Мандрівні записки Й.А. Ґільденштедта як джерело з соціально-економічної історії України другої половини XVIII ст.

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 8 наукових робіт (загальним обсягом 6,8 друк. арк., з яких автору належить 5,8 друк. арк.), розміщених у збірниках наукових праць та матеріалах конференцій.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (п'яти підрозділів), висновків, приміток, списку джерел і літератури (310 найменувань), додатків (14 стор.). Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 256 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі окреслено сутність, стан і значущість наукової проблеми, визначено підстави й вихідні дані для розробки теми, обґрунтовано її актуальність, сформульовано мету та завдання дослідження, його хронологічні й географічні межі, розкрито новизну і практичне значення роботи.

У першому розділі - “Ступінь наукової розробки проблеми, джерельна база та методологія дослідження” - розглянуто історіографію проблеми та охарактеризовано джерела, покладені в основу дисертації, а також визначено методологічні засади дослідження.

Літературу з досліджуваної проблеми умовно поділено на чотири групи:

праці джерелознавчого характеру, в яких певне місце відводиться мандрівним запискам Й.А. Ґільденштедта;

конкретно-історичні праці, де “Reisen” використовувалися як джерело;

довідкові матеріали чи спеціальні статті, безпосередньо присвячені Й.А. Ґільденштедту та його науковій діяльності;

спеціальні роботи та окремі розділи чи фраґменти узагальнюючих досліджень з історії експедиційної кампанії Академії наук 1768-1775 рр.

Аналіз цієї літератури дав підстави виокремити такі періоди в її вивченні: 1-й - 70-ті рр. XІХ - початок ХХ ст.; 2-й - 1920-ті рр.; 3-й - 1930-ті-1940-ві рр.; 4-й - 1950-1980-ті рр.; 5-й - 1990-ті рр.

У контексті вивчення історії України мандрівні записки Ґільденштедта в якості джерела залучалися ще у 90-х рр. ХVІІІ ст.. Але про більш-менш систематичне їх студіювання можна говорити лише починаючи з 70-90-х рр. ХІХ ст., коли було здійснено російські переклади окремих частин “Reisen” Протягом цього періоду опрацювання записок здійснювалося переважно на базі позитивістської методики. Найпослідовніше джерелознавчий аналіз “Reisen” у її межах здійснили М. Салтикова та Д. Багалій, готуючи до друку “Дневник путешествия по Слободско-Украинской губернии”. Окрему розвідку подорожі Й.А. Ґільденштедта Малоросією присвятив Л. Синицький. Супроводжуючи докладний переказ частини “Reisen”, де йшлося про зазначений реґіон, близькими за тематикою повідомленнями інших подорожників (І. Долгорукого, Й.В. Меллера), Л. Синицький надав читачам можливість не лише перевірити достовірність конкретних даних, побачити описувані мандрівниками явища, факти, події у динаміці, але й збагнути специфіку відбиття тогочасних реалій у свідомості подорожників. Оцінку ступеня запровадженості до наукового обігу відомостей Ґільденштедта (присвячених Донщині) на початку ХХ ст. уперше зробив С.Г. Сватіков

Поряд із студіями джерелознавчого характеру, у зазначений період окремі дані з “Reisen” залучалися також до конкретно-історичних праць.

Короткі нариси про постать Й.А. Ґільденштедта, його наукову діяльність, містять численні твори енциклопедичного й довідково-біографічного характеру, видані в Російській імперії у ХІХ - на початку ХХ ст. Спільною рисою цих нарисів є тотожність концептуального бачення наукової діяльності Ґільденштедта - у фокусі його особистого внеску “у розвиток російської науки”.

В узагальнюючих працях зазначеного періоду (перш за все, з історії Санкт-Петербурзької Академії наук) цілі, результати та значення експедиційної кампанії 1768-1774 рр. висвітлювалися з позицій “збагачення загальної науки й користі Російської держави та просвітництва”.

Радянські історики, в цілому, активно залучали мандрівні записки Й.А. Ґільденштедта до своїх студій, хоча інтенсивність використання зазначеного джерела протягом 1920-1980-х рр. була неоднаковою.

У 20-х рр. ХХ ст. записки Ґільденштедта як джерело практично не викликали інтересу з боку дослідників; попри окремі спроби звернення до “Reisen” (у межах студій фізико-географічного характеру), базовий засяг вміщеної в них інформації лишався незадіяним.

У 30-40-х рр. актуалізації наукового доробку Ґільденштедта посприяла проваджена в СРСР евристична робота (щодо джерел історії експедиційної діяльності Академії наук) та видання на її базі праць інвентарізаційно-інформативного характеру. Широке використання “Reisen” радянськими дослідниками, у тому числі - в контексті історії України, стало можливим завдяки тому, що у 30-ті рр. “класова позиція” Й.А. Ґільденштедта успішно витримала “перевірку” з боку істориків-марксистів.

Протягом 50-80-х рр. у висвітленні радянськими дослідниками історії академічної кампанії спостерігалися нові тенденції, поява яких стала закономірним наслідком формування в Радянському Союзі нового концептуального бачення історії СРСР у цілому та УРСР - зокрема.

На противагу історикам 30-х рр., які вбачали в експедиційній кампанії 1768-1774 рр. інструмент колоніальної експансії Російської імперії, з 50-х рр. цілі та завдання цих експедицій радянські дослідники почали тлумачити як суто наукові (з наголосом на “піклуванні про загальне благо”), відроджуючи в такий спосіб стереотипи російської “дореволюційної” історіографії. Зауважимо, що вивчення історії експедицій 1768-1774 рр. протягом зазначеного періоду відбувалося у силовому полі “ломоносовського міфа”.

Поширення “переяславської” версії української історії (з середини 50-х рр.) сприяло більш активному залученню мандрівних записок Ґільденштедта в якості джерела до студій з історії російсько-українських наукових зв'язків.

На тлі актуалізації в СРСР повоєнних років теми міжнародного співробітництва, вивчення історії експедицій 1768-74 рр. (зокрема - експедиції Ґільденштедта) відбувалося також через призму російсько-німецьких наукових контактів. У дослідженнях такого роду (на відміну від праць, де вчені-німці потрапляли до числа “російських учених”), наголос робився на етнічній приналежності керівників експедицій, факті отримання ними освіти у навчальних закладах Німеччини, роботі в Росії за контрактом. У свою чергу, істориками НДР експедиційна кампанія (у тому числі й діяльність Ґільденштедта) вивчалася у межах німецько-російських культурних зв'язків другої половини ХVІІІ ст.

У 50-80-ті рр. повідомлення про Й.А. Ґільденштедта, як одного з керівників експедицій 1768-1774 рр., були занесені до союзних та республіканських енциклопедичних видань (як загального, так і галузевого характеру).

Протягом зазначеного періоду у радянському джерелознавстві тривала дискусія з приводу класифікації історичних джерел. Наявність своєрідного плюралізму в зазначеному питанні певною мірою відчувається у працях, автори яких піддавали класифікації “Reisen”: частина дослідників зараховувала це джерело до матеріалів наукових експедицій чи географічних мандрівок, частина - до мемуарної літератури. Зауважимо, що віднесенням твору Ґільденштедта до того чи того виду джерел обумовлювалась і відповідна оцінка інформативних можливостей цього джерела, його автентичності, достовірності наявних у ньому фактів.

У площині практичного використання мандрівних записок Ґільденштедта в якості джерела спостерігається задіяність інформації переважно соціально-економічного характеру. Це було зумовлено головним чином самою спрямованістю змісту джерела, а також прихильністю радянських дослідників до економічно детермінованих схем історичного процесу. Результатом залучення твору Ґільденштедта до студій з історії України (чи історії її окремих реґіонів) другої половини ХVІІІ ст. стало впровадження до наукового обігу значного масиву матеріалів про стан ремесел та промислів, розвиток міжреґіональних торговельних зв'язків, а також відомостей про хід заселення Півдня України.

Із здобуттям Україною державної незалежності виникли передумови для формування нової концепції національної історії, за якою Україна та українці виступали б повноцінним суб'єктом історичного процесу. Розпочався процес звільнення історичної науки від нав'язуваних марксистсько-ленінською методологією схем, підходів, трактувань у висвітленні цілого кола проблем вітчизняної історії. Все це відкрило широкі перспективи у використанні інформативних потенцій джерела, яке нас цікавить. Попри те, що деякі з зазначених перспектив уже окреслені вітчизняними дослідниками (у тому числі - відносно соціально-економічної історії України другої половини ХVІІІ ст.), а окремі фраґменти “Reisen” - залучені до краєзнавчих праць, саме ж джерело - виступало об'єктом уваги авторів невеликих за обсягом розвідок історіографічного та джерелознавчого характеру, в цілому можна констатувати відсутність у 90-ті рр. істотного просування у вивченні та використанні записок Ґільденштедта.

Серед російських та німецьких дослідників у 90-ті рр. спостерігається нова хвиля піднесення інтересу до історії російсько-німецьких культурних зв'язків другої половини ХVІІІ ст. На цьому тлі все активніше до наукового обігу впроваджується творчий доробок Й.А. Ґільденштедта.

Вагомий внесок у розробку досліджуваної проблеми зробили дослідники з української політичної еміґрації. Головною відмінністю їхніх праць є розгляд записок Й.А. Ґільденштедта у контексті української - насамперед національної, повноцінної та самодостатньої - історії. Характерним моментом у зазначених працях є ухил у бік розв'язання завдань пізнавально-виховного плану (при дотриманні багатьох елементів науковості).

В цілому, аналіз літератури показав, що ґрунтовного джерелознавчого аналізу записок Ґільденштедта поки що не зроблено. Як джерело з історії України, “Reisen” комплексно не вивчалися. Наявна в них інформація соціально-економічного характеру використовувалась у досить вузькому діапазоні. У дуже загальних рисах визначені перспективи використання цього джерела на сучасному етапі. Усі ці чинники зумовили проведення спеціального джерелознавчого дослідження, присвяченого “Reisen”. Криза у вивченні питань соціально-економічного розвитку України другої половини ХVІІІ ст., що її переживає сучасна українська історична наука, та придатність джерела до студіювання саме такої проблематики визначилили вибір напряму дослідження.

Джерельна база дисертації. Основним джерелом для даного дослідження виступали “Reisen” Й.А. Ґільденштедта.

Для виявлення цінних з наукової точки зору пластів інформації про Україну, які містяться у джерелі, але не потрапили у наявні російськомовні переклади окремих частин “Reisen”, а також для з'ясування ступеня впровадженості до наукового обігу тих чи тих відомостей, вміщених у записках, з нашого боку мало місце активне використання опублікованих російських перекладів частин твору, про який йдеться.

Нами використовувалися також наукові статті та промови Ґільденштедта, близькі за тематикою і змістом до окремих питань соціально-економічного розвитку України, висвітлюваних у “Reisen”. Це дозволило краще зрозуміти погляди вченого на явища економічного життя, чітко не окреслені у записках.

Для вичленення з тексту “Reisen” запозичених даних залучалися статистико-економічні матеріали, зібрані Ґільденштедтом під час експедиції по Україні, його рапорти до Академії наук за 1773-1774 рр., переписка з місцевими канцеляріями, які зберігаються у Санкт-Петербурзькій філії Архіву Російської Академії Наук (фонд 3 - Канцелярия Академии наук. Переписка с експедициями 1773-1779 гг., оп. 33 - Физическая експедиция проф. Гильденштедта 1768-1775 гг.; розряд І - Рукописи трудов членов Академии наук и другие отдельные документы, собранные в архиве Конференции Академии наук в ХVІІІ и начале ХІХ в., оп. 100 - Гильденштедт Иоганн-Антон. Материалы експедиций 1768-1774 гг.), актові джерела, матеріали демографічної статистики.

Виявляючи ступінь репрезентативності мандрівних записок Ґільденштедта, достовірності й ориґінальності вміщених у них даних, ми вдавалися до порівняння “Reisen” з близькими за часом створення економіко-статистичними джерелами, нотатками подорожників, мемуарною літературою.

При аналізі змісту “Reisen” вельми корисним було використання опублікованих та архівних документів, безпосередньо пов'язаних з організацією експедиційної кампанії 1768-1774 рр., а зокрема - експедиції Ґільденштедта.

Теоретико-метологічною основою дисертації є “діалогічне” розуміння специфіки історичного пізнання. За такого підходу історичне пізнання розглядається як своєрідний діалог між минулим та теперішнім, здійснюваний за посередництвом історичного джерела (у нашому випадку - нарративного). Суб'єктами такого діалогу виступають автор джерела та дослідник.

У тріаді “автор-джерело-дослідник” існують два типи взаємозв'язків, а отже, і два типи дослідницької діяльності: при першому типі взаємозв'язків джерело розглядається у контексті історичної реальності, в умовах якої його було створено; при другому - суб'єкт пізнання (джерелознавець) розглядає джерело як складову тієї реальності, в якій перебуває сам. Щоби діалог між теперішнім та минулим був змістовним, давав нове знання, слід методологічно розмежовувати “голоси” джерела й дослідника. Розв'язанню цього завдання у нашому дослідженні було підпорядковано застосування джерелознавчого методу як системи дослідницьких процедур, елементами якої виступають: характеристика автора джерела; з'ясування обставин, за яких джерело було створено, та виявлення комплексу проблем, пов'язаних з його функціюванням у тогочасній реальності; інтерпретація змісту джерела та оцінка його інформативних можливостей у контексті, що нас цікавить.

Для досягнення конкретних завдань використовувалися також загально-наукові та спеціально-історичні методи дослідження (зокрема - порівняльно-історичний, логічно-аналітичний, проблемно-хронологічний, описовий та ін.).

У другому розділі - “Й.А. Гільденштедт про адміністративно-територіальний устрій українських земель” - з'ясовується достовірність наданих мандрівником відомостей відносно адміністративної приналежності обстежуваних ним територій; на базі вміщеної у записках інформації окреслюється тло змін адміністративно-територіального устрою, які мали місце на підросійській Україні у 1760-1770 рр. - їхня обумовленість процесами заселення і міґраціями, централізаторською політикою метрополії, впливом “запорозького” чинника.

Перевірка свідчень Ґільденштедта про адміністративно-територіальний устрій Новоросійської губернії (саме по цій губернії його інформація є найдетальнішою) здійснювалася шляхом їх порівняння з відповідними даними, вміщеними у спеціальних історичних дослідженнях. У результаті в тексті записок були виявлені певні неточності щодо приналежності та складу окремих адміністративних одиниць (приналежності Української лінії, складу Бахмутського повіту). Пильніший аналіз цих неточностей дав підстави для припущення, що вони є не помилками (обумовленими необізнаністю чи неуважністю вченого), а радше відбиттям реального стану справ на місцях (не завжди узгодженим з наявним адміністративним поділом), адже директивно проваджені адміністративні перетворення не враховували належною мірою місцевої специфіки.

У контексті адміністративних змін, що їх зазнавала територія Новоросії, Ґільденштедтом були розглянуті поземельні суперечки між цією губернією та її “сусідами”. Зібраний мандрівником фактичний матеріал про конфлікт запорожців з Єлизаветградською провінцією у достатній мірі ще не використано дослідниками, хоча він має непересічну наукову цінність (першою на це звернула увагу Н. Полонська-Василенко). На базі даних Ґільденштедта можна з'ясувати сутність зазначених суперечок, їхній як безпосередній (шляхом відторгнення запорожцями окремих територій), так і непрямий (шляхом стимуляції міґраційних процесів) вплив на процеси заселення краю та адміністративно-територіальні зміни, питання про боротьбу запорожців (її форми, методи, характер, результати) за збереження “Вольностей” напередодні остаточної ліквідації Січі. Інтерпретація перебігу подій, запропонована автором записок, та висловлені ним міркування, витримані у проурядовому дусі (Ґільденштедт намагався обґрунтувати доцільність і леґітимність відчуження у запорожців їхніх земель), дозволяють з'ясувати реальний зміст та підґрунтя конфлікту, про який йдеться.

Вміщені у записках дані про адміністративно-територіальний устрій Слобідсько-Української губернії не викликають особливого інтересу, оскільки: Ґільденштедт охопив подорожжю лише дві провінції губернії - Ізюмську та Харківську, у специфіку колишнього устрою (до реформи 1765 р.) - не заглиблювався, до відображення ж існуючого - поставився дещо неуважно, проявом чого є термінологічна невизначеність щодо статусу певних адміністративних одиниць (поняття “провінція” та “округа” він вживає як синоніми).

Полково-сотенний устрій Малоросійської губернії мандрівник вивчав досить ретельно, покладаючись на відомості Малоросійської колеґії та полкових канцелярій. Крім того, він звернув увагу на такі місцеві специфічні риси, як маґдебурзьке право у містах та особливий адміністративний статус Києва і Глухова. Показово, що Малоросія сприймалася вченим як особливе адміністративне утворення з певними атрибутами автономії.

Відбиваючи адміністративно-територіальні зміни, що мали місце на підросійській Україні протягом 1760-1770 рр., Ґільденштедт подекуди ідентифікував відповідні території, всупереч новим адміністративним реаліям, з колишніми автономіями - Новою та Слов'яно-Сербією, а надто - Гетьманщиною. Позицію вченого щодо адміністративних питань у записках окреслено дуже чітко, і її офіціозний характер є безсумнівним, отже, подібні факти можна інтерпретувати як відбиття у свідомості Ґільденштедта стереотипів масової свідомості (які свідчать про наявність певного психологічного опору населення України процесам уніфікації адміністративного устрою за загальноросійським зразком).

У третьому розділі - “Етносоціальні та соціокультурні аспекти історії України у світлі джерельної інформації “Reisen” за допомогою особливого дослідницького прийому, в основу якого було покладено запропоновану сучасною соціальною філософією схему вивчення соціальної структури суспільства (через демографічну, етнічну, поселенську, класову підструктури), розглядається вміщена у джерелі інформація етнічного та соціального характеру.

Питання демографічного плану докладно висвітлені на сторінках записок, проте в інформативному відношенні цінність відомостей є неоднаковою. Певна їх частина подається у вигляді кількісних показників, достовірність яких не викликає сумнівів, проте, практичне використання є досить проблематичним, бо Гільденштедт покладався на різні методики підрахунків, округлював кількісні показники, нечітко фіксував час походження інформації.

Особисті спостереження вченого, висловлені ним зауваження, висунуті проекти дозволяють з'ясувати функціональну обумовленість демографічних процесів на українських землях, характер взаємин між представниками різних етнічних груп, ступінь адаптації іміґрантів у місцевому середовищі, їхню здатність протистояти асиміляції; дослідити механізм заселення Південної України та роль державної політики у реґулюванні етноконфесійних питань.

На підставі свідчень Ґільденштедта можна констатувати, що попри внутрішню несконсолідованість, саме українці, маючи абсолютну перевагу у чисельному відношенні, відігравали провідну роль у заселенні та освоєнні земель Півдня. Реальний статус росіян, що мешкали в Україні, не відповідав формальним ознакам “титульного етносу” імперії; носіями русифікаторських тенденцій на периферії у зазначений період вони не були. Збереженню ж етнічної окремішності росіян сприяли етноконфесійна (розкольники) чи етносоціальна (однодвірці) ізольованість та компактність проживання.

Чільне місце у “Reisen” приділено східнороманському населенню, яке протягом ХVІІІ ст. переселялося до України з Балкан, а також німецькій діаспорі (зауважимо, що сам Ґільденштедт походив з балтодойчів, отож, його інтерес до життя німецьких колоністів в Україні був цілком зрозумілим).

Свідчення Ґільденштедта про переселення у 1773 р. та подальше облаштування в Єлизаветградській провінції значної партії болгар (1,5 тис. осіб) дозволили нам пролити світло на деякі дискусійні моменти (викликані браком достовірної джерельної інформації) щодо обставин переселення та подальшої долі зазначеної партії болгарських міґрантів.

Дані вченого про сербську колонізацію в Новоросії мають вторинний характер. Аналіз їх змісту та зіставлення з відповідними актовими джерелами вказують на те, що Ґільденштедт у записках фактично помістив переказ низки урядових указів (зокрема - “Плана о заселении Новоросии”), якими реґулювався процес сербської колонізації Півдня України.

Попри те, що у питанні про заселення земель Новоросії російський уряд робив ставку на іноземних поселенців (такий підхід цілком поділяв і щиро пропаґував Ґільденштедт), ця катеґорія не відіграла істотної ролі у процесах заселення та освоєння регіону, що змушений був засвідчити і сам мандрівник. За його інформацією, іноземці (навіть у разі їхньої вищості у господарчому чи культурному відношенні щодо решти мешканців) на автохтонне населення практично не справляли впливу. Їм йшлося скоріш про збереження власної етнічної та соціокультурної ідентичності (як правило - шляхом консервації).

Проти власного бажання мандрівнику вдалося яскраво висвітлити практику маніпулювання міжетнічними відносинами в Україні, здійснювану метрополією: свідоме створення ґрунту для конфліктів чи “розв'язання” їх за допомогою штучних етноізолюючих бар'єрів. Прикладом тому - прояви “реліґійної толерантності” (у 1760-1770-ті рр.) з боку уряду щодо розкольників, супроводжувані оселенням представників цієї етноконфесійної спільноти на землях запорожців - традиційних оборонців православ'я. Не менш виразно показав мандрівник і силу впливу на етнічні процеси соціально-економічних чинників та стимулювання цього впливу з боку держави, зокрема - шляхом створення окремим етнічним групам сприятливих умов для виконання особливих функцій у господарчій сфері (напр., грекам м. Ніжина - у міжнародній торгівлі).

Вивчаючи інформативні можливості джерела через призму поселенської структури (місто - містечко - село - слобода), ми намагалися наблизитися до т. зв. “структур повсякденності”. Вплив на “повсякденність” екологічного чинника та етнічних традицій вчений окреслив досить добре, хоча ця “повсякденність” у нього здебільшого виглядає позбавленою руху й життя (причиною тому - відбиття ним переважно зовнішніх проявів описуваних реалій). Що ж до класової структури, то розгляд ґільденштедтових даних через зіставлення їх з доробком радянської історіографії продемонстрував плідність інтерпретаційної парадиґми аналізу соціальних явищ для отримання нового знання.

Слабка задіяність в літературі свідчень Ґільденштедта з питань етносоціального й соціокультурного характеру, була зумовлена не утрудненістю доступу дослідників до ориґіналу записок, а скоріш - їх нестійким інтересом до зазначених питань (на підтвердження чого в даному розділі використовувалися, здебільшого, дані з російськомовних перекладів “Reisen”).

Зауважимо, що достовірність даних мандрівника (у розумінні їх адекватності “об'єктивній реальності”) принципово важливу роль відігравала лише при з'ясуванні формалізованих ознак (наприклад, елементів матеріальної культури), тоді як при відтворенні “повсякденності” значно важливішими є процеси рецепції цієї “повсякденності” у свідомості автора записок. Порівняння ж рецепції Ґільденштедта з рецепціями мандрівників з іншими свідоглядними орієнтаціями, дозволило багатовимірніше реконструювати певні конкретно-історичні реалії України другої половини ХVІІІ ст.

У четвертому розділі - “Інформативні можливості записок відносно вивчення господарського розвитку України” - аналізуються дані мандрівника про сільське господарство, промисли, промисловість та торгівлю.

Господарській діяльності населення у “Reisen” відведено чільне місце. Це пояснюється спрямованістю академічної інструкції на першочергове вивчення економічного потенціалу обстежуваних земель. Відповідно до значення тих чи інших галузей у структурі господарства (а також зважаючи на реґіональну специфіку, напрям маршруту та власні уподобання) Ґільденштедт приділяв їм неоднакову увагу, наслідком чого є певна невідповідність обсягів наданої інформації, різний ступінь ґрунтовності та деталізації.

Цілковито пріоритетною для мандрівника була аґрарна сфера. На відміну від матеріалів топографічних описів чи економічних анкет, ґільденштедтові описи сільського господарства не є однорідними за структурою і змістом, отже, не дозволяють отримати цілісного уявлення про стан зазначеної галузі. Зроблені ж ученим характеристики локальних об'єктів (наприклад, взірцевого поміщицького господарства у маєтках К. Розумовського, господарств німців-колоністів Катеринопольської округи Малоросійської губернії) мають безперечну наукову цінність і ще недостатньо задіяні дослідниками.

Традиційний поділ господарств на селянське, поміщіцьке, монастирське козацьке і т. д., для мандрівника не був властивим. Натомість він використовував класифікацію, в основу якої було покладено етнічну ознаку (“український господарчий уклад”, “російський”, “господарювання німців-колоністів”).

Як пануючий, український господарчий уклад знайшов найдетальніше висвітлення на сторінках записок. Ґільденштедту вдалося виокремити його типові ознаки та визначити реґіональну специфіку. На особливу увагу (з фактографічного боку) заслуговують зроблений вченим “опис плугів, використовуваних у Малоросії” (вміщений у додатках до “Reisen”), порівняльна характеристика “ямного” та “копного” способів зберігання хліба.

Непересічну цінність становлять також деякі відомості Ґільденштедта суб'єктивно-історичного плану. Йдеться, насамперед, про його пропозиції відносно запровадження в Україні “універсального” господарчого укладу, що увібрав би в себе найкращі надбання усіх етнічних спільнот, які мешкали на обстежуваних ним українських землях. За взірець, на думку мандрівника, мав правити спосіб господарювання німців-колоністів, надзвичайну ефективність якого Ґільденштедт намагався всіляко підкреслити на сторінках записок.

Загалом, уся діяльність мандрівника з вивчення питань господарчого розвитку підпорядковувалася завданню максимального використання матеріальних ресурсів інкорпорованих Російською імперією українських земель. Про це свідчать характер зібраних ним даних, спрямованість і зміст опрацьованих проектів, висловлених міркувань та рекомендацій. Як носію ідей західноєвропейського Просвітництва, Ґільденштедту було властиве розуміння держави як головної рушійної сили модернізаційних процесів. Саме цим, на нашу думку, пояснюється його затятість в обстоюванні економічних інтересів метрополії, які, назагал, не збігалися з традиціями й потребами мешканців інкорпорованих територій, а часто відверто протирічили їм. Так, переймаючись перспективами російської торгівлі пшеницею на Чорному морі, вчений відводив роль базового виробника зазначеної культури Україні, не рахуючись з інтересами конкретних продуцентів, які традиційно надавали перевагу вирощуванню жита - культури менш вибагливої щодо якості ґрунту та обробітку. Вкрай неґативно ставився він до ґуральництва (яке гальмувало переростання хліборобства в Україні у товарну галузь), між тим, місцеві підприємці мали від цієї сфери діяльності шалений зиск. Пильну увагу приділяв Ґільденштедт також галузям, розвиток яких мав стратеґічне значення для метрополії. Йдеться, перш за все, про селітроваріння. Відносно шкоди, яку заподіювала ця галузь лісовому господарству України, позиція Ґільденштедта не є надто катеґоричною, хоч він, як природознавець, усвідомлював незворотність процесу нищення лісів.

З свідчень Ґільденштедта, присвячених промисловому виробництву в Україні, найрезультативнішим у науковому плані було залучення дослідниками унікального за змістом опису торських соляних промислів та відомостей про рибальство на Азовському морі. В цілому ж, дані “Reisen” про промисли і промисловість задіяні нерівномірно, поза увагою дослідників лишаються свідчення Ґільденштедта про солеваріння в Бахмуті, річкове рибальство в Малоросії, батуринську сукняну фабрику К. Розумовського, вміщені в ориґіналі “Reisen”.

Сфера торгівлі, хоч вона і перебувала у колі наукових уподобань вченого, не знайшла належного висвітлення у записках. Дані про неї подаються як правило у контексті свідчень про сільське господарство чи промисловість. Найінформативнішими, поряд з описом торгівлі у Ніжині, на наш погляд, є надані Ґільденштедтом відомості про стародубську торгівлю, про цінові показники на міських ринках Малоросії та про розвиток чумацького промислу в Україні. Так, порівняння свідчень Ґільденштедта про чумацтво з інформацією, вміщеною у спеціальних історичних дослідженнях, дозволило дійти висновку, що трансформація чумацького промислу з торговельно-візницького у суто візницький, яка спостерігалася протягом 70-х рр. ХVІІІ ст., не погіршила соціального становища чумаків (на чому наголошувала радянська історіографія): за нової кон'юнктури на ринку солі вони посіли вельми вигідну економічну нішу, фактично перетворившись на компаньйонів купців.

Показово, що Україну 70-х рр. ХVІІІ ст. Ґільденштедт сприймав як самодостатній та повноцінний суб'єкт зовнішньоторговельних відносин. Разом з тим, окреслені ним перспективи розвитку української торгівлі й суміжних з нею сфер (інфраструктура, транспорт) недвозначно вказують, що незабаром вона мала стати невід'ємною складовою зовнішньої торгівлі Російської імперії.

У висновках узагальнено результати дослідження:

- у силу поєднання в собі ознак таких видів джерел, як джерела особистого походження та економіко-статистичні, “Reisen” посідають особливе місце в структурі джерел з історії України другої половини XVIII ст.;

- ступінь задіяності відомостей Ґільденштедта про соціально-економічний розвиток України є недостатнім; спостерігається диспропорція у використанні даних з перекладених частин “Reisen” по відношеню до ориґіналу;

- зміст записок характеризується чіткою програмовою заданістю, хоча з окремих питань економічного життя Ґільденштедт продемонстрував яскраво окреслені особисті уподобання, внаслідок чого репрезентативність його відомостей є неоднаковою;

- мимовільно чи випадково зроблені автором записок спостереження відносно явищ чи фактів, які не перебували у колі його зацікавлень, часто несуть велике інформативне навантаження і дозволяють значно розширити тематичний спектр досліджуваних за допомогою джерела питань соціальної сфери;