Державотворчі процеси в наддніпрянській Україні 1917-1920 рр.: історичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

УДК 9:342(477) “1917-1920”

Державотворчі процеси в наддніпрянській Україні 1917-1920 рр.: історичний аспект

Спеціальність 07.00.01. - історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Грибенко Олександр Миколайович

Луганськ 2007

Дисертацією є рукопис:

Робота виконана на кафедрі історії України Національного аграрного університету Кабінету Міністрів України

Захист відбудеться 22.05.2007 р. о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 25.051.04 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, вул. Ватутіна, 1, корпус 8, ауд. 309.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-А).

Автореферат розісланий 23.03 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради І.В. Довжук

український національний державність

АНОТАЦІЇ

Грибенко О.М. Державотворчі процеси в Наддніпрянській Україні у 1917-1920 рр.: історичний аспект. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Луганськ, 2007.

Дисертацію присвячено особливостям становлення та функціонування вищих органів влади у процесі державотворення в Наддніпрянській Україні у 1917-1920 рр. Тема і мета роботи зумовили використання широкого кола літератури і джерел, провідне місце серед яких, виходячи із завдань роботи, займають архівні джерела та нормативні збірники документів.

У дисертації виділені основні етапи державотворчого процесу в Наддніпрянській Україні у досліджуваний період. Основна увага приділена розкриттю статусу законодавчих і виконавчих органів влади в добу Центральної Ради, Гетьманату, Директорії.

Значна увага зосереджена на окремих аспектах становлення національної законодавчої бази, визначенні основних етапів у законотворчій діяльності українських урядів. Аналізується практика виконавчих органів влади у вирішенні національного та аграрного питань.

При цьому на основі широкого документального матеріалу доведено, що саме Українська Центральна Рада була інституцією, яка на початку ХХ ст. очолила національно-визвольний рух. Показано, що наявність протиборства політичних сил не сприяла утвердженню національно-демократичної моделі державності, послаблювала позиції національно-визвольних сил. Розкрито причини поразки Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, особливості становлення і утвердження радянської моделі державності в Україні.

Ключові слова: вищі органи влади, державотворчий процес, Наддніпрянська Україна, Центральна Рада, Гетьманат, Директорія, національна законодавча база, виконавчі органи влади, радянська модель державності.

Грибенко А.Н. Государственные процессы в Надднепрянской Украине в 1917-1920 гг.: исторический аспект. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Восточноукраинский национальный университет имени Владимира Даля, Луганск, 2007.

Диссертация посвящена исследованию государственных процессов в Надднепрянской Украине 1917-1920 гг., освещению вопросов функционирования высших органов власти украинских правительств.

Тема и цель исследования обусловлены использованием значительного массива литературы и источников, важное место среди которых занимают архивные материалы и нормативные сборники документов.

В диссертации выделены основные этапы процесса государственного строительства в Надднепрянской Украине в исследуемый период. Основное внимание уделено раскрытию статуса высших органов государственной власти в периоды Центральной Рады, Гетманата, Директории. На основе анализа документальные материалы украинской революции 1917 - 1920 гг. раскпрываются особенности функционирования органов высших власти в период Украинского Центрального Совета, Гетманщины, Директории. Раскрыты особенности становления и функционирования соответствующих органов советской власти в условиях гражданской войны в Украине.

Значительное внимание сосредоточено на отдельных аспектах становления национальной законодательной базы, определении основных этапов в законотворческой деятельности украинских правительств. Анализируются особенности практики исполнительных органов власти, в решении национального и аграрного вопросов.

Изложены стратегические и политические цели политических партий, которые имели своих представителей в органах законодательной и исполнительной власти во время функционирования Центральной Рады, Гетманата, Директории. Охарактеризованы социальные слои населения, которые соответственно поддерживали определенную форму государственного строя и власти.

При этом на основе широкого документального материала доказано, что именно Украинская Центральная Рада была тем политическим институтом, которая в начале ХХ в. возглавила национально-освободительное движение и была проводником идеи украинского государства на основе принципов соборности и суверенитета. Показано, что наличие противоборства политических сил не способствовало утверждению национально-демократической модели государственности, ослабляло позиции национально-освободительных сил. Также показано, что особенностью гетманского правительства было то, что оно формировалось не за партийным, а за профессиональным качеством.

Раскрыты причины поражения Центральной Рады, Гетманата, Директории, особенности становления и утверждения советской модели государственности в Украине.

Ключевые слова: высшие органы власти, процесс государственного строительства, Надднепрянская Украина, Центральная Рада, Гетманат, Директория, национальная законодательная база, исполнительные органы власти, советская модель государственности.

Gribenko O.M. State processes in Naddniprianska Ukraine in 1917-1920: historical aspect. - Manuscript.

Dissertation for the scientific degree of Candidate of Historical Sciences, specialty 07.00.01 - History of Ukraine. - East Ukrainian National University named after Volodymyr Dahl. - Luhansk, 2007.

Dissertation is devoted to the features of becoming and functioning of higher organs of power in the process of creation of the state in Naddniprianska Ukraine in 1917-1920. A theme and purpose of work stipulated the use of wide circle of literature and sources, leading place among which, going out from the tasks of work, occupy the archives sources and normative collections of documents.

In dissertation the basic stages of state process in Naddniprianska Ukraine are selected in an explored period. Basic attention is spared to opening of status of legislative and executive bodies of power in time of Central Rada, Get'manatu, Directory.

Considerable attention is concentrated on the separate aspects of becoming of national legislative base, determination of the basic stages in zakonotvorchiy activity of the Ukrainian governments. Practice of executive branches of power is analyzed in the decision of national and agrarian questions.

It is thus proved on the basis of wide documentary material, that exactly Ukrainian Central Rada was the institution which at the beginning of XX century led national liberation motion. It is shown that the presence of oppose of political forces was not instrumental in claim of national-democratic model of the state system, loosened positions of national liberation forces. Reasons of defeat of Central Rada, Get'manatu, and Directory, features of becoming and claim of soviet model of the state system in Ukraine are analyzed.

Keywords: higher organs of power, state process, Naddniprianska Ukraine, Central Rada, Get'manat, Directory, national legislative base, executive branches of power, soviet model of the state system.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми дослідження. Історичний шлях розвитку України і української державності надзвичайно складний і тернистий. Державотворчі процеси в Україні мають свої багатовікові корені і продовжуються досі. Проте в різні історичні епохи вони мали характерні властивості, які слід враховувати на сучасному етапі. Зокрема значний інтерес представляють особливості державного будівництва за часів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії і радянської влади в Україні. Політичні лідери зазначених форм державних утворень в Україні вивчаємого періоду намагалися впровадити свої власні принципи управління і часто не враховували попередні надбання у справі розбудови держави. Крім того при кожній владі існували серед політичного електорату різні погляди щодо цього питання, у яких не завжди зважалися інтереси народу України, а важливі рішення у більшості приймалися на догоду Західній Європі.

У процесі боротьби за утвердження державності протягом 1917-1920 рр. недооцінювалися соціальні аспекти. А відсутність національної єдності серед населення Наддніпрянської України і, передусім, серед політичної еліти Української держави, суперечки тощо спричинили послаблення Центральної Ради, чим і скористалися інші держави - Німеччина та Росія. Це сприяло утвердженню влади гетьмана при підтримці Німеччини та подекуди встановлення радянської влади, ініційованою “червоною” Росією. Конфронтація представників влади всередині країни, які керувалися різними принципами державотворення й мали різні політичні цілі, переросла у збройну боротьбу за владу. Вже за часів Директорії, в умовах поглиблення кризи, внаслідок відсутності єдності українських сил у справі державного будівництва республіка парламентського типу еволюціонувала до президентської. Директорія фактично набула рис воєнного режиму.

Досвід минулого, що вміщував як позитивні, так і негативні аспекти змін у державі, необхідно враховувати при здійсненні реформування сучасних державних структур і визначенні повноважень, завдань, взаємовідносин різних гілок влади. Між тим, державотворчі процеси протягом 1917-1920 рр. мало досліджені, хоча досягнення і прорахунки українського державотворення революційної доби сприяли б більш критичному та об'єктивному оцінюванню розбудови держави на сучасному етапі історії України.

Сьогодні процес державотворення в Україні набуде якісно нового наповнення за умов врахування уроків вітчизняної історії, виявлення взаємозв'язку між історичним досвідом і сучасними проблемами, забезпечення певної спадкоємності, поєднання українських здобутків з досягненнями світової практики державного будівництва, чим і визначається актуальність проблеми.

Зв'язок теми дисертації з науковими програмами, планами і темами. Дисертаційна робота виконана в рамках комплексної програми, що розробляється кафедрою історії України Національного аграрного університету і складовою частиною теми “Соціально-економічні перетворення в українському селі у першій половині ХХ століття: історичний аспект” (номер державної реєстрації 330. 138. 6: 93 - 94).

Об'єктом дослідження є вищі органи влади, як складові державотворчого процесу у Наддніпрянській Україні протягом 1917-1920 рр.

Предметом дослідження є етапи та принципи становлення законодавчої та центральної виконавчої влади, їх характерні закономірності, що безпосередньо впливали на процес розбудови Української держави.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1917-1920 рр., коли відбувалися процеси українського державотворення в умовах почергового, а іноді й одночасного існування декількох форм державної влади. Нижня межа визначається березнем 1917 р., коли розпочалися революційні події у Наддніпрянській Україні, верхня межа - листопадом 1920 р., коли завершилися національно-визвольні змагання остаточною перемогою радянської влади.

Територіальні межі охоплюють усі регіони Наддніпрянської України (умовний термін для позначення території Лівобережної та Правобережної України, яка до 1917 р. входила до складу Російської імперії крім Херсонської, Миколаївської, частково Одеської та Таврійської губерній).

Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб спираючись на архівні джерела, опубліковані матеріали та науковий доробок попередників і не претендуючи на повне та безперечне висвітлення всіх аспектів складної проблеми, дослідити особливості формування законодавчої та вищої виконавчої влади у процесі державотворення, динаміку змін статусу та форм діяльності органів державної влади в контексті боротьби певних політичних сил за владу в Наддніпрянській Україні за часів революційних подій 1917-1920 рр., зокрема, вирішити конкретні завдання:

дослідити стан наукової розробки проблеми;

показати основні віхи в розвитку української національно-державної ідеї в 1917-1920 рр.;

визначити етапи відродження української національної державності та пояснити вплив різних моделей державного управління періоду 1917-1920 рр. на процес державотворення;

проаналізувати альтернативні напрямки (національно-демократичний і радянський) в державотворенні в зазначений час, їх ідентичну легітимність, основні засади діяльності вищих органів представницької та виконавчої влади;

висвітлити особливості формування законодавчої бази, функціонування вищих органів державної влади;

розкрити проблеми і труднощі, що призвели до занепаду національно-державного напрямку у державотворенні, а також фактори, які сприяли утвердженню радянської форми державності;

проаналізувати здобутки і прорахунки українських урядів, зокрема у вирішенні національного і соціально-економічних питань;

Наукова новизна дисертації полягає в наступному:

- вперше в українській історичній науці здійснено спробу комплексного дослідження державотворчих процесів, які відбувалися в Наддніпрянській Україні протягом 1917-1920 рр. Виділені основні етапи цих процесів, розкрито особливості й тенденції кожного з них;

- введені до наукового обігу раніше невідомі та маловідомі документи, які значно поповнили джерельну базу з вивчаємого питання;

- дістали подальшого розвитку розкриття особливостей становлення і функціонування вищих органів влади, а також аналіз їх статусу та повноважень за часів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії та у роки УСРР;

- вперше, на якісно нових позиціях, чому сприяли матеріали нових джерел, охарактеризовано структуру та форми діяльності вищих органів влади у відповідності із стратегією політичних сил, представники яких входили до їх складу;

- сформульовано рекомендації щодо подальших наукових досліджень з історії України революційної доби.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що фактологічний матеріал і висновки дослідження можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з історії України; при складанні підручників і навчальних посібників для вищих навчальних закладів та загальноосвітніх шкіл; при проведенні лекцій і спеціальних курсів з проблем боротьби українського народу за державну незалежність, соборність власної держави; при розробці методичних рекомендацій, написанні курсових, дипломних та магістерських робіт.

Апробація результатів дослідження здійснювалась у формі виступів на семінарах, всеукраїнських науково-практичних конференціях (“Проблеми політичної реформи в сучасній Україні” (м. Київ, 2003); “Україна на межі тисячоліть: історія та сучасність” (м. Луганськ, 2006).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображені у 5 фахових публікаціях (без співавторів).

Структура дисертації обумовлена метою та завданням дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків (198 сторінки - основний текст) і додатків (20 сторінок). Список використаних джерел та літератури включає 543 найменування ( 46 сторінок). Загальний обсяг роботи складає (265 сторінок).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, об'єкт і предмет дослідження, хронологічні та територіальні межі, визначається його мета і завдання, розкриваються наукова новизна і практичне значення, містяться відомості про структуру й обсяг роботи.

Перший розділ - “Історіографія проблеми, джерельна база, та методологічна основа дослідження” - складається з трьох підрозділів, у яких аналізуються стан наукової розробки проблеми, джерела та представлена методологічна основа дослідження.

В історіографічному огляді дисертант класифікував наявні праці з досліджуваної теми відповідно до принципів проблемно-хронологічного аналізу та врахування місця їх опублікування.

Особливе місце серед історіографічних джерел займають роботи політиків, які безпосередньо впливали на державотворчі процеси. Це дослідження, публіцистична та мемуарна література діячів Центральної Ради - М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, О. Шульгіна; Української Держави -- П. Скоропадського, Д. Дорошенка, В. Липинського, Д. Донцова; УНР періоду Директорії -- С. Петлюри, І. Мазепи, Л. Цегельського, М. Шаповала. В них відображені цілі і завдання українських урядів щодо політичного перебудови України. Це відноситься і до праць радянських державних діячів, керівників Української радянської держави, як Є. Бош, В. Блакитний, А. Бубнов, В. Затонський, Г. Петровський, М. Подвойський Х. Раковський, М. Скрипник.

В радянській Україні у 20-х рр. ХХ ст. більш-менш об'єктивно розглядали українську історію 1917-1920 рр. М. Яворський, М. Скрипник, В. Сухино-Хоменко, М. Свідзінський, А. Річицький, М. Рубач, які у своїх дослідженнях першочергового значення надавали національному питанню у розгортанні Української революції протягом березня 1917 - квітня 1918 рр., наголошували на особливостях соціальної та національної структури населення, яка впливала на специфіку розвитку революції в Україні.

На початку 30-х років ХХ ст. у радянській історіографії оформилась концепція історії революції в Україні, що була заснована на марксистсько-ленінських ідеологічних засадах з національного питання. Події в Україні вже розглядалися як складова частина загальноросійської революції. На цих засадах ґрунтувалася вся наступна радянська історіографія (П. Гурчев, А. Лихолат). І тільки з середини 50-х років, у часи “хрущовської відлиги”, дослідники частково повертаються до тематики українських національно-визвольних змагань (І. Рибалко).

Наприкінці 60-х - у першій половині 80-х років були опубліковані праці І. Кураса, П. Варгатюка, В. Солдатенка, Ю. Кондуфора, В. Замлинського Л. Нагорної, С. Королівського, в яких автори ідеалізували національну політику більшовиків, а діяльність Центральної Ради розглядали як антинародну, контрреволюційну.

З проголошенням незалежності України в історичній науці намітилися принципові зміни у концептуальному підході як серед вітчизняних, так і серед зарубіжних вчених щодо висвітлення проблем державотворчих процесів в період революційних подій в Україні. Інститут історії України НАН України видав серію історичних зошитів (А.Грищенко, І.Хміль, О.Кудлай), якими було охоплено широке коло державотворчих проблем періоду 1917-1920 рр.

Деякий фактологічний матеріал революційної доби міститься у працях А. Андрусишина, О. Бойка, Д. Будкова, А. Грищенка, П. Варгатюка, В. Верстюка, В. Коваля, М. Копиленка, Т. Осташка, Р. Пирога, О. Реєнта, І. Рибалки, Р. Симоненка, В. Смолія, В. Солдатенка, І. Хміля, О. Щуся тощо.

У дослідженнях С. Кульчицького, Л. Решадька, Р. Матузка, Д. Яневського здійснюється спроба наукової оцінки місця і ролі Центральної Ради в процесі розбудови національної держави у 1917-1918 рр.

У новітній історіографії вивчаємого періоду, можна виділити три напрями: позитивне ставлення до подій (прибічники гетьманської держави - Ю. Павленко, Ю. Храмов і близький до них М. Держалюк); вкрай негативне ставлення (Солдатенко В.Ф., Мироненко О.М.); “центристські позиції” (С. Кульчицький, В. Сідак, Ф. Турченко, В. Верига (Канада), В. Дмитришин (США)).

Тематично деякі нові аспекти історії Української держави досліджували В. Бодрухін, І. Довжук, В. Литвиненко, П. Захарченко, Р. Симоненко, О. Тимощук, О. Яремченко, Г. Папакін, В. Клименко-Мудрий.

Останнім часом історіографія державотворчого процесу 1917-1920 рр. поповнилась узагальнюючими працями В. Литвина, О. Реєнта і О. Рубльова. Але поки що відсутні монографії, які комплексно досліджували б державотворчу діяльність Директорії УНР. Більш-менш узагальнюючою є лише праця В. Яблонського (Від влади п'ятьох до диктатури одного: Історико-політичний аналіз Директорії Української Народної Республіки. - К., 2001).

Чималий спектр окремих питань з державотворення в Україні у 1917-1920 рр. знайшов висвітлення у роботах українських вчених-юристів: Б. Бабій, Л. Потарикіна, О. Таранова, Б. Тищик, О. Вівчаренко, Н. Лешковича, П. Музиченко, І. Іванов, А. Захарчук. У полі їх зору перебувають усі державні утворення, які існували в Україні у той час, хоча певна перевага віддається національно-державним утворенням.

Внеском у дослідження проблем розбудови української державності у 1917-1920 рр. стали монографії М. Кугутяка, П. Лавріва, К. Науменка, В. Семененка, О. Скрипнюка, в яких, поряд з аналізом загальних проблем державного будівництва, значна увага приділена висвітленню державотворчих процесів на рівні регіонів України.

Наслідком інтересу фахівців у галузі історії держави і права до державотворчих процесів в Україні у 1917-1920 рр. стали дослідження А. Копиленка і О. Мироненка, присвячені українській державності часів Центральної Ради. В них на основі широкого кола документів, переважно архівних, досліджується політико-правова діяльність Центральної Ради, її центральних виконавчих органів -- Генерального Секретаріату, Ради Народних Міністрів тощо.

Певний інтерес становлять історико-політологічні праці Б. Вола, Я. Малика, Ю. Павленка, Ю. Храмова, Ю. Римаренка, В. Чуприни, колективна монографія “Українська державність у XX столітті”. Ці роботи значною мірою торкаються теоретичної спадщини української національно-державної думки, геополітичної ситуації, політичних подій, окремих питань організації та функціонування державних утворень в Україні 1917-1920 рр.

Історичні набутки української діаспори, матеріали якої використані у дисертації, також представляють інтерес, оскільки вони здебільшого ґрунтувалися на спогадах свідків, на матеріалах особистих фондів науковців діаспори, політиків, партійних діячів, які були обізнані з діяльністю українських політичних партій, що брали безпосередню участь у боротьбі за становлення української державності. Серед них слід зазначити Д. Андрієвського, Д. Дорошенка, Т. Гунчака, А. Жуковського, І. Лисяка-Рудницького, П. Мірчука, Р. Млиновецького, І. Нагаєвського, Н. Полонської-Василенко, М. Стахіва, Д. Солов'я, О. Субтельного тощо, але вони мають переважно загально-історичний, а не державно-правовий аналіз подій зазначеного часу.

Незважаючи на науковий доробок вчених у руслі порушеної проблеми, роль вищих органів влади у процесі державотворення в Україні протягом 1917-1920 рр. ще досі не став предметом комплексного, всебічного дослідження в спеціальній історико-правовій літературі, а тому деякі суттєві аспекти цього питання мають дискусійні й суперечливі оцінки, не позбавлені тенденційності та ідеологічних нашарувань.

Використовуючи новітні класифікаційні схеми джерел у вітчизняній історичній науці, автор систематизував джерельну базу з історії українського державотворення 1917-1920 рр., розподіливши її на групи.

Першу групу джерел становлять документи архівних фондів, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві (ЦДІА) - Ф. 317, 419. Вони допомогли охарактеризувати проведення судової реформи за доби Української держави та Директорії УНР. Також у Центральному державному архіві вищих органів влади і державного управління (ЦДАВО) - Ф. 118, 1060-1064, 1115; Центральному державному архіві громадських об'єднань (ЦДАГО) - Ф. 5, 17, у яких зберігаються матеріали про діяльність українських урядів Наддніпрянської України (статути, журнали, закони, відозви).

Другу групу складають опубліковані документальні джерела (збірники документів і матеріалів, офіційні документи, закони, постанови, інструкції, універсали, декларації, статути), серед яких перш за все слід виділити видання чотирьох універсалів Центральної Ради, декларацій, законів та збірники державних установ, в яких почалися друкуватися документи, присвячені окремій сфері життєдіяльності українського суспільства. За останні роки з друку вийшли перші фундаментальні комплексні видання документів, присвячені окремим етапам українського державотворення 1917-1920 рр. (Українська революція. Документи 1917-1921 рр. // Ред. Т. Гунчак. - Нью-Йорк, 1984; Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. У 2-х т. // За ред. П.П. Толочка та ін. - К., 1996; Український національно-визвольний рух. Березень - листопад 1917 року: Документи і матеріали. - К., 1997).

Особливої уваги заслуговують матеріали приватних щоденників, спогадів, листів, мемуари державних діячів та науковців, які складають третю групу джерельної бази - М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри, В. Петріва, Д. Дорошенка, П. Скоропадського, Л. Цегельського.

До четвертої групи джерел автор відніс публікації періодичних видань вивчаємого періоду. Аналіз періодики засвідчив, що розгляд державотворчого процесу знайшов відображення у пресі державних установ революційної доби (“Вісті з Української Центральної Ради”; “Вісник Генерального Секретаріату УНР”; “Вісник Ради Народних Міністрів”; “Вісник УНР”; “Державний вісник”), а також у громадській пресі - “Селянське слово”; “Республіканські вісті”; “Народна Воля”; “Республіканські вісті”, “Киевская мысль”; “Черниговская земская газета” тощо.

П'яту групу складає довідникова література (словники, енциклопедії, довідники, статистичні збірники), які присвячені історії українських конституційних актів (Яневський Д. Маловідомі конституційні акти 1917-1920 рр. - К., 1996; Конституції і Конституційні акти України: Історія і сучасність. - К., 2001). Є збірники документів, які носять універсальний характер. (Велика українська революція // Матеріали до історії відновлення української державності. - Нью-Йорк, 1967; Багатопартійна українська держава на початку ХХ століття: Програмні документи перших українських політичних партій. - К., 1992; Документи трагічної історії України (1917-1927). - К., 1999).

Комплексне використання джерел, підданих критичному оцінюванню, допомогло авторові вирішити головні завдання дисертаційного дослідження

Методологічну основу дисертації складають загально-методологічні принципи історизму, об'єктивності й науковості, що реалізуються за допомогою як загальнонаукових так і спеціально-історичних методів: проблемно-хронологічного та статистико-аналітичного (дослідження інформації із джерел, її систематизація та обробка), історико-порівняльного та історико-системного (визначення ролі окремих напрямів державотворення, підходів до визначення характеру державного устрою в Україні), історико-типологічного (аналіз основних напрямів і форм діяльності урядів, які існували в Наддніпрянській Україні у 1917-1920 рр.).

При написанні дисертації, використовуючи зазначені принципи та методи у роботі, автор виходив з головного джерела, який, на його думку, був рушієм революційних подій в Україні протягом 1917-1920 рр. - національної ідеї. Основою державотворення в Україні була саме національна ідея, яка вміщувала в себе прагнення населення національно і політично самовизначитись. Тому автором враховувалось положення загально державницької концепції про те, що кожний народ, який усвідомив себе як народ і відкинув різні національні особливості на догоду загальній національній ідеї, повинен мати власну державу. Також розкриті специфічні підходи щодо змістовної спрямованості вказаного твердження.

Другий розділ - “Умови, особливості та етапи розвитку представницьких органів влади” - має чотири підрозділи, у яких розкривається та аналізується нормативно-законодавча база Української Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР, а також радянська модель державності в Україні та її нормативно-правова основа, що визначала мету, суть і напрямки діяльності радянської УНР (1918 р.) і УСРР (1919 р.).

Автор дійшов висновку, що з перших революційних днів 1917 р. визначилися різні підходи до процесу формування тієї чи іншої форми правління. При цьому на основі документального матеріалу стверджується, що спостерігався історичний зв'язок, який визначав наступність органів державної влади з тими, які існували ще за часів Визвольної війни 1648 - 1654 рр. Цей зв'язок проявлявся через принципи парламентаризму, демократичності, рівноправності. Нова влада ставила перед собою завдання перебудови суспільного устрою, виходячи з права українського народу на самовизначення та відродження традицій державного будівництва.

На початку революційних подій Національний Український конгрес (17-21.04.1917 р.), як орган національної волі, офіційно передав усю повноту влади Центральній Раді, яка стала розвиватися як національний парламент. З цього моменту вона стала представницьким органом усієї української демократії. Водночас можна стверджувати, що є певні заперечення щодо того, чи можна вважати делегатів Конгресу представниками народу, якщо вони не були демократично обрані. Тому досі не вщухають суперечки щодо легітимності Центральної Ради.

Від самого початку в основних документах Центральної Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який формувався не шляхом загальних демократичних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних політичних і громадських організацій і мав припинити свою діяльність після проведення Всеукраїнських Установчих Зборів.

Розкриваючи процес формування законодавчої влади, автор підкреслює, що на початку представництво в парламенті затверджувалося за територіальним, професійним, партійним принципами, а наприкінці червня 1917 р. останні були доповнені ще й національним, що остаточно завершило процес перетворення Центральної Ради з органу суто національного у Тимчасовий крайовий парламент і фактичного визнання з боку Тимчасового уряду Росії. Навесні - в середині 1917 р. у структурі Центральної Ради виділяються такі ланки: Загальні збори, Комітет (Мала Рада), Президія, Пленум, Голова, комісії і партійні фракції. Загальні Збори мали “визначати напрям і характер всієї роботи”. Комітет розглядався як робочий орган, який керує роботою парламенту між Загальними зборами. Свої рішення український парламент приймав у вигляді універсалів, постанов, рішень, резолюцій. Формою роботи парламенту стали пленуми.

Дисертант доводить, що в законодавчій діяльності Центральної Ради простежується два етапи: перший - дожовтневий (квітень - жовтень 1917 р.) - мав політико-декларативний характер і полягав у розробці проекту власної української державності; другий - післяжовтневий (жовтень 1917 - квітень 1918 р.) - мав законодавчий характер, змістом якого стало вироблення власної правової системи.

Українська державність часів Центральної Ради формувалася як демократична парламентська республіка зі спробами впровадження класичного розподілу гілок влади. Розвиненість української національно-державної ідеї забезпечила швидкі темпи і плідність державотворчого процесу.

Автор доходить висновку, що Центральна Рада еволюціонувала від громадського органу до вищого органу влади УНР. В розбудові української державності вона пройшла складний шлях від переведення української національно-державної ідеї в площину практичних дій -- через вимогу автономії -- до проголошення УНР і врешті -- її повної незалежності. На Центральну Раду покладали великі надії солдати, селяни, робітники, вони бачили її захисником своїх інтересів. Саме завдяки волі народу, зусиллями Центральної Ради та її керівників уперше у новітній історії на політичній арені Європи постала незалежна Україна.

Проте на зламі 1917-1918 рр. вищі державні органи УНР перебували на початковій стадії формування: нечітко були визначені порядок їх створення, організаційна структура, права і обов'язки, принципи взаємовідносин, що негативно позначалося на процесі їх функціонування. Не існувало й чітко розробленої процедури нормотворчості до початку червня 1918 р. в Українській державі. Представницькі органи по суті не функціонували.

Основоположними документами, що заклали підґрунтя правотворчого процесу Гетьманату, стали “Грамота до всього українського народу” й “Закони про тимчасовий державний устрій України”. З огляду на присутність в Україні значного військового контингенту Німеччини та Австро-Угорщини, вона формувалась як авторитарна, хоча в окремих державно-правових виявленнях і відносно ліберальна держава, обмежена як часом (до скликання Сойму), так і законами.

Загострення політичної ситуації в Україні спонукало Гетьмана тимчасово перебрати на себе всю повноту влади. Залежність гетьманського уряду від окупаційного режиму значною мірою обмежувала його можливості у розв'язанні ключових питань державного будівництва, зокрема створення власної армії, налагодження дійового апарату влади на місцях тощо.

Автор зауважує, що відновлення Директорією Української Народної Республіки стало лише формальним поверненням до УНР часів Центральної Ради. Прихильність провідних діячів “другої” УНР одночасно до парламентської і радянської моделей державотворення вела до симбіозу цих діаметрально протилежних форм державності: формально верховна влада належала представницькому органу -- Конгресу трудового народу, але формувався він на основі “трудового принципу” -- куріальної і непропорційної системи виборів. Остаточно Директорія схилилась до президентсько-парламентської форми правління, режим якої було закріплено законами від 12 листопада 1920 р. Втілити в життя ці наміри в повному обсязі не судилося, реальна практика державного будівництва йшла шляхом зосередження влади в руках Голови Директорії - Симона Петлюри. Загалом визначальними методами правління за часів Директорії завжди залишалися авторитарні.

Акт злуки 22 січня 1919 р. заклав правові підвалини формування соборної української державності. Дисертант доводить, що це було конфедеративне об'єднання принаймні до остаточного визначення питання про форму держави Всеукраїнськими Установчими Зборами. Несприятлива зовнішньополітична обстановка і розбіжності в поглядах на шляхи розбудови Української держави між проводами УНР і ЗУНР не дали їм змоги порозумітися в ім'я великої мети -- збереження державності соборної України.

На початку революційних подій 1917 р. реальною політичною силою, що претендувала на владу в Україні також стали більшовики і Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Після проголошення Української Народної Республіки у ІІІ Універсалі Центральної Ради від 17 листопада 1917 р. більшовики вирішили створити альтернативний Центральній Раді центр з метою висловити їй недовір'я і поширити в Україні радянську владу.

У грудні 1917 р., на І Всеукраїнському з'їзді Рад, що відбувся у Харкові, в резолюції “Про організацію влади на Україні” проголошувалось, що не Центральна Рада, а Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів є органами влади на Україні, таким чином започаткувавши радянську модель держави, яка протистояла національно-демократичному напрямку в розвитку української державності. З моменту проголошення радянської влади її найвищим законодавчим органом влади став Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК).

У березні 1919 р. ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв першу Конституцію УСРР, згідно з якою УСРР проголошувалась республікою диктатури пролетаріату. Однак державність в УСРР мало суто формальний характер. В умовах громадянської війни перевага надавалась ревкомам, надзвичайним органам влади, склад яких не обирався, а призначався. Навіть наприкінці 1920 р. ревкоми переважали в загальній структурі державних органів влади України.

Підсумовуючи, автор стверджує, що одночасне існування та непримиренні протиріччя між національно-державними утвореннями, орієнтованими на побудову незалежної української держави, та радянською державністю, мета якої полягала у збереженні фактично унітарної форми державного устрою колишньої Російської імперії, призвели до громадянської війни в Україні. Ці обставини мали величезний вплив на обидві сторони, змушуючи їх, щоправда в різному обсязі і в різних формах, відвертатись від нагальних проблем державотворення і навіть відступати від демократичних принципів державного будівництва, вдаватись до створення надзвичайних органів і застосування засобів збереження державності тощо, йти на обмеження прав людини. Відсутність спадкоємності різних форм державності в Україні, нехтування попередніх здобутків і прорахунків загальмували державотворчий процес у Наддніпрянській Україні протягом 1917-1920 рр. у національно-демократичних традиціях і повернули його кардинально навпаки, поставивши країну під “червоні” прапори диктатури пролетаріату.

У третьому розділі - “Динаміка змін структури органів виконавчої влади” - аналізуються принципи організації і діяльності урядів, які були створені Центральною Радою, гетьманом, Директорією, з'їздами робітничих, солдатських і селянських депутатів, що відображено у чотирьох підрозділах.

На початку діяльності Центральної Ради виконавчі функції виконувала Мала Рада (Комітет), до складу якого входили не тільки члени а й представники політичних партій, громадських організацій. Виданням Центральною Радою І Універсалу, що декларував створення певних засад автономії України, розпочався новий етап в її діяльності. 15 червня 1917 р. Мала Рада на своєму засіданні ухвалила створення першого українського уряду - Генерального Секретаріату, який до листопада 1917 р. у своїй діяльності керувався настановами, розпорядженнями Тимчасового уряду, будучи по-суті його регіональним виконавчим органом.

29 липня 1917 р. був ухвалений Статут Генерального Секретаріату, який визначав відносини між урядом та Малою Радою, порядок його діяльності, законодавчу процедуру і був їй підзвітним. У документах цього періоду він характеризується як виконавчий комітет Центральної Ради, відповідальний перед нею (ІІ Універсал) або “уряд” (ІІІ Універсал).

Дисертант документально підтверджує, що з поваленням Тимчасового уряду і проголошенням УНР поступово відбувалося реформування органів виконавчої влади. Згідно ІV Універсалу Генеральний Секретаріат був перетворений в Раду Народних Міністрів. Органи місцевого самоврядування вважались водночас і органами місцевої влади і органами державного управління. Уряд мав опікуватись справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними тощо. 29 квітня 1918 р. Мала рада ухвалила Конституцію УНР, але в цей же день влада в Україні була повалена запрошеними нею ж окупантами.

Автор доводить, що, незважаючи на відсутність політичного досвіду у її лідерів, Центральній Раді вдалося досягти чималих успіхів. Проіснувавши 13,5 місяців з 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р. вона поновила в Україні державницьку свідомість, пройшла величезну еволюцію (від підданства -- через автономію -- до незалежності), налагодила дипломатичні стосунки з іншими державами, домоглася визнання прав українського народу на свою державу, культуру, мову. Цих результатів вона досягла, поєднуючи національні мотиви з соціальними, укладаючи численні союзи і йдучи на компроміси.

Аналізуючи причини поразки Центральної Ради, здобувач вказує, що її керівництво недооцінило необхідність створення міцної національної армії, яка б захистила народ від зовнішніх ворогів та ліквідувала б внутрішню анархію. Багато селян були незадоволені земельною політикою Центральної Ради, а робітники вчасно не отримували заробітну платню. Невдачі Центральної Ради були зумовлені ще й недостатнім розвитком національного руху, нездатністю її керівників повести за собою широкі народні маси. Діячі Центральної Ради недооцінювали динаміку революційного процесу й ініціативу у неї перехопили інші політичні сили.

За часів Гетьманату відповідно до закону “Про гетьманську владу” (19 травня 1918 р.) Гетьман тимчасово зосереджував у своїх руках виконавчу, законодавчу і судову владу. По суті він мав диктаторські повноваження: ухвалював закони, призначав Отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував її склад, призначав урядових осіб, керував усіма стосунками України з іншими країнами, виконував функції Верховного Воєводи Української армії та флоту, оголошував надзвичайний стан, а також амністії. Спеціальним законом “Про Раду Міністрів і міністрів” на Раду покладалися обов'язки визначати внутрішню та зовнішню політику України. Отаман-Міністр і міністри були підзвітні Гетьманові як про загальний стан управління, так і про свій напрямок роботи.

Проаналізувавши низку архівних матеріалів часів Гетьманату, автор ствержує, що П. Скоропадський намагався удосконалити державний апарат. Особливістю його уряду було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою. До його складу в основному входили представники хліборобської партії. Уряд нової Української Держави складався з солідних вихідців із старих козацьких українських родів - Ф. Лизогуб, О. Рогоза, А. Ржепецький та інші.

У своїх діях гетьманський уряд керувався не стільки ідеологічними міркуваннями, скільки реальними потребами часу. Поставивши перед собою завдання створити дієздатну державну адміністрацію, ліквідувати анархію, налагодити державне життя, гетьман спирався перш за все на заможні верстви суспільства.

Уряд, відповідно програми П. Скоропадського, відмінив усі нормативно-правові акти УНР, зокрема з аграрно-селянського питання. Почалось відновлення поміщицького господарства, одночасно декларувалося, що у майбутньому передбачалося проведення земельної реформи. У жовтні було засновано Вищу Земельну Комісію, поміщикам було надано право продавати свою землю державному банку. Водночас уряд здійснив ряд заходів, які сприяли налагодженню розхитаних фінансів і створенню державного бюджету. Українська валюта (гривня) була забезпечена природними багатствами країни (головним чином цукром) і стала конвертованою. Встановлювався 12-годинний робочий день, були заборонені страйки. Завдяки жорстким заходам вдалось зменшити темпи падіння виробництва, майже на рік відтягти повний розвал економіки.

Багато уваги приділялося розбудові армії. Реформувались військові частини, що залишилися з часів Центральної Ради (Запорозька дивізія, Сердюцька дивізія, полк Січових стрільців). У жовтні гетьман своїм Універсалом відновив козацтво як окремий стан, хоча військо було нечисленним. Гетьманському урядові вдалося після довгих переговорів здобути згоду німецького уряду на передачу Україні військових кораблів Чорноморського флоту, які були захоплені німцями.

Дисертант наголошує на досягненнях П. Скоропадського в галузі освіти та культури, як позитивному факторі, що сприяв новій хвилі піднесення національно-культурної самобутності та підвищенню уваги до освітянських проблем у країні. У більшості шкіл було введено українську мову, у жовтні 1918 р. відкрито два нових українських університети, засновано Національний архів, Національну бібліотеку, Український історичний музей. Український театр драми і опери, Державний симфонічний оркестр та хорову капелу. У листопаді 1918 р. утворено Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський.

Здобувач підкреслює, що за часів Гетьманату відбулася зміна ролі України у міжнародних відносинах: розширилися міжнародні контакти - більше 20 країн визнали суверенітет України.

Автор доходить висновку, що незважаючи на досягнення, в результаті прорахунків у кадровій політиці, антисоціальної спрямованості більшості заходів гетьманського уряду, які не були популярними серед населення, П. Скоропадський не завжди встигав за розвитком подій, не враховував революційного характеру моменту й нових змін, які висовував час, що позначалося на загальному стані справ.

На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зовнішню політику. Вона оголосила відновлення Української Народної Республіки. Головою Директорії став соціал-демократ В. Винниченко, до його складу входило ряд осіб, які під його керівництвом були у складі Генерального Секретаріату Центральної Ради.

У сфері державного управління Директорія передбачала передати владу Трудовим радам селян, робітників і трудової інтелігенції. Йшлося фактично про український варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні перетворення -- аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінансистів, але ці перетворення не привели до стабілізації суспільства. Директорія залишилась без підтримки переважної більшості фахівців, промисловців, державних чиновників -- всіх, без кого нормальне існування держави неможливе. Селянська стихія стала швидко перероджуватись у руйнівну анархію. Влада на місцях перейшла до рук місцевих отаманів, що відмовлялися визнавати центральну владу.

Дисертант на основі даних додаткового маловідомого матеріалу надає оцінку отаманщині, яка почала руйнувати державний механізм УНР. Вказує, що виборні отамани часто вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми. Деякі отамани (О. Григор'єв, Н. Махно, Д. Терпило) пізніше перейшли на бік радянської влади.

Історичним став Акт про з'єднання усіх українських земель, схвалений 22 січня 1919 р., автором якого був міністр народної освіти Іван Огієнко, котрий у своїх спогадах назвав Акт п'ятим універсалом. “Віднині, - говорилося в Акті Директорії, - воєдино зливаються століттями відірвані один від одної частини єдиної України Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили й за які вмирали кращі сини України. Віднині є одна, незалежна Українська Народна Республіка”.

Підкреслюється, що у зовнішній політиці Директорія не домоглася значних успіхів. Їй не вдалося домовитися про мир з РСФРР, хоча переговори про його укладення велися з кінця грудня 1918 р. Не зумівши домовитись з більшовиками, Директорія звернулася до представників Антанти, війська якої висадилися у південних містах України.

У складі уряду відбувалося протиборство між прибічниками В. Винниченка і С. Петлюри, що привело до відставки уряду. В результаті деякі політичні партії в Україні вирішили стати до боротьби проти Директорії, зокрема боротьбисти організували повстанський рух на Полтавщині, від УСДРП відкололась група Ю. Мазуренка, які незабаром уклали угоду з більшовиками про спільну боротьбу з Директорією.

Зазначається, що державницькі наміри Директорії залишилися нездійсненими, вона по суті перетворилася на кочівний орган при петлюрівському війську.

Перший радянський уряд України - Народний Секретаріат було створено 17 грудня 1917 р. Автор вказує, що особливістю радянських урядів було те, що вони створювалися і діяли в умовах громадянської війни, і часто, через певні обставини, перебували за межами України, але через розгалужену мережу більшовицьких організацій продовжували впливати на події в Україні, в першу чергу на Сході і Півдні, де зростали симпатії до більшовиків, які критикували українські політичні партії, доводячи, що режим П. Скоропадського - це наслідок політики Центральної Ради, яка “привела німців”.

Протягом першої половини 1919 р. війська Директорії були витіснені і радянська влада встановилася на всій території Наддніпрянської України. І вже у січні 1919 р. декретом Робітничо-селянського уряду замість назви “Українська Народна Республіка” впроваджувалась назва Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Реорганізовувався й тимчасовий робітничо-селянський уряд України, його перейменували в Раду Народних Комісарів на чолі з Х. Раковським, який був підзвітний ВУЦВК і здійснював оперативну роботу з організації місцевої виконавчої влади. Збільшився склад уряду, відділи перетворилися на народні комісаріати (наркомати).

У 1919 р. більшовики запровадили нову політику, котра дістала назву “воєнний комунізм”, в основі якої лежав насильницький злам економічної системи, що досі ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. На всій Україні вводилася продовольча розверстка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими нею цінами. Заборонялася торгівля продуктами харчування.

Дисертант зауважує, що у діяльності органів радянської влади в Україні мали місце паузи, викликані збройним опором опозиційних сил, селянськими повстаннями проти політики “воєнного комунізму” тощо. Тому лише у лютому 1920 р. ВУЦВК і РНК УСРР відновили свою діяльність. До того функції всеукраїнського державного виконавчого органу виконував Всеукрревком.

У висновках підбиваються підсумки дисертаційного дослідження.

Політичне становище у Наддніпрянській Україні протягом 1917-1918 рр., коли йшов процес відродження української державності, значною мірою вплинуло на пріоритети законотворчості українського уряду. Законодавча діяльність українського парламенту проходила у два періоди. Основою першого періоду (квітень - жовтень 1917 р.) законодавчої діяльності Центральної Ради мав переважно декларативний характер, про що свідчив зміст універсалів, декларацій та інструкцій. Його основним здобутком стали нині відомі універсали, яким судилося відіграти таку саму роль, що й “Декларація про державний суверенітет” 1991 року. Універсали формували основи української державності. Здобутком другого періоду законодавчої діяльності Центральної Ради (грудень 1917 - квітень 1918 рр.) стало проголошення Конституції Української Народної Республіки, що, як історичний документ, продемонструвала теоретичні можливості та досягнення українського лібералізму XX ст. Творці Конституції мислили демократично і були гуманними політичними діячами, які мріяли створити правову модель суспільного порядку для населення України. З поваленням Української Центральної Ради закінчився перший етап відродження української державності, який охопив шлях від вимоги національно-територіальної автономії до проголошення повної незалежності України.

Аналізуючи Українську Державу П. Скоропадського можна констатувати те, що з проголошенням держави починається другий етап відродження української національної державності. Українська Держава (квітень - грудень 1918 р.) базувалася на поєднанні монархічних, республіканських, диктаторських засад. Із встановленням Гетьманату в Україні у квітні 1918 р. була побудована нова модель державного управління, яка відрізнялась від державного управління Української Центральної Ради. Головою держави та вищою виконавчою владою був гетьман.

Після відновлення Української Народної Республіки Директорія обрала компромісний шлях - між парламентською демократією та радянською республікою. Він полягав у створенні вертикалі трудових рад: від повітових та губернських на місцях - до Конгресу трудового народу в центрі. Себе Директорія вважала лише тимчасовим органом, що має передати владу Конгресу. За принципами організації і формування органів вищої державної влади Директорія зразка 1920 р. фактично мало чим відрізнялася від Гетьманату 1918 р. Система державного управління Директорії трансформувалася із соціалістичних “трудових рад” в авторитарне правління з ознаками перетворення його в президентську республіку. Особливість системи державного управління полягала в тому, що, попри задекларованість “трудового принципу” чи принципу загального виборчого права, визначальними завжди залишалися авторитарні методи правління. Постійні побіжні заходи і дії диктували відповідні воєнному часу методи державного правління Директорії і не давали можливості створити сталу систему. Однак усе зроблене Директорією Української Народної Республіки в плані конституційного процесу свідчить про значні якісні зрушення і в сутності цієї форми української державності. Від фактично більшовицьких соціально-економічних гасел і “трудового принципу” було пройдено шлях до утвердження ліберально - демократичних ідей: на рівні з іншими формами власності зберігалася приватна власність, легітимувалися загальне виборче право і надавалися гарантії прав людини.