Ідея державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця XVIII – початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 34(091)+947.7 “17”/”19”+930.1

Ідея державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця XVIII - початку ХХ ст.

Спеціальність 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Коцур Анатолій Петрович

Київ 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться “26 ” лютого 2001 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “ 19 ” січня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент О.І. Божко

національний державницький відродження

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів (13 підрозділів), висновків і списку використаних джерел та літератури (63 стор., 813 назв). Загальний обсяг 401 стор.

ВСТУП. Актуальність дослідження та його наукова значимість.

Одним із найважливіших чинників національного розвитку є історична пам'ять народу, акумульована в історіографії. Саме вона виявилася найбільш потрібною і водночас придатною для пробудження і розвитку національної самосвідомості, забезпечення спадкоємності історико-культурного процесу в умовах втрати державності. В пам'ятках української історичної думки знайшли відображення різноманітні громадсько-політичні, ідейні, естетичні концепції та програми суспільного життя. Водночас історіографія сама переживала відчутні зміни, пов'язані з її перетворенням на самостійну науку, змінами у методології та методиці дослідницької роботи.

Актуальним є вивчення української суспільно-політичної думки, і зокрема - теоретичного потенціалу, напрацьованого довкола ідеї державності в українській інтелектуальній спадщині кінця XVIII - початку ХХ ст. Дедалі більший інтерес викликає у науковців та широкої громадськості творча спадщина діячів, які стояли біля витоків процесу українського національного відродження, теоретично розробляли національну ідею, сприяли своєю активною діяльністю пробудженню та визріванню національної свідомості українців. Адже сьогоднішній стан української нації і держави є значною мірою логічним наслідком неосягнення, неусвідомлення свого минулого, теорії і практики історико-політичного процесу досліджуваного періоду.

Успіх нинішнього українського державотворення значною мірою залежить від того, чи зуміємо ми об'єктивно і критично проаналізувати власний історичний досвід. Зокрема, усвідомити, як формувалася і функціонувала українська державницька ідея в добу національного відродження кінця XVIII - початку ХХ ст. Адже зазначимо, що ідея взагалі як форма осягнення в думці явищ і процесів дійсності має ту специфіку, що відображення об'єктивної реальності і постановка практичної мети перед людиною перебувають у ній в органічній єдності. Ідеї, які правильно і глибоко відображають реалії життя, пришвидшують соціальні процеси, орієнтують суспільство на подолання віджилого й становлення нового, прогресивного. В цьому ракурсі, на наш погляд, актуальність досліджень історіографічних проблем, в тому числі української ідеї в контексті духовного відродження, якраз полягає в тому, що вони покликані сприяти стратегії сучасного соціально-політичного розвитку та його державних пріоритетів.

З огляду на актуальність та недостатнє висвітлення теми, дослідження ідеї державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця XVIII - початку ХХ ст. має важливе наукове і практичне значення. Адже, історична наука покликана переконати в безперечному факті неперервності традицій державотворення, багатовіковому існуванні в українців державницької ідеї. Ми відновлюємо власну державу і розбудовуємо державність, повертаючись, звичайно, до своїх державницьких традицій, державотворчого процесу, пам'ятаючи, що саме Українська держава є національно-історичним феноменом. Йдеться про незнищенність ідей самостійної та соборної України, які закріпились в ментальності українського народу.

Зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках наукової теми історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Історичні та етнічні засади розвитку української нації у ХХ ст.” (№ 97173).

Об'єкт дослідження - література, присвячена проблемам становлення та розвитку державницької ідеї в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця XVIII - початку ХХ ст. Історіографічному аналізу підлягає як історична література досліджуваного періоду, так і періоду української національно-демократичної революції 1917-1920 рр., тоталітарної доби й сучасна, посткомуністична, а також значний масив аналітичних матеріалів - журнальних статей, історіографічних оглядів та рецензій. Поряд з історичною літературою аналізуються публікації споріднених з нею гуманітарних і соціальних наук.

Предмет дослідження - відображення ідеї державності в історичних дослідженнях і суспільно-політичній думці України кінця XVIII - початку ХХ ст.

Територіальні межі дослідження окреслюють етнічні українські землі, що перебували в складі двох імперій - Російської та Австрійської (Австро-Угорської), де проходило формування та розвиток державницької ідеї.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період з кінця XVIII ст., коли радикально змінилось геополітичне становище українських земель, а також соціально-економічні та суспільно-політичні процеси, у порівнянні з попередніми періодами, до початку ХХ ст., зокрема 1914 р., коли розпочалася Перша світова війна, яка докорінно змінила умови розгортання українського національного руху і започаткувала новий період його розвитку. Це доба українського національного відродження, яке пройшло шлях від реставраційного періоду через романтичний і народницько-громадівський до національно-політичного. Українська історична наука, інтегруючи здобутки вітчизняної та європейської науки й культури, досягла справжнього самовизначення, набула світового рівня. Українська історіографія перетворилася з маргінальної, другорядної структури на національну історичну науку з власними інституціями, кадрами та концептуальним апаратом.

Стан наукової розробки теми. Слід відзначити, що історіографія історіографічних проблем, що стосуються досліджуваної теми у контексті національного відродження даного періоду умовно ділиться на декілька періодів. Так як історіографія - природний чинник процесу національного відродження, засіб його історичного обґрунтування, то етапи розвитку історіографії співпадають із ходом національного відродження в Україні. Тобто, критерієм періодизації українського історіографічного процесу є зміна теоретико-методологічних настанов та організаційних засад історичної праці, які мають ідеологічну забарвленість та політичну спрямованість. Зрозуміло, що хронологічні рамки періодизації мають доволі рухомий характер. В окремих регіонах ці періоди мали різну тривалість, що обумовлювалось відмінним геополітичним становищем, характером ідейно-політичних впливів, соціальною структурою населення, історичними і культурними традиціями, емоційно-психологічним настроєм різних станів українського суспільства, наявністю інтелектуальної еліти.

Реставраційний період (80-ті роки XVIII ст. - перша чверть ХІХ ст.) характеризувався прагненням у свідомості освіченого українства реставрації рештків автономного устрою України у межах Російської імперії. Це період не тільки і не стільки збирання спадщини (за термінологією М.Гроха), скільки повернення спадщини. Зростає кількість знавців рідної старовини - аматорів, збирачів та колекціонерів історичних пам'яток і джерел. До них належать батько та син Григорій і Василь Полетики, А.Чепа, Ф.Туманський, М.Антоновський, М.Берлинський, В.Ломиковський.

Поодинокі збирачі та аматори української старовини згодом стали об'єднуватися у гуртки, культурно-просвітницькі осередки. Одним із перших таких об'єднань була “Попівська академія” (с. Попівка Сумського повіту на Слобожанщині), члени якої (Є.Станевич, С.Глінка, В.Каразін, І.Богданович) мріяли про перебудову державного устрою України, розвиток науки та освіти. Саме тут виникла ідея створення у Харкові першого українського університету, яка і була блискуче втілена одним із членів гуртка В.Каразіним.

В цей час історіографія набуває наукових форм, історія перетворюється на науку. Це означало появу різноманітних форм історичних досліджень - історичні повісті, наукові розвідки, рецензії, перші історичні часописи, мемуари. Розширюється коло проблем української історії. Сучасників цікавить не лише політична історія, сама тільки історія козаччини, а й починає приваблювати вивчення статистики, географії, побуту України тощо. До наукового вжитку впроваджуються документальні матеріали з державних та приватних архівів, іноземні джерела, спомини, розповіді свідків визначних історичних подій. Вдосконалюються методи історичного дослідження, поширюються нові філософські та політичні ідеї.

Першими науковими розвідками з історії України були праці С.Мишецького, Г.Міллера, В.Рубана. Скристалізувалась думка про необхідність створення наукової систематичної історії України (О.Безбородько, О.Рігельман). Поєднання історичного письменства, історіописання та антикварної діяльності спричинилося до виникнення нового типу історичного дослідження - критичної історії. Цей тип історичного дослідження в українській історіографії репрезентують “Записки о Малороссии” Я.Марковича, “История Малой России” Д.Бантиш-Каменського, а також історичні праці О.Мартоса, М.Маркевича. Апологія вітчизняного минулого, зображеного в жанрі героїчної епопеї, набула в “Історії Русів” ознак національного історичного міфу, який задовільняв патріотичні почуття суспільства і став основою для формування української державницької ідеї.

Романтизм в українській історіографії (20-60-ті роки ХІХ ст.) виконував функції ідейного обґрунтування національного відродження, ідеї народності, самобутності, культурно-історичної тяглості буття українського народу. Специфіку українського романтизму визначав його лінгвоцентричний характер, що знайшло відображення в особливостях сприйняття проблем української мови, фольклору, піснетворчості як головних джерел української історії та пізнання “народного духу”, психології і побуту. Цей історіографічний період репрезентований творчістю М.Цертелєва, А.Метлинського, науковими розвідками М.Максимовича, М.Костомарова, І.Срезневського, О.Бодянського та ін. У Галичині розгорнув діяльність гурток львівських романтиків “Руська трійця”. Основну частину літературного і наукового доробку галицьких романтиків І.Могильницького, Й.Левицького, Й.Лозинського складали дослідження про розвиток мови і культури в Галичині. Однак у розрізі мовних проблем досить чітко окреслена історична думка.

Розвиток історичних досліджень даного періоду тісно пов'язаний з Харківським та Київським університетами, які створили умови для професійної спільності і організованої системи досліджень. Університети і чисельні товариства при них стали осередками розвитку науки і культури. Чимало статей на українську історичну тематику побачили світ у періодиці, а саме: “Харьковском еженедельнике”, “Украинском вестнике”, “Украинском журнале”; збірках “Запорожская старина”, “Украинская звезда”, “Украинский сборник” тощо.

Народницький період (60-80-ті роки ХІХ ст.) історіографічних досліджень характеризувався тим, що його представники вважали найвищим критерієм історичної оцінки народний добробут і народоправство, досліджували історію українського народу як окремої культурно-етнічної одиниці, ідею можливих федерацій його з іншими народами, питання демократичних традицій в Україні. Вчені-народники перебували під враженням бездержавної історії українського народу, вважаючи, що ця обставина не зменшує його право на власний історичний розвиток. Народницький напрям в українській історіографії представляли В.Антонович, О.Лазаревський, П.Куліш, М.Костомаров та ін. Пізніше продовжив традицію своїх попередників, успадкувавши народницьку історичну концепцію М.Грушевський. Перебуваючи в стані пошуку нової парадигми, вчений запровадив у традиційну народницьку історіографію значні зміни, під впливом яких вона поступово трансформувалася в неонародницьку, а самі погляди історика евлюціонізували на позиції державницької школи.

Народницькими ідеалами були пройняті публікації часопису “Основа” в Петербурзі, “Киевской старины” та діяльність Старої Київської громади.

Ідея автономізму та федералізму у контексті державотворення відображена в історичній спадщині М.Драгоманова.

Національно-політичний період (90-ті роки ХІХ ст. - початок ХХ ст.) став вирішальним у ході формування української історіографії. Українська історична наука, як складова європейської культури й науки, досягає власного самовизначення, набуває світового рівня. Виникають самостійні історичні інституції (наукові товариства, кафедри в університетах, архівні комісії, історичні часописи). З'являються перші друковані праці з історії малоросійської історіографії, що належали українським авторам М.Василенкові та О.Лазаревському. М.Василенку належить і перша спроба періодизації української історіографії. Пожвавлюється з 1890-х років літературне та наукове життя в Галичині, НТШ перетворюється на наукове товариство європейського типу.

Початок ХХ ст. характеризувався ускладненням форм самосвідомості історичної науки: окремі, епізодичні історіографічні розвідки поступово перетворюються на самостійну галузь дослідження. У науковий обіг впроваджуються терміни “малоруська історіографія”, “історія малоруської історіографії”, “історія історичних вивчень”. Зростає ідейний рівень робіт історіографічного характеру.

Саме в цей період утверджується ідеологія самостійництва. У структурах історичної свідомості вона означала сприйняття українства як певної спільноти, ствердження ідеї єдності всіх українських земель у географічному, політичному, етнографічному та мовному аспектах.

У науковій сфері прискорюються процеси інтеграції українського Сходу і Заходу, консолідація творчих сил інтелектуальної еліти української нації, історичної науки, яка перетворюється на цілісний організм. Активна творча наукова діяльність М.Грушевського у Львові та Києві, характер його наукових інтересів, сама постать ученого уособлювали ідеал інтелектуальної єдності наукових сил усіх українських земель. Процес кристалізації історіографічних досліджень в окрему галузь дослідження пов'язаний із визначенням предмета історіографічних вивчень, розвитком термінологічних засобів, створенням перших схем українського історичного та історіографічного процесів М.Грушевським.

Національно-державницький напрям в українській історичній науці, який базувався на ідеї беззастережного визнання права кожної нації, як історичної спільності, на власну автономію і державну незалежність, отримав свій вияв у роботах С.Дністрянського, В.Старосольського, О.Бочковського, С.Рудни-цького.

В своїх дослідженнях українські консерватори В.Липинський, С.Томашівський на основі історичних екскурсів обґрунтували теорію державності України, бажаючи тим самим освятити необхідність і правоправність саме монархічного ладу для неї.

В зазначений період у науковій свідомості, що відобразилось в історичних працях, закріпився принцип державності, української ідеї.

Підсумком дослідницької роботи в галузі історії історичної науки стали праці Д.Багалія, Д.Дорошенка, В.Біднова.

На зламі 1920-30-х років українська історична наука пережила один з найдраматичніших етапів своєї історії. Повний організаційний та ідейний розгром школи М.Грушевського в Радянській Україні супроводжувався наростаючою загрозою політизації історичної науки в еміграції під впливом ідеології інтегрального націоналізму. Наслідків цих перетрусів українська історична наука не позбулася дотепер. Йдеться про штучний розподіл наукового простору на радянську та діаспорну історичну науку. Обом їм властиві ідейна нетерпимість, агресивність, конфронтація, звинувачення один одного у комунізмі чи націоналізмі. Якщо радянська система знеособлювала науку, нехтувала національними відмінностями та специфікою регіональних історіографічних процесів, то діаспорний варіант української історичної науки здебільшого культивував дух та схему М.Грушевського, не піддаючи їх радикальному оновленню та переусвідомленню.

1920-30-ті роки характеризувалися утвердженням в радянській історіографії марксистсько-ленінської методології в її сталінській інтерпретації. У цей час було покладено початок догматичним підходам до вивчення суспільно-політичної історії України.

Традиції державницької школи в історичній науці в роки та після Другої світової війни були збережені і розвинені працями О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко, А.Яковліва. Одне з перших місць серед них належить О.Оглоблину, який комплексно досліджував проблеми розвитку української історичної та суспільно-політичної думки кінця XVIII - початку ХХ ст.

В УРСР систематичні історіографічні дослідження відновилися лише з середини 1950-х років в умовах політичної лібералізації в СРСР. До української історіографії зазначеного періоду зверталися у цей час Л.Коваленко, М.Марченко.

Чергова зміна політичного курсу в СРСР у другій половині 1950-х - середині 60-х років привела до поступового згортання історіографічних досліджень в Україні, пристосування історичної науки до нового етапу боротьби з уявними та справжніми ворогами, посилення цензурного тиску на науку.

Протягом 1970 - 80-х років спеціальне дослідження вітчизняної історіографії кінця XVIII - початку ХХ ст. дещо втратило свою актуальність, але не припинилося зовсім. Воно продовжувалось авторами праць, присвячених історичним поглядам М.Костомарова (Ю.Пінчук), М.Максимовича (П.Марков), дослідникам української літератури (Є.Нахлік), етнографії (В.Горленко), допомагаючи тим самим розширити діапазон відповідної наукової проблематики, оцінити жанровий синкретизм історичної писемності. З'явилось і декілька узагальнюючих праць з історіографії історії УРСР.

Ситуація в українській історіографії різко змінюється у зв'язку з розпадом тоталітарної політичної системи та крахом ідеології “інтелектуального імперіалізму”. З'являється ряд праць, автори яких розкривають суть і значення “цивілізаційного” методу у вивченні історичних процесів, проводять думку про необхідність синтезу методів, підходів для досягнення істинних результатів в історичних дослідженнях. Для багатьох дослідників цей час виявився продуктивним, вони захищають кандидатські та докторські дисертації, зокрема з проблем національного відродження, суспільно-політичної думки, національної та державницької ідей, історіографії історії України кінця XVIII - початку ХХ ст.

Сучасне наукове переосмислення українського відродження, національно-визвольного руху досліджуваного періоду здійснюється за двома напрямами: 1) у рамках дослідження інших, значно ширших або ж суміжних проблем, зокрема таких, як розвиток української ідеї та державності, український національний та політичний рухи, українська інтелігенція, парламентська діяльність українців; 2) шляхом створення сучасних праць з окремих аспектів теми. Щодо другого напряму, то тут варто назвати дослідження В.Борисенка, М.Кармазіної, В.Колесника, О.Рафальського, О.Тимошенко, Я.Грицака, І.Колесник, В.Сарбея, П.Шморгуна та ін.

Тільки на нинішньому історіографічному етапі з'явилися праці, в яких кардинально переглядаються старі методологічні підходи і парадигми, відбувається синтез найсучасніших методів історіографічних досліджень. Але, як показує огляд літератури, спеціального дослідження, присвяченого відображенню ідеї державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця XVIII - початку ХХ ст., що базувалося б на сучасних методологічних принципах, ще немає.

Мета роботи: здійснити комплексне дослідження історичних знань про розвиток державницької ідеї та її місце в суспільно-політичному житті України кінця XVIII - початку ХХ ст. у контексті національного відродження; виділити в середовищі представників української суспільно-політичної думки саме тих авторів, котрі у різноманітній тематиці своїх праць виходили на проблему дослідження ідеї української державності; проаналізувати основні концепції історіографії та їх місце і роль в історичній науці за найважливішими напрямами, науковими школами, ідеями і методологією; визначити місце вітчизняної і зарубіжної історіографії в нормативно-ціннісній системі наукової творчості, в дослідженні історичної науки як багатовимірного феномену. Мета дослідження потребує розв'язання таких завдань:

розкрити особливості розвитку української історичної думки кінця XVIII - початку ХХ ст. у контексті національного відродження в Україні і відповідно з'ясувати суть поняття “українське національне відродження”, проблему його періодизації, соціальну базу та специфіку;

простежити основні тенденції, напрями досліджень державницької ідеї та вплив на їх розвиток суспільно-політичної думки в Україні;

у відповідності до сучасних вимог, які ставляться до історичної науки, проаналізувати найважливіші історіографічні етапи досліджуваного періоду, існуючі в історіографії методологічні підходи, теоретичні парадигми щодо розробки різних аспектів цієї теми;

показати формування наукових центрів історичних досліджень та їх роль у суспільно-політичному житті України, становленні української державницької ідеї;

з'ясувати місце інтелектуально-духовної еліти в розвитку ідеї української державності;

на оновленій джерельній базі проаналізувати літературу з проблеми змагання національно-демократичних об'єднань та політичних партій за українську державність;

відобразити наукову популяризацію державотворчих процесів в Україні;

довести, що концепції державності, в т. ч. і державницької ідеї, в українській історичній науці спирались на основні досягнення світової інтелектуальної спадщини того часу, виникли як результат розвитку вітчизняної і зарубіжної науки, були її органічним продовженням, і за своєю суттю і змістом - дійсно науковими концепціями;

на основі історіографічного аналізу показати важливість історичного досвіду кінця XVIII - початку ХХ ст., уроків державотворення доби національного відродження для сучасної Української держави та можливість їх критичного використання.

Джерельну основу дослідження складають публікації та рукописні матеріали відповідного періоду. Вони становлять головний об'єкт історіографічного аналізу. Сюди відносяться перш за все праці українських вчених з проблем національного відродження, зокрема, його періодизації, соціальної бази, специфіки, геополітичних особливостей, а також історії інтелігенції, парламентаризму, партій і громадських об'єднань, історії історичної науки, з історії України, української державності тощо. Значення цих узагальнюючих праць полягає в тому, що вони в найбільш концентрованому вигляді відображають рівень розвитку історичних знань, ступінь і глибину розробки основних проблем історичної науки, місце в ній проблем досліджуваної теми. Значний пласт інформації містить колекція документів фондів Я.Ф.Головацького (ф. 36), І.М.Вагилевича (ф. 19), Оссолінських (ф. 5) відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України.

Для наукового аналізу залучені монографічні дослідження, предметом вивчення яких є окремі аспекти суспільно-політичного життя в Україні кінця XVIII - початку ХХ ст. Це не означає, що монографії як історіографічне джерело, присвячені вузьким темам. Аналізуючи їх, головну увагу ми звертали на внесок автора в науку, опрацювання ним джерельної бази, професіональний рівень використання джерел, обґрунтованість і глибину теоретичних висновків і узагальнень.

Значну частину наукової літератури, яка підлягала історіографічному аналізу, становлять статті з окремих проблем історії українського державотворення, національної та державницької ідей, виникнення національно-демократичних об'єднань та політичних партій, опублікованих у журналах і наукових збірниках. Наукові статті, періодичні видання в цілому становлять історіографічний інтерес перш за все тому, що в своїй сукупній тематиці вони відображають погляди і проблеми, які були актуальними на кожному історіографічному етапі, розкривають спектр тематичної спрямованості досліджень.

Предметом історіографічного аналізу стала частина політологічної, філософської та соціологічної літератури. Це пояснюється тим, що проблема політичного розвитку суспільства різних історичних періодів досліджується всіма суспільними науками, а їх висновки впливають на історіографію.

Певне місце серед історіографічних джерел посідають праці державних і партійних діячів, мемуарна література. Використовується і журнальна публіцистика, в тому числі сучасна, яка по-новому поставила багато проблем історії України кінця XVIII - початку ХХ ст. Ці історіографічні джерела дозволяють глибше розкрити вплив суб'єктивних факторів на рівень розвитку історичної науки.

В роботі аналізуються не лише публікації, але й деякі дисертаційні дослідження. При цьому враховувалося, що значна частина дисертаційного матеріалу була опублікована у вигляді монографій, брошур та статей.

Окрему групу джерел становлять видання документів. Історіографія поряд з іншими питаннями вивчає процес нагромадження і введення в науковий обіг історичних джерел, без яких неможливий розвиток історичної науки. Публікації документів використовувалися перш за все для характеристики стану на кожному історіографічному етапі джерельної бази вивчення зазначеної теми, визначення особливостей археографічної роботи з даної проблеми. Звичайно, для історіографії становить інтерес перш за все концепція упорядників джерел, яка відображає спрямованість і рівень вивчення проблеми на тому чи іншому етапі. Ця концепція проявляється в тематиці публікацій, принципах відбору джерел для видання, в інших елементах археографічного оформлення.

В історіографічному дослідженні, присвяченому складній і багатоплановій проблемі ідеї державності в суспільно-політичному житті України кінця XVIII - початку ХХ ст. не можуть бути розглянуті всі праці, що вийшли в світ. Тим більше, що за змістом деякі роботи подібні, перекликаються, відрізняються лише фактичним або статистичним матеріалом. Своє завдання автор вбачав у тому, щоб проаналізувати лише ті роботи, на основі яких можна дати в цілому досить повну картину стану розробки досліджуваної теми, простежити провідні тенденції, особливості і закономірності вивчення основних її аспектів.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше в українській та зарубіжній історичній науці цілісно, комплексно досліджується ідея державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця XVIII - початку ХХ ст.

До наукового обігу вводяться нові документи і матеріали, залучено раніше малодоступні для дослідників праці представників інтелектуальної еліти, а також публікації, що давно вже стали бібліографічною рідкістю; в роботі уточнюється авторство і час написання деяких історичних праць.

Історична наука розглядається як соціальний феномен, який, з одного боку, впливає на розвиток суспільства, а з іншого, - сам змінюється під впливом політичних, економічних, соціокультурних факторів. З'ясовується гносеологічна природа історіографії, її місце і функції у процесі пізнавальної діяльності історика, форми самовизначення. В процесі історичного пізнання визначаються два рівні: предметний - конструктивне знання про минуле і рефлексивний - знання про знання. Перший рівень історичного пізнання - це власне історична наука, другий - методологія та історія історичної науки.

На основі синтезу сучасних методів дослідження аналізується радянська історіографія; розглядаються найновіші публікації, які практично ще не підлягали історіографічному аналізу, розкривається їх важливе історіографічне значення для концептуального переосмислення досліджуваної теми.

Обґрунтовується нова періодизація українського національного відродження та в його контексті українського історіографічного процесу; визначаються з урахуванням особливостей суспільно-політичного життя, становлення національної самосвідомості, еволюція ідеї української державності, основні історичні школи, течії та напрями розвитку української історіографії зазначеного періоду.

По-новому, з урахуванням усього комплексу наявних джерел та літератури, в контексті запропонованої теми висвітлюються історичні погляди Д.М.Бантиш-Каменського, М.О.Максимовича, М.І.Костомарова, П.О.Куліша, М.П.Драгоманова та інших, визначаються місце і значення творчого доробку кожного з них в українському історіографічному та культурно-національному процесі. Переглянуті стереотипні твердження про кризу і занепад історичних досліджень того часу, неспроможність їх авторів відтворити історію України, спростовуються деякі тенденційні, однобічні оцінки наукової спадщини істориків України кінця XVIII - початку ХХ ст.

На основі нових концептуальних підходів здійснюється історіографічний аналіз літератури з проблем історії української державності, національної та державницької ідей, українського національного відродження, суспільно-політичної думки, інтелектуально-духовної еліти, змагання національно-демократичних об'єднань та політичних партій за українську державність. При цьому переосмислена низка оцінок, висновків, концептуальних підходів, які раніше домінували в історіографії, поставлені історіографічні та історичні проблеми, які потребують подальшої наукової розробки.

Практична значимість дослідження: його зміст та висновки можуть бути використані в порівняльно-історичному аналізі вченими і політиками для з'ясування сучасних тенденцій державотворення в Україні, при поясненні глибинних коренів багатьох нинішніх явищ у державі, у прогнозуванні майбутнього. Історіографічний аналіз літератури допоможе концептуальному переосмисленню всієї доби українського національного відродження кінця XVIII - початку ХХ ст., що сприятиме написанню правдивої історії нашого народу.

Робота покликана допомогти історикам краще орієнтуватися у величезному масиві літератури, критично до неї ставитися, рельєфніше бачити досягнення і нерозв'язані проблеми. Виконане дослідження концентрує увагу дослідників на ще не вирішених завданнях, розробці актуальних проблем державницької ідеї та її місця в суспільно-політичному житті України кінця XVIII - початку ХХ ст.

Матеріали дисертації можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць з історії української державності, політичної історії, національно-демократичних об'єднань та політичних партій, історії історичної науки, для написання відповідних розділів сучасних підручників з історіографії історії України, а також для читання лекцій, проведення практичних занять з історії України кінця XVIII - початку ХХ ст., історії українського національного руху, української суспільної думки, розробки окремих спецкурсів.

Теоретико-методологічною основою дисертації є фундаментальні теоретичні розробки про природу, механізм і тенденції процесу історичного пізнання, норми і цінності історичної науки, типи історико-наукових досліджень, образ науки та ідеал науковості, методи історіографії та історіографічні категорії, етику вченого та його відповідальність перед суспільством, стиль історичного мислення, основні етапи розвитку світової і вітчизняної історіографії тощо.

Робота має комплексний і міждисциплінарний характер. Її концептуальні засади ґрунтуються на основі традиційних наук: історії, політології, соціології, а також на ідеях нових дисциплін, що сформувались в останні десятиліття - історії наук, історіософії, етнодержавознавства.

Автор послуговувався хронологічно-проблемним, історико-порівняльним, системно-структурним, періодизації, ретроспективним методами дослідження. Апробація результатів дисертації. Основні результати, положення і висновки роботи апробовані на більш ніж двох десятках міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях.Серед них: Міжнародна науково-практична конференція “Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції” (Чернівці, 1997), Всеукраїнська науково-теоретична конференція “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 1997), Всеукраїнська науково-практична конференція “Проблеми безпеки української нації на порозі ХХІ сторіччя” (Київ - Чернівці, 1998), Всеукраїнська науково-практична конференція “Проблеми історії та сучасного розвитку українського козацтва, концепція українського козацтва як державотворчої інституції” (Черкаси, 1999), ІІІ Міжнародна наукова конференція “Українське питання в Росії (середина XVII - кінець ХХ ст. )” (Москва, 1999), Міжнародна наукова конференція “Середньовічна Європа: погляд з кінця ХХ ст.” (Чернівці, 2000), Міжнародний Науковий Конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, 2000) та ін. Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Зміст дисертації розкрито в двох індивідуальних монографіях (48,57 др. а.), одній монографії написаній у співавторстві (10,52 др. а.), 20 статтях у наукових, фахових виданнях, затверджених переліками ВАК України (заг. обсягом 10,25 др. а.), 3 брошурах - 1 індивідуальній (4,5 др. а.) та 2 в співавторстві (9,25 др. а.) та 15 публікацій доповідей і повідомлень у випусках матеріалів наукових конференцій та читань. Всього 87,29 друк. арк. Окремі концептуальні положення роботи висвітлені в 9 підручниках та навчальних посібниках, циклі радіопередач “Історія української державності” (грудень 1998 р. - травень 1999 р.).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

В розділі 1 “ВИТОКИ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ІДЕЇ В УКРАЇНІ КІНЦЯ XVІІІ - ПОЧАТКУ ХІХ ст.” розглядаються основні етапи зародження української державницької ідеї. В ньому наголошується, що наприкінці XVIII - початку ХІХ ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. Цей час характеризувався занепадом старої, козацької України та модернізацією всіх сфер суспільного життя, пов'язаною з переходом від феодального до капіталістичного розвитку. Зміна історичних епох у житті українського народу супроводжувалася, з одного боку, втратою політичної автономії та широкомасштабною інтеграцією України до імперської системи, а з другого - народженням нової, сучасної української нації, її самосвідомості, мови, культури, утворенням відповідного соціально-економічного, а згодом і політичного простору.

На початковому етапі національного відродження українців важливе, якщо не головне, місце займала історіографія. Саме вона виявилася найбільш потрібною і водночас придатною для пробудження і розвитку національної самосвідомості, забезпечення спадкоємності історико-культурного процесу в умовах втрати державності. Звернення до минулого, осмислення попереднього історичного досвіду було необхідною умовою дальшого розвитку суспільства перехідної епохи. Історичні праці акумулювали в собі різноманітні громадсько-політичні, ідейні, естетичні програми та концепції суспільно-політичного життя. Одночасно історіографія переживала відчутні зміни, пов'язані з її перетворенням на самостійну науку, змінами у методології та методиці дослідницької роботи.

У різних верствах українського суспільства, передусім його верхівці, існував постійний попит на літературу з вітчизняної історії. Мотивація звернення до українського минулого диктувалася передусім практичними потребами суспільства, тісно поєднаними з просвітницькими, становими, загальнодержавними та регіональними інтересами. Ідейний зміст української історіографії визначався спочатку претензіями української шляхти та козацької верхівки на особливе місце в суспільстві, а також прагненням російського уряду довести свої “споконвічні” права на ці землі. Пізніше, в перших десятиріччях ХІХ ст. в українському минулому шукали національної своєрідності, прикладів військової доблесті, свободолюбства, православного благочестя. Саме по собі звернення до українського минулого на той час не ототожнювалося з загрозою політичного сепаратизму. Українська історіографія займала місце серед багатьох інших краєзнавчих дисциплін і розглядалася як місцеве відгалуження загальноросійського історичного процесу. При цьому найчастіше історія України обмежувалася територіальними межами Гетьманщини, ототожнюючись з козацтвом у соціальному відношенні.

Зміни в соціальному та культурному житті українського суспільства, при всій їхній суперечності, дали, нарешті, можливості вітчизняній історіографії вийти на рівень друку, стати більш доступною. Перші публікації відповідного змісту, здійснені в другій половині XVIII ст., були відгомоном старої, козацької доби в її найпопулярніших історіографічних творах: “Короткого опису Малої Росії”, відредагованого і доповненого О.А.Безбородьком та літописом Г.Грабянки, опублікованого Ф.Й.Туманським. Поряд з ними, з кінця XVIII ст. до наукового і культурного обігу почали входити також сучасніші тексти, створені, зокрема, Я.А.Марковичем, М.М.Яновським, М.І.Антоновським, Ф.Й.Туманським, М.Ф.Берлинським, О.І.Мартосом.

Активізації українського історіографічного процесу сприяли публічні дискусії з окремих питань українського минулого, проведені на сторінках харківських, московських та столичних журналів протягом 1816-1840-х років.

Розвиток української історіографії супроводжувався спробами її наукової організації. Більшість публікацій українознавчого характеру, в тому числі історичного змісту, здійснювалася завдяки колективним зусиллям патріотично настроєного дворянства, частково об'єднаного в гуртки. Свідченням цього стала, зокрема, дослідницька та видавнича діяльність О.А.Безбородька та його освічених земляків у Санкт-Петербурзі, А.Чепи, В.Я.Ломиковського, В.Н.Каразіна. Помітне місце в пропаганді славної історичної минувшини України залишили патріоти Г.А. та В.Г.Полетики, А.Худорба, М.Маркевич та їхні однодумці. Вони відіграли конструктивну роль у розвитку історичної самосвідомості українського суспільства.

В українській історіографії відбувалася еволюція загальних уявлень про предмет і методи історичних досліджень, вдосконалювався професійний інструментарій авторів історичних праць. З кінця XVIII ст. вони частіше почали звертатися не лише до традиційної для свого часу військово-політичної проблематики, а й до соціально-економічних, історико-культурних питань, побуту і звичаїв різних суспільних прошарків. Відповідно до цього, розширювалася номенклатура історичних джерел за рахунок архівних документів, усної народної творчості, мови, пам'яток археології.

Паралельно з відкриттям і введенням до наукового обігу нових історичних джерел, вироблення спеціальної методики роботи з ними, окремі українські історики вдавалися до наукового осмислення вітчизняної історії, критичного аналізу джерел і літератури, здійснювали спроби періодизації історії України та формулювання наукових концепцій, застосовували історико-порівняльні підходи в дослідницькій роботі.

Копітка праця істориків-аматорів сприяла появі самобутніх, оригінальних творів, які позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про “Історію Русів” анонімного автора та працю Д.Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”.

“Історія Русів” - твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався у рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). Анонімний автор змалював у ньому картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї республіканізму, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба - це час розвою української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею “як вільний з вільним і рівний з рівним”; Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького - це справедлива боротьба пригніченого народу за своє “буття, свободу, власність”.

“Історія Русів” - це перша своєрідна політична історія України, де провідною ідеєю виступає ідея незалежної соборної Української держави.

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д.Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”. Хоча їй притаманні зайва деталізація, некритичне ставлення до джерел, описовість, однак, незважаючи на ці вади, праця Д.Бантиш-Каменського стала кроком вперед у розвитку української історіографії. “Історія Малої Росії” - фактично перша масштабна узагальнююча праця з історії України. Вона написана на широкій джерельній базі з використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів. Порівняно з попередниками вищим був і професійний рівень автора, про якого заговорили, як про справжнього історика, а не поверхового оповідача чи переписувача.

Безумовно Д.Бантиш-Каменський не був радикалом і схилявся до консервативних, монархічних позицій, але він не замовчував (а в подальших виданнях навіть розширював) сюжетів, пов'язаних з політичною автономією України. Для розвитку національного відродження важливо також те, що “Історія Малої Росії”, в якій була створена хай не зовсім досконала і послідовна, але ж панорамна та систематизована картина самобутньої української історії, з'явилася саме в той час, коли побачили світ перші томи “Истории государства Российского” М.Карамзіна, просякнуті ідеями великодержавності.

Загалом українська історіографія кінця XVIII - початку ХІХ ст. являла собою сплав національної культурної традиції, козацько-старшинського історіописання із новітніми ідейними впливами Росії та Європи у сфері історії, філософії та природознавства. Це період критичної історії, який відповідав реставраційній добі процесу українського відродження із притаманною їй ідеологією історичного легітимізму.

Розділ 2 “ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.” має теоретико-методологічне спрямування, в ньому розглядаються особливості розвитку історичної думки в Україні того часу.

З першої половини ХІХ ст. розпочинається формування романтичного напряму в українській історіографії. Романтизм становив самостійну фазу процесу українського національного відродження, що пов'язана із формуванням специфічних рис національної свідомості (героїзація козацтва, ідеалізація козацької державності) і першими спробами організаційно-політичного оформлення національного руху українства.

Плідно сприяли культурному і суспільно-політичному процесу українського національного відродження університети в Харкові, Києві, наукові товариства й комісії, прогресивне українство в Санкт-Петербурзі та Москві.

У процесі розвитку української історичної думки відбувалися зміни в соціальному складі істориків. Якщо в кінці XVIII - на початку ХІХ ст. його визначали, головним чином, представники служилого та відставного чиновництва, помісного дворянства, то вже з 20-х років ХІХ ст. ситуація почала змінюватися. Історія України дедалі частіше ставала предметом зацікавлень з боку інтелігенції: письменників, журналістів, викладачів, більшість яких одержала вищу, переважно університетську освіту або близько стояла до академічного середовища.

З'явилася і перша ластівка українського мовознавства - друкована граматика української мови - “Грамматика малорусского наречия” (1818 р.) О.Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, складеного І.Войцеховичем. Характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою унікальною самобутньою системою світобачення, способом самовираження окремої нації, засобом визначення національної ідентичності. Одним з перших, хто публічно виступив проти офіційних концепцій та примітивно-побутових поглядів на українську мову був видатний харківський славіст І.Срезневський. У 1834 р. він опублікував статтю “Взгляд на памятники украинской народной словесности”, лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова - не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє.

Своєрідним підтвердженням слів І.Срезневського стала творчість не тільки родоначальника української літератури І.Котляревського, а й відомих байкарів П.Гулака-Артемовського та Є.Гребінки, талановитого прозаїка Г.Квітки-Основ'яненка, геніального поета Т.Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т.Шевченку.

Непересічне значення великого Кобзаря полягає не стільки в утвердженні української мови та розширенні її потенційних можливостей, а й в утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні його права на вільний суверенний розвиток.

Визначну роль у розвитку української історичної думки відіграв М.Максимович. В історичних працях він був прихильником панівного тоді романтизму й ідеї народності. Вчений виступав проти норманської теорії появи в східних слов'ян давньої держави, обстоював генетичний зв'язок між княжою й козацько-гетьманською добою в історії України, спростував теорію російського історика М.Погодіна про нібито великоросійське заселення Київщини перед навалою татар. М.Максимович був одним з перших істориків, котрі наголошували на історичному значенні національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького й почали досліджувати гетьманський рух в Україні. Численні твори вченого з історії Києва, козаччини, Гетьманщини, гайдамаччини й Коліївщини мали особливе значення для подальшого розвитку української історіографії.

Виходячи з того, що метою історичної науки є дослідження минулого, М.Костомаров у своїх працях відстоював самостійність української нації, самобутність українського історичного процесу, який, на його думку, був втіленням волелюбного демократичного руху українського народу. Звеличував козацтво як вираз суто “національного духу” народу, що пов'язане все з тією ж ідеєю його винятковості, безкласовості. Ця своєрідна роль козацтва зумовлювала і провідне становище української нації в майбутній федерації слов'янських народів. М.Костомаров не тільки збагатив нашу історіографію фактологічно та концептуально, але значною мірою демократизував історичне висвітлення минулого.

Власну концепцію українського минулого П.Куліш розробляв у руслі народницького напрямку в українській історіографії. Він пройшов складний шлях еволюції від демократичної концепції української історії до осмислення українського минулого з консервативних позицій.

Історіософські пошуки П.Куліша були зосереджені, перш за все, навколо розробки ним української національної ідеї. Критерій історичного блага, добра і зла для українського народу був вирішальним у намаганнях П.Куліша визначити друзів і ворогів, будівничих і руїнників у його долі. Роль держави в історії народів, на думку П.Куліша, в забезпеченні здійснення “народного права”, в якому втілюється “народний дух” гарантування недоторканості природних прав окремої особи. Однією із центральних в історичній концепції П.Куліша була проблема визначення місця України в контексті загальноісторичного розвитку народів. Вона розглядалася ним через усвідомлення приналежності українців до духовно-культурної та політичної спільності слов'янського світу та особливостей геокультурного становища України між цивілізаціями Європи та Азії.

Прогресивному розвиткові української історіографії сприяли також окремі праці А.Скальковського, М.Луніна, О.Бодянського. Окрему сторінку в українське національне відродження вписали галицькі просвітителі першої третини ХІХ ст.

Поєднання громадсько-політичних та естетичних функцій історіографії знайшло найяскравіше втілення в працях, спрямованих на ідеалізацію українського минулого. Апологія історії України, піднесення її до рівня античних та середньовічних лицарських зразків у найбільшій мірі відповідали актуальним патріотичним потребам українського суспільства, утверджуючи в ньому почуття власної гідності. Сумні реалії соціально-політичного життя України першої половини ХІХ ст. утворювали сприятливий ґрунт для міфологізації української історії.

В історичних працях поступово утверджувалося розуміння етнічної цілісності усіх верств українського народу, уявлення про єдність його етнічної території. Історики активно формували у свого читача відчуття спільності історичної долі народу, створюючи близькі для різних соціальних прошарків, населення різних регіонів образи-символи героїчного минулого. Головне місце серед них зайняло козацтво з притаманним йому культом військового героїзму та лицарської відваги. В той же час, системи цінностей аристократичного чи буржуазного способу життя в історичній свідомості суспільства відійшли на другий план.

Зміна соціально-політичних, методологічних та естетичних орієнтирів української історіографії в часи романтизму не зачепила її міфологічної основи. Незмінною залишалася також активна творча роль авторів історичних праць у формуванні суспільних поглядів на минуле. Не випадково вони зверталися передусім до емоцій своїх читачів, демонструючи в свою чергу, високий рівень духовного, патріотичного піднесення.

У середині 40-х років ХІХ ст. склалися умови, що сприяли кристалізації національної політичної думки, організаційному згуртуванню передової інтелігенції, тобто переходу процесу українського національного відродження на якісно вищий етап.

У розділі 3 “ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ - ПОЧАТОК ХХ ст.)” зосереджується увага на стані інтелектуально-духовної еліти України, “українському народолюбстві”, народництві та проблемі української державності в історіографії народницького, консервативного і національно-державницького напрямів.

Історична думка України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. досить чітко відобразила основні риси соціально-економічного і політичного життя епохи. Розвиток капіталістичних відносин, національно-визвольних ідей послужили сприятливим ґрунтом для виникнення організованого руху українства, який поступово скристалізувався у декілька напрямів: народницький, консервативний, ліберальний, національно-державницький тощо.