Міжцерковні відносини ХIV - другої третини XVI століття

Размещено на http://www.allbest.ru/2

Зміст

Вступ

Розділ 1. Співіснування православ'я та католицизму на теренах України

1.1 Церковні відносини ХIV - другої третини XVI століття на українських

землях під владою Литви

1.2 Початок католицького наступу на українське православ'я

Розділ 2. Реформація та контрреформація на Україні

2.1 Особливості реформації та контрреформації на Україні

2.2 Діячі гуманістично-реформаційного руху в Україні

2.3 Братства як захист православ'я

Розділ 3. Феномен берестейської церковної унії 1596 року та її місце у національно-культурній та релі-гійній історії українського народу

3.1 Берестейська Унія: причини, хід, наслідки

3.2 Україна після Берестейської унії

3.3 Причини виникнення греко-католицької церкви

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки



Вступ

церковний берестецький православ'я католицизм

Вивчення історії міжцерковних відносин здавна є одним з чільних напрямів вітчизняної історичної науки.

Актуальність обраної теми полягає в тому, що Аналіз історичних процесів, які відбувалися на українських землях у XIV - другій третині XVI століття у церковно-релігійній сфері, дає можливість якоюсь мірою їх ідентифікувати в ретроспективно-перспективному вимірі із сучасними процесами церковного життя в Україні.

Об'єктом дослідження є церковне життя на теренах України XIV - другої третини XVI століття.

Предметом дослідження став перебіг взаємовідносин між православною та католицькою церквами на українських землях XIV - другої третини XVI століття.

Хронологічними рамками об'єкту дослідження є період XIV - друга третина XVI століття. Нижньою хронологічною межею є початок XIV століття - українські землі під владою Великого князівства Литовського та Польського королівства. Верхньою межею є 1596 рік - укладення Берестейської церковної унії, яка була підписана окремими православними ієрархами України та Білорусії з Ватиканом.

Мета дослідження поставленої роботи: створення об'єктивної картини перебігу відносин між православною та католицькою церквами XIV - другої третини XVI століття внаслідок їх співіснування на Україні.

Досягнення поставленої мети здійснюється за допомогою реалізації поставлених завдань:

- охарактеризувати та зробити аналіз взаємовідносин православної церкви на українських землях під владою Литви; - дослідити права та визначити основні межі, за якими формувалося життя Української православної церкви під владою Польщі;

- описати умови, в яких існувала Українська церква;

- простежити особливості реформації та контрреформації на Україні;

- з'ясувати ідеї гуманістично-реформаційного руху в Україні;

- охарактеризувати братства як захист православної церкви;

- розкрити суть феномену Берестейської Унії 1596 р. в результаті якої утворилась Українська греко-католицька церква;

- визначити причини виникнення Української греко-католицької церкви.

Теоретико-методологічну основу роботи складають принципи історизму, об'єктивності, системності. Використані загально-історичні методи дослідження, такі як: проблемно-хронологічний метод, порівняльно-історичний, ретроспективний, конкретно-історичний.

Тема міжцерковних відносин на українських землях цікавила і цікавить багатьох дослідників. Їй присвятили увагу у своїх наукових працях такі історики, як А.Добрянський, К.Студинський, О.Сушко, Б.Бучинський, М.Чубатий, С.Томашівський та ін. Ці дослідники обґрунтовували та розвивали ідеї Ю.Пелеша. Більш критично у своїх дослідженнях трактували Берестейську унію І.Франко та М.Грушевський.

Михайло Грушевський в своєму докладному дослідженні "Культурно-національний рух на Україні в ХVІ-ХVІІ в." вказує: "Літературна боротьба православних з уніатами прояснила відносини й розвіяла без останку ілюзії, що перехід з православ'я на унію - се легкий, непомітний крок ... Полеміка відкрила очі на глубоке провалля між тими, що перейшли під зверхність римської церкви, й тими, що зісталися вірними церкві східній. Ті різниці - витвір тисячолітнього відмінного культурного і суспільно-політичного життя, що розвело світ західний і східний, римський і візантійський, - починали проявляти себе й тут, відколи уніатська частина української церкви й суспільності переступила ту велику границю й почала приподоблятися до науки, поглядів і напрямів латинської церкви. Правда, вона не розривала вповні зі старою візантійською традицією, з обрядом, з літературою й артистичною стороною старої віри ... Се зменшувало трохи той глибокий розділ в сфері культурній. Але в сфері чисто церковній, догматичний розділ був величезний".

У тогочасній українській історіографії існували різні погляди на наслідки церковної унії кінця XVI ст. для українських земель. Так, українські вчені другої половини ХІХ ст. (М.Гарасевич, А.Петрушевич та ін.), як і українське суспільство загалом, здебільшого дотримувалися думки про силове запровадження Берестейської унії польським урядом і зраду з боку уніатських єпископів.

Дані матеріали пропонують наукові погляди на окремі сторінки історії православної церкви та її взаємовідносини з католицькою церквою на теренах України.

Структура роботи.

Робота складається з вступу, трьох розділів , висновків, додатків, списку використаних джерел та літератури,

Теоретичне значення роботи полягає передусім у тому, що в ній поставлено і вирішено комплекс історичних та релігієзнавчих завдань, які дали змогу осмислити, конкретизувати та систематизувати релігійні процеси на теренах українських земель у контексті міжцерковних і міжконфесійних відносин в означуваний період. Ці процеси не втратили актуальності й для сучасної України, оскільки на її території діють церковні організації, підпорядковані іноземним релігійними центрам, релігійно-ідеологічне протистояння між якими не зазнало істотних змін.

Практична цінність результатів дослідження полягає у тому, що є можливість використання матеріалу на уроках історії у школі, теоретичний матеріал може бути використаний студентами для підготовки до практичних занять. Також зміст роботи може стати основою для написання доповідей та рефератів і звісно ж для подальшого дослідження проблеми.



Розділ 1. Співіснування православ'я та католицизму на теренах України

1.1 Церковні відносини ХIV - другої третини XVI століття на українських землях під владою Литви

Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному грунті, передусім через толерантність, яку виявляли володарі Литви щодо різних конфесій. Вона сформувалась усією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфером між православ-ним Сходом і католицьким Заходом. Уже її засновник князь Міндовг, не маючи достатніх сил для боротьби з Лівонським орденом, котрий вів нас-туп на Литву під гаслом боротьби з язичництвом, охрестився за като-лицьким обрядом і мусив заснувати єпископію (1251). Та це хрещення, хоч і принесло йому королівську корону, за висловом лі-тописця, «льстиво бу- ло». 1260 р. Міндовг розірвав угоду з Орденом і папою та зрікся христи-янства, керуючись власними політичними розрахунками. Суто прагмати-чними міркуваннями керувався згодом і Гедимін, котрий, намагаючись зав'язати торговельні контакти з містами Ганзи, у своїх посланнях давав згоду хреститись і будувати церкви, а потім, зі зміною обставин, рішуче відхилив пропозицію папських легатів перейти в католицтво. [14,85с.]

Уже в XIV ст. виразно проявились «руські» впливи у Литві: православ'я прийняли сини Гедиміна Любарт, Коріат, Наримунт, Явнут, Ольгерд і майже всі діти останнього. Досить поширеними були й родинні зв'язки литовських князів із православними династіями Північно-Східної Русі. Важко судити, наскільки далекосяжними могли б бути наслідки шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра Донського (адже, за попередньою угодою, литовський князь мав стати православним). Проте історія розпорядилась інакше. Саме Ягайло, одружившись на королеві Ядвізі, рішуче зв'язав долю своєї країни з католицькою Польщею. За умовами Кревської унії язичників -- литовців було охрещено за католицьким обрядом, а бояр -- католиків зрівняно у правах з польською шляхтою; крім того, за Городельським привілеєм 1413 р. вони отримали виключне право займати посади каштелянів і воєвод та брати участь у роботі державної ради.

Згодом, з ускладненням внутрішньополітичної ситуації у Великому князівстві Литовському, привілеями 1432 і 1434 рр. ці права були поширені на руських князів та бояр, щоб стабілізувати становище в країні та «уникнути на майбутнє розколу між народами» Литовської держави. Однак майже через сторіччя,1529 р., чинність Городельського привілею було підтверджено, чому передував протест литовських панів проти призначення троцьким воєводою православного князя Костянтина Острозького. [14,89с.]

Характерною рисою політики правлячих кіл Литви щодо православної церкви було їх намагання позбутися залежності від Москви (куди у 20-х рр. XIV ст. переїхав митрополит) -- адже з політичним відчуженням східнослов'янських земель існування єдиної митрополії, цього релікта давньоруської доби, перестало відповідати реаліям часу. Литовські володарі прагнули мати у межах своєї країни самостійну церковну організацію. Паралельно докладалося чимало зусиль до відновлення єдності католицької та православної церков. Відомо, що, для переговорів, про їх унію на Констанцький собор (1414--1418) Вітовт відрядив литовського митрополита Григорія Цамблака. Проте укладення унії відбулося пізніше, 1439 р., на Флорентійському соборі, де були остаточно з'ясовані всі догматичні питання. Вищі ієрархи православної церкви визнали католицькі догмати про супрематію римського папи, чистилище тощо. Митрополит Ісидор, який представляв на соборі єдину на той час митрополію Київську та всієї Русі, був висвячений папою на кардинала.

Повертаючись з Італії до Москви, він розіслав по підвладних йому єпархіях папську буллу, де повідомлялось про укладення унії. [2,98с.]

Однак володар Московщини Василій II виступив проти укладеної у Флоренції унії, й Ісидор мусив шукати порятунку в Римі У 1451 р. Казимир Ягеллончик передав «митрополич столець» московському митрополиту Іоні, хоч і ненадовго після призначення в Римі на київську митрополію учня Ісидора, Григорія Болгарина (1458), йому всупереч опору з боку Іони й великого князя московського, були підпорядковані всі православні литовські єпархії, чим остаточно ліквідовано єдність загальноруської митрополії. За словами сучасника, «відтоді стало два митрополити на Русі - один у Москві, а другий у Києві.Новостворена митрополія, спочатку перебуваючи під зверхністю римського папи, згодом знов опинилася під контролем Константинополя, де унія була соборно засуджена 1451 р. Царгородський патріарх затвердив на митрополичій кафедрі Григорія Болгарина (1467).3 благословіння Конс-тантинополя ставали митрополитами і його наступники, що їх обирали на сан у Литві.

Таким чином, на території Великого князівства Литовського церковну унію так і не було втілено у життя. Як писав наприкінці XVI ст. єпископ Іпатій Потій, «з'єднання грецької церкви з римською мало не півтораста літ по соборі Флорентійському отлогом лежало», причину чого він убачав у недбалості вищих церковних ієрархів. Втім, пояснення цього слід скоріше шукати у тогочасній боротьбі за давньоруську політичну спадщину, в якій володарі Московщини охоче використовували гасло захисту православних від наступу католицизму. [2,103 с.]

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Корони, де позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоч і тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку, ознакою чого було оподаткування православного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва та ін. Релігійна політика останнього Ягеллона --польського короля і великого князя литовського Сигізмунда II Августа -- не відзначалася послідовністю. Двічі (1547 і 1551) підтвердивши чинність Городельського привілею, він 1563 р. скасував його, зрівнявши у правах шляхту католицького і православного віросповідань, чим заразом задовольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р. [2,104 с.]

1.2 Початок католицького наступу на українське православ'я

Вступаючи на землю Галицької Русі, Польща як держава латинського християнства вступала на територію східного християнства. До Польщі прилучалася частина земель Київської Русі, країни, яка відрізнялася від Польщі як етнічно, так і культурно. Зберегти владу над країною східного християнства можна було тільки через насильницьке насадження замість східного християнства латинського католицтва. Це започаткувало національно-релігійну боротьбу, що тривала шістсот років. Під опікою польської латино-католицької держави на Галицьку Русь рушили домініканці й францисканці, закладаючи всюди густу мережу своїх монастирів. Паралельно зі східними православними єпископами повсюдно ставилися латинські єпископи для ще не існуючих католицьких парафій. Замість Галицької митрополії постала в Галичі Латинська митрополія, згодом перенесена до Львова. [6, 314 с.]

Українська православна церква вже при Казимирі Великому почала відчувати, що її становище в Галицькій землі, окупованій Польщею, пос-тупово змінюється від спокійного церковного життя до несприятливого. Польська державна політика в ті часи ґрунтувалася на принципах широ-кого самоуправління, свободи віросповідання. Населення Львова постави-ло вимогу, щоб "у старожитній вірі ніхто їм нічого не чинив". І король Ка-зимир, намагаючись тісніше й повніше прив'язати нові землі до польської корони, змушений був ураховувати ці вимоги щодо церковної автономії.

Папа Бенедикт XII, дізнавшись про прилучення Казимиром Червоної Русі до Польщі і що король під клятвою обіцяв галичанам захищати їх, зберігаючи їх обряди, права й звичаї, написав Краківському біскупові (29 червня 1341 р.), щоб біскуп увільнив Казимира від даної їм клятви і тим самим поставив православне населення Галичини в незахищений стан.[4,167с.]

Казимир був обережний у поширенні католицизму, бо боротьба за українські землі з литовським князем Любартом, котрий князював на Волині, відновлювалася, і боярство, яке мало вплив у Галичині, для захисту своїх православних прав і вольностей кликало татар. Розуміючи це, Казимир шляхом колонізації галицьких земель поляками й німцями, католицького віросповідання, утверджував у Галичині католицизм.(дод. А) Саме за Казимира засновано католицькі єпископські кафедри в Перемишлі, Галичі, Холмі, Володимирі. Це було номінальне призначення, бо католицькі біскупи, номіновані на ці кафедри, замешкували в Німеччині й Англії як помічні єпископи при тамтешніх католицьких єпископствах. Водночас слід зазначити, що Казимир під кінець свого життя добився від Візантії незалежного для Галичини православного митрополита. Уже за наступника Казимира на польському троні Людовика Угорського становище православної церкви значно погіршується. Розширюється мережа католицьких парафій, розпочинають активну діяльність засновані раніше католицькі єпископські кафедри, відбувається реорганізація їх. Внаслідок цього на українських землях у Галичині католицька церква набуває чіткої інституціональної структури. У Перемишлі зруйнували православний собор, щоб замість нього побудувати католицький. Активізується місійна діяльність католицьких орденів з метою покатоличення українців. [4,171с.]

Православна церква зі становища державної поступово переходить до стану церкви другорядної, упослідженої, яку поки що терплять під польською окупацією й сильним наступом католицизму.



Розділ 2. Реформація та контрреформація на Україні

2.1 Особливості реформації та контрреформації на Україні

В І половині XVI ст. в Європі набув поширення антикатолицький рух, який ді-став назву Реформація. Прибічники руху вимагали обмеження влади духо-венства, здешевлення обрядів, проведення їх національними мовами, відміни церковного землеволодіння.

У кожній країні Реформація мала свої особливості. Вплив ідей Реформації на українських землях проявився не стільки в поширенні нових (протестантських) віровчень, скільки в застосуванні реформаційних ідей для оновлення правосла-в'я, що перебувало у кризовому становищі. Насамперед православні підтримали думку про використання в церковних обрядах живої української мови. Утілення цієї ідеї потребувало високоосвіченого духовенства, наявності національних шкіл і друкарень. У середині XVI ст. в Україні з'явилося Святе Письмо, пере-кладене українською мовою. Найвідомішим є Пересопницьке Євангеліє, пере-кладене так званою «простою мовою» Михайлом Василевичем та архімандри-том Пересопницького монастиря Григорієм у 1556--1561 рр. У другій половині XVI ст. в Україні поруч із посиленим наступом католи-цизму деякого пошире-ння набула одна з течій протестантизму -- соцініанство. Назва течії походить від імені головного теоретика-богослова Фавста Соціна. Основою віровчення соцініан було визнання істинним з трьох осіб Святої Трійці лише Бога-Отця. Іісус Христос відповідно до соцініанських принципів мав людську природу, а його місія полягала в посередництві між Богом і людьми. Дух Святий не є осо-бою, а тільки проявом сили Божої. Людина має свободу, волю, природну чисто-ту. [11,512 с.]

Соцініани заперечували ікони та всю церковну зовнішню обрядовість, не визнавали воєн і смертної кари як посягання на образ Божий людину.

Соцініанство прийшло на українські землі з Польщі й було особливо популярним на Волині. Центрами соцініанства були містечка Киселин та Гоща, де соцініани заснували свої навчальні заклади, а також Острог, Берестечко, Ляхівці, Дорогостаї, Корець, Кременець.Люблінська унія 1569 р. створила умови для активної діяльності на українських землях єзуїтів -- ченцям католицького ордена, які в умовах Реформації відстоювали позиції католицизму.

1571 р. було відкрито єзуїтську колегію в Ярославі (Галичина), а незабаром єзуїтські школи з'явилися у Львові, Кам'янці, Луцьку, Перемишлі, Острозі, Новгороді-Сіверському і в Києві. Вплив єзуїтів на громадсько-культурне життя України однозначно оцінювати не можна. З одного боку, єзуїти сприяли поширенню освіти, прилучали українців до досягнень європейської науки. Єзуїтські колегіуми -- найкращі на той час навчальні заклади в Україні -- приваблювали дітей православної заможної верхівки українства. Платою ж за навчання в єзуїтських навчальних закладах нерідко ставало зречення батьківської віри, а відтак і національності. Тим паче, що після Берестейської унії діяльність єзуїтів була спрямована проти православної церкви. [11,173 с.]

2.2 Видатні полеміки - діячі гуманістично-реформаційного руху в Україні

Громадсько-культурні процеси в Україні кінця XVI -- початку XVII ст. за своєю суттю і масштабністю аналогічні західноєвропейським доби Гуманізму і Реформації. Проте в умовах України вони набули відповідних часових особливостей, найголовніші з яких -- відродження національної культури, формування ідеології боротьби проти католицької експансії, соціального і національного поневолення, глибокий і послідовний демократизм.

В літературному житті суспільства головна увага зосереджувалась на церковно-релігійній полеміці між католицько-уніатськими і православними публіцистами. Полеміка, що мала гостру соціальну й політичну спрямованість, велась у царині релігійної ідеології, бо ж національна церква впродовж століть залишалася вирішальним культурним чинником, а українське відродження -- невід'ємним від православ'я. [4, 111 с.]

Провідне місце серед найяскравіших полемістів тієї доби посідає, за визначенням М. Грушевського, «цінний нам, особливо як продукт української культури й українського життя, славний Іван Вишенський». Хоча вивченням життєвого шляху і творчого доробку письменника займалося чимало вчених, його біографія відома лише у найзагальніших обрисах. (дод. Б)

Не знаємо точних дат його народження (орієнтовно 1545--1550) і смерті (20-ті рр. XVII ст.), місця поховання в убогій афонській обителі. Є підстави сперечатися й з приводу того, чи було «Вишенський» справжнім прізвищем письменника, чи це -- псевдонім, який вказує на місце його походження -- містечко Судова Вишня (теперішньої Львівської обл.). Гадають, що батьки були бідними городянами і спромоглися надати синові лише елементарну освіту, напевне, у місцевій церковно-парафіяльній школі. І. Вишенський пізніше свідчив, що він «грамматичного дробязку не изучих, риторичное игрушки не видах, философского високомечтательного не слухах», а самотужки опанував висоти науки й книжної мудрості. [7, 190 с.]

В юні літа проживав на Волині, бував у Луцьку і Острозі, певний час знаходився при дворі князя Костянтина Острозького -- відомого мецената й захисника православ'я. Можливо, що заснована тоді Острозька академія, де ректором був письменник-гуманіст Герасим Смотрицький, сприяла освіті Вишенського.

Мала статись якась надзвичайна подія, щоб спонукати молоду, сповнену жаги життя людяну відмовитися від мирських пристрастей, покинути батьківщину й одягти чернечу рясу. Приблизно в 1576--1580 рр. у віці 30--35 років І. Вишенський подався на Афон (Греція), де й прожив близько 40 років. На Афоні дотримувався суворого режиму, пройшов усі стадії аскета: спочатку був гостем, потім монастирським послушником, пізніше -- ченцем у різних монастирях. Під кінець життя належав до найбільш аскетичної групи ченців -- так званих затворників, котрі жили в умова повної ізоляції в печері й приймали обітницю мовчання.

Незважаючи на те, що за своїм суспільним становищем і поглядами Вишенський був монахом, «голяком-странником», він активно сприймав навколишнє життя, вболівав за любий серцю народ, покинуту, та не забуту підневільну Вкраїну. Прагнув повернутися на рідну землю, та доля склалася так, що вірно служив їй з монастирської келії грізним і палким словом письменника. [7, 190 с.]

Усе ж таки одного разу завітав в Україну. Справа в тому, що Іван Вишенський був тісно зв'язаний із Львівським братством, яке вбачало в ньому ідейного трибуна й порадника. Дружні стосунки з братчиками були, мабуть, одним із стимулів, що спонукали афонського монаха до приїзду в Україну. А можливо, це була дещо запізніла відповідь на звернення від 1596 р. александрійського патріарха Мелетія Пігаса, який радив підопічному повернутися на батьківщину, щоб подати конкретну допомогу українському православ'ю.

Ступивши на рідну землю чи то в 1601-му, чи то 1604 р., Вишенський не одразу пішов до Львова. Спочатку відвідав старого афонського друга Іова Княгиницького, що саме тоді повернувся з Дерманськогоо монастиря і мешкав деякий час в Угорявках біля Отихії (теперішньої Івано-Франківської обл.). Зупинився в нього на кілька місяців, коли побратим рушив у гори, щоб влаштувати Манявский скит, Вишенський разом з його небожем Дмитром подався до Львова.

Перебування Вишенського у Львові не було тривалим. Між ним і братчиками виник конфлікт, зумовлений поміркованістю верхівки братства, що складалася із заможних і корисливих людей. Тому, пробувши в Україні близько двох років, І. Вишенський у другій половині 1606 р. повернувся на Афон. Та зв'язків з батьківщиною не поривав. В посланні до Княгиницького 1610 р. він висловлює бажаня ще раз відвідати рідний край. Що завадило цьому -- не відомо. Знаємо лише, що з огляду на великий авторитет письменника група православних священиків, авторів «Советования о благочестии», котрі зібралися 1621 р. у Луцьку, прийняла ухвалу покликати його, щоб очолив боротьбу з уніатами. На цьому відомості про земне життя І. Вишенського закінчуються. Гадають, що він спустився у печеру, в якій і помер, очевидно, в 20-х рр. ХVІІ ст. [7, 192 с.]

Перебуваючи на чужині, Вишенський зміг гідно прислужитися вітчизні на ниві літератури. В сімнадцяти відомих нам листах-посланнях на Вкраїну він піднявся на захист переслідуваної православної віри, покривдженого українського люду, зневаженої національної культури. Аналізуючи творчу спадщину публіциста, М. Грушевський підсумовував: «Вишенський був сотворений на народного проповідника, трибуна, народного вождя, і гарячі переломні часи унії як не можна більше відповідали його вдачі».

Зупинимось на побіжній характеристиці лише деяких творів І. Вишенського. Одним із ранніх слід вважати «Писание до всех обще, в Лядской земли живущих» (1588). За характеристикою І. Франка, дана праця була поривом душі автора, демократичним бунтом проти богопротивних суспільних порядків, проти деморалізації світської і духовної влади. [7, 194 с.]

Обурений Брестською церковною унією 1596 р., І. Вишенський підготував «Писание к утекшим от православное веры епископом» (1598). Для письменника «згода» з Ватіканом -- це наслідок зради лжепастирів, яку боялись відповідальності перед народом за своє огидне, розгульне житая, віддалися під опіку римського папи. Автор дає вбивчу оцінку учасників унії, викриває порочну систему посвячення на церковні посади, запроваджену польським королем в Україні. У памфлеті протиставляється споживацьке, далеке від християнських постулатів життя кріпосників у єпископських мантіях і злиденне існування пастви. Вишенський закидає «вовководібним», із «ситими трибухами» владикам: «Вы их пота мешки полны грошми золотыми... напихаєте... а тые бедници шелюга, за што соли купити, не мают». У «Писании» порушується проблема рівності людей перед Богом і в громадсько-церковному житті. Зриваючи з «божих слуг» штучний ореол шляхетності і святості, Вишенський звертається до їх недостойного сумління: «Питаю теды тебе, ругателя имени, чим ты лепший от хлопа? Албо ты не хлоп такий же, скажи ми!» Публіцист доходить висновку, що «простаки христові», хлопи, «алчущие правды», «поруганные, посмеянные, битые и убитые -- лепшие и цнотлившие и славнешие» від владик, чиїми душами диявол володіє, бо ж «прості хлопи» тримаються батьківської віри і заповідей Христа.

Задля демократизації церкви Вишенський висуває ідею її соборного управління, за яким громада віруючих має «жребием» обирати собі пастирів, а вища влада мусить погодитись з цим. Проте, розуміючи, що реалізація подібного задуму за умови королівської монополії на призначені єпископів неможлива, Вишенський, як відмічав М. Грушевський, «доходить до крайнього радикалізму -- до повного церковного республіканізму, до непризнання єрархії і духовної власті». У своїй статті «Порада, како дася очистит церков Христова» (1600), І. Вишенський закликає простий український люд: «Лепше бо вам без владык и без попов от діявола поставленных до церкви ходити и православіє хранити, нежели с владыками не от Бога званными у церкви быти и с той ся ругать и православіе попирати». Звідси -- лише один крок до нової реформаційно-протестантської безпастирської церкви, до безпосереднього єднання людини й Бога.

В таких посланнях, як «Извещение краткое о латинских прелестях» (1588--1589), «Краскословный ответ Феодула», «Зачапка мудрого латинника с глупым русином» (1608--1609), Іван Вишенський, полемізуючи з єзуїтом Петром Скаргою, викриває войовничість католицизму щодо українства, виступає проти схиляння перед латино-польською освітою, за національну школу і благостворний вплив реформованої православної церкви в піднесенні культури і етики народу.

В одному з програмних творів полеміста «Обличение диавола-миродержца» (1599--1600) з'ясовується суспільно-етичний ідеал І. Вишенського. Ним є «голяк» Ісус, тобі чесність, добро, справедливість і безкорисливість. Цей їдеал у всій повноті можуть осягнути лише окремі праведники, доходячи до стадії монаха-аскета. Та до цього ж еталона мають прагнути й інші православні, щоб спорудити гармонійне суспільство рівності і братерства. Тобто в основі світогляду письменника лежить антропоцентризм, і людська особистість, та й суспільство майбутнього трактується з позицій раннього християнства. Така пос-тановка питання про людину як особистість, а не раба Божого, не бидла безсловесного єднає Вишенського з мислителями Відродження. [7, 195 с.]

Український письменник, педагог, культурно-освітній діяч Герасим Смотрицький виступаючи проти прагнення римського папи та єзуїтів католизувати український і білоруський народи, Г. Смотрицький засуджував політику полонізації, спрямовану на соціальне і національне гноблення українського народу. Ці мотиви особливо гостро звучать в його праці «Ключ царства небесного», яка написана у відповідь на книгу ректора єзуїтської Ярославської колегії Бенедикта Гербеста «Докази віри римської церкви. Історія грецького рабства заради єдності».

На противагу католицькому експансіонізмові Г. Смотрицький в дусі реформаційних ідей виступив з обстоюванням рівних відносин між віруючими у ранньохристиянську епоху, гостро критикував католицьку церкву, на вершині якої стоїть уподобаний до Бога, відірваний від пастви і навіть від інших ієрархів своєї церкви папа. Подібний церковний устрій він називав «богопротивним человекобожием», «идолопоклонством».

Цьому устрою Г. Смотрицький протиставляв рівність взаємовідносин ієрархів і пастви як рівноправного союзу віруючих. [4,122 с.]

Реформаційні ідеї Г. Смотрицького до певної міри поєднувалися з гуманістичними. Так, головними доброчестями людини він вважав славу, мужність, талант, активну діяльність, спрямовані на досягнення вищих цілей -- благо рідного краю, його захист, турботу про розвиток освіти, культури свого народу, захист віри предків. На його думку досягти вищого блаженства можна тільки тоді, коли перенесеш себе зі старого, обмеженого гріхами і спокусами зовнішнього світу до нового, підпорядкованого внутрішній духовній суті. Внутрішнє, духовне оновлення людини відбувається через самопізнання, самозаглиблення, які здійснюються на самоті молитвою, під час якої вона здатна ввійти в контакт з Богом, досягти рівня обожнення, тобто відкрити в собі Бога. Та все-таки, з його точки зору, вдосконалення людини йде не завдяки самозаглибленню у себе, відходу від світу, а за допомогою земного досягнення самоутвердження через активну діяльність, де основним є збереження православної віри як релігії предків, розвиток рідної мови і культури.

Звертаючись до історії, Г. Смотрицький розглядав її не як результат Божого промислу, а як історію діяльності видатних осіб, покликаних працювати над ко-нкретними практичними цілями. В цьому питанні від додержував давньорусь-кої традиції виходу за межі провіденціалізму, пошуку практичних причин істо-ричних подій в діях самих їх учасників. Водночас як представник течії тодіш-ньої реформаційної української думки він вважав, що здобути земну славу та успіх можна лише тоді, коли мета діяльності людини буде узгоджуватися з перетвореними у внутрішнє переконання основами християнського морального кодексу, зміцненням православної віри, розвитком вітчизняної культури, захистом свого народу від іноземного поневолення, конкретним взірцем чого вбачав

діяльність князя Острозького. [4, 125 с.]

2.3 Братства як захист православ'я

Найбільш яскравими проявами і водночас організаційними осередками загально-народного руху проти польсько-католицької експансії стали братства -- релігійні та культурно-просвітницькі організації, які виникали при церковних парафіях в Україні в XV -- XVII ст. Спочатку вони були переважно організаціями міщан, але поступово набули всестанового значення. Братства існували на членські внески братчиків і добровільні пожертви православних шляхтичів, церковників і міщан. Зокрема, шляхтянка Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству свій маєток під школу й шпиталь. На перших порах братства носили релігійно-благодійницький характер -- опікувалися церквою, влаштовували братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі, надавали своїм членам безпроцентні позички тощо. З часом вони здобули собі провідне місце в релігійному житті, ставши ініціаторами церковних реформ, усуваючи негідних священників, залучаючи до роботи у своїх парафіях талановитих проповідників, поширюючи духовну літературу. [12, 587 с.]

В XVI ст., із посиленням національного гніту на українських землях, братства набули значного громадсько-політичного і національно-культурного значення. Вони активніше виступають на захист прав українського населення -- звертаються зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилають посольства до короля тощо.Цим братства сприяли пробудженню в усього суспільства зацікавлення до громадської діяльності, зміцнювали моральність і національний дух, православну віру, ширили культуру й освіту. [8,149с.]

Найдавнішим і найвідомішим було Львівське братство при Успенському соборі, засноване 6л. 1453 р. Наприкінці XVI -- на поч. XVII ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Тернополі та інших містах України. Вони підтримували між собою тісний зв'язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, для чого обмінювалися статутами й виряджали до інших міст кращих проповідників. За кількістю членів братства були невеликими й нараховували, як правило, до кількох десятків чоловік. Однак діяльність цих невеликих орга-нізацій була надзвичайно ефективною. У XVII ст. велику роль у національно-культурному житті України відіграло Київське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі. Воно одразу стало головним консолідуючим центром для всієї України.

До Київського братства крім київських міщан і української шляхти, вступило також і Запорізьке Військо на чолі з Петром Сагайдачним.[12,603с.]

Особливу увагу братства приділяли духовній сфері життя, слушно вважаючи, що моральному та ідейному чинникам у протиборстві належить вирішальна роль. Братчики розуміли, що без національної інтелігенції годі й думати про забезпечення своїх природних прав. Тому з кін. XVI ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність. Вони організовували навчальні заклади, які багато зробили на ниві просвітництва, підтримували книгодрукування, збирали бібліотеки. З появою братських шкіл підвищується рівень викладання й поглиблюється зв'язок освіти з національним життям. Вже перша Львівська братська школа, відкрита наприкінці 1585 р., мала елементи вищої освіти, Школа мала всестановий характер, у ній вчилися діти як заможних, так і бідних батьків, сироти. Про величезну повагу, якою користувався цей заклад, свідчать звернення до нього інших братств із проханнями надати пораду, вирядити вчителів, про-повідників, надіслати книги. [12,604с.]

Іншою важливою сферою діяльності Львівського братства, як і деяких інших братств, було книгодрукування. Коли до Львова приїхав Іван Федоров - друкар, якого вигнали з Москви за спроби використати свою, як там вважали, «блюзнірську» нову техніку книгодрукарства, - братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з'являється його перша книжка «Апостол».

На початку 1580-х років друкарню викупило Львівське братство, перетворивши місто на центр православного книгодрукування.

Своєю подвижницькою діяльністю братства спричинилися до національно-культурного відродження України наприкінці XVI ст. Вони зміцнили українське суспільство, яке тепер могло спертися на мережу шкіл, друкарень, кадри освічених людей. Водночас братський рух мав і ряд вад: відсутність стабільних організаційних форм та узгоджених дій між окремими братствами, фінансові проблеми, постійне втручання у внутрішні справи церкви, чому різко противилися православні ієрархи. Саме суперечки з вищим духовенством стали одним із чинників укладання Берестейської унії. [13, 187 с.]



Розділ 3. Феномен берестейської церковної унії 1596 року та її місце у національно-культурній та релігійній історії українського народу

3.1 Берестейська Унія: причини, хід, наслідки

Берестемйська умнія-- рішення Київської митрополії Руської православної церкви на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності. Унію (від лат. unio -- союз) формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року. (дод. В)

Ця подія, одна з найважливіших подій в історії церковного життя в Україні. Внаслідок чого утворилась Українська Греко-Католицька Церква. Була викликана необхідністю виправити наслідки церковного розколу між Римським Престолом та Константинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054. Кроки до цього робилися не один раз, але реальні можливості полагодження цього питання склалися лише в 16 ст. Сприяла цьому, насамперед, кризова ситуація, у якій перебувала православна церква в Україні. Проявами її були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного (1589) Московського Патріархату, непродумані кроки Константинопольського та інших східних патріархів, тощо. Важливим фактором, що спонукав до укладення унії з Апостольською столицею, була необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації української світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським. Ідея укладення унії знайшла прихильників і в польських державних та церковних колах, які мали тут свої розрахунки. Однак, як показав дальший розвиток подій, їхні сподівання не справдилися. [13, 192 с.]

Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.

Основні причини укладення унії для православних єпископів. Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:

а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;

б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;

в) необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;

г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу. [15, 386 с.]

Основні причини укладення унії для католицьких священиків і польської шляхти. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:

а) необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;

б) можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.

в) майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.

Таємні переговори. У 1590 р. частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сигізмундом III, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 р. єпископи Луцький К. Терлецький і Володимирський I. Потій після видання королем універсалу, у якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і київський митрополит М. Рогоза за дорученням Папи Римського Климентія VIII скликали в Бресті церковний собор для офіційного проголошення унії.

Розкол собору. Проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:

Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер. [15, 387 с.]

Не торкаючись давніх часів історії України, нагадаємо деякі події останніх двох з половиною століть. У 1396 році говорили про можливість сполучення Православної та Католицької Церкви на нараді Яґайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком; поділяючи бажання об'єднати Церкви, митрополит вважав за конечне скликати для цього собор, про що сповістив патріарха. На тому справа й закінчилася.

Року 1418 питання унії було порушене на Констанцькому Соборі, але знову в площині скликання собору з участю з обох сторін знавців канонічного права.

Найактуальніше постало питання унії на Флорентійському Соборі в 1439 році, коли митрополит Ісидор, грецький патріот, приєднався до унії, розуміючи її, як творення Єдиної Церкви. В Україні, крім невеликого числа магнатів, широкі маси залишилися при своїй вірі, хоч не виявляли ворожості до унії. Проте, латинське польське духовенство виявляло до неї ворожість. [15, 388 с.]

З середини XVI ст. появляються палкі полемісти, які ведуть боротьбу проти Православної Церкви. Серед них визначалися Бенедикт Герберст, галичанин з Перемищини, та Петро Скарга (Павензський), єзуїт. У своїй книзі «Про єдність костьолу Божого» (1577) p.) Скарга гостро засуджував православну віру і доводив конечну потребу злуки з Римом, посилаючись при тому на перспективи розвитку освіти та культури і на матеріальні вигоди для української шляхти, які дала б їй унія, а ще більше для православного духовенства, яке вийшло б із приниженого стану. Він вважав, що справу злуки повинен вирішити Собор із православних та католиків. Цю блискуче написану книжку присвячено князеві Костянтинові Острозькому. [15, 389 с.]

Справу унії підтримували -- папський леґат Антоній Поссевінс. який їздив у цій справі до Москви, та другий леґат Нунцій Бальонетто, який мав у тій справі конференції з кн. К. Острозьким та його синами.

Костянтин Острозький був патроном понад 1000 церков у своїх маєтках, бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об'єднання з Католицькою Церквою, але не в формі підкорення одної другій. Острозький мав однодумців і великий авторитет в колах української шляхти, міщан, вищого духовенства. (дод. Г)

Наприкінці XVI ст. поновилися заходи в справі унії, при чому її ініціаторами, несподівано, були православні владики. Значною мірою спричинилася до цього політика двох патріархів -- Йоакима і, особливо, Єремії -- під час подорожування їх по Україні: вони стали на бік братств, дозволивши собі зневажливо поставитися до владик. Незадоволення владик викликали позбавлення сану митрополита Онисифора за двоєженство (був двічі одружений), висвята на митрополита Михаїла Рогози, обраного лише світськими особами, і призначення єпископа Луцького, Кирила Терлецького, екзархом патріарха, нібито контролером над митрополитом, -- сан, якого не було раніше. Наслідком всіх цих умов поволі в різних колах православних стала ширитися думка про унію, в надії, що вона оздоровить церковну атмосферу. [15, 392 с.]

Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися -- Кирило Терлецький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пинський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський та Белзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був лист до короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу папи. Справу тримали у великій таємниці, і навіть не всі єпископи знали про переговори з королем.

Число спільників серед єпископів зростало. Року 1591 на Перемиську кафедру по смерті єпископа король номінував шляхтича Михайла Копистенського, що мав жінку. Патріарх заборонив висвячувати його, але грамота спізнилася. Православні, знеохочені непорядками в Церкві, приймали чутки про унію в значній мірі індиферентне. Пішов за унією Тишкевич, один із стовпів Православної Церкви. Інакше поставився до тієї справи князь Костянтин Острозький. На Собор, що відбувся 1593 року, він надіслав «артикула-умови, на яких Українська Церква може об'єднатися з Католицькою: 1) збереження обряду; 2) заборона католикам забирати православні церкви; 3) заборона переходити на латинський обряд; 4) зрівняння православного духовенства в правах з католицьким; 5) повідомлення в справі унії патріархів; 6) повідомлення про те Москви і Молдавії; 7) поліпшення внутрішніх справ Православної Церкви та 8) відкриття шкіл для православного духовенства. Ці «артикули» князя К. Острозького не проголошено на Соборі. [17, 67 с.]

Князеві Костянтинові Острозькому довго не розкривали конспірації переговорів, а коли нарешті він про них довідався, то був дуже обурений, що таку велику, всенародну справу робилося потайки. Володимирський єпископ Іпатій Потій, що був його приятелем з давніх часів, з сльозами, на колінах благав князя приєднатися до унії, але князь залишився непохитним і попередив, що буде боротися проти унії, проведеної в такий спосіб. Вимогу князя Острозького скликати собор, щоб обговорити справу унії. Потій та Терлецький передали королеві, але він, не рахуючись з соборноправністю Православної Церкви, рішуче відмовив, мотивуючи тим, що лише владики без мирян можуть рішати справу злуки. Король боявся, що на соборі виявиться сильна опозиція, і наказав делегатам їхати негайно до Риму.

Не діставши згоди на скликання собору, кн. Острозький видав «Окружник» проти унії, особливо проти тактики владик. «Окружник» справив велике враження. В той же час кн. Острозький вирядив посланців на з'їзд протестантів, який зібрався в Торуні, запрошуючи їх взяти участь в протиунійному соборі.

Наприкінці 1595 року делегати владик -- єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький -- прибули до Риму і на аудієнції у папи Климента VIII склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську Православну Церкву із збереженням її обрядів. [17, 72 с.]

Вістки про те, що єпископи пристали на унію, викликали в Україні хвилювання. На сеймиках воєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського шляхта доручила депутатам заявити протест проти самовільного вчинку владик, які не мали уповноважень та згоди на прийняття унії.

Внаслідок прохань православних, виїхав до Литви протосінкел Царгородського патріарха Никифор, видатна особа в патріархаті: він був ректором еллінських наук в Падуанському університеті і деякий час був намісником кількох патріархів. По дорозі до Литви протосінкел був заарештований, але втік із в'язниці, треба гадати, завдяки допомозі кн. К. Острозького.

На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор у Бересті. Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса, протосінкела Александрійського патріарха, кількох грецьких єпископів, митрополита Білгородського.

З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі єпископи: Львівський -- Осніковський, Луцький -- Мацейовський та Холмський -- Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників: крім того воєводи: Троцький -- Микола Радзівілл-Сирітка. канцлер Сапіга, Берестейський староста Халецький. Прихильники унії зібралися в церкві св. Миколая.

Православні засідали за грецьким звичаєм: миряни та духовні окремо. Три прохання Православного Собору до владик -- насамперед до митрополита Михаїла Рогози прибути на Собор -- залишилися без відповіді. Справа була тяжка: об'єднати ці дві частини Собору було неможливо -- насамперед через участь протосінкела Никифора та інших греків, яких король наказав арештувати і яких охороняв князь К. Острозький. Не погодилися приєднатися й православні до католицької частини Собору, не зважаючи на намовляння королівських послів. Так постало два Собори. [16, 417 с.]

9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євангелією в руках проголосив, як екзарх патріарха, декрет, яким позбавляв митрополита Михаїла Рогозу та п'ять єпископів -- Володимирського, Луцького, Полоцького, Холмського та Пинського -- їх сану за самовільне піддання папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити владик-уніатів церковних дібр, якими володіти могли тільки православні.

На проголошення унії Православний Собор відповів протестом, бо, мовляв, вчинили її без відома православних кілька владик. Але міські суди, крім Володимирського, відмовилися вписувати протестацію. Акти переслано до патріархату, і патріарх Мелетій Пігас затвердив усі постанови Собору. Управління Церквою, до обрання нових єпископів, він доручив екзархам: Гедеонові Балабанові, протосінкелові Кирилові Люкарісові та князеві К. Острозькому.