Інституціоналізація української науки наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

УДК 316.256:001(477)"18/19" 001

Інституціоналізація української науки наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

07.00.01 - історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Зайцева Зінаїда Іванівна

Київ 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України другої половини ХХ століття Інституту історії України НАН України.

Захист відбудеться "21" грудня 2007 р. о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України за адресою: 01001, Київ, вул. М.Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий "20" листопада 2007 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор Гуржій О.І.

український наука інституціональний

АНОТАЦІЯ

Зайцева З.І. Інституціоналізація української науки наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут історії НАН України. - Київ, 2007.

На основі аналізу комплексу опублікованих та неопублікованих джерел у дисертації здійснено аналіз і систематизація політичних, організаційних, інтелектуальних, особистісних чинників процесу розвитку української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. Обґрунтовано, що формування інституту української науки як цілісного спеціалізованого комплексу засад, корпоративних норм та інституцій включно з такими елементами і ланками як кафедри, університетські лекційні курси та наукові семінари мало лінійно-поступовий характер. Доведено існування взаємозалежності між статутними реформами у НТШ, суспільно-політичними акціями стосовно перетворення його на Академію наук і епізодами піднесення боротьби за відкриття українського національного університету у Львові. Здійснено відхід від політизації діяльності НТШ й схематичного трактування УНТ як культурологічного утворення, окреслені засоби підтримки інституціонального розмежування науки з позанауковими сферами інтелектуальної національно спрямованої діяльності, зокрема, журналістикою, белетристикою, педагогікою. Доведено, що іманентною метою українського наукового руху було порушення монополії інонаціональних пізнавальних практик й інтерпретацій у сегменті українознавчої тематики, досягнення предметно-дисциплінарного зсуву у галузі українознавства від регіонально-краєзнавчого до інтегрально-національного формату.

Ключові слова: українська наука, український науковий рух, українознавство, наукові дослідження, НТШ, УНТ, наукові інституції, науково-видавнича діяльність.

ANNOTATION

Zaitseva Z.I. Institutiolization of the Ukrainian science at the end of the XIX - at the beginning of the XX century. - Manuscript.

The dissertation is submitted for degree of Doctor of Sciences (History); specialization - 07.00.01 - History of Ukraine. - Institute of History of Ukraine, National Academy of Science of Ukraine.

The dissertation is devoted to the complex research of the political, organization, intellectual, cognitive and personal factors in the process of Ukrainian science development at the end of the XIX - at the beginning of the XX century. Ukrainian science is dealt with the specific complex of corporative standards and institutions, including faculties, university lecture courses and scientific seminars. The formation process Ukrainian science institution as the complex of fundamentals, corporative norms, and institutions, including such structural elements as Chairs, Universities lectures courses, seminars can be performed as the linear-evolutional. The author proves interdependence between statute changes in the Shevchenko Scientific Society (SSS) in Lviv, social and political actions for awarding Academy status and struggle for Ukraine National University in Lviv opening. The author tries to diverge from showing SSS as political and Ukrainian Society in Kiev as cultural structures; the author outlines the support means of the institutional delimitation of science and some out-of-science spheres, such as journalism, fiction and pedagogy. It is shown that the immanent goal of the Ukrainian national movement was breaking of inonational cognitive practices and interpretations monopoly in the segment of Ukrainian studies topics, achievement of scientific-disciplinary paradigm shift in the sphere of Ukrainian Studies from Region Studies to national level.

Key words: Ukrainian science, Ukrainian science movement, science researches, Shevchenko Scientific Society (SSS) in Lviv, Ukrainian Society in Kiev (UNS), science institutions, science and publishing activity.

АННОТАЦИЯ

Зайцева З.И. Институционализация украинской науки конца ХІХ - начала ХХ в. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. - Институт истории НАН Украины, Киев, 2007.

В диссертации осуществлен комплексный анализ украинской науки как сложной организационной системы, которая одновременно с характерными для неё познавательно-интеллектуальными свойствами и структурообразующими функциями владела системой характеристик, которые характерны для общественных движений.

Обоснована возможность и необходимость исследования истории украинской науки конца ХІХ - начала ХХ в. в контексте институциональной методологии, которая позволила рассматривать различные организационные формы, разноуровневые структуры и элементы национального научного этоса в более широком - европейском контексте.

Формирование института украинской науки представлено как целостный специализированный комплекс основ, корпоративных норм и институций, включая такие элементы как кафедры, университетские лекционные курсы и научные семинары, акцентирована идея национальной Академии наук.

Определена и проанализирована взаимосвязь между реформами в НТШ, общественно-политическими акциями относительно его преобразования на Академию наук и пиковыми эпизодами подъема борьбы за открытие украинского национального университета во Львове.

Осуществлён отход от политизации деятельности НТШ и схематической трактовки УНТ как культурологической структуры, определены способы поддержки институционального размежевания науки с ненаучными сферами интеллектуально ориентированной деятельности.

Обосновано, что имманентной целью украинского научного движения была ликвидация монополии инонациональных познавательных практик и интерпретаций в сегменте украинской тематики, достижения предметно-дисциплинарной переориентации в сфере украиноведения от регионально-краеведческого к интегрально-национальному формату.

В контексте поставленной проблемы о конфигурации результатов украинского научного движения конца ХІХ - начала ХХ в. сформулирован вывод, что его выразительные элементы линейно-поступательного характера в следующий исторический период были трансформированы по циклично-волновому алгоритму.

В спектре проблем динамичного формирования украинской науки рубежа ХІХ-ХХ веков определена логика размежевания понятий украинская наука и украиноведение, украинское научное движение, которые функционировали как взаимодополняющие, однопорядковые, но не совпадающие по смыслу; осуществлен анализ научно-отраслевой анализ структуры секций и комиссий НТШ и УНТ: аргументировано положение относительно академического характера украинских исследований и изданий, массив которых распространялся и за пределы национального поля науки.

Дальнейшее развитие получили отдельные теоретические положения относительно особенностей проявления политический факторов в процессе становления национальных научных систем, в частности влияния возможностей и ограничений австрийского и российского парламентаризма, лоббирования национально-культурных программ в государствах имперского типа.

Исследован процесс борьбы за открытие украинского университета во Львове, осуществлен анализ и дана оценка научной и организационной деятельности М.Грушевского, предложенной им модели функционирования украинский научных институций.

Ключевые слова: украинская наука, украинское научное движение, украиноведение, научные исследования, НТШ, УНТ, научные институции, научно-издательская деятельность.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Наше сьогодення, позначене різнорівневими й суперечливими змінами у державі, суспільстві, світі, відкрило для українства широкі можливості самопізнання й осмислення історичного досвіду власної культури у всіх її проявах, й зокрема у такій важливій сфері, якою була й залишається наука. В Україні наука перебуває у складному становищі, її адаптаційні можливості обмежені, діалогова стратегія між нею і владою не набула конструктивного характеру й знаходиться у стані формування. Аналогічна ситуація склалася практично у всіх постсоціалістичних державах, однак у кожному конкретному випадку пошук її оптимального розв'язку змушує сягати глибоких пластів національної ментальності, враховувати історично набуті особливості організації наукової діяльності, своєрідність соціокультурного спадку, який відрізняє у цьому аспекті Україну від, приміром, Росії, Польщі, Словаччини, Литви чи інших країн. Пошук ефективних засобів вирішення проблем сучасної науки не може вестися поза її історичним виміром. Історично орієнтовані дослідження науки у кожній країні складають її вагомий інтелектуальний і соціальний капітал.

Історичний аналіз феномена української науки межі ХІХ-ХХ ст. є актуальним з кількох позицій. По-перше, здобутки українства в інтелектуальній сфері тієї доби залишаються мало дослідженими й узагальненими, й тому незначною мірою включеними до сучасної парадигми наукового знання, соціальної практики й лексикону діючих національних політиків. По-друге, історія української науки в кількох параметрах відрізняється від історії класично структурованої і поступово прогресуючої у своєму кумулятивному русі науки у країнах Західної Європи. Екстернальні та інтернальні аспекти її розвитку ускладнюють можливість застосування традиційних методологічних підходів до її дослідження. По-третє, дослідження теми пов'язане з розкриттям такого складного феномену, яким є національна наука. Сам термін - національна наука був під негласною забороною і практично не вживався у багатонаціональному СРСР, так само як і в імператорській Росії, що пов'язано не лише з політичними реаліями та ідеологічними проектами, а й з існуванням розбіжностей етимологічного характеру щодо поняття нація. Традиція його вжитку може коливатися у межах від територіально-державних до соціокультурних і етнічно-ментальних субстанцій і не збігатися з поняттям держави. Наростання глобалізаційних тенденцій у сучасній науці не відкидає її національних форматів, а зумовлює наголошення національних пріоритетів наукової діяльності. Не випадково до історичних і національних традицій науки своїх країн апелюють державні діячі найвищого рангу, шукаючи мобілізаційних засобів для забезпечення її поступу.

Вивчення процесів інституціоналізації в українській науці має сенс з точки зору перенаголошення акцентів/позицій у дискусії стосовно можливих шляхів подолання кризи науки в Україні, спровокованої глибинними трансформаційними процесами в економіці, а також інвестиційною непривабливістю науки для українського бізнесу. В урядових колах знаходить підтримку ідея повної відмови від успадкованої із часів УРСР організаційної системи науки, ядро якої складали академічні інститути. Історія становлення української науки свідчить, що шляхи формування українського національного наукового співтовариства організаційно тяжіли до системи, піраміду якої вивершували за традицією великого континентального європейського канону академії наук. Утворення Української академії наук було у центрі наукових аспірацій українства з кінця ХІХ ст.

Концептуальні основи дисертаційного дослідження формувалися на основі виокремлення й аналізу методологічного потенціалу трактування проблем історії, методології й соціології науки у працях Дж. Бернала, М. Вебера, Т. Куна, Р.К. Мертона, І. Лакатоса, українських філософів і соціологів науки В. Онопрієнка і В. Кізіми. Результати вивчення методологічних, джерелознавчих та історичних досліджень стали основою для формулювання мети та постановки завдань дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у контексті розробки планової теми відділу історії культури українського народу (нині відділ історії України другої половини ХХ ст.) Інституту історії України НАН України „Культура українського народу як чинник національно-державного розвитку (ХХ ст.)” (№ державної реєстрації 01984000945).

Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є висвітлення, аналіз і систематизація політично-ситуативних, організаційних, інтелектуально-пізнавальних, персонально-авторських чинників процесу розвитку української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. з наголошенням у ньому взаємозв'язків та взаємозалежностей соціокультурного та інституціонально-академічного характеру. Для досягнення поставленої мети визначено наступні завдання:

проаналізувати стан історіографії розвитку української науки, з'ясувати авторське та інституційне коло її дослідників, рівень розробки ними окремих аспектів теми;

розширити, класифікувати і систематизувати джерельну базу дослідження, компенсуючи асиметрію фактологічної інформації щодо екстернальної та інтернальної сторін науки;

здійснити компаративний аналіз національно-культурних умов розвитку української науки, особливостей її структурування у підросійській та підавстрійській Україні.

розкрити зміст нового - понад метафізичний формат - сприйняття і трактування можливостей науки українськими інтелектуалами, їх внеску у розробку пакета пропозицій, спрямованих на організаційно-інституціональне оформлення українських наукових досліджень;

уточнити обставини, мотивацію й напрями зміни статутів НТШ впродовж 1892-1914 рр. як основи інституціональних трансформацій українознавства у напрямі академізації його науково-дисциплінарного корпусу.

узагальнити форми прояву іманентних науці функцій у діяльності українських дослідників, засоби відмежування їх від позанаукових завдань національно-культурного розвитку;

показати зрушення у тематиці та методології українознавчих досліджень, поступ у вивченні економіко-статистичних, демографічних аспектів життя, мовознавчої проблематики, формуванні наукових шкіл, напрямів і концепцій;

дослідити форми організації, напрями та результати видавничої діяльності національних наукових товариств, їх комунікативні зв'язки у науковому світі.

висвітлити утворення українських кафедр у Львівському та Чернівецькому університетах, формування осередків українознавства в університетах Харкова, Києва й Одеси. Дослідити науково-організаційні аспекти боротьби за відкриття українського університету у Львові;

показати, що історично реалізований перебіг інституціональних процесів в українському науковому співтоваристві не був проектом з наперед визначеним успіхом, а результатом складного протистояння і боротьби різновекторних сил і тенденцій. Розкрити роль М.Грушевського у розбудові національної науки.

Об'єктом дослідження є українська наука.

Предмет дослідження - процес інституціоналізації української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. як інтелектуального й організаційного руху з властивим йому комплексом науково-дисциплінарних досліджень, статусно-академічних перспектив та соціокультурних засад.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 90-ті рр. ХІХ - початок ХХ ст., коли оформилася кульмінаційна щодо усієї попередньої історії українознавчих досліджень стадія їх розвитку. Визначення нижньої межі зумовлено початком перетворення Товариства ім. Шевченка на наукове та заходами щодо відкриття кафедри історії України у Львівському університеті. Верхня межа хронологічних рамок позначена початком Першої світової війни. Загалом останні 25-30 років передвоєнної історії у своїй сумі - попри календарний розрив - трактуються європейською історіографією як суцільний і однорідний за перебігом політичних і соціокультурних процесів період. ХІХ ст. затягнулося соціокультурному вимірі й отримало назву "довгого століття, кінець якому поклала Велика війна.

Територіальні рамки дослідження охоплюють етнічну територію України, що пов'язано власне з конструюванням єдиного українського національного простору оскільки він реально не мав цілісно окресленої конфігурації на політичній карті. Проектне трактування даного питання було лише одним з можливих варіантів політичного розвитку, проте воно не є штучним, оскільки спільний національно-культурний простір завжди був для західних і східних українців значимою категорією їх індивідуальної і масової свідомості. Компенсатором відсутності цілісного простору була (поряд з іншими факторами) наука, її інституції, розповсюдження наукових видань, формування національного наукового співтовариства. Разом з тим реальний територіально-імперський контекст кінця ХІХ - початку ХХ ст. дозволяє розглядати національну науку як явище з надзвичайно прозорими межами, на змісті й напрямах якого позначилися міжнаціональні, наднаціональні, загальноцивілізаційні процеси.

Методи дослідження. У процесі дослідження були використані методи філософського, загальнонаукового та конкретно-спеціалізованого історичного та міждисциплінарного характеру, елементи інституціональної методології соціально-історичного пізнання. Зокрема, діалектичний метод пізнання допоміг встановити процесуально-динамічний аспект української науки як руху з певних позицій і підстав, що досяг конкретних результатів, виявити суперечливу єдність різних національних наукових співтовариств, що знайшло своє продовження в обґрунтуванні однотипності структурно-організаційних перетворень в українській науці. За допомогою даного методу визначені напрями і загальні тенденції розвитку української науки як суспільно-колективного інтелектуально-сцієнтичного за характером руху, перебігу якого сприяла адаптація й спеціалізація - важливі моменти самоствердження у конфліктному соціокультурному середовищі. Завдяки зазначеному методу український науковий рух у інтелектуально-гносеологічній перспективі постає не лише спадково-накопичувальним феноменом, а й історією конкуренції з елементами ігнорування ученими своїх попередників і опонентів.

Системно-структурний аналіз дав можливість інтегрувати розірвані просторово-часові формати українського наукового руху, здавна існуючі його елементи, форми і ланки з новоствореними. У результаті українська наука постає як цілісність, що зберігає субстанційну єдність попри різну вагу та певну асиметричність її складових. Дослідження української науки під даним кутом зору дозволило констатувати відкритість її як системи не тільки у сенсі незавершеності (відсутність деяких вагомих структур на зразок національних університетів та академій, що вказувало на інституціональну вразливість українського наукового руху), але й для сприйняття новацій та контактів із світовим науковим співтовариством, що посилювало її організаційно-академічні інтенції. Системно-структурний підхід дав можливість поставити питання про рівень внутрішньої інтегрованості української науки, висвітлити її стан і розвиток через призму організаційної ієрархічно впорядкованої системи, якою була тодішня класична західноєвропейська наука.

Структурно-функціональний підхід дозволив окреслити константні зв'язки між організаційною структурою української науки та її пізнавальними й соціальними функціями, встановити характер залежності останніх від рівня сприяння чи гальмування з боку політичних чинників й інститутів, спонукав до ретельного аналізу складових організаційної будови українських наукових товариств. Співвіднесення існуючої на той час структури української науки із загалом властивими науці функціями, з одного боку, а з іншого - з очікуваннями українською суспільністю від даної сфери діяльності, виявило низку її функціональних еквівалентностей із зразками класичних наукових установ, що у свою чергу зумовило нашу увагу до внутрішньо-академічних ситуацій і проблем - видавничої політики у НТШ та УНТ, особливостей прояснення дискусійних аспектів історіографії її висвітлення. Відсутність у системі української науки такої важливої ланки як національний університет зумовила увагу до компенсаторних механізмів підготовки наукових кадрів українознавства.

Порівняльний метод дав змогу конкретизувати на ґрунті українського культурного соціуму варіативні науково-структурні реальності, які не зводяться до абстрактної моделі науки, а складаються з різних систем, що історично розвиваються. Він дав змогу, з одного боку, зіставити будову і діяльність двох наукових національних інституцій - НТШ у Львові та УНТ у Києві і виявити в їх діяльності генетичну спільність завдань та структури, а з іншого - порівняти ці інституції з класичними академічними закладами й дійти висновку, що секції і комісії українських наукових товариств діяли за принципом продукування конкретного наукового результату/продукту. Тобто вони не були дискусійними гуртками політичного або культурологічного характеру, чи аматорськими об'єднаннями автодидактів. Метод зіставлення дав можливість акцентувати основні властивості та риси досліджуваного об'єкта, уможливив усебічну характеристику змісту, цілей, структури, специфічних ознак, потенційної і реальної ролі, яку мала українська наука та її інституції у процесі модернізації української нації.

Метод опису подій, розгортання і перебігу процесів надав рис конкретності та унікальності історичному образу української науки як частини національного універсаму.

Принциповим було використання інституційного підходу до наукового руху, що забезпечило можливість зіставити, з одного боку, соціальний інститут науки загалом, як він мислився і функціонував у досліджуваний період, з українською наукою, як конкретним (частковим) випадком науки - з іншого, а також поставити питання про співвідношення української науки і українознавства на той час. Завдяки інституціональній методології розкриті особливості взаємодії науки й інших суспільних інститутів, оскільки інституціоналізм втягує у коло свого інтересу політичні режими, системи права, освіти, пресу, культуру загалом. Інституціональний підхід дозволив усунути у сприйнятті проблеми української національної науки вузькі межі реґіоналізму, провінціалізму, фрагментарності, прояснити особливості корпоративних відносин усередині наукового співтовариства загалом і його національного сегменту зокрема. Застосування вказаних методів і підходів дало змогу реалізувати в розкритті теми принципи об'єктивності та історизму.

Наукова новизна результатів дослідження. У дисертації здійснено комплексний аналіз української науки як складної і у певних ланках не вивершеної організаційної системи, яка поряд з властивими їй пізнавально-інтелектуальними та структуруючими функціями мала низку рис, притаманних громадським рухам.

У межах дисертаційного дослідження одержано результати, сформульовано висновки і положення, що виносяться на захист, наукова новизна яких визначається наступним чином.

Вперше:

обґрунтована можливість і доцільність дослідження історії української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. у контексті інституціональної методології, яка дозволила розглядати різноманітні організаційні форми, різнорівневі структури і елементи національного наукового етосу у ширшому контексті європейської науки кінця ХІХ - початку ХХ ст.;

експлікована низка історіографічних стереотипів у висвітленні діяльності НТШ і УНТ, спростовано трактування конфліктів в українських наукових товариствах, як таких що виникали начебто на суто особистісному рівні, наголошений їх діловий зміст і сенс;

представлено формування інституту української науки як цілісного спеціалізованого комплексу засад, корпоративних норм та інституцій включно з такими елементами і ланками як кафедри, університетські лекційні курси та наукові семінари; акцентована ідея національної академії наук;

виявлений і проаналізований взаємозв'язок між статутними реформами у НТШ, суспільно-політичними акціями стосовно перетворення його на Академію наук і епізодами піднесення боротьби за відкриття українського національного університету у Львові;

здійснений відхід від політизації діяльності НТШ й схематичного трактування УНТ як культурологічного утворення, окреслені засоби підтримки інституціонального розмежування науки з позанауковими сферами інтелектуальної національно спрямованої діяльності, зокрема, журналістикою, белетристикою, педагогікою;

доведено, що іманентною метою українського наукового руху було порушення монополії інонаціональних пізнавальних практик й інтерпретацій у сегменті українознавчої тематики, досягнення предметно-дисциплінарного зсуву у галузі українознавства від регіонального-краєзнавчого до інтегрально-національного формату;

в контексті поставленого питання про конфігурацію підсумків українського наукового руху кінця ХІХ - початку ХХ ст. сформульовано висновок, що його виразні елементи лінійно-поступового характеру (інституціональні здобутки) у наступну історичну добу зазнали трансформації за циклічно-хвильовим алгоритмом. Розглядаючи проблему результатів у ширшому хронологічному форматі та беручи до уваги, що певні процеси мали „безпосереднє” інтенсивне продовження і вже у суміжному періоді набули організаційно вищого утілення (утворення національних університетів, Української Академії наук у Києві), а деякі були обірвані, можна зробити висновок про завершення у досліджуваний період одного з первинних циклів інституціоналізації українських досліджень.

Поглиблено:

уявлення про спектр джерел дослідження української науки, місцезнаходження маловідомих неопублікованих документів і матеріалів, аналіз і трактування різноманітних за формою і походженням джерел;

логіку розмежування понять українська наука і українознавство, український науковий рух, які функціонували як доповнюючі, однак не тотожні одне одному, хоча й однопорядкові;

аналіз науково-галузевої структури секцій і комісій НТШ та УНТ;

аргументацію на користь академічного характеру українських досліджень і видань, масив яких мав широкий радіус циркуляції, у т. ч. за межами національного поля науки.

Одержали подальший розвиток:

характеристики особливостей прояву дії політичного чинника, зокрема впливу можливостей й обмежень австрійського і російського парламентаризму, лобіювання національно-культурних програм у державах імперського типу, соціокультурних і політичних ускладнень формування національного наукового співтовариства;

ідеї про те що нове знання здобувається шляхом розширення і збагачення предметної сфери науки, вибудовується шляхом нових проекцій об'єктів, якими у даному випадку виступають учені, наука, наукове співтовариство;

дослідження боротьби за український університет у Львові. Акцентовані кадрово-академічні аспекти питання;

аналіз і оцінка діяльності М.Грушевського і прихильників його моделі функціонування українських наукових інституцій.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці узагальнюючих історичних праць з історії української науки, культурології, соціології науки та наукознавства, розробці спецкурсів з історії України, історії європейської та української науки і культури, для визначення раціональних форм і методів організації наукової роботи у вищих навчальних закладах, науково-дисциплінарного тренінгу студентів та аспірантів, для пошуку засобів фінансування наукових досліджень та обґрунтування мотивів їх отримання.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження доповідалися на національних і міжнародних наукових конгресах, конференціях та семінарах: УІІІ Всеукраїнська наукова конференція „Історичне краєзнавство і культура” (Київ - Харків, 1997); „Проблеми трансформації в гуманітарній, соціально-економічній та науково-освітній сферах” (Тернопіль, 1997); „Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії, конфлікти, проблеми та прогнози на порозі ХХІ століття” (Київ - Чернівці, 1997); „Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 1997); „Четверта Академія пам'яті професора Володимира Антоновича” (Київ, 1998); „Перша світова війна та історичні долі народів Центральної та Східної Європи” (Чернівці, 1998); ІV Міжнародний Конгрес МАУ (Одеса, 1999); „Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть” (Київ, 1999); „Актуальні проблеми розвитку української державності (Історія і сучасність” (Коломия, 2000); „Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, 2000); ІV Буковинська Міжнародна історико-краєзнавча конференція, присвячена 125-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (Чернівці, 2000); „Мирон Кордуба - вчений, педагог, громадянин. До 125-річчя від дня народження” (Львів, 2001); „Соціальна історія в Україні та в Німеччині у 20 столітті” (Київ, 2002); V Міжнародний Конгрес МАУ (Чернівці, 2002); V Буковинська Міжнародна історико-краєзнавча конференція, присвячена 130-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (Чернівці, 2005); ІІІ Міжнародний Конгрес українських істориків „Українська історична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, 2006); ІІІ Міжнародна наукова конференція „Вікно в європейську науку”, присвячена 140-річчю від дня народження Раймунда Фрідріха Кайндля (Чернівці, 2006); „Політична, громадська та наукова діяльність М. Грушевського (до 140-річчя від дня народження М. Грушевського)” (Київ, 2006); „Михайло Грушевський: стан і перспективи дослідження творчої спадщини та діяльності. Ювілейна наукова конференція до 140-річчя від дня народження Михайла Грушевського” (Київ, 2006).

Наукові положення і висновки апробовані автором у викладанні курсів „Історія України”, „Історія сучасного світу”, „Історія світової і української культури”, на теоретичному семінарі кафедри політичної історії Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом дисертаційного дослідження, мета і завдання роботи зумовили її структуру. Робота складається зі вступу, шести розділів, поділених на підрозділи, висновків, додатків та списку використаних джерел. Текст дисертації становить 392 сторінки, додатки - 15 сторінок (8 назв), список використаних джерел - 63 сторінки (717 найменувань).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ "Методологія, історіографія та джерела" присвячений аналізу концептуально-методологічних, історіографічних та джерелознавчих аспектів дослідження української науки в історичній динаміці кінця ХІХ - початку ХХ ст.

У першому підрозділі "Концептуально-методологічні проблеми дослідження", спираючись на класичні положення суспільствознавчої науки, в яких інституціоналізація науки, розуміється як динамічний процес, пов'язаний з культурою та модифікацією культурно-історичного розвитку, національного менталітету загалом, аналізуються принципи становлення нової парадигми дослідження розвитку української науки в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Осмислення методологічних основ дослідження здійснювалося в певних напрямках. Насамперед, з'ясовані різні дисциплінарні підходи до вивчення науки, визначені параметри національної науки, проаналізовано концептуальний зміст поняття інтелігенції та його значення для з'ясування націоформуючих процесів і осягнення модернізаційних зрушень, особливо у Центрально-Східній Європі. При цьому ми виходили з потреби розмежування інтелектуалів від ширших кіл інтелігенції (М. Вебер, Е. Сміт), що забезпечило дослідження процесу організаційної кристалізації української науки та національного наукового співтовариства.

Як основна методологічна парадигма дослідження був визначений інституціональний підхід (Г. Спенсер, М. Вебер, Е. Дюркгейм, Т. Веблен та ін.). Він сприяє подоланню звичної дискретності і фрагментарності сприйняття та висвітлення українського наукового руху, реальною підставою яких були державно-політичні умови інституціонального сходження української науки. Зазначений підхід дозволяє по-перше, якщо не цілком вийти за вузькі межі реґіонального висвітлення наукового руху, то принаймні, у порівняльному режимі розглянути його перебіг в основних національно-культурних центрах; по-друге, відійти у його зображенні від акцентування труднощів українського наукового руху; по-третє, шляхом окреслення діяльності інституцій української науки (НТШ, УНТ, українських кафедр) збагатити загальні уявлення про розвиток науки у Львові та Києві, Росії та Австро-Угорщині, уточнити її дисциплінарні аспекти, тобто збагатити картину на наднаціональному рівні; по-четверте, піднятися над персональною компонентою українського наукового рух; по-п'яте, вивести висвітлення становлення української науки із штучного вакууму і тлумачити у контексті низки інших інститутів (державних, національних, інонаціональних).

Визначення методологічних аспектів дослідження потребувало уточнення змісту таких понять, як українознавство, українська наука, український науковий рух. Одночасне використання у даному дослідженні термінів українознавство та українська наука зумовлено тим, що українська наука започатковувалася українознавчими дослідженнями, проте з утворенням НТШ і УНТ вона не обмежувалася ними. Циркуляція понять українська наука й українознавство регулюється актуальним історичним контекстом. Аналіз змісту категорії український вчений здійснено в контексті з'ясування співвідношення таких складових як національна та корпоративна ідентичність науковців кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Обґрунтовано, що термін український науковий рух вдало відображає динамізм і результативність опозиційного інтелектуального (наукового) руху, що мав на меті змінити конфігурацію соціальних позицій як у контексті науково-дисциплінарного так й соціокультурного простору.

У другому підрозділі "Історіографія розвитку української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст." встановлено, що історіографія досліджуваної проблеми не відзначається великою кількістю праць. Віддаючи належне висновкам і узагальненням існуючих історичних досліджень з окремих аспектів теми, слід зауважити, що їх автори не формулювали й не досліджували проблему української науки як цілісного явища національної історії кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Концептуально-науковому модусу історіографії досліджуваної проблеми передували дві вагомі категорії публікацій - інформаційно-популяризаторського та публіцистичного характеру (О. Барвінський, І. Франко, М. Грушевський, М. Павлик, С. Петлюра, К. Студинський, В. Гнатюк, М. Павлик, І. Кревецький, І. Крип'якевич, В. Кубійович, В. Мудрий). Публіцистика запрограмувала певну однобокість майбутньої історіографії. Йдеться, по-перше, про надмірне наголошення труднощів розвитку української науки, дискримінаційного характеру фінансування НТШ порівняно з польськими науковими інституціями, нарікання на утиски російської цензури, тобто акцентування негативу; по-друге, публіцистика, розглядаючи український науковий рух як виключно опозиційний, надмірно автономізувала і збіднювала його дійсну картину; по-третє, трактування діяльності наукових товариств як українознавчих установ звужувало уяву про науково-дисциплінарний аспект їх діяльності, гіперболізувало їх просвітянські функції.

Перші спроби узагальнити український науковий рух на науково-концептуальному рівні і представити його у сув'язі різних інституцій, наукових шкіл і течій, видатних імен належать М.Грушевському. У 1920-х - на початку 30-х рр., аналізуючи академічну ідею на теренах України, вчений сягав думкою глибини віків, з'ясовував спадкові зв'язки в українській науці, узалежнював постання національної Академії наук у Києві з діяльністю НТШ та УНТ, підкреслював внесок окремих учених. Концептуальне значення цих праць у тому, що вони окреслювали історичну тяглість академічної ідеї у національній науці.

У результаті співпраці ВУАН з НТШ з'явилася низка видавничих проектів та добре документованих досліджень з історії української науки.

Окрему групу складають праці оглядового характеру, що з'явилися з науково-педагогічних потреб упровадження національної моделі вищої освіти та підготовки наукових кадрів у час національно-демократичної революції та у еміграційному середовищі. З виходом праці Д.Дорошенка, відбулася прелімінація центрів дослідження історії української науки. Поруч із давно існуючим галицьким центром, хоча й ослабленим у 20-30 рр., формуються, за рахунок роздвоєння українського наукового простору на підрадянський та діаспорний, нові наукові центри, зокрема, у Празі та Варшаві.

В УРСР з середини 1930-х рр., в умовах знищення національної школи істориків і тематичного зведення предмету історичної науки до вивчення "реврухів", на дослідження національної науки, еволюції її організаційних форм було накладання вето.

Систематичне опрацювання різних аспектів інституціоналізації української науки рубежу ХІХ-ХХ ст. пов'язане, по-перше, з заснуванням журналу Український історик (1963 р.) і створенням Українського історичного товариства (1965 р.), по-друге, - із відновленням у 1989 р. діяльності НТШ у Львові На сторінках Українського історика опубліковані важливі для вивчення даної теми студії, присвячені НТШ, УНТ, українським ученим. Автором більшості з них, як і низки монографій, присвячених діяльності М.Грушевського у НТШ, є редактор і теперішній голова УІТ Л.Винар. Йому також належить пріоритет уведення у науковий обіг та обґрунтування терміна грушевськознавство. Започаткування відкритого діалогу з діаспорою, перевидання праць її істориків, безперечно, мало позитивні історіографічні наслідки. Однак, з'ясувалося, що більшості україномовних праць істориків з діаспори властива обмеженість інструментарію досліджень, методологічних та теоретичних підходів, так само як і публікації частини "місцевих" грушевськознавців є недосконалими. Сучасні історики віддають перевагу вивченню наукової спадщини Грушевського-історика, його методології, але найбільше його політичній діяльності. Грушевський як організатор науки досліджений мало і фрагментарно, за виключенням висвітлення його організаторської роботи в археографічній галузі (І. Гирич, М. Капраль, С. Кіржаєв).

Обговорення 1988 р. Президією АН України, а згодом в академічному Центрі досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки проблеми реабілітації українських учених і точнішого висвітлення історії Української академії наук мало своїм наслідком кілька видавничих проектів та вихід низки праць, присвячених УНТ, фундаторам Української академії наук, втіленню ідеї національної академії наук. Значним внеском у з'ясування інституціональних процесів в українській науці є публікації В.І. Онопрієнка, О.П. Реєнта, Т.О. Щербань. Виникненню і розвитку першої національної асоціації учених у Києві присвячена монографія названих авторів Українське наукове товариство. 1907-1921 роки, наукова цінність якої полягає у тому, що у ній подана цілісна історія УНТ. Змістовні аналітичні судження історіографічного плану містяться у монографії. П. Соханя, В. Ульновського, С. Кіржаєва М.С. Грушевський і Аcademia. Ідея, змагання, діяльність, в якій систематизована і проаналізована наукова і науково-популярна література станом на першу половину 1990-х рр., окреслені традиційно апробовані напрями і сюжети, виявлені спірні моменти, оцінки і узагальнення, фактологічна обмеженість деяких публікацій.

Важливі положення та висновки для з'ясування загальних і специфічних аспектів інституціоналізації української науки, ролі у них інтелігенції містять монографії М. Алексієвця і В. Савенка, В. Качмара, Р. Кучера, Г. Касьянова, Н. Шип, Д. Розовика, О. Рубльова, І. Чорновола та видання біографічного плану. З дослідників університетських зарубіжних українознавчих центрів треба назвати П.Р. Маґочі, Ф. Сисина, Пахолківа, Т. Приймака, С. Плохія.

Отже, як об'єкт дослідження українська наука повернена до кола історіографічної практики шляхом студіювання історії НТШ, УНТ, біографічних та науково-галузевих публікацій. Як цілісна й самостійна зазначена проблема не формулювалася й не вивчалася.

У третьому підрозділі "Джерельна база дослідження" відзначаються особливості джерельної бази вивчення історії науки, які пов'язані з тим, що інститут науки належить до текстових організацій, у яких поряд із функціонально-регулюючими документами поважне місце займають етапно підсумкові результати дискурсивного характеру - наукові публікації, рецензії, хронікально-бібліографічні огляди.

Предметом особливого студіювання були документи і матеріали НТШ періоду 1892-1914 рр., які зберігаються у відділі рукописів ЛНБ ім. В.Стефаника (протоколи Філологічної секції НТШ), у матеріалах фонду НТШ (№ 309 ЦДІАУ у м. Львові) - проекти статутів НТШ, його різні редакції та остаточні варіанти, списки членів, оригінали протоколів загальних зборів, ділова кореспонденція. Звернення до фонду редакції ЛНВ (Ф.401.) уможливило ознайомлення з рукописними оригіналами статей, заміток, низки рецензій, зокрема на праці істориків Н. Молчановського, М. Довнар-Запольського, М. Сумцова, О. Грушевського, І. Кревецького, М. Кордуби.

Вагомим джерельним масивом до грушевськознавства стали матеріали, що зберігається у Ф.1235 Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, у якому зосереджені документи, пов'язані з діяльністю М. Грушевського у НТШ й УНТ. За кількістю одиниць зберігання листи займають більше ѕ усього обсягу фонду.

У Державному архіві Одеської області (фонд 45) була вивчена сукупність документів, сформована ще у канцелярії університету у двох архівних папках під назвами „Служба А.С. Грушевского” і „Дело о приват-доценте А.С. Грушевском и лекциях”. Важливі відомості і факти до уточнення діяльності одеської інтелігенції містять особові фонди членів НТШ лікаря І. Липи (№ 164) і професорів російської історії університету О. Маркевича (№ 150) й І. Линниченка (№ 153), редактора Одесского вестника П.А. еленого (№ 162),.

Важливим джерелом для висвітлення національних аспектів університетського питання є матеріали Державного архіву Чернівецької області. Автором залучена до аналізу інформація щодо українських аспектів університетського життя, яка міститься у низці справ фонду Крайового управління Буковини (№ 3) та фонду Дирекції поліції м. Чернівці (№ 10).

Важливою частиною джерельної бази дослідження є матеріали фондів Інституту рукопису Національної бібліотеки ім. В.І.Вернадського та відділів рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. Стефаника, Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького (фонд М.Комарова) та Відділу рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. В Інституті рукопису НБУВ були використані документи Ф. Х, в якому зберігаються протоколи засідань Ради та зборів членів УНТ. У Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка опрацьовані неопубліковані листи професора Університету св. Володимира, члена НТШ і УНТ В. Перетца до І. Франка (Ф. 3). З фонду І. Пулюя (№ 60) вивчені автографи 46 листів до нього від М. Павлика, надісланих до Праги впродовж 1897-1913 рр.

У процесі дослідження була використана низка опублікованих документів і матеріалів, які варто поділити на дві групи: (1) оприлюднені у досліджуваний період - Хроніка Наукового товариства ім. Шевченка, хронікальні матеріали Записок УНТ , Украинской жизни, Української хати Кіевской старины, ЛНВ, опубліковані звіти і штатні розписи університетів та (2) пізнішої публікації. З середини 1960-х рр. розшук у діаспорі і публікацію листів українських учених проводила редакція Українського історика. Епістолярія на його сторінках значно розширилася, коли у цій галузі з журналом почали співпрацювати історики з України - І. Гирич, В. Заруба, С. Абросимова, О. Ситник, С. Панькова. Особливе значення для збагачення джерельної бази дослідженні має фундаментальна серія "Епістолярні джерела грушевськознавства"

У процесі підготовки дослідження були використані мемуари О. Барвінського, А. Вахнянина, О. Лотоцького, С. Русової, Є. Чикаленка, М. Кордуби, В. Леонтовича, К. Паньківського, Н. Карєєва та ін. У дослідженні використані записи з щоденників М. Грушевського та Є. Чикаленка.

Соціокультурні аспекти проблеми дисертаційного дослідження зумовили використання матеріалів преси кінця ХІХ - початку ХХ ст. Здійснений огляд джерельної бази дослідження свідчить про її категоріальну різноманітність, широту географічного і персонального охвату, що дозволило трактувати українську науку як рух інтелектуальних ідей у соціально означеному просторі із врахуванням особистісної, етичної, національно-культурної компоненти. Проаналізовані матеріали джерельної бази з її інформаційно-дискурсивним, й емпірично-субстанціональним багажем, методологічна розробка проблеми та історіографічний багаж з українського наукового руху кінця ХІХ - початку ХХ ст. уможливили синтетичний погляд на цю важливу добу в розвитку вітчизняної науки.

У другому розділі "Утворення та перспективи розвитку Наукового товариства ім. Шевченка у Львові” розглядається еволюція товариства від літературно-видавничої корпорації до наукової інституції з перспективою перетворення її на академію наук, з'ясовується суть і зміст статутних реформ та роль голів НТШ у процесах його академізації .

У першому підрозділі "Початок трансформації Товариства ім. Шевченка у наукове: роль політичної компоненти" здійснено аналіз організаційно-статусних характеристик Товариства ім. Шевченка, заснованого 1873 р. у Львові групою українських патріотів. Він показав, що впродовж двадцятилітньої діяльності товариства у ньому переважали ознаки корпорації закритого типу, членство у якій обумовлювалося національною приналежністю та високим вступним внеском. Галицькі фундатори, відійшовши від первісного варіанту, заклали товариство як літературно-видавничу спілку. Товариство не мало науково-дослідних проектів і було відоме як „русько-народна друкарня”.

Дослідження обставин початку його перетворення на наукове виявило, що проект перепрофілювання не був підсумком внутрішньо зумовленого еволюційного розвитку, а визрів як вольове рішення українських інтелектуалів під впливом низки чинників політичного характеру та потреб національно-культурного розвитку, які не могли бути задоволені в умовах Російської імперії. Політичний аспект цих процесів, маючи складну структуру, зумовив, з одного боку, труднощі первісної трансформації товариства у наукове, з іншого - забезпечив доведення справи до практичного результату.

Перенаголошення цілей товариства супроводжувалося суперечливими тенденціями. Доведено, що постання НТШ згідно нового статуту 1892 р., відзначалося, по-перше, його організаційною демократизацією, по-друге, надало поштовху до пожвавлення контактів інтелігенції двох частин України на ґрунті професіональних зацікавлень у сфері науки. Однак для сутнісної трансформації товариству належало перейти від виробничо-видавничого до науково-дослідного аспекту діяльності. Його перетворення на інституцію, продукуючу нове знання, вимагало подальшої реструктуризації, тривалого часу й свідомих зусиль керівництва.

У другому підрозділі "Зміна статутів НТШ у контексті його академічної перспективи" дисертант, керуючись тезою про те, що статут є основним документом, який окреслює межі ідентичності будь-якої організації, тим більше наукової, доводить, що статути були ефективним засобом забезпечення внутрішнього консенсусу щодо завдань товариства та способів їх розв'язання. Вперше в історіографії НТШ з'ясовано, що зміна статутів відбувалася не лише під впливом внутрішніх потреб або на вимогу опозиції. Неявним, але вагомим чинником виступали ювілеї НТШ та відзначення пам'ятних дат, переважно літературного змісту.

З часу перейменування Товариства ім. Шевченка у 1892 р. на наукове і до Першої світової війни його статути змінювалися двічі - у 1898 та 1904 рр. Проектована зміна статуту у 1913 р. не відбулася, тому статут 1904 р. з невеликими доповненнями мав чинність до розпуску товариства у 1940 р.

Досліджуючи статутне питання і дискусії навколо нього, автор робить висновки: по-перше, вони, маючи кілька затяжних хвиль і рівнів формулювання статутної проблеми відображали трансформацію напрямів діяльності НТШ. Зміна статуту у 1896-1913 рр. ініціювалася з різних позицій і різними, часто протиборствуючими силами. Зважену і реалістичну позицію у статутному питанні займав І.Франко, оцінки і пропозиції якого підтримували голови товариства О.Барвінський та М.Грушевський; по-друге, НТШ корегувало свій статут відповідно до потреб повноцінної наукової інституції, яка у перспективі саморозвитку за ціль мала набуття статусу академії наук; по-третє, без підтримки владних політичних структур НТШ не могло здолати статусу громадської організації і тому залишилося в історії „некоронованою Академією наук”.

У третьому підрозділі "Роль М.Грушевського в академізації НТШ" здійснено аналіз діяльності М.Грушевського в НТШ, визначення її сутнісно-мотивованої складової, що дозволило сформувати цілісну картину інституціональних процесів української національної науки та зрозуміти суть низки конфліктів у товаристві, спричинених різним трактуванням завдань НТШ, а не міжособистісними антипатіями.

Доведено, що увесь період головування М.Грушевського в НТШ (1897-1913 рр.), позначений витісненням зі сфери діяльності товариства функцій, невластивих науковим асоціаціям. М.Грушевський обстоював також автономність НТШ у громадсько-культурних заходах. Він наголошував, що наукові успіхи товариства не належать до каталогу здобутків будь-якої партії.

Обґрунтовано, що діяльність М.Грушевського в НТШ виходила за межі держання титулу голови установи. Окрім повноважень голови товариства його влада базувалася на авторитеті талановитого організатора науки та надзвичайно плідного вченого в галузі національної історії. Феномен М.Грушевського не пояснюється лише його вольовими рисами та науковим доробком. Головне полягало у тому, що він був істориком нації, а більш важливого дискурсу для формування національної самосвідомості на той час не було.

Аналіз процесів утворення та перспектив розвитку Наукового товариства ім. Шевченка у Львові дозволив дійти висновків: (1) шляхом низки реформ статуту товариства вдалося подолати його первісну вузькість і специфічність діяльності як видавничої спілки, сформулювати нові цілі, цінності і норми функціонування, визначити творчі і соціокультурні орієнтації; (2) з утворенням НТШ проблема української науки конституювалася в системі нової організаційної реальності, що прискорило перебіг у ній інституціональних процесів й мало ширші соціотвірні наслідки; (3) складні міжособистісні відносини у товаристві відобразили фактичний баланс НТШ із зовнішнім середовищем, іншими, відмінними від науки, сферами політичного й культуротворчого життя; (4) з усіх голів товариства саме М.Грушевський проводив послідовну наукову політику, рафінував - наскільки це можливо для наукової установи громадського характеру - внутрішні, академічні за змістом, параметри товариства, його здатність блокувати збурення політичного характеру, протистояти їм і діяти всупереч пресингу позанаукових чинників. Завдяки М.Грушевському НТШ виявило волю та здатність до внутрішньої самозміни, зробило вибір майбутнього не на користь просвітницької організації з широкою мережею філій у провінції, як це пропонували деякі члени, а на користь академічної установи з відповідною організаційною структурою.