Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький державний університет імені Юрія Федьковича

На правах рукопису

Добржанський Олександр Володимирович

УДК: 947.785 “19” / “20”

Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

07.00.01 - історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Чернівці - 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича.

Науковий консультант: д.і.н., професор Ботушанський Василь Мефодійович

Офіційні опоненти:

Сохань Павло Степанович - доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України, професор, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України Макарчук Степан Арсентійович - доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри етнології Львівського державного університету ім. І.Франка.

Юрій Михайло Федорович - доктор історичних наук, 07.00.01 - Історія України

Професор, завідувач кафедри соціально-економічних наук Чернівецького факультету Київського державного торговельно-економічного університету

Провідна установа - Інститут історії України НАН України, відділ історії України ХІХ - початку ХХ ст., м. Київ

Захист відбудеться 18 червня 19999 р. 0 10 год. на з-асіданні спеуіалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому державному університеті ім. Ю.Федьковича за адресою: 274012, Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича.

Автореферат розісланий 13 травня 1999 р.

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради к.і.н., доцент Карпо В.Л.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. В історії українського народу було чимало героїчних, славних сторінок, коли, незважаючи на несприятливі обставини, ризикуючи життям, наші предки захищали свою свободу, боролися проти соціального і національного гноблення. Чужоземне панування, яке розтягнулося на декілька століть, не зламало в народній свідомості віри у краще майбутнє, прагнення до визволення, встановлення справедливих порядків. У ХІХ - на початку ХХ ст. найважливішими факторами вітчизняної історії стали: формування модерної української нації, відстоювання законних політичних прав, боротьба за збереження та розвиток української мови, звичаїв, національної свідомості, утвердження почуття єдності всіх українських земель. В умовах бездержавності українцям довелося одночасно вирішувати і ті проблеми, які для інших народів уже були пройденим етапом, і ті, які ставило швидкоплинне життя. За таких обставин національна боротьба стала цементуючою силою, що об'єднувала розрізнені українські землі в єдине ціле. Це явище української історії заслуговує на докладне і всебічне вивчення. Не можна не погодитися зі словами відомого історика В.Сарбея: “Сьогодні проблеми історії українського національного руху від його зародження до наших днів висуваються на передній край дослідницької роботи фахівців історії України”. Нариси з історії українського національного руху /Відп. ред. В.Сарбей.- К.: Інститут історії України НАН України, 1994. - С. 3.

Важливою складовою частиною національної боротьби українського народу ХІХ - початку ХХ ст. став національний рух українців Буковини. Понад чотириста років населення краю, потрапивши під владу Молдавії, було відірване від решти етнічного масиву українства. З 1774 р. ця територія перейшла до складу Австрійської держави. Українці Буковини стали своєрідним етнічним форпостом українського народу на південному заході, зазнаючи сильних асиміляційних впливів. Історичні та геополітичні обставини, що склалися тут, суттєво відрізнялися не тільки від тогочасного становища Наддніпрянщини, але й сусідньої Галичини і не були сприятливими для збереження етнічної самобутності українського населення. Та народ вистояв, зберіг рідну мову, стародавні звичаї, почуття етнічної єдності з іншими українськими землями. Як тільки склалися належні умови, українці Буковини піднялися на боротьбу за свої національні та політичні права, досягши за порівняно невеликий відрізок часу від середини ХІХ ст. до початку Першої світової війни значних успіхів у згуртуванні українського населення, піднесенні його національної свідомості.

Український національний рух на Буковині мав чимало особливостей, але разом з тим він розвивався як складова частина загальноукраїнського руху. Все це робить національну боротьбу українців Буковини надзвичайно цінною і важливою темою для розуміння співвідношення особливого та загального в розвитку загальноукраїнського національного руху. Дослідження проблеми має велике наукове значення, оскільки дає можливість вияснити особливості становлення та розвитку українського руху на окремій території, якій притаманні специфічні геополітичні, історичні, етнодемографічні умови, а також визначити внесок населення цього краю в загальноукраїнський суспільний поступ. Всебічне вивчення національного руху українців Буковини збагачує існуючі уявлення про складні процеси формування національної свідомості, виникнення українських суспільних течій та політичних партій, їхні програмні вимоги, про ставлення австрійської влади до національного руху, про діяльність найвизначніших його лідерів тощо. Воно дасть змогу побачити, як в умовах окремої багатонаціональної коронної землі Австрії (Австро-Угорщини) відбувалося становлення рушійних сил українського національного руху, як конкретизувалися його вимоги, як відбувався розвиток організаційних, політичних та культурно-просвітніх структур, які перешкоди доводилося долати і як відбувалася взаємодія з іншими українськими землями.

Отже, національний рух українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. - важлива сторінка української історії - має велике наукове та пізнавальне значення і вимагає поглибленого вивчення.

Чимало національних проблем, які вирішувалися в кінці ХІХ - на початку ХХ ст., перегукуються з сучасними суспільними процесами. Дослідження їх дає можливість краще зрозуміти витоки явищ, які мають місце сьогодні. Їхня значущість не зменшилася з плином часу. Досвід, нагромаджений у ті роки, став вагомим надбанням скарбниці історичної пам'яті нашого народу, яку необхідно досліджувати і популяризувати.

Об'єкт дослідження - сукупність ідей, поглядів, форм і методів політичної, культурно-просвітницької, організаційної діяльності громадських структур та окремих особистостей, які уособлювали національний рух .

Предмет дослідження - національний рух українського населення Буковини в його історичному розвитку.

Мета роботи: на основі дослідження великої кількості нових документів і матеріалів дати узагальнюючу всебічну картину виникнення та розвитку національного руху українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. як складової частини загальноукраїнського національного руху.

Об'єкт, предмет та мета роботи обумовили такі завдання:

- розкрити вплив соціально-демографічних чинників та політичних факторів на розгортання національного руху українців Буковини;

- визначити, як і за яких обставин зародився національний рух українців Буковини;

- з'ясувати головні етапи розвитку національного руху, зростання його організованості, ідейної та політичної значущості;

- показати діяльність українських суспільних течій, політичних партій, національно-культурних товариств, еволюцію їхніх теоретичних поглядів, програмних вимог, методів боротьби;

- дослідити вплив українського національного руху на суспільні процеси в краї, проведення соціально-економічних і політичних реформ;

- простежити взаємодію національного руху українців Буковини та інших українських земель;

- проаналізувати здобутки та упущені можливості українського національного руху на Буковині зазначеного періоду.

Методологічні засади роботи грунтуються на принципах історизму та об'єктивності. Для розв'язання дослідницьких завдань використано порівняльний, системно-структурний і проблемно-хронологічний методи. На нашу думку, саме ці методи давали найкращі можливості для виконання поставленої мети і завдань.

Територіальні рамки дослідження охоплюють окремий коронний край Австрії (Австро-Угорщини) герцогство Буковину. Тут склалися специфічні соціально-демографічні та суспільно-політичні умови для розвитку національного руху найчисленнішої етнічної групи населення краю - українців.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від кінця 50-х - початку 60-х років ХІХ ст., коли український національний рух на Буковині зародився, до 1914 р., тобто початку Першої світової війни, яка докорінно змінила умови розгортання українського національного руху і започаткувала новий період його розвитку.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що ця праця є першим в українській та зарубіжній історіографії цілісним, комплексним дослідженням національного руху українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Вперше введені в науковий обіг архівні документи, матеріали преси, друковані джерела дали змогу по-новому, об'єктивно підійти до оцінки та висвітлення важливих аспектів суспільно-політичної історії Буковини, які недостатньо досліджувалися у попередні часи.

У роботі запропоновано вдосконалену схему періодизації національного руху українців Буковини, в основу якої покладено зростання організованості, ідейної визначеності та політичної активності українців краю.

Вперше в українській історіографії показано повний спектр політичних сил і напрямків в українстві Буковини, розмаїття національно-культурних, просвітніх, фахових товариств, проаналізовано ідейні засади національного руху українців краю, найважливіші цілі, вимоги та напрямки боротьби в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Визначено специфічні особливості та загальні закономірності розгортання національного руху українців Буковини як складової частини загальноукраїнського національного руху.

Практичне значення дослідження полягає у можливості використання його основних положень та зібраного фактологічного матеріалу для написання узагальнюючих праць з історії України, а також з історії західноукраїнських земель та Буковини, підготовки підручників, навчальних посібників, програм, музейних експозицій та виставок.

Матеріали дисертації можуть бути використані для підготовки лекцій, проведення практичних занять з історії України другої половини ХІХ - початку ХХ ст., історії українського національного руху, української суспільної думки, українських політичних партій і рухів тощо, розробки окремих спецкурсів.

Зібрані та проаналізовані історичні відомості становлять хорошу основу для проведення лекційної та просвітницької роботи серед населення, виховання патріотичних почуттів, зміцнення державницьких поглядів, національної самосвідомості.

Зв'язок роботи з науковими проблемами, програмами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в руслі наукової проблематики кафедри історії України Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича та наукових програм, що розробляються при сприянні науково-дослідного Центру буковинознавства при Чернівецькому університеті.

Апробація роботи. Робота апробована на засіданні кафедри історії України Чернівецького державного університету ім. Ю.Федьковича, а також на більш ніж двох десятках міжнародних та всеукраїнських конференцій. Серед них: Проблеми історії національного руху на Україні (до 1917 р.). Друга Всеукраїнська науково-теоретична конференція. - Миколаїв, 7-8 жовтня 1992 р.; До витоків назви краю “Буковина”. Друга Буковинська історико-краєзнавча конференція. - Чернівці, 2-3 жовтня 1992 р.; Політична думка в Україні: минуле і сучасність. Всеукраїнська конференція. - Київ, 1-4 лютого 1993 р.; Михайло Грушевський - визначний український вчений, державний діяч, громадянин. Міжнародна ювілейна конференція, присвячена 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. - Львів, 27-29 серпня 1991 р.; Другий Міжнародний конгрес україністів. - Львів, 22-28 серпня 1993 р.; Буковина як європейський культурний ландшафт. Міжнародна наукова конференція. - Аугсбург (Німеччина), 29 вересня - 1 жовтня 1994 р.; Буковина - Європа в мініатюрі. Міжнародна конференція. - Ястров'є (Польща). 2-4 червня 1994 р.; Третя Міжнародна історико-краєзнавча наукова конференція, присвячена 120-річчю заснування Чернівецького університету. - Чернівці, 29 вересня - 1 жовтня 1995 р.; Третій Міжнародний конгрес україністів. - Харків, 26-29 серпня 1996 р.; Історико-культурна ситуація в Центральній Європі. Інтеграційні процеси і національна специфіка. 1867-1918. Міжнародна конференція. - Москва, 27-29 листопада 1996 р.; Буковина 1775-1862 рр. Політичні, соціальні, економічні, культурні та демографічні аспекти. Міжнародна конференція. - Радівці (Румунія), 31 травня - 3 червня 1996 р.; Парламентська і партійна історія Буковини. Міжнародна конференція. - Аугсбург (Німеччина), 29 липня - 1 серпня 1998 р. та ін. Публікації. Зміст дисертації розкрито в одній індивідуальній монографії, одній монографії написаній у співавторстві, розділах колективної монографії, 30 статтях у журналах та наукових збірниках. Предмет, мета і завдання роботи обумовили її структуру. Вона складається зі вступу, п'яти розділів, поділених на 14 підрозділів, висновків (разом 399 сторінок), списку джерел та літератури (66 сторінок, 879 назв), додатків ( 42 сторінки, 5 таблиць).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовуються актуальність вибраної теми, її хронологічні і територіальні рамки, визначається мета і завдання роботи, предмет, об'єкт і методологія дослідження, розкрито його наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі - “Історіографія та джерельна база” дається характеристика стану наукового дослідження проблеми та джерел, які використовувалися при написанні роботи.

Умовно всю літературу, що стосується теми, розбито на три частини. До першої віднесено праці загальнотеоретичного характеру з проблем національних відносин. Серед них виділено праці М.Гроха, в яких розроблено концепцію формування націй у народів Центральної Європи. Проаналізовано роботи Е.Геллнера, Е.Сміта, Е.Хобсбаума, Б.Андерсона, К.Дойча та ін.

Серед українських істориків останнього часу відзначено роботи Я.Дашкевича, який проаналізував головні напрямки дослідження націоналізму. Проблеми етнодержавознавства активно розробляються Ю.Римаренком та очолюваним ним науковим колективом. Зроблено чимало для популяризації сучасних уявлень про етнічне, національне, державне та їх взаємозв'язок.

До другої групи віднесено загальні праці про український національний рух, формування української нації у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Перша спроба узагальнення історії українського національного руху в сучасній історіографії зроблена авторським колективом вже згадуваної книги “Нариси з історії українського національного руху” за редакцією професора В.Сарбея. В ній ідеться про утвердження національної свідомості в період з кінця ХVІІІ до початку ХХ ст., подано конкретні відомості про історію громадівського руху, молодіжні гуртки, національну боротьбу періоду революції 1905-1907 рр. Головну увагу автори приділили історії українського національного руху на територіях, підвладних Російській імперії.

Для розуміння загальних процесів, пов'язаних із розгортанням українського національного руху в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., важливе значення мають праці Я.Грицака, В.Даниленка, С.Єкельчика, О.Жерноклеєва, Я.Ісаєвича, Г.Касьянова, Ж.Ковби, К.Кондратюка, М.Кугутяка, С.Макарчука, О.Реєнта, В.Сарбея, Р.Симоненка, П.Соханя, Б.Трофим'яка, Ф.Турченка, Н.Шип, М.Юрія.

Чималий внесок у розробку проблем історії українського національного руху другої половини ХІХ - початку ХХ ст. зробили українські вчені діаспори. Різноплановими і полемічними є статті І.Лисяка-Рудницького, вміщені в двотомнику “Історичні есе”. Автор прагнув теоретично осмислити формування української нації, дискутував щодо проблем “історичних” і “неісторичних” націй, політичного становища українців під австрійським пануванням.

Розвиток національного руху в Галичині в тісному зв'язку з економічними та соціальними процесами досліджується в роботах Дж.Химки.

Про важливі аспекти українського національного руху, формування національної свідомості на західноукраїнських землях опубліковано роботи А.Каппелера, Р.Шпорлюка, Р.Магочія, Б.Кравченка, В.Вериги.

Третя група праць - дослідження, які стосуються безпосередньо національного руху українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст., а також найважливіших суспільно-політичних та національних проблем Австро-Угорщини зазначеного періоду.

Вивчення українського національного руху на Буковині започатковано в кінці ХІХ ст. книгою професора Чернівецького університету С.Смаль-Стоцького “Буковинська Русь. Культурно-історичний образок”. Це була перша праця, в якій досліджувалася історія українців краю від часів Галицько-Волинського князівства до середини 90-х років ХІХ ст.

На початку ХХ ст. з'являються книги І.Карбулицького, Є.Дмитріва, В.Сімовича, М.Кордуби, присвячені розвиткові освіти на Буковині, діяльності першого українського товариства “Руська Бесіда”, українських студентських товариств тощо. З кінця ХІХ ст. історія церкви та церковних проблем Буковини висвітлювалася в працях В.Мордвинова, С.Дашкевича, Є.Пігуляка.

Однією з найкращих книг цього періоду про українців краю, про буковинського соловія Ю.Федьковича стала грунтовна праця О.Маковея “Життєпис Осипа Юрія Гординського-Федьковича”. Автор провів велику пошукову роботу, зібравши чималу кількість документів, особливо епістолярних. Життя Ю.Федьковича показано на широкому фоні суспільно-політичних процесів того часу.

Для розвитку досліджень з історії українського національного руху на західноукраїнських землях надзвичайне значення мали праці І.Франка “Етимологія і фонетика в южноруській літературі”, “Українські “народовці” і “радикали”, “Осип Юрій Федькович”, “Лук'ян Кобилиця” тощо.

У 20-30-ті роки ХХ ст. настає новий етап у розвитку досліджень суспільного руху українців Буковини. В цей час з'являються роботи Г.Піддубного, Л.Когута, В.Костащука, в яких знайшли висвітлення проблеми розвитку українського національного руху на Буковині австрійського періоду. Побачили світ також декілька ювілейних видань, присвячених круглим датам в історії українських товариств Буковини. Це, зокрема, “Ілюстрoвана xрoніка тoвариства “Український Нарoдний Дім” у Чeрнівцяx 1884-1934”, “Ілюстрoвана істoрія тoвариства “Українська шкoла” в Чeрнівцяx” М.Гараса, “Альманах 25-літнього ювілею товариства “Міщанський хор” в Чернівцях” та ін. Маючи переважно інформативний характер, названі видання переконливо показували, наскільки багатою і різноплановою була діяльність українських культурно-просвітницьких товариств у перші десятиліття ХХ ст.

В цілому, історіографія міжвоєнного періоду характеризувалася першими спробами дати узагальнюючу картину історії Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. і українського національного руху зокрема. Але робилося це на вузькій джерельній базі, обмеженими методологічними засобами. Тому особливими успіхами цей період історіографії не відзначався.

Після Другої світової війни в Радянській Україні, незважаючи на засилля ідеологічних догм, жорстку цензуру, опубліковано грунтовні праці В.Ботушанського, І.Гриценка, М.Кравця, М.Кукурудзяка, П.Михайлини, Ф.Шевченка, К.Ципка, які стали важливим етапом у розвитку буковинознавства. Головними темами досліджень в цей час були революційний рух та класова боротьба, соціально-економічні проблеми, економічні та культурні зв'язки з Наддніпрянською Україною та Росією.

1980 р. побачила світ колективна монографія “Нариси з історії Північної Буковини”. Окремий параграф цієї праці присвячувався суспільно-політичному і національному рухові другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Концепція авторів зводилася до традиційного в той час протиставляння прогресивних і регресивних, тобто, за тодішнім визначенням, націоналістичних елементів у суспільному русі.

В українській діаспорі етапним явищем у розвитку буковинознавства стала колективна праця “Буковина. Її минуле і сучасне” за редакцією Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Жуковського, яка побачила світ 1956 р. Вона стала своєрідною енциклопедією буковинознавства, яка вмістила різноманітні відомості про край від найдавніших часів до середини ХХ ст. Чимале місце в роботі відведено історії українського національного руху другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Але книга не була позбавлена певних недоліків. Автори зі зрозумілих причин не використовували архівні матеріали, майже не було залучено матеріали періодики, містилося чимало фактичних помилок.

З кінця 80-х років ХХ ст. у зв'язку із політичними змінами в Радянському Союзі і в світі взагалі розпочинається новий етап у розвитку буковинознавчих досліджень. Для цього етапу стали характерними пошуки нових підходів до вивчення суспільних процесів на Буковині другої половини ХІХ - початку ХХ ст., прагнення розширити джерельну базу досліджень, налагодити тісну співпрацю учених різних країн.

Окремі аспекти національного руху українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. на нових методологічних засадах досліджувалися у публікаціях В.Ботушанського, О.Добржанського, Г.Кожолянка, О.Масана, С.Попика, О.Сича, Г.Скорейко, І.Чеховського. Опубліковано декілька тематичних збірників, присвячених буковинознавчій проблематиці. 1998 р. побачила світ колективна монографія “Буковина: історичний нарис”, в якій окремий параграф присвячено національному рухові українців краю другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Ці публікації свідчать про значне просування вперед на шляху вивчення проблеми.

У сучасній Румунії дослідженням проблем Буковини австрійського періоду займаються: М.Якобеску, С.Пурич, М.Олару, Д.Ватаманюк. В Австрії відомими дослідниками минулого Буковини є Г.Штоурц, В.Біль, А.Моріч; у Польщі - К.Фелешко; в Німеччині - О.Котціян, Р.Нахтігаль, Е.Турчинський.

Серед російських істориків вивченням історії західноукраїнських земель і, зокрема національного руху в Галичині займається О.Міллер. Відзначимо також праці Т.Ісламова, М.Полтавського, В.Фрейдзона та колективні монографії, присвячені дослідженню загальних проблем національних відносин в Австро-Угорщині.

Проаналізувавши і підсумувавши огляд історіографії з досліджуваної теми, автор вважає за потрібне констатувати:

За більш ніж сторічний період у вивченні національного руху українців Буковини нагромаджено чимало літератури, яка торкається різних аспектів проблеми. Однак ця література не охоплює проблему в цілому.

Об'єктивні обставини склалися таким чином, що до цього часу так і не було написано спеціальних монографічних досліджень, які би простежували розвиток національного руху українців Буковини від його зародження до початку Першої світової війни.

Більшість праць, які тією чи іншою мірою торкалися досліджуваної проблеми, мали обмежену джерельну базу. Головні масиви джерел з історії національного руху українців Буковини, особливо архівних, не використовувалися належним чином.

У літературі зустрічається чимало суперечностей і перекручень щодо діяльності окремих лідерів, політичних партій, товариств, обстоюваних ними програм. Важливі питання визначення періодизації руху, завдань і цілей окремих його течій, досягнутих успіхів та упущених можливостей залишаються дискусійними.

В узагальнюючих працях з історії України ХІХ-ХХ ст. та історії українського національного руху цього часу національним прагненням українців Буковини відводиться непропорційно мало місця. У працях зарубіжних істориків про Буковину український національний рух також висвітлюється недостатньо.

Отже, вже давно назріла потреба окремого цілісного дослідження історії національного руху українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Написання роботи вимагало залучення широкого кола архівних та друкованих джерел, різних за походженням та інформаційними можливостями, розпорошених по багатьох сховищах України, Австрії, Росії.

Головний масив документів, без яких неможливо науково досліджувати дану проблему, зберігається в Державному архіві Чернівецької області. У фондах цього архіву - Буковинської крайової управи за 1854-1918 рр., виконавчого комітету Буковинського сейму, Заставнівської, Сторожинецької, Чернівецької повітових управ, дирекції поліції та інших - міститься велика кількість матеріалів діловодства державних установ та громадських організацій краю: розпорядження, циркуляри, протоколи, вказівки, доповідні записки, звернення, прохання, скарги, інструкції, пояснення, відповіді на скарги, які прямо чи опосередковано стосуються національного руху українців Буковини.

Для написання роботи використано матеріали Центрального державного історичного архіву України в Києві (фонд 442. Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, ф. 278. Київське жандармське поліцейське управління залізниць, ф.1235. М.Грушевський), Центрального державного історичного архіву України у Львові (ф.146. Галицьке намісництво, ф.309. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, ф.312. Українське спортивне товариство “Сокіл - батько”, ф.348. Товариство “Просвіта”, ф.362. К.Студинський, ф.386. О.Маковей, ф.401. Редакція журналу “Літературно-науковий вісник” у Львові, Ф.663. М.Павлик та ін.), Державного архіву Івано-Франківської області, Державного архіву Львівської області, Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського, Відділу рукописів наукової бібліотеки ім. В.Стефаника у Львові, Відділу рукописів Інституту української літератури ім. Т.Шевченка НАН України, Літературно-меморіального музею О.Кобилянської у Чернівцях, Чернівецького краєзнавчого музею.

Із фондів Державного архіву Російської Федерації, Архіву зовнішньої політики Росії, Державного історичного музею Російської Федерації використано важливу інформацію про розгортання москвофільського та народовського руху на Буковині, зв'язки москвофільських діячів з окремими політиками, громадськими організаціями, політичними партіями в Росії, про намагання російських владних структур впливати на розгортання суспільних процесів на Буковині.

Чимала кількість документів опрацьована в Австрійському державному архіві у Відні (Цsterreichische Staatsarchiv), зокрема його відділеннях Об'єднаному адміністративному архіві (Allgemeines Verwaltungsarchiv) та Архіві Династії, Двору та Держави (Haus- Hof- und Staatsarchiv). Переважно це документи міністерств, повідомлення буковинської крайової влади, інформація про стан москвофільської пропаганди. Про діяльність українських депутатів австрійського парламенту від Буковини важливі документи використано з віденського Парламентського архіву (Рarlamentsarchiv), про розгортання соціал-демократичного руху на Буковині цінну інформацію почерпнуто із архіву австрійської соціал-демократії у Відні (Verein fur Geschichte der Arbeiterbewegung. Archiv der sozialdemokratischen Partei ).

Значну групу становлять друковані документи. Це матеріали австрійського законодавства, статистики, опубліковані статути та програми громадських об'єднань, політико-публіцистичні праці визначних суспільних діячів тощо.

Серед мемуарних джерел особливо слід відзначити багаті інформацією спогади О.Поповича, Т.Галіпа, С.Смаль-Стоцького, В.Сімовича та ін.

Для написання роботи використано також повідомлення української преси Буковини, Галичини, Наддніпрянщини, а також румунських, німецьких, єврейських, польських періодичних видань.

Отже, проведена багаторічна пошукова робота дала можливість виявити велику кількість нових документів, які введено в науковий обіг вперше. Використання їх у комплексі з широким колом інших архівних та друкованих джерел забезпечило джерельну базу для виконання поставлених завдань.

У другому розділі - “Соціальне та політико-правове становище українців Буковини” проаналізовано етнічний склад населення Буковини, динаміку чисельності українців, географію їх розселення у краї. Звернуто увагу на особливості австрійської статистики народонаселення, її неточність. Доведено хибність і ненауковість тверджень деяких румунських політиків про “українізацію краю”, тобто асиміляцію українцями румунів на Буковині.

За переписом 1910 р. на Буковині проживало понад 305 тис. українців, вони становили найбільшу етнічну групу населення краю, компактно проживаючи в північній частині Буковини. Але були населені пункти з переважаючим українським населенням і в Південній Буковині.

Основна маса українського населення проживала в селах. Українці-міщани становили 9,36% української людності краю. За конфесійною ознакою українці Буковини ділилися на православних і греко-католиків. Останні переважно колишні вихідці з Галичини. 1910 р. в краї налічувалося 277574 православних українців (91%) і 27527 (9%) греко-католиків.

За зайнятістю австрійська статистика ділила усе населення Буковини на 4 групи. 1900 р. у сільському господарстві працювало 75,71% його складу, у промисловості - 11,11%, у торгівлі і на транспорті - 7, 25%, на державній, військовій службі та в числі вільних професій - 5,93%. Сюди ж відносили і безробітних. Ці показники засвідчують аграрний характер економіки Буковини та порівняно слабкий розвиток промисловості, торгівлі, транспорту.

Серед працюючого населення виділялося п'ять соціальних груп - самостійні господарі, службовці, робітники, поденники, члени родин, що допомагають. 1910 р. 34,4% усіх працюючих становили самостійні господарі, 2,58% - службовці, 12,34% - робітники, 17,36% - поденники і 33,32% члени родин, що допомагають.

Рівень писемності населення Буковини був одним із найнижчих в Австро-Угорщині. На початок 1914 р. на Буковині уміли читати і писати лише 45,2% населення.

Серед буковинських українців майже не було великих землевласників. Порівняно мало було українців серед заможної промислової і торгової буржуазії. Отже, український національний рух не мав змоги опиратися на заможні верстви землевласників і буржуазії, вимушений був орієнтуватися на селянство, робітництво, різночинну інтелігенцію. Перші дві групи втягувалися в національний рух досить повільно, тому на початкових етапах українського відродження головну роль відігравали учителі, священики, службовці, студенти.

Порівняно висока соціальна однорідність українського населення Буковини мала деякі позитивні моменти, обумовлювала можливість значного рівня консолідації суспільства на базі спільних економічних та політичних інтересів. Разом з тим переважання аграрного населення, відсутність заможних та політично впливових верств, низький рівень добробуту та освіти уповільнювали націотворчі процеси.

Політичне становище українців Буковини визначалося цілим комплексом чинників. Серед них особливе значення мала система органів державної влади та законодавства. В роботі проаналізовано найважливіші етапи політико-адміністративних реформ середини ХІХ ст., особливості формування центральних та місцевих органів управління.

Характерною рисою прийнятих у 60-х роках ХІХ ст. конституційних законів Австрії (Австро-Угорщини) стало широке декларування демократичних прав і свобод. Проголошувалася рівність усіх громадян імперії перед законом, однакові можливості в зайнятті державних посад, свобода пересування, недоторканність приватної власності, таємниця листування, право подавати петиції і прохання, свобода слова і друку. Надзвичайно важливою стала стаття 19 Конституції, в якій було записано, що усі народи держави рівноправні і кожний народ має непорушне право зберігати і розвивати свою народність і мову.

Здавалося, українці Буковини мали б стати в один рівень з німцями, румунами, поляками та іншими народами краю, забезпечивши свої національні права відповідно до конституційних законів. Але так було лише на папері. В українській художній літературі і публіцистиці, які описували події другої половини ХІХ ст., збереглося чимало болісних згадок про безправність українців, їхнє принижене політичне та економічне становище. Австрійський уряд підтримував онімечування краю, стійкими залишалися процеси румунізації. Ситуація ускладнювалася недосконалістю і незавершеністю реформ 60-х років. Чимало законів не мали механізму введення в дію, являли собою лише загальні декларації, які не мали ніякого практичного значення. Найбільш яскравим прикладом цього була вже згадувана 19 стаття конституційних законів про рівність усіх народів імперії. У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. неодноразово порушувалося питання про прийняття необхідних документів, які б роз'яснювали названу статтю, однозначно сприяли її реалізації. Однак далі газетних заяв справа не пішла.

Серйозною перешкодою на шляху забезпечення прав українців стало тісне ув'язування політичних та інших прав із соціальним становищем людей. Такими, наприклад, були закони про вибори до австрійського парламенту та Буковинського сейму. За існуючої куріальної системи українці, які становили найчисленнішу групу населення Буковини, тривалий час взагалі не могли обрати своїх представників до сейму.

І все ж політична система Австро-Угорщини відкривала певні можливості для ведення легальної боротьби за розширення національних прав, ставила їх у пряму залежність від того, як окрема нація зуміє захистити себе і забезпечити свої законні права. Цим Буковина і Галичина суттєво відрізнялися від інших українських земель, особливо тих, що входили до складу Російської імперії.

Австро-Угорщина була багатонаціональною імперією, де під одним скіпетром проживали майже два десятки народів Європи. Це примушувало її правителів постійно тримати в полі зору складні і надзвичайно заплутані проблеми міжнаціональних відносин. Було зроблено чимало позитивного, такого, чого не знали інші держави. Започатковано оригінальні і прогресивні на той час форми співжиття народів. Відкрито легальний шлях для розвитку національних еліт, національної ідеології, національної свідомості. В політичному житті національні проблеми стали звичайним явищем. Австрійської демократії було досить, щоб послідовно забезпечувати процеси націотворення, консолідації етнічних груп на засадах національної ідеології.

З іншого боку, в державі діяли потужні політичні сили, які тяжіли до утвердження німецького духу, онімечення всього громадсько-політичного життя. Це викликало протидію. Протягом всього досліджуваного періоду, хотіло чи не хотіло того віденське керівництво, відбувалася послідовна активізація боротьби майже всіх народів імперії за свої національні права. Своє місце у цій боротьбі зайняв і національний рух українців Буковини.

У третьому розділі - “Зародження та перші кроки українського національного руху” проаналізовані події, пов'язані з початковим етапом національного руху буковинських українців.

Вже під час революції 1848-1849 рр. українці Буковини зробили перші спроби заявити про себе як окремий народ. Вони виявили неабияке розуміння соціальних та економічних інтересів, не піддалися на вмовляння представників вчорашньої феодальної аристократії і обрали своїх селянських депутатів до австрійського парламенту. Українські селянські депутати боролися за кращі умови скасування панщини, введення демократичних свобод, активно відстоювали думку про необхідність залишити Буковину в складі Галичини.

Безперечно, якби далі настали нові дії, які б засвідчили організаційне та ідейне зростання українства, можна було б говорити, що саме 1848 р. започатковано український національний рух. Потенційні можливості для цього були. Однак продовження не наступило.

Після революції 1848-1849 рр. в умовах неоабсолютистського режиму суспільне життя Буковини завмерло майже на десятиліття. Про якісь акції українців упродовж 50-х років ХІХ ст. у сфері суспільного життя годі й говорити. Було втрачено тяглість у розгортанні українського національного і громадсько-політичного руху. Паростки, які з'явилися в умовах революції, були задавлені неоабсолютистським режимом і не змогли перерости в організований національний рух. Отже, можна констатувати, що у 1848 - 1849 рр. українці вперше заявили про себе як окремий народ, вперше виявили ознаки національної свідомості, але далі цього справа так і не пішла. Вважати, що організований український національний рух на Буковині розпочався у той час, було б явним перебільшенням.

На зламі 50-60-х років ХІХ ст. для українців Буковини склалася якісно нова ситуація. Повернення до конституційної форми правління, а пізніше введення в дію нових конституційних законів сприяло демократизації суспільних процесів. Значно активізувала громадське життя повторна боротьба за відокремлення від Галичини, яка розгорнулася у 1860-1861 рр., гострі суперечки навколо церковного питання. Чимале значення для розгортання українського руху мав ідейний вплив Наддніпрянської України та сусідньої Галичини.

Вирішальне значення для зародження українського національного руху мала поява таких непересічних особистостей, як Юрій Федькович, брати Сидір та Григорій Воробкевичі. В своїх творах вони оспівували красу рідної природи, закликали берегти батьківську мову, будили патріотичні почуття і вірили у краще майбутнє українського народу. Їхня творчість започаткувала нову українську літературу в краї, заклала міцні ідейні підвалини національного руху.

В 60-х роках ХІХ ст. на Буковині розпочато традицію вшановувати роковини від дня народження і смерті Т.Шевченка, активізується культурне життя, до Буковинського сейму обрано кількох українців. Отже, саме кінець 50-х - початок 60-х років ХІХ ст. на Буковині стали часом докорінних змін в історії українців краю, часом зародження та перших кроків українського національного руху.

Етапним явищем у розгортанні українського національного руху на Буковині стало заснування 14 січня 1869 р. першого українського товариства “Руська Бесіда”. Виник осередок українства, навколо якого мала можливість гуртуватися українська інтелігенція. До нього увійшли люди різних ідейних переконань. Упродовж 70-х років ХІХ ст. стихійно формуються два напрямки в українському національному русі. З одного боку - москвофіли, з іншого - народовці. В роботі проаналізовано причини зародження кожної з течій, їхні найважливіші ідейні засади. Зазначено, що хоча на початкових етапах водорозділ між москвофілами і народовцями проходив виключно у теоретичних питаннях про мову та правопис, все ж останні стояли ближче до народної маси й уособлювали національне начало в українському суспільному русі.

Найбільшу активність в 70-х роках ХІХ ст. “Руська Бесіда” проявляла в галузі культури, намагаючись послідовно захищати права українців. Регулярно товариство зверталося з різними запитами, зверненнями, проханнями, протестами, пропозиціями. Всього за перше десятиліття діяльності “Руська Бесіда” подала 9 письмових звернень і 5 прохань до різних установ краю та імперії. Не всі з них дали позитивний результат, але подібного роду заяви переконували владні структури, що українці не збираються відмовчуватися і за найменших можливостей будуть відстоювати свої конституційні права.

Значний громадський резонанс викликало заснування у Чернівцях німецького університету. Українці в цілому позитивно сприйняли цю подію, яка крім усього іншого ще й сприяла активізації на Буковині молодіжного руху. На той час в краї вже існували учнівські об'єднання. Першим з них виникло товариство “Согласіє”, яке дотримувалося москвофільського спрямування. Це не задовольняло багатьох молодих людей. Тому вже в 1871 р. виникло ще одне молодіжне товариство - “Братній союз”. Воно відстоювало освіту українською мовою, українську літературу, збирало фольклорний та етнографічний матеріал, а також випустило декілька номерів автографованої газети “Зазуля”. “Братній союз” проіснував до 1873 р. Справжній український молодіжний рух на Буковині розпочинається із заснуванням першого українського легального товариства “Союз” у Чернівецькому університеті. Великий вплив на розгортання молодіжного руху, його ідейну орієнтацію справив професор Чернівецького університету Ігнатій Онишкевич. Він доклав також чимало зусиль для активізації політичного товариства “Руська Рада”. Воно намагалося надати організованості передвиборній кампанії українців до Буковинського сейму та австрійського парламенту, однак поки що безуспішно.

Новим у діяльності українських товариств цього часу стало прагнення поширити свій вплив на села, заснувати там різні економічні та просвітні організації, які б залучали селян до суспільного життя, робили б їх економічно незалежними і політично свідомими. Перші кроки робить масовий рух за організацію читалень по селах. Особливо цей рух активізувався з 1880 р., коли широкого резонансу набуло заснування читальні в с. Раранче. Крім читалень, робляться спроби засновувати економічні товариства.

Велике значення для розгортання національного руху мало видання українських газет. Першою українською газетою в краї стала “Буковинська Зоря”, яка виходила 1870 р. Через брак коштів побачило світ тільки 16 чисел видання. В 70-х роках робилися спроби видавати газети “Лопата”, “Сельский господарь”, “Родимый листок”, але всі вони не змогли протриматися довго.

Таким чином, кінець 60-х - 70-ті роки ХІХ ст. стали часом перших кроків у діяльності українських товариств “Руська Бесіда”, “Руська Рада”, “Союз” тощо. Поява їх сприяла певній консолідації українства, перш за все інтелігенції, у боротьбі за розширення національних прав. Упродовж цього періоду на Буковині сформувалося дві концепції українського руху. Одну з них представляли москвофіли, які уособлювали частину тих українців, які не вірили, що вони є окремий народ, і головні надії покладали на Росію як можливого гаранта їхніх національно-культурних та політичних прав. У переважній більшості москвофільські тенденції були запозичені буковинцями з Галичини. Суттєве значення мало втручання російського консула в українські справи, покриття ним деякої частини фінансових потреб українських товариств. Однак йому так і не вдалося підпорядкувати український рух, навіть за умови переважання в ньому москвофілів. Інший напрямок уособлювали народовці. На відміну від своїх опонентів, приречених безкінечно топтатися на місці і покладати надії на зовнішні чинники, народовці відображали об'єктивний напрям розвитку української ідеї. Для народовської течії від початку засадничим було визнання окремішності українського народу від росіян, поляків, румунів. Ніколи не викликала сумнівів у народовців теза про етнічну єдність українців Галичини, Буковини, Закарпаття та Наддніпрянщини, самобутність їхньої мови, звичаїв. Спочатку прихильниками народовства на Буковині були окремі інтелігенти, які підсвідомо розуміли хибність москвофільства і його безперспективність. Чимале значення мав вплив Галичини, де у народовської течії було міцне підгрунтя. На початку 80-х років ХІХ ст. народовство поповнилося перспективною і досить активною молоддю, що забезпечило суттєву зміну в розстановці політичних сил.

У зазначений період здійснено перші кроки по апробації форм і методів роботи серед селянства, засобів залучення простих людей до громадської діяльності. З'являються перші читальні, позичкові каси, скликаються перші, хоча й не дуже чисельні, народні віча.

Кінцеві результати українського руху в цей час були поміркованими. Більшість спроб протистояти негативним тенденціям у громадському житті зазнали поразки через неорганізованість, низьку свідомість значної частини українців, засилля москвофільських догм. Але поступово в краї звикали до українських вимог. На діяльність українських культурних та політичних товариств уже не дивилися як на щось надзвичайне. Український рух, хоча й з великими труднощами, подолав початковий етап розвитку.

У четвертому розділі - “Український національний рух на зламі ХІХ - ХХ ст.” проаналізовано найважливіші тенденції розвитку українського національного руху в 90-х роках ХІХ ст. - на початку ХХ ст. (до 1905 р.).

З середини 80-х років ХІХ ст. розпочалося розмежування в українських товариствах між москвофілами і народовцями. Завдяки появі нової генерації українських суспільних діячів, таких, як О.Попович, І.Тимінський, Є.Пігуляк, С.Смаль-Стоцький та інші народовці значно зміцнили свої позиції в українському суспільному русі. Впродовж другої половини 80-х - початку 90-х років ХІХ ст. вони витіснили москвофілів з товариств “Руська Бесіда”, “Руська Рада”, “Союз” і заснували ряд нових товариств “Руська школа”, “Народний дім”, “Українське драматичне товариство”. Це сприяло значному піднесенню національного руху. З 1 січня 1885 р. почала виходити перша українська політична газета краю “Буковина”, зростає рух за створення читалень, збільшується кількість сільських позичкових кас, які 1903 р. об'єднуються в Союз хліборобських спілок “Селянська каса”. Чималим успіхом українства стало обрання 1890 р. трьох депутатів Буковинського сейму - представників “Руської Ради”. 1892 р. до них приєднався С.Смаль-Стоцький. Це дало можливість використовувати трибуну Буковинського сейму для захисту українських національних інтересів.

Успіхи народовців примусили москвофілів спішно реагувати. За підтримки своїх галицьких колег, а також використовуючи кошти, що надходили з-за кордону, вони заснували студентське товариство “Буковина” (пізніше “Карпатъ”), політичне товариство “Народная Рада”, “Общество русских женщин на Буковине” та ін. Ситуація ускладнювалася тим, що серед депутатів Буковинського сейму стався розкол. І.Тимінський, В.Волян та І.Бежан відділилися від народовців і створили окремий “консервативний клуб”. Деякий час вони намагалися займати проміжне становище між москвофілами і народовцями, пропагуючи ідеї буковинського автохтонства та гасло “Буковина для буковинців!”. Однак незабаром почали блокуватися з москвофілами, гостро виступаючи проти народовських депутатів С.Смаль-Стоцького і Є.Пігуляка.

Отже, останні п'ятнадцять років ХІХ ст. для українського руху на Буковині стали часом організаційного зміцнення та розмежування суспільних течій. У громадському житті, ведучи запеклу боротьбу з противниками різних відтінків, міцно утвердилися народовці, які уособлювали національну демократичну течію в українстві. Вони стали головною силою українського руху на Буковині. Наприкінці ХІХ століття їм вдалося зберегти єдність своїх рядів і посилити вплив на селянські маси. В рядах опонентів народовців постійно відбувалися зміни. Результатом внутрішньої боротьби у цьому таборі стало поступове відмирання раннього москвофільства (старорусинства), уособлюваного представниками старшого покоління. Не витримало перевірки часом “консервативне русинство”, засноване прихильниками місцевого автохтонства. Деякий час вони мали міцні позиції у представницьких органах влади, але так і не змогли захопити широкі верстви населення своїми ідеями.

90-ті роки позначилися переходом українського руху від вимог культурницького характеру до політичної боротьби, яка мала місце як в суспільній, так і соціально-економічній сфері. У цей час українці активно використовували трибуни Буковинського сейму, австрійського парламенту для привернення уваги до власних проблем. Вагомим фактором громадсько-політичного життя стала українська преса. Значно активніше і різноманітніше діяли українські товариства.

Організаційне розмежування народовців і москвофілів, кількісне і якісне зростання українського руху, вихід українства на арену політичної боротьби супроводжувалися частими ідейними суперечками. В умовах гострого протистояння представники окремих суспільних течій прагнули теоретично обгрунтувати свої дії, довести актуальність вимог, переконати широкі верстви у сприятливих перспективах розвитку в разі втілення в життя їхніх партійних програм. Дискусії відбувалися на народних вічах, численних зборах, а перш за все - у періодичних виданнях. Вони виходили далеко за межі Буковини, стосувалися перспектив розвитку українського руху в цілому та визначення його місця серед національних рухів інших народів.

Головними ідеологами народовства Буковини 90-х років стали С.Смаль-Стоцький, Є.Пігуляк, О.Попович. Програма буковинських народовців мало чим відрізнялася від тієї, яку затвердило галицьке політичне товариство “Народна Рада” після заснування у 1885 р. Це свідчило, що ідейно народовці Буковини і Галичини становили єдине ціле. Але організаційно вони ніколи не об'єднувалися, бо існувало чимало особливостей в тактиці дій, втіленні на практиці конкретних форм діяльності, ставленні до інших етнічних груп, визначенні союзників.

У 90-х роках ХІХ ст. народовці Буковини перетворилися у впливову силу, з якою змушені були рахуватися їхні галицькі однодумці. Вони брали активну участь в обговоренні тактики дій та теоретичних засад українського руху, підтримуючи в Галичині прихильників Олександра Барвінського. Яскравим прикладом теоретичних поглядів буковинських народовців стала серія статей С.Смаль-Стоцького в газеті “Буковина” під загальною назвою “Політика реальна”. В них він обгрунтував положення, що національна ідея повинна стати цементуючою силою українського руху, і закликав народовців до боротьби за реальне втілення цієї ідеї в життя.

Одночасно буковинські народовці зробили спробу, порозумівшись із новим поколінням суспільних діячів Наддніпрянської України, перетворити газету “Буковина” в загальноукраїнський орган, який би інформував про розвиток українського національного руху як в Австро-Угорщині, так і в Росії. В роботі проаналізовано ідейні дискусії, які відбувалися на сторінках газети “Буковина” і справили величезний вплив на становлення ідейних засад національного руху українців Буковини.

В українському русі кінця ХІХ - початку ХХ століть активно обговорювалося питання про перспективи здобуття Україною політичної незалежності. Буковинські народовці довгий час не сприймали цю ідею як реальну. Однак на початку ХХ ст. в молодіжному середовищі з'являються палкі прихильники боротьби за політичну незалежність України. Засноване ними товариство “Молода Україна” на чолі з В.Сімовичем взяло на себе популяризацію цих ідей і знайшло гарячу підтримку серед учнівської та студентської молоді. Заслуга товариства полягала ще й у тому, що від того часу на Буковині стало поширюватися вживання слів “українці”, “українська мова”, “український народ” замість - “русини”, “руска мова”, “руский народ” тощо.

Не сприйнявши віддалених ідей про політичне майбутнє України як незалежної держави, буковинські народовці старшого покоління під тиском радикальної критики модернізували деякі зі своїх програмних положень, особливо в соціально-економічній сфері. Велике значення в цьому мала діяльність на Буковині одного з найталановитіших представників молодих радикалів Галичини В.Будзиновського.