Інституціоналізація української науки наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

У третьому розділі "Науково-галузеві напрями та форми структуризації діяльності НТШ" на противагу домінуючому у літературі узагальненому висвітленню його здобутків, аналізується розбудова науково-галузевої структури товариства на основі принципу академічної усебічності.

У першому підрозділі "Формування секцій та їх трансформація у наукові осередки" здійснено аналіз процесу створення та діяльності Філологічної (ФС), Історично-філософічної (ІФС) та Математично-природничо-лікарської (МПЛС) секцій. Доведено, що з обранням у листопаді 1894 р. головою ІФС М.Грушевського посилилася організаційна й наукова робота її членів. Історик першим в НТШ скористався статутним положенням про можливість утворення у межах секції наукових комісій і з метою реалізації свого археографічного проекту запропонував утворити відповідну комісію. Встановлено, що очоливши ІФС, М.Грушевський дотримувався статутної норми регулярного проведення її засідань. Якщо до початку головування у секції М.Грушевського, її члени збиралися на засідання лише 4 рази; за період головування М.Грушевського ІФС провела 303 зібрання, на яких було прочитано 527 доповідей. З 1896 р. у засіданнях ІФС активну участь у діяльності ІФС брав постійний член ФС Франко,

Встановлено, що ФС, заснована на загальних зборах НТШ 11 травня 1893 р. (голова - Ом.Огоновський), була нечисленною за робочим ядром. Після зміни керівництва секції (з червня 1896 р. - С.Смаль-Стоцький, а з лютого 1898 р. - І.Франко) її робота активізувалася у напрямі досліджень української і слов'янської філології, історії української літератури та мистецтва.

Починаючи з 1893 р. інтегральною частиною науково-дослідної і науково-організаційної діяльності НТШ були природничі науки, математика і медицина. Одним з основних завдань для членів МПЛС було вироблення фахової української термінології. Встановлено, що учені застерігали від штучного термінотворення, наголошували на негативних моментах для науки, які криються у зреченні від латинських або загальноприйнятих міжнародних номінацій у природничих науках.

У червні 1899 р. відбулися збори трьох секцій, на яких за новими критеріями (наявність наукових публікацій) обрані 32 дійсні члени НТШ. Таким чином секції були перетворені на "науковий ареопаг".

В НТШ була запроваджена загальноакадемічна практика прийому іноземних членів. Сам термін в українській ситуації неоднозначний і кількарівневий за змістом. Поняття іноземного члена у НТШ не могло бути чітко окресленим, оскільки українці були поділені міждержавним кордоном та й України як держави не існувало. Заграничні (закордонні) члени НТШ та фіксація їх права голосувати на загальних зборах через відпоручників (параграф 25 у статуті 1898 р. і параграф 16 у статуті 1904 р.) - це ті самі українці, які, однак, проживали за межами Австро-Угорщини. Для означення власне іноземних членів означення в офіційно-інформативних матеріалах товариства вживалися терміни чужонародні члени, члени-чужинці. Закордонні етнічні українці ніколи не виділялися окремо. Станом на 1914 р. в НТШ було 19 вчених-чужинців, з яких 10 входили до ФС, 5 - до ІФС та 4 - до МПЛС.

Секції НТШ зберігали високу автономність у поповненні новими членами і не форсували його. Кризи, викликані збільшенням чисельності у науковому товаристві звичайних членів (ненауковців), або їх неадекватною активністю вдавалося долати завдяки тривкості структурних елементів - наукових секцій і комісій, здатних завдяки специфічним інтересам їх членів зберігати свою сталість, супроти деструктивних процесів і змін.

У другому підрозділі "Наукові комісії НТШ: створення, функції, обсяг діяльності" обґрунтовано логіку формування та діяльності наукових комісій як спеціалізованих науково-організаційні одиниць Встановлено, що до уведення в дію статуту 1898 р. працювали Археографічна (1896 р.), Лікарська (1897 р.), Етнографічна (1898 р.) та з певними перервами Правнича комісії. У 1899 р., коли на основі нового статуту склад комісій переглядався, було утворено Мовну комісію. Пізніше було створено Статистичну, Бібліографічну й Фізіографічну.

Створення в НТШ кожної окремої наукової комісії зумовлювалося різними обставинами, мотивами та інтересами і могло спиратися: по-перше, на вже сформовану традицію певного напряму досліджень (Етнографічна комісія); по-друге, на потребу фондування нових напрямків досліджень в українській науці (Статистична комісія). Приймаючи рішення про створення комісій, секції та керівництво НТШ виважували різнорівневі можливості і потреби суто наукового, практичного-поточного та перспективно-політичного характеру. Основною підставою заснування комісій була наявність групи вчених, здатної функціонувати як осередок науки з усіма її атрибутами - самостійними дослідженнями, публікаціями, періодичними спеціалізованими виданнями.

На відміну від секцій, до складу комісій поряд з дійсними входили і звичайні члени товариства. Ними могли бути початківці у науці - студенти, викладачі гімназій, учителі шкіл, практикуючі юристи, журналісти, представники духовенства та ін. Членами комісій НТШ були також учені, які жили й працювали за межами Львова та Австро-Угорщини. Комунікація існувала на рівні особистих наукових контактів, рецензій і відгуків в академічній періодиці, стосунків у вигляді наукового патронажу, спільної розробки видавничих проектів.

Досліджуючи діяльність секцій і комісій НТШ, автор доходить наступних висновків. По-перше, комісії НТШ надали українським дослідженням більш градуйованого - порівняно з роботою секцій - науково-дисциплінарного діапазону. Диференціація українознавства набувала академічного характеру. Принципово важливо, що гуманітарний комплекс доповнювався дослідженнями в галузі природничих і медичних наук. По-друге, галузево-дисциплінарні скріплення учених у форматі комісій створювали передумови для формування наукових шкіл. Завдяки діяльності секцій і комісій українські дослідження на початку ХХ ст. постали, з одного боку, як максимально можливий на той час цілісний комплекс українознавчих дисциплін, з другого - завдяки дослідженням членів МПЛС, Медичної, Статистичної і Фізіографічної комісій вийшли за межі „старого” українознавства з його винятково гуманітарним спрямуванням. Науковці НТШ переступили межі узвичаєної тематики офіційної у Росії та Австро-Угорщині політичної історії, статистики, мовознавства, літературознавства, економіки, які творили панівний науковий дискурс. Здолавши певний поріг, - а для різних галузей української науки він був неоднаковим і визначався професійно-кадровим колом дослідників, наявністю чи відсутністю наукових традицій, шкіл, обсягу публікацій та ін. - процес структурування української науки в НТШ набрав автономного - від суспільно-політичних цінностей, підстав і лозунгів - характеру. Унаслідок діяльності секцій і комісій НТШ утворилася нова сукупність наукової інформації про Україну, її народ, історію, мову та культуру.

У четвертому розділі "Науково-видавнича діяльність НТШ: структурні, галузеві та комунікативні аспекти" досліджена видавнича діяльність НТШ, яка розуміється як органічна складова академічного життя й академічної культури, що надає науковим дослідженням форми, придатної для поширення нових ідей та концепцій, доводить їх до фахівців і широкого загалу.

У першому підрозділі "Записки НТШ": започаткування та шлях до академічного стандарту" обґрунтовано, що видавнича діяльність НТШ була винятково важливим засобом інституціоналізації української науки, що мав на меті запровадження української мови до наукової сфери, переведення українських наукових видань із стану епізодичності у русло непорушної й міцної традиції. З усієї сукупності різноманітних видань НТШ, які виходили до початку Першої світової війни, найвідомішими були його Записки, ідея регулярного видання яких з'явилася у процесі перетворення Товариства ім. Шевченка з літературно-видавничого на наукове.

Здійснений критичний аналіз поширеної в історіографії думки, що фактичним редактором перших чотирьох томів Записок був О.Кониський, довів, що редакторами були голови НТШ, за винятком кількох томів, які редагував М.Грушевський до обрання його головою у 1897 р.

Якісний та статистичний аналіз матеріалів, надрукованих у Записках дозволив встановити динаміку розширення автури та проблемно-тематичного поля видання. Зокрема, упродовж 1900 р. у підготовці статей та хронікально-інформаційних матеріалів для Записок брало участь понад 40 авторів, 16 з яких були з-поза меж Австро-Угорщини. Важливою ознакою академічного характеру Записок був критично-бібліографічний відділ, який уперше з'явився у другому томі. Згодом він був структурований шляхом запровадження трьох рубрик - Наукова хроніка, Бібліографія, Miscellanea. Оглядові матеріали відображали мозаїчну картину наукового друку в Європі, а часто й за її межами. Особлива увага приділялася рецензуванню польських та російських видань. Максимально можлива репрезентація досягалася постійним зростанням кола авторів, які опрацьовували монографічні новинки та періодику. Автори оглядів працювали в різних державах, столичних і провінційних наукових центрах, географія яких крім Львова і Києва включала Відень, Краків, Чернівці, Перемишль, Варшаву, Москву, Санкт-Петербург, Одесу, Катеринослав та інші міста.

Обстоювання М. Грушевським неподільності Записок, як чільного органу товариства, відповідало інтересам інституції, її фінансовим і кадровим можливостям, тому проект поділу часопису був відкинутий.

Окреслення двадцяти двохрічного відтинку історії Записок НТШ дає можливість зробити наступні висновки. По-перше, труднощі становлення Записок показують, що вони не були „приречені” на феноменальний успіх як наукове видання. Навпаки, проблема з автурою, яка б беззастережно бралася до співробітництва в Записках, робила їх перспективи неясними. Успіх дався зусиллями нового редактора чільного видання М.Грушевського, який, будучи позбавленим політичних упереджень, практично зламав опір старших колег - О. Кониського й О. Барвінського в питанні залучення до співпраці І. Франка. У процесі тісного спілкування двох учених, взаємопідтримки ідей і проектів одного й другого Записки були осягнуті й реалізовані як строге академічне видання. По-друге, тогочасні Записки НТШ - суто наукове видання з внутрішньою рубрикацією академічного характеру. З науково-галузевого аспекту вони кваліфікуються як видання переважно гуманітарного, а з 1897 р. - виключно гуманітарного напряму. Щодо видавничого формату, то попри їх збірникову назву, за періодичністю виходу та структурою рубрик вони були науковим журналом. Записки у час їх редагування М.Грушевським мали багаті відділи наукової хроніки та бібліографії, які поставили їх в один ряд із однотипними виданнямих наукових товариств у Центральній і Східній Європі, й були належним чином оцінені, зокрема спеціалістами у галузі славістики.

У другому підрозділі "Спеціалізовані періодичні та серійні видання НТШ" досліджено процес заснування та видання збірників секцій НТШ - Збірника історично-філософічної секції (з 1898 р.), Збірника філологічної секції (з 1898 р.), Збірника Математично-природничо-лікарського (з 1897 р.) з виокремленням спеціальних випусків під назвою Лікарський збірник (1898-1901 рр.), який був першою систематичною презентацією фахових праць з медицини, друкованих українською мовою.

Історія України-Руси М. Грушевського виходила на шпальтах Збірника Історично-філософічної секції.

Крім наукових збірників секції гуманітарного характеру випускали серійні видання: ФС вела Українсько-руську бібліотеку (з 1901 р.), яка створила базу для ведення спеціалізованих літературно-критичних досліджень; ІФС - Руську історичну бібліотеку (з 1886 р.), Часопись правничу (з 1891 р., а з 1900 р. - Часопись правничу і економічну) й Українсько-руський архів (з 1906 р.).

Встановлено, що серія Руської історичної бібліотеки перейшла межу тематичної регіональності й фрагментарності, притаманних українським історичним науковим публікаціям. Вказані риси були подолані не на рівні історіографічного синтезу й виходу праць відповідного рівня, а переважно за формою, тобто перевиданням низки праць у форматі одного видавничого проекту.

Науково-галузеву спеціалізацію видань НТШ поглиблювали друковані органи комісій. До Першої світової війни власні видання мали всі комісії, за винятком Мовної та Фізіографічної.

У контексті видання Етнографічного збірника НТШ (з 1895 р.), досліджено характер наукових дискусій між М.Грушевським та Ф.Вовком з проблем науково-дисциплінарних розмежувань у народознавстві. Співпраця двох учених, попри їх взаємороздратування і невдоволення один одним, була корисною для вироблення стилістики видань НТШ, надання їм чіткішої спеціалізації, що забезпечувало їх адекватну циркуляцію у науковому світі.

Встановлено, що археографічна комісія здійснювала видання двох серій - Жерела до історії України-Руси (1895-1924) і Пам'ятки українсько-руської мови та літератури (1896-1930). Археографічна комісія НТШ позиціонувалася як національна археографічна установа.

Комплекс наукових видань, які виходили до Першої світової війни в НТШ, був досить складним і розгалуженим. Крім Записок товариство видавало 11 найменувань періодичних і серійних видань та збірників наукових праць. Публікаційна продуктивність товариства була високою. З 1892 р. до початку світової війни воно видало 423 томи наукових збірників, серійних і фахово-спеціалізованих видань.

У третьому підрозділі "Інтеграція НТШ у науково-інформаційний простір" досліджуються інституціональні процеси в українській науці в залежності від характеру залучення вчених та їх асоціацій до різноманітних форм комунікативних відносин.

Аналіз процесу книгообміну за участю НТШ, доводить, що (1) в поширенні видань НТШ у наукових центрах Європи неабияку роль відіграли особисті зв'язки у науковому світі В.Антоновича, М.Грушевського, І.Франка, В.Гнатюка, Ф.Вовка та інших визначних учених; (2) участь НТШ у міжконтинентальному (США, Канада, Австралія, ПАР, Японія) книгообміні забезпечувалася через Бюро міжнародних книжкових обмінів у Парижі, Центральну статистичну комісію у Відні, Службу вільного книжкового обміну при Смітсонівському інституті у Вашингтоні; (3) НТШ велику увагу приділяло ознайомленню з своїми виданнями німецькомовного наукового світу; (5) принципове значення для НТШ мало поширення його наукових видань у Російській імперії. Обмін, що здійснювався шляхом використання вузькоорганізаційних каналів академічного характеру, не забезпечував широкої та вільної циркуляції українських видань на території Росії.

НТШ швидко включилося у систему наукових корпоративних зчеплень, які маніфестували його як установу суто академічного характеру. Проаналізована організація книгарень НТШ у Львові, містах Наддніпрянщини і Кубані, спроби і факти експонування видань товариства на виставках у Одесі та Києві.

Значення видавничої та інформаційної діяльності НТШ полягає у тому, що, дотримуючись нормативних процедур, притаманних науковій сфері, спираючись на "острівки впорядкованості", якими у науці є історично сформовані національні та міжнародні інституції, воно опанувало комунікативні можливості, використало найрізноманітніші форми та напрями для поширення інформації про мету і результати своєї діяльності. Той факт, що контакти між ученими і науковими закладами встановлювалися й підживлювалися подібністю інтересів виступав сприятливим чинником, допомагав долати атмосферу замовчування, мовні бар'єри, дискримінаційні митні тарифи та інші перешкоди. Через розгалужену комунікаційну систему НТШ дало своєрідний міжнародний паспорт українству у широкий інтелектуальний і політичний світ. Попри те що на політичній карті Європи Україна на той час не була окреслена, у топосі науки, завдяки діяльності НТШ, вона була присутня і відкрита для сприйняття.

П'ятий розділ "Українське наукове товариство у Києві (УНТ)" присвячений з'ясуванню питань, як відбувалося формування його керівних органів та складу редакції друкованого органу, завдяки чому у постреволюційний столипінський період з усіх українських товариств утрималося лише УНТ. Особлива увага приділена порівняльній характеристиці УНТ і НТШ, їх структурної будови, чисельного складу, видавничої практики, стилю проведення зборів.

У першому підрозділі "Ідея створення та концепція діяльності УНТ" встановлено, що ідея створення наукової асоціації у Києві, яка б відповідала потребам учених у спілкуванні та активнішому розв'язанні проблем розвитку української науки, плекалася кількома поколіннями національної інтелігенції. Ідея утворення Українського наукового товариства у Києві визріла, по-перше, в атмосфері демократичних зрушень у Росії, що ще раз, вже на іншому ґрунті, засвідчує значення та роль політичної компоненти для перебігу інституційних процесів у науці, позитивного впливу на них демократичних свобод. По-друге, її генерували представники того самого кола українофілів, які на початку 90-х рр. ХІХ ст. побачили у підавстрійській Галичині можливість фундації Української академії наук. Вироблений ними у 1906 р. статут УНТ був обережним і поміркованим щодо формулювання завдань товариства. З-поміж іншого, важливо те, що статут проголошував УНТ юридичною особою.

Встановлено, що концепція діяльності УНТ формулювалася кілька разів і з різних позицій. Викладена у статуті УНТ концепція діяльності товариства корегувалася у напрямі відходу від українофільської - національно невиразної - малоросійщини. У мовному аспекті це означало необхідність припинення практики двомовності видань, а в науково-організаційному - розширення науково-галузевого спектра досліджень й відмежування від загальноросійських наукових установ.

Критично осмислене трактування УНТ як установи, "паралельної" до НТШ, яке побутує в історіографії, дозволяє стверджувати, що цей термін, по-перше, не відображає ваги УНТ в інституційних процесах української науки початку ХХ ст., по-друге, не розкриває непростої сув'язі двох товариств - львівського та київського.

Дослідження динаміки зростання кількості членів НТШ дозволило стверджувати, що центр (у географічному сенсі) української науки почав переміщатися зі Львова до Києва не у 1918 р., коли тут була утворена Українська академія наук, а з осені 1913 р., коли М.Грушевський, склавши із себе функції голови НТШ у Львові, сконцентрувався на зміцненні УНТ як осередку національної науки. Однак ця тенденція з різних причин, й насамперед через кардинальну зміну політичної ситуації, не була закріплена у подальшому і, змінивши свій зміст та основних промоторів, набула інших організаційних форм і науково-галузевих пріоритетів.

У другому підрозділі "Науково-галузева диференціація досліджень в УНТ: діяльність секцій і комісій" здійснено аналіз особливостей становлення проблемного поля діяльності секцій та комісій УНТ, зумовлених відсутністю у статуті товариства поняття українська наука або українознавство.

Національні параметри науки визначалися в УНТ щодо мови друку та усних виступів, на рівні предмета науково-галузевих досліджень вони не фіксувалися. Встановлено, що суттєвий вплив на ці процеси мав реферат М.Грушевського (травень 1907 р.), яким визначалися науково-галузеві напрями діяльності товариства та міркування щодо утворення секцій і комісій. Вчений не відкидав тези про те, що наукова діяльність членів УНТ може охоплювати найрізноманітніші галузі науки, але найперше їхні зусилля він скеровував в українознавчу сферу

В УНТ до переломних подій 1917 р. діяли чотири секції ( у 1911 р. коштом трансформації Природничо-лікарської були утворені 2 - Медична і Природничо-технічна) та дві комісії - Статистично-економічна і Етнографічна. У червні 1913 р. на засіданні Ради було оголошено про утворення Мовної комісії під головуванням К.Михальчука, однак вона не встигла розгорнути роботу. В УНТ так, як і в НТШ, переважав гуманітарний комплекс дисциплін. Його перевагу не варто абсолютизувати й нехтувати тим, що в УНТ, так само як і в НТШ, від самого заснування наукових асоціацій діяли природознавчі секції, а отже, здійснювався вихід за межі традиційного українознавства. Термінологічні проблеми, відсутність педагогічного і широкого науково-дослідного процесу українською мовою в даних галузях, неможливість забезпечити коштами належне просування цих досліджень - у сукупності стало причиною запізнілої українізації соціальних аспектів даних галузей науки.

У третьому підрозділі "Науково-видавнича діяльність УНТ" висвітлюється реалізація видавничої програми товариства. Дослідження дискусії навколо формату друкованого органу УНТ встановлено, що перетворення Украіни - спадкоємиці Кіевской старины на титульне видання УНТ не відбулося, тому поширене у літературі твердження, що цей журнал виходив під егідою УНТ, слід визнати некоректним. М.Грушевський рішуче не погоджувався з думкою громадівців, мотивуючи свою позицію тим, що така назва зобов'яже обмежуватися лише українською тематикою і звузить наукову проблематику товариства. М.Грушевський послідовно обстоював академічну концепцію видавничої діяльності УНТ, яка відрізнялася від київських видавничих традицій.

Здійснений аналіз творення титульного видання УНТ - Записок Українського Наукового Товариства у Київі - довів (1) організація класичного академічного видання передбачала оновлення автури, ширше залучення вчених з університетських сфер, відповідного високопрофесійного складу редакції та технічного персоналу; (2) спочатку Записки УНТ були органом усіх трьох секцій товариства, з третьої книги - лише Історичної та Філологічної. Усього вийшло 13 книг Записок УНТ, хоча підготовлені товариством і видані у 1915 р. у Москві два Українські наукові збірники фактично були книгами Записок УНТ; (3) Записки УНТ друкували праці, апробовані як доповіді у секціях, комісіях та прилюдних зібраннях, а також матеріали археографічного характеру; (4) видавнича діяльність УНТ розпочиналася на фоні правописного конфлікту, причиною якого була відсутність конвенційності у питаннях правопису; (5) у 1909 р. УНТ збільшило формат Записок і спеціалізувало випуск їх книг згідно з науково-галузевим профілем секцій і вміщених статей.

Аналіз діяльності УНТ в контексті процесів інституціоналізації української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. дозволив сформулювати наступні висновки. По-перше, україномовний друк наукових видань порушив форми та стилістику традиційних варіантів місцевих (регіональних) студій, формував новий обсяг наукової інформації та соціальний простір її циркуляції. По-друге, застосована М.Грушевським НТШ-івська концепція діяльності УНТ, передбачала тісну співпрацю з львівським товариством, опертя на його видавничу практику, досвід різногалузевих студій та міжнародних контактів у сфері науки. По-третє, Київське товариство за структурою, критеріями членства і принципами видавничої діяльності відповідало академічним стандартам наукової діяльності. По-четверте, УНТ маніфестувало й стверджувало постулат повноти національної культури, увінчаної науковими здобутками.

У шостому розділі "Українознавчі кафедри і наукові дослідження в університетах Австро-Угорської та Російської імперій" обґрунтовується, що в умовах, коли наука трактувалася як вищий прояв національної культури, а національний момент університетського дискурсу дедалі ширше проникав у політичну риторику, університети таких мультинаціональних держав, як Австро-Угорщина й Росія, стають місцем маніфестації інтересів національних культур та потреб їх розвитку.

У першому підрозділі "Українські кафедри у Львівському та Чернівецькому університетах" здійснено аналіз формування українських кафедр, які відіграли важливу роль у продукуванні наукових знань, кадрів науки й формуванні нових дисциплін. Встановлено, що національні кафедри в університетах Австро-Угорщини створювалися шляхом призначення міністерством освіти штатного професора, який читав курси і вів дослідження у певній галузі національної науки, найчастіше - мови та літератури або історії. Обґрунтовано, що коли йдеться про українські кафедри, варто розрізняти україномовні та власне українознавчі, які за мовою викладання й змістом дисципліни були національними. Ця обставина, а також те, що деякі оголошені міністерством освіти кафедри тривалий час не заповнювалися, зумовлює розбіжності у публіцистиці і науковій літературі щодо кількості українських кафедр. Напередодні Першої світової війни їх кількість сягала 10-ти, із яких по три були на правничому й богословському факультетах і чотири на філософському. Кафедри категорії світських дисциплін очолювали професори М.Грушевський, О.Колесса, К.Студинський, С.Дністрянський.

Уточнено перипетії заснування кафедри української історії та її офіційну назву, яку міністерством культів і освіти остаточно сформулювало як друга кафедра всесвітньої історії зі спеціальним викладом історії Східної Європи. На момент її утворення в університеті вже функціонувала одна кафедра всесвітньої історії, тому кафедра Грушевського отримала назву другої. З'ясовано, що у межах Австро-Угорщини.

Утворення кафедри і затвердження цісарем кандидатури громадянина Росії, хоча були і місцеві претенденти, стало рубіжним у кількох вимірах. По-перше, українська інтелігенція й студентство почали оптимістичніше сприймати перспективи утворення українського університету у Львові, по-друге, українські наукові кола Східної України як реальну справу почали розглядати можливість отримання у ньому викладацької посади. У цьому аспекті проаналізовані зондування Ф.Вовка, М.Дикарєва, А.Кримського О.Маркевича, М.Міхновського та ін.

Слабшими були позиції українців у Чернівецькому університеті, який створювався як суто німецький. Тут функціонувала кафедра історії Східної Європи, очолювана професором В. Мільковичем, за чергою створення вона була третьою в університетах Австро-Угорщини. Розгалуження вивчення історії Східної Європи пішло за рахунок впровадження окремого викладання лише румунської історії (кафедра Південно-Східної Європи), а вивчення української історії залишалося у компетенції В. Мільковича, який відмовлявся від акцентування у назві його кафедри історії України. Плідну діяльність в університеті вів професор кафедри української мови і літератури С. Смаль-Стоцький, який вів науковий семінар, сприяв габілітації О. Колессі, В. Мільковичу, І. Франку.

У другому підрозділі "Проект створення українського університету у Львові" здійснено аналіз спроб реалізації ідеї заснування українського університету. Обґрунтовано, що суто політичні важелі просування університетського питання, якими були дебати у віденському парламенті і його комісіях, система парламентських комбінацій та взаємних поступок завдяки їхній продуктивності були вирішальними. Водночас суттєве значення мав менш публічний бік університетської справи, зокрема сукупність питань науково-кадрового й науково-дисциплінарного характеру.

Визначено роль у боротьбі за український університет сецесії 520 українських студентів зі Львівського університету наприкінці листопада 1901 р., як форми протесту проти обмежень вживання в університеті української мови. Врахування суспільно-політичного руху у Східній Галичині дозволило відійти від традиційної схеми висвітлення сецесії як спонтанної та стихійної акції.

Аналіз ідеї створення приватного українського університету у Львові довів її не перспективність, оскільки процедура його заснування була ідентичною до відкриття державного; апробацією ідеї приватного університету можна вважати літні (1904 р.) українські наукові курси.

Українська професура і студентство, не в змозі знешкодити гальмівний стиль домінуючої польської професорської колегії, ініціювали процес заснування окремого українського університету. Під тиском української професури, більшість з якої була депутатами парламенту, урядові кола перейшли від непевних обіцянок до більш-менш окресленого варіанта процедури заснування українського університету, здійснення якого відкладалося на 1916 р. Аргументи української сторони щодо права на університет саме у Львові доповнювалися і тим, що у місті діяло НТШ і всі кандидатури науковців, намічені для заповнення штату українського університету, були членами НТШ.

У третьому підрозділі "Українознавчі курси і наукові дослідження в університетах підросійської України" здійснено аналіз наукових досліджень професури гуманітарного профілю. Свобода наукових досліджень в університетах стримувалася офіційною ідеологією, надмірною централізацією наукового життя, наглядом за тематикою досліджень і навчальним процесом. У цих умовах гальмувалося інтелектуальне звільнення історії України та інших українознавчих дисциплін від панівних у науковій думці концепцій. Розширення українознавчих пошуків, мало термінологічно закамуфльований характер.

Ширші можливості для інституціоналізації українознавчих курсів відкривала приват-доцентура, головний сенс якої вбачався у забезпеченні атмосфери вільного викладання, характерної для німецьких університетів. Маючи частку академічних свобод, приват-доцентура сприяла ширшому запровадженню до навчального процесу Харківського, Київського та Новоросійського університетів українознавчих курсів перш за все історичного, мовознавчого та етнографічного характеру.

Наукові семінари як форма аудиторної наукової роботи студентів під керівництвом професора в умовах жорсткого адміністративно-політичного контролю та слабкої матеріальної бази навчального процесу не набули ваги сильної інституційної конструкції. Їх рівень залежав від інтересів професора. Встановлено, що метою гурткової роботи було підведення зацікавлених наукою гуртківців, перш за все гуманітаріїв, до обрання української тематики семінарських та магістерських робіт, тобто запровадження її до унормованих форм навчального та науково-дослідного процесу. Із 1906 р. почала запроваджуватися замість курсової предметна система, в основі якої лежав принцип вільного обрання студентами послідовності вивчення дисциплін у межах восьми семестрів. Студенти отримали право виконувати навчальну програму на основі індивідуальних планів та вільного відвідування лекцій. Проаналізовано рух за відкриття українських кафедр у трьох "українських" територіальних університетах, спробу М. Грушевського зайняти кафедру російської історії в Університеті св. Володимира.

Українознавчі за змістом доцентські спецкурси викладалися в усіх трьох українських територіальних університетах Росії. Окремі фрагменти національної політичної, культурної, економічної історії входили до основних професорських курсів (Д. Багалій, В. Іконников, І. Линниченко, М. Сумцов, М. Халанський та ін.). Однак предметно-дисциплінарна самостійність українознавчих галузей знань не визнавалася й не опрацьовувалася. Без кафедр порушувалася генераційна спадковість у відтворенні наукових кадрів, не викристалізовувалися наукові школи, тобто відбувалися зриви інституційних процесів, субстанція яких знову набирала згорнутої форми.

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється в смислення процесу інституціоналізації української науки наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Дослідження основних закономірностей еволюції українського наукового руху рубежу століть, реалізованого у форматі наукових інституцій дозволило сформулювати ряд висновків методологічного, концептуального та науково-практичного спрямування:

Проведене дослідження українського наукового руху дозволяє трактувати його як процес інституціоналізації формально позаакадемічної науки. Успіхи і труднощі, як і результати цих зусиль, свідчать, що показне панування ідеалу чистої науки, сповідування кредо автономії вчених та наукових інституцій в попередню епоху аж ніяк не заслонює того факту, що інтелектуальний світ утворював зі світом політичним суцільний змістовно-смисловий простір.

Локалізації українського наукового простору історично притаманна двоцентровість. Київ і Львів були основними центрами українського національно-культурного розвитку. Їх належність до різних імперських утворень посилювала зовнішньополітичну складову українського питання. Хронологічно лінія реального розгортання культурних здобутків галицьких українців симетрично співвідносилася із загостренням політичних відносин між Віднем і Санкт-Петербургом. Український науковий простір імперської доби у двох державах мав регіональний характер, однак, беручи до уваги функції національно-культурної самоврядності, що їх виконували наукові інституції, він може бути означений як відповідник цілісної конфігурації національно-державних потенцій.

Перебіг процесів інституціоналізації української науки спирався на притаманну її асоціаціям потребу в унікальності. Віднайдена та обґрунтована об'єктно-предметна спеціалізованість українських досліджень зумовила їх поступове визнання академічним світом. Науково-дослідна програма українських наукових товариств відрізнялася від інших як інонаціональних, так і конкретно-галузевих російських та австрійських товариств загальноімперського характеру.

Унікальність українського наукового руху обумовлювалася засвоєнням практично вільної ніші наукового простору. Крім НТШ, УНТ та кількох кафедр у підавстрійських університетах завдання розвивати українські дослідження саме як національні за змістом та мовною формою не брала на себе жодна інституція. Предметом дослідження російських, австрійських, польських учених час від часу ставали українська історія, література, народна творчість. Проте інтерес до даної тематики супроводжувався нівеляційними тенденціями. Безособовий характер української народної творчості, яка найчастіше ставала предметом досліджень і публікацій, зумовлював неадекватність її оцінок.

Важливою настановою українського наукового руху кінця ХІХ - початку ХХ ст. було культивування національної мови. Транслокація наукового простору у мовно-культурне середовище з нерозвинутою науково-термінологічною лексикою і невпорядкованою абеткою, у якому до того ж незгода між прихильниками різних версій орфографії маркувала політичні диференціації, була досить складною справою. Практика національного наукового друку сприяла уніфікації українського правопису, вирівнювала особисті та регіональні уподобання, підносила соціальний статус мови.

Важливішим за всі інші завданням функціонування НТШ й УНТ вважалося набуття й збереження ними структурних властивостей науки як соціальної системи зі сталими інституціональними характеристиками, незалежними від культурно-національних цінностей та обставин персонального характеру. Проведений аналіз свідчить, що навіть офіційно перетвореному Товариству ім. Шевченка на наукове загрожували дезінтеграційні процеси, які зумовлювалися зовнішніми чинниками і, зокрема, відсутністю на галицькому ґрунті стійкої традиції організованої наукової праці, браком наукових кадрів, обмеженими та нестабільними фінансовими ресурсами, користування якими входило у плани позанаукових інституцій. Оскільки НТШ було науковою організацією громадського типу й мало у своєму складі автодидактів від науки, не включених до сфери продукування нового наукового знання, звичні для наукових інституцій конфлікти між інституціональним і персонально-особистим компонентами науки ускладнювалися конфліктами другорядного характеру. Наслідуючи академічну організаційну модель функціонування, НТШ дистанціювалося від завдань, не властивих сфері науки. Вибудова противаг дезінтеграції здійснювалася передусім через доопрацювання в академічному напрямі статутів НТШ. Їх коригування може слугувати адекватним критерієм періодизації українського наукового руху.

УНТ у Києві, що діяло на фоні менш інтенсивного національно-культурного руху, утворювало іншу конфігурацію напруги. Тут більшу вагу мав принцип публічності у діяльності національного наукового товариства й утвердження українськості загалом. Практика організації наукових досліджень в УНТ на засадах, апробованих у НТШ, означала подолання українофільства з його „обласницькою” онтологією тлумачення українського питання.

Українські наукові товариства у Львові та Києві орієнтувалися на академічні параметри організації дослідної діяльності. Першорядна вага надавалася створенню й стабільному функціонуванню таких традиційних для наукових установ структурних підрозділів, як секції, комісії, редакції наукових видань. Велике значення мало неухильне дотримання науково-професійного етосу та нормативної системи науки. Практикою корпоративних правил і внутрішньої експертизи позначена підготовка до друку авторських рукописів, науково-інформаційних, рецензійних та бібліографічних матеріалів. Імперативне дотримання НТШ й УНТ академічних параметрів діяльності сформувало у них функціональні еквівалентності з академіями наук, що сприяло інкорпорації цих товариств у світовий науковий простір. Наукова репутація українських товариств підтверджується членством у них закордонних учених.

Інституціоналізація окремих галузей і напрямів науки включала фазу запровадження їх як навчальних дисциплін до системи вищої освіти, де здійснювалася фахова спеціалізація та професіоналізація науковців, карбувалася людина науки. Функціонування українських кафедр у Львівському та Чернівецькому університетах, процедура відбору кандидатур і послідовність їх кар'єрного сходження згідно з усталеними нормами сприяли професіоналізації національно спрямованих досліджень гуманітарного циклу. Впровадження українознавчих спецкурсів частіше брала на себе категорія приват-доцентів.

Визначна роль у розгортанні потенцій наукового руху випала М. Грушевському. Високопродуктивний, методичний і послідовний у галузі історичних досліджень М. Грушевський кинув виклик загальновизнаним канонам викладу центрально- та східноєвропейської історії. Основоположник національної історіографії, він володів надпредметною рефлексією у галузі гуманітарних наук, мав видатні організаційні здібності, які яскраво виявилися у головній справі, якій він був вірний усе життя - фундації української науки. У діяльність української інтелігенції і передусім учених М. Грушевський вносив дефіцитні для цих категорій елементи організційності та організованості. Керовані ним наукові інституції, науково-видавничі та інші проекти об'єднували геокультурні ареали та утворювані коштом опозиційних щодо панівних структур нові комплекси наукового дискурсу.

Український науковий рух відтворювався у ситуації напруги і долання низки опозицій, які можна звести до стосунків центру і периферії, співмірності традиції та новизни, консервативності університетських корпорацій і демократичності наукових асоціацій. У короткий історичний період ідея української науки з спорадичної циркуляції, переважно на особисто-харизматичному інтелектуальному рівні втілилася у модель науково-галузевих досліджень. Українська наука набувала концептуально скріпленого, інституціонального формату включно з такими далеко не другорядними ознаками соціально-публічного характеру як будівлі, адреси, бюджети, видавництва, книгарні тощо. Наукова діяльність була одним із способів вияву модерної соціальності українства. Оцінки, що випливали з тодішнього тлумачення українського наукового руху виключно як (1) лінгвістичного (мовного), вбачаючи у ньому лише лексико-термінологічну практику, а відтак ігнорували змістовно-предметний та концептуальний бік українських студій, або (2) як політично-ситуативного проекту тимчасового характеру, що приречений на невдачу, і тому є даремною витратою сил, уже найближчим часом виявилися спростованими. Трансформація інституційних форм українського наукового руху визначалася і нормувалася не лише конкретно-історичною ситуацією, що здатна змінюватися дуже швидко, а й типом ситуації у науці, її організаційним та інтелектуальним потенціалом.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ І ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

Монографія

1. Зайцева З.І.Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець ХІХ- початок ХХ ст.). - К.: КНЕУ, 2006. - 368 с. (Рецензії: Удод О.А. Зайцева З.І. Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) - К.: КНЕУ, 2006. - 368 с. // Український історичний журнал. - 2006. - № 6. - С. 220-223;

2. Руда С.П. Інституційний поступ української науки. Зайцева З.І. Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). - К.: КНЕУ, 2006. - 368 с. // Наука та наукознавство. - 2006. - № 4. - С. 118-119;

3. Бєсов Л.М. Організаційні витоки української науки. Зайцева З.І. Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). - К.: КНЕУ, 2006. - 368 с. // Історія української науки на межі тисячоліть. - К., 2006. - Вип. 25. - С. 245-247);

4. Тельвак В. Зайцева З.І. Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) - К.: КНЕУ, 2006. - 368 с. // Україна модерна. - 2007. - С. 277-290).

Статті, опубліковані у наукових фахових виданнях

5. Зайцева З.І. Приват-доцентство як засіб інституціоналізації української науки на рубежі ХІХ-ХХ століть // Питання історії України. Зб. наук. статей /Чернівецький державний університет ім. Ю.Федьковича. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - Т. 3. - С. 81- 96.

6. Зайцева З. Пізньосередньовічна культурно-історична проблематика в українознавстві початку ХХ століття // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Зб. наук. статей / Чернівецький державний університет ім. Ю.Федьковича. - Чернівці: Золоті литаври, 2000. - Т. 1. - С. 197 - 206.

7. Зайцева З.І. Українська тематика на сторінках французьких та британських видань (кінець ХІХ - початок ХХ століття) // Питання історії нового та новітнього часу :Зб. наук. статей. Чернівці: Рута, 2000. - Вип. 7. - С. 244 - 253.

8. Зайцева З.І. Наукознавчі аспекти творчої спадщини Олександра Грушевського // Питання історії України: Збірник наукових статей. -Чернівці: Золоті литаври, 2000. - Т. 4. - С. 399 - 406.

9. Зайцева З.І. Економічна україністика кінця ХІХ - початку ХХ століття // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 96-97. Історія. - Чернівці: Рута, 2000. - С.145 - 153.

10. Зайцева З.І. Українське наукове товариство в контексті інституційних процесів в українській науці початку ХХ ст. // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. статей. - К. - Інститут історії України НАН України. - 2001. - Вип. 4. - С. 124 -137.

11. Зайцева З.І. Українська інтелігенція та деякі аспекти інституціоналізації української науки наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 2001. - Т. 8. - С. 30 - 41.

12. Зайцева З.І. Наука та науковці на сторінках "Ruthenische Revue" (1903 - 1905 рр.) // Україна ХХ ст.: культура ідеологія, політика. Збірник статей. Вип. 5. - К.: Інститут історії України НАН України, 2001. - С. 33 - 45.

13. Зайцева З.І. Одеський період науково-педагогічної діяльності Олександра Грушевського // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - 2001. - Вип. 58. - С. 46 - 50.

14. Зайцева З.І. Історична секція Українського наукового товариства до Першої світової війни: методологічний та інституційний контексти діяльності // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип.123-124. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Чернівці: Рута, 2002. - С. 301 - 311.

15. Зайцева З.І. Історичні дослідження в Українському науковому товаристві до Першої світової війни 1907-1914) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - К.: - 2002. - Вип. 63 - 64. - С. 24 - 25.

16. Зайцева З.І. Спогади як джерело вивчення українського наукового руху кінця ХІХ - початку ХХ ст. // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. праць на пошану Р.Г. Симоненка / Відп. ред. Ю.А.Пінчук. - К.: Інститут історії України НАН України. - 2002. - Вип. 11. - С. 90 - 101.

17. Зайцева З.І. Мирон Кордуба й українські наукові товариства // Український історичний журнал. - 2002. - № 6. - С. 108 - 122.

18. Зайцева З.І. Секції Наукового товариства ім. Шевченка: створення та початковий період діяльності (1893 - 1898 рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. - К. Інститут історії НАН України. Відп. ред. В.М.Даниленко. - К. - 2002. - Вип. 6. - С. 48 - 60.

19. Зайцева З.І. Вчені архівні комісії - складова частина української науки кінця ХІХ - початку ХХ ст.// Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К.: Ін-т. історії України НАН України, 2003. - Вип. 5. - С. 142 - 153.

20. Зайцева З.І. Наукові комісії НТШ: статус та напрями діяльності до початку Першої світової війни (1896-1914 рр.) // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К.: Ін-т. історії України НАН України, 2003. - Вип. 6. - С. 270 - 279.

21. Зайцева З. Проект українського університету у Львові (1900-1914 рр.): організаційно-наукові аспекти // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. - К.: Ін-т. історії України НАН України, 2004. - Вип. 7. - С. 192 - 204.

22. Зайцева З.І. Періодичні фахові та серійні видання НТШ періоду 1892-1914 р. як інструмент інституціоналізації української національної науки // Історіографічні дослідження в Україні / Відп. ред. Ю.А. Пінчук. - К.: НАН України. Ін-т історії України, 2004. - Вип. 14. - С. 323 - 328.

23. Зайцева З. Вчені архівні комісії як складова частина українського наукового співтовариства кінця ХІХ - початку ХХ ст. // Студії з поля історії української науки і техніки: Праці НТШ. - Львів: НТШ, 2004. - Т. ХПІ. - С. 176 - 192.

24. Зайцева З.І. „Записки Наукового товариства ім. Шевченка”: започаткування та шлях до академічного стандарту (1892 - 1914 рр.) // Український історичний журнал. - 2004. - № 2. - С. 104 - 112; 2004. - № 5. - С.122 - 134.

25. Зайцева З.І. Роль Михайла Грушевського в академізації Наукового товариства ім. Шевченка // Історичний журнал. - 2004. - № 10/11. - С. 109 - 117.

26. Зайцева З.І. Роль наукових секцій в академізації Наукового Товариства ім. Шевченка (1898-1914 рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. - К.: Ін-т. історії України НАН України, 2005. - Вип. 8. - С. 48 - 56.

27. Зайцева З. Інтеграція Наукового товариства ім. Шевченка у науково-інформаційний простір (1894 -1914 рр.) // Пам'ять століть. - 2005. - № 3/4. - С. 235 - 250.

28. Зайцева З. Науково-видавнича діяльність Українського наукового товариства (1907 - 1921) // Історичний журнал. - 2005. - № 6. - С. 34 - 45.

29. Зайцева З.І. Процес становлення української науки з позицій інституційної парадигми // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових статей. - Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Вип. 325-326. - Чернівці: Рута, 2007. - С. 53 - 59.

Статті, опубліковані в інших виданнях

30. Зайцева З.І. Наукові товариства як інституції української науки другої половини ХІХ - початку ХХ століття // Питання історії, історіографії, джерелознавства та архівознавства Центральної та Східної Європи: Зб. наук. праць. - Київ-Чернівці, 1997. - Вип. 1. - С. 66 - 78.

31. Зайцева З.І. Дискурс науки в українській культурі наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. // Політологічні та соціологічні студії. Зб. наук. праць / Чернівецький державний університет ім. Ю.Федьковича. - Чернівці: Місто, 2000. - Т. 1. - С. 25 - 38.

32. Зайцева З.І. Можливості дослідження феномену української інтелігенції рубежу ХІХ - ХХ століть у світлі життя й наукової спадщини Й.-А.Шумпетера // Й.-А.Шумпетер та проблеми реформування економіки України. - К.: Таксон, 2000. - С. 213 - 228.

Опубліковані виступи на наукових конгресах і конференціях

33. Зайцева З.І. Створення та діяльність музеїв при наукових товариствах в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. // УІІІ Всеукраїнська наукова конференція „Історичне краєзнавство і культура” (Наукові доповіді та повідомлення). - Частина 1. - Київ-Харків: Рідний край, 1997. - С. 389 - 391.

34. Зайцева З.І. Впливи польської культури на діяльність української інтелігенції рубежу ХІХ - ХХ ст. // Українсько-польський симпозіум „Проблеми трансформації в гуманітарній, соціально-економічній та науково-освітній сферах”. 16-17 червня 1997 р. - Тернопіль: Тернопільський державний технічний університет імені Івана Пулюя, 1997. - С. 30 - 31.

35. Зайцева З.І. Українська наука і професія вченого на рубежі ХІХ-ХХ століть // Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії, конфлікти, проблеми та прогнози на порозі ХХІ століття: Матеріали п'ятої Міжнародної науково-практичної конференції. 22 - 25 травня 1997 р. У 2-х част. - Київ -Чернівці, 1997. - Ч. 2. - С. 571 - 576.

36. Зайцева З.І. Феномен інтелігенції на сторінках „Літературно-наукового вісника” (1898 - 1914 рр.) //Українська періодика: історія і сучасність. Доп. та повід. четвертої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. 19 - 20 грудня 1997 р.; Ред. М.М.Романюк. - Л., 1997. - С. 211 - 213.

37. Зайцева З.І. Володимир Антонович та інституціоналізація української національної науки // Четверта Академія пам'яті професора Володимира Антоновича. 26 - 27 березня 1998 р.: Доп. та повідомлення. До 165-річчя Київського університету імені Тараса Шевченка / Упор. і ред. А.М.Катренко. - К., 1999. - С. 62 - 71.

38. Зайцева З. Приват-доцентство і проблеми українознавства в університетських курсах на зламі ХІХ - ХХ століть // ІV Міжнародний Конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Частина 2: ХХ століття / Міжнародна асоціація україністів. Відповідальні ред. С.Кульчицький, В.Даниленко. - Одеса; К.; Л., 1999. - С. 157 - 163.

39. Зайцева З.І. Проблема авторства в українській культурі рубежу ХІХ - ХХ століть // Духовність та злагода в українському суспільстві та перехресті тисячоліть: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (16 - 18 вересня 1999 р., Київ). - К., 1999. - С. 22 - 27.

40. Зайцева З.І. Український національно-культурний дискурс напередодні Першої світової війни // Перша світова війна та історичні долі народів Центральної та Східної Європи: Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 80-річчю Буковинського народного віча (Чернівці. 22 - 24 вересня 1998 р.). -Чернівці: Рута, 2000. - С. 171 - 174.

41. Зайцева З.І. Українознавство у Франції наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття // Актуальні проблеми розвитку української державності (історія і сучасність). Матеріали науково-практичної конференції. 4-5 травня 2000 / Коломийський економіко-правовий коледж. - Коломия, 2000. - С. 42 - 47.

42. Зайцева З.І. Заснування та деякі аспекти діяльності Українського наукового товариства в 1907 - 1914 рр. // Міжнародний Науковий Конгрес „Українська історична наука на порозі ХХІ століття”. Чернівці, 16 - 18 травня 2000 р. Доповіді та повідомлення / Відп. редактори Л.Винар, Ю.Макар. - Чернівці: Рута, 2001. - Т. 1. - С. 246 - 252.