Василь Кучабський: від національної ідеї до державності. Українська консервативна політична думка першої половини XX ст. та її вклад в історичну науку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМ. М.С. ГРУШЕВСЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

ВАСИЛЬ КУЧАБСЬКИЙ: ВІД НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ ДО ДЕРЖАВНОСТІ. УКРАЇНСЬКА КОНСЕРВАТИВНА ПОЛІТИЧНА ДУМКА ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ. ТА ЇЇ ВКЛАД В ІСТОРИЧНУ НАУКУ

Спеціальність: Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

ГЕЛЕЙ СТЕПАН ДМИТРОВИЧ

Київ, 1999 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Українська історична наука XIX-XX ст., розвивалася під впливом різних політичних і філософських течій, народно-демократичних, ліберальних, консервативних, націоналістичних та соціалістичних поглядів. У ній тісно перепліталися два основні напрями: народницький та державницький. Найближчою щодо державницького напряму була консервативна течія у суспільно-політичній думці України. Упродовж ХІХ ст. вона простежується спочатку як тенденція, пізніше, як течія, на початку ХХ ст. - як явище політичного руху, а в 20-30-х роках - як науково сформована концепція історії і практики українського державотворення, опрацьована відомими істориками В. Липинським, С. Томашівським, В. Кучабським. Консерватизму належить пріоритет у захисті державницьких позицій у роки визвольних змагань, вагомий внесок в інтелектуальну скарбницю української суспільно-політичної думки, в розвиток історичних знань, в підмурівок суверенної української держави.

Актуальність роботи. Аналіз внеску представників української консервативної політичної думки в розвиток історичної науки дає можливість не лише ознайомитись з їх оцінками політичних, соціально-економічних та культурно-духовних процесів, а й простежити основні етапи формування державницьких концепцій. У виборі теми дисертації важливу роль відіграло те, що основне завдання історіографії полягає у вивченні і правдивому висвітленні всіх аспектів, пов'язаних з національними традиціями української історичної думки, її видатних носіїв. Одним з представників новітньої політичної історії України був В. Кучабський, який належить до визначних громадсько-політичних діячів та істориків першої половини ХХ ст.

Треба шкодувати, що його багатогранна діяльність як політика, військовика, публіциста та історика, а, найголовніше, його наукова спадщина не знайшли належного висвітлення. Дослідження теоретичної спадщини вченого сприятиме глибшому осмисленню нашої багатої і складної минувшини, розширенню горизонтів національної історичної свідомості, послужить імпульсом для піднесення вітчизняної історико-політологічної науки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження є складовою частиною державних і міжвузівських наукових програм, пов'язаних з історією політичної думки в Україні. Вивчення цієї теми передбачено планами кафедри історії і політології Львівської комерційної академії, Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавтсва ім. М.С. Грушевського НАН України, відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, Інституту східноєвропейських досліджень НАН України.

Предметом дослідження є еволюція історичної думки в Україні від протоконсерватизму “Історії Русів”, творчості П. Куліша, галицького консерватизму другої половини ХІХ ст., до утвердження наукової концепції української політичної історії під впливом консерватизму В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського.

Об'єктом дослідження є історичні та суспільно-політичні погляди В. Кучабського в контексті історико-політологічних концепцій інших теоретиків українського консерватизму, методи пізнання, застосовані ним для дослідження історії і практики української державності, його роль і місце в світовій історико-політологічній науці.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють другу половину XIX - першу половину ХХ ст.

Консервативна традиція в Україні започаткована “Історією Русів”. Її продовжено П. Кулішем та представниками галицької інтелігенції в ХІХ ст. На початку ХХ ст., М. Міхновський зробив спробу відродити історико-юридичну програму “Історії Русів”. Розвиток консерватизму після Першої світової війни відбувався під впливом національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., зокрема в добу Української держави гетьмана П. Скоропадського, державницьких концепцій В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського. В незалежній Українській державі консервативна ідеологія утверджується на засадах національної демократії.

Мета дослідження - вивчити історичні та суспільно-політичні погляди теоретиків українського консерватизму - В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського, проаналізувати їх методологію пізнання та обґрунтування доктрини української державності, окреслити їхню роль і місце у світовій історико-політичній науці, виокремити ті концептуальні підходи, які й нині зберігають свою актуальність не лише в історичній науці, а й у політичній практиці сучасного державотворення.

Автор ставить перед собою такі завдання:

- простежити взаємовплив історичної думки та консервтивно-політологічної концепції державотворення, зокрема на дослідження таких важливих чинників як нація і держава, політична культура, національна еліта, збройні сили;

- розкрити внесок українських консервативних істориків та політологів - В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського - в розробку історії та теорії української державності 1917-1921 рр., у політичну практику та історичні підсумки;

- висвітлити погляди консерваторів на українсько-польські відносини як в історичному часовому плині, так і під час визвольних змагань 1917-1921 рр., з'ясувати залежність цих відносин від міжнародних, геополітичних факторів;

- проаналізувати теоретичну спадщину В. Кучабського, його внесок в українську історіографію критики більшовизму, його природи і перспектив загибелі, в розвінчування шовіністичної політики більшовицького режиму;

- показати розвиток консервативних ідей після розвалу Радянського Союзу, виділити сучасні течії неоконсерватизму в Україні, їх вплив на новітню історіографію.

Методологічна основа дисертації визначається системою принципів та методів, теоретичних узагальнень, різних рівнів систематизації історико-політичного знання, емпіричних досліджень на рівні історіософського та історичного аналізу політичних явищ і процесів. У дослідженні застосовуються такі методологічні принципи, як історизм і об'єктивність, що ґрунтуються на пріоритеті документальних фактів та відмові від політичної заангажованості, а також хронологічний, порівняльний, ретроспективний та інші методи пізнання.

Наукова новизна одержаних результатів випливає з того, що:

- використовуючи надбання історико-політологічної науки та значної джерельної бази на нових концептуальних засадах, створено першу працю узагальнюючого характеру, в якій висвітлено вплив консервативної ідеології на українську історіографію, проаналізовано внесок теоретиків українського консерватизму, зокрема В. Кучабського, в історію національного державотворення;

- вперше в українській історичній науці показано еволюцію консервативної політичної думки в Україні від початку ХІХ ст., до сьогоднішнього дня, з'ясовано значення консервативно-політологічної концепції державотворення В. Кучабського як для розгортання подальших історичних досліджень, так і для практичної діяльності сучасних політичних партій неоконсервативного напряму в сфері будівництва національної держави;

- зроблено історіографічний аналіз теоретичних праць українських істориків консервативного напряму - В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського, насамперед через призму української державності 1917-1921 рр. Аналізуючи оцінки В. Кучабського діяльності Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, Західноукраїнської Народної Республіки, обґрунтовано висновок про те, що завдяки домінуванню у свідомості значної частини східноукраїнської інтелігенції ідеї української автономії у складі демократичної Росії та ідеї соціалістичної революції не вдалося сконсолідувати соціальні верхи і соціальні низи навколо національної ідеї;

- доведено, що В. Кучабський був одним із перших, хто започаткував історіографію українського Січового Стрілецтва;першим з українських істориків усвідомив, що між комуністичним світоглядом і світоглядом національним немає і не може бути нічого спільного;розкрив українсько-російські та українсько-польські відносини з позиції творчого консерватизму, показав їх органічний зв'язок із загальною історією європейських країн;

- визначено комплекс таких об'єктивних і суб'єктивних чинників державотворення як геополітичне становище, історична традиція, культурно-освітній рівень, національна свідомість, політична культура, державно-правова традиція, національна еліта, політичне лідерство, територіальний патріотизм, національно-визвольні змагання, духовність, історичний легітимізм, патріотичний ідеалізм, національна ідея, соціальна основа, національно-демократичні сили, аграрне питання, революційний світогляд, національний суверенітет.

Наукова апробація дисертації та її практичне значення. Основні положення дисертації доповідались на міжнародних наукових конференціях: “Суспільно-політична і філософська думка на західноукраїнських землях у контексті національно-культурного розвитку народів Австро-Угорщини” (Львів 5-7 грудня 1991 р.), “Народ, нація, держава: українське питання у європейському вимірі” (Львів, 12-14 травня 1993 р.), “Товариство “Просвіта” і західноукраїнське національне відродження в контексті культурно-політичного розвитку народів Австро-Угорщини” (Львів, 6-7 грудня 1993 р.), “Михайло Грушевський і Західна Україна” (Львів, 26-28 жовтня 1994 р.), “Екологія, економіка і християнська мораль: українська дійсність і перспективи” (Львів, 29-30 вересня 1994 р.), “Історія релігії в Україні” (Київ, Львів, 3-5 травня 1995 р.). “Українська державницька школа: історія, політологія, право” (Київ, 11-13 грудня 1997 р.), “Гетьман Павло Скоропадський та Українська держава 1918 року” (Київ, Чернігів, 21-23 травня 1998 р.), “Західно-Українська Народна Республіка: до 80-річчя утворення” (Львів, Івано-Франківськ, 28-31 жовтня 1998 р.), на восьми всеукраїнських та регіональних наукових конференціях та семи щорічних наукових конференціях у Львівській комерційній академії.Теоретичні положення і висновки дослідження використовувались у проведенні лекційних та семінарських занять із студентами Львівської комерційної академії з історії України, історії української державності, доповідались на Других читаннях пам'яті В'ячеслава Липинського: “Проблема влади в Україні в минулому і сучасному” (Луцьк, 27-28 квітня 1995 р.), на перших, других і третіх читаннях пам'яті Василя Кучабського: “Василь Кучабський - видатний український історик, політолог, громадсько-політичний діяч”, “Ідея української державності у працях теоретиків консерватизму”, “Вибори 1998 р. в Україні: прогнози, результати, перспективи” (Львів, 22 вересня 1995 р., 30 вересня 1996 р., 7 травня 1998 р.). Матеріали дисертації використано при написанні 12 підручників та посібників з історії України, політології, історії політичної думки України.

2. СТРУКТУРА І ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Структура монографії, представленої як дисертація, визначається метою і завданням дослідження. Монографія складається зі вступу, шести розділів і висновків (416 стор.), додатків, що включають неопубліковані рукописні матеріали В. Кучабського, які зберігаються у ЦДІА України у Львові (15 стор.), листи В. Кучабського до І. Крип'якевича, С. Томашівського, В. Гнатюка та О. Назарука (44 стор.), рецензії на працю В. Кучабського “Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-1923” (22 стор.), бібліографію праць В. Кучабського (8 стор.), бібліографію праць про В. Кучабського (14 стор.) та іменний покажчик (10 стор.). Загальний обсяг монографії становить 532 стор. (42,89 друк. арк.).

У вступі розкрито суть і стан наукової розробки проблеми, її значення, підстави і вихідні дані, обґрунтовано актуальність дослідження, його мету і завдання, наукове і практичне значення.

У першому розділі “Історіографія та джерела” розкрито стан наукової розробки проблеми та її джерельну базу. Умовно її можна згрупувати в чотири підрозділи: документальні та літературні джерела, епістолярна спадщина діячів українського консервативного руху, матеріали періодичних видань, матеріали особового походження.

Важливим джерелом для дослідження проблеми стали:

- мемуарні праці О. Назарука, В. Андрієвського, Д. Дорошенка, Є. Коновальця, С. Шухевича, М. Галагана, В. Петріва, М. Омеляновича-Павленка, Ю. Тютюнника, О. Лотоцького написані в 20-30-х роках;

- спогади В. Мартинця, З. Книша, Б. Мартоса, М. Шаповала, А. Чернецького, М. Шкільняка, Є. Врецьони, І. Кедрина, І. Майстренка, М. Климишина, опубліковані за кордоном у повоєнний період, спогади М. Грушевського, П. Скоропадського, М. Гуцуляка, що з'явилися уже в наш час.

Збірники документів, публікація яких активізувалася з середини 50-х років, стосувалися переважно однієї теми - встановлення радянської влади в Україні. Цей процес за допомогою тенденційно підібраних документів видавався як всенародна підтримка більшовицької політики в Україні, яка, мовляв, відповідала інтересам українського народу. Наукову цінність мають документальні публікації, здійснені дослідниками з української діаспори, зокрема О. Доценком і Т. Гунчаком, замітки і матеріали, опубліковані П. Христюком, М. Лозинським. Збірники “Українська суспільно-політична думка в XX ст.” (Мюнхен, 1983. Т. 1,2) “Українські політичні партії кінця XIX - початку XX ст.” (Київ,1993) вміщують документи, що відображають генезу, програми, організаційні засади, діяльність понад 30 українських політичних партій кінця XIX - початку XX ст., серед них також консервативного напряму.

Надзвичайно цінними є публікації архіву В. Липинського, що зберігається в Східно-європейському дослідному інституті В. Липинського у м. Філадельфії (США). Це стосується зокрема 6 і 7 томів, в яких вміщені листи Д. Дорошенка і О. Назарука до В. Липинського (редактори І. Коровецький та І. Лисяк-Рудницький).

Т. Осташко, Ю. Терещенко упорядкували і видали 88 неопублікованих досі листів В. Липинського до відомих українських діячів Р. Метика, І. Кревецького, Д. Дорошенка, О. Назарука і С. Шелухіна, а також у додатках три окремі листи до І. Франка, В. Старосольського і Т. Горникевича.

Велике значення має двотомний збірник документів і матеріалів “Українська Центральна Рада”, - він проливає світло на драматичну історію, що символізує суперечливий процес відновлення української державності на початку XX ст.

Центральне місце в джерельній базі займає творча спадщина В. Кучабського - це передусім наукові та публіцистичні праці, яких на сьогодні виявлено понад 150. Найґрунтовнішою з них є німецькомовна праця, видана в Берліні 1934 р. “Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-1923”. Велике наукове та пізнавальне значення мають такі праці В. Кучабського: “Большевизм і сучасне завдання українського Заходу” (1925), “Отверта відповідь польському консерватистові” (1933), “Січові Стрільці. Воєнно-історичний нарис” (1937).

В журналі “Дзвони” вчений опублікував такі праці, як “Польська дипломатія і “Східно-галицьке” питання на Париській мировій конференції в 1919-му році”, “Українська дипломатія і держави Антанти в році 1919” (1931), “Вага і завдання Західно-Української держави серед сил Східної Європи на переломі 1918-1919-ого року”, “Значіння ідей Вячеслава Липинського” (1932).

Понад 90 наукових та науково-популярних статей В. Кучабського опубліковано в щотижневику “Мета”. Вони охоплюють широкий спектр історичних, політичних, соціально-економічних проблем Галичини, національно-визвольних змагань, українсько-польських та українсько-російських відносин. Використано праці В. Кучабського, опубліковані у періодичних виданнях: “Літопис політики, письменства і мистецтва”, “Політика”, “Записки Українського Наукового Товариства в Берліні”, “Збірник Хліборобської України”, “Літопис Червоної Калини”, “Календар Червоної Калини”, “Шляхи”, “Українське слово”, “Шлях нації”, “Діло” та ін.

Великий інтерес становлять рукописні матеріали В. Кучабського, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у Львові, листи, написані в Берліні у 1925-1935 рр., до І. Крип'якевича, С. Томашівського, В. Гнатюка, О. Назарука, що зберігаються в ЦДІА України у Львові, у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України та в особистому архіві Р. Крип'якевича у Львові. (Рукописні матеріали та епістолярна спадщина В. Кучабського вперше публікуються в додатках до цієї праці).

На жаль, не все з наукового доробку В. Кучабського вдалося розшукати. Адже й досі невідомо, де, коли і за яких обставин закінчив свої дні вчений, як невідомо, куди поділася значна частина його рукописів, власний архів, бібліотека. В листах до С. Томашівського від 4 листопада 1925 р., та до О. Назарука від 17 лютого 1928 р., йдеться про праці “Большевизм і Україна”(автор готувався видати цю працю англійською мовою), “Епохи української історії” і “Шляхи і цілі (Замітки про сучасне національно-політичне становище Українського заходу)”. В праці “Ukraine and the European Turmoil 1917-1919” (New York, 1973) знаходимо посилання на працю В. Кучабського “Die Westukraine im Krieg gegen Polen”. Місце, рік та обсяг цього видання не вказуються. Натомість відомо, що праця “Die “Ostgalizishce” bw.die ukrainische Frage in der aubenpolitik Polens und der Entantemдchte im Jahre 1919. Inaugurationsdissertation” була опублікована невеликим тиражем в Берліні 1923 р., обсягом 173 сторінки. Однак українською мовою вона поки що не видана.

Невідоме також місце знаходження оригіналу доповіді “Завдання української суспільності в поточному моменті”, виголошеної на Студентському з'їзді у Львові в липні 1921 р.

Фрагменти цього важливого документа знаходимо в праці В.Мартинця “Українське підпілля. Від УВО до ОУН” (Вінніпег, 1949. - С. 37-40). У Східноєвропейському дослідному інституті В. Липинського (США) зберігаються 20 неопублікованих листів В. Кучабського до В. Липинського.

У ЦДІА України у Львові щойно знайдено два листи В. Кучабського, написані 29 червня 1934 р., в Берліні та 27 квітня 1935 р., в Кілі до А. Шептицького (Ф. 358. - Оп.1 - Спр. 286. - Арк. 96-101).

В другому листі вчений повідомляє главу Греко-католицької церкви про свої наміри приступити уже восени того ж року до написання фундаментальної праці “Історія України в світово-історичних зв'язках”. Не стали ще предметом дослідження численні статті, які вчений публікував у таких німецькомовних періодичних виданнях, як “Osteuropa”, “Der deutsche Gedanke”, “Volk und Reich”, “Die Hilfe”, “Zeitschrift fьr alteuropдische Geschichte” та ін.

Зрозуміло, що лише глибоке вивчення усієї творчої спадщини В. Кучабського, зокрема, неопублікованих і поки що не знайдених матеріалів, листів, що можуть зберігатися в архівах та бібліотеках Німеччини, Польщі, Росії, в приватних збірках, дасть змогу повною мірою оцінити цю визначну постать, її внесок у розвиток політичної історії України. Активне дослідження української консервативної думки розпочалось у той час, коли вона набула системного розвитку, тобто з появою знаменитих “Листів до братів-хліборобів” та інших праць В. Липинського, утворення під його проводом політичної організації прибічників монархії - Українського союзу хліборобів-державників. Першість в інтерпретації творчої спадщини засновника і теоретика консервативної течії в українській політології В. Липинського належить В. Кучабському.

Саме він назвав видатного мислителя “сіллю української землі”, бо в його творчості побачив відображення процесу виділення із загальної маси того елементу, який очищав душі від нечисті “гнилих” часів і кристалізував у них не лише релігійний, а й героїчний аристократичний етос. Учні та найближчі соратники В. Липинського - С. Шемет, М. Забаревський зазначали, що які б аспекти українського консерватизму розглядав учений, у його баченні вони набували філософсько-узагальненого звучання, вражали умінням правильно розставляти політичні акценти, залучати людей до історичного досвіду власного народу. Український історик і політичний діяч С. Томашівський намагався переглянути традиційні підходи до української історії, розв'язання національного питання шляхом оприлюднення на сторінках редагованих ним часописів “Українське слово”, “Літопис політики, письменства і мистецтва”, “Політика”, “Нова зоря” та інших поглядів з позиції консервативної політичної думки, розглянув стратегію і тактику політичної боротьби. Основними причинами поразки визвольних змагань галицьких українців учений вважав переоцінку власних сил і можливостей.

Визначною постаттю в українському консервативному русі був О. Назарук. Незважаючи на те, що більшість його праць мають переважно публіцистичний характер, вони відіграли важливу роль у розвитку української консервативної політичної думки. Працю В. Липинського “Листи до братів-хліборобів” вчений назвав блискучою за ясність, сміливість та проникливість думок, знайшов в ній вперше сформульовану державницьку концепцію української історії. Проте, віддаючи данину ерудиції й талантові В. Липинського, О. Назарук вважав його вчення утопічним, що не має великих шансів на застосування в реальному житті.

Значний науковий інтерес становлять історичні праці Д. Дорошенка, І. Мірчука, А. Монтрезора, О. Скорописа-Йолтуховського, М. Тимофіїва, С. Шемета, надруковані 1931 р., в Ужгороді у збірці статей “Липинський як ідеолог і політик”.

За ними В. Липинський беззастережно визнавався визначним українським мислителем і громадсько-політичним діячем, основоположником консервативного напряму в українській політичній думці. Йому було присвячено два числа журналу “Дзвони”: одне - з приводу смерті (в червні 1931 р.), а друге - з нагоди річниці смерті (в червні 1932 р.). В. Кучабський, В. Залозецький, М. Демкович-Добрянський гостро полемізуючи з такими часописами, як “Богословія”, “Студентський шлях”, “Вікна”, “Шлях виховання і навчання”, “Шлях нації” послідовно відстоювали політичні погляди В. Липинського. М. Козак, А. Андрієвський, Ф. Ушак, А. Струтинська, В. Заїкин зробили перші спроби узагальнити величезний теоретичний доробок В. Липинського після його смерті.

У статті “Вячеслав Липинський як історик” В. Заїкин зазначив, що світогляд В. Липинського не просто державницький, а християнсько-державницький і монархічно-класократичний. Саме етичного та класократичного елементів у новітній українській історії та політології, на думку вченого, не засвоїли навіть представники державницького напряму, за винятком молодого і талановитого вченого, ідейного послідовника В. Липинського - В. Кучабського та політичних публіцистів М. Кочубея і В. Залозецького.

Окремі аспекти розвитку історії політичної думки консервативного напряму знаходимо в публікаціях І. Крип'якевича, І. Кревецького, С. Рудницького, А. Лівицького, В. Прокоповича, К. Чеховича, М. Демковича-Добрянського. Правда, вони часто носять публіцистичний характер і не містять глибокого наукового аналізу. Глибше зрозуміти історичний світогляд ідеологів консерватизму, зокрема В. Кучабського, дають змогу рецензії, написані на його праці С. Томашівським, Т. Кострубою, М. Демковичем-Добрянським, Д. Маркіяновичем, П. Ісаївим та іншими вченими, які відзначали ерудицію автора, широкий політичний погляд на історичні події в країні, нові підходи до оцінки українських визвольних змагань, українсько-російських та українсько-польських стосунків.

У рецензії на працю В. Кучабського “Значіння ідей В'ячеслава Липинського”Д. Маркіянович звернув увагу на серйозне ставлення її автора до таких проблем, як героїчна людина і її суспільне значення, етос творчих одиниць, духовне лідерство та аристократизм духу.

Саму ж працю рецензент назвав твором глибоко філософським чи радше історіософським, що ставив собі за мету збагнути суть тогочасної європейської духовності та її місце в історичному розвитку і на цьому тлі розкрити творчу спадщину В. Липинського для відродження героїчного й аристократичного духу в Україні.

Після Другої світової війни українські вчені-історики, політологи в діаспорі, критично оцінюючи здобутки традиційної історіографії, зуміли підняти українську історико-політологічну науку на світовий рівень, вписати її у загальноєвропейський контекст.

До таких істориків та політологів насамперед можна віднести І. Лисяка-Рудницького. Найважливішими є його праці вміщені у збірнику “Між історією і політикою” та у повнішому збірнику статей “Нариси з нової історії України”, що видані посмертно Канадським інститутом українських студій (англійською мовою), а також видані Інститутом державного управління та місцевого самоврядування при Кабінеті Міністрів України 1994 р. “Історичні есе” у двох томах.

І. Лисяк-Рудницький основну увагу зосередив на дослідженні феномена відродження і становлення української нації XIX-XX ст., простежив еволюцію української суспільно-політичної думки, розкриваючи державотворчі ідеї визначних культурних і політичних діячів - В. Липинського, С. Томашівського, В. Кучабського, О. Назарука та ін.

Учений констатував парадоксальний факт, що з чотирьох напрямів української політичної думки саме консерватизм, найслабше і найменше підтриманий у масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок в нинішньому столітті.

Найважливішим завданням майбутньої революції І. Лисяк-Рудницький вважав синтезування цих напрямів з метою перетворення української етнічномовної спільності на самосвідому політичну і культурну спільноту.

Важливі наукові узагальнення щодо розвитку історіографії української консервативної політичної думки та її впливу на історичну науку зробили Г. Грабович, Я. Пеленський, Л. Білас, Є. Пизюр, Т. Гунчак, В. Серчик, Б. Кравченко, І. Нагаєвський та ін.

На відміну від І. Лисяка-Рудницького, Г. Грабович не вважав фактор наявності або відсутності еліти - носія політичної свідомості і вищої культури - критерієм історичності чи неісторичності народу. Дати об'єктивну оцінку ступеня розвитку нації, користуючись тільки цим критерієм, на його думку, неможливо.

Відмінності, що визначають основу диференціації нації охоплюють, як вважав учений, і такі проблеми, як соціальна і політична структура, історичний досвід, традиція, культура взагалі.

Виходячи з цих міркувань, Г. Грабович заперечив погляд на українську націю як на народ “ хлопа і попа”, аргументовано доводячи, що вся українська еліта першої половини XIX ст., як на Сході, так і на Заході України була представлена вихідцями з вищих класів. Я. Пеленський зауважив, що на відміну від представників народницької школи, які були переконані в тому, що відродження народу і визволення його з неволі можна досягнути шляхом підпорядкування йому інтересів інших суспільних груп, учені-державники вважали, що держава, особливо національна, відіграє творчу роль в організації та захисті інтересів суспільства.

Л. Білас, детально аналізуючи історичну працю В. Липинського “Україна на переломі”, вказує на наукову та політичну значимість розвінчування “Переяславської легенди”. Адже будучи зброєю Москви, ця легенда мала на меті допомогти прибрати Україну до московських рук. Є. Пизюр проблему еволюції політичних поглядів В. Липинського поставив у залежність від нез'ясованої метаморфози переходу поляка В. Липинського в лоно українства.

Він, як і Л. Білас, упевнений, що В. Липинський ніколи не був демократом у звичному розумінні цього слова, під демократією розумів ідеологію, яка повинна була служити людям.

Р. Шпорлюк стверджує, що комунізм, заперечуючи доктрини інших політичних течій, у тому числі консервативної, сам перейняв деякі з національних принципів і став національним, власне націоналістичним. Він рекомендує сучасним політикам з метою успішного формування політичної нації створити образ “спільного” минулого, прийнятний для всіх частин нації.

Т. Гунчак у розширеному варіанті курсу лекцій, прочитаному восени 1991 р., для студентів кількох навчальних закладів м. Києва, висвітлює складний процес політичного розвитку української спільноти, який, на його думку, бере початок з паростків відроджуваної національної свідомості, що з'явилися наприкінці XIX ст.

Розмірковуючи над складними колізіями української політичної та громадської думки, В. Серчик зауважив, що на зламі XIX-XX ст., виникла потреба створити власну державу, оскільки лише вона давала шанс і гарантію реалізації прагнень що їх постійно висував національний рух. Своєю чергою прагнення державності спонукало до пошуку власних витоків у далекому минулому, до раціонального обґрунтування висунутих вимог української незалежності.

Б. Кравченко дослідив зростання української національної ідентичності у контексті соціально-економічної модернізації радянської України у 20-70-х р.

Він показав, що слабкість українського, в тому числі консервативного руху на початку ХХ ст., була пов'язана з недопредставленістю українців у стратегічних секторах політичного, економічного й культурного життя України. Розвиток політичної історії в Україні, що охоплює часи Центральної Ради, Гетьманату і Директорії (1917-1921) ґрунтовно висвітлив І. Нагаєвський у праці “Історія української державності двадцятого століття”. На основі документів, свідчень сучасників, на тлі тогочасних подій в Європі він показав боротьбу за державність Ураїни в усій її складності й суперечливості, ознайомив з новою історичною концепцією й оцінками діяльності державних діячів і політичних партій того періоду.

Значний пласт наукових знань з історії української державності, в тому числі і консервативного напряму, містять дослідження М. Шлемкевича, В. Босого, І. Павелка, В. Іваниса, Д. Левчука, М. Базилевського, Є. Чикаленка, К. Костіва, Ю. Охримовича, В. Кедровського, П. Мірчука, В. Рудка, Д. Чижевського, Н. Полонської-Василенко, Л. Винара, О. Оглоблина та інших істориків української діаспори.

Новий етап у розвитку української історико-політичної науки розпочався з проголошенням незалежності України. Дослідники одержали доступ до раніше закритих архівних фондів, численних наукових праць зарубіжних і вітчизняних авторів.

Відмовившись від усталених ідеологічних стереотипів та догм, вони продовжили вивчати увесь комплекс проблем, пов'язаних з розвитком політичної думки, наближаючись до об'єктивної оцінки фактів, історичних осіб та політичних процесів в Україні у найскладніший період її історії. Особливе зацікавлення в дослідників викликала історія державотворення. Вагомий внесок в історіографію української політології вносять праці В. Потульницького, який простежив виникнення й розвиток української політичної науки від середини XIX ст., до 1939 р., дослідив основні концепції українських політологів цього періоду, запропонував диференціацію української зарубіжної історико-політичної науки за трьома напрямами: консервативним, народницьким та національно-державницьким.

Консервативну політичну думку в Україні досліджує М. Швагуляк.

Він один з перших окреслив місце і роль визначного історика і політика С. Томашівського у розвитку української політичної думки і національного руху на тлі глобальних світових процесів, охарактеризував два періоди його теоретичних пошуків у ділянці консервативних ідей. О. Забужко, розглядаючи на широкому історико-культурному матеріалі розвиток української національної ідеї XIX - початку ХХ ст., приходить до висновку, що українська нація на певному історичному етапі випала з європейської політичної історії, оскільки не спромоглася вберегти свій суверенітет державно.

Характеризуючи народницьку школу В. Антоновича і М. Грушевського як таку, що ототожнювала українську націю з народом й етнічними критеріями, Я. Грицак відзначив, що державницька школа, представлена Д. Дорошенком, В. Липинським та В. Кучабським, розширила це поняття соціально і територіально, поклала в його основу політичний критерій - лояльність тих чи інших громадян до Української держави.

Ряд аспектів пов'язаних з проблематикою історичних досліджень В. Кучабського розглядається в працях, присвячених історії становлення й розвитку збройних сил України - Січового Стрілецтва, Галицької Армії, Армії Української Народної Республіки. Р. Даниленко, М. Безручко, І. Крип'якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів та С. Шрамченко, О. Думін, Р. Брут, О. Ярославин, Н. Гірняк, М. Литвин і К. Науменко, С. Ріпецький, Я. Тинченко, Б. Якимович, В. Голубко, С. Макарчук та ін., спираючись на різноманітний фактичний матеріал, розкрили яскраві сторінки збройного чину українського народу на всіх етапах визвольних змагань.

Значне місце у вивченні українського консерватизму та його впливу на розвиток історичної науки посідають праці, що розкривають українсько-польські та українсько-російські відносини. У працях Я. Дашкевича українсько-польські взаємини розглядаються крізь призму взаємозалежності нації пригнобленої і нації - гнобителя, вся відповідальність за трагічний стан цих відносин покладається на непоступливість та ультраконсерватизм польської політичної доктрини.

Ю. Сливка, детально розглядає заходи польської окупаційної влади після санкціонованої Радою послів країн Антанти в березні 1923 р., анексії Східної Галичини, які запроваджувалися для того, щоб довести споконвічність польського господарювання на західноукраїнських землях.

М. Литвин і К. Науменко проаналізували події листопадового зриву 1918 р., у Львові, державотворчу діяльність уряду та Національної Ради ЗУНР, подали хроніку українсько-польської війни. Л. Зашкільняк аналізує польську історіографію історії України загалом та різні аспекти галицької історії, своєрідною віссю якої були українсько-польські відносини.

Щодо українсько-російських відносин, то історико-політичні аспекти:

- у 50-ті - 80-ті роки - Д. Соловей, І. Майстренко, М. Ковалевський, П. Мірчук, К. Кононенко, М. Стахів, О. Юрченко, І. Бокало, Є. Пастернак, Ю. Борис, С. Мечник, М. Прокоп;

- в 20-ті роки досліджували А. Животко, І. Мазепа, Т. Айолла, Ю. Бачинський;

- в 90-ті роки - В. Лозинський, В. Чехович, Ю. Шаповал, М. Даниленко, Г. Касьянов, С. Кульчицький, М. Молчанов, В. Кулик, Ю. Курносов, С. Наумов, М. Маринович, І. Білас, Д. Мейс, В. Баран, О. Рябченко.

Вони глибоко і всебічно охарактеризували політику більшовицького політичного режиму, що завершилася після придушення визвольних змагань українського народу окупацією і радянізацією України, розкрили прояви тоталітаризму в Україні у різних сферах суспільно-культурного життя.

Привертають увагу ювілейні збірники праць, присвячені 110-ій річниці від дня народження В. Липинського, 120-ти і 125-ти - річчю від дня народження П. Скоропадського.

У другому розділі “Консервативно-політологічна концепція державотворення” розглядається взаємозв'язок політичної історії і формування політичної думки в Україні кінця XIX - початку ХХ ст., відображено перехід українського національно-визвольного руху від культурного українофільства до широкої організованої політичної роботи в масах, виникнення масових організацій. І хоч провідні позиції в них займали партії соціал-демократичної орієнтації, разом з антисоціалістичними настроями заможної частини суспільства, формувалася консервативна політична течія.

Після Першої світової війни ідеологія консерватизму реально позначилася на духовному й політичному житті українського суспільства. Цьому значною мірою, сприяла діяльність В. Липинського, який створив школу консервативних істориків-державників.

Однією з найяскравіших постатей в цій школі був В. Кучабський, який стверджував, що необхідною умовою формування державної концепції України є державна національна ідея, а основною передумовою створення держави - формування нації.

Нацією вчений вважав, психічний стан своєрідного національного комплексу відчуттів, національного світогляду, національних бажань, на якому ґрунтується творче змагання конкретної спільності. Кожна нація, на його думку, виростає з певного етнічного центру й охоплює, головним чином, етнічно однорідну масу.

Думку про доцільність національної політики, незважаючи на жертви, В. Кучабський назвав реакційною і вважав, що тогочасній ідеології не вистачило саме етичних підстав. Тому й боротьбу за державність певні політичні сили ставили у площину свідомого обману мас соціальними гаслами. З такою ж рішучістю В. Кучабський заперечував й націоналістичні гасла, “поширення людожерної ненависти до займанців”, вважаючи, що ненависть, руїна не можуть замінити творчий чин будівництва нової держави. Саме тому історик заперечував В. Леніну, який вважав, що “революції в рукавичках не роблять”. Адже якщо мета більшовицької революції - руїна, то мета національної революції - будова…”.

У доповіді “Завдання української суспільности під теперішній момент” на студентському з'їзді у Львові, що відбувся на початку липня 1921 р., молодий ще В. Кучабський заявив, що реальний шлях до державної незалежності лежить через революцію, через боротьбу.

Проте історик відкидав необдумані насильницькі ідеї, які нічим не були одухотворені: збройна боротьба не повинна бути “вибухом ентузіазму й інстинктів, кавалерійською атакою”, а лише “завершенням усього комплексу національної праці, всього процесу національного самовизначення…” Він визначив чотири першочергові заходи, які, на його думку, могли б сприяти підготовці галичан до національно-визвольної боротьби:

1) відмовитися від ілюзорної надії на чужу допомогу;

2) орієнтуватися виключно на власні сили;

3) визнати шкідливими поодинокі виступи, зокрема терористичні акції, які не підтримані масовою активністю трудящих;

4) знищити гіпноз страху перед польською тюрмою і психічно підготуватися до складніших і ризикованіших масових виступів у майбутньому.

В. Кучабський критикував люмпенізований елемент, що намагався диктувати національну політику і вигадував різноманітні ідеології, засуджував тероризм як державницьку політику, виступав проти розпалювання ненависті до національних меншин, називаючи це заразою, що з'їдає нас самих, порушує внутрішню врівноваженість, застерігав від того, щоб керівництво політичним проводом не взяли в свої руки крикуни і демагоги, які не хочуть вчитися, не хочуть готувати себе до того, щоб жити з чесної праці, без державної посади, а кидаються в “політику”, аби з неї жити, наголошував на необхідності звернути особливу увагу на виховання молодого покоління, яке “підростає здичавіле й півінтелігентне”, радив давати йому кращу освіту й вибагливіше виховання, поширити горизонти його думки, навчити його відрази до нинішньої “масової” метушливості та істерії.

В розділі показано, що В. Кучабський закликав українських істориків, письменників, публіцистів полишити працю на ідеологічній ниві, досконало і об'єктивно вивчити історичну дійсність різних часів і народів та з'ясувати,який шлях, що веде до державності, найкращий. Можна, на його думку, у цій справі повчитися у В. Антоновича, М. Драгоманова, які вирізнялися духовною стабільністю і виховані на традиціях класичної грецької та римської історії.

Цього не можна сказати про тогочасних політиків, які не мали достатнього інтелектуального підґрунтя, а тому легко ідеологізувалися, тобто спекулювали абстрактними категоріями та схемами. Саме тому історик був проти того, щоб теоретично мислячі особистості виступали в ролі “практичних політиків”, “ідеологів” і “організаторів”. У цивілізованих державах цим займаються політичні партії. Він вимагав, аби народові говорити правду, не боячись втратити “популярність” чи навіть потрапити під кулі терористів, вважав, що чесним людям було нелегко пробитися до національної політики, бо конкурувати з демагогами, інтриганами і наклепниками неможливо. Ситуація ускладнювалася тим, що процес морально-політичного розкладу зачіпав не лише верхні шари населення, а й проникав до самих низів. Вихід з цієї важкої ситуації вчений вбачав у зверненні до духовних першоджерел, у кристалізації в душах людей нового етосу, який у своїй основі мав бути релігійним, героїчним і аристократичним.

В поглядах на політичну культуру В. Кучабський дотримувався концепції В. Липинського, сутність якої ґрунтувалася на оптимальному поєднанні політичної науки і політичного досвіду. Виходячи із такого розуміння, він вважав, що політична культура включає не тільки правильну оцінку існуючого, а ще більшою мірою точну оцінку майбутнього. Вона передбачає не лише нові ідеї, що враховують суспільно-політичні реалії, а й сильних вольових людей, здатних втілити ці ідеї в життя.

Еліту В. Кучабський розумів як аристократичну верству, здатну розв'язати назрілі питання сучасності. Її поява можлива внаслідок зміни духовної суті народу. Українську еліту 1917-1921 рр., він охарактеризував як таку, що не володіла державно-владними рисами, а більше схилялася до анархізму, продажності, відчуженості, матеріального комфорту. На думку вченого, високо розвинену духовну еліту можна сформувати тільки на засадах консерватизму, для чого необхідно підвищити освітній рівень молоді, відродити дух патріотизму, виховати усвідомлення рівності й спільності поляків і західних українців.

Вивчаючи проблему лідерства, В. Кучабський пов'язував появу визначних осіб з відповідною історичною ситуацією, психічним станом нації. Він виділив три типи лідерів: пророчі, Богом натхненні постаті, героїчні реформаторські особистості й ті, що можуть очолити натовп, збурити його інстинкти, запалити на руйнівну стихію.

Значне місце в науковій спадщині В. Кучабського посідає проблематика, пов'язана з історією становлення і розвитку січового стрілецтва - збройних сил України. По гарячих слідах історичних подій вчений відтворював складний процес організації українського війська, що було важливим чинником національної ідеї, ідеї самостійності українського народу. Стрілецтво, на його думку, уособлювало найкращі риси українського народу: патріотичний ідеалізм, високу освіченість, військову потугу і демократичний устрій. З його появою учений пов'язував зародження національно-державного мислення українського народу і поступове витіснення з української політичної думки автономістських поглядів, соціалістичної ідеї “визволення людини”. Перша світова війна сприяла загартуванню стрілецьких загонів, формуванню в них національного світогляду, подоланню германофільської орієнтації.

Основними причинами, які призвели до розвалу української армії, В. Кучабський вважав її непідготовленість до війни, нестачу патріотично налаштованих офіцерських кадрів, втомленість бійців війною, більшовицьку пропаганду.

Використавши велику кількість документального матеріалу,спогади учасників визвольних змагань, власні спостереження, В. Кучабський не тільки заклав міцний фундамент історіографії січового стрілецтва, а й створив теоретичні підвалини будівництва української національної армії, показав її місце і роль у процесі творення самостійної держави.

У третьому розділі “Українська державність 1917-1921 рр.

Практика та історичні підсумки” розглядається роль В. Кучабського, як активного учасника національно-визвольних змагань, в їх дослідженні.

За словами І. Лисяка-Рудницького, він не проминув ні світової війни, ні Паризької конференції, ні російської революції, вважаючи, що від них залежала доля України.

Характеризуючи українську інтелігенцію, що творила основні кадри так званого свідомого українства, вчений зазначав, що в ролі будівничого української держави вона себе уявити не могла.

Слова універсалу “від нині самі будемо творити наше життя” не відповідали реальним можливостям українства. Вони швидше означали гучне гасло, незвичайний порив ентузіазму української громадськості, яка на перших порах беззастережно визнавала Центральну Раду національним урядом. Творити своє життя власними силами, спираючись не лише на моральний авторитет, сформований мітинговими настроями, а й на авторитет державної влади - це був єдино правильний шлях для Центральної Ради. Основними причинами поразки національної держави у формі народної республіки В. Кучабський вважав домінування у політичній думці України (особливо Наддніпрянської) ідеї української автономії у складі демократичної Росії та ідеї соціалістичної революції. Саме завдяки домінуванню цих ідей у свідомості української народної інтелігенції, що виконувала роль політичного керівника у Центральній Раді, не вдалося організувати армію, державний апарат, провести соціально-економічні реформи, сконсолідувати соціальні верхи і соціальні низи навколо національної ідеї.

Гетьманат П. Скоропадського, на думку В. Кучабського, виник передчасно, для нього не було ще відповідного соціально-політичного підґрунтя, широка громадськість ще не була готова психологічно сприйняти демократичні традиції.

До того ж самі демократи значно поступилися перед русофільськими політичними силами політичним досвідом. Почуття власного беззсилля, боязнь повторної русифікації України змушували їх ухилитися від жорсткої боротьби, яка все ж таки була неминучою. Саме тому революційні погляди тогочасного східноукраїнського націоналізму не були виявом сили, що спонукала до захоплення влади, а навпаки, виявляли внутрішню і зовнішню слабкість, яка єдиним своїм порятунком від краху вважала революційний переворот.

За оцінкою В. Кучабського, П. Скоропадський не був тим будівничим держави, який розумів та любив свій народ. Усі його помисли спрямовувалися не на творення великої нації, не на політичну і військову діяльність задля розбудови держави, а на закріплення особистої посади. Гетьманат не був міцною формою українського державного існування, він лише був ареною сутички двох протилежних сил - всеросійської реакції та східноукраїнської революційної демократії. Проміжні позиції займали надзвичайно слабкі консерватори, які мали українські переконання, і помірковані демократи. Вони чесно підтримували гетьманський лад і були готові заради нього йти на жертви, проте достатнім політичним впливом не володіли. Справжнім господарем ситуації в Україні було німецьке військове командування. Гетьман своїм федеративним актом позбавив можливості українські соціально-контрреволюційні елементи очолити українські національно-державні змагання. Внаслідок цього ініціатива в проведенні української національної політики знову перейшла до українського соціально-революційного табору, що значно ускладнило внутрішні протиріччя в антигетьманському блоці. Це призвело до того, що повстання, яке повинно було би врятувати східноукраїнську державу через свій соціально-революційний характер стало лише початком навали більшовизму на Східну Україну.

Значне місце в науковій спадщині В. Кучабського посідає аналіз боротьби національно-патріотичних сил за українську державність у період Директорії. Вчений зазначав, що саме в той час коли у Львові спалахнула польсько-західноукраїнська війна, на Сході України партії соціал-демократичної орієнтації при підтримці Січових стрільців вирішили повалити уряд П. Скоропадського.

Найбільша суперечність цієї події полягала в тому, що в тріумфальному поході по Софіївській площі на честь перемоги Директорії крокували не тільки військові частини Української Народної Республіки, які у нерівній борні з честю захищали незалежну Україну, не тільки загони Січових стрільців, що виявили зразки соборницького лицарства, а й Таращанська дивізія - організоване втілення царголоти, що незабаром знов увійде в Київ, але вже під червоним прапором окупанта. В працях В. Кучабського показано, що східноукраїнські селяни більше думали про задоволення соціальних вимог, ніж про самостійну Україну. Ці настрої намагалися використати східноукраїнські політичні партії, які представляли майбутню Українську державу як соціальну благодать, обіцяли знищити великих землевласників й капіталістів.

Деякий час авторитет Директорії тримався на тому, що вона очолювала боротьбу проти російської контрреволюції, але це тривало недовго. Директорія виявилася неспроможною управляти українським суспільством: не зуміла організувати ефективного державного апарату, не загнуздала отаманщину, не створила боєздатної армії, не розв'язала аграрного питання. Державна влада не мала твердої позиції щодо вирішення будь-яких внутрішніх і зовнішньополітичних проблем. Втративши соціальну базу, вона балансувала між селянськими масами, більшовиками й Антантою, використовуючи при цьому популістські гасла.

Серед багатьох проблем, які знайшли відображення в науковій спадщині В. Кучабського, важливе місце посідає проблема становлення західноукраїнської державності в 1918-1919 рр.

Спираючись на солідну джерелознавчу базу, він дійшов висновку, що до листопадового чину українці Галичини почали готуватися ще в серпні 1918 р., Український переворот в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р., як у Львові, так і в провінційних містах Східної Галичини завершився повним успіхом. За чітко придуманим планом українцям вдалося блокувати ворожі військові частини і заволодіти Львовом досить швидко і без кровопролиття. Перехід від австрійсько-польської до української державності відбувся, за оцінкою вченого, загалом спокійно і без особливих ускладнень. Повсюди створювалися повітові органи влади, поліційні підрозділи. Незважаючи на не дуже високу дисципліну в цих підрозділах, вони все ж активно захищали життя та власність людей. Західна Україна щодо відродження державності випереджала сусідні країни. Вона, на думку В. Кучабського, належала до провідних країн Центральної та Східної Європи, які піднімалися з розрухи до організованого і міцного ладу. Народ західноукраїнських земель цілком був здатний на невеликій східногалицькій території розгорнути силу, яка не тільки була б вирішальною для розвитку всієї України, а й могла б сильно впливати на долю тогочасної Східної Європи. Проте громадськості бракувало як духовних якостей, так і політичного досвіду, щоб добре усвідомити, що є більшим благом для власної Батьківщини - українська національна держава, чи знищення Польщі та об'єднання усіх українських земель під владою московського більшовизму. Не було ясності також в тому, що краще - орієнтуватися на Антанту чи на більшовизм, щоб за певного збігу обставин одержати у подарунок українську національну державу. В. Кучабський не покладав великих надій на Західноукраїнську Народну Республіку, називав її короткочасним державним утворенням. Місцева інтелігенція, на його думку, була непідготовлена до виконання складного завдання творення демократичної держави. Він досить різко критикував політичний провід українців Галичини, зокрема Є. Петрушевича, за обмеженість думки, слабкість волі, відсутність уваги й почуття відповідальності, за апатію та інертність у діях.