Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Для буковинських народовців чимале значення мали й внутрішні, тобто суто крайові ідейні суперечки, які велися з москвофілами та консервативною автохтонною течією І.Тимінського. Крім звичайних перепалок в газетах, народовці опублікували декілька грунтовних праць, в яких намагалися проаналізувати причини тривалого існування москвофільської течії, виникнення автохтонного руху.

Отже, кінець ХІХ ст. позначився важливими змінами в українському національному русі. На Наддніпрянщині і в Галичині на арені політичної боротьби з'явилася нова генерація суспільних діячів, головною заслугою яких стало всебічне обгрунтування ідеї боротьби за політичну незалежність України. На Буковині ідеї державної незалежності України були підхоплені частиною студентства та учнівської молоді, які виступили разом із молодіжними організаціями Галичини. У теоретичних поглядах основної частини народовців краю ця ідея розглядалася як віддалена. Вони просто не наважувалися приступати до обговорення такої проблеми, бо це відразу б обумовило питання про ставлення до властей і вимагало б внести необхідні корективи в повсякденну політику. Цього лояльним до уряду буковинським народовцям робити не хотілося. Значною мірою це обумовлювалося ще й тим, що боротьба за національні права в рамках існуючих демократичних прав себе не вичерпала, більше того, саме в уряду буковинські народовці досить часто шукали порятунку від антиукраїнської політики з боку провідних кіл інших етносів краю.

Принциповою була позиція буковинських народовців у ставленні до москвофілів. Не йдучи з останніми на жодні компроміси, вони зняли з себе відповідальність за антиукраїнську, антинаціональну політику прихильників Петербурга, активно працювали над тим, щоб не допустити поширення цієї ідеології серед народних мас. Буковинські народовці правильно розставили акценти в цій справі, наголошуючи, що не мають права блокуватися з політиками, які не визнають самого українського народу. Гіпотетичні дивіденди від співпраці з москвофілами в економічних справах могли обернутися значно гіршим - втратою віри в свої національні ідеали, а це б означало і кінець національного руху.

Наприкінці ХІХ ст. Буковина вже не була глухим закутком Австрійської імперії, про який не знали і не хотіли чути в інших українських землях. Навпаки, завдяки виданню солідної газети загальноукраїнського масштабу, якою була “Буковина”, народовці краю зуміли привернути увагу української громадськості до місцевих проблем і разом з тим самі активно включилися в обговорення загальних проблем українського національного руху.

Ідейна боротьба 90-х років ХІХ - початку ХХ ст., активними учасниками якої стали українці Буковини, засвідчувала, що український національний рух поступово зміцнювався, ідейно кристалізувався, ставав чіткішим з погляду наявності ідейних течій. Хоча на Буковині, на відміну від Галичини, структурування відбувалося повільніше, суспільні діячі краю змушені були аналізувати ідеї радикалів, соціал-демократів, клерикалів і т.д., роблячи певні корективи і у власній програмі. Безперечно, найбільшого ідейного впливу буковинські народовці зазнали в цей час з боку Радикальної партії. Під її впливом вони значно більше уваги почали приділяти соціально-економічним проблемам, які стояли перед селянами, учительством, іншими верствами населення.

У ХХ століття Буковина вступила, маючи цілу низку невирішених соціально-економічних та громадських проблем, які ускладнювалися національним суперництвом найчисленніших етнічних груп краю: українців, румунів, німців, євреїв, поляків. Неоднакові підходи до вирішення соціальних та етнічних проблем зумовили виникнення близько десятка політичних угруповань, гостру боротьбу між ними. Новим явищем в історії Буковини стало міжнаціональне об'єднання “Вільнодумний союз”, яке виникло 1903 р. До нього увійшли українські депутати Буковинського сейму М.Василько, Є.Пігуляк, С.Смаль-Стоцький, Т.Левицький, лідер румунських демократів А.Ончул і відомий єврейський політик Б.Штраухер.

Значна увага на зібраннях “Вільнодумного союзу”, які відбувалися 1903 р. регулярно, приділялася розробці програми і виділенню пріоритетних напрямків діяльності. Зокрема, в економічних справах передбачалося добиватися підвищення добробуту робітничих верств і усунення найбільш грубих форм економічної експлуатації, зупинення процесу обезземелення і пролетаризації селян. Для цього пропонувалося заснувати крайовий банк для надання порівняно дешевого іпотечного та іншого кредиту, всіляке стимулювання розвитку спілкового руху. В політичних справах наголошувалося на необхідності домагатися введення загального виборчого права і безпосереднього (прямого) голосування, усунення політичних привілеїв окремих верств населення.

Особливо підкреслювалася необхідність задоволення національних потреб представників усіх народів, що населяють Буковину, в тому числі у культурно-просвітніх і релігійних справах, щоб кожен народ, кожне віросповідання мали справді рівні права, як це записано в конституції Австрії. Однак члени “Вільнодумного союзу” заздалегідь домовилися, що у національних справах кожен етнічний клуб повинен діяти самостійно, не втручаючись у справи інших націй.

Протягом першої половини 1904 р. на бік “вільнодумних” перейшли усі німецькі та єврейські депутати. На позачергових виборах до Буковинського сейму цього ж року “Вільнодумний союз” добився повної перемоги над партією великих землевласників, забезпечивши собі тверду більшість у сеймі. Це дало можливість на сесії Буковинського сейму 1904 р. прийняти цілу низку законопроектів, зокрема про підвищення платні учителям, про реформування виборчого закону до сейму, про ліквідацію “двірських обшарів”, про зміни в управлінні сільських громад та вибори до них, про створення Буковинського крайового банку тощо. Оцінюючи прийняті 1904 р. рішення Буковинського сейму, слід сказати, що вони були спрямовані на ліквідацію залишків феодалізму, які навіть у відсталій Буковині вже давно стали анахронізмом, але протягом десятиліть штучно зберігалися боярською клікою. Ці рішення означали дальший поступ Буковини на шляху розвитку буржуазних суспільно-економічних відносин та забезпечення демократичних прав громадян. Діяльність “Вільнодумного союзу” показувала, що об'єднання демократичних сил різних національностей відкривало можливість до успішного реформування суспільних відносин в краї, проведення прогресивних реформ. Однак уже 1905 р. “Вільнодумний союз”, проіснувавши трохи більше двох років, розпався у зв'язку з посиленням суперечностей між українськими і румунськими депутатами.

І все ж, незважаючи на те, що колишні члени “Вільнодумного союзу” опинилися у супротивних таборах і вели гостру полеміку в сеймі та на сторінках газет, прийняті Буковинським сеймом 1904 р. законопроекти залишилися у центрі громадського життя, визначаючи головні тенденції суспільного розвитку краю. Діяльність “Вільнодумного союзу” стала своєрідним вододілом в історії громадського життя краю. В газетах того періоду любили визначати хронологію подій до “Вільнодумного союзу” і після нього. Під впливом цього об'єднання змінилася сама суть діяльності Буковинського сейму, який тепер на перше місце ставив саме реформи в різних галузях життя.

Найголовніше ж те, що було покінчено із засиллям невеликої групки румунських поміщиків в управлінні краєм. У цьому й полягала історична місія “Вільнодумного союзу”, яку він виконав блискуче.

Отже, на зламі ХІХ - ХХ ст. в українському національному русі на Буковині відбулося ряд важливих змін. По-перше, національно-свідомі суспільні сили відмежувалися від москвофілів, взявши під свій контроль вже існуючі товариства і заснувавши ряд нових. Це сприяло ідейній консолідації українства. По-друге, українці краю впевнено вийшли на арену політичної боротьби, почали активно використовувати запити, звернення, петиції та інші легальні методи роботи в австрійському парламенті, Буковинському сеймі, органах крайового управління для відстоювання своїх національних прагнень. По-третє, українці Буковини виступили ініціаторами консолідації демократичних сил різних національностей у боротьбі за проведення прогресивних соціально-економічних і суспільно-політичних реформ, що найбільш яскраво проявилося у створенні міжнаціонального депутатського об'єднання “Вільнодумний союз”. По-четверте, зроблено важливі кроки для підвищення національної свідомості широких мас селянства, залучення їх до національного руху, перетворення останнього у справді народний рух. По-п'яте, українці краю взяли активну участь в ідейних дискусіях із питань, що стосувалися найважливіших орієнтирів подальшого розвитку національного руху. Газета “Буковина” на якийсь час стала всеукраїнським органом. У національному русі українців краю з'явилися радикальніші елементи, в тому числі такі, які вважали гасло боротьби за політичну незалежність України не теоретичною мрією, а найближчим завданням практичної діяльності.

У п'ятому розділі - “Українці Буковини в боротьбі за національні права у передвоєнному десятилітті (1905 - 1914 рр.)” проаналізовано становлення українських політичних партій, боротьбу навколо проведення крайових реформ, крах москвофільського руху, спроби вирішення церковного питання, поглиблення політичних та культурних зв'язків із Галичиною та Наддніпрянською Україною.

Першу українську політичну партію на Буковині засновано 12 листопада 1905 р. під назвою “Національна Рада русинів на Буковині”. Створення її було обумовлено глибокою кризою народовства після розпаду “Вільнодумного союзу”.

Програма “Національної Ради” була близькою до установчих документів Національно-демократичної та Радикальної партій Галичини, але її автори намагалися не обминути і деякі нові явища, що мали місце в тодішньому суспільному житті краю. Висунуті вимоги повинні були зацікавити у першу чергу селян, на яких опиралася організація. Не обминалися увагою робітники та інтелігенція. Однак чимало питань у національних та культурних справах не знайшли належного відображення в програмі.

Остаточно формування керівництва партії завершено 2 січня 1906 р. На зборах Крайового комітету “Національної Ради” головою партії обрано д-ра Володимира Филиповича, першим заступником голови - радника консисторії Мелетія Галіпа, другим заступником - професора гімназії Антона Клима.

Безперечним успіхом партії стало обрання 5 депутатів австрійського парламенту від народовців, але вже в другій половині 1907 р. “Національна Рада” перестала діяти.

Впродовж наступних років народовці декілька разів робили спроби об'єднатися. 1908 р. оголошено про заснування Української поступової партії, негласним куратором якої став О.Попович. Однак упродовж 1908 - початку 1909 рр. так і не було скликано установчих зборів партії, не створено її керівних органів. Цим скористався інший лідер народовства - С.Смаль-Стоцький. 1909 р. він заснував селянську партію “Руська Рада”, яка швидко набрала популярності. Тому вже 1910 р. члени Української поступової партії ввійшли до складу “Руської Ради”. Але і ця партія проіснувала недовго. Після того, як на початку 1912 р. ревізія в “Селянській касі” виявила значну нестачу грошей, а причетність до цього мали відомі діячі “Руської Ради”, очолювані С.Смаль-Стоцьким, партія припинила існування.

У жовтні-листопаді 1912 р. відбувся остаточний розрив між С.Смаль-Стоцьким і М.Васильком. Обидва лідери почали групувати навколо себе прихильників, гостро критикували один одного в періодиці та на вічах. М.Василько і “Союз українських сеймових та парламентських депутатів” контролювали газети “Нова Буковина” та “Народний голос”. Їхні опоненти з листопада 1912 р. почали видавати газету “Україна”.

Логіка політичного суперництва примусила обидві сторони зайнятися згуртуванням своїх сил у нових партіях. 12 жовтня 1913 р. прихильники С.Смаль-Стоцького оголосили про заснування Української народної партії. Головою комітету партії обрано А.Артимовича.

Прихильники М.Василька теж не сиділи склавши руки. У березні 1913 р. в “Новій Буковині” з'явилася “Відозва”, в якій пояснювалися організаційні принципи нової Національно-демократичної партії. На середину 1914 р. обидві партії продовжували залишатися в стадії організаційного становлення.

Отже, незважаючи на численні спроби, буковинські народовці на початку ХХ ст. не змогли організувати міцну партію. Лідери народовства, зокрема депутати Буковинського сейму та австрійського парламенту, не проявляли справжньої зацікавленості в такій партії. Вони не хотіли зв'язувати себе партійною дисципліною і відповідати перед партією за свої дії.

Окремою силою в українському національному русі на Буковині була Радикальна партія. Її заснували на зборах 16 червня 1907 р. колишні члени “Національної Ради русинів на Буковині”, незадоволені її керівництвом. У перші роки після заснування партії радикали стояли в конфронтації і щодо народовців, і щодо москвофілів. Найтісніші стосунки вони підтримували зі своїми однодумцями в Галичині. Із наростанням суперечностей в народовському таборі радикали почали зближатися з групою О.Поповича - М.Василька. Відкрите укладення союзу відбулося 1911 р. в умовах передвиборної кампанії до Буковинського сейму. У лютому цього ж року обидві партії уклали угоду про спільність дій, за що радикалам гарантувалося одне місце в сеймі.

Вибори до сейму показали приблизну розстановку політичних сил і впливовість окремих партій. Із 17 українських депутатів 15 були народовцями, 1 - радикалом та 1 - соціал-демократом. Реально оцінюючи ситуацію, лідери радикалів розуміли, що союз із народовцями потрібен для успіху загальнонаціональної справи. У передвоєнні роки радикали майже в усіх питаннях солідаризувалися з народовцями, які йшли за М.Васильком. Т.Галіп основну діяльність зосередив у клубі сеймових та парламентських депутатів.

Але, незважаючи на певні ідеологічні та організаційні труднощі, радикали залишалися значною політичною силою, з якою не можна було не рахуватися. Наявність цієї партії позитивно впливала на український рух, урізноманітнювала палітру політичних сил, спрямовувала національний рух у русло боротьби за широкі соціально-економічні та демократичні перетворення, зберігаючи при цьому національні пріоритети.

Третьою значною партією в українському національному русі Буковини були соціал-демократи. 1896 р. на з'їзді у Чернівцях окремі соціал-демократичні гуртки краю об'єдналися в Соціал-демократичну партію Буковини, до якої на автономних засадах входили українці, поляки, німці, євреї, румуни. Українські соціал-демократи одночасно входили до Української соціал-демократичної партії Галичини і Буковини, яка утворилася у Львові 1899 р.

Тільки 1908 р. український соціал-демократичний рух на Буковині достатньо зміцнів і почав справляти реальний вплив на суспільні процеси у краї. Лідером буковинських соціал-демократів став О.Безпалко.

Українська соціал-демократична партія Галичини і Буковини стояла на засадах віденської (1901 р.) програми австрійської соціал-демократії. Прагнучи розширити свій вплив на маси, соціал-демократи висували широкі політичні та соціально-економічні вимоги, які стосувалися не тільки робітників, але й селян та інтелігенції. Поступово змінювалася організаційна структура партії. На крайовій конференції Соціал-демократичної партії Буковини 1908 р. було дозволено створювати національно відокремлені культурно-просвітні товариства соціал-демократів під загальним наглядом крайового виконавчого комітету.

Для розгортання культурно-просвітньої роботи українські соціал-демократи створили ряд окремих національних товариств. Вже у листопаді 1908 р. у Чернівцях засновано українське робітниче просвітнє товариство “Воля”.Незабаром такі ж товариства відкрито у Шипинцях, Кіцмані, Хрещатику. Розпочато видання агітаційних брошур під заголовком “Слово правди”, календаря “Веселка”. Успішно використовувалися для агітації спілкові організації.

У національному питанні українські соціал-демократи намагалися поєднати ідею інтернаціональної єдності пролетарів різних національностей і здобуття державної незалежності українського народу, підтримували думку про створення в рамках реформованої Австро-Угорщини окремого українського автономного краю.

Буковинські соціал-демократи займали окрему, відмінну від більшості членів партії позицію щодо можливої війни. Вони не покладали надій на Австро-Угорщину у визволенні України і вважали, що цього потрібно добиватися власними силами.

Отже, в українському суспільному русі на Буковині початку XX ст. повністю домінували національні партії, які відстоювали думку про єдність українців Буковини, Галичини, Закарпаття та Наддніпрянської України, майбутнє об'єднання цих земель в єдиній незалежній Українській державі. Ці партії стояли на демократичних позиціях, захищаючи в соціально-економічних питаннях інтереси селян та робітників. Структура, ідейні принципи, тактика дій цих партій в загальних рисах були близькими до відповідних засад національних партій Галичини, хоча мали місце й деякі особливості. Так само, як і в Галичині, на Буковині головною силою національного руху залишалася поміркована центристська суспільна течія, яка продовжувала традиції народовства. Однак вона була розділена на дві окремі партії, які гостро поборювали одна одну. Це негативно позначалося на суспільних справах. Лівоцентристські позиції займали радикали. На Буковині вони були значно слабшими, ніж у Галичині і після виборів 1911 р. в усіх питаннях громадського життя блокувалися з народовцями. Лівий фланг займали соціал-демократи, які гостро критикували Українську народну, Українську національно-демократичну партії і радикалів, покладаючи головні надії на підтримку з боку німецького, єврейського, польського, румунського національних загонів буковинської соціал-демократії та своїх однопартійців з Галичини.

В центрі політичного життя краю в передвоєнному десятилітті залишалися законопроекти, затверджені Буковинським сеймом 1904 р. Жодна із суспільних сил уже не могла їх заперечувати. Тепер політична боротьба перейшла в площину численних доробок та виправлень законопроектів, пошуків джерел їх фінансування та шляхів затвердження центральними органами влади. Лідери українського національного руху відігравали у цих процесах не останню роль. Опинившись у меншості, вони рішуче критикували опонентів за низьку якість законопроектів, пропонували власні варіанти вирішення наболілих проблем. У більшості випадків українські депутати виходили з потреб широких народних мас і намагалися опиратися на їхню підтримку. Однак це не означає, що діяльність депутатів розцінювалася однозначно. В українському суспільстві відбувалися структурні зміни, виділилося декілька вужчих соціальних груп, які мали власні фахові інтереси, не завжди ідентичні з інтересами загалу. Це учителі, заможніші селяни, робітники, міщани тощо. Критично оцінювали діяльність депутатів представники конкуруючих партій.

Для українського національного руху розробка та затвердження крайових реформ мала декілька значущих аспектів. Перш за все, законопроекти реформ, як би їх не доробляли чи переробляли, спрямовувалися на демократизацію суспільно-політичних та економічних відносин у краї, що забезпечувало українцям розширення можливостей у боротьбі за національні права як найчисленнішої етнічної групи краю. По-друге, боротьба навколо реформ залучала до участі в ній не тільки професійних політиків, депутатів сейму та парламенту, але й значно ширші кола зацікавлених прошарків населення. По-третє, участь у розробці реформ стала своєрідним лакмусовим папірцем для українських та інших політиків, що давало можливість порівнювати програмні декларації й практичну діяльність окремих політичних і національних сил у конкретних умовах законотворчості.

В роботі проаналізовано найважливіші перипетії політичної боротьби, пов'язані із затвердженням крайових законів про підвищення заробітної платні учителям, про новий статут для сільських громад та виборчого закону до органів громадського самоврядування, новий виборчий закон до Буковинського сейму, новий виборчий закон до Чернівецької міської ради, заснування крайового банку, ліквідацію середньовічних митних пунктів (рогаток) на дорогах, скасування пропінаційного права і заміна його податком на шинкарський промисел, санація селянських “Союзів” тощо.

Боротьба за проведення реформ для українських політиків краю була великою школою парламентаризму. Вона утверджувала в середовищі українських суспільних діячів розуміння важливості конституційних методів вирішення проблем. Напрацьовувалися демократичні форми і методи роботи представників партій, соціальних груп у представницьких органах влади. Не випадково на Буковині серед українців не мали поширення ліворадикальні течії, бо потреби в таких партіях в умовах конституційних свобод просто не існувало. Цим Буковина суттєво відрізнялася від Наддніпрянської України, а частково і від Галичини.

Одне з центральних місць у громадському житті Буковини передвоєнного десятиліття зайняло церковне питання. Воно виникло ще в ХІХ ст. і було обумовлене рядом причин, які склалися історично. Православні українці і румуни Буковини входили до однієї єпархії. Керівництво нею знаходилося майже повністю в руках верхівки румунського духовенства. Поки рівень національної свідомості населення залишався низьким таке становище мало кого хвилювало. Однак з розвитком українського національного руху ставало очевидним, що потрібно добиватися рівності і в цій сфері суспільного життя.

В роботі досліджуються головні етапи боротьби українців за свої права у церковному питанні. Проаналізовано меморіал 1899 р. М.Василька та Є.Пігуляка, українську петицію 1906 р. до імператора, проект поділу консисторії 1909 р. “Товариства руських православних священиків”, українсько-румунські переговори у церковному питанні 1913 р. тощо.

Хоча церковне питання не було розв'язане до кінця, зміни, які відбулися на початку ХХ ст., показували, що при належній організації та цілеспрямованості можна досягати позитивних результатів, використовуючи демократичні засади австрійської Конституції. Українські політики зуміли переконати широкі народні маси в справедливості вимог, поставлених у церковному питанні, активно діяли як у крайових, так і у віденських органах влади, формували сприятливу для українців громадську думку. Фактично в результаті тридцятилітньої боротьби українці домоглися паритету в церковних справах. Тепер уже вище духовенство не наважувалося направляти в українські села священиків, які не знали української мови. В консисторії українці мали чотирьох представників, в тому числі генерального вікарія. Значно поліпшилися можливості здобувати духовну освіту українською мовою, з'явилися українські підручники з богослов'я тощо. Все це мало велике значення для формування національної свідомості, згуртування українців у боротьбі за свої законні права. Поступово і православне духовенство Буковини починало усвідомлювати ті великі завдання, які стояли перед ним у справі забезпечення національного поступу. Таким чином, ліквідовувалася одна з важливих прогалин національного руху українців краю - низька національна свідомість, консервативність, інертність, а деколи навіть і ворожість до національних ідей місцевого українського православного духовенства.

Передвоєнне десятиліття в історії українського національного руху на Буковині позначилося остаточним крахом москвофільського руху. Край, на відміну від Галичини та Закарпаття, порівняно легко “перехворів” москвофільством. Ця течія ніколи не мала тут особливо великого поширення. Національні партії не бажали йти з москвофілами на жодні компроміси, а енергійні дії австрійських властей зумовили швидкий занепад москвофільства.

У роботі показано ідейну еволюцію москвофільського руху, діяльність їхніх організацій, контакти з російськими однодумцями. Напередодні Першої світової війни переважна більшість москвофільських товариств на Буковині або була розгромлена австрійськими властями, або перебувала у стадії глибокої ідейної та організаційної кризи. Москвофільство як альтернативна течія, що протистояла національним партіям, за роки своєї діяльності наочно підтвердило безперспективність відстоюваної доктрини.

Буковинська громадськість, як українська, так і неукраїнська, відмовилася захищати москвофілів, розуміючи, до чого можуть привести їхні прагнення. У простих селян москвофільські ідеї ніколи не викликали особливого захоплення, хоча москвофіли багато обіцяли і майстерно використовували для своєї пропаганди як соціально-економічні, так і будь-які політичні негаразди. Певна живучість москвофільства, те, що його прибічникам так довго вдавалося залишатися на плаву, пояснювалося перш за все надходженням значних коштів з-за кордону та інспіраціями чорносотенних сил Російської імперії.

Український національний рух на Буковині від самого початку розвивався у нерозривному зв'язку з політичною та національно-культурною боротьбою в Галичині та Наддніпрянській Україні. Але на початку ХХ ст. у цих зв'язках відбуваються зміни, які обумовлювалися перш за все якісним оновленням самого українського руху. Популяризація гасла боротьби за політичну незалежність України, визнання етнічної, історичної, духовної єдності українців усіх українських земель, обгрунтування соціально-економічних прагнень крізь призму національних інтересів сприяли поборюванню місцевої заскорузлості, утвердженню загальноукраїнських ідей.

В дисертації досліджуються форми і методи роботи національно-культурних товариств над виробленням почуття національної солідарності, спільності з українцями інших земель. Велике значення в цьому мала інтенсивна видавнича діяльність, проведення національних свят, різних культурних заходів, особисті контакти з представниками Наддніпрянщини та Галичини.

Для поглиблення зв'язків чималу вагу мало те, що на початку ХХ ст. наддніпрянські українці значно активізували свою діяльність на Буковині. В Чернівцях засновано видавничий центр Революційної української партії, який у 1902-1903 рр. видавав газети “Гасло” і “Селянин”, популярні брошури.

Надзвичайну роль у поглибленні стосунків між Буковиною і Наддніпрянщиною відіграли події 1905 - 1907 рр. у Росії. Хоча революція 1905 р. не виправдала тих надій, які покладала на неї західноукраїнська громадськість, у плані посилення єдності вона стала переломним моментом в історії українства всіх земель. Упродовж наступних після революції років аж до Першої світової війни українська громадськість уважно стежила за всім, що відбувалося в національному русі на Наддніпрянщині, співчуваючи і намагаючись надати допомогу своїм одноплемінникам у важких умовах російської чорносотенної реакції. Значно зросла поінформованість буковинців про Наддніпрянщину.

Разом з тим в роботі показано перешкоди, які доводилося долати на шляху до національної єдності. Зокрема, це так званий автохтонний рух. Проаналізовано причини виникнення та деякої стійкості автохтонних ідей. Зазначено, що значною мірою автохтонство пояснювалося певними особистими інтересами окремих політиків, які намагалися одержати з цього власні вигоди. Але такі спроби закінчилися провалом. Напередодні Першої світової війни загальнонаціональні ідеї стали повністю домінуючими в українській спільноті на Буковині, що засвідчувало високий рівень зрілості національного руху.

У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження. Вони зводяться до таких положень.

Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. - оригінальне і важливе явище вітчизняної історії. Невелика частина українського народу, перебуваючи в особливих умовах окремої коронної землі Австрії (Австро-Угорщини), не просто зуміла відстояти свою національну самобутність, але й досягла чималих успіхів в організації та поступальному розвитку національного руху.

На розгортання національного руху суттєвий вплив справляла соціальна структура українського населення Буковини. Вона була типовою для західноукраїнських земель другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Домінувало селянство, високим був відсоток неписьменних. Серед українців майже не було великих землевласників, родовитої шляхти. Порівняно малу частину становили жителі міст, купці, промисловці, ремісничі майстри. Українська інтелігенція формувалася за рахунок учителів, священиків, службовців, студентів. Саме ці групи виступили ініціаторами і найбільш активними пропагандистами національного руху.

Важливою обставиною, яка суттєво впливала на розгортання національного руху, було те, що на Буковині склалися, порівняно з Галичиною, кращі можливості для реалізації демократичних норм австрійської конституції. Тут не було такого гострого протистояння, як між поляками і українцями в сусідній коронній землі. Політичну боротьбу вело 5 великих етнічних угруповань - українці, румуни, німці, євреї, поляки, які, в свою чергу, ділилися на дрібніші партійні утворення. Це давало можливість проводити політику компромісів, вишукувати союзників і поборювати в такий спосіб опонентів.

У своєму розвитку національний рух українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. пройшов чотири періоди, які, в цілому, узгоджуються з теоретичними положеннями про етапи розвитку національних рухів “малих” народів Європи.

Перший період - зародження та початкові кроки національного руху. (кінець 50-х - друга половина 60-х років ХІХ ст.). Національний рух українців Буковини зародився в умовах переходу Австрійської імперії від неоабсолютизму до конституційної форми правління. Започаткували його видатні письменники Юрій Федькович, Сидір та Григорій Воробкевичі, які своєю творчістю справили вирішальний вплив на визначення пріоритетних орієнтирів руху. Твердження про початок українського національного руху на Буковині в 1848 р. є необгрунтованими.

Від кінця 60-х років ХІХ ст. на Буковині починається другий період українського національного руху. Зароджуються українські культурно-просвітні, політичні та молодіжні товариства, формуються москвофільська та народовська суспільні течії, робляться перші спроби залучити до національного руху селян.

Середина і друга половина 80-х років ХІХ ст. стали часом розмежування народовців і москвофілів в українських товариствах, що означало початок третього періоду в розвитку національного руху. Він став часом переходу від окремих культурно-просвітницьких до політичних вимог.

Останнім, четвертим періодом в історії українського національного руху на Буковині другої половини ХІХ - початку ХХ ст. стало передвоєнне десятиліття. В цей час національний рух перетворився у яскраво виражений політичний рух. Українці краю вели активну боротьбу, відстоюючи національні інтереси у різних сферах життя. Утворилися окремі українські політичні партії.

Напередодні Першої світової війни край відзначався розмаїттям українських культурно-освітніх, гімнастичних, наукових, фахових товариств, які проводили повсякденну роботу з національного освідомлення населення. Було вироблено чимало прогресивних форм залучення селянства до національної роботи, згуртування його для відстоювання законних соціально-економічних, політичних, національно-культурних прав. Беззаперечними здобутками національного руху українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. стало створення міцної ідейної основи національного руху, обгрунтування конкретних вимог у соціально-економічній, політичній та національно-культурній сферах, розвиток видавничої справи, інтенсивне поширення періодичних та інших видань українською мовою (фонетичним правописом), відстоювання політичних та національно-культурних інтересів українства в австрійському парламенті та Буковинському сеймі, формування стійких конституційних переконань, утвердження парламентських методів боротьби, створення партій та фахових товариств, які відстоювали інтереси окремих соціальних та політичних груп українців краю, загальне зростання національної свідомості народних мас, успішне залучення до національного руху широких верств селянства, робітників, інтелігенції, перетворення українців краю в добре організовану спільноту, яка знала свої права, усвідомлювала свої потреби та інтереси і вміла за них постояти.

Український національний рух на Буковині розвивався як складова частина загальноукраїнського національного руху і відзначався високими темпами зростання організованості, суспільної свідомості, політичного впливу українства краю, консолідації навколо гасел боротьби за національні права, а в кінцевому результаті - за встановлення широкої національно-культурної автономії, вирішального кроку до відродження української державності.

передвоєнний буковина боротьба національний

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - 574 с.

Академік Степан Смаль-Стоцький. Життя і діяльність. - К.-Чернівці: Інститут історії України НАН України, 1996. - 207 с. (У співавторстві з В.Даниленком).

Буковина. Історичний нарис / С.Костишин, В.Ботушанський, О.Добржанський, Ю.Макар, О.Масан, Л.Михайлина. - Чернівці: Зелена Буковина, 1998. - 418 с. (Написано: Розд. ІІІ, § 1, 6, 7; С.69-74, 166-198).

Зовнішня орієнтація буковинського москвофільства другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст. // Проблеми історії міжнародних відносин: Збірник наукових статей. - Чернівці, 1993. - С. 89-104.

За фонетичний правопис // Буковинський журнал. - 1993. - Ч. 1. - С. 124-147.

“Вільнодумний союз” у Буковинському ландтазі 1903-1905 рр. // Питання нової та новітньої історії країн Європи і Північної Америки: Збірник наукових статей. - Вип. 2. - Ч. 1. - Чернівці, 1993. - С. 65-76.

Українські народовські партії на Буковині у 1905 - 1914 роках // Вісник Центру буковинознавства. - Вип. 1. - Серія історична. - Чернівці, 1993. - С.130-143.

Реальна політика // Буковинський журнал. - 1993. - Ч. 3-4. - С. 115-136.

Культурно-освітня робота українських товариств на Буковині у др. пол. Х1Х - на поч. ХХ ст. // Питання історії нового та новітнього часу: Зб. наук. статей. - Чернівці, 1994. - Вип.3. - С.25-34.

Протистояння // Буковинський журнал. - 1994. - Ч. 3-4. - С. 108-123 (У співавторстві з В.Даниленком)

“Союз Січей” на Буковині у 1905 - 1914 рр. // “Завальська січ” - початок масового руху національно-патріотичних сил за відродження української державності. - Снятин, 1995. - С. 58-65.

Українсько-польські стосунки на Буковині у 80-90-х роках ХІХ ст. // Буковина. Блиск і тіні “Європи в мініатюрі”. - Варшава: Енергія, 1995. - С.113-122 (Польща).

Епістолярна спадщина С.Смаль-Стоцького як джерело з історії громадського життя на Буковині 80-х - 90-х років ХІХ ст. // З історичного минулого Буковини: Збірник наукових статей. - Чернівці, 1996. - С.148-160.

Ідейна спрямованість національного руху українців Буковини на початку ХХ ст. // Наукові записки з української історії Переяслав-Хмельницького педагогічного інституту ім. Г.Сковороди. - К.-Переяслав-Хмельницький, 1996. - Вип.3. - С.3-8.

Українські міщани Чернівців у національному русі другої половини Х1Х поч. ХХ століть // Третій Міжнародний конгрес україністів. 26-29 серпня 1996 р. Тексти доповідей та повідомлень. Історія. - Х.: Око, 1996.- С.15-20.

Українські культурні товариства на Буковині наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. - К.: Інститут історії України НАН України, 1996. - Вип. 2. - С. 191-199.

Українська радикальна партія Буковини (початок ХХ ст.) // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Вип.6-7: Історія. Чернівці: ЧДУ, 1996. - С. 96-104.

Політична боротьба на Буковині навколо крайових реформ на початку ХХ ст. // Південносхіднонімецький архів. - Мюнхен, 1995/96. - Т.ХХХVIII/XXXIX. - С.117-132 (Німеччина).

“Буковинизм” как разновидность регионального самосознания в Австро-Венгрии конца ХІХ - начала ХХ вв. // Австро-Венгрия: интеграционные процессы и национальная специфика. - М.: Институт славяноведения и балканистики Российской Академии наук, 1997. - С.75-83 (Росія).

Панславістські організації в Росії та українці Австро-Угорщини на початку ХХ ст. // Питання історії, історіографії, джерелознавства та архівознавства Центральної та Східної Європи: Збірник наукових праць. - Вип.1. - К.-Чернівці, 1997. - С.61-66.

Політична боротьба навколо реорганізації Буковинського сейму на початку ХХ ст. // Питання історії нового та новітнього часу: Збірник наукових статей. - Вип.5. - Чернівці: Прут, 1997. - С.17-26.

Формування органів Крайового управління герцогства Буковина у 50 - 60-х роках ХІХ ст. // Аннали Буковини. - Бухарест-Радівці: Вид-во Румунської Академії наук. - 1997. - №3. - С.771-792 (Румунія).

Зародження українського національного руху на Буковині (60-ті роки ХІХ ст.) // Наукові записки з української історії Переяслав-Хмельницького педагогічного інституту ім. Г.Сковороди. - Вип.V. - К.-Переяслав-Хмельницький - Чернівці, 1998. - С.16-24.

Чисельність українського і румунського населення Буковини за статистикою ХІХ - початку ХХ ст. // Український історичний журнал. - 1998.

Академік Степан Смаль-Стоцький // Київська старовина. - 1998. - №6. - С.116-129 (У співавторстві з В.Даниленком).

Ідейна боротьба в українському русі на Буковині (90-ті роки ХІХ ст.) // Питання історії України: Збірник наукових статей. - Чернівці: Золоті литаври, 1998. - Т.2. - С. 213-236.

Розмежування народовців та москвофілів в українських товариствах Буковини (середина 80-х - 90-ті роки ХІХ ст.) // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип.36: Історія. - Чернівці: ЧДУ, 1998. - С. 124-140.

Польсько-українські взаємини на Буковині в другій половині ХІХ століття // Буковина обирає діалог: Збірник наукових статей. - Сейни (Польща): Пограниччя, 1999. - С. 111-117 (У співавторстві з Ю.Макаром).

Крім того, по темі дисертаційного дослідження є ще 40 публікацій у журналах, наукових збірниках, збірниках матеріалів і тез наукових конференцій.

АНОТАЦІЇ

Добржанський О.В. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. - Рукопис.

У дисертації досліджуються основні напрямки розвитку національного руху українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Проаналізовано процес зародження національного руху українців краю, формування та еволюцію ідейних течій, діяльність політичних партій, національних товариств, окремих лідерів. Виділено головні періоди розвитку національного руху, визначено особливості кожного з них.

Досліджено найважливіші суспільно-політичні та національно-культурні здобутки українців краю. Визначено місце національного руху українців Буковини в загальноукраїнському національному русі, його особливості.

Показано тісні стосунки з суспільно-політичними рухами Галичини та Наддніпрянської України.

Добржанский А.В. Национальное движение украинцев Буковины второй половины ХIХ - начала ХХ в. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Черновицкий государственный университет им. Ю.Федьковича, Черновцы, 1999.

В диссертации исследуются основные направления развития национального движения украинцев Буковины второй половины ХIХ - начала ХХ в., являющегося самобытным и важным явлением отечественной истории. Небольшая часть украинского народа, пребывая в особенных условиях отдельной коронной земли Австрии (Австро-Венгрии) не только сумела отстоять свою национальную самобытность, но и достигла больших успехов в организации и поступательном развитии национального движения.

Проанализирована историография национального движения украинцев Буковины и убедительно доказано, что данная проблема до сих пор оставалась в украинской и зарубежной историографии не исследованной. Для написания работы привлечен широкий круг не вводившихся ранее в научный оборот документов из архивов Киева, Львова, Черновцов, Ивано-Франковска, Москвы, Вены. Использованы также опубликованные документы, мемуарная литература, материалы прессы.

На большом статистическом материале показаны особенности социальной структуры украинского населения края, охарактеризованы социальные группы, принимавшие наиболее активное участие в национальном движении. Проанализировано политическое положение украинского населения, возможности для развёртывания легальной борьбы за национальные права. Отмечено, что в сравнении с Галицией, на Буковине сложились более благоприятные возможности для реализации демократических норм австрийской конституции.

В своем развитии национальное движение украинцев Буковины второй половины ХIХ - начала ХХ века прошло четыре периода, которые, в целом, согласуются с теоретическими положениями об этапах развития национальных движений “малых” народов Европы.

Первый период - зарождение и первые шаги национального движения (конец 50-х - вторая половина 60-х годов ХIХ в.) Национальное движение украинцев Буковины зародилось в условиях перехода Австрийской империи от неоабсолютизма к конституционной форме правления. У его истоков стояли известные писатели Юрий Федькович, Сидор и Григорий Воробкевичи. Их творчество оказало решающее влияние на определение приоритетных направлений движения. В работе на основании большого количества исторических источников доказывается, что утверждения о начале украинского национального движения на Буковине в 1848 году являются необоснованными.

С конца 60-х годов ХIХ в. на Буковине начинается второй период украинского национального движения. Зарождаются украинские культурно-просветительные, политические, молодежные общества, формируются москвофильское и народовское общественные течения.

Середина и вторая половина 80-х годов ХIХ в. стали временем размежевания народовцев и москвофилов в украинских обществах, что означало начало третьего периода в развитии национального движения. Он стал временем перехода от отдельных национально-культурных к политическим требованиям.

Последним, четвертым периодом в истории украинского национального движения на Буковине второй половины ХIХ - начала ХХ в. стало передвоенное десятилетие. В это время национальное движение превратилось в ярко выраженное политическое движение. Украинцы края проводили активную борьбу, отстаивая национальные интересы в различных сферах жизни, образовались отдельные украинские политические партии.

Проведен анализ формирования и деятельности идейных течений, политических партий, национальных обществ. Исследованы важнейшие общественно-политические и национально-культурные достижения украинства края. Накануне Первой мировой войны Буковина отличалась наличием разветвленной сети украинских культурно-общественных, гимнастических, научных, профессиональных обществ, проводивших повседневную работу по национальному воспитанию народных масс. Несомненным достижением национального движения украинцев Буковины стало создание твердой идейной основы национального движения, обоснование конкретных требований в социально-экономической, политической и национально-культурной сферах, развитие издательского дела, интенсивное распространение периодических и других изданий на украинском языке, формирование твердых конституционных убеждений, упрочение парламентских методов борьбы, успешное вовлечение в национальное движение широких слоев крестьянства, рабочих, интеллигенции, превращение украинцев в хорошо организованную общность, осознающую свои права и умеющую за них постоять.

Определено место национального движения украинцев Буковины в общеукраинском национальном движении, показаны тесные связи с общественно-политическими движениями Галиции и Надднепрянской Украины.

Dobrzhanskyy O.V. National Movement of Bukovinian Ukrainians at the second half of the XIX-th century to the beginning of the XX-th century. - Manuscript.

Thesis is presented to compete the Doctor`s degree in History, speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - J.Fedkovich State University of Chernivtsi, Chernivtsi, 1999.

The thesis deals with the consideration of main trends of the development of national movement of Bukovinian Ukrainians at the second half of the XIX-th century to the beginning of the XX-th century. In the work we have analysed the process of generation of national movement of Ukrainians of the area, formation and evolution of ideological trends, activity of political parties, nationalistic societies and particular leaders. The main stages of national movement and peculiarities of each of them have been figured out in the discourse of investigation. The work has also investigated social, political, national and cultural achievements of Ukrainians of the area. The place of the Ukrainian national movement of the area and its peculiar features in pan-Ukrainian national movement has been defined. We have also showed close connection of social and political movement of Halychyna and Head-Dnieper Ukraine areas with it.

Размещено на Allbest.ur