Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890-1918 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Жерноклеєв Олег Станіславович

УДК 94(436)+329.14”1890-1918”

НАЦІОНАЛЬНІ СЕКЦІЇ АВСТРІЙСЬКОЇ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ В ГАЛИЧИНІ Й НА БУКОВИНІ (1890 - 1918 рр.)

Спеціальність 07.00.02 - всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Чернівці - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант - доктор історичних наук, професор

Кугутяк Микола Васильович, директор Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Реєнт Олександр Петрович, Інститут історії України НАН України, заступник директора доктор історичних наук, професор Зашкільняк Леонід Опанасович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри історії слов'янських країн доктор історичних наук, професор Троян Сергій Станіславович, Рівненський інститут слов'янознавства Київського славістичного університету, завідувач кафедри міжнародних відносин і країнознавства.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23)

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

національна секція австрійська демократія

Актуальність теми. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. однією з провідних течій суспільно-політичного руху та світової політичної думки стала соціал-демократія, котра відіграла значну роль у модернізації західноєвропейських країн, утвердженні сучасних демократичних прав і свобод громадян, гуманістичних цінностей. Соцінтерн на порозі третього тисячоліття залишається однією з авторитетних і впливових міжнародних організацій. Значний інтерес представляє і півторастолітній досвід партійного будівництва соціал-демократії.

У новітній суверенній Україні партії, що проголосили свою орієнтацію на соціал-демократичну ідею та належність до міжнародної соціал-демократії, виникли одними з перших уже на зламі 80-90-х років, однак і дотепер не змогли зайняти належного місця в політичному спектрі. А суперечність між стабільно високим відсотком громадян, що декларують свою прихильність до соціал-демократичної ідеології, та електоральними показниками відповідних політичних сил свідчить, зокрема, і про те, що процес становлення соціал-демократії в Україні не завершений досі.

В історії країн Центрально-Східної Європи соціал-демократичні робітничі партії посідали помітне місце, починаючи з останніх десятиліть ХІХ ст. У Галичині й на Буковині під владою Австро-Угорщини вони були складовою частиною єдиної, федеративної Соціал-демократичної робітничої партії Австрії (СДРПА), її національними секціями, що діяли цілком автономно, проте не поривали тісного зв'язку з австрійським робітничим рухом. Звернення до їх минулого могло б сприяти сучасній соціал-демократії, що відроджується після довготривалої перерви, у пошуку власної ідентичності.

Попри значну кількість наукових праць, присвячених робітничому рухові Галичини й Буковини кінця ХІХ - початку ХХ ст., детальна й об'єктивна історія соціал-демократії в регіоні вітчизняною історіографією ще не створена. Разом із тим, доступний сьогодні дослідникові корпус історичних першоджерел дозволяє більш повно, докладно й неупереджено, ніж це робилося досі переважно радянською історичною наукою, відтворити минуле соціал-демократичних партій. З наукового погляду національні секції СДРПА цікаві і як один із проявів суспільного життя національних меншин Галичини й Буковини, що залишається недостатньо вивченим і висвітленим.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційний проект виконувався в рамках наукової проблематики Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника “Етнонаціональні, політичні та культурні процеси в країнах Центральної і Південно-Східної Європи ХІХ-ХХ ст.” (протокол №4 від 06.12.2001 р.).

Об'єктом дослідження в дисертації є автономні національні секції СДРПА кінця ХІХ - початку ХХ ст., які діяли в Галичині й на Буковині, а саме Галицька робітнича партія (ГРП, 1890-1892 рр.), Соціал-демократична партія Галичини і Сілезії (СДПГіС, 1892-1899 рр.), Польська партія соціал-демократична Галичини і Сілезії (ППСД, 1899-1918 рр.), Українська соціал-демократична партія Галичини й Буковини (УСДП, 1899-1918 рр.), Буковинська соціал-демократична партія (БСДП, 1896-1918 рр.), яка у свою чергу складалася з п'яти національних секцій (румунської, німецької, єврейської, польської, української), а також Єврейська соціал-демократична партія Галичини і Буковини (ЄСДП, 1905-1918 рр.) як самопроголошена, але офіційно невизнана секція СДРПА, що теж діяла на основі її програми й статуту.

Предмет дослідження становлять ідейно-політична, організаційна, культурно-просвітня та інша діяльність соціал-демократичних партій Галичини й Буковини, їх взаємини між собою, з австрійською соціал-демократією та іншими політичними силами, а також історичні передумови, причини й фактори, що визначали характер, особливості й перебіг найважливіших процесів у робітничому та соціал-демократичному русі, його місце й значення в суспільно-політичному житті Австро-Угорщини.

Мета дослідження полягає у всебічному й об'єктивному вивченні та висвітленні на основі нових джерел історії зародження, становлення й розвитку національних секцій австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині в складі Австро-Угорської монархії, у контексті найважливіших тенденцій в австрійському й міжнародному робітничому русі, на тлі суспільно-політичного життя регіону, країни, процесів у Центрально-Східній Європі.

Досягнення поставленої мети пов'язане з вирішенням таких завдань:

- проаналізувати стан наукової розробки теми та джерельну базу дослідження;

- розкрити етносоціальну специфіку досліджуваного регіону та її вплив на характер і особливості соціал-демократичного руху, виявити ідейно-організаційні витоки цього руху, показати його генезис у 70-80-х роках ХІХ ст.;

- простежити процес організаційного оформлення соціал-демократії в Галичині й на Буковині (90-ті роки ХІХ ст.);

- окреслити роль галицької та буковинської соціал-демократії в багатонаціональній СДРПА, внесок у її федералізацію за національною ознакою;

- показати процеси політико-ідеологічного й організаційного становлення національних секцій австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині, їх місце в політичному спектрі;

- охарактеризувати особливості розвитку соціал-демократичного руху на Буковині, його становища в структурі СДРПА;

- з'ясувати чинники загострення міжнаціональних суперечностей у соціал-демократичному русі та поступової фактичної дезінтеграції СДРПА після 1905 р.;

- розкрити конкурентну боротьбу національних секцій австрійської соціал-демократії за вплив на робітничий рух, профспілки напередодні Першої світової війни;

- висвітлити участь соціал-демократів у національних репрезентаційних інституціях і визвольних змаганнях періоду Першої світової війни;

- визначити місце та роль соціал-демократії в революційних подіях і державотворенні в 1917-1918 рр.

Для розв'язання дослідницьких завдань застосовано загальнонаукові методи: аналітичний, синтетичний, логічний, індуктивний, систематизації (класифікації) тощо, спеціально-історичні: ретроспекції, періодизації (діахронний), порівняльно-історичний, синхронічний, проблемно-хронологічний, а також описовий та історико-генетичний для аналізу й характеристики окремих джерел та їх груп.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1890-1918 рр. Нижня межа визначається початком організаційного оформлення соціал-демократичного руху в регіоні й виникненням Галицької робітничої партії як складової австрійської соціал-демократії, верхня - розпадом Австро-Угорської імперії і разом із нею єдиної федеративної СДРПА, революційними подіями жовтня-листопада 1918 р. та утворенням на досліджуваних теренах нових національних держав.

Географічні межі дослідження включають весь Галицький коронний край і герцогство Буковина в складі Австро-Угорської монархії.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в концептуальній постановці проблеми та спеціальному, комплексному дослідженні історії соціал-демократичного руху в Галичині й на Буковині у контексті суспільно-політичного життя в Австро-Угорщині та процесів у міжнародному робітничому й соціалістичному рухах кінця ХІХ - початку ХХ ст. На значному конкретно-історичному матеріалі та на прикладі Галичини й Буковини простежено ідейну еволюцію та політичне становлення національних секцій СДРПА, здійснено порівняльний аналіз їх соціальної бази, організаційної структури, методів практичної діяльності, уперше у вітчизняній історіографії докладно розкрито позицію лідерів і теоретиків австрійської та польської соціал-демократій в українському питанні. Обґрунтовано місце та роль соціал-демократії як лівого крила національно-визвольних рухів і відповідних національно-політичних таборів напередодні та в роки Першої світової війни. Відтворено маловідомі й нові сторінки політичних біографій провідних діячів робітничих партій. До тексту дисертації залучено матеріал неопублікованих раніше архівних документів, преси досліджуваного періоду, численних праць діячів соціал-демократії, мемуарних джерел тощо, переважна частина якого вперше вводиться в науковий обіг.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання конкретно-фактичного матеріалу та висновків праці в подальших наукових розробках з історії суспільно-політичних процесів у Центрально-Східній Європі ХІХ-ХХ ст., політологічних, регіональних та інших дослідженнях, при написанні узагальнюючих праць з історії України, Австрії, Польщі.

Матеріали дисертації можуть бути використані при підготовці нормативних курсів з нової історії країн Європи й Америки, теорії та історії політичних партій, порівняльної політології тощо, спецкурсів, підручників і посібників для студентів вищих навчальних закладів, в оновленні музейних експозицій, а також у практичній діяльності політичних партій і громадських організацій на сучасному етапі.

Особистий внесок здобувача. Дві монографії та 11 статей були виконані здобувачем у співавторстві. Зокрема в монографії “Лідери західноукраїнської соціал-демократії” особисто авторові належить 50% (9 ум. друк. арк.), “Прикарпаття: спадщина віків” - 5% (5 арк.). У статтях, присвячених персоналіям (В.Старосольському, М.Ганкевичу, О.Безпалку, Л.Ганкевичу, В.Темницькому, А.Чернецькому), авторові належить 50% (по 0,5 арк.), політичному портрету С.Вітика - 50% (0,2 арк.). У статті з історії наддніпрянської політичної еміграції в Австро-Угорщині авторові належить 50% (0,3 арк.), в енциклопедичній статті про УСДП - 50% (0,1 арк.).

Апробацію результатів дослідження здійснено на засіданнях кафедри всесвітньої історії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, у виступах на міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових конференціях: “Соціал-демократична ідея в українському та європейському політичному просторі” (Міжнародна науково-практична конференція, 9-10 лютого 2001 р., м. Київ), “Володимир Винниченко й українська соціал-демократія” (Всеукраїнська наукова конференція, 16 листопада 2002 р., м. Кіровоград), “Національно-державне відродження слов'янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя” (Міжнародна наукова конференція, 18-20 листопада 2003 р., м. Тернопіль), “Соціал-демократія й соціальна політика: європейський досвід і українські перспективи” (Міжнародна наукова конференція, 21-22 листопада 2003, м. Київ), на конференціях у рамках науково-методологічного проекту “Україна соборна” (Івано-Франківськ, 2004; Переяслав-Хмельницький, 2005), на ХІІІ Міжнародній міждисциплінарній конференції з юдаїки (31 січня - 2 лютого 2006 р., м. Москва) та інших, щорічних звітно-наукових конференціях кафедр Прикарпатського національного університету.

Основні результати дослідження викладенні в 38 наукових публікаціях (25 без співавторів), із них 22 - у фахових виданнях.

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається із вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел (1234 найменування). Загальний обсяг дисертації - 476 с., з них основного тексту - 398 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито її зв'язок із науковими програмами, визначено об'єкт і предмет, завдання, наукову новизну та практичне значення дисертаційного дослідження.

У першому розділі - “Джерела та історіографія” - подано аналіз стану наукової розробки теми та джерельної бази дослідження.

Історіографію проблеми можна умовно поділити на вітчизняну і зарубіжну, а за хронологією - на праці, опубліковані в досліджуваний період, міжвоєнну, післявоєнну та сучасну (90-ті роки ХХ - початок ХХІ ст.) історіографію.

Першi спроби узагальнення історії національних секцій австрійської соціал-демократії робилися вже їх дiячами І. Дашинським, Е. Брейтером, Ю. Бачинським, Л. Ганкевичем, В. Левинським та ін. Загальні оцінки ідеології та найважливіших тенденцій розвитку соціал-демократії вже в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. були дані в роботах сучасників - І.Франка, М.Павлика, М. Лозинського, Ю. Охримовича, С. Петлюри, В. Фельдмана та ін.

У міжвоєнний період також переважали праці публіцистичного й мемуарного змісту (І. Дашинського, Г. Діаманда, Е. Гекера та ін.). Певну увагу проблемi придiлили зарубiжнi дослiдники. Так, у першій половині 20-х років у Відні вийшла фундаментальна п'ятитомна праця з iсторiї СДРПА австрійського вченого Л. Брюгеля. Румунський історик І.Ністор у своїй праці “Історія Буковини” частково проаналізував програму соціал-демократів і порівняв її з платформами інших партій. Ще за життя І. Дашинського в 1934 р. побачив світ присвячений йому політико-біографічний нарис А. Прухника (Г. Свободи).

У період після Другої світової війни можна виокремити дві хвилі наукового зацікавлення проблематикою. Перша відносилася до кінця 50-х - середини 60-х рр. У цей час з'являються монографії та статті М. Кравця, В. Макаєва, Є. Яцкевича, польських дослідників Ю. Бушка й В. Найдус. У них розглядався генезис соціалістичного руху в регіоні, виникнення перших робітничих організацій. У радянській історіографії складається традиція переважно позитивної оцінки діяльності “революціонерів-демократів” (І. Франка, М. Павлика та ін.) і водночас різко негативного, у дусі ленінських оцінок, погляду на історію австрійської соціал-демократії початку ХХ ст.

Більш об'єктивне висвітлення історія робітничого руху в Галичині знайшла в цей час у зарубіжній науці. В. Найдус у “Нарисах з історії Галичини” (Варшава, 1958-1960) окреслила місце соціал-демократів у суспільно-політичному житті регіону 1900-1907 рр. Ю. Бушко в низці монографій простежив розвиток польського соціалістичного руху в Західній Галичині. Г. Штайнер висвітлював історію зародження австрійського робітничого руху (до з'їзду в Гайнфельді 1889 р.), інший австрійський автор Г. Моммзен показав еволюцію позицій СДРПА з національного питання. Румунська історіографія (М. Константінеску, К. Дяковічіу, С. Паску та інші автори “Історії румунів” (Бухарест, 1969)) оцінювала минуле буковинської соціал-демократії переважно з марксистських позицій.

Наприкінці 70-х і особливо у 80-х роках ХХ ст. спостерігалося нове посилення наукового інтересу до соціал-демократизму. Праця В. Найдус “Польська партія соціал-демократична Галичини і Сілезії, 1890-1919” (Варшава, 1983) детально й переважно об'єктивно висвітлює історію партії від витоків і до злиття з ППС. Однак інші секції показані в ній фрагментарно. Робота Г. Пясецького “Єврейська секція ППСД і Єврейська партія соціал-демократична, 1892-1919/1920” (Вроцлав, 1983) розкриває боротьбу навколо “єврейського питання” в галицькому робітничому русі, проте в основному на матеріалах лише польських архівів і періодики. Окремі важливі аспекти історії соціал-демократії на Буковині були відображені в роботах М. Кукурудзяка, Л. Васюка та ін.

Серед здобутків діаспорної науки вирізняється насамперед праця Дж.-П. Химки “Соціалізм у Галичині” (Кембридж, 1983), якій притаманні значна й різноманітна джерельна база, нестандартність підходів і суджень. Глибокий загальний аналіз української суспільно-політичної думки кінця ХІХ - початку ХХ ст. здійснили І. Лисяк-Рудницький, Р. Шпорлюк та ін. Коротку характеристику становища соціал-демократії на Буковині дали автори нарису “Буковина. Її минуле і сучасне” (А. Жуковський, Д. Квітковський та ін.).

Лише в суверенній Україні вітчизняні науковці отримали змогу неупередженого, наукового аналізу історії соціал-демократії. Роль її діячів у процесах формування української нації, кристалізації державницької ідеології, визвольних змаганнях знайшла відображення в працях О. Висоцького, В. Головченка, А. Голуба, В. Гошовської, Я. Грицака, М. Кармазіної, Г. Касьянова, Ю. Левенця, А. Павка, О. Рубльова, В. Сарбея, В. Солдатенка. Галицько-українська соціал-демократія стала об'єктом вивчення в роботах І. Бегея, О. Босака, І. Райківського.

Вагомий внесок у розробку проблем історії робітничого, профспілкового руху в Україні зробив О. Реєнт. Становище селянства та його рух, революційні виступи 1905 р. на Буковині висвітлені В.Ботушанським. Український національно-політичний рух на Буковині в цілому та діяльність соціал-демократів у його контексті дослідив О. Добржанський.

Складні перипетії взаємин між польськими й українськими соціалістами у 80-90-х роках ХІХ ст. відображені в публікаціях Л. Зашкільняка, С. Макарчука. Характеристика програмових засад єврейських політичних партій і організацій в Україні дана в працях М. Гона, В. Гусєва, В. Любченка, І. Монолатія, О. Наймана, Я. Хонігсмана та ін.

Свою лепту у висвітлення теми внесли сучасні зарубіжні науковці. Так, організаційне становлення СДРПА стало предметом дослiдження австрійського вченого В. Мадертанера. Міжнаціональним взаєминам у галицькому соціал-демократичному русі присвячена робота німецької дослідниці К. Йобс. Вклад соціал-демократії в розвиток польської політичної думки в ХІХ-ХХ ст. проаналізований у працях польського історика М. Сліви. Позиції польських соціалістів в українському питанні, їх стосунки з українськими товаришами в 1918 р. розкриті в роботах Е. Коко. Цікаві фактичні відомості з історії австрійської соціал-демократії містять праці російських науковців С. Кретініна, Б. Орлова, М. Полтавського, В. Швейцера та ін.

Отже, чимало авторiв торкалося окремих аспектiв теми. Проте в цілому вона не була предметом спеціального, комплексного дослiдження як у вiтчизнянiй, так і в зарубіжній iсторичнiй науцi.

Використаний у дослідженні масив джерел найдоцільніше класифікувати за походженням. Для цього застосовано схему, обґрунтовану І. Михальським для джерел з історії українських політичних партій кінця ХІХ - початку ХХ ст. Адаптована до нашої проблематики, вона передбачає поділ усього комплексу джерел на дві групи: 1) джерела, які виникли в процесі діяльності самої СДРПА, її національних секцій; 2) джерела іншого походження. У першій групі можна виділити тематичні блоки: 1) партійно-організаційні документи; 2) пропагандистсько-агітаційні матеріали; 3) джерела особового походження.

У рамках першого блоку виділяються програми СДРПА, на основі яких діяли соціал-демократичні партії в Галичині й на Буковині, їх статути, протоколи й стенограми з'їздів, конференцій і нарад. Більшість із них вийшла друком ще в досліджуваний період і зберігається у фондах бібліотек Австрії, Польщі, України.

Важливим джерелом є матеріали роботи керівних органів соціал-демократичних партій. Це неопубліковані протоколи засідань загальнопартійного Заряду СДРПА, офіційна кореспонденція її Секретаріату, що зберігаються в архіві центральних органів партії у Відні (Австрія), протоколи засідань та інша діловодна документація Виконкому ППСД, збережена у фондах Державного архіву в Кракові (Польща). Ці ж колекції містять звіти, повідомлення, листи місцевих партійних організацій і регіональних партійних структур, профспілкових і культосвітніх об'єднань.

Серед пропагандистсько-агітаційних матеріалів унікальним джерелом є преса (газети “Воля”, “Земля i воля”, “Борба”, “Вперед”, “Праця”, “Добра новина”, “Arbeiter-Zeitung”, “Praca”, “Robotnik”, “Naprzуd”, “Gіos”, “Volkspresse”, журнали “Наш голос”, “Der Kampf” та iн.). Помітний інтерес становить й інша видавнича продукцiя соцiал-демократiї, зокрема популярні брошури, робітничі календарi, праці лiдерiв СДРПА та її секцій - В. Адлера, О. Бауера, К. Реннера, Ю. Бачинського, С. Вiтика, М. Ганкевича, I. Дашинського, Г. Діаманда, В. Левинського, Я. Пістінера та багатьох iнших, а також листівки, відозви, плакати, афіші тощо.

Надзвичайно цінними є джерела особового походження, представлені мемуарною літературою (спогадами, щоденниками І. Дашинського, Г. Діаманда, Б. Дробнера, А. Чернецького та ін.), листуванням, автобіографіями, некрологами. Приватна кореспонденція діячів галицької та буковинської соціал-демократії разом із залишками партійного діловодства збережена в архіві Віктора й Фрідріха Адлерів у Відні, особових фондах Ю.Бачинського, Є. Косевича, В. Левинського, В. Старосольського (Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІАЛ)), Г. Діаманда, особистих паперах В. Винниченка (вiддiл рукописiв Львівської наукової бібліотеки iм. В. Стефаника НАН України), Е. Бобровського, З. Клеменсевича (Державний архів у Кракові), інших архівних колекціях. Типовим прикладом автобіографії є життєпис В. Левинського, який зберігається серед документів ф. 57 (“Колекція документів з історії Компартії України”) Центрального державного архіву громадських об'єднань України, м. Київ.

Джерела другої групи (іншого походження) можна умовно поділити на джерела державного походження й документи інших партій та організацій. Це насамперед законодавчі акти, стенограми засiдань австрійської Державної ради (рейхсрату), інші офiцiйнi документи владних структур, а саме циркуляри й розпорядження Мiнiстерства внутрiшнiх справ у Вiднi й Галицького намiсництва, матерiали конфiскацiй друкованих видань, документи слідства й обвинувальні акти, звiти й донесення полiцiї про з'їзди й конференцiї, демонстрацiї, вiча, збори та їх ухвали, аналітичні та історичні довідки й доповідні записки і т. п. Вони зберігаються у фондах Галицького намісництва, Крайового й окружних судів, прокуратури, повітових староств (ЦДІАЛ, Державний архів Івано-Франківської області та ін.), Дирекції поліції у Львові (Державний архів Львівської області), Крайового управління Буковини, Чернівецької дирекції поліції (Державний архів Чернівецької області), Міністерства внутрішніх справ в Австрійському державному архіві у Відні.

Партійна преса й публіцистика інших суспільно-політичних напрямів (газети “Діло”, “Галичанинъ”, “Громадський голос”, “Вiсник СВУ”, “Лiтературно-науковий вісник”, “Gazeta Lwowska”, “Gazeta Narodowa”, “Kurier Lwowski”, “Proletariat” та ін., статті й брошури М. Грушевського, М. Лозинського, В. Жаботинського та ін.) дають змогу побачити соціал-демократичні партії регіону очима їх політичних союзників та опонентів. Джерела особового походження представлені мемуарами (К.Левицького, І. Макуха, Д. Дорошенка та ін.), а також листуванням та іншими матеріалами особових фондів В. Охримовича, М. Павлика, Е. Зеленевського, К. Будзинського та ін.

На основi критичного аналiзу, зіставлення й синтезу вищеназваних джерел i здiйснене дане дослiдження. Вагому частину його джерельної бази складають не опубліковані досі джерела, чимало з яких уперше вводиться в науковий обіг.

У другому розділі - “Генеза соціалістичного руху в Галичині й на Буковині (60-80-ті рр. ХІХ ст.)” - підкреслено, що в етносоціальному розрізі Галичина й Буковина вирізнялися поліетнічним характером суспільства з відносно рівномірним територіальним розміщенням основних етнічних груп. Попри формальну рівноправність реальне становище майже однакових за чисельністю поляків і українців у Галичині, українців та румунів на Буковині було нерівним. Панівні в економічному й політичному відношеннях національності (поляки, румуни, німці) були краще структуровані соціально, мали значну перевагу серед елітних суспільних прошарків, міського населення та несільськогосподарських професійних груп, в органах державної влади й місцевого самоврядування. Усе це позначалося на міжнаціональних взаєминах у робітничому й соціал-демократичному рухах.

Формування в Галичині й на Буковині класичної масової бази соціал-демократії - промислового пролетаріату - розпочалося в середині ХІХ ст. і було пов'язане з розвитком нафтової, вугільної, озокеритної, деревообробної, солеварної, будівельної та інших галузей промисловості. У 80-90-х роках ХІХ ст. складаються Дрогобицько-Бориславський нафтовий та Краківсько-Хшанувський вугільний басейни, інші промислові райони. На Буковині найбільш розвинутими галузями виробництва були харчова, лісова й деревообробна, легка промисловість, у решті переважали дрібні підприємства ремісничо-кустарного типу.

Разом із тим, питома вага населення, зайнятого в промисловому виробництвi Галичини в 1900 р., становила лише 9%. Серед зайнятих у промисловостi 38% складали ремiсники i лише 48% - робітники. На Буковині в ремеслі й промисловості навіть на 1910 р. було зайнято 10,4% усього населення.

Концентрацiя робiтничого класу залишалась надзвичайно низькою, що утруднювало його політичну організацію. Значна частина підприємств фабрично-заводського типу (млини, цегельні, лісопильні, солеварні, нафтоочисні підприємства та ін.) будувалась не в мiстах, а безпосередньо поблизу сировинної бази, у сільській місцевості.

У 1900 р. навіть у Східній Галичині українцi складали лише 17,5% зайнятих у промисловості, а в цiлому коронному краї - до 10%. 21% серед зайнятих у промисловому виробництвi Західної Галичини й 38,7% у Східній складали євреї, решту становили поляки. Ще більш строкатим за національним складом було буковинське робітництво. За даними 1910 р., найбільше серед робітників було євреїв і німців - 48%, далі йшли українці (18%), румуни й молдавани (16%), поляки (15%).

Зародження масового робiтничого руху спостерiгалось у 70-х роках XIX ст. У 1870 р. увійшов у дiю закон про коалiцiї, який надав робiтникам право домовлятись про спільне припинення роботи та допомагати страйкуючим. Австрiйське законодавство дозволяло робiтникам створювати свої економiчнi й полiтичнi органiзацiї, у зв'язку з чим в Австро-Угорщинi склались умови для розвитку робiтничого руху мирним i легальним шляхом. З 1870 р. вiд виступу ста львiвських друкарiв узяла свiй початок страйкова боротьба робiтникiв Галичини. На Буковині боротьба робітників за свої права зароджувалась у 90-х роках, помітно активізувалася вона лише на початку ХХ ст.

Помітне значення для зародження й розвитку соціал-демократії мав профспілковий рух. Становлення робітничих професійних організацій із точки зору виконуваних ними функцій характеризувалося еволюцією від перших кас взаємодопомоги до культурно-просвітніх товариств і вже затим до багатофункціональних фахових об'єднань.

Організаційно-політична робота серед міських ремісників і підмайстрів у Галичині була започаткована ще наприкінці 60-х років ХІХ ст. польськими діячами демократичного напряму. Засновники й активісти перших ремісничо-робітничих об'єднань (друкарі Щ.Беднарський, Я.Гошовський, А.Маньковський, Й.Данилюк, Ю.Сенюк та ін., як і Б.Лiмановський) належали до числа ветеранів польського Січневого повстання 1863 р.

Генезис соціал-демократизму в Галичині й на Буковині відбувався на зламі 60-70-х рокiв XIX ст. пiд впливом захiдноєвропейського, передусім нiмецького й австрiйського робітничого руху та теорій Г.Шульце-Делiча та Ф.Лассаля. Виникнення робітничої преси (газети “Rкkodzielnik” (1869-1873) і “Czcionka” (1871-1876)), поширення соціалістичних ідей та поява класових робітничих профспілок підготували ґрунт для організованого соціалістичного руху, зародження якого засвідчили судові процеси 1878-1883 рр. Якщо в генезисі польського соціалізму в Галичині провідну роль відігравали ремісники та інтелігенція, то український був започаткований радикальним студентством. Першi галицько-українськi соцiалiсти (І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький) вийшли з кола молодих студентiв-народовцiв пiд впливом М.Драгоманова.

З кінця 70-х років I.Франко, М.Павлик, Б.Червенський, брати Л. і А.Інлендери та інші намагалися створити легальну робітничу партію, інтернаціональну за складом і федеративну за структурою зі збереженням автономії для кожної з національних груп. Проекти федеративної будови партії, зафіксовані в перших програмових документах галицьких соціалістів, попередили принципи майбутньої федералізації СДРПА за національною ознакою.

Уже на зламі 70-80-х років у “Програмі галицьких соцiалiстiв” та інших документах були закладені ідейні підвалини соціал-демократизму західноєвропейського взірця, орієнтованого на мирний, ненасильницький шлях суспільних перетворень та легальні, парламентські методи політичної боротьби. Кристалізація ідейно-організаційних і тактичних засад супроводжувалася крахом конспіративних експериментів, ініційованих головним чином емігрантами з Королівства Польського під владою Російської імперії (Л.Варинським і його соратниками). Водночас дедалі виразнішим ставало національне забарвлення соціалістичного руху, що врешті й призвело до розриву між польськими й українськими соціалістами.

Вирішальний внесок в організаційне оформлення соціалістичного руху був зроблений новою генерацією лідерів із середовища радикально налаштованого студентства (І.Дашинський, К.Гожицький, Т.Каспарек, В.Будзиновський, М.Ганкевич, С.Козловський та ін.). Активізація студентства на зламі 80-90-х років у комплексі з іншими чинниками прискорила утворення перших соціалістичних партій новітнього типу.

У третьому розділі - “Початковий етап в історії соціал-демократії Галичини й Буковини (90-ті роки ХІХ ст.)” - стверджено, що на зламі 80-90-х рр. ХІХ ст. склався ряд об'єктивних і суб'єктивних передумов для появи в Галичині легальної та формально інтернаціональної соціал-демократичної партії. Її утворенню передувало виникнення робітничих партій у Німеччині, Франції, Іспанії, Бельгії, Данії, Норвегії, відновлення СДРПА на з'їздi в Гайнфельді 30 грудня 1888 - 1 сiчня 1889 р. та організація того ж 1889 р. II Iнтернацiоналу, врешті заснування РУРП галицько-українськими діячами. Усе це спонукало польських соціалістів до створення в листопаді 1890 р. Галицької робітничої партії як складової частини австрійської соціал-демократії. Гайнфельдська програма, яка стала ідейною платформою також для ГРП, у цілому була марксистською, проте не ввібрала в себе окремих важливих ідеологем (не згадувала про необхiднiсть соцiалiстичної революцiї i диктатури пролетарiату), які з погляду лівого, революційного крила міжнародного соціалістичного руху були атрибутами марксизму. З іншого боку, давалася взнаки й невизначеність позиції австрійської соціал-демократії з національного й селянського питань.

1890-1892 рр. були лише початковим етапом організаційного оформлення галицького соціал-демократизму, періодом його поступової інституалізації та легалізації. ГРП, як і загалом СДРПА, не мала ні статуту, ні центрального керівництва, а межа між членами й прихильниками партії за відсутності фіксованого членства була розмитою. Така будова партії враховувала слабкість традицій легальної опозиційної діяльності, яка в реалізації своїх цілей апелювала б до широких верств населення. Її організаційна структура й методи роботи були адекватними суспільним умовам, відповідали перехідному періоду від репресій і напівлегального існування до масової, публічної політичної діяльності.

Визначальне для обличчя ГРП питання про національний характер партії фактично залишалося остаточно невирішеним. Репрезентуючи ГРП на черговому конгресі ІІ Інтернаціоналу в Брюсселі в серпні 1891 р., І.Дашинський увійшов до складу об'єднаної польської делегації, утвореної з представників усіх трьох частин Польщі, що перебували під владою різних держав. З січня 1892 р. західногалицькі соціал-демократи розпочали видавати в Кракові газету “Naprzуd”, у програмовій статті першого номера якої обґрунтовувалась необхідність створення в Галичині польської соціал-демократичної партії в складі СДРПА.

Прагнення частини провідників ГРП перетворити її на суто польську партію суперечило принципам організаційної побудови СДРПА, яка на той момент ще не мала у своїй структурі національних партій. Питання залишалося відкритим, набуваючи дедалі більшої актуальності. І з'їзд галицької соціал-демократії (Львів, 31 січня - 2 лютого 1892 р.) за участю біля 40 делегатів зі Львова, Кракова, Станіслава, Коломиї, Подгужа, Тарнува, Нового Сонча й Бялої завершив початковий період організаційного оформлення соціал-демократичного руху в Галичині. Після І з'їзду ГРП змінила свою назву на Соціал-демократичну партію Галичини (з 1893 р. - і Сілезії). Це означало формальне підтвердження загальнокрайового, інтернаціонального характеру партії, а з іншого боку - початок нового етапу в її діяльності.

Організаційне зміцнення СДРПА в 1892-1897 рр. йшло по лінії конкретизації критеріїв членства й подолання рудиментів аморфності партійної організації, розбудови її структури шляхом створення ланок зв'язку між координаційними центрами руху (дотепер - редакціями часописів), які поступово перетворювалися на справжні керівні органи, з одного боку, а з іншого - його рядовими членами, об'єднаними в різноманітних фахових і загальноробітничих товариствах. При цьому ідейно-організаційний розвиток галицької та австрійської соціал-демократії був тісно взаємопов'язаним і взаємозумовленим. Організаційне зміцнення СДРПА в першій половині 90-х років ХІХ ст. сприяло консолідації національно-крайових партій, а їхнє посилення, у свою чергу, об'єктивно створювало передумови для федералізації австрійської соціал-демократії.

Поглиблення міжнаціональних суперечностей, як у суспільстві, так і всередині партії, активізація національно-визвольних рухів великою мірою визначали змістове наповнення, спрямованість та перебіг процесу становлення СДПГіС, що охопив 1892-1897 рр. З одного боку, він характеризувався загостренням внутріпартійної боротьби (між керівництвом і “незалежними соціалістами”), сутність якої в умовах кристалізації засад партійної діяльності в ідеології, тактиці та організації полягала в зіткненні старих і нових ідейно-концептуальних підходів, організаційних форм та методів політичної роботи галицьких соціал-демократів. З іншого боку, упродовж 90-х років ХІХ ст. дедалі виразнішим ставав польський національний характер партії, що зумовило спроби відокремлення єврейських соціал-демократів, позначилося на взаєминах з українськими радикалами, стало одним із найважливіших факторів появи наприкінці 90-х років окремої УСДП.

Польські соціал-демократи, слідом за чеськими, відіграли помітну роль у реорганізації СДРПА за національним принципом. Після Вімберзького загальнопартійного з'їзду австрійської соціал-демократії (1897 р.) завершилося й ідейно-організаційне оформлення СДПГіС як польської соціал-демократичної партії, польської автономної національної секції СДРПА.

У цей же період у фазу організаційного оформлення вступив і соціал-демократичний рух на Буковині. У серпні 1896 р. на з'їзді в Чернівцях окремі групи соціал-демократів об'єдналися в багатонаціональну Буковинську соціал-демократичну партію - складову СДРПА. Проте в рамках досліджуваного в розділі періоду БСДП фактично перебувала ще в стадії організації.

Натомість утворення УСДП було безпосередньо підготовлене діяльністю “молодого” крила РУРП (М. Ганкевич, Ю. Бачинський, Р. Яросевич, В. Будзиновський, С. Вітик, Є. Левицький та ін.), кістяк якого складало студентство, молода інтелігенція. Світогляд “молодих” радикалів характеризувався поєднанням соціал-демократичної ідеології з радикальнішим підходом до розв'язання українського питання.

Виникнення української національної секції австрійської соціал-демократії розтягнулося на період 1896-1899 рр. і остаточно завершилося лише виходом частини “молодих” із РУРП та проголошенням ними утворення Української соціал-демократичної партії як складової СДРПА у вересні 1899 р. Створенням цієї останньої за порядком, шостої секції, об'єктивно найслабшої та все ж важливої в ідейно-політичному відношенні, завершилася федералізація австрійської соціал-демократії епохи Габсбургів.

Останнє десятиліття ХІХ ст. виявилося свого роду перехідним етапом в історії соціал-демократичного руху в Галичині й на Буковині, упродовж якого відбулося спочатку організаційне оформлення руху, а згодом - доволі швидка його еволюція від інтернаціональних крайових об'єднань до національних партій, автономних секцій СДРПА.

У четвертому розділі - “Політико-ідеологічне й організаційне становлення національних секцій австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1899-1907 рр.)” - охарактеризовано розвиток теоретично-концептуальних засад австрійської соціал-демократії, поглядів її провідників О. Бауера, К. Реннера, І. Дашинського та ін. Стверджено, що з прийняттям Брюннської (1899 р.) та Віденської (1901 р.) програм завершилась ідейна еволюція австрійської соціал-демократії до реформізму й парламентаризму. Разом з усією СДРПА її національні секції зайняли центристські позиції в міжнародному робітничому русі. У ставленні до держави соціал-демократи перебували під значним впливом лассальянства, розраховуючи використати існуючі державні інституції як інструменти поетапної суспільної трансформації. Значення, яке надавалось “австромарксистами” державі, для соціал-демократів поневолених народів підвищувало вагу боротьби за національну державність.

Особливе місце в ідеології австрійської соціал-демократії посіло національне питання. Незгоди щодо перспектив Австро-Угорщини як багатонаціональної країни між австронімецькими та слов'янськими соціал-демократами зумовили існування в останніх свого роду дворівневої національної програми. Офіційно прийняті в СДРПА постулати національно-територіальної автономії польська й українська секції відверто розглядали лише як програму-мінімум, перший крок до здійснення напівофіційної, формально не прийнятої жодним партз'їздом стратегічної мети (програми-максимум) - незалежної національної державності, що мала б охопити всі землі народу, розділеного імперськими кордонами. Про це прямо було заявлено у виступах представників ППСД та УСДП на Брюннському з'їзді у вересні 1899 р. При цьому ідеологія польської соціал-демократії, що формувалася під значним впливом ППС, фактично допускала можливість реанімації проекту “історичної” Польщі, хоч і у видозміненій формі, завуальованій висуненням як базових принципів демократичності, національного рівноправ'я та добровільності потенційного об'єднання з українським, білоруським, литовським народами.

Щодо подальшої долі Галичини позиції польської та української секцій розходилися. ППСД фактично вважала всю Галичину польським краєм з українською меншістю і не виступала принципово проти розширення його автономії (“відокремлення”), лише висувала як умову введення загального виборчого права. УСДП вбачала втілення програмових засад СДРПА в поділі краю і створенні єдиної, автономної австрійської провінції з українських земель Галичини й Буковини.

VII з'їзд ППСД (1901 р.) завершив організаційне оформлення польської національної секції СДРПА. Згідно зі статутом, члени партії були зобов'язані належати до політичного товариства й водночас до професійної спілки. У кожному населеному пункті чи місцевості партійці об'єднувалися в місцеві (територіальні, а не фахові, як це практикувалося досі) партійні організації, на щорічних зборах обирали ”мужів довір'я”, з котрих складався місцевий партійний комітет. Таким чином, інститут “мужів довір'я” змінив свою якість. Головний друкований орган ППСД краківський “Naprzуd” у 1900 р. став першою в історії польською щоденною соціалістичною газетою.

Проте реальне становище польської секції СДРПА в 1899-1904 рр. було вкрай складним. Відчутної шкоди їй завдало введення надзвичайного стану в Галичині в 1898-1899 рр. Усе це позначилося на внутріпартійному житті серйозними проблемами в організації, тактиці, матеріальному забезпеченні діяльності. Бракувало коштів на партійні видання, політична організація помітно відставала в розвитку від профспілкової, посилювалася інертність новонародженої партбюрократії, виразнішим ставав розрив між партійними верхами та низами.

Відсутність аграрної програми в комплексі з традиційними для тодішньої Галичини зловживаннями з боку влади, куріальною виборчою системою, провалом тактики антишляхетської та антиклерикальної коаліції зумовило невдачі ППСД на парламентських виборах 1900 р. та на сеймових 1901 р. Протягом 1900-1907 рр. партія мала тільки одного посла - депутата віденського рейхсрату І.Дашинського.

Українська секція СДРПА в 1899-1904 рр. фактично перебувала лише в стадiї свого створення, не мала власного представництва в парламенті та сеймі, як і на конгресах ІІ Інтернаціоналу. Фактично партiя, що зробила спробу опертись на сільський пролетаріат, являла собою невелику групу iнтелiгенцiї, пiд впливом якої перебувала незначна частина робiтникiв i студентiв, а також селянство окремих повiтiв.

Станом на 1903-1904 рр. у галицькому соціал-демократичному русі спостерігався спад. Він позначився і на активності внутріпартійного життя, місцевих організацій, і на ефективності політичної роботи, що було констатовано вже на VIII з'їзді ППСД (5-6 січня 1903 р.) у Перемишлі.

З початком 1905 р. звістки про революційні заворушення в Росії дали поштовх до значної активізації робітничого руху та прискорення процесів становлення соціал-демократії в Галичині й на Буковині. Польська й українська секції австрійської соціал-демократії, пов'язуючи з революцією надії на визволення Польщі та України з-під ярма національної неволі, сприяли розвитку революційного руху в Російській імперії. Основний шлях транспортування забороненої літератури із Західної Європи в Росію проходив через Львів i Збараж, а провідна роль у цій роботі в Галичині належала членам ППСД і, особливо, УСДП.

Уже з квiтня 1905 р. австрiйськi соцiал-демократи на перший план своєї роботи висунули вимогу загального виборчого права. 22 вересня на конференцiї СДРПА у Вiднi за участю представникiв усiх нацiональних секцiй (разом 64 делегати) було ухвалено перейти до рішучої боротьби за виборчу реформу через організацію масових народних зборів, публікації в пресі тощо.

Попри значну обмеженість реформи, проведеної 1907 р., на виборах до парламенту в травнi-червні того ж року СДРПА здобула понад 1 млн. голосів, а її фракція з 87 депутатiв стала другою за чисельністю пiсля християнсько-суспiльного союзу. Галицьким соціал-демократам належало близько 10% голосів, відданих за СДРПА. Послами від ППСД стали Ю. Гудец, Г. Діаманд, Г. Ліберман, Є. Морачевський, Р. Куницький, І. Дашинський, від УСДП - С. Вітик і Я. Остапчук. На Буковині один мандат виборов румунський соціал-демократ Г. Григорович.

Разом із тим, завершився період тісного союзу польських і українських соціал-демократів. Піднесення робітничого руху в 1905-1906 рр. і врешті старт із початку 1907 р. передвиборної кампанії до парламенту на основі нової ординації сприяли виходу на поверхню низки глибинних внутріпартійних протиріч та проблем взаємовідносин, що перебували до цього в латентній формі.

У 1905-1907 рр. до активної діяльності в УСДП прийшла нова генерація діячів - лідерів українського студентського руху (В. Старосольський, Є. Косевич, В. Темницький, Л. Ганкевич, В. Левинський та ін.). Це призвело до посилення національних акцентів в ідеології та поточній роботі партії та народження нового, “молодого” напряму в українському соціал-демократизмі, що поставив собі за мету повну емансипацію української секції СДРПА з-під впливів польської соціал-демократії та припинення полонізації українського робітництва.

Важливою вiхою в історії української секції австрійської соціал-демократії стала конференцiя УСДП у Львовi 12-13 червня 1907 р. З ініціативи “молодих” у статут УСДП були внесенi значнi змiни. Вiдтепер передбачалося створення в усiх мiстах i селах мiсцевих партiйних комiтетiв. При визначеннi членства в партiї наголос було зроблено на сплату членського внеску. Таким чином, уперше передбачалося створення окремої вiд ППСД партiйно-полiтичної органiзацiї в мiстах, що означало завершення, в основних своїх рисах, становлення української секції СДРПА.

Федералізація СДРПА за національною ознакою, виникнення на теренах сусідньої Російської імперії Бунду та єврейської організації в ППС надали нового звучання “єврейській проблемі” всередині ППСД. На тлі національного пробудження єврейського народу, поширення ідеології сіонізму та початку партійно-політичної диференціації в середовищі галицьких євреїв, а з іншого боку - посилення антисемітських настроїв у масах, єврейських погромів ППСД вступила у ХХ ст. під знаком гострої боротьби проти “єврейського сепаратизму” всередині власної організації. Для партійного керівництва було очевидним, що самостійна єврейська соціал-демократія буде діяти там само, де й польська, відтягуючи від неї значну кількість прибічників. Ситуація ускладнювалася появою в Галичині й на Буковині ще однієї соціал-демократичної партії - “Поалей-Ціон” (“Робітники Сіону”, 1904 р.). Поалей-ціонізм був лівим, робітничим крилом сіоністського руху.

Аналіз фактів свідчить, що справжнім вододілом у полеміці всередині ППСД виступала єврейська національна ідентичність. Асимільовані польською культурою єврейські діячі партії (Г. Діаманд, Е. Гекер, Г. Ліберман та ін.), котрі не володіли єврейською мовою і послуговувалися польською як рідною або розмовною, виступали проти виокремлення єврейської соціал-демократії. Прибічниками останнього були національно свідомі євреї, насамперед із молоді, які не втрачали зв'язку з єврейським середовищем, але з огляду на свої соціалістичні переконання не знаходили себе в інших єврейських релігійних або політичних організаціях, прагнули поєднувати соціалізм із боротьбою за національну рівноправність євреїв.

Лідери галицько-польської соціал-демократії, враховуючи високу частку євреїв серед робітників і ремісників, не були готові йти далі своєрідного “рубікону”, яким для них було існування єврейського комітету в партії та видання газети ідишем. Це підштовхнуло частину єврейських діячів ППСД до виходу з партії та утворення ЄСДП Галичини і Буковини.

Постання нової партії було проголошене від імені її оргкомітету в першотравневій відозві 1905 р. Засновники ЄСДП Р.Бірнбаум, К.Ейнеуглер, Г. Гроссман, Я. Бросс та інші мотивували свій крок прагненням того, щоб соціал-демократичний рух охопив якомога ширші маси єврейського пролетаріату. Установчий з'їзд ЄСДП відбувся у Львові 9-10 червня 1905 р. Тим часом у визнанні новій секції відмовив загальнопартійний Заряд СДРПА, що, як і “старе” керівництво УСДП, солідаризувався з позицією польських товаришів. У лавах ППСД залишилася частина її видних єврейських діячів (Г. Діаманд, І. Гросс, Е. Гекер, Г. Ліберман, М. Цеттербаум та ін.).

У п'ятому розділі - “Поглиблення міжнаціональних суперечностей і дезінтеграційні процеси в СДРПА (1907-1914 рр.)” - зазначено, що в робітничому й соціал-демократичному рухах протягом деякого часу давалася взнаки інерція, набрана цими рухами в 1905-1907 рр. Партійні форуми 1908-1911 рр. демонстрували зростання організацій ППСД у середовищі промислових робітників та ремісників. Станом на 1910 р., згідно зі звітом, поданим партією конгресові ІІ Інтернаціоналу в Копенгагені, ППСД мала вже 120 місцевих партійних осередків, 14 фахових секретаріатів (28 тис. організованих членів профспілок). Партійна преса складалася з двох щоденних газет (“Naprzуd” і “Gіos”), двох тижневиків (“Prawo ludu” та “Robotnik Њl№ski”), а також часопису для жінок “Gіos kobiet” і ряду профспілкових видань. Загальний разовий наклад її становив 45 тис. прим. У 16 містах (Кракові, Львові, Перемишлі, Станіславі, Коломиї, Дрогобичі, Стрию, Бельську, Жешуві, Подгужі, Новому Сончі, Ярославі, Цешині та ін.) партія контролювала 36 робітничих кас хворих. Виділялися своєю активністю й порівняно нечисленні депутати ППСД в органах місцевого самоврядування, насамперед І.Дашинський у міській раді Кракова та особливо Е.Бобровський у раді м. Подгуже.

Разом із тим, єврейські та українські соціал-демократи претендували на розширення сфер свого впливу, у тому числі й за рахунок ніш, уже зайнятих польською секцією. Зокрема в 1907-1911 рр. продовжувався відтік єврейських робітників із ППСД до “сепаратистської” ЄСДП Галичини і Буковини. Напередодні свого IV з'їзду (25-26 жовтня 1910 р.) ЄСДП мала вже 80 організацій та понад 4,2 тис. членів партії в 32 населених пунктах. З'їзд констатував, що 90% організованого єврейського пролетаріату в Галичині згуртовано під прапором ЄСДП. Близько 7% усіх єврейських робітників належало до фахових організацій Поалей-Ціон. Намагання польських соціал-демократів протидіяти цьому шляхом створення ілюзорних “Єврейської секції” та “Єврейської соціал-демократії” (ЄСД) у складі ППСД виявились неефективними. Під загрозою втрати мандатів на чергових парламентських виборах ППСД пішла на злиття своєї єврейської організації з ЄСДП (т.зв. об'єднавчий з'їзд 14-15 жовтня 1911 р. у Львові), однак по закінченні виборчої кампанії відмовилася від поступок.

1907-1911 рр. стали й періодом кількісного та якісного зростання багатонаціонального соціал-демократичного руху на Буковині. Крайова Буковинська соціал-демократична партія, згідно зі статутом, об'єднувала соціал-демократів п'яти національностей - німців, румунів, євреїв, поляків та українців. Загальнопартійний керівний виконавчий орган (крайова Екзекутива або Заряд) обирався з представників усіх цих національностей. Завдання агітації серед робітників кожної національності покладалося на окремі національні агітаційні комітети, які мали створюватися національними секціями СДРПА й працювати в порозумінні як із виконкомами своїх національних секцій, так і з буковинською крайовою Екзекутивою. Окремі національності створювали й власні культосвітні комітети на місцях, котрі підпорядковувалися тільки буковинській Екзекутиві. Поруч з уже існуючими німецькомовним “Volkspresse” та румунським “Lupta” третім соціал-демократичним часописом на Буковині стала з 1908 р. українська “Борба”. На 1910 р. БСДП мала 448 членів, які сплачували їй партвнески, окрім того понад 1,8 тис. робітників, об'єднаних у профспілки, та 130 осіб у юнацьких організаціях.