Профспілки України в умовах тоталітарної системи (70-80-ті рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Профспілки України в умовах тоталітарної

системи (70-ті - 80-ті рр.)

Докашенко Віктор Миколайович

Дніпропетровськ - 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі сучасної історії України інституту історії України Національної Академії Наук України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, завідувач відділу сучасної історії України інституту історії України НАН України Панченко Петро Пантелеймонович.

Офіційні опоненти: - доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри новітньої історії України Запорізького державного університету Турченко Федір Григорович;

- доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри політичних наук Національного університету будівництва та архітектури Панібудьласка Володимир Федорович;

- доктор історичних наук, професор кафедри історії та українознавства Донецького інституту внутрішніх справ Кравченко Володимир Іванович.

Провідна установа: Харківський державний університет, кафедра історії України

Захист відбудеться 1 грудня 1999 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук при Дніпропетровському державному університеті (320625, м.Дніпропетровськ, пр.Гагаріна, 72, ауд.307 ).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського державного університету

Автореферат розісланий 27 жовтня 1999 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Кривий І.О.

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОСЛІДЖЕННЯ

Поступальний процес розбудови Української незалежної держави викликав необхідність принципової зміни в діяльності всіх ланок політичної системи. З точки зору історичної ретроспективи цілком закономірно, що становлення молодої держави, яке проходить на основі досить низького рівня розвитку продуктивних сил, відбувається на загальному тлі економічної кризи і супроводжується різким погіршенням життєвого рівня широких верств населення. Останнє об'єктивно висуває завдання розробки і реалізації ефективної системи захисту трудящих не лише з боку державних органів влади, але й з боку профспілкових об'єднань. Найчисельніше з них - Федерація професійних спілок України, кардинально змінивши характер своєї діяльності, розробила ряд адекватних заходів, які певною мірою здатні пом'якшити наслідки негативних явищ, створюючи тим самим сприятливіші умови для прискорення державотворчих процесів. Проте при всій безумовній позитивності зрушень у діяльності професійних спілок, їх авторитет у сучасному українському суспільстві залишається невисоким. Причини цього скептицизму і навіть недовіри з боку трудящих певною мірою криються у діяльності їх попередників - радянських профспілок, які, трансформувавши свою первісну сутність, лише декларували потенційні захисні можливості, а в реальній дійсності обстоювали інтереси тоталітарної держави.

Актуальність теми дослідження історії профспілкового руху в Україні на останньому етапі існування радянської моделі тоталітаризму зумовлена, передусім, нагальною потребою сучасного українського суспільства в ефективній системі соціального захисту. Якнайшвидше становлення профспілок, відродження їх потенційних захисних можливостей на ґрунті сучасних умов здатне суттєво пом'якшити соціальну напруженість і навіть політичне протистояння, чим створюватимуться сприятливі умови для українського державотворення. Комплексне, позаідеологічне дослідження, побудоване на пріоритеті загальнолюдських цінностей над інтересами окремих соціальних груп та їх кланів, особливо важливе в умовах, коли і держава, і професійні спілки перебувають на завершальній стадії розробки принципів взаємовідносин, активно напрацьовують форми і методи взаємодії. Врахування сумного досвіду минулого певною мірою допоможе уникнути нових хиб, сприятиме виробленню активної та високоефективної системи соціальних гарантій.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від початку 70-х до кінця 80-х рр. Вибір нижньої межі пояснюється тим, що саме в цей час з усією очевидністю проявилось банкрутство концептуальних засад стратегічного курсу КПРС на будівництво комуністичного суспільства. Верхню межу наукового пошуку доведено до кінця 80-х рр., коли остаточно виявилась неспроможність правлячої партії розробити життєздатну концепцію перспектив розвитку суспільства. Її теоретична шараханина від вдосконалення «розвинутого» соціалізму до його «перебудови» протягом зазначеного періоду лише поглиблювали системну кризу тоталітаризму, важливою складовою частиною якої була криза тоталітарних засад профспілкового руху, вибудуваних на ідеї визначення їх ролі як «привідних пасів».

Мета дослідження: на основі всебічного аналізу широкого кола джерел та використання різноманітних методів дослідження з'ясувати дійсну мету та завдання функціонування радянської моделі професійних спілок протягом тривалого історичного періоду, довести цілковиту концептуальну непринадність її використання в умовах розбудови демократичної незалежної держави.

У відповідності з поставленою метою дисертантом сформульовано такі завдання:

- розкрити латентний зміст сутності державної концепції засад профспілкового руху, що ґрунтувалась на ідеї використання профспілок як «привідних пасів»;

- схарактеризувати механізм організаційного та ідеологічного підпорядкування професійних спілок;

- визначити причини та основні напрямки гіпертрофії господарсько-організаторської функції профспілок;

- довести безпосередню причетність масової громадської організації до процесу суцільної ідеологізації суспільства;

- з'ясувати механізм вихолощення внутрішнього змісту природних захисних можливостей професійних спілок;

- з метою посилення аргументації основних висновків здійснити підрахунки кількості втраченого робочого часу внаслідок захворювань та кількості осіб, що загинули в результаті аварій на виробництві за двадцять останніх років панування тоталітарного режиму;

- обґрунтувати необхідність вироблення професійними спілками рівноправних стосунків з політичними партіями та рухами.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше в сучасній українській історіографії комплексно розглядається діяльність масової громадської організації трудящих на кінцевому етапі радянського тоталітаризму. Вона зумовлюється:

- новизною підходів до розв'язання наукової проблеми, зокрема, намаганням автора на підставі історико-політологічного аналізу простежити основні напрямки і результати одержавлення професійних спілок;

- висвітленням процесу одержавленості з позицій непорушної єдності економічних, політичних та ідеологічних закономірностей;

- розглядом кризи первісних засад профспілкового руху як важливої складової частини системної кризи радянської моделі тоталітаризму;

- з'ясуванням тотожності рис «розвинутого» соціалізму та його «перебудови» і їх тлумачення в контексті подальшого приховування дійсних намірів держави стосовно громадської організації;

- обґрунтуванням неприпустимості партійного керівництва як форми взаємовідносин політичної партії з профспілками;

- комплексним використанням історичних, соціологічних та математичного методів дослідження.

На захист виносяться положення, що розкривають латентний зміст діяльності професійних спілок на кінцевому етапі радянської моделі тоталітаризму і свідчать про неприпустимість використання концепції «привідних пасів» у практиці розбудови незалежної, демократичної держави. А саме: професійна спілка ідеологізація тоталітарна

- участь профспілок в управлінні виробництвом виступала формою і засобом камуфлювання відчуження трудівників від виробництва і тоталітарних органів державного управління;

- соціалістичне змагання - не лише засіб інтенсифікації праці, а й форма політичної підтримки панівного режиму;

- побудова профспілкових організацій на кшталт партійних - спосіб штучної гіпертрофії їх господарсько-організаторської функції і вихолощення потенційних захисних можливостей;

- в основі виховної ролі трудових колективів лежала боротьба за «свідому» дисципліну праці, що по суті передбачала сліпе та слухняне підкорення режиму;

- діяльність культурно-просвітницьких закладів профспілок - одна з численних форм суцільної ідеологізації суспільства за кошт членів профспілок;

- владно-правові повноваження професійних спілок у нагляді та контролі за станом техніки безпеки на виробництві було способом перекладання відповідальності за її численні порушення з держави на масову громадську організацію;

- владно-правові повноваження профспілок у нагляді та контролі за дотриманням трудового законодавства - засіб локалізації важливої правової проблеми в межах окремого підприємства;

- «перебудова» профспілок - спроба КПРС утримати масове громадське формування у сфері партійного впливу;

- новостворені політичні партії (до 1990 р. включно) почали розбудову своїх взаємовідносин з профспілками за принципом «привідних пасів».

Теоретична і практична значущість результатів дослідження полягає в тому, що його основні положення можуть бути використаними:

- у процесі розбудови підвалин взаємостосунків професійних спілок з органами державної влади;

- у процесі формування взаємовідносин профспілок з національними політичними партіями;

- при подальшій розробці та вдосконаленні різними профспілковими об'єднаннями концепції соціального захисту населення;

- у шкільному курсі історії України для характеристики системної кризи радянської моделі тоталітаризму;

- як спецкурс або дисципліна за вибором при підготовці фахівців-істориків;

- як матеріал для подальшого наукового поглиблення проблеми.

Методологічною основою дослідження у широкому, загальноісторичному значенні постає історичний детермінізм, що ґрунтується на діалектиці об'єктивного та суб'єктивного, загального та особливого, історичної необхідності та історичної випадковості з урахуванням можливої альтернативи ходу розвитку історичних подій. У конкретно історичному плані дисертант виходить з позиції вчених-профспілкознавців оксфордської та уорікської шкіл, поле наукових пошуків яких базується на ідеї ролі профспілок як «регулятора» проблем робочого місця і виробничого колективу.

Методи дослідження випливають із характеру та специфіки наукових пошуків в історії профспілкового руху взагалі та особливостей функціонування масової громадської організації в умовах тоталітарної системи зокрема. Надзвичайно високий рівень функціональності радянських профспілок зумовлює використання широкого кола різнопланових джерел, що у свою чергу викликає необхідність урізноманітнення методів дослідження проблеми.

Об'єктом дослідження є сукупність визначальних явищ і процесів радянської моделі тоталітаризму на кінцевому етапі її існування, що характеризуються діяльністю масової громадської організації.

Предметом дисертаційного дослідження виступає цілісна сукупність найхарактерніших рис конкретної діяльності професійних спілок у їх виробничо-масовій, виховній та захисній сферах, що розкривають поступальний характер розпаду первісних засад панівної системи, результати та наслідки видозміни їх первісного призначення.

Структура дисертаційної праці вибудовувалась з урахуванням складності та концептуальної суперечливості проблеми, яка своїм корінням заглиблюється у принципову різницю між характером діяльності професійних спілок у загальноприйнятому розумінні та їх радянським різновидом.

СТРУКТУРА ТА ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» подається обґрунтування вибору теми, актуальності і наукової новизни, мета та завдання дисертаційної праці, а також форми практичного використання її результатів. Визначаються хронологічні межі, предмет, об'єкт, методологічна основа, подається інформація про наукову апробацію результатів дослідження.

Перший розділ - «Проблеми історіографії та джерелознавства профспілкового руху» містить два параграфи: «Профспілки в контексті аналізу української та зарубіжної історіографії» та «Особливості джерелознавчої бази дослідження». У першому, зокрема, зазначається, що аналіз наявної наукової літератури показав її надзвичайну неоднорідність як за характером, так і за оцінкою історичних процесів. Ця принципова розбіжність думок пояснюється рядом обставин.

По-перше, сучасна українська історіографія ще не встигла нагромадити достатньої кількості фундаментальних історичних узагальнень з історії профспілок на кінцевому етапі тоталітаризму, тому вона важлива не стільки аналізом конкретних обставин та фактів, як методологією та підходами до вивчення проблеми. По-друге, українська історіографія радянської доби, невиправдано посилюючи акценти на ідеологічних аспектах, не може слугувати основою для об'єктивної оцінки діяльності цієї масової громадської організації, хоча й багата на фактичний матеріал, який, безперечно, потребує принципово нового осмислення. Крім того, остання тлумачила діяльність професійних спілок у двох ракурсах: історико-партійному, що передбачав вивчення впливу партії, її організацій та керівних структур на профспілки, і з точки зору громадянської історії , котра вимагала вивчення безпосередньої діяльності цієї громадської організації, але знову ж таки у контексті партійних накреслень.

Враховуючи зазначені та сукупність інших обставин, наявну історіографічну базу, з певною часткою умовності, дисертант розподіляє на три основні групи. До першої групи автором віднесено праці, що відтворюють сучасну позицію історичної думки стосовно місця і ролі професійних спілок у політичній системі, їх стосунків з органами державної влади. До другої включено історико-партійну літературу, а третя група представлена дослідженнями конкретно-історичного плану періоду 70-х - 80-х рр. Незважаючи на певну умовність такого розподілу, він уявляється цілком виправданим, оскільки враховує реальний стан сучасних та тодішніх історичних намагань, які, взяті разом, дають можливість визначити реальне місце та роль професійних спілок у системі тоталітарних відносин, розкривають теоретичні засади їх функціонування.

Важливе значення у руслі поставленої проблеми мають узагальнюючі праці сучасних істориків. Так, у колективній праці М.В.Коваля, С.В.Кульчицького, О.Ю.Курносова, виданій ще у 1992 році 1 Коваль М.В., Кульчицький С.В., Курносов Ю.О. Історія України. Матеріали для підручника 10 - 11 класів середньої школи. - К.: Райдуга, 1992. - С.416., не лише констатується наявність стагнаційних процесів в українському суспільстві у період 70-х - 80-х рр., але й доводиться їх закономірність, характеризуються командно-адміністративні методи керівництва народним господарством, розкривається процес планомірної ліквідації його демократичних засад та розширення панування бюрократичних сил. У колективній праці Ф.Г.Турченка, П.П.Панченка та С.М.Тимченка піддаються ґрунтовному аналізу політико-ідеологічні засади кризи тоталітарної системи Турченко Ф.Г., Панченко П.П., Тимченко С.М. Новітня історія України. Частина друга (1945 - 1995 рр): (підручник для 11-го класу середньої школи). - К.: Генеза, 1995. - С.98 - 102.. Досить широко вказані питання висвітлюються і у двотомнику «Історія України. Нове бачення». У розділах, підготовлених Г.В.Касьяновим та О.В.Горинем, характеризується багатогранність застійних явищ, підкреслюється їх комплексність, хоча, на наш погляд, дещо невиправдано звужено проблеми політичної сфери, тому поза увагою авторів залишилась природа теоретичної кризи в партії та втрати нею політичної ініціативи1¹ Історія України: Нове бачення. - Т.2 / В.Ф.Верстюк, О.В.Горинь, В.М.Даниленко та ін. - К.: Україна, 1996. - С.384 - 389.. Найбільш повно системна криза тоталітарних відносин досліджується у колективній монографії «Україна: друга половина ХХ століття: Нариси історії». У зазначеній праці не лише подається аргументована критика концепції «розвинутого соціалізму», а й визначається роль масової громадської організації в її зміцненні, ретельно прихованої в теорії «привідних пасів»2² Україна: друга половина ХХ століття: Нариси історії / П.П.Панченко, М.Р.Плющ, Л.А.Шевченко та ін. - К.: Либідь, 1997. - С.21 - 28, 55 - 61.. Однак при всій безумовній цінності названих праць для теми нашого дослідження (вони характеризують політичну систему, врешті, повоєнну радянську добу), автори не ставили перед собою мету комплексно та системно дослідити діяльність професійних спілок, виявити механізм їх підпорядкування тоталітарній державі, хоча всі вони й заперечують усталений на той час принцип взаємовідносин правлячої партії, що одержавилась, з профспілками - принцип партійного керівництва.

Дослідження останнього викликало труднощі навіть у радянській історіографії. Зокрема, вона так і не змогла визначитись, наприклад, з кількісною стороною питання, називаючи різну кількість принципів, які іноді заперечують один одного. Невизначеність та розпливчастість принципів позначилась на іншій ланці горезвісного керівництва - методах і, передусім, на так званому методі політичного керівництва, який видавався за взірець прояву демократичності у стосунках правлячої партії з масовою громадською організацією. В його основі лежала сукупність теоретичної, організаторської та ідеологічної діяльності. Однак проведений дисертантом контент-аналіз постанов ЦК КПУ з питань керівництва профспілками показав, що левову частку в названих постановах займали організаторські питання, які правлячою партією ототожнювались з безпосереднім керівництвом суспільними та господарськими процесами. Так, у постанові 1969 р. вони займали 85% загальної кількості профспілкових завдань, а у постанові 1987 р. - 87,3%. На практиці це означало, що одна з провідних ланок КПРС беззастережно орієнтувала профспілки на виконання невластивих їм виробничо-масових функцій, що не могло не послабити їх основну функцію - функцію захисту. Крім того, розбудова правлячою партією взаємовідносин з профспілками за принципом парткерівництва підпорядковувала їх волі партії, а через неї і державі.

Повна залежність масової громадської організації від партії та держави звичайно не визнавалась офіційною історіографією 70-х - 80-х- рр., незважаючи на те, що окремим напрямкам їх діяльності приділялась надзвичайна увага. Наприклад, за підрахунками В.П.Самохвалова, лише в період 1971 - 1975 рр. з проблем соціалістичного змагання в Україні було опубліковано понад 180 праць Самохвалов В.П. Діяльність партійних організацій України по розвитку соціалістичного змагання у промисловості (1971 - 1975 рр.) // Український історичний журнал. - 1977. - №7. - С.126 - 131.. Всі вони подавали змагальність не як форму підвищення інтенсивності праці і засіб зміцнення існуючого режиму, а як результат зрослої свідомості трудящих.

Значно менше уваги приділялось висвітленню виховної функції професійних спілок. Як правило, виховний потенціал масової організації розглядався у ракурсі зміцнення трудової дисципліни та розширення впливу офіційної ідеології. Прикладом зазначених підходів може слугувати колективна праця «Профсоюзы и культура» Арнольдов А.И., Ибрагимов Р.И., Никонов И.П. Профсоюзы и культура. - М.: Профиздат, 1977. - 40 с.. Ще менше тут висвітлено проблему захисту соціальних інтересів трудівників. Дослідники 70-х - 80-х рр. виходили з того, що в умовах «розвинутого» соціалізму захисна функція профспілок втрачає притаманні для капіталістичного суспільства риси. Саме з цих позицій, зокрема, виходить Л.М.Павлова, яка видала з цієї проблеми чи не найоб'ємнішу для свого часу працю Павлова Л.М. Защищая интересы трудящихся. Участие советских профсоюзов в решении социальных задач. - М.: Профиздат, 1982. - 224 с.. 

Разом з тим слід відзначити, що проблемі діяльності радянських профспілок у контексті аналізу політичної системи тоталітаризму приділяла увагу і зарубіжна, передусім, англо-американська історіографія. Основним гальмом у розвитку профспілкового руху вона вважала марксистську ідеологію, оскільки остання затримувала розвиток інтелектуальності, котра була здатна дати поштовх для розвитку нового мислення. Росія і Китай, тримаючись за уламки марксизму з допомогою своїх «святих писань» блокували всі інші шляхи розвитку», стверджував відомий політолог У.Маккензі Mackenzie W.J. Politics and Social Science. Penguin books, 1967. - 424 p. Розвиваючи цю думку, професор Рутгертського університету Т.Джексон писав, що церква, університети, професійні спілки повинні мати справжню незалежність, але «…в тоталітарних країнах це неприпустимо, тому що незалежні групи можуть стати ядром опозиції режиму.» Jackson Toby. Contemporary Sociaty. Social process and social structure in urban indusrial societies. - New York, London, Sydney: John Willey and Sons, ING, 1964. - 372 p. Віддаючи належне зарубіжним авторам стосовно аналізу причин підпорядкування професійних спілок волі та інтересам держави, водночас слід зазначити, що вони не розкривають його механізму, а тому, як і праці сучасних істориків теж залишають місце для об'єктивного позаідеологічного дослідження проблеми.

Другий параграф розділу «Особливості джерелознавчої бази дослідження» містить характеристику джерел, які дисертантом розподіляються на чотири групи. До першої групи віднесено документи профспілкових організацій та їх виборних органів: від профгрупи до Укрпрофради та ВЦРПС. Оскільки профспілки у зазначених хронологічних рамках діяли під керівництвом КПРС - КПУ, друга група джерел обіймає документи партійних організацій та їх керівних структур. Враховуючи ступінь одержавленості масової організації трудящих, до третьої групи включено документи державних органів влади - Ради Міністрів УРСР, її міністерств та комітетів.

Четверту групу джерел складають результати соціологічних досліджень, в декотрих з яких автор брав безпосередню участь. Разработка плана социального развития коллективов объединения «Павлоградуголь» на ХІІІ пятилетку. Отчёт о НИР (Заключительный) / Днепропетровский горн. ин.-т. - № ГР 01890082822. - Днепропетровск, 1990. - 166 с.

Аналіз основних груп джерел дозволив виділити їх визначальні особливості. По-перше, велетенський об'єм архівного, фактично не використаного матеріалу орієнтує дослідника на вибір таких аспектів діяльності профспілок, щоб вони характеризували їх діяльність загалом. По-друге, багатофункціональність масової організації трудящих вимагає знань найрізноманітніших сфер суспільних відносин: політики, економіки, юриспруденції, педагогіки, психології тощо, що, безперечно, утруднює наукове опрацювання документів. Третьою особливістю профспілкових документів постає надзвичайно високий рівень їх ідеологізації, що значно ускладнює об'єктивність наукових висновків. Четвертою і найхарактернішою рисою джерел, які висвітлюють проблему профспілкового руху в Україні, є надзвичайно низький рівень їх достовірності, що вимагає ретельної перевірки кожного факту та урізноманітнення методів дослідження.

Другий розділ, що має назву «Гіпертрофія господарсько-організаторської діяльності професійних спілок і видозміна їх соціального призначення», складається з трьох параграфів. У першому - «Гіперболізація значення профспілкових комітетів в управлінні матеріальним виробництвом» розглядаються традиційні для 70-х - 80-х рр. форми участі профспілок в управлінні матеріальним виробництвом: робітничі збори, постійнодіючі виробничі наради (ПДВН), діяльність товариства винахідників і раціоналізаторів (ВТВР), а також численні громадські бюро (економічного аналізу, нормування праці тощо). Попередньою гіпотезою дисертанта при їх оцінці виступала гіпотеза про первісну формалізацію всієї системи громадського управління, що програмувалась суперечностями вихідних теоретичних положень тоталітаризму. З одного боку, переважання суспільної форми власності на засоби виробництва та проголошення держави «загальнонародною» вимагали широкої участі трудівників в управлінні. З іншого - політичний тип державного устрою його практично заперечував. Отже, практиці повсякденного життя залишався половинчастий конгломерат даного симбіозу: формальна участь трудівників в управлінні. При цьому нами з'ясовано, що навіть така участь у міру розкладання тоталітаризму як системи ставала все більш ілюзорною. Останнє повною мірою підтверджує контент-аналіз постанов ЦК КПРС з питань партійного керівництва профспілками. Якщо в постанові ЦК, прийнятій у 1967 р., міститься 29% управлінських символів, у постанові 1979 р. - 23%, то в постанові 1983 р. їх лише 8,6% від загальної кількості.

Дані контент-аналізу на практиці підтверджуються характером тих же робітничих зборів чи діяльністю ПДВН, формалізація яких зростала у міру загострення кризи тоталітарних відносин. Останнє дисертант підтверджує зростанням кількості скарг трудящих у вищі партійні та профспілкові інстанції. І якби ті ж робітничі збори могли вирішити проблеми трудівників, то потік скарг мав би динаміку зниження, а не зростання. Дещо інші за змістом, але ідентичні за сутністю завдання мали постійнодіючі виробничі наради, які на 74% у 1971 р. і на 55,6% у 1980 р. складалися з робітників. Формально вони були покликані сприяти розвитку виробництва через ініціативу мас, але за своїм дійсним призначенням виступали формою зміцнення зв'язку між найкваліфікованішою та найосвіченішою частиною робітників з адміністрацією підприємств, а через неї з панівним режимом. Профспілкові ж комітети, які їх опікували, знову ж таки виступали у ролі організації, що сприяла зміцненню тоталітарної влади.

Рішення і робітничих зборів, і ПДВН мали реалізовуватись не лише через адміністрацію підприємств, але й через громадські органи, наприклад, через комісії з питань заробітної плати та нормування праці. Останні ж виявляючи занижені (з точки зору адміністрації) норми виробітку і схиляючи робітників до їх підвищення, зміцнювали тим самим первісне призначення профспілок як захисників соціальних інтересів трудящих. Таким чином, у період 70-х - 80-х рр. уся система громадського управління матеріальним виробництвом перебувала у стані глибокої кризи. Цей стан дає підставу зробити висновок про її фіктивність та про відсутність у робітників можливості реально впливати на процес виробництва. Для того, щоб отримати її, необхідно було зламати всю систему тоталітарних відносин.

У другому параграфі розділу «Стагнація ідеї трудової змагальності в контексті виробничо-масової діяльності професійних спілок» дисертантом доводиться, що соціалістичне змагання, яке знаходилось у сфері діяльності професійних спілок і виступало важливою складовою частиною панівних виробничих відносин, виконувало подвійну функцію. Воно слугувало засобом підвищення інтенсивності праці і, одночасно, формою політичної підтримки тоталітарного режиму. У дослідженні спростовується усталене на період 70-х - 80-х рр. положення про те, що участь трудівників у змагальності була результатом зрослої самосвідомості мас, для яких внутрішніми мотивами цієї участі виступали рішення партії та уряду.

Відсутність вагомих матеріальних та моральних стимулів породжувало у змагальності дві протидіючі тенденції. Перша, інспірована профспілковими комітетами, спрямовувала трудівників на завищені зобов'язання, а друга, що випливала з трудового середовища, - на їх максимальне зниження. Формалізацію змагальності дисертант розглядає як своєрідну приховану форму протесту широких верств виробничих відносин усталеного типу. Несприйняття соціалістичного змагання з боку трудівників значною мірою пояснюється також техніко-економічним станом виробництва, на якому масовим явищем стали простої обладнання та цілих підрозділів підприємств через зриви поставок сировини, матеріалів, комплектуючих частин тощо. Зазначені явища унеможливлювали виконання не те що підвищених зобов'язань, а навіть державних планів, які теж мали статус Закону. Остання обставина дає можливість зробити висновок про те, що для владників різних рівнів економічна сторона соціалістичного змагання мала не таке важливе значення, як політична. Очевидно, що формальність економічного боку змагальності і його фактично нульовий економічний ефект не були таємницею для партійно-державного апарату. У зв'язку з цим набагато важливіше значення для нього мав його політичний аспект. Масовість змагання створювала ілюзію масової підтримки трудящими соціально-економічного курсу партії і держави загалом, що слугувало одним із важливих чинників перебування режиму при владі. Саме цією обставиною автор пояснює гучну політичну тріскотню навколо «передових» починів, «ініціатив» та «передового» досвіду.

У третьому параграфі цього розділу «Організаційна підпорядкованість профспілок як засіб і механізм їх функціональної діяльності» розкриваються причини гіпертрофії виробничо-масової діяльності професійних спілок, яку дисертант розглядає як один із найважливіших чинників їх соціальної переорієнтації із захисту інтересів трудівників у захист політичних інтересів держави. З теоретичної точки зору, основою для зазначених змін слугувала розбудова професійних спілок за принципом демократичного централізму та виробничим принципом. Скопійовані із партійного статуту, разом із визнанням масовою громадською організацією керівної та спрямовуючої ролі правлячої партії, вони надавали останній можливість не лише безапеляційно втручатись у її справи, виховуючи, висуваючи та розставляючи профспілкові кадри за власним уподобанням, а й давало змогу їх ретельно контролювати, реалізуючи через них партійно-державну стратегічну лінію.

Організаційна залежність профспілок робила їх привабливим об'єктом уваги і для партії, і для держави, які проявляли значну зацікавленість до профспілкового членства. Максимальне розширення профспілкових організацій дозволяло відносно малочисельній партії утримувати під своїм впливом практично все працююче населення. Доцільність профспілкового членства для пересічного громадянина, за переконанням автора, мало як внутрішню мотивацію (права та переваги членів профспілок), так і зовнішню (організуючий вплив з боку держави та політичних структур). Найпривабливішим стимулом до вступу у члени профспілки була соціальна частина внутрішніх мотивів, але потенційне право їх отримання надавала лише зовнішня мотивація, штучно нав'язувана державою.За нашими підрахунками, вона налічувала понад 30 аспектів, виконувати які було досить складно. Тобто, за потенційні соціальні переваги членові профспілки треба було виконувати надзвичайно широкий спектр обов'язків: від боротьби за створення матеріально-технічної бази комунізму, зміцнення обороноздатності країни і аж до підвищення власної політичної свідомості. З урахуванням сказаного, профспілкове членство було вигідніше державі, ніж пересічному громадянинові. Саме цим дисертант пояснює факт охоплення профспілковим членством майже 98% працюючого населення. Таким чином, організаційна залежність професійних спілок від партійних структур дозволяла останнім «оволодіти» кадрами цієї масової громадської організації, проводити через них будь-яке рішення, змінювати характер її функціональної діяльності, поставивши на чільне місце не захист інтересів трудящих, а виробничо-масову роботу, котра, по суті, була компетенцією державних органів влади.

Третій розділ «Профспілки і проблема виховання трудящих» присвячено дослідженню процесу видозміни виховної функції масової громадської організації. У першому параграфі «Штучність піднесення виховної ролі трудових колективів» розкривається діяльність профспілкових комітетів у забезпеченні культурно-масової підтримки, економічної програми держави і тих заходів, що здійснювались профспілками в межах їх виробничо-масової функції. В дисертації аналізується два аспекти діяльності профспілкових організацій у цьому напрямку: підвищення трудової активності та зміцнення дисципліни праці. І перший, і другий аспекти діяльності профспілок були спрямовані на штучне подолання відчуження виробника від виробництва, що стало наслідком пануючих виробничих відносин. Практичними формами діяльності профспілок, націленими на підвищення трудової активності, були школи комуністичної праці, школи передового досвіду, бригадні форми організації праці тощо. Всі вони розглядаються в дослідженні як спроби держави штучно подолати зазначену відчуженість. Але за умов незмінності характеру виробничих відносин, що повною мірою підтвердила і «перебудова», вони не могли бути ефективними.

Невід'ємним складником підвищення трудової активності була дисципліна праці, автором показується безпідставність її розподілу на дисципліну «соціалістичну» і «буржуазну». Одночасно в дослідженні підкреслюється важливість для тоталітарної системи збереження високого рівня трудової дисципліни. Сам характер державного устрою водночас заперечував і провокував її порушення. Підкреслюючи важливість дисциплінованості, яка системою ототожнювалась з іншим поняттям - слухняністю, автором з'ясовано, що з 1971 р. по 1984 р. партія на найвищому рівні біля 40 разів прямо або опосередковано порушувала проблему трудової дисципліни. У результаті в залежність від неї було поставлено навіть профспілкове членство, що знайшло відображення, передусім, у профспілковому статуті.

Другий параграф розділу «Організація дозвілля як форма ідеологізації суспільства» розкриває абсолютно невластиву для професійних спілок роль ідеологічного посередника, яка однозначно закріплялась у їх статуті різних редакцій. Перебуваючи під пресингом партійних комітетів і маючи у своїй власності значну кількість культурно-розважальних закладів, вони перетворились у своєрідного пропагандиста партійних ідей. Щоб аргументовано довести це попереднє припущення, дисертантом було проаналізовано цілком офіційні дані профспілкової статистики за 16 років (далі систему звітності було змінено, що унеможливлює будь-яке порівняння). Завдяки використанню математичного методу дослідження вдалось з'ясувати, що з 1971 р. по 1986 р. загальний книжковий фонд профспілкових бібліотек виріс на 9,8%, а фонд суспільно-політичної літератури - майже на 30%. Кількість видачі останньої збільшилась на 11,2%.

Ще більші можливості ідеологічного тиску мали на трудівників профспілкові клуби та будинки культури, які сприяли ідеологізації суспільства через репертуар численних гуртків художньої самодіяльності (опосередкований вплив) та через неприховані ідеологічні акції (безпосередній вплив). Дисертантом виявлено посилення тенденції ідеологічного тиску пропорційно наростанню стагнаційних процесів в економіці та у міру втрати правлячою партією політичної ініціативи. Якщо відсоток охоплення спілчан суспільно-політичними заходами у 1971 р. складав 20,2%, у 1976 р. - 111%, у 1980 р. - 307,4%, то у 1988 р. вже 346,8%. Автором також зазначається, що постійно наростаючий ідеологічний пресинг мав негативну роль у нівелюванні національної гідності та асиміляції національної культури.

У четвертому розділі «Тенденція еволюції захисної функції професійних спілок» розкриваються закономірності та характер вихолощення основної профспілкової функції. Цей процес простежується у трьох аспектах їх діяльності: покращанні умов праці, підвищенні її безпеки та контролі за дотриманням трудового законодавства. У першому параграфі, що має назву «Формалізація ролі профспілкових комітетів у покращанні умов праці» досліджується реалізація владно-правових повноважень громадської організації в аспекті охорони праці, який дисертантом пов'язується із загальним напрямком розвитку радянської економіки. Так, аналізуючи темпи оновлення основних виробничих фондів і констатуючи чітко виражену тенденцію їх зниження, дисертантом робиться висновок, що за цих обставин зусилля профспілок, спрямовані на покращання умов праці, не могли бути ефективними навіть первісно. Досить низький рівень продуктивності праці, викликаний вищеназваною обставиною, зменшував наповнюваність державного бюджету, що об'єктивно впливало на фінансування цього важливого аспекту виробничої діяльності. Очевидно, що саме через цю причину у 1970 р. загальні витрати на охорону праці, з розрахунку на одного працівника на рік, складали 10,62 крб., у 1975 р. - 14,14 крб, у 1980 р. - 32,86 крб., у 1990 р. - 45,98 крб. Намагаючись компенсувати брак коштів, державні органи влади через партійні та профспілкові комітети різних рівнів ініціювали почини та ініціативи, що потенційно були здатні хоч частково виправити становище. З урахуванням сказаного, діяльність професійних спілок у справі контролю за станом охорони праці набувала очевидної декларативності. Найхарактернішим, у цьому плані, був запорізький почин - «Ручну працю - на плечі машин», динаміка розвитку якого досить детально висвітлюється в дослідженні.

У дисертації доводиться, що ініційований названий та йому подібні почини, що опосередковано могли вплинути на стан умов праці, а значить, відтворювали захисний потенціал профспілок, згідно діючої на той час їх внутрішньої структури, підпадали під компетенцію комісії з виробничо-масової роботи профспілкових комітетів, основним завданням яких було домагатись підвищення інтенсивності праці. Таким чином, одна і та ж комісія профкому змушена була інтенсифікувати працю і одночасно покращувати її умови. Результатами такого «покращання» стало те, що значна кількість трудівників змушена була виконувати планові завдання і соціалістичні зобов'язання в умовах загазованості, запиленості та при шумах, що в декілька разів перевищували встановлені норми, а також при неприпустимих температурних режимах. Все разом узяте вкрай негативно позначалось на стані здоров'я трудівників, викликаючи численні захворювання. Дисертантом підраховано, що через ці причини у 1971 - 1975 рр. з процесу виробництва було вилучено 654,2 тисячі людей, у 1976 - 1980 рр. - 726,8, а в 1981 - 1985 рр. - 742,7 тисячі. По суті це означало, що в республіці в середньому щорічно не використовувався трудовий потенціал, який дорівнював потенціалу Херсона чи Вінниці. У дослідженні доводиться, що «перебудова» не змінила ставлення держави до умов праці трудівників. Більше того, вона призвела до ще більшого загострення ситуації. Незмінність державницьких підходів до стану умов праці знайшла свій глобальний вихід у Чорнобильській катастрофі, для ліквідації наслідків якої профспілки України перераховували кошти зі свого бюджету, що значною мірою формувався із внесків спілчан. Чорнобильська трагедія підтвердила, що розрахунки тоталітарної держави на громадське покращання умов праці не лише себе не виправдали, але й призвели до трагічних наслідків.

Другий параграф цього розділу «Суперечливість владно-правових повноважень профспілок у нагляді і контролі за станом техніки безпеки» відтворює одну із найтрагічніших сторінок історії тоталітарних відносин, що ретельно замовчувалась офіційною статистикою протягом усього досліджуваного періоду, а владно-правові повноваження профспілок у цьому напрямку видавались за прояв надзвичайної довіри до них партії і держави. В дисертації розкривається механізм реалізації таких повноважень та з'ясовується їх латентний зміст і призначення. У своїй попередній гіпотезі автор виходив із безсумнівного факту, що розробка стратегічної лінії розвитку радянської економіки, як і тактичних форм її реалізації, належали органам державної влади. Численні запрограмовані в них хиби у геометричній прогресії спричиняли виробничі негаразди, що у свою чергу створювало загрозу для безпеки праці. На основі функціонування різних галузей господарства в роботі наводяться приклади експлуатації обладнання, що декілька разів вичерпало свій фізичний та моральний ресурси. Однак адміністрація підприємств, постійно відчуваючи значні фінансові труднощі, що стали наслідком пануючої системи господарювання, змушена була продовжувати його експлуатацію. Результатом даних обставин стали численні аварії із значною кількістю людських жертв. З урахуванням сказаного, наділення профспілок державою відповідними повноваженнями в контролі за дотриманням безпечних умов праці вже не виглядає «високою» довірою, а сприймається як звичайне перекладання відповідальності з державних органів на масову громадську організацію.

Найбільш повно ефективність діючої на той час системи контролю викриває число травмованих та загиблих осіб унаслідок аварій на виробництві. Однак якраз ці дані ретельно маскувались і входили до розряду службових таємниць. За допомогою розрізнених архівних даних, широкого використання математичного методу дослідження авторові вдалось вималювати криву динаміки травматизму на виробництві (діаграма 4.3.). На основі її показників з'ясовано, що від травм на виробництві в середньому щорічно потерпало біля 124 тисяч людей, що за 18 років (з 1973 р. по 1990 р.) склало понад 2 мільйони осіб. Зіставлення цих даних із середньостатистичною кількістю працівників, у розрахунку на тисячу працюючих, показало, що на кожну тисячу, зайнятих на виробництві, приходилось 5 - 6 травмованих. За допомогою архівних даних вдалось також з'ясувати кількість загиблих на виробництві внаслідок аварій. Це в середньому 2 692 особи на рік, що за 20 останніх років панування в Україні тоталітаризму складає майже 56 тисяч людей. Поглиблення підрахунків та їх порівняння з основними демографічними показниками засвідчило, що фактично кожний дев'ятий (1970 р.), десятий (1975 р.), одинадцятий (1980 р. та 1986 р.) з числа померлих в Україні загинув у результаті отриманих травм. «Завдяки» високому рівню травматизму із летальними наслідками природний приріст на кожну тисячу населення в республіці скоротився в 1970 р. приблизно на одну особу, у 1975 р. - на дві, у 1980 та 1986 рр. - на три. Таким чином, започаткована тоталітаризмом система громадського контролю з державними повноваженнями за станом техніки безпеки себе не виправдала, оскільки допустила підрив засад розвитку продуктивних сил, що згубно позначилось також на генофонді українського суспільства. При цьому в дисертації зазначається, що наведені результати підрахунків не можна вважати абсолютно точними через постійні приховування адміністрацією підприємств випадків аварій із смертельними наслідками при мовчазній згоді профспілкових комітетів.

Завершує розділ третій параграф дослідження «Дуалістичний характер діяльності профспілок у нагляді та контролі за дотриманням трудового законодавства», в якому розкривається механізм вихолощення юридичних прав громадян у процесі виробничої діяльності. Правові повноваження профспілок у цьому напрямку, як і у справі контролю за станом техніки безпеки, розподілялися між двома профспілковими інституціями: правовою інспекцією і профспілковими комітетами підприємств. Окрім названих структур, у випадку необхідності, на виробництві започатковувались комісії з трудових суперечок. Якщо ж рішення двох останніх не влаштовували трудівника, він мав право звернутись з позовом до суду. Але останні приймали до розгляду лише ті справи, що стосувались звільнень робітників за ініціативою адміністрації та змін формулювання їх причин. З'ясування механізму функціонування зазначених ланок дозволили дисертанту зробити висновок про багатоступінчастість, громіздкість і складність всієї системи профспілкового захисту. Крім того, дві структури громадської організації, що здійснювали контроль за дотриманням трудового законодавства, первинно не могли мати органічної єдності. Залежність від адміністрації підприємств ставила профспілкові комітети у стан антагоністичного зв'язку з правовою інспекцією, що прямо позначалось на рівні правового захисту трудівників.

Однак цифрове підтвердження вищесказаного, пов'язане з рядом труднощів, позаяк узагальнені офіційні статистичні дані в архівах відсутні, а розрізнені за окремими підприємствами та областями подавались у інших одиницях виміру, ніж втрати робочого часу від прогулів, різноманітних простоїв та відсутності працівників на робочих місцях з дозволу адміністрації. Після відповідних розрахунків автору вдалось встановити, що втрати робочого часу, наприклад, у Житомирській області склали у 1977 - першій половині 1978 рр. 1,7 мільйона людино-годин. Це означає, що надурочними роботами тут компенсувалось 34,4% втрат робочого часу із зазначених причин. Дисертантом припускається, що інші 65,6% їх втрат покривались надурочними роботами, але вже без дозволу профспілкових комітетів.

За аналогією дослідником доводиться малоефективність усталеної системи контролю і нагляду за дотриманням законів про працю і з інших питань, зокрема, звільнень працівників за ініціативою адміністрації. Фіксуючи їх стабільність протягом усього досліджуваного періоду, автор зазначає, що керівництво підприємств через екстенсивний характер розвитку економіки відчувало постійний дефіцит робочої сили і тому змушене було не стільки проявляти ініціативу у звільненні працівників, скільки «виховувати» порушників. Ініціатива адміністрації проявлялась, як правило, у випадках реорганізації виробництва або застосовувалась до тих осіб, що проявляли надзвичайно критичне ставлення до її дій. Документи засвідчують, що в таких випадках біля 50% осіб поновлювались на роботі за рішенням судів. Усе вищесказане дало підставу дисертантові зробити висновок не лише про неефективність усталеної системи контролю за дотриманням трудового законодавства, а й про те, що тоталітарна держава через підпорядковані їй профспілки навмисно локалізувала цю проблему в межах окремо взятого підприємства, тим самим не допускаючи широкого розголосу, приховуючи від громадськості результати власної невиваженої соціально-економічної політики та позбавляючи трудівників необхідних правових гарантій.

Підготовка п'ятого розділу «Профспілки у «новому баченні» ідеології тоталітаризму» обумовлена постійно наростаючою кризою концептуальних засад партійного керівництва як форми взаємовідносин правлячої партії з суспільством усіма ланками політичної системи загалом і професійними спілками зокрема. Перший параграф «Перебудова» професійних спілок - пошук удосконалення механізму партійного всевладдя» присвячено аналізу спроб КПРС, її республіканських та обласних комітетів знайти ефективний спосіб маскування дійсного місця та ролі масової громадської організації в системі тоталітарних відносин, залишаючи при цьому їх незмінними. При цьому дисертантом виділяються етапи виходу професійних спілок із сфери партійного керівництва.

Перший етап автор позначає квітнем 1985 р. - липнем 1988 р. Він характеризується зародженням та розвитком сумнівів щодо доцільності збереження цього типу взаємостосунків політичної та непартійної організацій. Дисертантом проведено порівняльний аналіз тих частин Програми КПРС та її Нової редакції, в яких відтворюються програмні завдання партії стосовно профспілок на «новий» період розвитку. Він показав, що якихось принципових змін у їх діяльності не передбачалось, і це повністю підтвердив також аналогічний аналіз профспілкових статутів1982 та 1986 рр. Порівняння ж першого з відповідною частиною партійної програми профспілкового статуту в аспекті їх функціональної діяльності показало цілковиту компелятивність. Початок другого етапу цього процесу дисертант виводить з ХІХ Всесоюзної партійної конференції, яка декларувала необхідність удосконалення політичної системи. Лейтмотивом її основних документів виступала вимога повернення до політичного методу керівництва. Однак вже на самій конференції визнавалось, що даний метод для практиків партійної роботи залишався маловідомим. Паралельне вивчення документів місцевих партійних організацій показало, що вони знаходились у стані розгубленості. З одного боку, вони пам'ятали горбачовське «самостійність профспілок», а з іншого, не володіли методом політичного керівництва. Тому в ухвалах практично усіх обласних партконференцій, що пройшли в кінці 1988 - на початку 1989 рр. простежується ще витонченіше маскування реальних намірів парторганів стосовно професійних спілок.

Третій етап вивільнення профспілок з-під партійного впливу дослідник відносить до літніх шахтарських страйків 1989 р., які поставили під загрозу існування не лише партійного, але й профспілкового апаратів. Останнє ще більше загострило проблему «привідних пасів». Анкетне опитування, проведене з участю автора серед слухачів відділень партбудівництва університетів марксизму-ленінізму в Кіровограді та Тернополі показало, що непорушність ідеї профспілок як «привідних пасів» визнали відповідно всього 10,2 та 11,7%% опитаних. Ці настрої вплинули і на передвиборні платформи обкомів партії, опубліковані у жовтні - грудні 1989 р.

У другому параграфі «Профспілки України на початковій стадії багатопартійності» висвітлюється зародження процесу становлення взаємовідносин молодих національних партій з професійними спілками. Враховуючи, що у хронологічних межах досліджуваного періоду він охоплює всього один рік, автор віддав перевагу не аналізу конкретних дій, а намірам політичних партій, сформульованих у їх основоположних документах. Аналіз партійних програм та статутів здійснювався з урахуванням класифікації політичних партій, запропонованої свого часу О.В.Горинем.

Партії правого крила: Українська національна партія (УНП), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Всеукраїнське об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ) і Українська народно-демократична партія (УНДП) у загальнополітичному плані стояли на позиціях зламу тоталітарної системи. Своє ставлення до профспілок вони висловлювали з досить високим рівнем обережності, але безсумнівним залишається те, що всі вони були не проти використання профспілок у політичній боротьбі. Наприклад, УХДП виголошувала право на вільні профспілки разом з правом на політичні та економічні страйки. Понятійний взаємозв'язок програмних вимог - очевидний. У широкому значенні він означав, що профспілкам, по суті, відводилась участь тих же «привідних пасів», що, безперечно, не могло влаштовувати профспілки, які щойно її позбавились у інтерпретації КПРС - КПУ. Приблизно таку ж позицію займали партії лівого крила: соціал-демократична партія України (СДПУ), об'єднана соціал-демократична партія України (ОСДПУ) і Компартія України. Найцікавішими і досить привабливими для профспілок були перспективи, змальовані СДПУ, статут якої допускав колективне членство в партії, що при сприятливому та демократичному ході розвитку подій могло одномоментно вирішити питання про її прихід до влади.

На правоцентристських позиціях стояла Українська республіканська партія (УРП). Проявляючи зовнішню індиферентність до профспілок, статут цієї партії допускав коаліцію з громадськими організаціями. І хоч слово профспілки в партійних документах не вживалось, цілком зрозуміло, що партія змальовувала перед ними багатообіцяючі перспективи. Українська соціал-демократична партія (УСДП), що займала лівоцентристську позицію, в основу своїх взаємовідносин з громадськими організаціями поклала співпрацю, не відкидаючи можливості співпраці і з державними органами влади. Остання обставина полегшувала участь все ще одержавлених профспілок. З точки зору дисертанта, їм досить було визнати лише основні програмні вимоги партії, не проводячи навіть принципових кадрових змін. На підставі вищесказаного дисертант робить висновок, що найбільш принадним варіантом ходу розвитку подій для професійних спілок було започаткування власної політичної партії, яка, спираючись на природний високий соціальний потенціал організації, могла б політичними діями реалізовувати захисні можливості професійних спілок.