Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії: ставлення влади і умови перебування

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

УДК 947.04 (Укр.)

УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ Й ІНТЕРНОВАНІ У ТАБОРАХ ПОЛЬЩІ, ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ ТА РУМУНІЇ: СТАВЛЕННЯ ВЛАДИ І УМОВИ ПЕРЕБУВАННЯ (1919 - 1924 рр.)

07.00.02 - Всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

ПАВЛЕНКО МИКОЛА ІЛЛІЧ

Київ - 2000



Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України

Науковий консультант:

доктор історичних наук, професор ВІДНЯНСЬКИЙ Степан Васильович, завідуючий відділом всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України;

Офіційні опоненти:

- доктор історичних наук ДАНИЛЕНКО Василь Михайлович, провідний науковий співробітник відділу вивчення та публікацій зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України;

- доктор історичних наук, професор КІРСЕНКО Михайло Володимирович, професор кафедри зовнішньої політики і міжнародного права Дипломатичної академії України при Міністерстві закордонних справ України;

доктор історичних наук ТРОЩИНСЬКИЙ Володимир Павлович, керівник центру етнополітичних та етносоціологічних досліджень, головний науковий співробітник Інституту соціології НАН України.

Провідна установа - Київський університет імені Тараса Шевченка, кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн, м.Київ.

Захист відбудеться “31” березня 2000р. о 14⁰⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01. в Інституті історії України НАН України за адресою: 01001, м.Київ - 1, вул. М.Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту історії України НАН України України за адресою: 01001, м.Київ - 1, вул. М.Грушевського, 4.

Автореферат розісланий “ 22 ” лютого 2000р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук О.І.Гуржій



АНОТАЦІЇ

Павленко М.І. Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії: ставлення влади і умови перебування. 1919-1924 рр. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - Всесвітня історія. - Інститут історії України НАН України, Київ, 1999. еміграція військовополонений табір

Дисертація присвячена проблемі українських військовополонених та інтернованих у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії. В ході наукової розробки теми охарактеризовано передумови й причини виходу на еміграцію українського вояцтва, основні засади режимів полону та інтернування, еволюцію політики країн осідку щодо мешканців таборів та шляхи й методи розв'язання порушеної проблеми у міждержавних взаєминах України з державами перебування українських вояків.

Важливе місце в дисертації відведено з'ясуванню позицій радянської влади стосовно української військової еміграції, розкриттю основних причин політичних суперечностей у її середовищі.

Поряд з цим на широкому документальному матеріалі показана здатність українства до самоорганізації, що проявилася в налагодженні у таборах плідної й різноманітної громадсько-політичної, культурно-просвітницької та патріотично-виховної роботи, активній співпраці з міжнародною спільнотою та українською діаспорою.

Ключові слова: військовополонені, інтерновані, військова еміграція, діаспора, міграція, репатріація, соціально-правовий статус, українська державність.



Pavlenko M.I. Ukrainian prisoners of war and internees in the camps of Poland, Czechoslovakia and Romania: treatment of power and conditions of stay. 1919-1924 years. - Manuscript.

Thesis for a doctor degree on speciality 07.00.02 - universal history. - Institute of history of Ukraine at National Academy of Science of Ukraine, Kyiv, 1999.

The thesis is dedicated to a problem of prisoners of war and internees in the camps of Poland, Czechoslovakia and Romania. During scientific working up of a theme, causes and preconditions of the emigration of ukrainian military men, basic principles of policy of these countries concerning camp-dwellers, methods of the decisions of this problem in the intergovernmental relations of Ukraine with these countries were described.

It was given consideration to clearing up of soviet power position concerning ukrainian military emigration and to basic causes of political contradictions in its environment.

Thanks to vast documentary materials it was shown the ability of ukrainian people to self-organization, the results of which were social and political, cultural and educational, patriotic and educational activities, collaboration with international association and ukrainian emigration.

Key words: prisoners of war, internees, migration, military emigration, repatriation, social and legal condition, ukrainian state organization.



Павленко Н.И. Украинские военнопленные и интернированные в лагерях Польши, Чехословакии, Румынии: отношение власти и условия пребывания. 1919-1924 гг. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.02 - Всемирная история. - Институт истории Украины НАН Украины. - К., 1999.

Диссертационное исследование посвящено проблеме украинских военнопленных и интернированных в лагерях Польши, Чехословакии и Румынии. Для успешного решения поставленных научных задач диссертантом предложен новый концептуальный подход исследования, который заключается в вычленении проблемы украинской военной эмиграции из общего контекста межвоенной украинской эмиграции, осуществлен комплексный подход в ее научной разработке.

Это позволило более предметно и обстоятельно изложить основные причины массовых миграций украинства, в частности формирований УГА и Армии УНР, проанализировать политику властей стран пребывания в отношении украинских войсковиков, дать трактовку теоретических основ и практики режимов плена и интернирования, охарактеризовать пути и методы решения проблемы украинских военнопленных и интернированных на уровне межгосударственных отношений Украины со странами пребывания эмигрантов.

Наряду с этим в диссертации раскрыты сущность и особенности политики советской власти относительно украинской военной эмиграции. Это позволило автору определить, что основной целью было политическое ее разложение. Важное место уделено освещению роли и значения репатриации, как одного из основных путей справедливого решения проблемы, дана авторская трактовка деятельности спецслужб в среде украинской военной эмиграции.

Объективный анализ условий и особенностей пребывания украинского воинства в лагерях на положении военнопленных и интернированных позволил автору определить причины политических противостояний в их среде.

Вместе с тем в диссертации показана способность украинства к самоорганизации, которая в полной мере проявилась в налаживании в лагерях многогранной общественно-политической, культурно-просветительской и патриотически-воспитательной работы. Это подтверждается также активным сотрудничеством контингента лагерей с международной общественностью и украинской диаспорой, надлежащим образом организованная взаимопомощь в среде самих эмигрантов, их посильная и искренняя помощь развитию украинской школы на родной земле, материальная и моральная поддержка украинским населением военнопленных и интернированных. При этом важно подчеркнуть, что значительную консолидирующую роль в этом сыграла церковь.

В диссертации обоснованы ряд практических рекомендаций и советов относительно дальнейшей научной разработки темы, использования положительного опыта, учета поучительных уроков прошлого, показаны ее практически-воспитательное и мировоззренческое значение.

Ключевые слова: военнопленные, интернированные, военная эмиграция, диаспора, миграция, репатриация, социально-правовой статус, украинская государственность



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. Розпад Російської та Австро-Угорської імперій, до складу яких входили і українські землі, істотно перекроїв карту континенту. Ряд поневолених націй вирвалися з-під колоніального ярма і здобули політичну незалежність. Серед них була й Україна, шлях якої до досягнення цієї мети був жертовним і тривалим, а успіх - короткочасним. Поразка Української революції 1917-1921 рр. та збройні протистояння поглибили й загострили соціально-політичні суперечності в українському суспільстві.

Одним з найтяжчих наслідків того становища стали масові переміщення української людності поза межі України. Це були послідовні прихильники і захисники української незалежності, які започаткували потужну хвилю політичної еміграції. Основна маса їх знайшла пристанище на теренах Польщі, Чехословаччини та Румунії і упродовж кількох років перебувала там у спеціальних таборах на становищі військовополонених та інтернованих. Так виникла досить складна міжнародна проблема, в якій тісно переплелись етнічний, соціальний та політичний чинники, помножені на тяжкі умови повсякденного життя та ілюзорні політичні перспективи.

Звернення сучасних дослідників до тодішнього досвіду українського державотворення набуває нині особливих актуальності і значення. Неупереджений та об'єктивний підхід до глибокого вивчення та осмислення минулого, врахування його помилок і уроків може мати винятково позитивне значення для сучасного державотворного процесу, оскільки дозволить уникнути багатьох помилок і недоречностей, що мали місце в минулому.

Актуальність набутого досвіду вирішення складної проблеми українських військовополонених та інтернованих у міждержавних взаєминах України з Польщею, Чехословаччиною та Румунією полягає і в тому, що має непересічне значення не лише для української сторони, але й для наших сусідів, а також для спільних з ними інтересів. Варто нагадати, що недавно президенти України та Польщі підвели своєрідну рису у стосунках обох держав аби покінчити із взаємними звинуваченнями й образами, що були в минулому, а тепер мають поступитися місцем взаємовигідному співробітництву і стратегічному партнерству. Без об'єктивного й неупередженого аналізу історичних негативів між обома народами це було б неможливо зробити.

Наукова значимість досліджуваної проблеми для сучасних умов полягає і в подоланні ще існуючих стереотипів у ставленні до української еміграції. Донедавна дозволялося лише розвінчувати її “антинародну” діяльність, політемігрантам наклеювалися ярлики контрреволюціонерів і зрадників, ігнорувався їхній внесок у збагачення надбань української науки, культури, освіти, політичної думки тощо.

Натомість слід виходити з того, що історія української еміграції невіддільна як від вітчизняної історії, так і від історії країн перебування, де залишила помітний слід у різних сферах соціально-економічного розвитку. Такий підхід сприятиме справі громадянського примирення різних політичних сил, налагодження взаємин з колишніми співвітчизниками та їхніми нащадками, які мешкають в інших країнах і виявляють інтерес до України.

Актуальність порушених у дисертації проблем має універсальний характер. Зазначимо, що недавні розпади СРСР та СФРЮ і понині супроводжуються масовими насильницькими переміщеннями людей, збройними сутичками, гострими внутрішніми політичними конфліктами, що несе серйозну загрозу миру й безпеці на континенті. Відтак вивчення досвіду попередніх поколінь залишається досить актуальним та має непересічне значення в глобальному масштабі.

Наукова розробка проблеми є і моральним обов'язком сучасників перед тими співвітчизниками, які, опинившись проти своєї волі на чужині, не припинили боротьби за свій політичний ідеал.

Наведені міркування визначають наукову актуальність, практично-виховну та світоглядну значимість дисертаційного дослідження.

В дисертації зосереджено увагу на особливостях перебування формувань УГА та Армії УНР у країнах їхнього полону та інтернування - Польщі, Чехословаччині, Румунії. Питання про українських військовополонених першої світової війни та вояків українського походження, які входили до армій Денікіна та Врангеля і були інтерновані у таборах Туреччини, Болгарії та Королівства сербів, хорватів і словенців, не входили до кола наукових інтересів автора.

Дисертаційна праця є складовою частиною наукової проблеми “Україна і Європа: історичні традиції взаємин та проблеми співробітництва” (державний реєстраційний № 01974002204), яка розробляється у відділі всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України.

Хронологічні межі роботи охоплюють 1919-1924 рр. Тодішнє відродження української державності проходило в умовах гострих внутрішніх протистоянь та збройних конфліктів із державами-сусідами. Початок українсько-польській війні покладено повстанням польських військових загонів у листопаді 1918 р., невдовзі після утворення ЗУНР. В січні 1919 р. до повсталих долучилася вся польська держава. Це поглибило військове протистояння і призвело до появи полонених. Тоді ж обидві сторони провели переговори, які завершилися підписанням 1 лютого 1919 р. угоди про умови інтернування та перебування у полоні українців і поляків.

Початком виходу на еміграцію військових формувань також є 1919 р., коли частина угруповань УГА (які знаходилися в складі Армії УНР) перейшли в травні через Карпати на територію Чехословаччини, де й були роззброєні та розміщені у спеціальних таборах. Головна хвиля української військової еміграції із Наддніпрянщини припадає на кінець 1920 р. Тоді частини Армії УНР під ударами більшовиків переправилися через річки Збруч та Дністер і опинилися під владою Польщі та Румунії, а згодом були роззброєні й інтерновані.

Табори для військовополонених та інтернованих проіснували до 1924 року. Одночасно з їх ліквідацією припиняється офіційна діяльність дипломатичних місій УНР, екзильного уряду ЗУНР та його представництв, а рішенням Ради послів держав Антанти, всупереч праву і волі українців, Східну Галичину було передано під юрисдикцію Польщі. Вдоволені територіальними придбаннями за рахунок українських земель, Польща, Румунія та Чехословаччина практично припиняють допомогу українській військовій еміграції. Це поглибило розшарування в середовищі мешканців таборів і прискорило повернення додому одних та розпорошення по різних державах інших. Більшість інтернованих набули нової соціальної якості - статусу цивільних емігрантів.

Головна мета наукової розробки теми полягає в тому, щоб на широкому документальному матеріалі, донедавна фактично недоступному пересічному науковцю, проаналізувати увесь комплекс причин та умов перебування на теренах Польщі, Чехословаччини і Румунії українських військовополонених та інтернованих, ставлення до них правлячих кіл країн осідку та радянської влади, шляхи і методи розв'язання цієї складної міжнародної проблеми у контексті міждержавних взаємин.

Передбачається не лише пролити світло на одну із маловідомих сторінок нашої історії, але й узагальнити позитивний досвід, з'ясувати причини помилок, суперечностей та політичного розбрату в середовищі військової еміграції, зробити належні висновки для потреб сучасного державотворення. Це обумовило предмет та об'єкт наукової розробки теми.

Предметом наукового дослідження є українська військова еміграція у Польщі, Чехословаччині та Румунії, запроваджені правлячими колами цих країн режими полону та інтернування, міждержавні стосунки радянської України з переліченими вище державами-сусідами навколо проблем інтернованого українського вояцтва.

Об'єктом дослідження є політика урядів країн осідку і радянських України та Росії щодо української військової еміграції, основні шляхи, методи й особливості розв'язання проблеми військовополонених та інтернованих на рівні міждержавних взаємин, різноманітні зв'язки таборитів з міжнародною спільно тою і українською діаспорою, суспільно-політичне життя та допомогова діяльність мешканців таборів.

Теоретико-методологічною основою дисертації є принципи історизму, об'єктивності, орієнтації на загальнолюдські моральні вартості. Водночас у ході дослідження автор опирався на такі методи наукового пошуку та аналізу як історичної аналогії, проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, структурно-системний, статистично-аналітичний з урахуванням специфіки історичної та історико-правової наук.

Це дозволило висвітлити чимало досі маловідомих сторінок минулого про взаємини України з державами-сусідами, багато в чому переосмислити значення та оцінку тієї доби, що сприяло подоланню усталених стереотипів та очищенню історичної спадщини від різного роду політично-ідеологічних нашарувань, а нерідко й фальсифікацій, дало змогу не оминати гострих чи суперечливих проблем, здійснювати пошук нових підходів до аналізу й тлумачення подій того періоду.

Досягнення поставленої мети та застосування відповідного наукового інструментарію дозволило окреслити такі наукові завдання:

- здійснити аналіз науково-теоретичної розробки теми;

- охарактеризувати передумови та причини масових переміщень української людності та, зокрема, виходу на еміграцію українського вояцтва;

- провести порівняльно-аналітичний аналіз основних засад політики Польщі, Чехословаччини та Румунії щодо таборитів;

- визначити причини еволюції позицій влади країн осідку щодо мешканців таборів;

- виявити наміри і цілі правлячих кіл країн перебування по використанню військових емігрантів у власних інтересах;

- проаналізувати шляхи та методи розв'язання порушеної проблеми на рівні міждержавних відносин України з державами осідку військових емігрантів;

- дати оцінку ролі і значення репатріації стосовно інтернованих;

- пролити світло на діяльність спецслужб у середовищі української військової еміграції;

- на прикладі плідної громадсько-політичної, культурно-просвітницької та патріотично-виховної праці таборитів показати здатність українства до самоорганізації, вміння знаходити компроміси з владою країн перебування;

з'ясувати завдання, шляхи, методи і наслідки політики радянської влади щодо військовополонених та інтернованих;

- окреслити основні причини внутрішньої роз'єднаності та політичного протиборства у середовищі військової еміграціії;

- показати внесок міжнародних організацій, української діаспори та населення України у допомогу таборитам і їхні зустрічні кроки в організації допомоги Україні;

- розкрити мотиви урядів країн осідку по ліквідації таборів та наслідки цих заходів на подальшу долю українського вояцтва;

- сприяти подоланню усталених стереотипів та міфів;

розширити фактологічну й джерельну базу дослідження.

Наукова новизна дисертації визначається насамперед самою постановкою і науковою розробкою складної і малодослідженої міжнародної проблеми. Особистий внесок автора, що визначає новизну дослідження, полягає в наступному:

пропонується новий концептуальний підхід дослідження теми шляхом виокремлення проблеми української військової еміграції із загального контексту міжвоєнної української еміграції;

- здійснено спробу комплексної наукової розробки проблеми військовополонених та інтернованих угруповань Армії УНР і УГА, чим заповнено прогалину у вітчизняній та зарубіжній історіографії;

- вперше досліджується режим полону щодо вояків УГА у польських таборах та режим інтернування стосовно формувань Армії УНР на теренах Румунії;

- аналіз умов і особливостей таборового життя здійснюється під кутом зору ставлення до мешканців таборів правлячих кіл країн осідку та радянської влади, висвітлюються їхні намагання використати військовиків у власних цілях, що донині не було предметом дослідження;

- охарактеризовано основні шляхи і методи розв'язання проблеми інтернованих на міждержавному рівні, що залишалося поза увагою істориків;

- дисертанту належить пріоритет в оцінці політичних і етнічних суперечностей та протиборств у середовищі військової еміграції;

- показані роль, значення й наслідки репатріації як одного з ключових важелів розв'язання проблеми;

- однією з новацій дисертанта стала спроба торкнутися питань, які донедавна увінчувались певним ореолом таємничості, зокрема про характер та основні напрями діяльності спецслужб та військових розвідок у середовищі української військової еміграції;

- визначені й розкриті різноманітні форми зв'язків таборитів з українською діаспорою та міжнародною спільнотою, що до цього часу не розглядалися попередниками;

істотно розширено фактологічну та джерельну базу дослідження.

Теоретичне і практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що воно сприятиме подальшій розробці об'єктивних концепцій і поглядів на такий феномен як українська діаспора. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці спеціальних та узагальнюючих праць із всесвітньої історії, історії України та історії держави і права України, а також при написанні підручників, навчальних посібників і спецкурсів.

Не менш важливим є також практично-виховне значення праці, бо вона не лише знайомить широкі кола читачів, а особливо молоді, з маловідомими сторінками нашої історії, але допомагатиме глибше осмислити сповнену помилок, героїки і трагізму боротьбу наших попередників за святі для кожної нації цінності - свободу і незалежність.

Варто наголосити й на світоглядному аспекті теми, її важливості для навчально-виховного процесу, покликаного гармонійно поєднувати професійну підготовку кадрів з вихованням їх у дусі патріотизму та любові до свого народу і держави.

Досліджена автором проблема пройшла належну апробацію. Рукопис дисертації обговорено на засіданні відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України. Основні положення і результати досліджень викладені на міжнародних наукових конференціях: Полтава (жовтень 1998 р.), Сату-Маре (Румунія, листопад 1998 р.), Тернопіль (червень 1999 р.), IV міжнародний з'їзд україністів (Одеса, серпень 1999 р.); на всеукраїнських наукових конференцях: славістів (Київ, травень 1995 р.), архівістів (Київ, жовтень 1997 р.).

Фактичний матеріал, теоретичні узагальнення і висновки дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у монографії “Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії: ставлення влади і умови перебування (1919-1924 рр.)”, колективній монографії, двох брошурах, навчальному посібнику, 18-ти наукових статтях, серед яких є публікації у Чехії, Словаччині та Румунії, а також у матеріалах 1V міжнародного з'їзду україністів, трьох міжнародних та двох всеукраїнських наукових конференцій.

Матеріали дисертації використовуються нині на кафедрі історії держави і права Національної академії внутрішніх справ України у навчально-виховному процесі та в науково-дослідницькій праці ад'юнктів, слухачів і курсантів.



ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена особливостями теми та метою і завданнями її розробки. Робота складається із вступу, п'яти розділів і висновків (обсягом 359 сторінок), списку джерел та літератури (42 сторінки, 480 найменувань). У вступі обгрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, визначено хронологічні межі, предмет і метод дослідження, наукову новизну і практичне значення, з'ясовано зв'язок дисертації з науковими планами відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України.

Перший розділ - “Українські військовополонені та інтерновані як об'єкт наукового дослідження” містить два параграфи - “Стан наукової розробки проблеми” й “Джерельна база дослідження”.

Українська військова еміграція, зокрема її таборовий період, досі не була об'єктом окремого комплексного наукового дослідження. Проте деякі її аспекти розглядалися фахівцями. Тривалий час домінував, на жаль, упереджений підхід панівної ідеології стосовно військової еміграції, що негативно позначалося і на наукових дослідженнях. Характеризуючи такий феномен як українська еміграція, можна умовно розмежувати історіографію даної проблеми на кілька груп:

- праці, написані в еміграції сучасниками або безпосередніми учасниками тих подій, де проблеми таборової дійсності висвітлювались дещо однобічно (переважно культурно-освітня діяльність), без належної критичної оцінки;

- книги авторів країн перебування й походження української військової еміграції, видані в 50-80-х роках, і в котрих лише побіжно йшлося про українську військову еміграцію та яким притаманні пропагандистська упередженість й політична заангажованість;

- наукові розробки українських і зарубіжних вчених, опубліковані наприкінці 80-х та в 90-х роках з окресленою тенденцією до уникнення кон'юктурності та суб'єктивізму.

Прикладом того, коли грунтовно досліджується лише окремий аспект проблеми є по суті хрестоматійна книга С.Наріжного, видана в Празі ще у 1942 році і присвячена культурно-просвітницькій праці міжвоєнної української еміграції. Значна увага в ній приділена “таборовому” періоду. Зокрема аналізуються причини швидкого становлення активної культурно-просвітницької діяльності у таборах, її організаційна структура, кількісні параметри, особливості в різних країнах, зусилля таборитів поширити свій вплив на терени самої України задля її національного відродження.

В той же час у цій публікації відсутні матеріали про українську військову еміграцію в Румунії та військовополонених УГА в Польщі, не аналізуються численні факти внутрішнього політичного протиборства, ставлення до українців офіційної влади країн перебування тощо.

До проблематики культурно-просвітньої діяльності таборитів зверталися й інші дослідники діаспори, зокрема сучасники й однодумці С.Наріжного, старшини Армії УНР Л.Бачинський, М.Битинський, В.Філонович.

В монографіях Є.Куманецького, В.Олівової, П.М.Ольшанського, І.А.Петерса, В.О.Шишкіна та інших, опублікованих в 50-70 роках і присвячених розгляду міжвоєнних відносин Радянського Союзу з Польщею і Чехословаччиною, згадані автори лише побіжно торкаються питань про ставлення урядів і громадськості цих держав до перебуваючої там російської й української еміграції.

Із робіт, виданих уже в 90-ті роки, вагомим внеском у наукову розробку проблем української міжвоєнної еміграції стала монографія В.П.Трощинського. Сама постановка проблеми автором позбавлена ознак заідеологізованості, політичної упередженості та конфронтаційного характеру. Він хоча і не ставив за мету більш глибоко дослідити саме “таборовий” період, проте цілком слушно торкнувся окремих його аспектів, зокрема причин масових переміщень, проблем типологізації еміграції, її соціальної структури тощо.

Активно досліджує історію української еміграції І.Срібняк, щоправда, основний напрям його наукових розвідок лежить дещо в іншій площині. Це, зокрема, аналіз військово-організаційних заходів Державного центру УНР в екзилі, умови життя і побуту, культурно-просвітницька діяльність, військово-освітня та патріотично-виховна праця в середовищі інтернованої Армії УНР. Окремі згадки про полон вояків УГА містяться у працях М.Литвина і К.Науменка.

Студіюванням проблеми інтернованих українських і російських вояків у Речіпосполитій Польській займалися й польські вчені. Особливий інтерес привертають грунтовні наукові розробки З.Карпуся. Цей автор вивчає досить широке коло питань: перебування у польських таборах полонених (російських і українських) періоду першої світової війни, інтернування військових формувань Білої гвардії та Армії УНР, торкається окремих аспектів їхньої еміграційної скитальщини, з'ясовує причини ліквідації таборів. Його наукові публікації істотно розширюють наші уявлення про еволюцію політики польської влади щодо мешканців таборів та тяжкі умови таборової дійсності.

Крім З.Карпуся, тему інтернування українців досліджують Е.Вішка, А.Колянчук, К.Пашкевич, Р.Потоцький та інші.

Певний доробок у дослідженні історії української еміграції на теренах Чехословаччини мають вітчизняні та чеські й словацькі вчені. Нові підходи щодо аналізу її витоків та особливостей притаманні науковим працям С.В.Віднянського. Вагомими й корисними є його оцінки позицій правлячих кіл та тодішнього президента Чехословаччини Т.Масарика щодо українського питання в цілому та української еміграції зокрема.

Науково виваженою є позиція М.В.Кірсенка щодо політики Польщі і Чехословаччини стосовно Галичини та оцінки польської територіальної експансії на схід у контексті конфлікту в Тєшинській Силезії, що позначався і на ставленні чехословацької влади до інтернованих галичан.

Ряд інших аспектів про стан і умови інтернування українських вояків у ЧСР висвітлюють В.Пришляк, І.Срібняк, А.Купцов.

Із чеських і словацьких вчених проблемами української еміграції займаються А.Моравкова, А.Мушинка, Й.Вацек, Б.Зелинський, З.Сладек, але вони не виокремлювали військову еміграцію із загального контексту.

Сповненою новизни, глибокого аналізу та виваженості оцінок є монографія В.С.Сідака, в якій проливається світло на ряд важливих аспектів у діяльності української військової еміграції як однієї з найорганізованіших сил у подальшій боротьбі за державність. Як об'єктивний дослідник, В.Сідак аналізує не лише здобутки, але й помилки і прорахунки військового командування. В книзі багато новизни - імен, фактів, документів, оцінок.

Історіографічний аналіз досліджуваної теми свідчить, що наукова її розробка донедавна проводилася недостаньо, хоча як самостійна наукова проблема вона окреслилася від самого початку. З набуттям Україною незалежності ситуація стала змінюватися в позитивний бік. Активізували наукові пошуки українські та зарубіжні дослідники, політична упередженість стала поступатися місцем новим підходам і тлумаченням.

Проте і донині поза увагою дослідників залишилися такі ключові проблеми: ставлення офіційної влади країн осідку та радянських властей до мешканців таборів, перебування військовиків УГА у польських таборах та інтернування формувань Армії УНР у Румунії, роль і значення репатріації у вирішенні проблеми інтернованих, діяльність спецслужб різних держав у середовищі військової еміграції, причини внутрішнього політичного протиборства та його наслідки, зв'язки таборитів з міжнародною спільнотою та українською діаспорою, діяльність радянської влади по розкладу контингенту таборів. Недостатньо вивчалася багата спадщина зібраних і збережених військовиками документальних матеріалів та значного числа друкованих видань, які побачили світ у таборах. Спробою заповнити цю прогалину і є пропонована праця.

У другому параграфі предметно аналізується джерельна база дослідження, яку можна умовно розмежувати на кілька груп. Основна увага зосереджена на студіюванні фондів центральних архівних інституцій. Дисертантом опрацьовано 34 фонди 5 українських архівів та 13 фондів 3 зарубіжних архівів, використано 280 архівних справ. Широко залучені також збірники вітчизняних та зарубіжних публікацій документів. Значна увага приділена вивченню таких джерел як спогади тих, хто сам зазнав усіх “принад” таборової скитальщини. Важливим джерелом стали також матеріали періодичних і неперіодичних видань.

Увесь комплекс використаних документів центральних архівних інституцій з урахуванням їх походження, змісту, авторства можна розділити на 3 групи:

- фонди державних установ УНР, ЗУНР, УСРР, Речіпосполитої Польської, Чехословацької Республіки, Королівства Румунія, насамперед їхніх міністерств військових, зовнішніх і внутрішніх справ;

- фонди таборів інтернованих та військовополонених вояків Армії УНР і УГА;

- фонди громадських організацій, які діяли на теренах України та держав перебування української військової еміграції.

Першорядне значення у висвітленні проблеми посідають матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України. Перш за все це документи державних інституцій УНР, зокрема Військового міністерства (ф.1075) та Генерального штабу (ф.1078). Листування з урядом УНР, дипломатичними місіями УНР у Польщі, Чехословаччині, Румунії, урядами країн осідку інтернованих українців, фінансові звіти проливають світло на порядок організації військових частин інтернованої Армії УНР, їхнього військового вишколу, хід і наслідки інспектування таборів, організацію там культурно-освітньої роботи.

Використано також матеріали про перші кроки на міжнародній арені молодої української дипломатії (ф.3696 - МЗС УНР), для якої успішне вирішення проблеми військовополонених та інтернованих було одним із пріоритетних.

Досить великим за обсягом і цінним за змістом є масив різноманітних матеріалів, який зосереджено у фондах таборів - Чехословаччини (фф. 3520, 3530, 3521, 4434), Польщі (фф. 3522, 3526, 3524, 3523, 2439). Це ситуаційні звіти, книги обліку наказів, доручень, розпоряджень таборових адміністрацій, щоденники відділів і особисті, донесення розвідок, заяви і рапорти вояків, статути і протоколи численних об'єднань і товариств та їх філій, їхнє листування з міжнародними допомоговими організаціями тощо.

З'ясувати долю колишніх українських вояків та іхніх сімей допомагають і матеріали таких громадських організацій як Всеукраїнська спілка військових інвалідів (ф.3307), філія Товариства колишніх вояків Армії УНР у м.Каліші (ф.3527), Товариства допомоги українській шкільній молоді, інтернованій у таборах (ф.2467).

До числа найважливіших для досліджуваної теми належать також матеріали НКЗС УСРР (ф.4). Основний масив документів, переважно дипломатичного та інформаційного відділів цього відомства, стосується заходів радянської влади по розкладу української військової еміграції, тиску з цього приводу на урядові кола країн її перебування.

Значний обсяг матеріалів про ставлення більшовиків щодо інтернованих формувань УГА та Армії УНР взято із Центрального державного архіву громадських об'єднань України - фонд ЦК КП(б)У (ф.1), відділ організаційно-інструкторський, підвідділ інформаційний (оп. 20). Це розвідувальні донесення ДПУ та НКВС УСРР для ЦК партії, документи Закордонного відділу ЦК КП України, внутрішні бюлетені відділу преси та інформації НКЗС УСРР, регулярні узагальнюючі матеріали прес-бюро дипломатичного відділу НКЗС УСРР, що містять важливі інформації про українську еміграцію, в тому числі й військову.

Досить різноманітними за своїм походженням, змістом, обсягом, призначенням є документи Центрального державного історичного архіву у м. Львові. Значний джерелознавчий потенціал для студіювання теми дисертації міститься в Колекції документів про діяльність урядів та армій УНР і ЗУНР (ф. 581), Калішської філії Українського центрального комітету (ф. 516), Української збірної станиці у м. Ланьцуті (ф. 753), управління Української військової станиці м. Каліша (ф.580). Це, зокрема, накази, інструкції, протоколи, статистика, фінансові звіти, донесення та рапорти керівників станиць, матеріали про допомогу станичникам з боку Українського центрального комітету, який опікувався українською еміграцією в Польщі. В них є багато інформацій про стан і справи української військової еміграції, конкретні табори військовополонених та інтернованих.

Про матеріальну підтримку мешканців таборів українськими громадськими організацями, які діяли на теренах Польщі, розповідають документи Калішського відділення Українського товариства допомоги емігрантам (ф. 819) та Центрального товариства “Союзу українок” (ф. 319).

Проте основний обсяг подібної інформації дають матеріали одного з найвпливовіших та той час у Галичині українських громадських об'єднань - Українського горожанського комітету у м. Львові (ф.462). В його протоколах, звітах секцій, довідках, численних статистичних та фінансових матеріалах, листуванні, меморандумах до міжнародних благодійних організацій, петиціях до властей є багата інформація про ставлення до української еміграції офіційних властей країн осідку, міжнародної громадськості, української діаспори тощо.

Оригінальні й корисні матеріали виявлені у фонді Наукового товариства ім. Тараса Шевченка(ф.309). Це спогади полонених та інтернованих про табори, статути і протоколи засідань таборових громадських об'єднань і товариств, таборові видання тощо.

Істотним доповненням до матеріалів центральних архівів є документи архівних установ на тих українських землях, які в досліджуваний період знаходилися під юрисдикцією країн перебування інтернованого українського вояцтва. Щодо Закарпатського обласного державного архіву (м. Берегове), то це переважно матеріали Президії цивільної управи Підкарпатської Русі в Ужгороді (ф. 29), що містять чимало донесень жандармських і поліцейських органів про антипольські та антирумунські настрої українців, інформації про табори в ЧСР, де мешкали інтерновані вояки УГА. Є листи глибокої вдячності Т.Масарику за прихильне ставлення до українства, зокрема до військової еміграції.

Скромнішими за кількістю документів стосовно досліджуваної теми є фонди Державного архіву Чернівецької області. В основному йдеться про матеріали Секретаріату внутрішніх справ Буковини (ф. 12), префектур Чернівецького (ф. 15) та Заставніського (ф. 18) повітів. Це, переважно, дозволи на в'їзд і виїзд, заяви з цього приводу українців, вказівки місцевій владі щодо інтернування громадян УНР, звіти сигуранци про обстановку на місцях та її донесення про відвідання Румунії відомими постатями із середовища української еміграції, про репатріацію із польських таборів полонених українців - уродженців Буковини та Південної Бессарабії.

При підготовці дисертації використані також матеріали польських архівів, зокрема - Centralne Archiwum Wojskowe (CAW - Центральний військовий архів) і Archiwum Akt Nowych w Warszawie (AAN - Архів актів сучасної історії у Варшаві).

У CAW найбільший інтерес представляє спеціальна підбірка документів “Інтернована Армія УНР”. З неї почерпнуто чимало відомостей про таборове життя інтернованих, ставлення до них польської влади, діяльність таборових громадських об'єднань.

В AAN, у фондах МЗС та МВС Речіпосполитої Польської, яким інтернована Армія УНР підпорядковувалася на певних етапах таборового періоду, відклалися переважно донесення таборової польської адміністрації про обстановку в таборах та умови життя їх мешканців.

Для розкриття теми досить корисними виявилися матеріали Словацького національного архіву - Slovensky Nacionalni Archiv. Значну джерелознавчу вартість мають доповідні та інформації, що надсилалися до МВС ЧСР президіями земських урядів і поліцейських управлінь Словаччини та Підкарпатської Русі, звіти дипломатичних представництв ЧСР за кордоном перед Радою міністрів ЧСР. В них чимало даних про українську, в тому числі й військову, еміграцію не лише в Чехословаччині, але і в сусідніх країнах, що дає змогу простежити міжнародні зв'язки української військової еміграції, проаналізувати питання про ставлення до українських вояків урядовців ЧСР та інших держав, діяльність українських військових організацій, створених і очолюваних провідними військовими діячами Армії УНР і УГА.

Важливий матеріал містять збірники вітчизняних та зарубіжних публікацій документів. Показово, що уже в 1921 р. у Харкові виходять два збірники дипломатичних документів та історичних матеріалів. Вони були покликані обгрунтувати тезу про антирадянську налаштованість польської та румунської влади, а при їхньому сприянні й української еміграції.

У подальшому ряд грунтовних збірок документів побачили світ в СРСР наприкінці 50-х, впродовж 60-х та на початку 70-х років. У переважній більшості це відомості про зовнішньополітичну діяльність СРСР, але в матеріалах про взаємини з Польщею, Чехословаччиною та Румунією є чимало інформацій про ставлення радянської влади до української еміграції, зокрема військової.

Тоді ж видано окремий збірник документів про діяльність радянської України на міжнародній арені у 1917-1923 рр. Для дисертаційного дослідження найбільш корисні свідчення про репатріацію, ставлення до неї офіційних чинників, політику урядів Польщі, Чехословаччини та Румунії щодо української військової еміграції тощо.

Українська діаспора також публікує джерела до новітньої історії України. Під редакцією відомого історика в еміграції Т.Гунчака видається у Нью-Йорку багатотомне видання, другий том якого присвячений добі Української революції. У ньому досить багато документів проливають світло на різні сторони життя української еміграції. А новий збірник документів з історії міжнародних зв'язків України у сфері науки і освіти подає відомості про допомогу українській міжвоєнній еміграції з боку країн осідку.

Нині публікуються й такі документи, які донедавна були зовсім недоступні дослідникам. Це, зокрема, збірник документів про діяльність розвідки і контррозвідки України у 1917-1921 рр., що доповнює наші уявлення про особливості діяльності спецслужб у середовищі української еміграції.

Нещодавно в Чехії започатковано публікацію документів про українське питання в цілому та українську еміграцію зокрема, видано своєрідний путівник по чеських архівах, доповнений корисною для досліджуваної проблеми інформацією про українські наукові та культурні установи, про відомих постатей із числа військових емігрантів, бібліографію праць представників української діаспори міжвоєнного часу.

Особливий інтерес представляють спогади таборитів, написані по свіжих слідах. Часто це були досить вдумливі міркування таких лідерів військової еміграції як Г.Порохівський, М.Миронович, М.Терлецький, В.Євтимович, С.Яскевич, М.Сигерич, С.Годований, Ф.Коковський та інших. Ряд споминів вийшли уже після другої світової війни. Це публікації П.Білона, В.Проходи, В.Сімянцева, а також збірник, присв'ячений 40-річчю УГА, до якого увійшли спогади колишніх галицьких старшин.

Відома загальна вада мемуарної літератури - домінування суб'єктивного чинника у поглядах і оцінках. Дисертант шляхом поєднання історичного й логічного в ході дослідження прагнув до виважених підходів, намагався якнайповніше використати фактологічний потенціал спогадів.

Окрім архівних і опублікованих документів і спогадів, широко використано матеріали періодичних видань радянських Росії і України, Польщі та Чехословаччини. Мова йде насамперед про офіційні документи - ноти протесту та відповіді на них, листи і заяви тих, хто порвав з військовою еміграцією та закликав до цього інших, а також інформації про українських військовополонених та інтернованих.

Багато конкретних відомостей дають таборові періодичні та неперіодичні видання, яких у кожному таборі було, як правило, кілька.Тематично вони були досить різноманітними. Характерною особливістю матеріалів, що публікувалися на шпальтах таборових видань було те, що в них містилося чимало сюжетів і подробиць, які істотно розширюють наші уявлення про ту добу.

Проблеми військової еміграції висвітлювалися також на сторінках періодичних видань української діаспори, а такий таборовий журнал як “Український Скиталець” (Ліберці) трансформувався у один з друкованих органів усієї діаспори і продовжував виходити вже у Відні.

Другий розділ - “Режим польського полону і допомога українства.” За науковою проблематикою він складається з двох параграфів. У першому - “Умови таборового життя полонених УГА” автор торкається основних засад становлення ЗУНР та її армії, висвітлює обставини полону вояків УГА в умовах збройного конфлікту ЗУНР і Речіпосполитої Польської, аналізує угоду між ЗУНР і Польщею про умови полону та інтернування, в основу якої було покладено принципи Гаагських конвенцій, що передбачали опіку над полоненими, інтернованими, пораненими, хворими тощо.

Крім того, дисертант прагнув з'ясувати кількісні параметри полону (визначивши, що найбільше число військовополонених прийшлося на весну 1919 р. - 18-20 тис. чоловік), соціальну структуру мешканців таборів, їх освітній рівень. Головна ж увага приділена дослідженню умов таборового життя полонених УГА. А воно було нестерпним. Щодо полонених вояків УГА польська сторона не утруднювала себе зобов'язаннями дотримуватись ні вимог Гаагських конвенцій, ні обопільної угоди. Як наслідок - вкрай незадовільними були харчування, побутові умови, медичне обслуговування, підкреслено зверхнім було ставлення до українців з боку чиновників польських таборових адміністрацій. Останні нерідко вдавалась до пограбувань, тортур і навіть вбивств. Варто наголосити, що становище полонених червоноармійців, серед яких були і військовики ЧУГА, було ще гіршим.

Водночас дисертант на широкому документальному матеріалі показав, що важкі випробування, які випали на долю таборитів, не зламали їх морально, не похитнули їхньої віри у свій політичний ідеал - незалежну Україну. Свідченням того стала активна освітня і фахова підготовка, випуск рукописних видань, створення і функціонування військових і громадських товариств, мистецьких і спортивних гуртків, відзначення видатних подій з історії України, численні спроби втеч до Чехословаччини та Німечини, де легше було не тільки вижити, але й продовжити навчання. Така діяльність таборитів переслідувала також мету готувати кадри для галицького самоврядування, на яке так сподівалися полонені вояки УГА.

Вельми важливою і показовою є ще одна обставина, досліджена дисертантом. Йдеться про високий патріотичний дух полонених українців, які спромагалися виділяти із свого надто обмеженого достатку певні суми для підтримки освіти й культури в Галичині, ставилися із співчуттям до полонених червоноармійців (оскільки мали з ними спільного супротивника), нерідко ділилися з ними чим могли.

Об'єктивности ради зауважимо, що галицьке вояцтво все-таки не було монолітно згуртованим. В середовищі таборитів вирували політичні суперечності, чвари, взаємозвинувачення тощо. Переважна більшість засуджувала союз Петлюри-Пілсудського, мали місце русофільські настрої, успадковані від Австро-Угорщини як політична форма протесту проти її панування, певна частина дотримувалась лівих поглядів.

В другому параграфі - “Матеріальна та моральна підтримка таборитів українцями Галичини та діаспори” автором грунтовно досліджуються різноманітні форми допомоги полоненим воякам УГА.

Особливу увагу звертає дисертант на висвітлення діяльності Українського горожанського комітету у Львові, що організував матеріальну, фінансову, правову та іншу допомогу полоненим, інтернованим, політв'язням, бездомним, хворим, інвалідам, голодаючим, немічним літнім людям, дітям-сиротам. Крім того, УГК поширював на шпальтах українських і польських видань правдиву інформацію про нестерпне становище полонених та апелював з цього приводу до польської влади і міжнародних структур. Це було не до вподоби урядовим колам Польщі. Діяльність УГК була невдовзі заборонена, проте окремі його секції продовжили працю підпільно.

Оперуючи конкретними фактами, автор показав внесок української діаспори у справу організації матеріальної допомоги таборитам. В основному це була грошова допомога. Посильну матеріальну підтримку полоненим надавала Армія УНР. Більше того, її командування намагалося вербувати галицьких вояків до свого війська. Одним із позитивних наслідків такої активної допомогової діяльності українства стало те, що польська влада вимушена була дещо пом'якшити режим полону.

Дисертант наводить приклади і дає оцінку діяльності в Галичині міжнародних благодійних організацій, підкреслюючи, що їхня допомога приходилася головно на міських жителів, а ними були переважно поляки. На підставі конкретних фактів у праці доведено, що оскільки міжнародні благодійні організації фінансувалися державами Антанти, то вони й дотримувалися проантантівської політичної орієнтації - левову пайку допомоги надавали Польщі як своєму антибільшовицькому форпосту на сході, а відтак залишали поза увагою поневіряння полонених галичан, аби не загострювати відносин з польським урядом.

В дослідженні також з'ясовано, яку позицію стосовно полоненого галицького вояцтва займали більшовики. В радянсько-польському діалозі ця тема не виносилась на обговорення, оскільки, з одного боку, радянська сторона ставилася до проблеми Східної Галичини як до внутрішньої справи Польщі, а з другого - мала щодо неї власні інтереси і наміри. Вона була зацікавлена у поверненні із польських таборів до Східної Галичини українських вояків, особливо прокомуністично налаштованих, оскільки вбачала в них потенційних прихильників і провідників там своєї імперської політики.

На відміну від більшовиків, у середовищі галицьких військовополонених досить активно, як засвідчують факти, діяли представники інтернованих у Польщі Армії УНР і Білої гвардії (угруповань генералів С.Булак-Балаховича і Б.Перемикіна) та емісарів генерала П.Врангеля. Проте їхнє намагання залучити галичан до своїх лав наштовхувалось на потужний спротив галицьких старшин, які не бажали розпорошувати свої формування, плекаючи надію на встановлення українського управління в краї, для якого конче потрібні були б військові кадри.

Третій розділ - “Політика Речіпосполитої Польської та Української СРР щодо інтернованої Армії УНР” складається з двох параграфів. У першому з них розкрито еволюцію політики польської влади стосовно українських інтернованих, яка упродовж кількох років зазнала істотних змін. Спочатку польський уряд цілком влаштовував його повний контроль над інтернованими угрупованнями Армії УНР, які передбачалося використати на випадок війни проти більшовиків. Це виглядало цілком природним з огляду на дві обставини: антирадянську налаштованість українського вояцтва і союзницькі зобов'язання сторін згідно договору Пілсудського-Петлюри. Крім того, під час тривалих переговорів у Мінську й Ризі все ще боєздатне українське військо було додатковим знаряддям тиску польських дипломатів на радянських візаві.

На основі вивчення документів дисертант дійшов висновку про кардинальну зміну зазначеної ситуації після підписання та ратифікації Ризького мирного договору, який зміцнив міжнародне становище радянських Росії та України, з чим не могла не рахуватися Польща. Більше того, згідно другої статті згаданого договору сторони зобов'язувалися не підтримувати на своїй території ворожих військових угруповань стосовно кожної із сторін. Тому польський уряд швидко активізував зусилля по ліквідації таборів.

Використані документальні матеріали свідчать про напружені стосунки, що нерідко складалися між інтернованими і польськими таборовими адміністраціями. Проведенню політики польського табірного керівництва за принципом “розділяй і владарюй” певною мірою полегшувало саме українське старшинство, в рядах якого точилась боротьба амбіцій, мали місце політичні чвари, різного роду непорозуміння.

Однак сам факт, що польський уряд прийняв велику масу українців (в тому числі понад 15 тис. вояків Армії УНР), розселив їх, дозволив у таборах українське військове самоврядування, створив певні умови побуту, піклувався про забезпечення харчуванням, одягом, медичним обслуговуванням, заслуговує позитивної оцінки.