Василь Кучабський: від національної ідеї до державності. Українська консервативна політична думка першої половини XX ст. та її вклад в історичну науку

Четвертий розділ “Проблеми незалежності України і українсько-польські відносини. Історичне минуле та перспективи на майбутнє” розглядає внесок В. Кучабського в наукову розробку проблем українсько-польських стосунків, особливо з огляду на те, що саме від них великою мірою залежало - бути чи не бути українській державі. Найповніше цю проблему висвітлено в його праці "Отверта відповідь польському консерватистові".

Вчений категорично заперечував твердження польських політиків про нерозривну єдність західноукраїнських і споконвічних польських земель, вказував на суттєву різницю між "бажанням" мати ті чи інші кордони і реалізацією цього бажання. Ключем до розв'язання складних проблем українсько-польських відносин він вважав розуміння поляками тієї межі, яка визначає їх статус - переможців України або переможених "українськими енергіями". Критикуючи ідею "суверенного народу" Р. Дмовського, В. Кучабський зауважував, що польсько-український конфлікт не може закінчитися миром.

Загальний дух тієї історичної епохи, про яку йдеться, висував на перший план актуальність національних проблем, що було серйозним симптомом розпаду національних духовно-політичних вартостей у Європі. Учений дорікав політикам за викривлене мислення, в основі якого лежало монгольське кочове гасло "експансія для експансії", що на перший план виводило зовнішню політику, ігноруючи політику внутрішню. Ідеями і практичними заходами щодо знищення України полонізацією на заході та русифікацією на сході Р. Дмовський переступив закони європейської моралі, внаслідок чого польсько-українська боротьба переросла в аморальне винищення людей.

Політика найвпливовішої в країні національно-демократичної партії, яка базувалася на ягеллонській ідеї утвердження польської держави в кордонах Речі Посполитої та ігнорувала право українців мати на своїх етнічних землях власну державу, виявилася, на думку історика, безперспективною, оскільки посилювала серед них проросійські настрої, що неодмінно підривало стабільність Польщі. В. Кучабський гостро критикував і федералістичну концепцію Ю. Пілсудського, суть якої зводилася до того, що внаслідок розпаду більшовицької Росії буде утворена Велика Україна (без Західної України), яка увійде до польської федерації.

Варшавський договір 1920 р., між С. Петлюрою і Ю. Пілсудським розкрив справжні наміри такої політики: після провалу польсько-українського наступу Польща одностороннім рішенням розірвала договір і віддала Наддніпрянщину на поталу більшовикам.

Учений небезпідставно вважав можливою нормалізацію відносин між українським та польським народами лише на засадах консерватизму, тобто ідеології, що вільна від націоналізму і ґрунтується на універсальних людських цінностях: визнанні права націй на самовизначення, відмові від військової експансії проти інших народів. Проте розв'язати українське питання мирним шляхом найближчим часом, на його думку, не вдасться передуісм через те, що у Польській державі при владі перебували "неоформлені ніякими стимулюючими моральними законами модерні "націоналісти", "бюрократична або здекласована, себто від служби творчим спільним класам "увільнена" інтелігенція". Ці "новітні беї, бегадури і хани" (за термінологією В. Кучабського) керувалися не загальнонаціональними, а лише особистими інтересами, не мали єдиної позиції, єдиних світоглядних основ і діяли лише виходячи з мотивів прагнення до влади.

Українсько-польським відносинам у контексті міжнародної політики В. Кучабський присвятив праці "Зовнішньо-політичне положення об'єднаних українських армій у "Чотирикутнику Смерти" в липні-серпні 1915" (1931), "Польська дипломатія і "східно-галицьке" питання на париській мировій конференції в 1919-му році" (1931), "Українська дипломатія і держави Антанти в році 1919"(1931), "Вага і завдання Західно-української Держави серед сил Східної Європи на переломі 1918-1919-го року" (1932-1933). Перших три книжки згодом стали складовими фундаментальної наукової монографії “Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolchewismus in den Jahren 1918-1923” (Берлін, 1934), яка з'явилася як офіційне видання воєнно-історичного семінару Берлінського університету. У передмові до книги В. Кучабський зазначав, що вона висвітлює внутрішнє становище України, зокрема її політичні та військові позиції й одночасно розкриває різнобічні міжнародні зв'язки, які мали визначальний вплив на долю української державності: "Польща і Росія, більшовизм і контрреволюція, тенденція до нового відродження російської імперії і тенденція до її розпаду, ситуація у центральній Європі та важливе рішення прийняти або відхилити Версальський договір Німецькою імперією, світовий капіталізм і світовий промисловий переворот, Париська мирна конференція і східно-європейська політика окремих західних держав - могутня хвиля сил і процесів, ареною яких стала Європа в цей час - все це містить у собі дана праця". В. Кучабський гостро й аргументовано критикував схему розбудови Польської держави, програма якої не відзначалася ні проникливістю, ні тонким аналізом міжнародних подій, ні державним розумом, ні поміркованістю, а була продуктом догматичного мислення.

Польська шовіністична пропаганда лякала світ "жорстокістю" західних українців, які нібито діяли заодно з московськими більшовиками. Застосовуючи такий негідний прийом, поляки розраховували на те, що внаслідок ізольованості Західної України світова громадськість не знатиме справжнього стану справ і не зможе про нього довідатися. В польських домаганнях Східної Галичини йшлося про повне знищення українських державницьких змагань, заперечувалася навіть найменша можливість виникнення будь-якого державного утворення українців. На Паризькій мирній конференції польська сторона вимагала також прилучення більшої частини Волині й Західного Поділля з Проскуровим і Кам'янцем-Подільським. Взагалі ж польські позиції на Паризькій мирній конференції, за оцінкою В. Кучабського, виглядали досить міцними.

Поляки були союзною антантською нацією, з офіційно визнаною державою, повне відновлення якої розглядалося як одне з головних завдань Антанти.

Польська дипломатія і пропаганда мала мережу організацій, які охоплювали не тільки Західну Європу, а й Америку.

Польські інтереси на конференції беззастережно підтримувала Франція, в більшості випадків США та інші країни Антанти.

Невдачі української дипломатії учений пояснював такими причинами: створення польською пропагандою серед політиків країн Антанти міфу про нездатність українців мати власну державу і про те, що національно-визвольний рух на теренах Галичини інспірований Австрією та Німеччиною, до того ж ніби цей рух за характером близький до більшовизму;ігнорування політичними колами Антанти українського питання при розв'язанні глобальних проблем повоєнної Європи, зокрема, майбутнього Росії та Польщі;антиукраїнська діяльність російської дипломатії;проросійська позиція щодо розв'язання міжнародних проблем галицької партії - русофілів;неузгодженість щодо розв'язання українського питання серед української дипломатії.

П'ятий розділ “Більшовизм як ідейно-політична течія” присвячений аналізу спадщини В. Кучабського щодо доктрини більшовицької партії в національному питанні, її суперечливого характеру, залежності від політичної кон'юнктури. Використання ідеї права націй на політичне самовизначення аж до відокремлення та інших підходів до визначення пріоритетів етнополітики було зумовлено, на думку вченого, намаганням більшовиків розширити соціальну базу партії й використати в боротьбі за владу національно-визвольні рухи.

Він розглядав суспільно-політичний устрій радянської України в контексті більшовицьких намагань поневолити українську націю, втягнути її у московсько-монгольський світ. З цієї точки зору, поширення більшовизму серед українців В. Кучабський сприймав як етнічну русифікацію чи полонізацію. Дослідник чітко визначив різницю між українським національно-державницьким і українським більшовицьким табором.

Ця різниця полягала в тому, що перший табір орієнтувався на національну державу, а другий ніс з собою не лише чужі українцям переконання про політичний чи суспільно-економічний устрій, але й інший, ніж український, світогляд нації.

Потужним джерелом поширення в національній свідомості антимосковських настроїв стала Галичина. Цього, правда, було недостатньо, і В. Кучабський справедливо передбачав, що більшовизм ще проіснує досить довго і встигне за цей час знищити провідні сили українського народу. Саме з цих міркувань Ризький мирний договір 1921 р., був щасливою випадковістю, оскільки виводив частину недержавного українського народу з його надзвичайно ще кволим почуттям національної самосвідомості з під пагубного, нівелюючого впливу більшовиків. Це дало змогу націоналізмові Західної України проникати через більшовицький кордон на схід, допомагаючи й на радянській Україні подальшій кристалізації почуття української національної індивідуальності.

У розділі показано, що В. Кучабський вбачав "життєвий смисл" більшовизму не в якійсь певній системі економічної організації, а в тому, що був міцно організований "релігією" зла. Цей фактор потрібно було враховувати всім тим, хто сподівався на швидкий занепад більшовизму, хто вимірював більшовизм капіталістичними мірками.

Як і В. Липинський, він дорікав тим політикам, які наївно вважали, що своїми перемогами більшовики завдячують дотриманню власних принципів, відмові від компромісів. Насправді вони завжди застосовували ті засоби, які були найкращі в певний конкретний час, віртуозно поєднуючи військові дії з дипломатичними, інколи навіть зманювали противника переговорами, встановленням миру, а то й укладанням союзу. Але, коли наступав слушний час, більшовики відкидали всякі компроміси, відмовлялися від переговорів і рішуче домагалися своєї мети.

Більшовицький інтернаціоналізм В. Кучабський розглядав з позиції визнання множинності і національної неповторності людських культур, не як інтернаціональний світогляд, а передусім як світогляд національний - російський, корені якого слід шукати у російському деспотизмі, що в свою чергу ґрунтується на монголо-візантійських деспотичних традиціях.

Він був першим, хто зумів глибоко і проникливо розкрити суть лицемірного гасла про “право націй на самовизначення”, яке використовувалося більшовицьким режимом для прикриття грубої шовіністичної політики. Учений проаналізував погляди більшовиків на державу взагалі й на суверенність національних держав зокрема. Оглядаючи працю В. Леніна “Держава і революція”, проблеми, пов'язані зі становленням держави диктатури пролетаріату, він дійшов висновку, що більшовики є ворогом суверенності всякої національної держави. Вони заперечували будь-які національно-політичні інтереси, оскільки речниками, рушіями політики вважалися класи, а не народи.

Тому й держава, як стверджували більшовики, потрібна не народам, а класам. У такому випадку гасло “національна державність” означало боротьбу класу за власні вузько-класові, а не національні чи економічні інтереси. Для В. Кучабського не було секретом, що "диктатура пролетаріату" не могла бути диктатурою демократичної більшості "трудового народу", а лише владою більшовицької партії.

Більшовики, зазначав В. Кучабський ніколи не заявляли, що виступають проти відокремлення України, а лише створювали враження, ніби вони б'ють не саму українську державну суверенність, а лише "реакційність" українських урядів. Таким чином, "самостійність" більшовицької України з її "самостійними закордонними представниками" і пропогандою "радянської державності" була, на думку В. Кучабського, нахабною провокацією. Домогтися своєї мети більшовикам допомагали хитання українських урядів між інтернаціональною революційністю і національним державництвом, безсистемність та непередбачливість державної організації і політики.

У праці "Большевизм і сучасне завдання українського Заходу”(1925) В. Кучабський висміяв намагання певних політичних сил у Галичині переконати світ у тому, що колишньої Росії вже немає, а є держава Україна, що вороття до "неділимої" неможливе, а тому слід привчати світову громадську думку до нових політичних реалій. У вченого не було сумніву в тому, що Москва, яка не вагаючись утопила б в крові всю Росію і таким чином знищила б опозицію, напевно, не боялася української національної свідомості і так само не вагаючись розстріляла б сто чи двісті тисяч українців, якби не була впевнена в тому, що їй вдасться це зробити мирним шляхом "українізації". Мета більшовизму, на думку Е. Кучабського, полягала в тому, щоб не дати змоги народам викристалізуватися в нації.

А позаяк нації творяться у боротьбі, то треба було будь-якою ціною нейтралізувати всяке змагання за національні інтереси. Отже, головною метою більшовицької національної політики було приспати національні почуття народів Росії, не дати їм використати боротьбу за мову для формування національної індивідуальності.

Друга мета більшовиків зводилася до того, щоб дати відносно вільний хід "етнографічно-національним" почуттям у нешкідливому для державної єдності аполітичному культурництві, яке в даній політичній системі повинно фактично звестися до популяризації більшовицької ідеології рідною мовою. Отже, мета більшовицької національної політики, зокрема, "українізації" полягала в тому, щоб не допустити формування української нації як політичного чинника і зупинити її на рівні "культурних націй".

Шостий розділ “Неоконсерватизм як політична течія в Україні у другій половині ХХ ст.” висвітлює повоєнний період історії політичної думки, який не сприяв розвиткові консервативнх ідей. Сам термін “консерватизм” мав у радянській Україні негативне забарвлення. Проте відсутність назви не заперечувала самого явища.

Про існування консервативного елементу в інтелектуальному житті України свідчили виразне чуття традицій і тяглості, а також схильність до законних і зважених способів діяльності. Нове покоління інтелігенції, крім вищої освіченості та поінформованості, прагнуло вивчати внутрішній світ людини, бажало новизни й подолання провінційності своєї культури. В добу хрущовської відлиги зародився рух шістдесятників, дисидентів, а згодом й правозахисників, серед учасників якого було немало прихильників консерватизму.

Вони виступали на захист українскьої мови і вимагали підвищення її суспільного статусу;розшукували місця масових поховань сталінських жертв;укладали реєстри пам'яток, що перебували під загрозою знищення. Суспільно-політична ситуація частково нагадувала “українізацію” кінця 20-х років. Відмінність полягала хіба що в тому, що тепер до складу Українскьої РСР входили західноукраїнські області, які чинили опір русифікації і були потужним прискорювачем “українізації” східних теренів.

На нинішньому етапі державотворення в Україні консервативну ідеологію розвинуто в програмах політичних партій національно-демократичного спрямування. Йдеться передусім про ідеї національно-культурного і національно-державного відродження, пріоритету приватної власності, доконечної потреби гармонійного поєднання прав особи та інтересів суспільства, принципів солідарності, субсидарності, інтеграції з демократичним Заходом, утвердження християнської моралі. За ідеологічним змістом сучасна українська консервативна думка еклектична і поєднує ідеї неолібералізму (у соціально-економічних питаннях та питаннях прав людини) і неоконсерватизму (у питаннях державотворення).

Теоретики українського консерватизму більше уваги приділяють проблемам національно-культурного відродження, ніж проблемам формування суспільно-економічних відносин, віддають перевагу національному підприємництву над іноземним, часто тяжіють до стереотипів патерналізму в соціальній політиці.

Відсутність соціальної структурованості суспільства поки шо не дає змоги повніше засвоїти основні вартості європейського консерватизму і нерідко призводить до консервації віджилих структур і способів взаємодії. Суспільно-політичні зміни, що відбуваються в країні, можна порівняти з мирною консервативною революцією, мета якої - не лише здобуття державної незалежності, а й створення конституційної, представницької і правової держави та відновлення приватної власності.

Консерватизм в Україні, як і загалом у світі, висуває мету зберегти і підтримати ті форми державного та громадського життя, шо склалися історично, передусім його морально-правові засади, і ґрунтується на стереотипах масової свідомості та традиціоналістських уявленнях, які створюють соціальну основу для поширення його серед різних прошарків населення.

Для України головним уроком зовнішньополітичного досвіду неоконсерваторів мають стати принципи пріоритету національних інтересів, співдружності і підтримки тих держав і народів, політична стратегія яких ґрунтується на загальнолюдських надбаннях у галузі культури, демократичних і гуманістичних вартостях, а також принцип застереження від "пролетаризації" народу, його матеріального та духовного зубожіння. Проте Україна має власну історію, традиції, особливості культури, властиве лише українському народові сприйняття дійсності. Тому до неоконсервативних принципів, випробуваних в інших країнах, здобутих на інших ідейно-політичних засадах і в інших історичних умовах потрібно відноситись критично, не ігноруючи власний досвід.

Проаналізувавши архівні документи та опубліковані матеріали, праці В. Кучабського та інших теоретиків консервативного руху, їх епістолярну спадщину, праці українських та зарубіжних вчених можна зробити наступні висновки:

1. Український консерватизм XIX ст., тісно пов'язаний з розвитком історичної науки. Серед його ідеологів були провідні українські історики. Він ґрунтувався на засадах україн- ського історичного легітимізму, панівної ролі держави в національному і соціальному розвитку, монархічної форми державного правління, територіального патріотизму, пріоритету приватної власності, провідної ролі аристократії в державотворчому процесі, критичного ставлення до демократично-народницької історичної традиції і ліберально-демократичного суспільного ладу, доконечної потреби формування в українському народі таких консервативних рис, як елітарність, релігійність, моральність, порядок та організованість. Найважливішими етапами розвитку консервативної течії в українському політичному русі були протоконсерватизм "Історії Русів" та політичні погляди П. Куліша, галицький греко-католицький консерватизм і спроба М. Міхновського відродити історико-юридичну програму "Історію Русів", цілісна наукова концепція істориків-державників В. Липинського, С. Томашівського та В. Кучабського.

2. Наукова конпепція історії, теорії і практики державотворення В. Кучабського сформувалася під впливом європейської елітарної школи В. Парето, Т. Моски, Р. Міхельса, польської історичної школи та державницької школи В. Липинського. Націю вчений трактував як об'єднання громадян різних етнічних груп у межах національної держави, як психічний стан народу, шо усвідомлює своє місце в історії і прагнув здобути незалежність. У поглядах на державу історик дотримувався геополітичної концепції, згідно з якою кожна держава є неповторним індивідуальним організмом, що формується за певних історичних обставин на певній території. Національна революція, за В. Кучабським, - це творчий процес, який передбачає органічне поєднання духовності і мілітарної сили народу, на відміну від соціально-класової революції, шо ґрунтується на руйнівній стихії. Політичну культуру вчений оцінював виходячи з концепції В. Липинського, суть якої зводилася до органічного поєднання політичної науки і політичного досвіду. Елітою вважав аристократичний прошарок народу, здатний розв'язати найскладніші проблеми суспільно-політичного життя країни. Політичну верхівку доби визвольних змагань 1917-1921 рр., охарактеризував як таку, шо не мала достатніх державотворчих навичок, схилялася до анархізму, була відчужена від народу. Проблему лідерства розглядав у контексті конкретної історичної ситуації і психологічного стану нації, а самих лідерів поділяв на три типи: пророчі, Богом натхненні постаті, реформаторські особистості та охлократи, шо апелюють до інстинктів народу.

3. Узагальнивши досвід українського Січового Стрілецтва, яке уособлювало найкраші риси українського народу - патріотичний ідеалізм, високу освіченість, військову потугу, прагнення встановити демократичний устрій, В. Кучабський заклав теоретичні основи формування національних збройних сил. Головною причиною поразки українських визвольних змагань вважав домінування в політичній думці України (особливо Наддніпрянської) ідеї української автономії в складі демократичної Росії. Саме через таку позицію частини української інтелігенції, представникам якої належала провідна роль у Центральній Раді, УНР не вдалося організувати належним чином армію, державний апарат, здійснити соціально-економічні реформи, сконсолідувати різні прошарки народу довкола національної ідеї, захистити державу. Гетьманська держава, хоч і мала деякі переваги перед УНР в організації державного життя, все-таки не стала органічним елементом національно-визвольного руху. Нав'язаний ззовні німецький окупаційний режим не дав змоги об'єднати національно-визвольні і російські контрреволюційні сили в боротьбі з більшовизмом. Зробивши ставку на російську контрреволюцію і спровокувавши тим самим опозицію національно-демократичних сил, гетьманська держава не дістала підтримки в народі. Падіння Гетьманату В. Кучабський розцінив як втрату будь-якої перспективи зберегти українську державність і створити умови для перемоги над більшовизмом. Директорію, яка маневрувала між більшовиками, селянством та Антантою, В. Кучабський визначив як таку, шо виявилася неспроможною керувати українським суспільством, тобто організувати ефективний державний апарат, приборкати отаманшину, створити боєздатну армію, вирішити аграрне питання. Незважаючи на те, що Директорія, порівняно з Центральною Радою, чіткіше відстоювала національно-державницькі позиції, її керівництво не мало ані державотворчого, ані військового досвіду для того, шоб розв'язати складні суспільно-політичні проблеми тогочасної України. 0б'єднання УНР і ЗУНР В. Кучабський вважав безперспективним з огляду на глибокі геополітичні протирічяя між Східною та Західною Україною, різний рівень політичної свідомості народу. Отже, на думку В. Кучабського, українська державність у добу визвольних змагань 1917- 1921 рр., не набрала ані форми демократичної республіки, ані форми консервативної монархії, ані форми диктатури, ані форми радянської влади, оскільки не лише окремі історичні постаті, а й народні маси не були готові до державницького життя. Тільки об'єднання консервативних (аристократичних) та національно-демократичних (вихідців з народної інтелігенції) сил могло забезпечити українському народові здобуття незалежності.

4. Розглядаючи проблему українсько-польських взаємин, В. Кучабський виявив надзвичайну історичну ерудицію та широту політичного мислення. Його оцінки ґрунтувалися на позиціях державницького світогляду, шо віддзеркалював основні принципи українського консерватизму. Назвавши політику Національно-демократичної партії Польщі безперспективною через цілковите ігнорування законного права українського народу на державність, В. Кучабський також відкинув федералістичну концепцію Ю. Пілсудського, суть якої зводилася до узаконення розчленованості України і підпорядкування її Польщі. Відносини між українським і польським народами, на думку вченого, могли нормалізуватися лише за умови визнання Польщею права українців на самовизначення, відмови від військової експансії, збереження стабільності.

5. В. Кучабський став також одним з перших глибоких і послідовних критиків більшовицької ідеології. У його аналізі - наукова та політична цінність висновків щодо перспектив державницьких змагань українського народу в контексті боротьби з російським шовінізмом у формі більшовизму. Виходяди з визнання множинності і національної неповторності культур, В. Кучабський розглядав більшовизм не як інтернаціональне, а передусім як національне, російське явище, що ґрунтувалося на монголо-візантійських традиціях. Більшовицьку інтернаціоналізацію України історик трактував як суцільну русифікацію українського народу на рівні не лише національно-культурного життя, а й соціально-класової структури суспільства. Головну ознаку цивілізованої держави вчений вбачав не в мові й традиціях, а в здатності нації реалізувати себе в усіх ділянках суспільного життя. Використання гасла “про право націй на самовизначення” задля пропаганди, він назвав геніальним винаходом більшовиків у реалізації російської великодержавницькоі ідеї. Іініційована заходами більшовиків українізація, на думку В. Кучабського, мала на меті, по-перше, приспати національні почуття українців, не дати їм змоги перетворити боротьбу за мову на засіб домагань національної держави;по-друге, розколоти національно-патріотичні сили і в західній, і в радянській Україні, посилити прорядянські настрої, привернути на свій бік національну еліту;по-третє, використати українізацію для піднесення власного престижу в очах світової громадськості, щоб інспірувати антиколоніальну боротьбу проти тогочасної ліберальної системи Заходу.

6. В умовах утвердження незалежності України традиції неоконсерватизму відроджуються в лоні національної демократії, яка пріоритетними визнає ідеї національної держави, приватної власності, національно-культурної індентичності українського народу, прав людини тощо. Серед сучасних течій неоконсерватизму в Україні можна виділити такі: традиціоналістська (УНКП), національно-демократична (УРП, Рух), християнсько-демократична (ХДПУ,УХДП, ХДС, РХП), національно-радикальна (КУН, ОУН в У, УКРП) та реформістська (ПРП). Неоконсервативні ідеї засвоїли також партії центристського (НДП, АПУ, ДемПУ, ЛПУ, ПП) та лівоцентристського, соціал-ліберального спектрів.

Загалом неоконсевратизм, як цілісна ідеологічна система, у цивілізованому вигляді в Україні ще не сформувався. Тут ще не склалися соціально-класова структура суспільства, економічні й політичні передумови та культурні цінності, зорієнтовані на цю систему. Найважливіша проблема українського неоконсерватизму, як і інших течій суспільно-політичної думки - синтез неоліберальних, соціал-демократичних та неоконсервативних ідеологічних концепцій, сформованих у цивілізованих країнах. Відсутність такого синтезу була головною причиною втрати Української державності в 1917-1921 рр.

Ця обставина може стати найбільшою загрозою для існування незалежної України і в наш час.

Проведене дослідження дозволило сформулювати ряд пропозицій і рекомендацій:

1. Виходячи із завдань української історичної науки, необхідно чітко виділяти в ній консервативну течію, визначати її основні параметри з точки зору філософії історії та забезпечити відповідне місце в історіографії для наукової творчості В. Кучабського;

2. З методологічної точки зору треба щільніше пов'язувати вивчення методики наукових досліджень окремих істориків з аналізом їхніх ідеологічних позицій;вони таким чи іншим чином відбилися в їхніх наукових працях, як це мало місце, зокрема в дослідженнях В. Кучабського. Комплексний підхід до вивчення наукової спадщини істориків виявляється результативним;

3. Доцільно продовжити вивчення життєвого і творчого шляху В. Кучабського, звернувши увагу на проблеми впливу української консервативної традиції на формування політичної культури суспільства, осмислення сучасного культурного і політичного життя через призму історичного досвіду, пов'язаного з постаттю визначного вченого. Для цього необхідно об'єднати зусилля істориків, політологів, філософів, правників як в Україні так і в діаспорі; історичний державотворення національний

4. Назріла потреба видати зібрання творів В. Кучабського, в тому числі в перекладі тих, що написані німецькою мовою, його епістолярної спадщини. Цю важливу роботу можна було б виконати під егідою Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України та Інституту східноєвропейських досліджень НАН України;

5. Професійно-освітнім комісіям Міносвіти України слід розглянути питання про ширше вивчення наукової спадщини В. Кучабського в курсах історіографії, політичної історії України, політології, соціології, історії філософської думки, включення основних праць вченого у перелік обов'язкової для вивчення літератури з цих курсів;

6. Політичним партіям та рухам консервативного спрямування повніше опиратися в розробці програм та їх реалізації на національні традиції консерватизму, науковий доробок його ідейних провідників.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. Консервативна течія в суспільно-політичній думці України XIX ст. - Львів: Інститут українознавства НАН України ім. І. Крип'якевича, 1996. - 122 с.

2. Консервативно-політологічна концепція державотворення. Василь Кучабський. - Львів: Інститут українознавства НАН України ім. І. Крип'якевича, 1997. - 160 с.

3. Василь Кучабський: від національної ідеї до державності (Українська консервативна політична думка першої половини XX ст., та її вклад в історичну науку). - Львів: Інститут української археографії та джерелознавства НАН України ім. М. Грушевського, 1998. - 532 с.

4. Історія української культури в наукових дослідженнях // Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Підручник. - Львів: "Каменяр", 1992. - С. 93-101.

5. Вступ до курсу української історії. Методичний посібник. - Львів: ЛТЕІ, 1993. - 54 с.

6. Державницький світогляд В'ячеслава Липинського. Навчальний посібник. - Львів: ЛТЕІ, 1994. - 76 с.

7. Українська політологія. Навчальний посібник (Співавт.: Пастушенко Р.Я., Рутар С.М.). - Львів: Комерційна академія, 1995. - Ч.1. - 180 с.

Размещено на Allbest.ru