Інтеграція дрібного виробника в радянську соціально-економічну систему: на прикладі кустарно-ремісничого виробництва УРСР

Важливим джерелом для дослідження є дореволюційні та радянські газети, які містили на своїх сторінках рухливий процес підприємництва у кустарно-ремісничому виробництві з кінця ХІХ - до середини ХХ ст. Особливо важливий період для дослідження - 1920 р. - відображено в кооперативних газетах, у тому числі в “Экономической жизни», які досі не передбачені для відкритого користування (особливо за квітень - червень 1920 р.). Така джерельна база має великий масив виробничих даних, які складно було піддати стрункій схемі розвитку індивідуального виробництва й підприємництва в галузі кустарно-ремісничої промисловості (з дореволюційних кустарних промислів до розвинутих кооперативних форм фабрично-заводського типу в 1930-х рр.), але вони допомогли в усвідомленні функціонування процесу підприємництва.

Важливою базою для вивчення процесу одержавлення дрібних виробників у радянський період були матеріали «Собрания узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского правительства Союза Советских Социалистических республик», збірників узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України, з'їздів Рад, партійних з'їздів, пленумів, конференцій, кооперативних з'їздів, рад у галузі кустарно-ремісничої промисловості, а також статистичні збірники, довідники, статути кооперативів, інструкції податкових органів.

Проаналізована різноманітна джерельна база дисертації дозволила комплексно дослідити проблему інтеграції дрібних виробників у радянську систему і вибудувати її за розділами, які поділяють працю на різні підходи урядів, які намагалися різноманітними шляхами модернізувати країну: столипінський етап інтеграції населення до капіталістичних відносин; радянський етап інтегрування - до виробничо-споживчих комун і до єдиної кооперації; сталінський етап інтегрування дрібного власника до колективних господарств та кооперативів.

Розділ II “Столипінський етап організації реформ. Інтеграція населення до індивідуальних форм виробництва. Сприяння розвитку кустарної справи” присвячено ключовій фігурі в перебудові суспільства за допомогою державно-монополістичної форми управління в умовах існування капіталістичних відносин - П.А. Столипіну, який намагався сформувати аграрно-індустріальну капіталістичну країну з конституційною монархією. У характері розбудови нового суспільства П. Столипіним було виявлено у феодально-капіталістичних відносинах особливості організаційної структури перехідного періоду до індустріальних. Столипін, розпочавши реформи, розумів, що на перехідному етапі розвитку (від феодально-капіталістичних до капіталістичних відносин) обов'язково необхідна державно-монополістична форма управління в державі, яку саме й ігнорувало самодержавство (а згодом і Тимчасовий уряд). Вона у складний час зміни суспільства повинна була гарантувати спокійний розвиток країни та зберегти її ресурси, щоб пройти важливий шлях без революційних потрясінь під час творення капіталістичних відносин. Столипін, щоб одержати пошукове в реформуванні, використав для населення країни головний важіль - індивідуальну власність та природу нагромадження капіталу, з допомогою яких створив руйнівну силу для патріархального суспільства і висхідну хвилю, запобігаючи революційним подіям. Задіяні економічні механізми повинні були вивести державу без революційних потрясінь на шлях широкого розвитку капіталізму. Він шляхом реформ намагався здійснити інтеграцію населення у капіталістичне суспільство, віддавши пріоритет розвитку дрібного виробництва в сільському господарстві, гроші з якого можна далі вкладати в індустріалізацію країни, щоб загалом модернізувати її. Для інтеграції більшості сільськогосподарського населення у нове суспільство він сподівався швидко добитися від селянської общини на практиці економічної самостійності її членів та через цей шлях створити дрібного власника-виробника, котрий повинен був стати головним двигуном у «перехідному періоді». Таким чином, Столипін мав надію шляхом розвитку дрібного виробництва, за допомогою державно-монополістичного управління й індивідуального підприємництва створити умови для «золотого» періоду розквіту сільського господарства, щоб зробити його основою набуття матеріальних цінностей в імперії для розвитку промисловості, що у кінцевому підсумку індустріалізує відсталу країну для її важливої та термінової модернізації. Запущена Столипіним економічна самостійність дрібного виробника (з 1906 р.) мала нешвидкий, але необоротний процес, котрий повинен був досягти необхідного потенціалу для капіталістичного прориву з патріархального суспільства. Цей засіб як механізм масового прориву населення в нові виробничі стосунки створив потенціал для збільшення кількості дрібних виробників і зростання товарно-грошових відносин.

У розділі розглянуто наміри підпорядкування дрібних виробників-власників державно-монополістичному управлінню в країні, котре повинно перехрещуватися з економічними механізмами взаємовідносин великого та дрібного капіталу, в яких перший підкорює рушійну силу другого. Останній стоїть тільки на ґрунті грошових нагромаджень, за допомогою котрих він невідступно мріє збагатитися та піднятися вгору. В країні із слабким державно-монополістичним керуванням на початку ХХ ст. визріла небезпечна всеохоплююча підприємницька самостійність за відсутності належного централізованого управління економікою. Вона проіснувала майже все ХХ ст. за винятком періоду радянської влади з часу сталінського силового керівництва. Ця самостійність не тільки економічно не підлягала конкуренції з боку великого капіталу (з причин його слабкості, а в радянський період і відсутності), але підприємницькою силою власників - таких, як скупники та куркулі, зуміла відокремити свою товаровиробничу вотчину, де безконтрольно маніпулювала дрібними виробниками, незважаючи на податкові зобов'язання їх перед державою.

В дисертації підкреслено, що спродукований П.Столипіним у Російській імперії дрібний власник став головним учасником перетворень у двох протилежних економічних системах - як в інституті приватної власності, так й одержавленні в радянській структурі соціалізму. Його значущість у країні була настільки автономною, що з нею не могли успішно справитися державні методи управління до революції, потім за радянської влади в 1917-1920?рр. і у 1920-ті рр. Тільки силова диктатура Сталіна у 1930-х рр. здійснила пролетаризацію всього населення і зняла гостроту проблеми. Столипін, проводячи реформи в капіталістичному напрямі, став головним противником хаотичного розвитку нових відносин у державі. Він запропонував суспільству мирне вростання в них на державно-монополістичній основі підпорядкування керівним органам, таким чином входячи у суперечність не тільки з поміщицькою країною, на чолі якої стояло самодержавство, а й також з тими новими продуктивними силами, котрі хотіли хаотичного розвитку капіталізму з безконтрольним його становищем для власного збагачення. Дрібний підприємець, не підпорядкований державному управлінню, був активною складовою дрібної підприємницької стихії, яка мала свою власну товаровиробничу вотчину, котра в цих умовах підкорялася тільки силовому підпорядкуванню у країні, як це було зроблено за радянських часів шляхом її пролетаризації. Намагання до нагромадження та до влади в дрібнотоварного капіталу спиняв лише ще більший монополіст у державі за капіталістичної форми управління - розвинений великий капітал та вагома форма державно-монополістичного управління, а не ліберальне управління країною. Відповідно влада повинна була усунути посередницьку і лихварську діяльність та підвищену експлуатацію населення.

Столипіну на початку ХХ ст. вдалося інтегрувати селян в основи капіталістичного суспільства через підприємницьке фермерське господарство (хуторне в Україні), а також через кустарно-ремісниче виробництво - у мануфактурне. Смерть його і Перша світова війна вплинули на подальший розвиток перехідного періоду в імперії. На зміну столипінським економічним реформам після війни прийшли жорсткі зміни революційних потрясінь у державі. Було встановлено державно-монополістичне управління в країні - диктатуру пролетаріату. Головним важелем перетворень стала спочатку добровільна, а згодом силова пролетаризація дрібнотоварного населення. Державний капіталізм для перехідного періоду за браком умов, котрі ще не народилися разом із громадянським суспільством, більшовики замінили диктатурою й радянським соціалізмом.

У першому підрозділі «Перехідний період до державних форм управління капіталістичними відносинами (на прикладі кустарно-ремісничої промисловості)» на конкретному матеріалі кустарно-ремісничого виробництва, яке становило перехідні форми до індустріального розвитку, показано складний процес розвитку від феодально-капіталістичних до індустріальних відносин, що відбувався в Російській імперії , а потім у СРСР та в УСРР, як його складової.

У другому підрозділі «Малоземельний селянин - суб'єкт реформ кооперативного перетворення (сільський кустар, промисловик, кооператор)» розглядається головний «герой» (малоземельний селянин), що став побічним продуктом та відходом у процесі розвитку капіталістичних відносин в аграрній сфері - капіталізації землі. Розпочатий у перехідний період у суспільстві реформами 1860-х рр. процес зупинився для малоземельних селян, яких позбавили основи свого існування - землі, й майже без допомоги державного управління самостійно («хто як виживе») змусили переходити до нових, капіталістичних форм виробництва. Малоземельні селяни першими утворили перехідний ланцюг через кустаря, промисловика, кооператора до найманого робітника, самостійно пристосовуючись у новому капіталістичному середовищі.

У третьому розділі «Кустарно-реміснича промисловість в умовах переходу до радянської модернізації» на прикладі кустарно-ремісничої промисловості визначено новий етап перебудови суспільства на шляху до державно-монополістичної форми управління через «воєнно-комуністичну» систему регулювання. Розглянуто наступну за столипінською радянську спробу модернізувати країну - новий етап інтеграції населення до виробничо-споживчих комун, а далі до єдиного кооперативу. Було виявлено, що сутичку між державою і населенням в його підпорядкуванні до модернізаційних змін перенесено до радянського періоду. На зміну дореволюційним капіталістичним формам розвитку більшовики в радянській модернізації намагалися втілити одразу перебудовчі процеси до індустріальних форм та до комуністичного життя. Це партія прагнула одержати через універсальну форму «поголовного кооперування». Дослідник розглянув ці процеси перетворення у «перехідному періоді» на конкретному прикладі дрібного виробництва кустарно-ремісничої промисловості, де виявив умови і заходи для перебудови всіх дрібних власників до кооперативів радянської соціалістичної системи.

Цей розділ наголошує на поєднаності завдань перехідного етапу як для капіталістичних форм розвитку, так і радянсько-соціалістичних, котрі загалом ілюструють сутичку між державною владою та населенням країни щодо його підпорядкування в соціально-економічній сфері - з дореволюційного періоду ліберального управління за браком можливостей радянської модернізації.

Більшовицька революція взяла естафету перетворення, встановивши диктатуру для здійснення поставлених завдань підпорядкування населення й побудови у швидкому наздоганяльному режимі індустріального суспільства в аграрній країні. Новій владі для переведення промисловості до європейського стандарту потрібні були кошти, технічна революція, підготування грамотного населення для її обслуговування. Одержавлення дрібного виробника у країні було ключовою програмою більшовиків після встановлення диктатури й приборкання великого капіталу. Воно заповнило всю перебудову суспільства радянського періоду, яку більшовики проводили у формі наздоганяльної модернізації. Велася боротьба з населенням за одержання можливості побудувати «фундамент радянського соціалізму» в країні та створення необхідної матеріальної бази для тоталітарного режиму на основі індустріалізації держави.

Закладалася нова система радянського народного господарства, на яку все ж сподівалися більшовики, - раднаргоспи, що організували постачання кустарної промисловості сировиною, розподіляли замовлення, складали для неї виробничі програми у вигляді промислової розкладки. В обмін на постачання сировини радянська держава одержувала всю виготовлену цією галуззю продукцію, (але, як виявилося, в обсязі всього до 20%, решта знаходилася у власному використанні виробників за тіньовим виготовленням). Формою плати за останню був дозвіл працювати за нової влади в приватногосподарському вільному режимі й за харчовий пайок, до якого самостійно дрібні власники додавали «зекономлені» сировинні «відходи». РНК УСРР запропонував місцевим органам допомогу в регулюванні виробництва, направляючи їх роботу «не до річища вільного ринку, а до інтересів держави і громадян». Агітаційні сподівання не були дійовими для приватногосподарського сектора, вони не мали сили впливу на нього. Впливали заходи, які здійснювалися під загрозою експропріації майстерень та промислів. Дрібне виробництво, на думку більшовиків в 1920 р., ставало під державний контроль й облік на користь «інтересів держави і громадян».

Кустарі та ремісники почали виробляти продукцію нижчої якості й у меншому обсязі. Політична програма підпорядкування дрібних виробників-власників (умовно) досягалася, але економічний ефект не виявлявся. Про їх поєднання не йшло і мови. Існувала дилема: або виготовлення товарів першої необхідності населенню під час скрути приватногосподарським способом, або політичне підпорядкування виробників через низький рівень КПД під контролем та обліком. Система промислової розкладки, як обов'язкового державного замовлення не враховувала особисту зацікавленість дрібних виробників і накладала відбиток на продуктивність їх праці й якість виготовленої ними продукції. Працюючі дрібні виробники самостійно знайшли собі компенсацію: із зекономленої державної сировини виготовляли тіньову продукцію на вільний ринок. Радянська влада в скрутний час балансувала на грані визначення дрібного власника або як ворога революції, або як її супутника. Це давало простір для маневру у використанні потенціалу кустарної промисловості, дозволяло карати дрібних виробників, які не виконували державні замовлення.

На першому етапі радянських перетворень (інтеграції дрібних виробників) негативні обставини загального підпорядкування дрібнотоварного виробництва владу великою мірою не турбували. Більшовики сподівалися вдосконалити згодом усі процеси важелями стимулювання. При губернських раднаргоспах створювалися кооперативно-кустарні підвідділи (губкустроми) і відповідні секції в повітах. З метою потрібного більшовикам державного регулювання цієї галузі для подальшого одержавлення дрібних виробників-власників у роки громадянської війни кооперативний підвідділ губкустпрому займався також об'єднанням кустарів у трудові комуни.

Підміняючи економічні важелі стимулювання інституту приватної власності у виготовленні товарів, губкустпроми для підвищення радянського виробництва в народному господарстві застосовували важелі централізованого управління і силового тиску під лозунгом «Все для фронту!». Підпорядкована промисловість здебільшого вже працювала на державних сировині та паливі, але об'єднуватися в виробничо-споживчі комуни не збиралася. Тоді Ленін запропонував в 1920 р «поголовне» об'єднання всього населення через Центроспілку в єдину кооперативну систему, і спочатку навіть з елементами приватногосподарських основ. На прикладі кустарно-ремісничої промисловості визначено новий етап перебудови суспільства до державно-монополістичної форми управління шляхом «воєнно-комуністичної» системи регулювання, яка «замінила» державно-капіталістичне управління. Відбувся важливий у 1920 р етап інтеграції населення до радянської системи.

У першому підрозділі «Дрібні виробники в радянській соціально-економічній системі» узагальнено спроби побудови нового суспільства як окремо існуючої в світовій практиці форми. В ньому розглядається економічна складова практики перетворення дрібних виробників-власників на найманих робітників. Наводиться самоідентифікація останніх у суспільстві: до Жовтня близько півмільйона чоловік у кустарно-ремісничому виробництві України випускали продукцію, собівартість якої складала 49,4% від собівартості всієї її промисловості. Саме ця приватногосподарська структура, яка залишилася, але не виявлена радянською владою була до кінця 1930-х рр. активною протиборчою силою останній і всім реформам у країні, пов'язаним із підпорядкуванням населення та її модернізацією.

Ця внутрішня сила дрібного капіталу вела боротьбу за своє існування з радянською владою за допомогою різних протиборчих форм у такі періоди: 1917-1920 рр., 1921-1923 рр., 1924-1927 рр., 1927-1931 рр., 1932 - 1938 рр. Кожний із цих періодів розкриває головну і єдину мету пов'язану із загальним завданням більшовицької партії підпорядкувати населення для індустріалізації країни. Вони мали своє спрямування відповідно до форм опору дрібного капіталу уніфікації й навіть фізичного знищення виробників-власників. Протиборча (тривалий час) радянській владі сила в особі дрібного капіталу склала канву його постійної боротьби проти розвитку держави, яку було створено в умовах мобілізації та використання всіх внутрішніх ресурсів, коли зовнішні інвестиції й позики повністю виключалися. В кожному періоді цієї боротьби з дрібним капіталом можна прослідкувати загальну політику радянської влади, спрямовану на одержавлення населення. В дослідженні порівняно боротьба дрібного капіталу на всіх етапах і також виявлено останню і на сучасному етапі. (прослідковується її роль в зворотному політичному варіанті «від радянсько-соціалістичних відносин» знову через кооперацію до приватногосподарських).

Дрібні виробники-власники зробили свій вплив на розвиток держави, коли для «перебудовчого періоду» в формі кооперації внесли принцип індивідуального прояву у стихійній основі (при відсутності в 1990-х рр. належної форми державно-монополістичого управління), який зніс всю радянську систему управління у СРСР. Як попереджав Ленін, «дрібнобуржуазна стихія» може знести все на своєму шляху. Тільки тоталітарна система управління (котра замінила форму державно-монополістичного управління, необхідного в перехідний період) забезпечувала зміну соціальної природи дрібних виробників. Більшовики віддали в жертву велику кількість протиборчих дрібних власників, пожертвували мільйонами життів заради культивування в дрібному виробникові колективних якостей. Дрібні власники, зокрема кустарі та ремісники, стали тією частиною населення, для якої протягом 1920-1930-х рр. більшовики знайшли спосіб пролетаризувати їх економічними і політичними засобами знищуючи в них їх природу з приватногосподарською психологією виключно власного нагромадження, щоб здійснити радянську перебудову держави.

Роль дрібних виробників-власників у суспільстві мала в ХХ ст. визначальне місце. Ленін передбачливо як теоретик радянського соціалізму прогнозував їм майбутній розвиток. У 1923 р. він пропонував об'єднати їх інтереси й радянської влади з розвитком «на епоху» для мирного взаємопристосування. Сталін в особливих термінових умовах необхідності індустріалізації країни, виконав ленінську паралельну до розвитку радянського суспільства «на епоху» програму за «одне-два десятиріччя». Підпорядкування населення до модернізаційних реформ (котре не могли зробити Столипін, Тимчасовий уряд, буржуазні намагання, Ленін в 1920 р.) здійснив Сталін. Він знищив на необхідному етапі одержавлення населення приватну власність, яка заважала прискореній побудові індустріальної країни.

В другому підрозділі «Шляхи інтеграції дрібних виробників» прослідковано вплив перетворень на дрібних виробників у 1918-1920 рр., в яких радянська політика, успадкувавши потребу термінової модернізації країни, додала нових прискорених спеціальних заходів «воєнного комунізму» (продовольчу та промислову розкладку) для скорішої інтеграції дрібних власників в індустріальні відносини. Це відбулося після відсунення більш сприятливого для розвитку країни альтернативного шляху інтеграції за допомогою підприємницьких відносин, який запропонував Ленін буржуазним кооператорам (у кінці 1917 - на початку 1918 р.). В підрозділі визначено, що державним формам капіталістичного розвитку дрібного товаровиробництва під керівництвом старих кооператорів завадили паралельно введені більшовиками нові форми (для створення соціальної рівності) майбутнього суспільства - комуни, котрі були проголошені пріоритетом влади у радянському перехідному періоді, а підприємницькі відносини в старих кооперативах відслідковувалися лише за їх тимчасовою формою. Вони з обліком свого виробництва й споживання, були передчасно введеним експериментом влади у суспільство, яке вже набрало індивідуального розвитку після 1906 р. (за столипінською реформою).

З 1919 р. різко змінилися взаємини влади із старим кооперативним апаратом до вираженого пріоритету силового напряму в період громадянської війни Економічний розвиток більшовики змінили воєнно-комуністичним будівництвом. Тільки у 1920 р. Ленін знову звернувся до старого проекту перетворення основ економічного керування країною із заохоченням старої кооперативної системи з більшою рішучістю. Цей новий етап перебудови відрізнявся від попереднього в 1918 р. не запрошенням, а вимогою від буржуазних кооператорів підпорядкування вже діючій через розкладки радянській виробничо-споживчій системі. Застосовувалася спроба організації виробництва та споживання у країні через радянські форми в особі органу пробільшовицької кооперації - Центроспілки - у змичці з Наркомпродом, щоб втягнути населення до «поголовного» кооперування.

В третьому підрозділі «Взаємовідносини радянської влади із старими кооператорами в Україні у 1919-1920 рр.” розглянуто важливу складову протидії здійсненню індустріалізації країни та інтеграції дрібних виробників-власників у радянську систему. На прикладі старих кооператорів підкреслюється у праці головний фактор, який заважав в 1918-1920 рр. більшовикам провести «поголовне кооперування» населення. Дається оцінка їх ролі як маргінального явища, що знаходиться між протилежними сторонами боротьби - радянської влади і білим рухом. Старі кооператори, не виступаючи відкрито проти радянської влади, проводили активну політику протистояння руками дрібних виробників у країні. Цей склад населення визначив себе найбільш активним у протидії владі після знешкодження великого капіталу в державі. Він намагався зайняти головне місце у майбутньому суспільстві як дрібнобуржуазному (за радянським визначенням), коли їх запеклих ворогів - капіталістів - було вигнано з країни й радянська влада, хитаючись під пресом Антанти та контрреволюційного руху, могла здати свої позиції. Дрібний капітал всіма правдами і неправдами волів «вибитися» вгору в єдино можливий для нього термін «перехідного періоду». Старі кооператори (керівники кооперативних систем, службовці відповідних організацій) займалися посередницькою діяльністю до революції між владою (самодержавною) та дрібним товаровиробником у кустарно-ремісничій промисловості й сільському господарстві. Їх посередницька структура в початковому періоді капіталістичних відносин була схожа на номенклатурну у сільській общині, котра перетравила навіть поміщиків. Так і старі кооператори переломили радянську владу в 1920-1921 рр., яка замахувалася на одержавлення дрібних власників (та таким чином знищення їх засобів до існування й нагромадження). Радянська влада, щоб уникнути посередників між державою (замовником) і виробником - кустарем, ремісником, селянином намагалася перебудувати їх до найманого стану. Старі кооператори не виступали на поверхні історичних процесів, але були завжди двигуном їх, виявили себе в Кронштадтському заколоті та селянській війні 1919-1921 рр, як і вся дрібнобуржуазна стихія, котра, за виразом Леніна, зможе змести радянську владу («або ми їх, або вони нас» - так стояло питання у 1921р). Й так воно вирішилося у 1990-х рр. під впливом непідпорядкованої підприємницької стихії. Розвиток капіталізму в Україні пов'язувався виключно з його дрібнобуржуазним напрямом, з формою кооперації, як визначального образу, де він знаходився у найбільш сприятливому природному становищі. Стара кооперація, особливо в Україні, сама по собі вже становила форму розвитку капіталістичних відносин навіть у системі радянської влади (за умови залишення її колишніх форм організації).В українській кооперації у 1920 р. ще не відбулася революція, котра скинула б капітал, що експлуатував велику масу виробників. Навпаки, капіталістична система в особі старої кооперації продовжувала розвиватись, особливо у сполуці з петлюрівською владою, і становила єдиний економічний та політичний сприятливий для її природи дрібнобуржуазний комплекс. «Поголовне» кооперування населення, яке потрібно було здійснити радянській владі в Україні, стало майже неможливим у справі підкорення дрібних виробників.

У четвертому розділі «Ленінський напрям соціально-економічної перебудови дрібних виробників» виявлено суперечливі дії голови більшовицького уряду в 1918-1920 рр. - В.І. Леніна, котрі засновані на «добровільних умовах» у застосуванні «поголовного кооперування» населення в найбільш гострий момент радянської історії - боротьби за його підпорядкування. В. Ленін розрізнив боротьбу більшовиків на полях «боїв» й у «добровільному» підпорядкуванні населення в 1920 р. до умов розвитку народного господарства в індустріальному напрямі. Він вважав в 1918-1920 рр., що підпорядкування можливо провеsсти тільки в «поголовному кооперуванні», щоб відсікти приватногосподарську складову від трудової у населення. Для їх впровадження були підготовлені необхідні дії на ІХ з'їзді РКП(б), скликані всесоюзні наради з кооперативного питання і, нарешті, переможно відбувся Перший з'їзд об'єднаної кооперації Центроспілки 7 червня 1920 р.

Ленінська політика «добровільного кооперування» у 1920 р. маловідома як план модернізації країни й не розглядалася у радянському історичному процесі. Її умову «добровільності» спеціально виділяв В. Ленін під час «поголовного кооперування» всього населення до Центроспілки в 1920 р., щоб згладити «переломне» відокремлення дрібної власності у підприємців. Проголошені взаємовідносини на «добровільній основі» між владою та дрібним виробником-власником не сприймалися і були химерними, оскільки дана умова «поголовного кооперування» мала протиріччя у самій основі запропонованого заходу. Добровільне кооперування не тільки не було підтримано населенням. Воно спричинило широкомасштабну селянську війну, особливо в Україні.

У першому підрозділі «Пролетаризація дрібних виробників-власників кустарно-ремісничої промисловості у 1921-1923 рр.» розкрито спробу влади здійснити цей процес шляхом зрізання додаткового підприємницького прибутку у дрібних виробників. Після невдалої політики в 1920 р. В. Ленін змінив тактику “поголовного кооперування” населення на економічні відносини із застосуванням регулюючих інструкцій, котрі змушуватимуть дрібних господарів віддавати надприбутки державі “цивілізованим” шляхом оподаткування. Партія у період відступу до приватногосподарських відносин не відкинула мету підпорядкування населення і побудову індустріальної держави на принципах соціальної рівності з подальшим поступовим викоріненням інституту приватної власності, розуміючи в ній небезпеку для радянського ладу, яка корінилася у соціально-економічній природі дрібних виробників. Невміння державних структур впоратися з регулюванням ринкових механізмів радянськими методами більшовики підміняли кожний раз способом силового придушення дрібних підприємців владою. Було вироблено інструкції, котрі мали захищати соціальні інтереси у суспільстві за допомогою їх головування над законом. За декретом, останні визначали конкретні дії щодо його впровадження - зрізання додаткового прибутку, чим показували вміння пролетаризувати кожну зареєстровану дрібногосподарську одиницю, оподатковуючи її прямо пропорційно до кількості найманих робітників, існування механічного двигуна в майстерні тощо. Так з'являвся потрібний процент відшкодування, котрий зрівнював додатковий прибуток у дрібного господаря, за міркуванням влади. Остання не оголосила в 1921 р. про зрізаючий ефект прибуткової частини у господарів через податки. Вона також не уточнила, який встановлює рівень прибутку й надприбутку для дрібних виробників, котрі погодилися на загальні положення у декреті для отриманні прибутків в організаційному періоді, коли не діяло ще оподаткування. Радянська влада приховала новий механізм пролетаризації дрібних виробників в оподаткуванні за інструкціями. Поряд із введенням прибуткового (23.11.1922 р.) та промислового податків (26.07.1921 р.) влада додатково встановила для дрібних власників, зокрема у кустарно-ремісничому виробництві, різні форми регулювання їх нагромадження через патентні, одноразові збори тощо. Податки із зборами сягали в 1922 р. до 100%. Дрібний виробник у відповідь на них перейшов до тіньового виробництва і прихованого нагромадження свого капіталу на відміну від своїх дій у 1920 р., де підбурений вмілим керівництвом, чинив широкий опір (після громадянської війни) новому господарському порядку - «кооперуванню» з «розкладкою». Обурений способами реорганізації свого приватногосподарського чи кооперативного життя, дрібний власник не бажав державного підпорядкування. Дрібні підприємці погодилися на запропоновані нові економічні умови співіснування з більшовиками за непом як вигідніші для них (без великого капіталу, що їх нищівно експлуатував і не допускав не тільки до самостійного нагромадження, а лише давав можливість, щоб якось існувати). Вони не боялися оподаткування, бо вважали, що обійдуть його в умовах розрухи у країні й слабкості економічного управління більшовиків. Тим більше, що партія дозволила майже на рік безподаткове нагромадження прибутків для дрібних власників, чим відволікла їх активну протидію радянській владі, знявши напругу протиборства. Це надало їм можливість безперешкодно поринути у «золоту лихоманку» нагромадження, не заважаючи тим самим відновленню і перегрупуванню сил більшовиків в обложному для них 1921 р., котрі мала зовсім інші цілі, ніж збільшення капіталу у населення.

Отримавши у 1923 р. провал підпорядкування дрібних виробників-власників уже в умовах непу, замість наміченої пролетаризації (за допомогою їх зрівняльного оподаткування), партія одержала розквіт тіньового капіталу та ще більшу кількість противників перетворень, які готові були надалі відстоювати свою власність. Радянська влада не змогла відповісти їм рішучими діями. Вона ще не встановила обов'язковий контроль і облік дрібної підприємницької стихії. Партія використала винайдену форму «радянський соціалізм - попередній етап соціалістичної розбудови держави й продовжила ленінський напрямок розвитку непу з пільгами у дрібному виробництві. В співставленні двох програм розвитку - радянського соціалізму та соціалізму - складалася політика радянської влади у наступний пільговий період 1924-1926 рр.

В другому підрозділі «Пільгова податкова політика у 1924-1926 рр.» висвітлюються намагання більшовиків, діючи за ленінським заповітом, «добровільно» інтегрувати до радянської соціально-економічної системи дрібного власника в найсприятливіших умовах для нього у «пільговій податковій політиці», котру більшовики впровадили після осмислення своєї безпорадності в боротьбі з тіньовим виробництвом. На їх тепер обережні дії добре впливав чинник відсутності контролю у обліку існуючої дрібної підприємницької стихії, яка розповсюдилася у країні. Її підпорядкування було найпершим завданням, за котре боролися більшовики. В таких умовах взаємовідносин з населенням вони пішли на максимальне пільгове оподаткування дрібних власників, затримуючи термінову побудову індустріальної країни, впевнюючись крок за кроком, що «цивілізованого» оподаткування дрібного виробництва у країні добровільним шляхом одержати неможливо.

В третьому підрозділі «Практика застосування у 1924-1927 рр. кооперативного плану В.Леніна» досліджено спробу радянської влади за ленінським проектом у взаємовідносинах із дрібним виробником будувати суспільство з кооперативною системою дрібних приватногосподарських відносин. У той період влада намагалася застосувати через умови власного заохочення (пільги, кредити, надання засобів виробництва тощо) механізм пристосування найбільш продуктивної сили дрібних виробників для розбудови країни, щоб терміново виготовлялася необхідна державі продукція. Ленін для такого устрою створив механізм економічного еквіваленту зацікавленості для дрібних господарів між державою і ними, щоб останні працювали на свій та на загальний кінцевий інтерес із заохоченням. Одним із таких важливих заходів були пільги у придбанні сировини, які держава надавала, зокрема в кустарно-ремісничому виробництві, вже декілька років. Однак у підсумку їх було використано для власного збагачення. Дрібні власники продовжували й у пільгових умовах працювати в тіньовому виробництві. Державна форма управління у дрібнотоварному підприємництві не здійснилася за ленінською вимогою “цивілізованим” способом. Влада не змогла встановити взаємовідносини з дрібними власниками на користь розбудови країни. Зростання виробничого і торгового капіталу, разом із збільшенням загального тіньового, підвищило нову загрозу існуванню самої радянської влади. Пільговий експеримент як механізм економічного еквіваленту зацікавленості в дрібних господарів не виконав своєї функції. Державнопідпорядковану форму капіталістичних відносин не сприйняли самі виробники. Вони не захотіли ділити свої нагромадження, котрі одержали під час відсутності великого капіталу.

Аналізуючи працю В.І. Леніна «Про кооперацію» та її роль у реалізації радянської політики, й підводячи в цьому підрозділі підсумок намагання “добровільно” кооперувати населення, де останній використав це як головний політичний, економічний, соціальний, організаційний шлях у перехідному періоді від феодально-капіталістичних відносин до соціалізму, в дослідженні визначено кооперацію як головуючий фактор інтегрування населення до радянської системи. Ленін у статті «Про кооперацію» вказав на застосування проміжного періоду, котрий потрібно пройти швидко, “за одне-два десятиріччя”, від феодально-капіталістичних відносин до радянського соціалізму, а потім переходити від нього до соціалізму (використовуючи приватногосподарські форми, “з непом на сторіччя”). Найбільша цінність статті в тому, що у ній він оголосив про зміну радянської політики по відношенню до непу з тимчасового характеру до постійно діючого шляху розвитку країни до соціалізму і рішуче додав, що «через нього» в радянському суспільстві треба будувати соціалізм й у відстані «на епоху». Таким чином, Ленін затвердив майбутні приватногосподарські відносини для розвитку радянської країни в напрямі соціалістичного розвитку після встановлення радянського соціалізму «за одне-два десятиріччя». Аналіз його праць у 1921-1922 рр. і в 1923 р. до появи статті «Про кооперацію» свідчив про соціально-економічний пріоритет політики винищення приватної власності з тимчасовим періодом використання приватногосподарських відносин у складному етапі відродження народного господарства. Всі розбіжності вчених щодо оцінки характеру непу як тимчасового або переломного упиралися в різні визначення Леніним цієї політики та тому віддзеркалювали різноманітні підходи, котрі і відобразили історики у своїх позиціях. На наш погляд, після вивчення кооперативного спрямування політики більшовиків у 1918-1930-х рр. можна зробити висновок, що саме державний капіталізм або розвиток «через неп» і «на епоху» був головним спрямовувачем для модернізації країни в думці В. Леніна завжди. Його потрібно було у різних обставинах історичних подій пристосовувати до розвитку соціальної революції. В 1923 р. він визначив, що можливий паралельний розвиток радянської країни «саме через неп» у соціалістичному напрямі й «на епоху» після встановлення радянського соціалізму «за одне-два десятиріччя», який покликаний здійснити швидку індустріалізацію держави. Стаття В.І. Леніна «Про кооперацію» має теоретичний напрям радянської розбудови, у котрій вказано шлях побудови радянського соціалізму для індустріалізації країни та соціалізму «на епоху». В практиці побудови радянського соціалізму йому не вистачило рішучих дій (співвідносних форм державного управління складним процесом дрібної підприємницької стихії у період її найактивнішого розвитку за своє місце в суспільстві при відсутності великого капіталу). «Добровільна» форма підпорядкування населення у Леніна на перехідному етапі перебудови великої маси дрібної підприємницької стихії, котра тоді хотіла самостійно визначитися, як і в свій час за Столипіна), була невпливовою й заважала більшовикам рішучими діями швидко провести комунізацію суспільства засобом поголовного кооперування. Тільки сталінські заходи були адекватні могутньому опору самостійників, щоб здійснити їх підпорядкування через «поголовну» колективізацію і кооперування населення. Архівні матеріали підтверджують велику активність боротьби дрібних господарів, що не бажали підпорядковуватися владі.

У п'ятому розділі «Сталінський етап державно-монополістичного регулювання у створенні радянської колективізації сільського господарства і кооперації кустарно-ремісничого виробництва» зроблено підсумок інтеграції дрібного виробника в радянську систему. В ньому послідовно висвітлюється впровадження державно-монополістичної форми управління у країні за умови «великого перелому», зокрема в кустарній промисловості, та у період поголовної колективізації й кооперування населення. На конкретному прикладі розглянуто механізми сталінських заходів підпорядкування останнього, котрі прийшли на зміну ленінським «добровільним» формам практики його перебудови, які породжували все більший розвиток тіньового капіталу. Сталін рішуче ввів у “переломних” 1927-1929 рр. кооперативні форми (з державними стосунками) з виключенням приватногосподарських відносин для дрібних власників, котрих у той період ще економічними заходами запрошували продовжити виробництво в кооперативах для розвитку індустріалізації країни. Для підпорядкування населення в одержавлених кооперативах було спочатку запроваджено несилові сталінські спроби державно-монополістичного управління. Але на початку проведення індустріального реформування ці форми впливу не дали результатів. Дрібні господарі під впливом тиску виходили з кооперативів до самостійної або тіньової форми підприємництва, борючись за приватногосподарський спосіб життя. Вирішальне значення нового курсу на «перелом» населення до його одержавлення підкреслив квітневий 1926 р. пленум ЦК ВКП(б). Підготовлялася основа для остаточного утвердження диктатури партійної політики у народному господарстві. Вона обіцяла в недалекому майбутньому, не більше ніж через п'ять років, побудову економічного фундаменту соціалізму і використовувала зацікавленість населення у техніці для розвитку країни. Змінилися взаємовідносини між дрібними власниками й більшовиками в зв'язку з обмежувальними постановами уряду. Дослідження виявило різноманітні форми, через які дрібний приватник не здавався, відшукуючи для себе прогалини у них. Коли в 1927 р. пільги почали одержувати тільки виробничі кооперативи, максимальна кількість дрібних власників терміново підганяла свої майстерні під потрібні для них умови. Прагнення до додаткових прибутків, до збагачення за рахунок держсировини тримало дрібних виробників у напрузі. Вони, маючи подвійні стандарти всіма способами залізали до державної кишені по кредити, тарифні пільги тощо, надані радянським виробничим кооперативам та низовим ланкам дрібних власників кустарно-ремісничої промисловості.

Партія зуміла в 1927 р. визначити особливу роль у механізмі перебудови приватногосподарського виробництва надання сировини за державними (більш дешевими) розцінками. Вона за його допомогою вела за собою дрібного підприємця до взаємоконтрактних виробничих відносин із владою, поступово обмежуючи поле вільної діяльності, щоб він не зміг у кінці 1920-х рр. знаходити альтернативні ринки сировини. Влада, зменшуючи його можливості, в кінцевому підсумку відібрала їх.

Вступаючи у договірні відносини з плановими органами для одержання сировини за державними розцінками, дрібні власники таким чином підключалися до планової системи виробництва в країні, втрачаючи свою самостійність. Договірна державна політика «постачання сировини» стала у 1927/28 р. початком «великого перелому» в кустарно-ремісничій промисловості.

Сталін рішуче вводив всіма засобами «великий перелом» до індустріалізації країни. Для цього були широко задіяні «воєнно-комуністичні» форми?- нові впровадженні «політвідділи» у різних галузях народного господарства. Оформлення одноосібної влади в 1925-1926 рр. дало йому можливість авторитарно спрямувати проти іншої думки у партії радянську соціалістичну індустріалізацію країни, щоб могутня державна машина повністю переключилася на пропаганду політики індустріалізації.

В першому підрозділі «Сталінський шлях пролетаризації дрібних виробників у сільському господарстві і кустарно-ремісничій промисловості» проаналізовано остаточно прийнятий розвиток і новий виток силових дій, який набув оформлення у 1930-ті рр. та став завершальним етапом державної системи тоталітаризму. В ньому з'ясовано, що у ХХ ст. на перехідному етапі розвитку країни від феодально-капіталістичних відносин були дієздатними лише силові форми впливу на населення для його підпорядкування й перебудови для індустріального суспільства. Лише вони, на жаль, завершили розпочату справу модернізації держави в радянський період, застосовуючи форми так званого «воєнного комунізму» різного ґатунку взамін існування еволюційних форм перебудови у країнах із громадянським суспільством. Влада змінила економічні форми господарювання на централізоване політичне керівництво народним господарством. Дрібне приватне виробництво прискорено знищувалося за допомогою законодавства, а з ним ліквідовувалися і господарські механізми непу. Кількісні показники переваги радянських соціалістичних форм у народному господарстві над капіталістичними стали головним політичним завданням партії та результатом підпорядкування населення. Методи перетворення були різні. На прикладі кустарно-ремісничої промисловості дослідник розглянув схему інтеграції дрібних власників у радянську систему. Наступ на приватногосподарське підприємництво кустарів і ремісників відбувся в паралельних спрямуваннях. Більшовиків спершу цікавило його повне підпорядкування, а потім економічний ефект від виготовленої ним продукції. Влада знищувала кустарно-ремісничі промисли за допомогою централізованої системи промкооперації, змінюючи профіль їх виробничої діяльності, крім виготовлення необхідних предметів для першочергової допомоги населенню, котрих надавала пільги. І паралельно вона проводила «чистку соціального складу промислової кооперації від капіталістичного елемента». Остання проводилася її керівниками за підтримки самих кустарів і ремісників у середині об'єднань. У головному штурмі дрібних власників більшовики опиралися на підтримку найбідніших їх прошарків, які першими прийшли до виробничої артілі. Їм, дійсно, нічого було втрачати, крім своєї залежності та боргової кабали, котру вони постійно відчували з боку скупника. І тому були опорою більшовиків на місцях. Найбідніші шари дрібних власників із появою радянської влади опинилися в кооперативах на однаковому рівні з майстрами. Тому вони були виконавцями всіх директивних указів партії й уряду по «розкуркулюванню» найбільш заможної частини дрібних товаровиробників у кустарно-ремісничій промисловості. Водночас середняки часто приєднувалися до найбіднішої частини кустарів і ремісників, боячись, що їх спіткає аналогічна доля. Принцип «розділяй і головуй» допоміг і в цьому разі. Головною причиною вжиття крайніх заходів та рішень ЦК ВКП(б) по Україні була стійка організована непокора тут дрібних підприємців радянській владі, котра загрожувала останній, і, як у 1921 р., змусила відступити її та встановити потрібні приватногосподарському виробництву умови.

У результаті підпорядкування кустарну промисловість поставили в повну залежність від державного управління, забираючи при перебудові промкооперації у казну всі грошові заощадження приватногосподарських об'єднань, переводячи кустарів і ремісників на мізерні зарплату й фінансування. Реорганізаційна державна кампанія 1931 р. масово експропріювала їх заощадження в казну. Дрібні власники (за матеріальної змоги) на знак протесту тікали з майстерень, переходячи на нелегальне становище, тим самим блокуючи планомірне кооперування. Плинність кадрів у кустарно-ремісничому виробництві була критерієм оцінки опору дрібних власників проведенню їх кооперування. Наприкінці 1931 р. офіційно нараховувалося замість 500 тис. дрібних підприємців лише 300 тис.

В 1932 р. відбулася активізація «поголовного кооперування» населення через те, що індустріалізація зазнавала великих труднощів. Радянська влада здійснювала останню, не враховуючи, чи існує матеріальна база для її проведення. Для зборів коштів було «посилено мобілізацію їх у скарбницю держави». Влада намагалася через спецбригади виконати поставлені завдання з чіткими термінами виконання взятих зобов'язань.

Кампанія 1932-1933 рр. по збиранню коштів згрупувала та підштовхнула всіх дрібних виробників до крайніх заходів опору. У відповідь з'явилася ще більша жорстокість з боку держави як щодо виконання її директив, так і в способах здійснення завдань останньої у регіонах. Для всіх, хто чинив опір рішенням партії й уряду, не залишалося жодного шансу вижити. Більшовики створили механізм терору щодо дрібних приватних власників. Так сформувалося суспільство тотального підпорядкування рішенням державних завдань, де колгоспи та радянські кооперативи відігравали роль головного організаційного способу впливу на дрібних виробників.

Внаслідок цього в промисловій кооперації України було зареєстровано тих, хто звільнився з кооперативів. Протест кустарів і ремісників виявлявся у вигляді невиконання плану й саботажу. Так, у 1932 р. виробничу програму по всій промкооперації було виконано лише на 78%, зокрема по трикотажу - на 31,6%, по виробництву одягу - на 32%. Поступово, з липня 1932 р. на дрібних власників розгорнулося полювання органів внутрішніх справ, з'явилися позначки «кустар» в їх паспорті. 15 липня 1932 р. вийшла постанова РНК СРСР «Про обов'язкову загальну реєстрацію всіх промислових підприємств державних, кооперативних і громадських організацій в органах центрального управління народно-господарського обліку Союзу РСР». Вона передбачала щорічну обов'язкову реєстрацію особистих занять усіх дрібних товаровиробників. Кустарі й ремісники, що були зареєстровані у 1931 р., за цією постановою обкладалися приватні господарі стовідсотковим податком. З 1934 р. він зріс до 200%. Держава дозволила законом одноосібне виробництво, але з високим податком. Фінінспектори одержували премію за виявлення незареєстрованих приватників, потенційних неплатників податків до держказни. В 1930-ті р. несплата їх розглядалася вже як злочин. Затримання неплатників стало самоціллю для фінінспекторів. Їх заарештовували, примушували сплачувати непомірні суми або конфісковували майно, у паспорті ставили штамп «кустар», як тавро для відповідних дій органів радянської влади на майбутнє. Це зазначалося в постанові ВЦРПС від 26 квітня 1935 р. У механізмі інтеграції дрібних власників до радянської системи влада експериментувала в пошуках нових, «соціалістичних» форм у приватногосподарському виробництві. Це призвело до створення об'єднань гігантських розмірів. Внаслідок подібних заходів в Україні товарообіг у системі промкооперації зменшився вдвічі: якщо в 1933 р. він становив 150 тис. крб., то у 1934 р. - тільки 74 тис. крб. В 1930-х рр. у багатьох дрібних власників, тих, хто становив основу кустарної промисловості до революції, було експропрійовано і вислано як «капіталістичний елемент». Залишені підлягали особливій перевірці: «Всякий одноосібник є приватногосподарським підприємцем та як капіталістичний елемент повинний здаватися у ДПУ для розслідування його діяльності», - зазначалося в постанові по промкооперації Кооператнаради ЦК КП(б)У від 17 червня 1932 р., яка забороняла приймати у виробничу артіль так звані «експлуататорські елементи, що припинили свою приватнопідприємницьку діяльність один-два роки тому». Страшна участь чекала дрібних виробників як «капіталістичних елементів», котрі не розсталися із своєю власністю. В Україні, більша частина їх стала найманими працівниками у державі. Радянська влада, що зміцніла, маючи підтримку системи ОДПУ-НКВС, почала боротьбу з «шкідництвом» державного майна за допомогою системи кримінальних покарань. Всьому народу було запропоновано здавати до органів внутрішніх справ «шкідників, саботажників і розкрадачів соціалістичного майна». Оточуючи приватників всіма можливими засобами тиску, влада намагалася захистити себе від повторення політичного вибуху. Для цього поряд із загальним силовим тиском уряд прагнув ще додатково локалізувати особливо небезпечні регіони, котрі завзято пручалися одержавленню приватної власності. До них відносилася Україна. Провести рішучі дії в республіці як одному з основних районів сильної приватногосподарської системи у сільському господарстві та в кустарній промисловості Центральний Комітет ВКП(б) доручив ЦК КП(б)У. ГУЛАГ 1930-х рр. був уособленням репресій, проявом тоталітарної суті радянської влади. Подальший рух країни по шляху завершення індустріалізації здійснювався пліч-о-пліч із розвитком силових методів управління. За індустріалізацію країни була дорога плата.

Другий підрозділ «Причини формування силового державно-монополістичного управління для підпорядкування населення до індустріальних відносин» підводить важливий підсумок, що лише силові форми впливу на населення були дієздатними для його підпорядкування і перебудови для індустріального суспільства.

У висновках викладено основні результати дисертаційного дослідження, що виносяться на захист. У першу чергу - підхід до розгляду активного «перехідного періоду» від феодально-капіталістичних відносин як узагальнюючого для столипінського, ленінського й сталінського етапів модернізації країни. Зокрема, виявлено, що у ХХ ст. в Російській імперії (та потім у СРСР) на перехідному етапі розвитку суспільства від феодально-капіталістичних відносин були дієздатними лише силові форми впливу на населення для його підпорядкування і перебудови для індустріального суспільства. Лише вони завершили розпочату справу модернізації держави у радянський період, застосовуючи форми так званого “воєнного комунізму” різного ґатунку взамін існування еволюційних форм перебудови в країні із громадянським суспільством. Базуючись в дослідженні “Інтеграція дрібного виробника-власника у радянську систему” - як на складовій частині виявлення загальної модернізації країни після 1861 р. були з'ясовані причини формування силових дій впливу в імперії у перехідному періоді. Для цього був застосований широкий діапазон історичного часу, в якому проходило визрівання нових продуктивних сил у країні, щоб простежити в порівнянні дореволюційні способи інтеграції населення у модернізаційні процеси з радянськими.