Соціальна-економічна та культуро-духовна політика Мазепи

Хоч розрухи 1687 р. були жорстоко приборкані, але вже на початку 1688 р. в Миргородському й Лубенському полках сталося кілька нових виступів селянства й козацтва. Більших розмірів набрали селянсько-козацькі заворушення влітку 1689 р., після другого походу на Крим.

Гетьман був дуже стурбований цими подіями. Він сповіщав Новицького про те, що його зустріли в Москві дуже прихильно, що він одержав великі царські "милості" (на Україні пішли були чутки, що в зв'язку із справою Голіцина Мазепа попав в "опалу").

Окремі заворушення були в 1693 і особливо в 1694-1696 рр. Заворушення в козацькому війську виникали й пізніше. Сучасник, львівський міщанин Домінік Вільчек, сповіщав 24 серпня 1695 р. короля Яна III про "неймовірні бунти серед козацтва". В 1696 р., під час походу, вибухнуло повстання козаків Київського полку проти свого полковника К. Мокієвського. Такі заколоти бували і пізніше.

Виступи козацтва, здебільшого скеровані одночасно і проти власної старшини, і проти гетьманського та царського урядів, не припинялися і на Запоріжжі. Особливо великі заворушення були там в 1691 р. У 1700 р. в Таванську сталася велика сутичка між запорожцями й сердюками. Багатьох було вбито, інших покалічено; у купців порозбивали бочки з вином та медом і порозсипали сіль.

У 1701-1702 рр. Запоріжжя виступило проти будування московським урядом фортеці на Дніпрі коло Кам'яного Затону. Запорожці зруйнували салітряні майдани лівобережної старшини на Самарі, забрали казани, воли і т. ін., і вчинили ряд нападів на каравани турецько-грецьких купців, які торгували з Лівобережною Україною і Московщиною.

Ці заворушення й заколоти, що тривали майже до кінця гетьманування Мазепи, ставили український уряд перед дуже важкою проблемою. Цілком зрозуміло, що козацьке військо не могло бути вжите як поліцейська сила уряду. На воєнному стані козацтво було не завжди, а під час воєнних походів, так частих у тих роках, козаки були дуже далеко від території своїх полків. Головне - серед самого козацтва частішають гострі виступи проти своєї старшини та державців. Тому уряд мусів або збільшувати наймане (охоче) військо, утримання якого завжди було великим тягарем для населення й збільшувало його невдоволення, або ж мимоволі (й дуже неохоче) звертатися по військову допомогу до Москви. І те, і те неминуче сприяло московському втручанню до внутрішніх справ України. Все ж Мазепа волів збільшувати кількість охочого війська, як кінного (охочекомонного, компанійського), так і пішого (охочепіхотного - "сердюків"). У цих полках було мало "природних" козаків; зате було багато, особливо серед старшини, зайшлого елементу, зокрема з Правобережжя, Молдавії, Білоруси, Польщі тощо. Сучасники оповідають (1696), що Мазепа тримав у себе "в милости и призреніи" охотницькі полки, сподіваючися на їх слухняність і відданість урядові. Але між козацьким і охотницьким військом завжди був антагонізм, постійні тертя, непорозуміння, конфлікти, а іноді навіть збройні сутички. А головне - наймане військо було дуже непопулярним серед українського населення, якому надто дошкуляли компанійські та сердюцькі стації [23].

Напруження соціяльних відносин і загострення соціяльної боротьби на Гетьманщині були дуже небезпечними також для зовнішньої політики українського уряду і широких національно-соборницьких планів гетьмана Мазепи. Вони послаблювали становище України супроти Москви й примушували український уряд триматися в орбіті московської зовнішньої політики. Вони спричинилися до того, що Запоріжжя протягом майже цілого гетьманування Мазепи було у гострій опозиції до гетьманського уряду й з великим недовір'ям, а то й одвертою ворожістю ставилося до самого Гетьмана. Наслідком того були такі далекосяжні політичні акції Запоріжжя, як шукання польського протекторату для Січі в 1689 р. або угоди з Кримом у 1690-х роках. Нарешті, всі ці обставини вкупі надзвичайно ускладнювали позицію гетьмана Мазепи на Правобережній Україні й тим самим перекопували стежки до здійснення одного з найголовніших національно-політичних планів Мазепи - об'єднання Правобережжя й Лівобережжя в єдиній Українській Гетьманській державі. Більше того. Тут, на Правобережжі і, звичайно, на Запоріжжі зростають настрої і плани, дуже небезпечні і особисто для гетьмана Мазепи, і ще більш для справи української державності. Адже запорожці ще в 1693 р. казали, що "як буде Палій гетьманом, то вже зможе управитися з усією начальною старшиною... і буде при ньому, Палії, так, як було і при Хмельницькому". Це була ідея нової Хмельниччини, але не тої, що визволила Україну з-під польського ярма й створила Українську Козацьку державу, і не тої, що спроможна була б визволити Україну з-під московського панування, - лише тої, що могла б тую державу, за тих історичних обставин, "в нівеч обернути".

Розділ III. Гетьман Мазепа і духовне життя України

Не менш важливий, як у царині матеріальної культури, був вклад гетьмана Мазепи в духове життя України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування досягає особливого піднесення, напруження та розцвіту, і то у всіх галузях української культури - в освіті, науці, літературі, мистецтві, - і світ мазепинського ренесансу ще довго світив у сутінках московського панування над Україною після Полтавської катастрофи й поразки політичних планів Мазепи.

Мазепинська доба, однак, не прийшла на порожнє місце. Часи Руїни, що так страшно спустошили матеріальне життя України і, безперечно, наробили чимало шкоди і в сфері культурного розвитку, все ж не спроможні були вгасити того великого національно-культурного вогню, що був запалений революцією Хмельницького й відродженням української державності.

Духове життя України в добу Руїни не тільки не завмирає, а виявляє гідну подиву активність і творчу наснагу, зокрема в царині науки, філософії (й теології), літератури, політики - менше в царині освіти та мистецтва, що з природи речей вимагали і більших матеріальних засобів, і більш спокійних умов для свого нормального розвитку.

Немає сумніву, що певний вплив на це пожвавлення українського культурного життя в добу Руїни мала саме ця Руїна, руйнація Української держави, створеної Хмельниччиною, але захитаної політичними усобицями й роздертої між Польщею й Московщиною (після Андрусівської угоди 1667 р.), а згодом ще й Туреччиною та Кримом (після Бучацької угоди 1672 р. й Бахчисарайської угоди 1681 р.). В часи руйнації матеріальних підвалин людського життя, думка людини, а надто ж думка інтелектуаліста - дослідника, вченого, філософа, поета, природно, звертається до джерел буття, шукаючи там причин тих страшних, сумних і жалюгідних подій, що відбувалися перед його очима, а нерідко торкалися й його самого, наражаючи на нужду й біду. І в творчій думці та уяві виникають картини минулого і візії майбутнього, того, що було, й того, що мусить бути [23].

Був ще один чинник, що впливав на українське духовне життя доби Руїни. Політичні події, а зокрема перенесення осередку Української держави на Лівобережжя на довгий час ізолювали українську культуру від її західних родичів та знайомих, і поставили віч-на-віч зі східнім політичним та культурним світом. Московська політична домінація перед очима київських і чернігівських інтелектуалістів (там були головні українські культурні осередки тої доби) була фактом, що мав свій вплив на їхню уяву і думку, формуючи там певні москвофільські (в дусі російської імперіальности) думки і концепції, або викликаючи почуття ідейного спротиву московській навалі на відроджене Хмельниччиною українське державне й культурне життя, або іноді навіть створюючи своєрідну, майже неймовірну, а тому й мало зрозумілу для пас, синтезу всіх цих думок, концепцій і почувань. А втім, московські впливи і українські контрвпливи, як реакція на них, були не одинокі. Залишалися ще поважні польські впливи (навіть на Лівобережжі) й де-не-де пробивалися впливи турецько-татарського світу, майже зовсім, на жаль, не досліджені.

Це ідейне (й ідейно-політичне) напруження українського духового життя в добу Руїни мало особливе значення і вплив на розвиток української культури мазепинської доби. Воно створювало відповідний духовий клімат, розбурхувало почуття й думки, стимулювало природну реакцію національного духу на чужі й ворожі йому події, явища, впливи. Саме в цій атмосфері духового та ідейного хвилювання, збурення й навіть бурі зароджувалися ті ідейні та культурні вартості, які потім, у відповідний час, за сприятливих умов матеріального добробуту й політичного спокою та стабільності, за гетьманування Самойловича (1680-ті роки) і особливо Мазепи, розцвіли таким рясним і барвистим цвітом.

Але жадних реальних цінностей доба Руїни створити, звичайно, не могла. Культурна творчість для свого завершення й народження тривалих пам'яток людського духу вимагає певного спокою й добробуту. В постійній тривозі за своє життя, серед біди і злиднів, без матеріальної бази й певної незалежності від буденних турбот життя творчий процес не може знайти свого завершення, втілення в камені будов, на полотні картин, у друку та оздобах книги, в нотах музики і пісні - в усіх тих пам'ятниках людського духу, що переживають своїх творців і свою епоху й живуть своїм власним життям у просторах вічності, формуючи духовно наступні покоління.

Доба Мазепи вперше давала можливість українській культурній творчості пореволюційної доби знайти своє завершення й реальне втілення, створити свій власний стиль. Не можна сказати, що ці можливості були ідеальні чи навіть цілком задовільні, що українська культура в часи Мазепи здобула якнайсприятливіші умови для свого розвитку, як це часто-густо перебільшується в сучасній історичній публіцистиці, тій добі присвяченій, яка мало різниться своїм змістом і тоном, а головне - своїми суперлятивами від панегіриків кінця XVII - початку XVIII ст.

Духове життя України в добу Руїни не тільки не завмирає, а виявляє гідну подиву активність і творчу наснагу, зокрема в царині науки, філософії (й теології), літератури, політики - менше в царині освіти та мистецтва, що з природи речей вимагали і більших матеріальних засобів, і більш спокійних умов для свого нормального розвитку.

Немає сумніву, що певний вплив на це пожвавлення українського культурного життя в добу Руїни мала саме ця Руїна, руйнація Української держави, створеної Хмельниччиною, але захитаної політичними усобицями й роздертої між Польщею й Московщиною (після Андрусівської угоди 1667 р.), а згодом ще й Туреччиною та Кримом (після Бучацької угоди 1672 р. й Бахчисарайської угоди 1681 р.). В часи руйнації матеріальних підвалин людського життя, думка людини, а надто ж думка інтелектуаліста - дослідника, вченого, філософа, поета, природно, звертається до джерел буття, шукаючи там причин тих страшних, сумних і жалюгідних подій, що відбувалися перед його очима, а нерідко торкалися й його самого, наражаючи на нужду й біду. І в творчій думці та уяві виникають картини минулого і візії майбутнього, того, що було, й того, що мусить бути [23].

Був ще один чинник, що впливав на українське духовне життя доби Руїни. Політичні події, а зокрема перенесення осередку Української держави на Лівобережжя на довгий час ізолювали українську культуру від її західних родичів та знайомих, і поставили віч-на-віч зі східнім політичним та культурним світом. Московська політична домінація перед очима київських і чернігівських інтелектуалістів (там були головні українські культурні осередки тої доби) була фактом, що мав свій вплив на їхню уяву і думку, формуючи там певні москвофільські (в дусі російської імперіальности) думки і концепції, або викликаючи почуття ідейного спротиву московській навалі на відроджене Хмельниччиною українське державне й культурне життя, або іноді навіть створюючи своєрідну, майже неймовірну, а тому й мало зрозумілу для пас, синтезу всіх цих думок, концепцій і почувань. А втім, московські впливи і українські контрвпливи, як реакція на них, були не одинокі. Залишалися ще поважні польські впливи (навіть на Лівобережжі) й де-не-де пробивалися впливи турецько-татарського світу, майже зовсім, на жаль, не досліджені.

Це ідейне (й ідейно-політичне) напруження українського духового життя в добу Руїни мало особливе значення і вплив на розвиток української культури мазепинської доби. Воно створювало відповідний духовий клімат, розбурхувало почуття й думки, стимулювало природну реакцію національного духу на чужі й ворожі йому події, явища, впливи. Саме в цій атмосфері духового та ідейного хвилювання, збурення й навіть бурі зароджувалися ті ідейні та культурні вартості, які потім, у відповідний час, за сприятливих умов матеріального добробуту й політичного спокою та стабільності, за гетьманування Самойловича (1680-ті роки) і особливо Мазепи, розцвіли таким рясним і барвистим цвітом.

Але жадних реальних цінностей доба Руїни створити, звичайно, не могла. Культурна творчість для свого завершення й народження тривалих пам'яток людського духу вимагає певного спокою й добробуту. В постійній тривозі за своє життя, серед біди і злиднів, без матеріальної бази й певної незалежності від буденних турбот життя творчий процес не може знайти свого завершення, втілення в камені будов, на полотні картин, у друку та оздобах книги, в нотах музики і пісні - в усіх тих пам'ятниках людського духу, що переживають своїх творців і свою епоху й живуть своїм власним життям у просторах вічності, формуючи духовно наступні покоління.

Доба Мазепи вперше давала можливість українській культурній творчості пореволюційної доби знайти своє завершення й реальне втілення, створити свій власний стиль. Не можна сказати, що ці можливості були ідеальні чи навіть цілком задовільні, що українська культура в часи Мазепи здобула якнайсприятливіші умови для свого розвитку, як це часто-густо перебільшується в сучасній історичній публіцистиці, тій добі присвяченій, яка мало різниться своїм змістом і тоном, а головне - своїми суперлятивами від панегіриків кінця XVII - початку XVIII ст.

Хоч гетьман Мазепа як меценат української культури не має собі рівних в історії гетьманської України, але не можна забувати, що в ті часи чимало інших представників старшинської аристократії були визначними фундаторами й донаторами церков та монастирів. Досить згадати, наприклад, імена В. Борковського (Чернігів), М. Миклашевського (Київ, Глухів), В. Кочубея (Київ), К. Мокієвського (Київ), П. Герцика (Київ), І. Мировича (Переяслав), І. Іскри (Полтава), Д. Горленка (Густинський монастир), М. Бороховича, Лизогубів (Чернігів), Гамаліїв та інших діячів мазепинської України.

Велике культурне піднесення України-Гетьманщини в кінці XVII - на початку XVIII ст. було б неможливе без активної участи і допомоги української церкви, а зокрема без тої гармонійної співпраці, яка весь час була в стосунках її й гетьмана Мазепи. Слушно каже Крупницький, що "ніхто з гетьманів не грав такої ролі в житті української Православної Церкви, як Мазепа". Глибокі і давні зв'язки в'язали гетьмана Мазепу з українською церквою. Мазепа був віруючий християнин і відданий син православної церкви. Його мати була ігуменею; його сестра й племінниця - черницями. Як голова Української держави, Гетьман добре розумів величезне політичне й культурне значення церкви й був її могутнім оборонцем і добродієм. Ідея гармонії церкви й держави завжди була близька серцеві Мазепи.

Хоч основні церковно-політичні проблеми України були розв'язані ще за Самойловича, коли українська церква опинилася під зверхністю московського патріарха (1686 р.), але залишалося ще багато нез'ясованих питань, не кажучи вже про поточні справи церковної організації й церковної політики. Гетьман Мазепа, шануючи права церкви й незалежність її від світської влади і не втручаючись в її внутрішнє життя, міг лише посередньо брати участь у цих справах. Проте він завжди сприяє інтересам церкви й допомагає їй в її потребах, а зокрема боронить її права і привілеї супроти централізованої та русифікаційної політики московського патріархату в кінці XVII ст. Не маючи змоги змінити загальний статус української церкви, Гетьман повністю зберігає за собою вплив на заміщення церковних посад і падання церковних бенефіцій, а також підтримує ті реформи, що мали на увазі піднести значення, силу, добробут та авторитет української церкви. Більше того. Шляхом рекомендації українських кандидатів на вищі ієрархічні та учбові посади в московській церкві (як у центрі її, так і на далеких окраїнах, зокрема в Сибіру), Мазепа намагався зберегти за українським духовенством і взагалі за Україною провід церковного та культурного життя цілої Східної Європи й російського Сходу. Нарешті Мазепа дуже сприяв - правом і матеріально - діяльності тих освітніх інституцій та добродійних закладів, які провадила й утримувала церква [23].

Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. Цей розвиток почався ще за гетьманування Самойловича. На думку В. Модзалевського, гетьман Самойлович став "одним з перших провідників в наше мистецтво нових ідей..." Найголовніше те, що Самойлович був не одинокий. У своїй культурній діяльності він мав повну підтримку з боку інших державних, а також церковних діячів, як, наприклад, полковник чернігівський (згодом генеральний обозний) Василь Дунин-Борковський, архієпископ чернігівський Лазар Баранович, ігумен Лубенського Мгарського монастиря Макарій Русинович та інші. Серед них, безперечно, був і найближчий помічник та дорадник Самойловича - генеральний осавул Іван Мазепа. Мазепинська доба залишила низку монументальних, прекрасних будов, які, можна сказати, змінили архітектурне обличчя України. У Києві, Чернігові, Переяславі і в багатьох інших місцевостях України-Гетьманщини, за ініціативою, коштом і мистецьким хистом та смаком гетьмана Мазепи, було збудовано або перебудовано низку величних церков.

В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України - і то не лише в рамцях козацько-гетьманської держави, а значення та вплив його, як це було за часів Петра Могили, поширюється далеко на схід і південь, в країнах Східної Європи і Православного Сходу.

Головним культурно-науковим осередком Києва і всієї України знову стає Могилянська колегія, яка щасливо пережила скрутні часи Руїни. Зміцнення української державності в останній чверті XVII ст. створювало для Колегії відповідну матеріальну базу, а відновлення культурних зв'язків із Заходом і відкриття широкого поля культурної діяльності на Сході допомагало Колегії скупчувати видатні професорські сили, що здебільшого здобули підготовку в університетах Західної Європи, і притягувало до неї широкі маси студіюючої молоді. Імення Варлаама Ясинського, Йоасафа Кроковського, Стефана Яворського, Теофана Прокоповича (1681-1736), мабуть, найвизначні­шого вченого-енциклопедиста (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія тощо) тогочасної України, що вперше почав викладати в Києві фізику (теоретичну) й математичні науки 100, та інших професорів Колегії свідчать про високий науковий рівень її навчання. Року 1690 в Колегії було запроваджено повний курс теології, року 1694 (царська грамота з 21 січня 1694 р.) вона дістала фактично права Академії і внутрішню автономію, а року 1701 (царська грамота з 7 жовтня 1701 р.) була офіційно визнана Академією.

Могиляно-Мазепинська академія була не єдиним високим учбовим закладом на Гетьманщині. Поруч з нею, під опікою й з допомогою гетьмана Мазепи, з'являється року 1700 і починає швидко зростати новий академічний осередок - Чернігівська колегія. Вона містилася при Борисоглібському монастирі й спочатку мала три класи - інфіми, граматики й синтакси, а з 1705 р., коли вона була вже в ширшому приміщенні, - шість клас ("училищ"), отже, ще аналогії, піїтики й риторики, що, властиво, закінчувала звичайний курс колегіальної науки. З повним правом Антоній Стаховський, префект Колегії, присвятив видане в Чернігові 1705 р. "Зерцало от писанія Божественного" (перше видання) гетьманові Мазепі, як меценатові чернігівських святинь і великому добродієві Колегії, що згодом (у 1730-х роках) неофіційно звалася "Академією Чернігівською" [23].

Передбачалося також завести школу колегіального типу й при новій єпископській кафедрі у Переяславі, й, мабуть, лише події 1708-1709 рр. відсунули цю справу на майбутнє.

Поширюючи високу освіту на Україні і створюючи для цього якнайсприятливіші умови, гетьман Мазепа зовсім не мав наміру ізолювати українську молодь од західноєвропейської науки.

З діяльністю київського й почасти чернігівського академічних осередків безпосередньо пов'язаний розквіт української науки та літератури мазепинської доби. Поруч з академічними курсами (підручниками) теології, філософії, піїтики (поетики), риторики, діалектики тощо, з'являються такі монументальні твори, як богословський трактат Адама Зернікав "De processione Spiritus Sancti" (Батурин, 1682) 105, як вінець української гагіографії - "Четьї-Минеї" Дмитра Туптала (1684-1705), праці Стефана Яворського, Теофана Прокоповича, Іоана Максимовича та інших учених теологів і філософів того часу.

Дуже характерний для мазепинської доби інтерес до історичних студій. Українська історіографія кінця XVII - початку XVIII ст. була щільно пов'язана з політичним життям козацько-гетьманської держави. Українська політична думка того часу залюбки послуговується історичними матеріалами та аргументами. Досить згадати, наприклад, преамбулу до Бендерської конституції 1710 р., "Вивід прав України" П. Орлика, історичні ремінісценції в різних писаннях Мазепи, Петрика, Орлика та інших діячів тої доби. Можна з повним правом сказати, що всі визначні українські політики тоді дуже цікавилися історією, зокрема України. Це позначилося також на напрямку історіографічних студій.

В центрі уваги тогочасної історіографії була одна головна тема - велика й грандіозна, повна особливого історичного і політичного значення, - тема Хмельниччини як національно-визвольної революції українського народу. Автори історичних праць або виключно цікавляться цією темою (Самовидець, Граб'янка), або ж ставлять її в центрі своїх студій (Величко).

Саме на часи Мазепи припадає розквіт т.зв. козацького літописання. Щоправда, історичні твори Самовидця (Романа Ракушки) - "О початку и причинах войны Хмельницкого" (розпочатий ще за Самойловича), Григорія Граб'янки - "Действія презельной... брани" (1710) і Самійла Величка - "Сказаніе о войне козацкой з поляками" (1720) не зовсім укладаються в хронологічні рамці мазепинської доби. Але Ракушка продовжував свою працю вже за гетьманування Мазепи, а Величко і, мабуть, Граб'янка розпочали свою працю ще до Полтавської катастрофи [23].

Українська література мазепинської доби, репрезентована багатьма письменниками - духовними (переважно) і світськими, - плекає різні літературні жанри як у поезії, так і в прозі та драмі. Твори самого гетьмана Мазепи (вірші), Дмитра Туптала (вірші, драма, повість - головне "Четьї-Минеї", казання), Іоана Максимовича (вірші, казання), Стефана Яворського (вірші, казання), Теофана Прокоповича (драма, вірші, казання), Лаврентія Горки (драма), Атанасія Заруцького (казання), Івана Величковського (вірші), Пилипа Орлика (вірші), Самійла Мокрієвича (вірші), Климентія Зинов'єва (вірші) та багатьох інших письменників свідчать про велике пожвавлення українського літературного процесу. Якщо українські історики мазепинської доби цікавилися Хмельниччиною, то українські письменники того часу шукають своїх сюжетів у далекій старовині княжої України-Руси. Славні часи і постать Володимира Святого, великого фундатора Київської християнської імперії й просвітителя Східньої Европи світлом християнства, були темою трагікомедії Теофана Прокоповича "Володимир" (1705), найвидатнішого літературного твору мазепинської епохи [23].

Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було бароко, українське бароко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи. Чому саме бароко стало стилем мазепинської доби?

Відповідь на це дає мистецька творчість тих часів, зокрема архітектура. Історики мистецтва взагалі згідні, що мазепинське бароко дало оригінальну й блискучу синтезу західноєвропейських барокових форм і місцевих, українських мистецьких традицій, коріння яких пов'язані і з мурованими церквами княжої доби, і з народною дерев'яною церковною архітектурою.

Часи Руїни були малосприятливі для ідеї II Єрусалима, але вона відроджується в добу Мазепи й набуває великої популярності на Україні. Її знаходимо навіть на Запоріжжі. Це був дуже важливий момент в історії України і в діяльності гетьмана Мазепи, який саме в цих роках осягає свого найбільшого політичного успіху - з'єднання Лівобережної й Правобережної України під гетьманським регіментом. Здійснилися прагнення попередників Мазепи - гетьманів П. Дорошенка й І. Самойловича; мрія цілого покоління українських патріотів була втілена в життя. Відновлена була велика держава Богдана Хмельницького. Це підносило престиж України і значення Києва, як її стародавньої столиці й духового центру Східної Європи.

Творча, багатогранна і плідна активність мазепинської України в царині культури створила ідейні передумови для нового і вирішального напряму політики гетьмана Мазепи - емансипації від Москви, в ім'я відновлення державної незалежності України. Матеріально і духовно козацько-гетьманська Україна була готова до цього зриву. Але вона ще не була готова до його успіху й перемоги. І поразка Мазепи в українсько-московській війні була великим ударом не лише для української політики, але й для української культури. Щоправда, вона пережила катастрофу, і ще довгі десятиліття гетьманська Україна жила тим ідейно-культурним капіталом, що його залишила мазепинська доба. Але це була тільки спадщина, хоч багата і блискуча. Для творення нових духових і культурних вартостей вже не стало ні широких матеріальних можливостей, ні відповідного формату людей, ні волі думки, слова й чину, і взагалі того духового клімату свободи, без якого нормальний розвиток культури просто неможливий.

Висновки

Отже, кінець XVII ст. був надзвичайно важким періодом в українській історії через внутрішні міжусобиці та зовнішню агресію з боку сусідів (поляків, московітів, татар і турок). Українці зазнали величезних людських, соціально-економічних, політично-військових втрат, що могли, врешті-решт, призвести до незворотних процесів.

Науковець Р. Шуст свідчить: "Ставши гетьманом, Мазепа прагнув об'єднати в єдиній державі всі українські землі - Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину. Він передбачав побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устрою. Реалізовуючи свої задуми, гетьман дбав про формування аристократичної верхівки українського суспільства. З цією метою козацька старшина наділялася значними землеволодіннями, одержувала нові права та привілеї".

Таку внутрішню політику І.Мазепи щодо створення міцного підґрунтя гетьманської влади позитивно оцінив відомий історик Л.Мельник: "З метою створення спадкової "родової" козацької верхівки Мазепа зміцнює й усталює започатковану ще за Самойловича традицію формування верстви військових, бунчукових товаришів. …Гетьман також дбає, щоб новий старшинський стан - землевласників став більш культурним, цивілізованим. За його сприяння старшина посилає своїх синів до Київської академії, колегіумів, за кордон на навчання. З цією ж метою Мазепа закликає до себе на службу чужоземних дворян. Цілеспрямованою становою політикою вже на початку 90-х років XVII ст. гетьман Мазепа зміцнив свою владу, а відтак і державний суверенітет Гетьманщини. …Велика заслуга Мазепи полягає також у тому, що сприяючи створенню стану старшин-землевласників як основи гетьманської державності, він тим самим забезпечив (навіть після своєї поразки) майже 80-літнє подальше існування Гетьманщини…".

Попри негаразди (неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо), народне господарство розвивалося. В другій половині XVII-першій чверті XVIII ст. збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію зумовило значне розширення оброблюваних площ, відбулося поглиблення спеціалізації окремих районів. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв зростанню посівів технічних культур, зокрема, тютюну, льону, коноплі. Сталися зрушення в системах обробітку ґрунту. Нові явища особливо виразно виявились у мануфактурному виробництві, яке розвинулося на базі дрібних селянських промислів і міського ремесла. Саме поява та функціонування мануфактур активно впливали на руйнацію старих відносин і заміну їх більш прогресивними - буржуазними.

Розвивалася також і національна культура, хоча з 1690 р. значна частина книг, надрукованих чи написаних у "Малоросії", була визнана єретичною, а місцеві вчені викликали в Москві дедалі більшу недовіру. Наприкінці XVII - в першій чверті XVIII ст. цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах тощо), скоротився друк українських книжок, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної до "інородців" державної цензури. Одночасно відбувалося "перекачування" інтелектуального потенціалу українців у Росію. Українська Церква підпала під значний вплив Московської патріархії, що не раз викликало невдоволення й протести не тільки серед місцевого духівництва, а й серед широких кіл простих селян.

Разом з тим, опора переважно лише на одну верству (козацьку старшину) тогочасного українського соціуму викликала супротив і неприйняття цієї політики у рядового козацтва, міщанства і селянства.

Література

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991.

2. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. - К., 1993.

3. Аркас М.М. Історія України-Русі / Вступ. ст., с. 5-45, і комент. В.Г.Скарабея. - Одеса: Маяк, 1994. - 392 с.

4. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХІ ст.: Навч. посіб. - К.: Либідь, 1996. - 616 с.

5. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана / Пер. з фр. - К., 1991.

6. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. - К.: Наукова думка, 1995.

7. Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: російсько-українські відносини другої половини XVII-першої чверті XVIII ст. - К., 1995.

8. Греченко В.А. Історія України: Короткий нарис. - Х., 1996.

9. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. - К.: Наук. думка, 1991 (Пам'ятки іст. думки України). - 1991.

10. Гуржій О. Державні кордони України та їх поступова ліквідація наприкінці XVII-XVIII ст. // Історія українського середньовіччя: Козацька доба: збірник наукових праць: (На пошану історика лауреата Державної премії ім. Т. Шевченка Олени Михайлівни Апанович): У 2-х частинах. - Частина 1. - К., 1995.

11. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII - XVIII ст.: кордони, населення, право. - К.: Основи, 1996.

13. Дорошенко Д.І. Історія України в 2-х томах. Том 2. - К.: Глобус, 1991.

15. Історія України в особах: ІХ-ХVІІІ ст. / В.Замлинський. - К.: Україна, 1993. - 369 с.

16. Історія України: навчальний посібник За редакцією Б.Д. Лановика. - 3-тє вид. випр. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. - 574 с.

17. Історія України: нове бачення / В.Ф.Верстюк, О.В.Гарань, О.І.Гуржій та ін.; під ред. В.А.Смолія. - К., "Альтернативи", 2000. - 464 с.

18. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до ХХІ ст.: навч. посіб. - Х.: ООО "Одіссей", 2001. - 480 с.

19. Костомаров М. Галерея портретів / Пер. з рос. - К., 1993.

20. Крип'якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1990. - 519 с.

21. Мельник Л.Г. Лівобережна Гетьманщина періоду стабілізації (1669-1709 рр.). - К., 1995.

22. Мицик Ю.А. Мазепа І.С. // Українське козацтво: Мала енциклопедія. - Київ - Запоріжжя, 2002. - С. 303-304.

23. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк-Париж-Торонто, 1960.

24. Підкова І.З., Шуст Р.М.. Довідник з історії України - Т. 1. - К.: Генеза, 1993; Т. 2. - К.: Генеза, 1995.

25. Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2-х т. Т. 1, 2. - К.: Либідь, 1992.

26. Січинський В. Чужинці про Україну. - К., 1992.

27. Смолій В.А., Степанков В.С. Згасання державної ідеї // Історія українського козацтва: нариси: У 2 т. - К., 2006. - Т. 1. - С. 268-280.

28. Субтельний О. Мазепинці: Український сепаратизм на початку ХVІІІ ст. - К., 1994.

29. Субтельний О. Україна: Історія / Пер. з англ. Ю.І.Шевчука. - К.: Либідь, 1991. - 634 с.

30. Фігурний Ю.С. Діяльність гетьмана Івана Мазепи в контексті українського державотворення: досягнення і прорахунки // Українознавство. - 2002. - Число 4. - С. 227-229.

31. Фігурний Ю.С. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в українознавчому вимірі. - К., 2004.

32. Фігурний Ю.С. Проблема вивчення державотворчої діяльності гетьмана Івана Мазепи у закладах освіти України // Збірник наукових праць НДІУ. - К., 2004. - Т. ІІ. - С. 427-436.

33. Шуст Р. Мазепа І.С. // Довідник з історії України. - К., 1995. - Т. 2. - С. 192?194.

34. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - 2-ге вид., перероблене та розшир. - К., 2005.

35. Яковенко Н. Нариси Історії України: З найдавніших часів до кінця XVIII ст. // http://www.vidrodzhenia.org.ua

Размещено на Allbest.ru