Східна Україна на рубежі середньої-пізньої бронзи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ АРХЕОЛОГІЇ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Спеціальність - 07.00.04 - археологія

СХІДНА УКРАЇНА НА РУБЕЖІ СЕРЕДНЬОЇ-ПІЗНЬОЇ БРОНЗИ

САНЖАРОВ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

Київ - 2007

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми зумовлена необхідністю проведення на базі побутових та поховальних джерел комплексного дослідження процесів розвитку культур катакомбної спільноти, які включають новітні і інноваційні перетворення в перехідний період рубежу середньої-пізньої бронзи на території Східної України. Робота присвячена опрацюванню великих за обсягом пізньокатакомбних, фінальнокатакомбних бабинського типу та абашевських матеріалів, їх систематизації, аналізу та узагальненню на тлі синхронних старожитностей лісостепової та степової зон півдня Східної Європи. Широкі зіставлення побутових та поховальних пам'яток дають можливість вийти на якісно новий рівень оцінки проблем катакомбної культурогенези на останній стадії еволюції цілого блоку формувань пізньокатакомбної спільноти, успішне вирішення яких забезпечене станом вивчення бронзової доби східноукраїнського регіону.

Зв'язок роботи з науковими темами. Роботу виконано в рамках планової теми „Історія дослідження археологічних культур неоліту, енеоліту, бронзової доби України. Упорядкування джерельної бази” у відділі археології енеоліту-бронзового віку Інституту археології НАН України, державний реєстраційний № 0101U000592.

Мета та завдання дослідження. Ціллю роботи є систематизація та інтерпретація побутових і поховальних джерел, які характеризують фінал середньої та початок пізньої бронзової доби Східної України, на тлі зіставлення старожитностей лісостепової та степової зон Східної Європи.

Завдання дослідження такі:

1) характеристика, узагальнення та аналіз побутових і поховальних пам'яток межі середньої та початку пізньої бронзової доби Східної України;

2) зіставлення побутових та поховальних джерел;

3) визначення провідних факторів трансформаційних змін пізньо-катакомбної спільноти;

4) уточнення синхронізації провідних археологічних явищ на рубежі середньої та пізньої бронзової доби східноукраїнського регіону;

5) корекція послідовності зміни археологічних явищ;

6) розробка хронологічної колонки пізньокатакомбної і абашевської спільнот на території Східної України;

7) аналіз головних напрямків господарської діяльності та соціальної структури суспільства.

Об'єктом дослідження є процес формування, розвитку й трансформації пізньокатакомбної та абашевської спільнот в східноукраїнському регіоні.

Предмет дослідження є східноукраїнські побутові та поховальні пам'ятки, речові джерела межі середньої-пізньої бронзи.

Природно-географічні рамки теми охоплюють території переважно трьох адміністративних областей України - Луганської, Харківської та Донецької, що входять до складу Східної України. Північний кордон регіону відповідає 52^о, а південний - 47^о північної широти аж до лінії узбережжя Азовського моря. В широтному відношенні Східна Україна займає простір між 35^о та 40^о східної довготи, межує із заходу з Придніпровськім регіоном, а зі сходу - з державним кордоном Російської Федерації. Загальна площа становить близько 84,8 тис. км². Природно-географічні, фізико-геологічні та кліматичні характеристики регіону мають певні особливоті. Головною водною артерією регіону є річка Сіверський Донець. Її загальний плин на українській території становить близько 950 км. Лівобережні притоки Сіверського Дінця - Лопань, Харків, Хотомля, Великий Бурлук, Оскол, Жеребець, Красна, Борова, Айдар, Йовсуг, Ковсуг і Деркул. Правобережжя Сіверського Дінця живлять річки Берека, Казенний Торець, Бахмутка, Лугань, Луганчик і Велика Кам'янка. Річки південної частини регіону відносяться до басейну Азовського моря: Берда, Кальміус, Міус, Мокрий та Сухий Єланчики. Загальний рельєф - гористий з дуже чіткими та високими вододілами й чисельними рівнинами в межиріччях.

Північно-Західна частина регіону (Сумський та Харківський височинні лісостепи) відносяться до лісостепової зони. Інші території - степові ландшафти, які включають в себе західнодонецький степовий край, донецьку височинну область, приазовські височинні та низинні області. Серед ґрунтів переважають середньогумусні та чорноземи, в долинах трапляються солончаки. До заселення краю в XVII ст. основу рослинного покриву складали різнотравно-типчаково-ковилові степи з ділянками байрачних лісів та гаїв лісостепового типу, а в лісостепу - обмежені лісові масиви.

Хронологічні рамки роботи відповідають закінченню доби середньої бронзи й перехідному періоду до пізнього бронзового віку. Домінуючою складовою доби середньої бронзи були етапи розвитку населення племен катакомбної спільноти. На її фінал припадає пізньокатакомбний період - час існування населення фінальнокатакомбної спільноти бабинського типу й міграції носіїв доно-волзької абашевської культури. Початок пізнього бронзового віку визначається посткатакомбними культурними утвореннями й розповсюдженням покровської зрубної культури. В абсолютних датах хронологічні рамки дослідження охоплюють період від 2300 до 1800 рр. до н.е.

Джерельна база дослідження складається з 115 поселень із пізньокатакомбними та пізньоабашевськими матеріалами, на 30 з яких проведено розкопки, та понад 2000 поховань доби середньої - початку пізньої бронзи. Особливу увагу приділено керамічним колекціям з побутових пам'яток, які налічують 2121 посудину катакомбної та 516 посудин абашевської спільноти. Більшу частину базових побутових пам'яток виявлено та розкопано під час польових досліджень Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Методи досліджень. В роботі комплексно використовуються наступні методи: історико-порівняльний, типологічний, кореляційний, статистичний, картографічний, стратиграфічний і хронологічний.

Наукова новизна. Дисертація є першою у вітчизняній історіографії узагальнюючою роботою, що присвячена побутовим та поховальним джерелам Східної України рубежу середньої-пізньої бронзи, які були здобуті автором та іншими дослідниками. Її наукова новизна визначається, насамперед, тим, що в роботі запропонована оновлена концепція інтерпретації розвитку пізньокатакомбної та абашевської спільнот регіону в системі синхронних старожитностей півдня Східної Європи.

Автором встановлено, що на теренах Східної України на етапі закінчення доби середньої бронзи еволюційний розвиток пізньокатакомбної культурно-історичної спільноти набув змін внаслідок зовнішнього абашевського впливу, перейшовши у фінальну стадію і спродукувавши витоки посткатакомбних явищ. Час перших контактів місцевих пізньокатакомбних племен з мігруючим доно-волзьким абашевським населенням розвинутого етапу пав на 22 ст. до н.е., по тому мали місце демографічні процеси в межах фінальнокатакомбних формувань бабинського типу, пізньоабашевської та фінальноабашевської спільнот.

Уточнено механізм розвитку пізньокатакомбних утворень та провідна роль в подальшому культурогенезі харківсько-воронезької культури, в складанні якої брали участь групи населення пізньої рєпінської, донецької, середньодніпровської (лісостепової), інгульської та маницької катакомбних культур. Умови формування старожитностей бабинського типу були забезпечені аридизацією та змінами природного середовища, переселенням пізньокатакомбного та пізньоабашевського населення, міжплемінними контактами та інтегруючими процесами. Було визначено агресивний характер первинного абашевського втручання та відносна тривалість періоду поступового взаємного проникнення місцевих та прибулих традицій, який завершився розповсюдженням покровських зрубних старожитностей. Загальну схему періодизації та розвитку культур бронзової доби України автором доповнено горизонтом абашевських пам'яток, які поєднують і доно-волзькі, і трансформовані місцеві катакомбні традиції. Основою історико-культурних процесів періоду, що вивчається, є господарська діяльність у формі напівкочового скотарства та початкової стадії переходу до осілості, широкий спектр общинного ремісничого виробництва, експлуатація мідних копалень. Обґрунтовано існування початкової стадії соціальної диференціації, насамперед, катакомбного суспільства з різноранговим складом верхівки, пов'язаної з початком майнової першості.

Теоретична цінність дослідження полягає в узагальненнях, критичних оцінках існуючих та висунутих власних наукових положень та гіпотез, детально обґрунтованих на підставі історико-порівняльного методу шляхом комплексного аналізу археологічного матеріалу, в практичному використанні побудованих гіпотез відносно конкретних фактичних даних задля відтворення віх історичного процесу на межі ІІІ-ІІ тис. до н.е.

Практичне значення здобутих результатів. Результати дисертації можуть бути використані при написанні узагальнюючих робіт з первісної історії та археології, навчальних посібників і курсів лекцій для вузів, підручників для загальноосвітніх закладів, в створенні музейних експозицій, фондовій роботі й науково-просвітницькій діяльності. Джерельна база роботи може бути використана для паспортизації об'єктів археологічної спадщини та створення загального „Зводу пам'яток історії та культури України”.

Особистий внесок здобувача. Починаючи з 1978 р., автор досліджує пам'ятки доби бронзи Східної України, матеріали яких складають головну частину джерельної бази дисертації. В колективній монографії “Поселения неолита-ранней бронзы Северского Донца”, 2000 (співавтори О.О. Бритюк, Н.С. Котова, Є.О. Черних) автором написані передмова та фактологічні частини глав 1-3. В колективній монографії “Рідкісні бронзові знаряддя з катакомб Сіверськодонеччини та Донщини (III тис. до н.е.)”, 2001 (співавтор С.Н. Братченко) автор написав розділ 2 глави 1. В статтях, підготовлених у співавторстві з О.Я. Приваловою, О.І. Приваловим, А.Л. Нечитайло, В.І. Клочком, О.П. Журавльовим, О.О. Бритюком, Є.О. Чернихом, О.В. Принь, Ю.А. Леоненко автором написані частини, пов'язані з проблемами катакомбної культури доби середньої бронзи. Назви вказаних праць надані в списку основних публікацій за темою дисертації.

Апробація результатів дисертації. Базові засади дисертації були апробовані на засіданнях відділу археології енеоліту-бронзового віку ІА НАН України, на наукових міжнародних і регіональних конференціях у Києві (1991), Харкові (1995), Саратові (1997), Ростові-на-Дону (1998, 2002), Донецьку (2000), Луганську (2001, 2005), Тирасполі (2002) і Москві (2003).

Публікації. Основні результати дослідження відображені у 85 наукових працях, у тому числі одній монографії, двох колективних монографіях, одній брошурі й 21 статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України або прирівняних до таких. Інші праці надруковані в журналах і збірках регулярного профілю, тезах та матеріалах конференцій.

Структура роботи. Дисертація складається з вступу, п'яти розділів і висновків, що утворюють основний текст (328 сторінка), а також додаткової інформації, яка представлена списком використаної літератури та архівних джерел (595 позицій), списком скорочень, списком побутових пам'яток регіону (Додаток А - 15 сторінок, інформацією про базові поселення (Додаток Б - на 106 сторінках і 233 таблицями графічних ілюстрацій (Додаток В) з підрисуночними підписами на 16 сторінках, таблицею даних по пізньокатакомбному поховальному звичаю (Додаток Д - 14 сторінок). Загальний обсяг рукопису становить 767 сторінок.

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі подано загальну характеристику дослідження, обґрунтовано його актуальність, визначено новизну, хронологічні та географічні рамки, сформульовано мету й завдання дисертації, її практичне значення.

Розділ I. Історіографічний огляд та головні методи дослідження

Тривалий процес вивчення проблем культурогенези пізньокатакомбних і абашевських утворень кінця доби середньої й початку пізньої бронзи у східноукраїнському регіоні можна поділити на три періоди: 1) період накопичення та первинного осмислення джерел (кінець XIX - середина XX ст.); 2) диференціація джерел та уточнення змісту археологічних утворень (середина XX - 80-і рр. XX ст.); 3) розробка сучасних концепцій (90-і рр. XX - початок XXI ст.). Кожен з періодів характеризується зростанням і кількісної, і якісної бази джерел, виробленням власних підходів до їхньої інтерпретації. Широкий спектр проблем катакомбної та абашевської культурогенези ніколи не замикався виключно на теренах Східної України, проте саме її пам'ятки часто ставали центральними під час уточнення найважливіх і дискусійних питань формування й розвитку провідних типів пам'яток, археологічних культур та їх блоків.

Завдання культурно-хронологічної інтерпретації археологічних зібрань, здобутих до початку ХХ ст., було успішно вирішене В.О. Городцовим, який провів в 1901 та 1903 рр. розкопки курганів на території Ізюмського та Бахмутського повітів (Городцов, 1905; 1907). Завдяки використанню типологічного методу й стратиграфічних спостережень, В.О. Городцов на підставі східноукраїнських поховальних джерел довів наявність на території півдня Східної Європи палеометалічної епохи, а також виокремив ямну, катакомбну й зрубну культури доби бронзи. Поховання в катакомбних спорудах були об'єднані дослідником в донецьку катакомбну культуру. В аналітичній праці по виділенню нових культур В.О. Городцов ретельно дослідив варіанти могильних споруд, характер пози небіжчиків, їх орієнтацію за сторонами світу, склад поховального інвентарю.

Палеометалічна доба була поділена на етапи ранньої та розвинутої бронзи. По відношенню до виокремлення нових археологічних культур В.О. Городцов рекомендував приділяти особливу увагу „комплексам речових пам'яток” (Городцов, 1910; 1923). У результаті, методи, які були апробовані дослідником під час виділення культур доби бронзи - стратиграфічні, типологічні, класифікаційні, стали базовими для вітчизняних і закордонних фахівців (Сафонов, 2002). Фактично дослідник надав у розпорядження вітчизняної археологічної науки цілісну та передову для свого часу схему аналізу й зіставлення загальних результатів польових робіт. Теренові рамки виділених ним на матеріалах Східної України ямної, катакомбної та зрубної культур згодом були розширені в межах степової й лісостепової зон Європи, але саме „городцовські” старожитності до сьогоднішнього часу лишаються еталонами відповідних культурних утворень.

Певною мірою наукову спадщину В.О. Городцова з вивчення пам'яток доби бронзи східноукраїнського регіону майже до середини ХХ ст. продовжували його близькі колеги й послідовники С.О. Локтюшев (1930), М.В. Сібільов (1931), П.М. Піневич (1939), М.О. Макаренко (1933), В.М. Євсєєв (1937). Проте залучення до наукових побудов новітніх матеріалів в умовах сталінських репресій супроводжувалося ідеологічним тиском марксистської науки і затвердженням теорії стадіальності, згідно з якою ямні та катакомбні племена являли собою лише різні стадії автохтонного етногенетичного процесу (Круглов, Подгаецкий, 1935). 1938 р. О.О. Кривцова-Гракова, в рамках вказаної теорії, виступила з тезою щодо генетичної спільноти ямної та катакомбної культур. Марксистський тиск перетворився на тоталітаризм і прямі репресії до археологів. В.О. Городцов був позбавлений основних місць роботи, а М.О. Макаренка і С.О. Локтюшева фізично знищили.

В 40-50-рр. ХХ ст. польові дослідження на теренах Східної України згорнулися до мінімуму, але наука продовжувала розвиватися шляхом осмислення здобутих раніше матеріалів. Особливо актуальними стають питання виділення локальних катакомбних угруповань, варіантів культур, з'ясування характеру походження катакомбних старожитностей (Подгаецкий, 1939; Попова, 1955; Латынин, 1964). З шести синхронних катакомбних варіантів, виділених Т.Б. Поповою, в межах Східної України локалізували донецький (середньодонецький), харківсько-воронезький та північноприазовський. До регіону тяжіла також західна периферія волго-маницького варіанту. Всю катакомбну культуру Т.Б. Попова поділила на ранній, розвинутий та пізній етапи і зв'язала її ґенезу з ямними старожитностями.

До середини 60-х років минулого сторіччя джерельна база катакомбної спільноти збагатилася якісно новими матеріалами, завдяки фінансуванню розкопок об'єктів в зонах новобудов. Незабаром до наукового обігу були залучені результати досліджень Михайлівського поселення (Лагодовська, Шапошникова, Макаревич, 1962), могильників на р. Молочній, в Надпоріжжі і в зоні будівництва Каховського водосховища, результати розкопок поселень біля Кам'янки, Бабиного та Лівенцівки (Рыбалова, 1974; Добровольский, 1957; Братченко, 1969). Вагомі матеріали були здобуті під час дослідження курганів Південно-Українською (Лесков, 1967) і Північно-Кримською (Щепинский, Черепанова, 1969) експедиціями. На території Східної України поселення та кургани вивчалися С.С. Березанською, Д.Я. Телегіним, О.Г. Шапошниковою, В.І. Митрофановою, Т.О. Шаповаловим, Б.А. Шрамком, Є.В. Пузаковим та І.О. Післарієм. Матеріали катакомбної та абашевської культур були отримані на території Середнього Дону (Либеров, 1964; Пряхин, 1976; 1982).

Розмаїття катакомбних старожитностей на великих теренах півдня Східної Європи привело О.Г. Шапошникову до виділення катакомбної культурно-історичної спільноти (1969) як сукупності окремих катакомбних культур, і ця теза була принципово підтримана Л.С. Клейном (1970). Фактично на ближчу перспективу перед дослідниками ставилося завдання поглибленого вивчення локальних особливостей катакомбної спільноти (області).

На початку 60-х років було закладено підвалини основних концепцій культурогенези доби середньої бронзи. С.С. Березанська за матеріалами поселень виділила культуру багатоваликової кераміки (1960). С.Н. Братченко надав деталізовану характеристику катакомбних поховальних комплексів Сіверськодонеччини та Нижнього Дону (донецька культура, бахмутська й маницька змішані пізньокатакомбні групи) (1969). Кінець періоду середньої бронзи, за цим дослідником, репрезентовано культурою багатоваликової кераміки (КБК), що з'явилася на теренах України внаслідок міграційних процесів у пізньокатакомбний час. У особливу групу пам'яток з елементами КБК і бахмутських старожитностей С.Н. Братченко виділив поселення-фортеці біля Лівенцівки та Каратаєвого, поселення Східного Криму.

Помітною відмінністю наукового пошуку в 70-80 рр. ХХ ст. можна вважати постійне збільшення поховальних джерел бронзової доби, яке часто випереджало аналітичні можливості дослідників. У рамках катакомбної спільноти були виділені приазовсько-кримська й інгульська культури (Шапошникова, 1971; 1978). Висловлено гіпотезу щодо самостійного характеру катакомбних старожитностей Криму (Нечитайло, 1984; Тощев, 1990). На території України локалізовано харківсько-воронезьку, донецьку, дніпро-азовську, інгульську й передкавказьку (маницьку) культури (Братченко, Шапошникова, 1985).

На матеріалах Східної України І.О. Післарію вдалося визначити поховальні пам'ятки КБК і пов'язати їх походження з ямною, пізньокатакомбною та абашевською культурами (1983). В межах загальних кордонів поширення КБК С.С. Березанська локалізувала східний (донецький), південно-західний, середньодніпровський та нижньодніпровський варіанти (1986). Було звернено увагу на спадкоємність КБК з катакомбною культурою і необхідність синхронізації першої з абашевською.

Основний джерельний матеріал для вивчення Східної України за доби середньої бронзи здобуто в 70-80 рр. минулого сторіччя експедиціями Інституту археології АН УРСР, Харківського, Донецького і Київського державних університетів. Т.Б. Попова, Б.А. Шрамко та О.Г. Шапошникова локалізували пізньокатакомбні харківсько-воронезькі поховальні пам'ятки між верхньою течією Сіверського Дінця і правобережжям Середнього Дону.

В Подінців'ї невдовзі було відкрито й перші поселення - Тополяха 1 (Пузаков, 1971), Поляни 1 (Шрамко, Радзієвська, 1972), Пісчане 1 (Писларий, 1975). Ґенезу КБК (бабинських старожитностей) С.Н. Братченко прямо пов'язував із харківсько-воронезькими матеріалами (1969; 1977). Пізньокатакомбні пам'ятки Середнього Дону були об'єднані в середньодонську культуру, вивчення якої плідно ведеться А.Д. Пряхіним, А.Т. Синюком, Ю.П. Матвєєвим і Т.Ю. Березуцькою.

Особливе місце в середньодонській археології займає доно-волзька абашевська культура. А.Д. Пряхін припускає місцеве формування абашевської культури Середнього Дону (1971; 1976). Її південно-західні кордони він простежує до лівого берега Сіверського Дінця. Водночас дослідник не відкидає участі катакомбного населення у формуванні абашевської спільноти. Синкретична абашевсько-зрубна група відповідає змісту пам'яток покровського типу, які були здобутими П.С. Риковим під час розкопок Покровського могильника в Саратівському Заволжі (Рыков, 1927; Халиков, 1976; 1978; Максимов, 1978; Малов, 1978).

У 70-80-х рр. ХХ ст., завдяки дослідженню поселень Сердюкове 2, Олександрія, Капітанове 1, Іллічівка, Усове Озеро і Довгої могили біля с. Пришиб, з'явилася можливість конкретизувати характер абашевської присутності на території Східної України. Я.П. Гершкович зіставив поховальні абашевські старожитності Сіверського Дінця з пізніми матеріалами доно-волзької абашевської культури Середнього Дону, визначив специфіку східноукраїнських пам'яток у вигляді впливу з боку КБК (1978; 2002). С.С. Березанська, відмітивши умовність атрибуції східноукраїнських поховальних і побутових старожитностей абашевською культурою, синхронізувала їх з КБК, вказавши на наявність двох хвиль (ранньої та пізньої) абашевського проникнення на територію України (1987).

Від 90-х років минулого сторіччя вивчення пам'яток доби бронзи Східної України перейшло в стадію створення сучасних концепцій культурно-історичного розвитку. С.Н. Братченко представив ґенезу катакомбної спільноти в якості трансформації ямного культурного масиву, що зазнав кавказького впливу. На ранньому етапі регіон культурних модифікацій охопив Передкавказзя, Донщину, Подінців'я та Надазов'я, а на пізньому - дійшов до верхів'їв Сіверського Дінця й Дону на півночі й правобережжя Волги на сході. В пізньокатакомбний час центром культурогенези стали північні райони Сіверськодонеччини та Донщини, в зв'язку з чим для всієї спільноти було запропоновано таксон донецько-донська катакомбна культура (2001). Ґенезу пізньокатакомбних формувань (харківсько-воронезька (середньодонська) і пізньодонецька культури, пам'ятки маницького типу й поховання з керамікою з ялинковою орнаментацією) О.М. Смирнов пояснив поширенням у степовій зоні передкавказької культури, яке супроводжувалося зростанням мобільності місцевого населення й міжкультурними зв'язками (1996). За пізньокатакомбного часу відмічено міграцію інгульського населення в Півнечно-Східне Приазов'я та на Сіверський Донець (Гершкович, Шепель, 1988; Санжаров, 1991, 2001). Пізньокатакомбні старожитності Донецько-Оскольського межиріччя були виділені С.Й. Берестневим в особливу осколо-донецьку групу, синхронну середньодонській культурі, бахмутському та маницькому типам, КБК та доно-волзькій абашевській культурі (2001).

А.Д. Пряхін, Ю.П. Матвєєв і В.І. Бєсєдін окреслили територіальні рамки старожитностей середньодонської культури. Задля їх успішного вивчення вони відмітили необхідність комплексного аналізу поховальних і побутових джерел. Воронезькі дослідники визначили ґенезу пізньокатакомбної спільноти Середньої Донщини на підґрунті пізньоямних, донецьких та ямно-рєпинських складових (1990). В рамках цієї спільноти Т.Ю. Березуцька обґрунтувала виокремлення двох варіантів (правобережного й лівобережного), які сформувалися внаслідок впливу на місцеве населення традицій донецької та передкавказької культур (2003). На фінальній стадії доби середньої бронзи, за даними О.В. Кияшка, проходив також процес складання волго-донської спільноти, яка включила елементи середньодонської, маницької та бабинської (КБК) груп (2002).

Розроблена концепція генези бабинських старожитностей базується на дослідженнях С.С. Березанської, С.Н. Братченка та І.О. Післарія. В 1992 р. В.В. Отрощенко, слідом за О.Р. Дубовською (1985), розширив коло пам'яток КБК за рахунок групи правобічних поховань із східною орієнтацією, пов'язавши їх із похованнями жінок. Невдовзі Р.О. Литвиненко підтвердив існування раннього багатоваликого шару й обґрунтував існування трьох хронологічних горизонтів КБК на території Східної України (1994). Бабинські старожитності розглядаються ним в якості самостійної культури (2003). 2003 р. Р.О. Литвиненко ввів новий термін - „культурне коло Бабине” - як сукупність археологічних культур.

С.І. Берестнев запропонував синхронізувати бабинські й пізньокатакомбні старожитності, а також розмежувати їх тереново (2001). У результаті загального аналізу стану вивчення КБК С.С. Березанська 1998 р. поставила під сумнів монолітність та одноетнічність КБК. Після розкопок поселень Альошин Ручей, Серебрянське й Чернікове Озеро 1, які містили і абашевські, і катакомбні матеріали, С.М. Санжаров запропонував розглядати бабинські старожитності в якості фінальнокатакомбних, які склалися в результаті трансформації східноукраїнської пізньокатакомбної спільноти під впливом доно-волзької абашевської культури (1997, 1998, 2003, 2004). Воронезькі фахівці стали синхронізувати ранні абашевські матеріали лісостепового Подоння не тільки з фінальнокатакобним, але й з пізньокатакомбним прошарком місцевих пам'яток (Пряхин, 2004).

На початку 21-го сторіччя поглибився інтерес до проблеми розробок донецьких мідних копалень катакомбним, фінальнокатакомбним (бабинським) і абашевським населенням (Пряхин, 1996; Черных, 2003; Литвиненко, 2003; Братченко, 2004). А.Л. Нечитайло виділила локальний донецький металургійний центр, який функціонував в катакомбний час (1988; 2005). Одним із чинників абашевського проникнення до Східної України А.Д. Пряхін вважає намір оволодіти виходами мідної руди Слав'яно-Бахмутської улоговини (Пряхин, 1996). В цьому плані найперспективнішим бачиться продовження комплексного вивчення Картамиських мідних копалень (Пряхин, Отрощенко, Саврасов, Бровендер, 2003).

Виділені Я.П. Гершковичем і С.С. Березанською абашевські старожитності в Україні здобули різнобічну інтерпретацію. Р.О. Литвиненко об'єднав їх в пам'ятки покровського типу (1995), але найбільш ранні з них пов'язав з пізньою доно-волзькою абашевською культурою (2000). На думку А.Д. Пряхіна, в цих пам'ятках відображений процес переходу абашевської культури в зрубну (2003). Розкопками Роздольненського поселення підтверджено синхронність пізньопокровських і пізньобабинських матеріалів (Горбов, Усачук, 2001). З метою наближення вирішення покровської проблематики В.В. Отрощенко об'єднав абашевсько-покровські й покровсько-зрубні старожитності в покровську зрубну культуру (1997; 2002). Велике значення для вирішення покровської проблематики мала практика організації на базі розкопок Капітанівського поселення польових семінарів (1995-1999). В цілому, в українській археології комплекси вказаної пам'ятки репрезентують уже постабашевський імпульс (Бровендер, 2000).

Між іншим, не менш перспективними є й пошуки допокровських абашевських східноукраїнських старожитностей (Гершкович, 2003; 2005). Раніше їх наявність в Україні відкидали в зв'язку з відсутністю достеменних абашевських комплексів (Отрощенко, 2001). Однак в ході масштабних розкопок поселень в басейні Сіверського Дінця експедиціями Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля такі, насамперед керамічні, комплекси були отримані, і це ставить на порядок денний проблему уточнення абашевської культурної присутності в дослідженому регіоні. У зв'язку з цим С.М. Санжаров виділив місцеві пізньоабашевські та фінальноабашевські старожитності, визначив і типово абашевські поховання розвинутого етапу (2004; 2005).

Головні методи дослідження розкриваються в підходах до аналізу сукупностей монументальних та мобільних археологічних залишок, у висвітленні їхньої культурної атрибуції та інтерпретації окремих об?єктів, груп пам'яток, їх локальних територіальних угруповань, археологічних культур, надкультурних явищ у вигляді культурних блоків, культурних кіл і культурно-історичних спільнот, які маркують їх певний динамічний стан у вигляді періодів або етапів в регіонах розповсюдження.

Особливо цінним джерелом інформації для встановлення культурної належності, специфіки, ґенетичних зв'язків та часових меж в дослідженні визнано керамічний комплекс (Братченко, 1977; Пустовалов, 1982; Генинг, 1992; Смирнов, 1996). На підставі розроблених класифікаційних схем (Городцов, 1905, 1907; Пряхин, 1971, 1976, 1982; Братченко, 1976; Синюк, 1983; Смирнов, 1996; Березуцкая, 2003) із застосуванням типологічного методу керамічні колекції рубежу середньої-пізньої бронзи Східної України розглянуто з урахуванням характерних елементів формуючих мас, різних категорій посуду, частин та деталей форм, техніки нанесення орнаменту. В якості типів виділено загальні морфологічні особливості форм, а їх підтипів - домінуючі деталі. Під час аналізу кераміки в цілому застосовано формалізовано-статистичний метод з побудуванням графіків, діаграм і таблиць кількісного розподілу ознак. У статистико-стратиграфічному аналізі кераміки з поселень та поховань головну увагу приділено достатньо чисельним культурно-типологічним групам посуду. Об'єктивність висновків визначено наявністю еталонних комплексів кераміки, отриманих із поховань та одношарових поселень, та їх кореляцій.

Категорії іншого інвентарю (вироби з металу, каменю, кременю, кістки й рогу) в роботі розглянуто на підставі порівняльного методу з виокремленням головних типів та хронологічних змін деталей та їхніх форм.

Для уточнення культурної атрибуції поховальних пам'яток та їхньої хронологічної позиції зроблено багатопланове співставлення із синхронними пам'ятками сусідніх територій за однаковим набором ознак, які відбивають широку характеристику старожитностей. Уточнення хронологічних меж позицій груп інвентарю й археологічних груп здійснено на підставі стратиграфічних спостережень та радіовуглецевого датування знахідок.

У висвітленні питань культурної атрибуції та інтерпретації пам'яток розглянутого періоду Східної України в якості головних класифікаційних одиниць прийняті археологічна культура й культурно-історична спільнота. Під археологічною культурою розуміється група пам'яток, що займають визначену територію в певному хронологічному інтервалі, які мають низку самостійних безпосередньо простежених ознак.

Окремі територіальні групи східноукраїнських пам'яток, які демонструють тільки частковий прояв внутрішніх ознак, репрезентовані у вигляді груп або типів пам'яток. Їхній культурний зміст, набір внутрішніх ознак, динаміка й напрямки розвитку є різними і розглянуті окремо у відповідності до складових елементів, але в межах загального культурного комплексу. На підґрунті досліджених археологічних культур виокремлено локальні територіальні групи пам'яток у вигляді локальних варіантів.

У якості надкультурних утворень представлені групи культур, культурні блоки, культурні кола та культурно-історичні спільноти, що маркують великі територіальні об'єднання у вигляді провінцій та областей. Під культурно-історичною спільнотою розуміється група споріднених археологічних культур на певному динамічному рівні, які об'єднані не тільки великим простором, але й спорідненою матеріальною культурою, спільними шляхами розвитку в близьких географічних умовах, однаковим або близьким господарським укладом, соціальною структурою.

Задля визначення рівней динамічного стану культур, їхніх локальних варіантів, груп і типів пам'яток у часі та просторі використано терміни „період” та „етап”. При цьому, етап трактується і складова частина періоду. Ознаки динамічного стану надані в якості еволюціонуючих складових, що змінюються як за внутрішніми обставинами, і внаслідок інокультурних запозичень та впливів, припустимих трансформаційних змін головного змісту провідних ознак.

Таким чином, наведений огляд стану вивченості старожитностей Східної України межі середньої-пізньої бронзи та можливості використаних методів дослідження свідчать про велику значимість регіону для історичної долі провідних археологічних формувань доби бронзи лісостепової й степової зон Східної Європи.

Розділ II. Поселення. У розділі наведено систематизовані дані про поселення пізньокатакомбної, фінальнокатакомбної і абашевської спільнот реґіону. На підставі аналізу інформації про 112 поселень з матеріалами пізнього та фінального етапів катакомбної культури і результатів їхнього картографування встановлено, що 75% цих старожитностей сконцентровано на лівобережній терасі Сіверського Дінця та його притоках. У культурно-хронологічному плані їм близькі побутові пам'ятки Верхнього Дінця, в той час як правобережні поселення середньої течії та Північно-Східного Приазов'я демонструють перевагу фінальнокатакомбних ознак. Для всіх побутових джерел характерне домінування традицій харківсько-воронезької катакомбної культури. В меншій кількості представлені пізньодонецькі, бахмутські, маницькі й інгульські ознаки.

Пересічні площі катакомбних поселень сягають 0,25 га. Зазвичай житла будували вздовж терас і заселяли сплощені поверхні мисів або центральну частину надзаплавних пагорбів. Більшість пам'яток є багатошаровими. Гумусовані супісі донецьких терас і повільні темпи ґрунтоутворюючих процесів призвели до відсутності помітних прошарків між різними горизонтами, тому їхні межі визначаються переважно рівнями залягання типових матеріалів. Середня потужність катакомбних шарів становить 0,5-0,7 м. Наявність різноетапних одношарових поселень (Слов'яногірське, Піщане 2, Міжручайне, Трьохізбенка 3, Ярова 1, 2, Кайдащине 1) робить перспективним типологічне розділення знахідок і встановлення хронологічних особливостей для масових керамічних колекцій.

Далі, залежно від ступеню інформаційної значимості, викладено систематизовані відомості щодо характеру базових поселень регіону, матеріали яких адекватно відображені у звітах та публікаціях. Переважну увагу приділено особливостям топографічного розміщення об'єктів, наявності слідів житлових і господарських будівель, характеру керамічних комплексів і предметів матеріальної культури. З урахуванням провідної ролі кераміки у відображенні просторових та хронологічних параметрів археологічної культури, запропоновано численні графічні реконструкції форм різних типів посуду та систем їх орнаментації. І в межах чисельних керамічних колекцій великих поселень, і їхніх груп продемонстровано спадкоємність в еволюційному розвитку пізньокатакомбних і фінальнокатакомбних старожитностей, а також зафіксовано появу інноваційних ознак.

Виражена концентрація абашевських побутових пам'яток (22 поселення) припадає на лівобережжя Сіверського Дінця в межах Осколо-Айдарського межиріччя. Тут на теренах надзаплавних донецьких терас між нижніми течіями річок Жеребець і Красна, за безпосередньої наближеності до мідних рудопроявів Бахмутської улоговини, автором локалізовано 80 % всіх українських поселень абашевської спільноти, яка маркує зону первинного проникнення та мешкання населення - носіїв доно-волзьких культурних традицій.

У вузькому плані матеріальні свідоцтва, здобуті під час дослідження побутових пам'яток, в межах самостійних однокультурних (або близьких) горизонтів проявляють чисельні спільні та близькі ознаки, а в широкому - знаходять масові аналогії серед побутових пам'яток не тільки Східної України, але й широкої географічної зони від Південного Бугу на заході до Нижнього Поволжя на сході і верхів'їв Дону на півночі. Тривалий період проживання пізньокатакомбних і фінальнокатакомбних племен в східноукраїнському регіоні сприяв формуванню в їхньому середовищі власних внутрішньокультурних хронологічних відмінностей, а особливості міжкультурних зв'язків призвели до взаємного проникнення питомих ознак суміжних культур, до трансформації головного змісту і появи старожитностей із синкретичними рисами.

На підставі решток житлових приміщень пізньокатакомбних поселень (Слов'яногірське, Проказінське, Кайдащине 1, Альошин Ручей, Анрієва Горка, Піщане 2) встановлено домінування наземних легких жител з дерев'яними каркасами, поодинокими господарськими ямами й кількома вогнищами. На заключному пізньокатакомбному етапі з'являються довгострокові заглиблені житла типу напівземлянок з внутрішніми відсіками. У зв'язку з фіксацією абашевської кераміки й наявністю паралелей з абашевськими багатокамерними житлами з неглибокими котлованами, зроблено висновок щодо появи довгострокових поселень і заглиблених жител за пізньокатакомбного часу в результаті доно-волзького абашевського впливу (Пряхин, 1976).

З урахуванням схем класифікації катакомбної кераміки (Братченко, 1976; Смирнов, 1996; Санжаров, 2001; Березуцкая, 2003) обґрунтовано виділення в побутовому керамічному комплексі горщикоподібних високих посудин з високими розтрубними й прямими шийками, горщикоподібних посудин із звуженими шийками, приземкуватих горщиків, амфорок із боковими наліпами, ріпчастих горщиків, чаш та мисок. Орнаментальні елементи у вигляді багаторядних поясків, зиґзаґів, фестонів і трикутників догори вершиною, ялинкових та паркетних мотивів виконані відбитками шнура, валиками, гребінцевими та гусеничними штампами, пальцевими защипами й прочерками. Відмічене комбіноване застосування різних технік нанесення декору. Уточнено, що фінальнокатакомбна кераміка зберігає провідні катакомбні традиції розтрубношийних горщиків, але виявляє різноманітні варіації в оформленні частин тулуба, пропорціях, декорі. В її складі переважають модифікації горщикоподібних і банкуватих посудин. Визначені її інноваційні ознаки - жолобчастість шийок, ребристість внутрішніх поверхонь горловин, низькі й нависаючі плічка, валики на внутрішній поверхні шийок. В орнаментації переважають зиґзаґи, багатоярусні пояски, трикутні, ялинкові й паркетні мотиви, виконані валиками, прочерками, защипами й різними штампами. Відмічене закріплення пізніх типів валиків з глибокими пальцевими вдавленнями та нігтьовою насічкою незамкненими круговими поясками в спіральній системі. У складі однорідних керамічних колекцій наведено матеріали поселень Середнього і Верхнього Дону (Університетське 5, Шилівське, Борщеве 4, Мостище, Курине 1, Студенівка 3, Ізлегоща), Нижньої Донщини і Закубання (Лівенцівка, Гамовська Балка), Нижньої та Середньої Наддніпрянщини (острови Хортиця та Мала Хортиця, Дурна Скеля, Перун, Бабине 3), Нижнього Надбужжя (Мала Корениха, Матвіївка 1) і Криму (Кам'янка, Кірове, Планерське 1). У якості близьких розглянуто матеріали керамічних комплексів києво-деснянських поселень середньодніпровської культури.

Далі зіставлено предмети матеріальної культури, які чітко розподіляються в середовищі пізньокатакомбних і фінальнокатакомбних старожитностей широкої лісостепової і степової зон півдня Східної Європи і надійно ув'язані в межах однієї спільноти. Окремі вироби, включаючи також посуд, мають паралелі серед старожитностей доно-волзької абашевської культури.

Східноукраїнські побутові абашевські пам'ятки свідчать про належність до різних хронологічних проявів доно-волзької абашевської культури. Визначено, що більшість з них - це багатошарові поселення з майже обов'язковою наявністю пізньокатакомбного чи фінальнокатакомбного шарів. На таких пам'ятках абашевські напластування виділено виключно у вигляді стратиграфічних горизонтів, рівні яких стикуються з попередніми та наступними відкладеннями. Одношарові поселення поодинокі й датуються переважно фінальноабашевським часом.

Ґрунтуючись на особливостях керамічних колекцій, запропоновано поділ місцевих абашевських матеріалів на дві групи - ранню та пізню, які відповідають більшою мірою пізнім і фінальним (заключним) абашевським старожитностям Середнього Дону. На поселеннях кераміка цих груп трапилася в різних поєднаннях, але основу для її типолого-хронологічного поділу дають пам'ятки з домінуванням матеріалів однієї з них. Розглянуто характер формуючих мас різного часу та технологічних особливостей кераміки. Систематизовано дані про житлове будівництво, склад керамічних комплексів та артефактів.

До закінчення пізнього та фінального етапів абашевської культури віднесено рештки наземних жител на поселеннях Чернікове Озеро 1 і Перебійне Озеро, які супроводжувалися господарськими ямами, вогнищами і численними розвалами посуду, що фіксували обставини закінчення життєдіяльності через непередбачені зміни умов життя. Пізніший абашевський характер відрізняють житлові конструкції на Капітановому 1 і 2, Іллічівці, що маркують покровсько-зрубний характер культури.

Окремо наведено порівняльний аналіз керамічного комплексу. Серед пізнього абашевського посуду виділено дзвоноподібні, горщикоподібні й банкуваті типи, які відповідають класифікації доно-волзької абашевської кераміки (Пряхин, 1976). Відмічено жолобчастий профіль посуду, внутрішні ребра на горлі, типові орнаменти із зон жолобків, зигзагів, ромбів, трикутників з відбитків шнуру, прочерків, штампів і защипів. Указано на наявність елементів катакомбних декорів - наліпні й виділені валики. Фінальноабашевський керамічний комплекс включає дзвоноподібні форми, горщикоподібні й банкуваті посудини, які відрізняються „чисельністю проміжних різновидів та індивідуальних форм” (Беседин, 1994). В орнаментації домінують прокреслені зигзаги, пояски з відбитків різних штампів і пальцевих защипів, ряди незамкнених кругових поясків в спіральному стилі, наліпні валики. Важливою особливістю є широке застосування орнаментальних виразних розчосів у вигляді горизонтальних, вертикальних і скісних зон. Проведено порівняння окремих типів виробів.

Розділ IІІ. Загальна характеристика поховань. Вирішення проблем комплексного аналізу джерел передбачає характеристику поховальних старожитностей, які відповідають природі наведених в попередніх главах побутових пізньокатакомбних і абашевських пам'яток, що репрезентують загальний напрям культурогенези у східноукраїнському регіоні на рубежі середньої-пізньої бронзи.

Спочатку запропоновано аналіз пізньокатакомбних поховань, здійснених у катакомбах. Наведено головні відомості про поховальний звичай та речовий комплекс поховань харківсько-воронезької та пізньодонецької культур і окремих груп - поховань з керамікою, прикрашеною ялинковим орнаментом, бахмутської, маницької (передкавказької), інгульської (Попова, 1955; Шапошникова, 1969; Братченко, 1976; Братченко, Шапошникова, 1985; Санжаров, 1991, 2001; Смирнов, 1996; Берестнев, 2001). Визначено домінуюче значення Н-подібних катакомбних споруд, слабозібганих поз небіжчиків на правому (рідше - лівому) боці, різні варіанти орієнтацій, наявність кісток ВРХ та ДРХ, склад керамічних колекцій, категорії речового супроводу. Поховальний звичай всіх катакомбних груп зводиться до ознак, близьких до катакомбної обрядовості загалом. Тотожними є також і основні категорії інвентарю. У вираженому вигляді культурні особливості фіксуються тільки на рівні окремих типів посуду та орнаментів.

Задля зіставлення з побутовими пам'ятками окремо розглянуто репрезентативну вибірку пізньокатакомбних поховань із регіону основних місцезнаходжень масиву східноукраїнських пізньокатакомбних поселень на лівобережній частині Сіверського Дінця в межиріччі Осколу та Деркулу (147 поховань з 42 курганів). Матеріали вибірки підтверджують однорідність всіх поховань та їхню тотожність загальному комплексу пізньокатакомбних джерел. Стандартний набір поховального інвентарю є типовим для фіналу доби середньої бронзи на території Східної Європи. З огляду культурної належності встановлено багатокомпонентний склад пізньокатакомбних поховань.

Розглянуто також групу пізньокатакомбних поховань, здійснених у ямах. Небіжчики покладені на правий чи лівий бік у слабозібганому стані. Інвентар є типовим для пізньокатакомбної спільноти, але склад керамічних колекцій переважно демонструє традиції пізньодонецької та харківсько-воронезької культур, а також змішаних пам'яток бахмутського типу. Окремі поховання в ямах відрізняються наявністю елементів підбійних конструкцій і по всьому периметру дна, і вздовж однієї із стінок.

Далі відмічено, що зміст фінального етапу катакомбної спільноти знаходить відображення в фінальнокатакомбних похованнях, які іншими дослідниками трактуються в якості багатоваликових або бабинських. На відміну від еволюційної картини переростання побутових старожитностей з пізньокатакомбних у фінальнокатакомбні, поховальний звичай демонструє, на думку автора, поступове відмовлення від традицій катакомбних споруд (катакомба - яма зі заплічиками, яма з підбоєм, яма дзвоноподібної форми) і перехід до устрою поховань в простих ямах. Небіжчиків клали як безпосередньо на дно ям, так і до дерев'яних споруд типу зрубів та рам. Характерним було зібгане розміщення на лівому чи правому боці з орієнтацією як до заходу, так і до сходу (Писларий, 1983; Дубовская, 1985; Отрощенко, 1992; Литвиненко, 1994; Берестнев, 2001). Майже обов'язковим елементом обряду стала наявність кісток жертовних тварин. Посуд використовували, головним чином, у виконанні тризн. У порівнянні з пізньокатакомбними похованнями значно обмежено кількість поховального інвентарю. Кераміка відповідає пізньокатакомбним формам та орнаментам. Основний тип репрезентований високими посудинами з декором із багаторядних ліній, зигзагів, трикутників, вертикальних рослинних зон і паркетних сюжетів, які зроблені відбитками шнуру, прочерками, штампами, защипами й різними валиками. Абашевський інокультурний компонент спостерігається у розповсюдженні ребер на внутрішній поверхні горловин та нависаючих плічок. Майже всі категорії інвентарю знаходять відповідності в пізньокатакомбному матеріальному комплексі. Певним виключенням є бруски з прорізями для прив'язування й пряжки зооморфного типу. Бронзові гривни, браслети, окуляроподібні підвіски, кременеві черешкові вістря стріл також знаходять відповідності серед абашевських старожитностей.

Виділення абашевських поховальних старожитностей на теренах України базується на розробках Я.П. Гершковича (1982), С.С. Березанської (1987), Р.О. Литвиненка (1993) і автора (2004). Враховано схеми можливого проникнення абашевських племен із Середньодонського регіону в лівобережжя Сіверського Дінця в межах Осколо-Айдарського межиріччя, що були запропоновані В.В.Отрощенком (1995).

Обґрунтовано атрибуцію окремих поховань із курганів біля Кремінної та Лимарівки в якості розвинутих абашевських. Такі пам'ятки відображують сліди первинних взаємних контактів мігрантів з аборигенним пізньокатакомбним населенням, сліди конфліктів і синкретизму чужорідних культурних традицій. Поховальні конструкції представлені прямокутними двохярусними ямними спорудами значних розмірів, орієнтованими за лінією схід - захід, південний схід - північний захід. Відмічено погану збереженість кістяків і наявність колективних поховань у різноманітних позах (випростане положення на спині, зібгане на правому або лівому боці, врізнобіч у покладенні рук), зафіксовані сліди травм і ушкоджень на тілах небіжчиків. Характер пізньоабашевських і фінальноабашевських поховань встановлено за похованням кургану 2 біля Пришибу (Гершкович, 1982), похованнях із Нижньої Бараніківки (Братченко, 2003) і Слов'яногірська (Санжаров, Литвиненко, 1992). Автором визначено важливу особливість останніх - виключно впускний характер у фінальнокатакомбні (бабинські) кургани (1998). Поховання характеризуються прямокутними ямами з дерев'яним перекриттям, зібганим на лівому боці положенням померлих і орієнтацією до півночі. Нечисельний поховальний інвентар в основному представлено посудом пізньоабашевського та фінальноабашевського типів. Відсутність інвентарю в похованнях розвинутого етапу доно-волзької абашевської культури обґрунтовано лімітуванням витрат матеріального статку в процесі міграційного руху (Санжаров, 2004). Найпізніші абашевські поховання регіону маркуються лише окремими абашевськими ознаками й загалом ототожнюються з покровською зрубною традицією.

Розділ ІV. Свідоцтва господарчої діяльності та соціальна структура. Аналіз існуючих джерел дає можливість установити провідну роль скотарства в господарстві племен пізньокатакомбної і фінальнокатакомбної спільнот. Визначення кісток тварин із цілої низки східноукраїнських побутових пам'яток, яке було зроблено О.П. Журавльовим (2001; 2004), свідчить про домінування в череді свійських тварин ВРХ - 48,5 %. З них ѕ представлено кістками дорослих самок, що могло бути зумовлене лише наявністю достатньої кормової бази. Проілюстрована спадкоємність порід ВРХ впродовж усього пізнього й фінального періодів існування катакомбної спільноти, а також відмінність від порід, що відомі за матеріалами зрубних поселень. Загальна питома вага овець та кіз становила 24,5 % (з них вівці - 75 %, кози - 25 %). Оскільки перевага кіз в стаді ДРХ можлива лише за умови їх пристійлового або присадибного утримання були здобуті додаткові свідоцтва напівкочового укладу життя пізньокатакомбних племен. Помітна питома вага свійської свині (13 %) не може однозначно вказувати на осілість давнього населення, тому що етнографічні приклади вказують на можливість вільного утримання та випасу цих тварин. При рухомо-осілому укладі життя й використанні описаних катакомбних поселень в якості регулярних зимівок, молоді тварини могли відпускатися на вільні пасовиська під час літніх відкочівок. Це підтверджено перевагою в складі кухонних решток кісток дорослих тварин. Питома вага коней в стаді - 11,17 %. Для пізньокатакомбного й фінальнокатакомбного населення доведено використання близьких порід коней. Натомість, в пізньокатакомбному середовищі домінували напівтонконогі тварини, яких могли використовувати в якості тяглової сили в запряжці, а в фінальнокатакомбній - тонконогі, що їх використовували для верхової їзди, адже судячи з історичних та етнографічних спостережень, верхова їзда можлива без використання уздечки та вудил (Шнирельман, 1980). Цей факт може ще раз підтвердити більшу мобільність бабинських племен. Вага собак серед свійських тварин становила 2,83%.