Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії: ставлення влади і умови перебування

Не оминається в дисертації й питання активної культурно-освітньої праці, котра розгорнулася в середовищі інтернованих не без сприяння офіційної влади. В таборах було створено багато різноманітних товариств і організацій, видавалися газети, журнали, альманахи. Польська влада дозволяла інтернованим виїзд на навчання до інших країн.

Посильну допомогу в утримуванні таборів та розгортанні в них культурно-освітньої діяльності польський уряд одержував від різних міжнародних благодійних організацій та українських товариств. Серед них були Міжнародний Червоний Хрест, Союз християнських юнаків (YMCA), Союз християнських дівчат (YWCA), Британський благодійний комітет, Український горожанський комітет, Український центральний комітет.

В другому параграфі, досліджуючи питання про ставлення радянської влади до інтернованої на теренах Польщі Армії УНР, показано, що радянські Росія і Україна не залишилися до неї байдужими. Хоча українські вояки перебували на режимі інтернування, їхня боєздатність і дисциплінованість, поєднані з антирадянською налаштованістю, завдавали значного клопоту більшовицькому керівництву. Непокоїла його також перспектива можливого об'єднання Армії УНР з УГА, пильно стежили у Москві та Харкові за контактами їхнього військового командування з представниками Добровольчої та Руської армій.

Після підписання Ризького мирного договору пряма воєнна загроза начебто й відійшла на задній план, але могла проявитися у формі організації антибільшовицького повстання чи партизанського рейду. До того ж, сам факт наявності українського війська живив надію прихильників української державності в Україні і поза нею на активний спротив імперській політиці Москви.

Ця ситуація і впливала на стратегічний курс радянської влади щодо української військової еміграції. Оскільки військовий варіант був нереальним, необхідно було визначити і втілити в життя всі можливі заходи для її політичного розкладу. Наведені в дисертації факти свідчать про серйозні розрахунки більшовицького керівництва на розклад Армії УНР із середини шляхом агітації і пропаганди, використання потенціалу спецслужб, амністій для рядового і командного складу, а також на репатріацію.

Рееміграцію проводила Російсько-українська делегація Мішаної радянсько-польської комісії з осідком у Варшаві, створена згідно Ризького мирного договору. Проте і оприлюднення текстів амністій, і персональне опитування мешканців таборів представниками Мішаної комісії на предмет репатріації, про які досить докладно розповідається в праці, не дали бажаних результатів. Масового повернення українських вояків не сталося.

Головною перешкодою була державницька позиція самих таборитів, які рішуче не сприймали радянської влади. Негативну роль зіграла й інструкція від 12 квітня 1922 р. до проголошеної радянською стороною амністії старшинському складу, згідно якої репатріація проводилася лише після персонального дозволу на неї відповідної служби ВУЦВК. За тим стояли не лише суто бюрократичні перепони. Радянське керівництво застерігало себе від політично неблагонадійних, в першу чергу українського старшинства.

Не останню роль у провалі репатріації інтернованих вояків Армії УНР відіграли і контрзаходи українського військового командування, зокрема звернення Головного отамана, наказ інспектора військ та ціла низка конкретних заходів, включаючи й залякування та переслідування тих, хто зголошувався на репатріацію. Доходила до таборитів інформація й про репресії радянських каральних органів стосовно реемігрантів.

Провал більшовицької політики розкладу інтернованої на теренах Польщі Армії УНР офіційно було визнано НКЗС УСРР у 1923 р. Однак подальша доля інтернованих українських вояків більшою мірою залежала від польської влади. Вдоволена територіальними придбаннями за рахунок українських земель, Річпосполита Польска, уклавши Ризький договір, стала на шлях поступового налагодження взаємин з більшовиками. До того ж повоєнна розруха, економічна криза в державі також спонукали уряд до згортання режиму інтернування і функціонування таборів, що закінчилося у 1924 р. їх повною ліквідацією.

Четвертий розділ - “Становище угруповань УГА у таборах Чехословацької Республіки”. У першому параграфі цього розділу - “Особливості режиму інтернування” аналізуються характерні риси та особливості запровадженого чехословацькою владою режиму інтернування формувань УГА, які згодом поповнилися втікачали із польського полону, біженцями із Галичини та військовополоненими українцями із італійського табору в м. Кассіно. Всього контингент інтернованих в ЧСР українців складав понад 6 тис. чоловік.

Досліджено основні політичні та економічні підстави та мотиви прихильного ставлення до української військової еміграції чехословацької влади, висвітлено позитивну роль у цьому тодішнього президента ЧСР Т.Масарика. Крім того, дисертантом показано, який помітний вплив на режим інтернування мали політичні, економічні, етнічні, територіальні інтереси не лише самої ЧСР, але й сусідніх з нею держав, насамперед Польщі. Чехословаччина хоча й сприймала українську еміграцію як фактор розбудови зв'язків з Україною, в перспективі бачила її місце в складі Російської федерації і, принагідно, не заперечувала проти статусу української автономії. Відтак антибільшовицька позиція чехословацького керівництва спонукувала його підтримувати антирадянську налаштованість українських вояків.

Аналіз основних засад режиму інтернування доводить, що українське вояцтво перебувало на становищі, максимально наближеному до статусу чехословацьких військовиків, мало подвійне підпорядкування - уряду ЗУНР та Міністерству оборони ЧСР. Українські вояки були забезпечені помешканням, харчуванням, обмундируванням, отримували відповідну платню, мали певний приробіток поза табором у складі робітничих відділів, постійно працювали над підвищенням своєї боєздатності.

Однак значна заслуга чехословацької сторони не лише в матеріальній підтримці українського вояцтва, але і в сприянні по створенню розгалуженої мережі громадсько-політичних, культурно-просвітніх, допомогових та інших організацій, можливості підвищувати фаховий рівень, зокрема навчатися у вищих школах. Причому чехословацький уряд надав досить значну допомогу українським військовикам за умови, що в самій ЧСР, в тому числу і в парламенті, було чимало противників такого підходу. У тодішніх важких економічних, політичних та соціальних умовах це було досить складним завданням.

Автором належним чином розкрито, як галицьке вояцтво, сподіваючись на розв'язання державами Антанти проблеми Східної Галичини на свою користь, плідно працювало над підвищенням свого культурно-освітнього й фахового рівня аби прислужитися у створенні державного і господарського апарату та війська у краї, а в перспективі й для майбутньої соборної суверенної української держави.

Наведені в дисертації факти засвідчують, що цій меті було підпорядковане систематичне вишукування коштів таборитами для підтримки полонених у польських таборах, розвитку освіти у рідному краї. Вони намагались всіма доступними їм на той час можливостями зробити посильний внесок у послідовну боротьбу галицького суспільства проти полонізації.

У другому параграфі - “Політичне протиборство в середовищі українського вояцтва та навколо нього” порушено актуальну проблему політичної єдності та згуртованості у середовищі військової еміграції, що є неодмінними умовами успішної боротьби за незалежність.

На конкретному матеріалі дисертантом з'ясовано, що українська військова еміграція в Чехословаччині, де боротьба за елементарне виживання не набрала гострих форм, не була позбавлена ряду істотних вад, її роздирали внутрішні суперечності та ослаблювала боротьба різних політичних течій і груп.

З огляду на те, що проблема політичної єдності є надто важливою і для сучасного українського суспільства, дисертант окреслив коло причин і передумов, що породжували розбрат. Це політичні розбіжності між українцями та представниками інших етносів, насамперед з німцями, постійні чвари і взаємозвинувачення між наддністрянцями і наддніпрянцями, різні політичні орієнтації та уподобання.

Все це не лише розхитувало монолітність військової еміграції, але й робило її надто вразливою з боку активної діяльності в її середовищі представників різних українських емігрантських течій, емісарів Денікіна і Врангеля, спецслужб багатьох країн, в першу чергу Речіпосполитої Польської ї Української СРР. Усі вони намагалися використати галицькі військові угруповання у власних цілях. Представники українських політичних течій і білогвардійських формувань прагнули вербувати мешканців таборів до своїх лав. Польська влада, аби створити враження відсутності спротиву колонізації нею українських земель в період, коли Рада послів держав-переможниць вирішувала долю Східної Галичини, погоджувалася на репатріацію благонадійного рядового контингенту. Уряд радянської України вживав заходів для політичного розкладу галицького вояцтва і, водночас, його влаштовувала рееміграція галичан, особливо прихильників комуністичної ідеї, які мали б посилити пробільшовицький вплив у краї, а в перспективі зіграти певну роль у його приєднанні до радянської держави.

Разом з тим, як показано автором, ставлення чехословацької влади до цих намірів сусідніх держав стосовно УГА з часом зазнавало змін. До врегулювання чехословацько-польського конфлікту щодо Тєшинської Силезії Чехословацька Республіка не була зацікавлена у розкладі галицького вояцтва, враховуючи його антипольську і антибільшовицьку налаштованість.

Згодом, у зв'язку з підписанням договору з Річчюпосполитою Польською, напливом до ЧСР білої еміграції (на допомогу якій виділялися значні державні кошти), посиленням пробільшовицького впливу в середовищі інтернованих, чехословацькому урядові стала вигідна ліквідація режиму інтернування галицьких легіонерів. Цим він рахувався з позицією певних чехословацьких, переважно комуністичних кіл, скорочував витрати на підтримку самої еміграції, поліпшував стосунки з Польщею і радянською Росією, яким імпонувало прийняття такого рішення.

П'ятий розділ - “Ставлення Королівства Румунія до інтернованого українського вояцтва в контексті радянсько-румунських відносин” проливає світло на одну з найменш досліджених проблем української військової еміграції. В його першому розділі аналізуються хід розміщення й умови перебування формувань Армії УНР у румунських таборах та політика румунського уряду щодо інтернованих українців. Кількість українського вояцтва у румунських таборах була значно меншою (близько 2 тис. чоловік), ніж у Польщі та Чехословаччині. Окрім угруповань Армії УНР, на територію Румунії потрапили незначне число вояків-галичан, рештки українських партизанських загонів А.Гулого-Гуленка, Н.Махна та інших партизанських з'єднань, а також певна кількість військовиків Руської армії, серед яких були й українці за походженням.

Румунський уряд надав їм посильну матеріальну допомогу, взяв у таборах на своє утримання, забезпечив частину українських військовиків сезонною працею, створив умови для збереження військової організації, налагодження культурно-освітньої діяльності, забезпечив зв'язок з дипломатичною місією УНР у Румунії. Однак румунська влада через вкрай обмежені економічні та фінансові можливості не могла забезпечити інтернованих українців на рівні, бодай наближеному до чехословацького. Тяжка економічна скрута вкрай негативно позначилася на моральному стані інтернованого українського вояцтва. Особливо гнітила таборитів повна невизначеність політичних перспектив.

На конкретному фактичному матеріалі в дисертації показано, що румунська сторона аж ніяк не опікувалася національними інтересами українців, а дбала про власні. Справжньою метою Румунії було прагнення в першу чергу використати українські військові формування у можливому протистоянні з більшовиками, а не в сприянні українському державотворенню. Водночас існування незалежної від Росії України для Румунії було більш вигідне, ніж сусідство з маріонетковою УСРР, повністю підпорядкованою РСФРР. Адже самостійна Україна являла б собою меншу загрозу з огляду на можливий територіальний конфлікт, ніж більшовицька Росія з її амбіціями до відновлення вже радянської імперії та претензіями на світове панування.

З другого боку, румунська сторона тверезо оцінювала військові можливості та враховувала політичні настрої Амії УНР і врангелівського війська, чиї загони перебували на її території. Адже обидві армії об'єднувала принципова антирумунська позиція щодо Південної Бессарабії та Північної Буковини. В свою чергу це породжувало сумніви, а то й недовіру згаданим військовим формуванням, перебування яких на румунській території могло стати джерелом нестабільності всередині країни. Проте румунський уряд не міг не рахуватися з волею держав Антанти, які протегували антибільшовицьким силам, особливо врангелівцям.

В другому параграфі проаналізовано зміст радянсько-румунського діалогу щодо проблеми інтернованих. Наявність на території Румунії українських і російських антибільшовицьких військових формувань завдавала урядовцям радянських України і Росії додаткового клопоту по усуненню небезпеки, які ті собою являли. З цією метою було розроблено ряд превентивних заходів, висвітлених автором, що здійснювались через дипломатичні канали, засоби масової інформації та пропаганди, активне використання можливостей спецслужб.

З свого боку румунська сторона добре усвідомлювала імперську сутність радянської влади, але свої взаємини з нею будувала виходячи з реалій того, що має справу з великою військовою потугою, а тому стримувала свою антибільшовицьку неприязнь.

У широкому спектрі політичних розкладок своє місце посідали й інтерновані українські військові угруповання, які можна було б використати на боці Румунії в напружений момент радянсько-румунських відносин, коли прикордонні сутички легко могли перерости у збройний міждержавний конфлікт. На руку румунам був і листопадовий рейд 1921 р. в Україну А.Гулого-Гуленка, який, в разі успіху, міг би послабити більшовицькі позиції на півдні. Із наведеного випливає, що румунська влада свідомо зволікала у справі видачі ватажків українських військових загонів радянській стороні, яка так послідовно на тому наполягала. Не змінила румунська сторона своєї позиції і після ліквідації режиму інтернування.

У висновках узагальнено основні досягнення автора.

Розвиток суспільно-політичних процесів у Європі на початку ХХ ст. призвів до глибоких геополітичних змін, поклавши початок пошуку більш досконалих моделей соціально-економічного та політичного устроїв. Це було особливо актуальним з огляду на те, що перша світова війна, революції та локальні збройні конфлікти виснажили економічний та людський потенціал континенту. До того ж на карті Європи з'явилася низка незалежних держав, серед яких була й Україна.

Наслідки революцій і воєн та поразка визвольних змагань виявилися для України дуже згубними. Одним з найтяжчих стало масове насильницьке переміщення української людності на територію країн-сусідів. Поза межами України опинилися люди із усіх її регіонів, що в підсумку й породило проблему української міжвоєнної еміграції, значну частину якої склала еміграція військова - зокрема угруповання Армії УНР і УГА.

За своєю соціальною структурою ця еміграція була переважно селянською, власне вона і не могла бути іншою. Крім того, за кордоном опинилися уряди УНР та ЗУНР, лідери та актив політичних партій, значна частина інтелігенції, їхні прихильники та симпатики, які переймалися ідеєю боротьби за українську незалежність.

Умови перебування української військової еміграції у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії цілком і повністю залежали від ставлення до неї офіційної влади названих країн. Найприхильнішим до українців було ставлення уряду Чехословаччини та її президента Т.Масарика, які сприймали українську еміграцію як фактор взаємовигідних зв'язків, хоча й мали певні застереження щодо ідеї української незалежності. Натомість у Польщі, попри всі позитивні моменти, позиція влади стосовно українців була підкреслено зверхньою, а допомога максимально обмеженою. Дещо краще було становище інтернованих українців у таборах Румунії, для якої вигіднішим було сусідство з незалежною Україною, ніж з маріонетковою УСРР.

Політика правлячих кіл держав осідку української військової еміграції щодо неї коригувалася в залежності від впливу внутрішніх і зовнішніх факторів - в першу чергу сприятливих для них наслідків територіальних придбань за рахунок українських земель і утвердження радянської влади.

Уряди країн перебування мали свої інтереси щодо інтернованих українських формувань, в першу чергу намагалися використати їх у протистоянні з більшовиками.

Радянська влада вбачала у військовій еміграції своїх політичних супротивників і докладала значних зусиль по її знешкодженню шляхом політичного розкладу та засобами діяльності спецслужб. Основна увага при цьому приділялася боротьбі проти петлюрівців.

Однією з найхарактерніших рис таборового життя українського вояцтва виявилася неабияка його здатність до самоорганізації, що виразно проявилася в активній і плідній громадсько-політичній, культурно-просвітницькій, допомоговій та видавничій діяльності, зв'язках з міжнародною спільнотою та українською діаспорою. В такий спосіб переслідувалася мета не лише виживання в умовах еміграції, а й підготовки майбутніх кадрів для соборної суверенної української держави.

Важливим об'єднуючим фактором у житті таборитів стала церква. Різні церковні громади створювали свої братства, похідні церкви, регулярно виходили у світ церковні видання.

Істотної шкоди державницьким устремлінням інтернованого українського вояцтва завдавали політичні суперечності й розбіжності в його середовищі, амбіції і протистояння серед старшин. Вони давали змогу діяти в таборах представникам різних українських політичних течій, емісарам Денікіна і Врангеля, агентам іноземних розвідок, які переслідували свої власні цілі.

Одним з найоптимальніших шляхів розв'язання проблем української військової еміграції могла бути репатріація, але в силу ряду причин масового повернення людей додому не відбулося.

З ліквідацією таборів його мешканці стали набувати цивільного статусу. Частина з них залишилася в країнах осідку, решта мігрували в інші країни Європи та за океан у пошуках можливостей вижити. А найпослідовніші прихильники української незалежності, об'єднуючись у товариства, в тому числі й військові, не припинили політичної боротьби за свій політичний ідеал. Ця боротьба стала для них змістом життя.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії: ставлення влади і умови перебування (1919-1924 рр.).- К.: Інститут історії України НАН України, 1999. - 352 с.

Українська Галицька Армія в умовах інтернування на теренах Чехословаччини (1919-1923 рр.). - К.: Інститут історії України НАН України, 1999. - 92 с.

Українські військові формування на теренах Румунії (1919-1923 рр.). - К: Інститут історії України НАН України, 1999. - 61 с.

На службі противників європейської безпеки (с.59-74). - У книзі: Буржуазний націоналізм - знаряддя ворогів соціального прогресу і міжнародної розрядки. - К.: Наукова думка, 1979. - 309 с.

Історія українських політичних партій. Навчальний посібник. - К.: Національна академія внутрішніх справ України, 1999. - 109 с. (Співавтори: Потапов Г.Г., Шевченко В.Ф.). Автором написані с. 3-12.

Межвоенная украинская эмиграция в Болгарии // Rossica. Научные исследования по русистике, украинистике, белорусистике. - Praha: Euroslavica, 1996.- № 2. - S.107-120. (Співавтор: Павленко В.В.). Автором написані с. 107-116.

З історії української еміграції міжвоєнного періоду // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. - К.: Інститут історії України НАН України, 1997. - Вип. 6. - С. 106-111.

Репатріація з України польських військовополонених і біженців. 1920-1923 рр. // Україна в європейських міжнародних відносинах. Науковий збірник. - К.: Інститут історії України НАН України, 1998. - С. 393-422.

Репатріація військовополонених українців із Польської Республіки. 1920-1923 рр.// Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. - К.: Інститут історії України НАН України, 1998. - Вип. 7. - С. 25-49.

Українська Галицька Армія в таборах Чехословаччини: боротьба політичних течій та амбіції лідерів // Збірник навчально-методичних і наукових статей історичного факультету. - Луцьк: Волинський державний університет ім. Лесі Українки, 1999. - Вип. 4. - С. 42-49.

Режим інтернування щодо частин Армії УНР у Румунії. 1920-1923 рр.// Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє. Спецвипуск, присвячений внеску української еміграції в розвиток національної та світової культур. - Тернопіль: “Економічна думка”, 1999. - С. 85-90.

Політичне протиборство в середовищі вояків Української Галицької Армії у таборах Чехословаччини // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. - Серія історія, економіка, філософія. - К.: Київський державний лінгвістичний університет, 1999. - Вип. 3. - С.175-181.

Перебування угруповань Української Галицької Армії на території Чехословаччини. 1919-1923 рр // Український історичний журнал. - К.: Інститут історії України НАН України, 1999. - № 2. - С.113-124.

Політика Української СРР щодо інтернованої у Польщі Армії УНР // Історія України. Маловідомі імена, події, факти .Збірник статей. - К.: “Рідний край”, 1999. - Вип. 5. - С. 303-335.

Радянсько-румунський діалог з проблеми інтернованих українських військових формувань. 1920-1923 рр. // Історія України. - К.: Видавниче підприємство “Перше вересня”, 1999.- № 33. - Вересень. - С. 5-7.

Інтерновані формування УГА у таборах Чехословаччини // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. - К.: Інститут історії України НАН України, 1999. - Вип. 12. - С. 191-207.

Підтримка українством вояків Української Галицької Армії у польському полоні // Наукові записки. К.:Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського, 1999. - Т. 4. - С. 212-221.

Частини Армії УНР в умовах інтернування на території Румунії. 1920-1923 рр. // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. - Луцьк: Волинський державний університет ім. Лесі Українки, 1999. - Вип. 5. - С. 30-34.

Ставлення чехословацьких властей щодо інтернованих частин Української Галицької Армії // Проблеми слов'янознавства. - Львів: Львівський національний університет ім. Івана Франка, 1999. - Вип. 50. - С. 185-192.

Політика уряду Румунії щодо інтернованих частин Армії УНР. 1920-1923 рр. // Relatii romano-ucrainene: istorie si contemporaneitate. - Satu-Mare: Editura muzeului Satmarean, 1999. - S. 301-306.

Політика уряду Чехословаччини щодо інтернованих українських вояків // Historicky casopis. - Bratislava: Slovak academik press, 1999. - № 1. - S. 56-69.

Українська громадськість Галичини на підтримку військовополонених УГА. 1919-1922 рр. // Українська наука : минуле, сучасне, майбутнє. - Тернопіль: “Економічна думка”, 1999. - С. 42-50.

Інтерновані українські військові угруповання: взаємовідносини Армії УНР і УГА з урядами і громадськими об'єднаннями держав перебування. ІV міжнародний конгрес україністів. Одеса. 26-29 серпня 1999 р. Доповіді і повідомлення. Історія. Частина 3. - Одеса-Київ-Львів, 1999.- С. 101-108.

Размещено на Allbest.ru