України

Курсова робота

Соціальна-економічна та культуро-духовна політика Мазепи

Миколаїв 2012

Зміст

Вступ

Розділ I. Політичний портрет Івана Мазепи

Розділ II. Особливості соціально-економічної політики гетьмана

2.1 Розвиток господарства

2.2 Відносини з козацькою старшиною

2.3 Політика щодо селянства і міщанства

2.4 Соціальні рухи в Україні

Розділ III. Гетьман Мазепа і культурно-духовне життя України

Висновки

Література

Вступ

мазепа політичний соціальний духовний

Актуальність теми дослідження. Постать Івана Мазепи, гетьмана України у 1687-1709 рр. до останнього часу була проскрибованою в російській та підколоніальній українській історіографії. Тільки з часу відродження незалежної Української держави у 1991 р. ситуація кардинально змінилася. Однак, незважаючи на появу численних книг і статей, присвячених Мазепі, вони були переважно популярного змісту. Ненабагато кращим був стан в українській еміграційній історіографії з огляду на складні умови її існування, але там принаймні була можливість видати цінні розвідки Теодора Мацьківа (США-ФРН), Бориса Крупницького, Олександра Мезька-Оглоблина (США), Ореста Субтельного (Канада), причому останній опублікував 54 листи Мазепи до коронного гетьмана Речі Посполитої Адама Сенявського.

Петро I зі своїм оточенням не могли ніколи пробачити ні Мазепі, ні його прибічникам прагнення звільнити Україну від московських кайданів, тому намагалися не тільки фізично, але й морально знищити своїх опонентів, зацькувати й упослідити саму ідею незалежної Української держави. Саме для цього вони перетворили прізвище Мазепи на синонім зрадництва і запроданства, намагалися через сотні тисяч прокльонів і церковних анафем втовкмачити цю брехливу пропаганду в розум і серця багатьох поколінь українців. Проте даремно!

О. Апанович наголошує: "Жодне прокляття не в змозі було знищити велику ідею Івана Мазепи про вільну, незалежну, самостійну Україну. Історичний досвід незаперечно переконує, що вільна незалежна держава як історична структура, що забезпечує народу економічний і культурний розвиток, сприяє поступу, прогресу країни, її рівноправній участі в розвитку цивілізації. Панування чужоземної держави, особливо імперського характеру, в економічному відношенні є по суті панщиною на державному рівні. Народ вимушений віддавати свої матеріальні й духовні здобутки, а народне господарство тим часом занепадає. В духовному ж відношенні соціальна деградація призводить до зникнення народу, знищення його мови, культури. Тому ідея державної суверенності, незалежності має загальнолюдське значення і забезпечує нормальне існування кожного народу, кожної нації, зберігає етнофонд людства". [4, с. 132]

Усім відомий вагомий внесок Івана Мазепи в розбудову національно-культурного життя Гетьманщини в останній чверті XVII - на початку XVIIІ ст., але існує думка, що це був не просто вияв набожності, альтруїзму і філантропії поважного вітчизняного можновладця, а творення незалежницьких, державотворчих засад козацької України.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є становище українських земель в кінці XVII на початку XVIIІ ст.

Предмет дослідження - основні напрямки соціально-економічної політики І. Мазепи.

Метою курсової роботи є дослідження основних напрямків соціально-економічної політики І. Мазепи.

Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:

- дослідити особливості соціально-економічної політики І, Мазепи;

- охарактеризувати господарство України тих часів;

- дослідити особливості соціальних відносин;

- висвітлити діяльність гетьмана І. Мазепи щодо культурного розвитку України.

Структура курсової роботи складається з вступу, трьох роздлів, висновку і літератури.

Розділ 1. Іван Мазепа - загадка української історії

На другий день після арешту Самойловича, 25 липня 1687 р. на майдані над р. Коломак, оточеному полками князя Голіцина, був обраний новий гетьман. Козацька рада пройшла без несподіванок: обдаровані напередодні старшини прокричали рекомендоване Голіциним ім'я генерального осавула Івана Мазепи. Ще через день Мазепа завірив підписом так звані Коломацькі статті з 22 пунктів, які загалом повторювали попередні, Конотопські.

Вносилися, однак, і певні доповнення, спрямованість яких виглядала вже традиційно - декларуючи збереження прав і свобод, бодай на частку посилити залежність гетьмана від московських влад. Зокрема, ухвалювалося, що він не матиме права зміщувати старшину без волі й указу і забирати у неї маєтки, надані царем. Новинкою стали ті пункти статей, які передбачали згладжування різниці у сферах підданства українців і росіян. Так, рекомендувалося, аби старшина всілякими засобами, у тому числі й мішаними шлюбами сприяла зближенню обох народів до нерозірваної і міцної згоди... щоб ніхто не виголошував [голосов таких не испущал], що Малоросійський край - гетьманського регіменту, а відповідали б скрізь одноголосно - їх Царського Пресвітлого Величества самодержавної держави гетьман і старшина, народ малоросійський разом з великоросійським народом [3, с.35].

Так починалося 21-літнє правління Івана Степановича Мазепи-Колединського, людини, постать якої лишається донині однією з найбільш спірних в українській історії, а життєпис обріс плетивом фантастичних легенд. Цьому додатково сприяло те, що за доби романтизму доля Мазепи силою випадку й моди опинилася у фокусі зацікавлень багатьох європейських митців - художників, музикантів, поетів (так, з-поміж останніх гетьману присвятили свої твори Джордж Байрон, Віктор Гюго, Олександр Пушкін, Юліуш Словацький). З певністю можна сказати, що жодний інший діяч української історії не став героєм стількох зарубіжних художніх творів, як Мазепи, набувши свого усталеного іміджу, параметри якого, задані романтиками першої третини ХІХ ст., зберігаються і донині.

Життєвий шлях гетьмана складався досить звивисто. Народився він 20 березня 1639 р. у с. Мазепинцях Білоцерківської замкової округи (називають і інші дати) в родині місцевого замкового шляхтича Степана-Адама Мазепи-Колединського. Його батько, як і решта дрібної білоцерківської шляхти, підтримав козацьку революцію, а у 1654 р. навіть став білоцерківським городовим отаманом; згодом належав до партії Виговського. Мати, Марія Мокіївська, після смерті чоловіка під іменем Магдалини постриглася в черниці; з 1686 р. була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря. Освіту хлопець отримав у Києво-Могилянській колегії, а далі - у єзуїтській колегії у Варшаві. Завдяки знайомству батька з певними людьми з придворних кіл молодий провінціал був прийнятий на двірську службу як покойовий паж Яна Казимира; на королівський кошт впродовж 1656-1659 рр. вивчав військову справу у Німеччині, Італії та Франції. Після повернення служив при дворі, виконуючи дипломатичні доручення в Україні, зокрема - у посольствах до Івана Виговського (1659), Юрій Хмельницький (1660), Павла Тетері (1663). Після 1663 р. виїхав додому, найімовірніше - у зв'язку з похилим віком батька. Пізніша романтична традиція з подачі автора одного з тогочасних щоденників (і особистого недруга Мазепи) Яна Хризостома Пасека прив'яже від'їзд Мазепи з двору до любовної авантюри: чоловік Мазепиної коханки буцімто наказав його, голого, прив'язати до необ'їждженого коня, а той заніс бідолаху з-під Варшави аж... в українські степи.

Між 1668-1669 рр. Мазепа входить до вужчого кола правобережної козацької старшини, одружившись з дочкою білоцерківського полковника Семена Половця, одного зі сподвижників Богдана Хмельницького (київські шляхтичі Половці-Рожиновські вважали себе нащадками старовинного половецького княжого роду). Завдяки цьому шлюбу вчорашній королівський придворний близько сходиться з Петром Дорошенком, невдовзі досягнувши високого рангу генерального осавула і очолюючи важливі гетьманські місії до Криму й Туреччини. Під час чергової поїздки в Крим 1674 р. був захоплений у полон запорожцями, які переправили до лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Варто нагадати, що саме у 1674 р. багато хто з Дорошенкової старшини, зневірившись у його політиці, перейшов на Лівобережжя. Цей шлях обрав і Мазепа, невдовзі привернувши до себе симпатії Самойловича настільки, що той зробив його опікуном і вихователем власних синів, а з 1682 р.- генеральним осавулом Військом Запорозьким [35, с 78].

Стрімкій кар'єрі нового гетьмана сприяв не тільки життєвий, військовий та політичний досвід, вигідно відтінений освітою і добрими манерами. Природа наділила Мазепу унікальним даром приваблювати до себе людей, проникливо розуміючи людську психіку. Ось як згодом напише про це один з найближчих спільників гетьмана, його генеральний писар Пилип Орлик: "Ніхто-бо не міг краще обробити людину, притягти її до себе. Не осягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не зробив її своєю... Небіжчик Мазепа вельми гарно провадив розмову, й любо було його слухати, все одно - з ким і про що не говорив".

Варто додати, що гетьман вільно володів, окрім польської і російської, латинською, італійською, німецькою, та, мабуть, французькою й татарською мовами, тож дійсно міг говорити все одно з ким його мовою у буквальному сенсі.

Придворний вишкіл юнацьких років і освітні подорожі по Європі пояснюють дещо незвичний для козацької старшини спосіб життя гетьмана. Так, Балюз відзначав куртуазію, притаманну панові Мазепі, світську приємність спілкування з ним та розкішні прийоми у гетьманській резиденції - заміському палаці на Гончарівці під Батурином. Оповідає Балюз також про прекрасну колекцію зброї та картин і добірну бібліотеку гетьмана. Про останню ностальгічно згадував на еміграції і Орлик, пишучи, що вона обіймала книжкові багатства, рівних яким не було в Україні, у тому числі латинські та німецькі інкунабули і старовинні ілюміновані рукописні кодекси.

Ймовірно, не без впливу матері гетьман лишив слід в історії церковного будівництва як один з найщедріших меценатів, яких знала Україна. Перелік будівель Мазепиної фундації вражає: дослідники нараховують 12 новозбудованих і до 20 відреставрованих на його кошт храмів, а старшина після смерті Мазепи в Бендерах навіть не змогла докладно підрахувати всього, що він видав... щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів.

Щоб опукліше уявити світ цієї багатогранної людини, слід згадати про інтимну сторону життя Мазепи, зокрема - про його любовні пригоди. Усе життя гетьмана супроводжувала слава завойовника жіночих сердець, однак апофеозом став зв'язок 60-літнього суворого вояка з власною хрещеницею Мотрею, 16и-літньою донькою генерального судді Василя Кочубея. Батьки дівчини рішуче запротестували проти їхнього шлюбу, бо, не кажучи про різницю віку, церква забороняла одруження між хресним батьком і хрещеницею. Закохані бачилися потай, аж доки 1704 р. дівчина не втекла до свого коханця; її рішучість і палкість були настільки нестримними, що родичі вважали - їй пороблено. Злякавшись церковного прокляття і нечуваного скандалу, який вкрив би Мотрю ганьбою, а для нього обернувся непередбаченими політичними наслідками, Мазепа відіслав дівчину назад до батьків. Збереглося 12 написаних ним після цього таємних листів до Кочубеївни, сповнених ніжності, суму і обіцянок любити до смерті, хоч будеш за мною, хоч не будеш.

Варто додати, що внаслідок цієї пригоди гетьман нажив в особі Кочубея непримиренного ворога. Шляхи помсти були вже випробуваними: у 1707 р., віддавши доньку за одного з козацьких старшин Чуйкевича (згодом Мотря разом з чоловіком буде заслана до Сибіру, а після повернення пострижеться у черниці), Кочубей послав царю Петру донос, звинувативши Мазепу у державній зраді. Навесні 1708 р. повторний донос підписав, окрім нього, і полтавський полковник Іван Іскра. Однак підкуплене Мазепою слідство, яке провадили московські приятелі гетьмана, визнало змовниками... самих донощиків. Після тортур їх у кайданах вислали до Мазепи, який у той час стояв похідним табором біля с. Борщівки під Білою Церквою. Саме тут у липні 1708 р. відбулася публічна страта - обом відтяли голови, хоч до подій, які підтвердили правдивість звинувачень, лишалося всього кілька місяців.

Завдяки доносу Кочубея та Іскри до нас дійшов унікальний текст нібито складеної у 1698 р.

Розділ 2. Особливості соціально-економічної політики І. Мазепи

2.1 Господарство

Проблема економічного розвитку України-Гетьманщини в кінці XVII - на початку XVIII ст., а разом з тим і питання про господарчу діяльність гетьмана Мазепи й досі ще залишаються мало розробленими. Деякі факти українського економічного життя доби Мазепи історично і генетично пов'язані з часами Самойловича, а чимало наслідків економічних подій мазепинської доби виявилися щойно в наступних десятиліттях. З другого боку, ціле гетьманування Мазепи було заповнене тривалими, майже безперервними війнами, що могли хіба руйнувати народне господарство країни, а ніяк не сприяти йому. За 22 роки гетьманування Мазепи (8081 день) властиво "мирними" було трохи більше як 1 місяць (36 днів), себто менше як 0,5%. Правда, не весь час тривали воєнні дії (були й спокійніші роки), і не всі вони однаково відбивалися на українському господарстві, та й по-різному відчували їх окремі частини української території. Війна з Кримом і Туреччиною, яка руйнувала господарство південної Гетьманщини, значно менше зачіпала центральні й особливо північні полки, а іноді могла навіть іти їм на користь, зокрема форсуючи розвиток тих чи тих галузей промисловості [23, с.331].

Але на розвиткові українського господарства відбивалися не самі війни. Дуже докучали різні стихійні лиха - неврожаї, сарана, пошесті тощо. Останнє десятиліття XVII ст. було багате на неврожаї (зокрема друга половина 1690-х років). Сарана була в 1688 ("перша саранча") і в 1690 рр. ("великая саранча била на Украине и коло Стародуба на Севери"). Року 1690 в "новому городку" на р. Самарі був "барзо мор великий, же усе вимерло... от которого і по инших местах появился мор". В 1698 р. "усюди дорожнеча била, тилко з Севери доставали збожа, хоча и дорого; а у Киеве жита дойниця по 5 золотих била".

Та, незважаючи на всі ці несприятливі умови, українське господарство в добу Самойловича (другий період гетьманування) і Мазепи переживає часи свого піднесення. Ще за Самойловича відновлюється перервана подіями Хмельниччини і Руїни торгівля України з Західною Європою як через балтійські порти - Ґданськ (Данціґ), Кенігсберг і Ригу, так і суходолом - через Краків та Вроцлав. Поширюються торговельні зносини також з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Неабиякого значення набуває торгівля з Московщиною, куди вивозилося горілку, тютюн, селітру, шкіру, віск, скло (посуд), гналося худобу тощо. Українське господарство починає цікавитися й південно-східними ринками (Кавказ, Персія), не кажучи вже про старі торговельні стосунки з Доном. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям.

Цей зріст української торгівлі продовжувався ще в ширших розмірах за гетьманування Мазепи, виявляючи безперечну тенденцію до дальшого розвитку. Але загальнополітичні обставини, а зокрема економічна політика московського уряду, аж ніяк не сприяли мирному розвиткові українського господарства, насамперед зовнішньої торгівлі. Ще року 1701 Петро І заборонив вивозити українську пеньку до Риги й Кенігсберга, наказуючи везти її дуже далеким і незручним шляхом через Архангельськ. Московський уряд робив також різні труднощі для експорту української горілки та тютюну до Росії. Український уряд уживав усіх заходів, щоб усунути перешкоди для нормального ходу української торгівлі як з боку Москви, так і з боку інших чужих чинників - польського уряду, польсько-литовських магнатів, Ґданського (Данціґського) магістрату тощо. Становище особливо погіршало під час Північної війни, яка унеможливила нормальний транспорт українських товарів до Балтики, наражаючи їх на небезпеку конфіскації шведським військом, що окупувало тоді великі простори Речі Посполитої. Це ще більше погіршувало позиції української економіки супроти російської конкуренції. Але Україна, навіть за таких умов, зберігала свою господарчу самостійність. Це дуже яскраво виявилося у зростанні української промисловості за часів Мазепи.

Дуже важливим чинником економічного піднесення Гетьманщини в кінці XVII - на початку XVIII ст. була могутня хвиля колонізації Лівобережжя в другій половині XVII ст. Маса української людності з усіх суспільних верств кидає Правобережжя, вщент зруйноване подіями Руїни, і переходить на лівий берег Дніпра, залюднюючи і загосподарюючи нові й нові простори багатої природою й ще не займаної людиною землі. Тут, на цій порівняно спокійній території, що давно вже чекала на мирний труд, повіває новий могутній дух підприємництва, який охоплює всіх, не виключаючи жінок, від високого козацького достойника й до звичайного промисловця, і створює нові знаряддя праці, нові оселі, нові матеріальні блага.

Це нагромадження господарчої енергії країни знайшло собі доброго керівника в особі гетьмана Мазепи. Мазепа завжди дуже цікавився господарчими справами. По-європейськи освічена людина, вихований у принципах модного тоді меркантилізму, Мазепа добре розумів значення економіки для загального розвитку країни. Сам добрий господар, він умів своїм гострим оком добачити й важливі проблеми народного та державного господарства України, й зовсім нібито дрібні поточні справи свого власного маєтку. Офіційні гетьманські повідомлення цареві, які збереглися в московських архівах, чимало уваги присвячують різним господарським питанням, а іноді (приміром, 1698 р.) дають широкий огляд економічного стану країни та її населення. І, поруч із тим, численні листи-інструкції старостам та дозорцям гетьманських маєтностей, писані здебільшого власноручно самим Мазепою, що випадково вціліли в різних приватних збірках, малюють нам яскравий образ пильного і ревного господаря, який досконало обізнаний з усіма справами кожного свого маєтку.

Українська промисловість за часів Мазепи широко розгортається як на півночі, так і на півдні Лівобережжя. Можна відзначити два моменти особливого промислового піднесення: перший - перша половина 1690-х років; другий - початок XVIII ст. - був перерваний воєнними діями на території України 1708-1709 рр. Скрізь - у гетьманських, старшинських, монастирських маєтностях, на козацьких та міщанських хуторах, на вільній заїмці зайшлого промисловця, часто-густо чужинського походження - з'являються нові промислові заклади, поширюються старі й навколо них ростуть нові й нові оселі. Український уряд і особисто сам Гетьман сприяють вільному промисловому підприємництву, заохочуючи ініціаторів та організаторів його різними пільгами економічного й правового характеру.

Перше місце, безперечно, належало різним галузям сільськогосподарської промисловості, головне млинарству та ґуральництву. Засипання греблі, будування млина, розміщення коло нього слободи (чи хутора) - звичайне явище на Гетьманщині того часу. Оскільки млинарська техніка була пов'язана з різними видами промислового виробництва (млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, напірні, порохові млини, рудні та гамарні), зріст млинарства яскраво свідчив про загальний розвиток української промисловості того часу.

Ще більш масовий характер мав розвиток ґуральництва. Практично виробництво горілки (для власного вжитку) здавна існувало майже в кожному козацькому господарстві, становлячи один з основних економічних привілеїв цієї верстви. Але зріст горілчаної промисловості на Гетьманщині в кінці XVII - на початку XVIII ст. був викликаний, головне, вимогами експорту. Отож, збільшуються кількість і розміри ґуралень по маєтках старшинських та монастирських.

А втім, в кінці XVII ст. дуже розвиваються й інші галузі промисловості, які вимагали й спеціального технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів. Це стосується насамперед селітряного виробництва на півдні й поташного виробництва на півночі Лівобережної України [23, с.33].

Та особливо розвиваються в добу Мазепи дві галузі промисловості, пов'язані насамперед з внутрішнім ринком - скляна (гутництво) й залізорудна (рудництво). Вони з'являються на півночі Лівобережжя - здебільшого в полках Стародубівському, Чернігівському та Ніжинському - досить пізно, приблизно в половині XVII ст. Збільшення населення й зріст його господарчих та побутових потреб, вимоги військового господарства (зокрема генеральної артилерії), нарешті, торговельний обмін Гетьманщини з Запоріжжям і експорт - все це спричинилося до піднесення гутництва та рудництва в часи Мазепи.

У добу Мазепи існували й розвивалися також інші галузі промисловості. Як відомо, в цей час дуже збільшується українська артилерія. Мазепа, знавець і великий аматор гарматної справи, багато зробив для розвитку ливарництва на Україні. Гетьман дуже протегував відомим гарматним майстрам ("військовим людвисарам") Йосипові й Карпові Балашевичам, які вміли поєднати високу технічну досконалість своїх виробів з їх гарним мистецьким оздобленням.

Сприяв Мазепа також розвиткові паперової промисловості. Папірні на Гетьманщині, які здебільшого належали єпископським кафедрам та монастирям, виробляли папір високої якості, іноді з гербом Гетьмана на філіграні (папірня Чернігівської кафедри в 1705 р.).

У зв'язку з широкою будівельною діяльністю Гетьмана, зростає виробництво цегли, а також вапна (на вапнових майданах коло Новгорода-Сіверського).

Ростуть у ті часи й інші галузі української промисловості (текстильна тощо). Скрізь видко велику творчу підприємливість українського народу й велику ініціативу, керівництво й піклування гетьмана Мазепи.

2.2 Соціальні відносини з козацькою старшиною

Внутрішня політика гетьмана Мазепи була безпосереднім продовженням політики Самойловича, але провадилася вона іншими темпами й подекуди іншими методами. Ця політика цілком виразно сприяла зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази й соціального становища й перетворенню її на зверхній стан Гетьманщини, а тим самим і на провідну верству в Козацько-Гетьманській державі.

Насамперед це позначилося на старшинському землеволодінні. Старшина запопадливо освоює ще вільні (так звані "вільні військові") і вже не вільні (наприклад, належні до міста) землі. Процес мобілізації землеволодіння знаходить собі завершення в концентрації маєтків в руках окремих старшинських фамілій. Поширюється загальна площа старшинського землеволодіння, яке поступово перетворюється із звичайного раніше володіння "до ласки войсковой" на "зуполне" володіння (тобто повну власність). Уряд сприяє цим прагненням старшини.

Логічним наслідком цього було цілковите злиття старшинського землеволодіння з шляхетським, яке так чи інакше збереглося від польських часів. Існування нехай порівняно нечисленних, але досить значних володінь на звичайному шляхетському праві поруч з незрівнянно більшою масою нових володінь, які хоч фактично і були в повному розпорядженні козацької старшини, але ще не стали її повною власністю, свідчило про те, що процес станового оформлення старшинської верстви до гетьманства Мазепи ще не був завершений. Однак саме за часів Мазепи обидві групи землеволодіння не тільки фактично, але й юридично зливаються в одне старшинське володіння, яке чимраз більше набуває характеру шляхетського "вічистого" володіння [23].

Джерела нагромадження старшинського землеволодіння в кінці XVII - на початку XVIII ст. були різні. Спадщина, падання гетьманської (або полковницької) влади, нерідко стверджене царською владою, "займанщина" (хутори й "слободи"), "скупля", сплати за борги або за провини, леґації (особливо характерні для монастирського землеволодіння) - ось основні джерела земельного володіння старшини й монастирів.

Ці джерела відомі ще з попередньої епохи, але за часів гетьмана Мазепи кількісне зростання кожного з них створює яскраву картину мобілізації землеволодіння.

Насамперед надзвичайно збільшується надання маєтків старшині й духовенству (здебільшого монастирям) гетьманською владою або полковниками. На жаль, неможливо дати повну статистичну картину, оскільки багато земельних універсалів не збереглося.

Вже в перші дні й місяці свого гетьманування Мазепа видав низку універсалів, які або стверджували старі володіння (це була звичайна форма при обранні нового гетьмана), або створювали нові з фонду так званих "вільних військових" маєтностей, як тих, що були й раніше в безпосередньому розпорядженні гетьманського уряду, так і допіру конфіскованих у родичів та прибічників Самойловича. Щедре роздавання земельних універсалів за перші роки гетьманування Мазепи (1687-1689) пояснюється головне тим, що новому гетьманові треба було віддячити своїм посібникам або взагалі забезпечити собі якнайширше коло прихильників серед старшини.

Друга хвиля падання земель Мазепою припадає на період 1699-1701 рр. Вона пов'язана була, очевидно, з дальшим зростанням старшинської верстви, яка мала тепер змогу наполегливіше висувати перед гетьманським урядом свої соціально-економічні й політичні вимоги, особливо в умовах ліквідації турецької війни і підготовки до нової війни - зі Швецією.

Нарешті, в третій раз надавання маєтків гетьманською владою посилюється в останні роки гетьманування Мазепи (1706-1708), мабуть, у зв'язку з тим складним політичним та економічним станом, в якому перебувала тоді Гетьманщина, і з зовнішньою політикою Мазепи.

Загалом за час гетьманування Мазепи було надано старшині, монастирям і частково великому купецтву сотні сіл з кількома десятками тисяч дворів посполитих. Лише в Лубенському полку Мазепа надав 79 сіл, де в 1729 р. було 4 252 селянських двори (крім того, стверджено було володіння 14 селами, де в 1729 р. лічилося 830 дворів) [23].

Дуже поширюється за часів гетьманування Мазепи "скупля" земель старшиною (і монастирями). В руках старшини були, з одного боку, засоби для цієї скуплі, а з другого боку - та політична й адміністративна влада, яка давала старшині змогу, часто-густо під виглядом купівлі, всякими правдами і неправдами привласнювати собі землі посполитих і козаків. Звичайна формула купчих актів - продаж "вольне, а не примушене" - яскраво свідчить про справжній характер цієї "скуплі".

Подібне значення мали так звані "слободи" (і взагалі старшинська "займанщина"). Селянство, уникаючи "підданства", змушене було йти на слободи, де воно протягом кількох (звичайно 3-5) років користувалося значними пільгами у відбуванні "підданських" повинностей. У цих слободах осідали також вихідці з Правобережної України, з Білоруси, навіть з Московщини. Коли минали пільгові роки, населення "слобод" потрапляло в повну юридичну залежність від власника слободи.

Однак утворення слобод відбувалося в умовах боротьби серед самої старшини за підданські робочі руки. Середня старшина не тільки заздрила старшинській верхівці, що, власне, й мала можливість заводити слободи. Вона добре розуміла, що утворення нових слобод відбувається коштом чималого зменшення її власних "підданих".

Отже, політика українського уряду щодо слобод була подвійна. З одного боку, влада не могла заважати дальшому поширенню старшинського землеволодіння та зміцненню економічних позицій старшини. Але, даючи дозвіл на осадження слобод (такий дозвіл був обов'язковий, хоч на практиці це правило часто порушувалося старшиною), гетьманський уряд добре розумів, що утворення нових слобод нерідко шкодило старим старшинським володінням.

Але землеволодіння й сільське господарство були не єдиним джерелом фінансового нагромадження козацької старшини. Велику увагу приділяє старшина різним торговельно-промисловим операціям. Торговельна діяльність була добре відома козацькій старшині і раніше, становлячи для неї одне з основних джерел як грошового, так і маєткового нагромадження.

Але в кінці XVII ст. створюються більш сприятливі умови для української торгівлі - і зовнішньої, і особливо внутрішньої. Зокрема старшина бере активну участь у зовнішній торгівлі, головне - експортній [23].

Величезні прибутки давали старшині різні фінансові операції, зокрема відкуп індукти, а головне "оренди" - горілчана, тютюнова й дьогтьова. У цих операціях брала участь і генеральна, і рядова старшина, і чоловіки, і навіть жінки.

Нарешті, як ми вже бачили, в ці часи старшина, особливо її верхівка, широко розгортає промислове підприємництво як на півдні, так, головне, на півночі Гетьманщини.

На ґрунті цих економічних досягнень старшини в кінці XVII - на початку XVIII ст. відбувається процес концентрації великого землеволодіння в руках старшинської верстви.

Чимало представників вищої (а почасти і середньої) старшини зосередили в своїх руках великі земельні володіння. Досить згадати імена М. Миклашевського, миргородського полковника Д. Апостола, В. Кочубея, Д. Горленка, чернігівського полковника П. Полуботка, стародубівського полковника І. Скоропадського та багатьох інших. Деякі з них, наприклад лубенський полковник Л. Свічка, почали з незначних чинів і невеликого маєтку, а скінчили величезними володіннями.

Вивчаючи історію великого землеволодіння на Лівобережній Україні в кінці XVII - на початку XVIII ст., помічаємо ще одне й дуже цікаве явище - пересування центрів землеволодіння і торговельно-промислового підприємництва старшинської верхівки з південних полків Гетьманщини на північ. Починаючи з 80-х років XVII ст., великі землевласники південного Лівобережжя або цілком переносять свою господарську діяльність на північ, або, залишаючи за собою південні володіння, набувають маєтки й на півночі Гетьманщини, головне в Стародубівському полку. З давніх-давен маєтки шляхетсько-старшинської родини Сулим були в Переяславському і Київському полках. Однак Федір Сулима і син його Іван за гетьманування Самойловича і Мазепи здобули собі значні володіння ще й у Стародубівському полку. Василь Кочубей, володіючи маєтками в Полтавському полку, набуває маєтків у Ніженському й Стародубівському полках. Так само робили Гамалії та інші представники вищої старшини.

Що ж приваблювало старшину на північ Гетьманщини? Насамперед те, що північне Лівобережжя мало особливо сприятливі умови для торговельно-промислової діяльності. Сулими, Кочубеї, Гамалії, Ломиковські, Орлики та ін. будували там млини, буди, гути, рудні, широко провадили торговельні й фінансові операції.

Була ще й інша причина цього тяжіння старшини на північ Лівобережжя. У південних полках було ще надто неспокійно: часті татарські напади, воєнні тягарі кінця XVII ст., нарешті, часті розрухи й повстання - все це примушувало старшину звертати особливу увагу на північні - "смирнишіе" полки.

Процес концентрації старшинських маєтків ("добр") йшов у супроводі концентрації урядів, отже, концентрації політичної влади в руках вищої старшини. Маєткове нагромадження, торговельно-промислове та фінансове підприємництво створювали економічну базу для тої політичної ролі, яку грала в цей період старшинська верхівка. Дальший розвиток старшинського землеволодіння неодмінно визначав зосередження в руках старшини політичної влади на Гетьманщині, зокрема урядів - генеральних, полкових, сотенних, що, в свою чергу, поширювало й зміцнювало її економічні позиції.

Саме в цей період створюється старшинська аристократія на Лівобережній Україні. Характерно, що на головних урядах, зокрема полковницьких, в цей час довго сидять ті самі особи: Данило Апостол був миргородським полковником з 1682 до 1727 р., Михайло Миклашевський - стародубівським з 1689 до 1706 р., Іван Мирович - переяславським полковником з 1692 до 1706 р., Дмитро Горленко - прилуцьким полковником з 1692 до 1708 р. Це було явищем новим, незвичайним для попередніх часів [23].

Іноді полковницькі уряди фактично передавалися як спадщина від батька до сина. Так було з тим же прилуцьким полковництвом, коли, після смерті Лазаря Горленка (1687) і короткочасного полковництва І.

Стороженка, цей уряд дістав син Л. Горленка Дмитро; так було і з чернігівським полковництвом (Яків Лизогуб в 1687-1698 рр. і син його Юхим в 1698-1704 рр.).

У зв'язку з тим зростає обсяг полковницької влади. Колишній обраний представник полку, полковник стає тепер нібито спадковим господарем свого полку.

Особливо характерним у процесі консолідації української старшини в кінці XVII - на початку XVIII ст. було юридичне оформлення "знатного військового товариства". Знатне військове товариство існувало на Україні і до Мазепи, але тоді воно ще не набуло юридичного оформлення, було, власне, явищем звичаєвим. Окремі представники старшини, заслужені у Війську Запорозькому, або визначні своїм віком чи майновим станом, чи просто впливом в урядових колах, набували звання (спочатку побутового) знатного (значного) військового товариша. У кінці XVII - на початку XVIII ст. знатне військове товариство стає вже юридично оформленим станом, в руках якого зосереджувалася головна частина старшинського багатства, вся економічна міць старшинської верстви, вся політична сила її.

До кола знатного військового товариства входили і старшинські уряди - генеральні, полкові й сотенні. Персонально той чи інший "знатний військовий товариш" міг і не займати в даний момент якогось уряду ("знатные особы, которые урядов не имеют" - 1687 р.). Проте він, і тільки він, завжди був або колишнім вищим урядником Гетьманщини, або ж безперечним кандидатом на вищі старшинські уряди, які здебільшого й не виходять з цього, досить вже замкненого, кола. В кінці XVII ст. зустрічається вже поділ знатного військового товариства на дві групи: знатні військові товариші старші й молодші. Так було під час подорожі Мазепи до Москви в 1689 р. "Старші" знатні військові товариші - це здебільшого колишні полковники або генеральні старшини, "молодші" знатні - здебільшого діти старших знатних військових товаришів або молодші члени тих же старшинських родин, які не встигли ще здобути тих урядів, що їх вже мала група старших знатних військових товаришів. Однак це аж ніяк не зменшувало соціального значення і політичного впливу "молодших товаришів". Про це свідчать, між іншим, "Коломацькі статті" 1687 р., де поруч з генеральною старшиною і полковниками підписуються також деякі особи, які не займали на той час жадного уряду (наприклад, Семен та Іван Савичі, сини генерального судді Сави Прокоповича) [23].

Саме в ці часи з'являється нова назва, яка визначає цю категорію старшини - "бунчукове товариство". Це й було "знатне військове товариство", звільнене від усяких місцевих (полкових чи сотенних) обов'язків і юрисдикції, яке безпосередньо підлягало гетьманській владі, перебувало "під гетьманським бунчуком" і "обороною", судилося тільки Генеральним судом. Прийняття "під бунчук" бувало і раніше (за Самойловича), але лише за часів Мазепи "бунчукове товариство" оформилося як вищий шар козацької старшини.

Поруч з тим в полках з'являється "значкове товариство" ("под значком полковим"), незалежне від сотенної влади і безпосередньо підлегле владі полковій; воно судиться полковим судом, отже, являє в межах полку привілейовану старшинську групу.

Знатне військове товариство і особливо його верхівка - бунчукове товариство - це була старшинська аристократія Гетьманщини в кінці XVII - на початку XVIII ст., яка концентрує в своїх руках "добра" й "уряди", а разом з тим - всю повноту економічної моці й політичної влади на Лівобережній Україні.

У цих колах поступово зростає невдоволення самовладством гетьманів і прагнення обмежити гетьманську владу (Самойловича, а згодом Мазепи), виникають плани перевороту 1687 р. і змовницькі плани старшинської опозиції в 90-х роках XVII і на початку XVIII ст.

2.3 Відносини з селянством і міщанством

Селянство на Лівобережній Україні в кінці XVII - на початку XVIII ст. переживало процес дальшого збільшення "підданських" повинностей і загального зубожіння. Концентрація землеволодіння і політичної влади в руках козацької старшини мала своїм головним джерелом і разом з тим своїм головним наслідком зростання визиску селянської маси. Ще в перший період існування Гетьманщини, за відомою формулою "Генерального слідства про маєтності" 1729 р., "можнейшіе пописались в козаки, a подлейшіе остались в мужиках". Протягом другої половини XVII ст. на Лівобережжі загальновживаним був термін "піддані", який цілком чітко визначав суть і форму відносин між селянами і державою.

Підданський стан селянства, власне основної його маси - посполитих, визначений був ще до гетьманства Мазепи, переважно за часів Самойловича. Підданські повинності - натуральні данини й різні шарварки, грошові данини (чинш), зародки панщини - усе це було ще до Мазепи. Але саме в часи Мазепи, з одного боку, зростають усі ці повинності, а з другого боку, змінюється співвідношення окремих видів повинностей. Зокрема збільшуються грошові данини, а також панщина. Однак тимчасом як грошові й натуральні данини переважають в маєтностях "вільних військових" і особливо рангових (в тому числі й гетьманських) [23], посилення панщини було характернішим для маєтностей "зуполного" володіння (насамперед монастирських).

Нарешті, селянство завжди могло бути притягнуте до різних шарварків (наприклад, загачування гребель).

До цих повинностей треба ще додати стягувану з населення річну "стадію", тобто чинш на гетьмана ("и гетманскую музику и на его кухню") з кожного мешканця "по пропорцій их имуществ", "мукою ржаною, пшеничною и гречаною, солодами, семям конопляним, горохом, маком, кабанами и птаством".

Дедалі більше зростання підданських повинностей у кінці XVII ст. викликало велике невдоволення селянської маси, яке нерідко переходило у відкриті виступи проти державного визиску. Уряд Мазепи в інтересах держави й громадського ладу мусів втручатися в цю справу й обмежувати надужиття державців і визиск посполитих.

Боронячи посполитих од державних надужить, Гетьман, з другого боку, дбав про те, щоб посполиті не виламувалися з підданства й виконання своїх обов'язків щодо державців.

Розвиток торгівлі і промисловості за часів Мазепи сприяв зростанню міста, зокрема його купецької верстви. У зв'язку з тим відбувалися чималі зміни в соціально-економічному житті міст Гетьманщини.

Головним торговельним центром Лівобережної України був Стародуб. Тут проходили важливі торговельні шляхи з Московщини до Польщі і з Прибалтики до Чорноморщини. У Стародубі бували купці московські, львівські, варшавські. Сюди приїздять купці з Білоруси, Литви, Балтійських країн (зокрема з Риги), Кенігсберга і Ґданська (Данціґа). У Стародубі (так само як у Полтаві - на півдні) концентрується торгівля між північною і південною частинами Лівобережної України. Промислова північ і хліборобський південь Лівобережжя провадять тут жваві торговельні операції, обмінюючи свої вироби і продукти. Стародубівські купці у великій кількості вивозять прядиво, олію, поташ, ліс, мед, віск, скло і т. п. і довозять текстильні вироби, хутра, метали і металеві вироби, вина та інші товари. Не дивно, що значні стародубівські купці, посередники в цих торговельних зносинах, нагромаджують великі багатства і тим забезпечують собі поважний вплив на економічне і політичне життя свого міста, а разом з тим і цілого Лівобережжя.

Крім Стародуба, найзначнішими торговельними осередками Лівобережної України (Гетьманщини) були міста: Ніжин, де була колонія грецьких купців, які торгували головне з Московщиною і Чорноморщиною; Полтава - фортеця і торговельний осередок південного Лівобережжя, через який ішла торгівля з Запоріжжям і Кримом; Глухів, що швидко зростає, у зв'язку з поширенням торговельних зносин між Україною і Московщиною; Кролевець, де був великий міжнародній ярмарок. Окреме місце займали Київ, який був одночасно торговельним, військово-політичним, церковним та культурним центром, і Батурин - резиденція українського уряду і фортеця. Нарешті, старі історичні міста Лівобережжя - Чернігів і Переяслав були переважно церковними і освітніми центрами.

Купецтво на Гетьманщині ще за Самойловича являло собою досить міцну соціальну групу, яка мала великий вплив на торгівлю і міське ремісництво. За гетьманування Мазепи воно вже цілком керувало життям міста.

Чимало представників купецької верхівки цікавляться і землею, і різними промислами (особливо лісовими). Поставить десь такий купець "млиночок", оселить при ньому "хуторець", а там, через декілька років, стає чималим землевласником, рідниться з козацькою старшиною і дітей своїх веде вже по старшинській лінії.

Гетьман Мазепа іноді надавав маєтності й тим визначним членам міського патриціяту, які й далі залишалися в міщанському стані. Наприклад, він надав десь коло 1708 р. київському війтові Дмитрові Полоцькому село Ничагівку (в Козелецькій сотні Київського полку), де було близько 100 дворів [23].

Але на шляху господарчого піднесення лівобережного українського міста XVIІ-XVIII ст. і зросту цілої міщанської верстви лежала важка економічна конкуренція з боку козацької старшини та монастирів, різного роду утиски й надужиття місцевої адміністрації, а в деяких містах - привілейоване становище чужоземного купецтва (грецького - в Ніжині, російського - в Києві й на півночі Гетьманщини). А втім, за часів Мазепи чужоземні купецькі колонії в українських містах ще не мали того впливу, якого вони набули пізніше, у XVIII ст. Ніжинські грецькі купці спеціалізувалися у торгівлі з країнами Близького Сходу, а також провадили транзитний торг через Україну між тими країнами й Московщиною, а почасти і з Західною Європою. Колонії московських "розкольників" (старообрядців) на півночі Стародубівського й Чернігівського полків щойно починали розвиватися, й лише напівлегальні торговельні операції московських стрільців у Києві давалися взнаки місцевому купецтву, викликаючи велике невдоволення української людності й численні скарги Київського магістрату.

Чималої шкоди завдавали міщанам козацькі постої, а також відмовлення козацьких та монастирських дворів відбувати загальноміські повинності.

Подібну картину бачимо й по інших містах Гетьманщини. У Чернігові полковник і полкова старшина також порушували права магістрату. І тут старшина примусово брала в міщан підводи, примушувала посполитих міських сіл і навіть ремісників у місті працювати на себе, захоплювала міські млини, міщанські землі та вгіддя, порушувала торговельні інтереси міщанства тощо.

Перед цими зловживаннями старшини місто було майже беззахисним. Навіть такі великі міста з впливовим патриціатом, як Стародуб і Ніжен, не могли знайти захисту від старшинської сваволі.

Гетьманський уряд звичайно стверджував права й привілеї великих міст Гетьманщини, зокрема право на "магдебургію". Так було стверджено магдебурзьке право містам Києву, Стародубу, Чернігову (17 вересня 1687 р.), Ніжину (2 вересня 1687 р. і 11 січня 1698 р.) та ін. Український уряд завжди підкреслював, що все міське населення має відбувати на користь магістратові належні повинності й платити встановлені податки.

Так само дбав Мазепа і про те, щоб права магістрату не були ущерблені місцевим козацтвом. Захищаючи права київського магістрату на монопольне шинкування горілкою, гетьманський уряд керувався не тільки інтересами міста. Вільне шинкування горілкою козаками зменшувало прибутки міста від горілчаної оренди, а це, в свою чергу, відбивалося на прибутках українського державного скарбу.

Політика Мазепи щодо міст та міщанства визначалася насамперед загальнодержавними інтересами. Сприяючи розвиткові українського торгу й промисловості і дбаючи про потреби державного скарбу, Гетьман звичайно виступає в обороні прав міста і привілеїв його провідної верстви - купецтва, яке в кінці XVII - на початку XVIII ст. посідає досить впливове місце в економічному, а почасти і в політичному житті Гетьманщини. Не дивно, що коли раніше (за часів Руїни і навіть за Самойловича) деякі українські міста у боротьбі за свої економічні і правові інтереси супроти козацької старшини шукали собі допомоги в московського уряду, то за гетьманування Мазепи навіть таке місто, як Київ, де був московський воєвода й велика московська залога, покладає свої надії передусім на свою - українську державну владу і особисто гетьмана Мазепу.

2.4 Соціальна боротьба

Економічне зубожіння широких мас людності Гетьманщини в кінці XVII - на початку XVIII ст., внаслідок безперервних воєн і воєнних руйнацій, а ще більше - зростаючого державного визиску, викликало щораз більший соціальний спротив, що виявлявся в різноманітних формах, починаючи від індивідуального опору й кінчаючи масовими розрухами та заколотами.

Дуже поширюються на кінець XVII ст. такі форми опору нижчих верств людності, як вписування посполитих у козаки, перехід їх у підсусідки, вихід на "слободи" тощо.

Хоч становище і рядового козацтва було нелегке, проте права і вільності козацькі боронили від загрози неминучого підданства. Тому під час Кримського походу 1687 р. чимало посполитих пішло до козацького війська. Однак після походу ці "новики" (нові козаки) були повернуті до підданства [23].

Якщо перехід посполитих у козаки викликав такий спротив з боку державців і уряду, то ставлення їх до "підсусідків" і слобожан було трохи інше.

Перехід у "підсусідки" дуже зростав у кінці XVII - на початку XVIII ст. З одного боку, зубожіння селянства, з другого боку, утиск старшинської влади примушували багатьох посполитих кидати своє господарство й переходити у "сусіди" до інших, заможніших господарів - старшини, духовенства (монастирів і світського), козаків і навіть заможних посполитих. Були випадки (наприклад, у Стародубівському полку), коли й заможні посполиті продавали свої двори, ґрунти й поля козакам, ставали їх "підсусідками".

Звичайно, це порушувало різноманітні інтереси, насамперед державного скарбу (який втрачав своїх платників податків), а ще більше - середньої та дрібної старшини, "піддані" якої воліли переходити в підсусідки до багатих державців (старшини й монастирів). Отже, уряд мусів боронити інтереси фіску або цілої старшинської верстви проти окремих великих державців.

Перехід у підсусідки набув настільки широких розмірів, що 1701 р. Гетьман наказав усіх посполитих, які записалися у підсусідки до козаків, але фактично жили на своєму господарстві, повернути знов у поспільство.

Багато посполитих і навіть козаків переходять жити на "слободи". Хоч звичайно дозволялося осаджувати слободи людьми зайшлими, "лезними", але фактично "слободи" заселялися здебільшого місцевою людністю, яка воліла хоч ненадовго вибитися з підданства. Зрозуміло, що осадження слобод було приступне тільки великим землевласникам - старшині й монастирям. Однак це нерідко зачіпало інтереси інших державців, які втрачали своїх "підданих", і державного скарбу, який втрачав своїх платників податків.

В кінці XVII - на початку XVIII ст. дуже поширюється масове переселення селянства, козацтва й міської бідноти до Слобожанщини, суміжних повітів Московщини і особливо на Правобережжя [23].

У своїх донесеннях цареві гетьман Мазепа не раз скаржився на те, що лівобережне населення, здебільшого з південних полків Гетьманщини (слід пам'ятати, що саме в південних полках було найбільше переселенців з Правобережжя), тікало "купами" на правий берег Дніпра, до Палія. Гетьманський уряд ще з часів Самойловича вживав усіх заходів, щоб припинити цей рух, тримав на головних перевозах на Дніпрі військові сторожі. У деякі роки мало не вся діяльність переяславського, прилуцького й миргородського полковників була скерована на те, щоб затримувати цих переселенців. Велика роль у приборканні цього руху належала охотницьким полкам.

Переселенський рух на правий берег Дніпра поширюється в кінці 1680-х років. Є багато даних про масові втечі на правий берег Дніпра в 1687-1689 рр. Уряд не тільки перешкоджав цим втечам, а й намагався силоміць повернути переселенців назад. В 1691 р.

В останніх роках XVII - на початку XVIII ст. всі полковники південного Лівобережжя повідомляють Гетьмана про те, що масове переселення на правий берег Дніпра дуже посилилося. Прилуцький полковник Горленко сповіщав Мазепу, що в його полку посполиті й козаки розпродують свої ґрунти і спішно подаються за Дніпро. Те саме писав і переяславський полковник Мирович.

Навіть у далекому Чернігівському полку якось зібралася велика "купа" втікачів, яка намагалася перейти на правий берег Дніпра, але була завернута назад.

Та особливих турбот завдавали гетьманському урядові і місцевій адміністрації часті розрухи, в яких виступали посполиті, міська біднота й козаки проти державців - світських і церковних (монастирів) і заможного купецтва. Ці розрухи здебільшого мали локальний характер: вони зосереджувалися переважно на півдні Гетьманщини, хоч немало було окремих заколотів і в північних полках. Але ці заворушення виникали мало не щороку. Іноді вони набирають грізної сили, створюючи дуже небезпечну ситуацію. Зокрема такий характер мали розрухи влітку 1687 р.

Сучасники - українські (козацькі літописці) і чужі (європейська преса) - та й пізніші дослідники звичайно зв'язують ці розрухи з усуненням гетьмана Самойловича. Проте немає сумніву, що вони вибухали незалежно від подій на Коломаку, хоч, ясна річ, ті події не могли не сприяти поширенню заворушень. Заколоти почалися майже одночасно в кількох полках південної Гетьманщини. У Гадяцькому полку в 20-х числах липня селяни м. Лютенки "розшарпали худобу" гадяцького полковника М. Бороховича. Селяни с. Русанівки захопили в околицях м. Гадяча кількох ченців Мгарського монастиря, що їздили до гути по скло, і "на смерть позабивали і, на купу тела их зложивши, дегтем поливши, сеном накидали и, вози на верх склавши, тела их попалили".

Наприкінці липня розрухи охопили майже все південне Лівобережжя - полки Гадяцький, Переяславський і почасти Прилуцький, Лубенський та Миргородський.

Найбільші розрухи були в Переяславському полку: в самому Переяславі і в багатьох селах та містечках, зокрема у Воронкові, Домонтові, Бубнові та ін. Заколотники вбивали і козацьких старшин, і багатих купців [23].

Новий уряд гетьмана Мазепи енергійно взявся до приборкання розрухів. Вертаючи з Коломака, Гетьман мав, окрім козацького війська і компанійців, ще відряджені князем Голіциним смоленські полки (піхота й кіннота). Крім того, Гетьман, який був тоді в Гадячі, викликав до себе 13 серпня 1687 р. компанійські полки Новицького й Пашковського. Одночасно діяла й нова полкова влада. У Переяславському полку заколоти припинив новий полковник Дмитрашко-Райча. Послані ним у різні місцевості загони відновлювали місцеву адміністрацію, карали учасників розрухів, вишукуючи насамперед "принципалів", стягали великі контрибуції з місцевих громад (на воронківську громаду, приміром, було накладено 500 талярів).