Размещено на http://www.allbest.ru/

Український фактор у політиці Німеччини та Австро-Угорщини періоду Першої світової війни

історичний політичний імперія

Актуальність дослідження пов'язана із суспільною та науковою потребою висвітлення недосліджених і малодосліджених явищ світової історії, які стосуються ставлення наймогутніших монархій Центральної Європи до українського народу в період Першої світової війни. Необхідність звернення до цієї теми спричинена потребою виявлення, усвідомлення й оцінки тих історичних процесів, які тривалий час або залишалися за межами наукового інтересу, або ж зазнавали не завжди коректного чи неповного фахового опрацьовування. Особливим аспектом актуальності обраної теми є прагнення подолати історичну міфологію й політизовані висновки декотрих попередніх дослідників, які не дозволяють об'єктивно визначити місце українського народу та його політичної еліти в європейській політиці зазначеного періоду.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової теми «Україна в контексті загальноєвропейського історичного процесу в документах і матеріалах», яка включена до Комплексної наукової програми Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України.

Метою дослідження є визначення місця українського народу в європейських історичних процесах у період однієї з найгостріших світових криз 20 століття.

Завдання дисертації зумовлені поставленою метою і полягають у:

- критичному розгляді попередньої історіографії політики Берліна й Відня щодо українського народу та його життєвих інтересів у період Першої світової війни;

- виявленні й аналізові історичних передумов, які визначили ставлення до українського політичного фактора з боку найвпливовіших держав Європи - Німецької та Австро-Угорської імперій - напередодні війни;

- встановленні та дослідженні основних чинників, які визначали ставлення правлячих кіл імперії Гогенцоллернів і Габсбурзької монархії до українського народу та його політичних представників від початку до повного закінчення воєнних дій;

- визначенні всіх значущих закономірностей розвитку політичної стратегії Центральних держав щодо українського чинника у названий період;

- аналізові чинників європейської та світової політики, які вплинули на формування політики Берліна й Відня щодо «української проблеми».

Об'єктом дослідження є сукупність історичних процесів, у яких виявилося ставлення імперії Гогенцоллернів і Габсбурзької монархії до українського народу та його етнічних територій у період Першої світової війни.

Предмет дослідження - політика найвищих органів державної влади Німеччини й Австро-Угорщини та підпорядкованих їм виконавчих цивільних і військових структур щодо українського народу як національно-політичного та воєнного фактора протягом 1914-1918 рр.

Методи дослідження обрані відповідно до основних етапів і наукових завдань роботи. На стадії пошуку й опрацювання історичних джерел і доробку попередніх дослідників особливу увагу було приділено перевірці достовірності фактологічних даних через встановлення додаткових джерел наукової інформації. Важливим елементом побудови запропонованого дослідження є реконструкція найбільш значущих історичних подій на основі комплексного опрацювання усіх віднайдених матеріалів. Особливого значення надано точному відображенню хронологічної послідовності історичних подій, спрямованому на встановлення причинно-наслідкових зв'язків між досліджуваними явищами й подіями. Одним із засадних принципів застосованої методології є врахування взаємодії різних складових історичного процесу - зовнішньополітичної, внутрішньополітичної, воєнної, міжнаціональної, економічної, - внаслідок якої формувалося ставлення до українського чинника. Дисертаційне дослідження побудовано на засадах історизму, об'єктивності й системності.

При виконанні поставлених завдань використані методи історичного аналізу й синтезу, синхронно-хронологічний, порівняльний, системно-узагальнюючий.

Хронологічні рамки дисертації зумовлені потребою дослідити політику Центральних держав у Першій світовій війні як цілісне явище, яке слід розглядати на основі його історичного підґрунтя, сформованого протягом багатьох передвоєних десятиліть. Тому у вступному розділі дисертації досліджено формування традиції ставлення до українського чинника німецькою й австро-угорською політичними елітами протягом 1843 - першої половини 1914 рр. Основну увагу в дисертаційному дослідженні приділено розробці політики Центральних держав щодо українського народу починаючи від перших днів війни та закінчуючи втратою Австро-Угорщиною й Німеччиною політичного впливу на події, які відбувалися на українських етнічних землях. Відповідно до такого дослідницького підходу хронологічні рамки основної частини дисертації визначені періодом від початку серпня 1914 р. до кінця листопада 1918 р.

Географічні межі дисертаційного дослідження охоплюють території, які у 1914-1918 рр. належали Німецькій, Австро-Угорській і Російській імперіям.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше детально досліджено взаємодію та взаємовплив двох союзних монархій - Німецької та Австро-Угорської - у формуванні політичної стратегії й тактики щодо українського чинника. На основі великого масиву раніше не досліджуваних архівних і друкованих джерел уперше здійснено комплексний аналіз політики імперії Гогенцоллернів щодо «української проблеми» від початку Першої світової війни до початку переговорів у Бресті-Литовському у грудні 1917 р., а також визначено ставлення Габсбурзької монархії як до її українських підданих, та і до «російських» українців з середини 19 століття до «липневої кризи» 1914 р. На відміну від багатьох попередніх досліджень, у запропонованій роботі поглиблено розглянуто значення воєнних факторів для трансформації політики Берліна й Відня щодо «української проблеми», а також значно ширше висвітлено міжнародний контекст політики Берліна щодо українського чинника у період 1915-1917 рр.

Практичне значення дослідження зумовлене тим, що воно розраховане на ознайомлення як фахівців-істориків, так і широкої читацької аудиторії (через опублікування монографії та понад 20 статей) із формуванням політики провідних держав Заходу щодо України. Одним із завдань цієї праці є стимулювання подальшої наукової розробки міжнародного контексту української історії 19 та 20 століть, а також досліджень у споріднених напрямках історичної науки (історіософії, історії політичної думки). Опубліковані матеріали з цього дослідження можуть використовуватися в навчальному процесі у вищих навчальних закладах. Наукові результати дисертації становлять практичний інтерес для професійної підготовки та професійної діяльності тих, хто працює або працюватиме в галузі міжнародних відносин України з провідними державами Західної та Центральної Європи.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати дослідження було повідомлено у виступах на міжнародних конференціях: «Християнство та слов'янські культури» (Київ, 17-19 квітня 2000 р.), «Українська історична наука на порозі XXI століття» (Чернівці, 16-18 травня 2000 р.), «Проблеми сучасної української археографії і джерелознавства» (м. Хмельницький, 20-22 травня 2004 р.); III міжнародному науковому конгресі «Українська історична наука на шляху творчого поступу» (Луцьк, 17-19 травня 2006 р.); на семінарі професора відділу історії та культури Вільного університету Берліна Г._Й. Торке (14 листопада 1995 р.), у Мюнхенському інституті Східної Європи (16 лютого 1999 р.), в Інституті українознавства Гарвардського університету (Кембрідж, США, 24 квітня 2003 р.).

Публікації. Підсумки дослідження відображені в індивідуальній монографії «Українська проблема у політиці Берліна й Відня у першій світовій війні (1914-1918)», яка побачила світ у 2006 р. (11,3 друк. арк.), і 20 статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження, а також характером його джерельної бази. Вона складається зі вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Повний обсяг дисертації становить 356 с., список використаних джерел і літератури має 747 позицій.

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано її мету і завдання, визначено об'єкт, предмет та методи дослідження, його хронологічні рамки та географічні межі, розкрито наукову новизну та науково-практичне значення отриманих результатів, умотивована структура роботи.

Перший розділ «ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ» складається з двох підрозділів і містить загальну характеристику стану наукової розробки теми, структури та інформативної цінності залучених історичних джерел.

У підрозділі 1.1. «Українська та зарубіжна наукова література» розглянуто процес розвитку наукового інтересу до міжнародного контексту українського державотворення, зокрема виявлено суспільно-політичне підґрунтя виникнення дослідницької уваги до політики Центральних держав щодо України у Першій світовій війні. Відображено процес розвитку української історіографії взаємовідносин між українськими політичними організаціями й урядами імперії Гогенцоллернів і Габсбурзької монархії. Висвітлено відмінність між радянською й зарубіжною історичною наукою в ідейно-політичному спрямуванні та науково-методологічних підходах до вивчення подій 1914-1918 рр. З'ясовано значення теми німецької та австро_угорської окупації українських земель у 1918 р. для розвитку німецької, австрійської та північноамериканської історіографії. На основі критичного аналізу висновків попередньої історіографії встановлено недосконалість дослідницьких підходів і методології ряду широко відомих зарубіжних досліджень (зокрема праці Г. Байєра «Політика Центральних держав щодо України у 1918 р.», Ф. Фішера «Ривок до світового панування. Цілі війни у політиці кайзерівської Німеччині 1914-1918 рр.», С. Горака «Перший мирний договір Першої світової війни. Договір між Україною та Центральними державами від 9 лютого 1918 р.»), а також праць представників наукових шкіл Радянського Союзу та НДР (М. Супруненка, Г. Заставенка, Ю. Бєлана, М. Раковського, І. Кулинича, В. Тичини, К. Ремера). Разом з тим відзначено й позитивні результати досліджень окупаційної політики Німеччини й Австро-Угорщини марксистсько-ленінською німецькою та українською радянською науковими школами. Розкрито наукові досягнення західної (у тому числі зарубіжної української) історіографії, зокрема принципові висновки ґрунтовної праці О. Федишина «Німецький натиск на Схід і Українська революція 1917-1918 рр.» щодо відсутності від початку війни у Німеччини конкретних планів створення української буферної держави. Схарактеризовано великий науковий доробок австрійської історичної школи (насамперед праці В. Біля) у висвітленні політики Дунайської монархії щодо її українських підданих, а також щодо наддніпрянської України напередодні та протягом війни. Дано оцінку висвітлення новітньою українською і зарубіжною історіографією проблем, які є предметом дисертаційного дослідження (зокрема працям В. Расевича, Ю. Терещенка та Т. Осташко, І. Попика, І. Срібняка, В. Фісанова, Е. Прокоповича, І. Патера, П. Реєнта, І. Держалюка, М. Несука, Ю. Гончара, Н. Городні, В. Павленка, О. Павлюка, Ф. Гольчевськи, Р. Марка, К. Ремера, К. Бахмана, К. Мілов, Д. Сондерса). Розглянуто важливі для наукового опрацювання теми дисертації дані українських і зарубіжних енциклопедичних і довідникових видань, а також праць із історії України, Німеччини, Австро-Угорщини, Росії періоду Першої світової війни (В. Верстюка, С. Литвина, А. Граціозі, О. Ясі, Дж. Мейсона, Г. Шанафельта, А. Ігнатьєва, Дж. Кеннана).

У підрозділі 1.2. «Джерельна база дослідження» здійснено характеристику основних груп джерел, опрацювання яких створило фактологічну базу дисертаційного дослідження. Важливу інформацію про вивчення української тематики провідними зовнішньополітичними експертами Німеччини містить, зокрема, листування М.С. Грушевського з О. Гетшем, яке зберігається в Центральному державному історичному архіві України в м. Києві. Матеріали з фонду родини Грушевських відтворюють окремі аспекти відносин між лідерами українців Галичини та вищою владою Габсбурзької монархії напередодні Першої світової війни, розкривають причини переїзду видатного українського історика зі Львова до Києва після початку війни і його арешту в листопаді 1914 р. Для дисертаційного дослідження було використано також зарубіжні архіви, зокрема уведено до наукового обігу велику 26-томну збірку документів з Політичного архіву Зовнішнього відомства Німеччини «Підбурювання та заходи проти наших ворогів. Україна» за серпень 1914-лютий 1918 рр. Окрім цієї колекції, що відтворює аналітичну й виконавчу діяльність урядових і військових інстанцій рейху на «українському напрямку», були використані й матеріали німецьких учасників мирних переговорів у Бресті-Литовському за грудень 1917 -березень 1918 рр., а також доповідні документи німецьких дипломатичних представництв у Росії й Австро-Угорщині передвоєнного періоду. Для висвітлення діяльності німецьких військових структур використано матеріали Адміральського штабу періоду 1914 - 1918 рр. з Федерального військового архіву Німеччини у Фрайбурзі. Відповідні фонди цього архіву містять унікальні документи про спробу Зовнішнього відомства восени 1915 р. з'ясувати ставлення світового співтовариства до виведення України зі складу Російської імперії, а також про налагодження системи інформування головнокомандування про українську проблематику протягом другої половини 1917 р. і про перебіг брестських переговорів наприкінці 1917 - на початку 1918 рр. Створення та діяльність Спілки німецьких прихильників української незалежності «Вільна Україна» проаналізовано на основі документів Державного архіву Мюнхена та Головного державного архіву Баварії.

Політику Відня щодо українського національного руху Габсбурзької монархії та українських територій імперії Романових розглянуто на основі матеріалів Державного архіву Австрії, зокрема таких його підрозділів, як Архів імператорського Дому, Двору та держави, Воєнний архів і Загальний архів органів державного управління. Уперше введено до наукового обігу документи особистої канцелярії ерцгерцога Франца Фердинанда (депо Гогерберга), які розкривають характер інформування спадкоємця престолу про український рух монархії та проект національно-політичного реформування монархії від першої половини 1914 р. Цінним джерелом про формування політики Відня в українському питанні та про ставлення до цього питання німецького й австро-угорського урядів є матеріали австро-угорського посольства в Берліні 1914 - 1918 рр. Опрацювання фондів зовнішньополітичного міністерства імперії Габсбургів дозволяє ширше висвітити та глибше проаналізувати трансформацію громадської думки щодо українців після початку війни, а також розкрити особливості політики імператора Карла І щодо Наддніпрянщини, зокрема готовність підтримати кандидатуру українофіла ерцгерцога Вільгельма (Вишиваного) на гетьманство у травні 1918 р. На основі матеріалів галицького штатгальтерства періоду 1915 - 1918 рр. було суттєво доповнено фактологічну базу стосовно політики Дунайської монархії щодо польсько-українського протистояння в Галичині 1915 - 1918 рр. Мотивацію ставлення провідних політичних сил Дунайської монархії до українського руху відтворюють документи особистого фонду лідера буковинських українців М. Василька. Уведені до наукового обігу щоденні звіти австро-угорської військової розвідки початкового періоду війни дозволяють з'ясувати ступінь поінформованості головнокомандування армією Габсбурзької імперії про настрої українського населення окупованої росіянами Галичини, а також Наддніпрянщини.

Для підготовки дисертації використано матеріали чотиритомного видання документів «Події в Україні та їх історичне підґрунтя 1914 - 1922 рр.», виданого о. Теофілом Горникевичем у 1966 - 1969 рр. Розглянуто, зокрема, меморандуми барона Андріана 1914 - 1915 рр. про доцільні напрямки розвитку політики монархії щодо українського населення Галичини та про варіанти ймовірного приєднання українських областей царської Росії до Дунайської монархії. Використано й документи таких українських організацій, як Головна (з квітня 1915 р. - Загальна) українська рада й Союз визволення України, якими вони намагалися привернути увагу віденського уряду до своїх проблем. Також проаналізовано матеріали військових інстанцій, у яких відбито ставлення австро-угорського головнокомандування до розвитку подій у Наддніпрянщині у 1917 р., та документи цісарського дипломатичного представництва в Києві 1918 р., які відтворюють недосліджені аспекти перевороту, здійсненого П. Скоропадським, та трансформацію окупаційної політики Центральних держав.

Для аналізу політики рейху щодо українського народу та його етнічних територій залучено таку велику групу джерел, як німецькомовна публіцистика 1914 - 1918 рр. Окрім відомих публікацій СВУ і впливових німецьких експертів, розглянуто й такий малодосліджений масив джерел, як статті німецького часопису «Osteuropдische Zukunft» за 1916 - 1918 рр., які дозволяють повніше розкрити характер політики рейху щодо України. Опрацьовано і спогади визначальних німецьких, австрійських, українських і російських учасників подій. Зокрема це мемуари начальника німецького Генерального штабу 1914 - 1916 рр. Е. Фалькенгайна, начальника штабу німецького Східного фронту у 1917 - 1918 рр. М. Гоффманна, начальника штабу групи німецьких військ «Київ» В. Ґренера, начальника політичного управління німецького Генерального штабу в 1914 р. Р. Надольни, референта з питань Сходу німецького Генштабу в серпні 1914 р. Б. Гуттен-Чапські, експерта з українського проблематики у Зовнішньому відомстві 1915-1917 рр. П. Рорбаха, редактора впливової берлінської газети Т. Вольффа, міністра закордонних справ Австро-Угорщини 1917 - 1918 рр. О. Черніна, начальника австро-угорського Генштабу 1906-1916 рр. К. Гетцендорфа, відомого австрійського політика й громадського діяча Й. Редліха, голови Української держави 1918 р. П. Скоропадського, провідника австрійських українців К. Левицького, громадського й державного діяча Д. Дорошенка, члена СВУ О. Скорописа-Йолтуховського, Є. Чикаленка, О. Кобця, Н. Гірняка, А. Марголіна, Є. Онацького, російського полководця О. Брусилова, міністра закордонних справ Росії С. Сазонова.

Для аналізу політики Центральних держав використано довідникову літературу, яка стосується діяльності їхніх основних державних і суспільних інститутів: уряду, преси, політичних і громадських організацій, збройних сил.

У другому розділі «УКРАЇНСЬКИЙ ЧИННИК У СИСТЕМІ ПОЛІТИЧНИХ ІНТЕРЕСІВ ВІДНЯ І БЕРЛІНА (1843-1914)» розкрито формування традиції політичної взаємодії між правлячими елітами Австро-Угорщини й Німеччини та провідниками українського руху Дунайської монархії, а також сприймання вищою владою імперій Габсбургів і Гогенцоллернів національної відмінності й національних прагнень українців царської Росії. Детально розглянуто систему внутрішньополітичних і зовнішньополітичних інтересів, які визначали ставлення цісарської влади Австрії до українців Галичини й Буковини від 40-х років 19 ст. до «липневої кризи» 1914 р. З'ясовано вплив «польського чинника» на формування політики Відня щодо українського населення монархії від революції 1848 р. до січневого «компромісу» 1914 р., укладеного між польськими й українськими силами Галичини під тиском цісарської влади. Проаналізовано значення взаємодії розділених австрійсько-російським кордоном українських національно-політичних сил у період з 1880-х рр. 19 ст. до останніх передвоєнних років 20 ст. для оцінки керівництвом Німецької й Австро-Угорської імперій політичного значення українського народу в загальноєвропейському контексті. Визначено ідейно-політичне підґрунтя й особливості ставлення до українського руху альтернативної течії австрійської державно-політичної думки, яку ініціював спадкоємець віденського престолу вбитий у Сараєво 1914 р. ерцгерцог Франц Фердинанд.

Третій розділ «ФОРМУВАННЯ ПІДХОДІВ ДО РОЗВ'ЯЗАННЯ «УКРАЇНСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ» В ПОЛІТИЦІ ІМПЕРІЙ ГАБСБУРГІВ ТА ГОГЕНЦОЛЛЕРНІВ У СЕРПНІ 1914 - КВІТНІ 1915 рр.» складається з двох підрозділів, у яких відтворено зміну тактики й стратегії у ставленні до українського чинника протягом двох перших етапів війни.

У підрозділі 3.1. «Українська акція» в умовах ескалації європейського конфлікту (серпень - перша половина вересня 1914 р.)» визначено мотивацію й часові рамки звернення за підтримкою до українських сил Австрії з боку вищої віденської й берлінської влади. Виявлено суттєві відмінності ставлення державного керівництва Німеччини й Австро-Угорщини до взаємодії з українськими національно-політичними силами та систему чинників, які зумовили такі розбіжності між Віднем і Берліном, насамперед консолідованих вимог польських політичних сил союзних монархій. Показано значення суто воєнних чинників для формування зацікавленості вищого керівництва та військового командування імперії Гогенцоллернів і Габсбурзької монархії потенціалом українського народу.

Підрозділ 3.2. «Від розробки «акцій» до довгострокового планування: українське питання в стратегії Німецької та Австро-Угорської імперій після переходу до позиційної війни (жовтень 1914 - квітень 1915 рр.)» висвітлює місце українського чинника в системі військово-політичного планування Центральних держав після вимушеного переходу до тривалої, позиційної війни. Шляхом розгляду організаційно-підготовчих заходів із залучення українців до пропагандистської та військово-політичної діяльності, спрямованої проти царської Росії, показано намагання керівництва Центральних держав скористатися волелюбними прагненнями національно-свідомих українців Галичини, Буковини й Наддніпрянщини в інтересах німецької й австро-угорської східної експансії. Схарактеризовано відмінності у ставленні німецьких і австрійських державних діячів до співпраці з українськими силами, що полягали, зокрема, у згортанні співпраці австрійського уряду із Союзом Визволення України та перехопленні Німеччиною керівної ролі у взаємодії з українськими організаціями, та з'ясовано причини формування цих відмінностей. Розкрито значення українського чинника у військово-політичному плануванні Центральних держав у період перенесення головних воєнних зусиль на Східний фронт наприкінці 1914 - протягом перших місяців 1915 рр. Висвітлено започаткування за ініціативи українських організацій та Зовнішнього відомства Німеччини пропагандистської діяльності українських і німецьких публіцистів як на території союзних монархій, так і в провідних нейтральних країнах Європи і Америки.

Розділ четвертий «ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЛІТИКИ ЦЕНТРАЛЬНИХ ДЕРЖАВ ЩОДО УКРАЇНСЬКИХ ЕТНІЧНИХ ТЕРИТОРІЙ З ТРАВНЯ 1915 ПО ЛЮТИЙ 1917 РР.» складається з чотирьох підрозділів, у яких розглянуто зміни у ставленні вищого керівництва Німеччини й Австро-Угорщини до взаємодії з українськими організаціями у період від «літнього наступу» 1915 р. до початку Лютневої революції у Росії.

Підрозділ 4.1. «Українська проблема» у контексті зміни стратегії Центральних держав у травні - серпні 1915 рр.» присвячено розвиткові політичного інтересу до українського руху Росії та Австро_Угорщини серед правлячих еліт Німеччини й Австро-Угорщини у зв'язку з успішним просуванням військ союзних монархій на схід, яке поставило на порядок денний питання про захоплення українських етнічних територій імперії Романових. Відзначено відсутність намірів експансії на українські землі Російської імперії у військово-політичних планах Центральних держав на початковому етапі стратегічного наступу на Східному фронті. Розкрито суперечливий характер ставлення Відня до врегулювання найгостріших національно-політичних протиріч у системі державного управління Галичиною, зокрема висвітлено визнання австрійськими урядовими експертами недоцільності відновлення системи польського домінування в галицькій адміністрації, яке призвело до часткових поступок українським вимогам. Проаналізовано концепцію виведення українських областей царської Росії з_під влади Петрограда через застосування військово-політичних і міжнародно-правових інструментів, запропоновану довіреною особою Зовнішнього відомства Максом Циммером 22 серпня 1915 р.

У підрозділі 4.2. «Нові акценти політики Центральних держав щодо України після літнього наступу 1915 р.» проаналізовано розробку Центральними державами, насамперед Німеччиною, стратегії територіальної експансії на Сході. Розглянуто концепції опанування прикордонними українськими землями царської Росії, які були запропоновані вищому керівництву рейха як німецькими експертами, так і провідними західноукраїнськими політиками. Відзначено різницю у їхніх підходах, яка полягала в прагненні українських лідерів втілювати програму національного державотворення за допомогою німецьких та австро-угорських військ, тоді як німецькі фахівці розробляли концепції створення ефективної окупаційної адміністрації на Волині та Поділлі. Проаналізовано історичне підґрунтя першої спроби вищого керівництва Німеччини перейти до реалізації намірів територіальної експансії щодо українських земель імперії Романових на початку вересня 1915 р., та визначено значення суто військових чинників, які зумовили її невдачу.

У підрозділі 4.3. «Організаційне, ідеологічне та інформаційне забезпечення планів експансії Центральних держав в Україну (серпень 1915 - березень 1916 рр.)» розглянуто розгортання системи пропагандистської, експертної та практичної підготовки до проведення цілеспрямованих військово-політичних заходів і стратегічних дій на «українському напрямкові». Проаналізовано, зокрема, процес створення й цілі діяльності Спілки німецьких прихильників української незалежності «Вільна Україна» та її друкованого органу «Osteuropдische Zukunft». Проілюстровано залежність намірів вищого керівництва рейху щодо здобуття підтримки українських опозиційних сил Російської імперії для полегшення вторгнення в її південно-західні губернії від зміни ситуації на фронті. Висвітлено значення консультацій із консервативними колами української еміграції у Швейцарії для розробки тактики та стратегії німецької експансії на Схід. Розкрито діяльність Зовнішнього відомства Німеччини восени 1915 - на початку 1916 рр. щодо забезпечення міжнародної підтримки планам українського державотворення, які висувалися як найвпливовішими організаціями австрійських українців (Загальною українською радою, Українською парламентською репрезентацією), так і представниками українських революційних кіл Наддніпрянщини (Союзом визволення України). Зокрема, проаналізовано значення місії Пауля Рорбаха до Стокгольма у жовтні 1915 р. та зондування позиції впливових британських політиків через контакти Володимира Степанківського в Лондоні в лютому - березні 1916 р.

Підрозділ 4.4. «Українські землі як об'єкт стратегічного планування Центральних держав у травні 1916 - лютому 1917 р.» охоплює період, протягом якого український чинник відійшов на другий план у розробці «східної політики» Центральних держав, поступившись за значенням польському. Визначено комплекс факторів, які спричинили перехід Берліна від заперечення ідеї польського державотворення до визнання прав поляків на національну державу, та з'ясовано їхній вплив на ставлення Берліна й Відня до українського руху. Показано спроби Дунайської монархії (після приходу до влади цісаря Карла І) через гармонізацію міжнаціональних відносин всередині держави знайти вихід із глибокої внутрішньої кризи, а також простежено виникнення передумов для тіснішої комунікації українських сил із оновленим керівництвом імперії Габсбургів. Розкрито прагнення Берліна зберегти довіру українських політичних сил Австрії й Росії через посилення співпраці з українськими емігрантськими колами у Швейцарії та представниками Загальної української ради. Показано різницю у ставленні вищого керівництва Німеччини та Австро-Угорщини до польсько-українського протистояння в Галичині та Холмщині, зокрема намагання Берліна використати українські вимоги для обмеження впливу польських політичних сил.

Розділ п'ятий «УКРАЇНСЬКИЙ АСПЕКТ РЕАНІМОВАНОЇ ПОЛІТИКИ СЕПАРАТНОГО МИРУ (БЕРЕЗЕНЬ 1917 - ЛЮТИЙ 1918 РР.)» складається із трьох підрозділів, у яких схарактеризовано основні фази розвитку практичного інтересу до українського політичного чинника з боку німецької й австро-угорської держав у період від зародження до міжнародно-правового оформлення інститутів української державності.

У підрозділі 5.1. «Реакція Берліна та Відня на підйом українського руху після Лютневої революції» відтворено процес усвідомлення правлячими елітами Німеччини й Австро-Угорщини національно-політичних змін на території Наддніпрянщини, який супроводжувався пошуком засобів впливу на лідерів українських національно-політичних сил. Визначено основні тенденції сприйняття міжнародно-політичних пріоритетів українського руху вищим керівництвом рейху, встановлено значення процесів українського державотворення у загальноєвропейському контексті протягом травня - жовтня 1917 р. Розкрито роль чільних представників української еміграції у розробці планів здобуття Німеччиною впливу на політичний розвиток Наддніпрянської України. Схарактеризовано тактику й стратегію німецького головнокомандування щодо використання україно-російських протиріч для розвитку наступу військ союзних монархій на Схід. Проаналізовано політичний курс лідерів австрійських українців, спрямований на отримання німецьких гарантій для утвердження української державності на території Наддніпрянщини. Розглянуто ставлення офіційного Відня до піднесення українського руху за межами монархії, зокрема його прагнення реалізувати принцип політичної ізоляції двох гілок українства.

У підрозділі 5.2. «Втрата інтересу до українського чинника після встановлення більшовицької влади в Росії (листопад - грудень 1917 р.)» визначено зміни у ставленні військового й політичного керівництва Німеччини та вищої влади Австро-Угорщини до інтересів українських сил Наддніпрянщини та Дунайської монархії після переходу Центральними державами до реалізації програми сепаратного миру з більшовицькою Росією. Показано втрату інтересу до київської української влади та переорієнтація на активну співпрацю з ленінським урядом із метою забезпечення сировинних і продовольчих потреб Німеччини й Австро-Угорщини. Відображено перехід Відня до ще більш жорсткої лінії в питанні гарантій національно-політичних прав українського населення монархії, зокрема публічне проголошення ним відмови від створення українського кронланду. Висвітлено дії країн Антанти, які мали за мету перешкодити укладенню сепаратного миру на Сході та вилучити українську ділянку фронту зі сфери дії російсько-німецько-австро-угорських домовленостей про перемир'я шляхом дипломатичного визнання Центральної Ради, якого Центральні держави уникали принаймні до кінця 1917 р. Розкрито значення курсу Центральної ради на зміцнення власної обороноздатності (про відхід від якого німецьке та австро-угорське головнокомандування довідалося із значним запізненням) та на проведення власної зовнішньої та внутрішньої політики для відновлення інтересу Берліна й Відня до позиції офіційного Києва.

У підрозділі 5.3. «Зміна ставлення Центральних держав до України після початку переговорів про мир (січень-лютий 1918 р.)» виявлено систему чинників, які змусили Берлін і Відень переорієнтуватися з планів укладання сепаратного миру з ленінським урядом на укладання мирного договору з Українською Народною Республікою. На основі детального аналізу перебігу мирних переговорів і положень укладеного в Бресті миру здійснено узагальнюючу характеристику досягнень української дипломатії, а також з'ясовано залежність позиції Центральних держав від внутрішньополітичної ситуації в союзних монархіях і перебігу українсько-російського воєнно-політичного протистояння. Так, зокрема, розкрито ставлення Берліна й Відня до переговорів з делегацією УНР як до інструмента шантажу більшовицької Росії, за допомогою якого Центральні держави намагалися змусити Леніна й Троцького укласти сепаратний мир. Встановлено суперечливе ставлення Габсбурзької імперії до досягнутих з офіційним Києвом домовленостей, зокрема готовність відмовитись від їх виконання у разі захоплення України російськими більшовиками. З'ясовано вимушений характер миру з Українською Народною Республікою, головним сенсом якого була протидія намаганням Петрограда зірвати укладення миру з Берліном і Віднем, які мали за мету викликати в Центральних державах вибух «пролетарської революції». У контексті спроможності сторін договору здійснити їх виконання здійснено аналіз положень, зафіксованих у мирних домовленостях.

Розділ шостий «УКРАЇНСЬКИЙ ЧИННИК НА ЗАКЛЮЧНОМУ ЕТАПІ «СХІДНОЇ ПОЛІТИКИ» ЦЕНТРАЛЬНИХ ДЕРЖАВ» складається із чотирьох підрозділів, присвячених розвиткові політики імперії Гогенцоллернів і Габсбурзької монархії щодо українського народу та його життєвих інтересів.

Підрозділ 6.1. «Експансія Центральних держав у Велику Україну після підписання Брестського миру (лютий - березень 1918 р.)» присвячений аналізові причин запрошення іноземних військ українським урядом і характеристиці завдань, які були поставлені перед німецькими й австро-угорськими експедиційними силами перед їх уведенням в Україну. Установлено залежність військово-політичного планування Центральних держав від глибини проникнення їхніх військ в українські землі, зокрема те, що швидке просування німецьких військ на схід між другою половиною лютого та кінцем березня 1918 р. спричинило перехід від тактики локальних наступів до далекосяжної військової експансії. Відображено суперництво та гостру конкуренцію за розподіл зон впливу між німецьким та австро-угорським експедиційними корпусами. Визначено сприйняття представниками військового командування та політичних інститутів рейху політичного курсу Центральної Ради на початковому етапі перебування військового контингенту союзних монархій, а також виявлено сукупність передумов, які призвели до загострення стосунків між київською владою та командуванням запрошених військ. Висвітлено також спроби Відня провести ревізію брестських мирних домовленостей щодо Холмщини та лінії західного кордону УНР, схарактеризовано позицію Берліна, який прагнув протидіяти пропольському курсові Дунайської монархії і водночас відігравати роль арбітра в українсько-австрійських відносинах.

У підрозділі 6.2. «Від військово-політичного співробітництва до втручання у внутрішні українські справи: переорієнтація на праві та монархічні кола (квітень 1918 р.)» детально розглянуто сукупність передумов, яка спричинила зміну ставлення командування німецького й австро-угорського експедиційного корпусів до взаємодії з українськими державними органами і призвела до переорієнтації вищого військового й політичного керівництва союзних монархій на співпрацю з політичними опонентами Центральної Ради - виразниками інтересів середніх і великих землевласників Наддніпрянщини. Висвітлено, зокрема, процес пошуку нових засобів упливу на київський соціалістичний уряд з метою змусити його відмовитися від радикальної земельної реформи заради відновлення великотоварного сільськогосподарського виробництва. Установлено час і конкретні причини прийняття німецьким урядом політичного рішення про насильницьку зміну внутрішньополітичного курсу українського уряду. Відтворено пошук представниками німецького командування кандидатів на найвищі урядові посади в Україні та розгляд альтернативних варіантів переорієнтації політичного курсу українського уряду. Розкрито обставини підготовки державного перевороту і визначено роль німецьких та австрійських військових і дипломатів у розробці його сценарію. Схарактеризовано особливості політичного курсу Габсбурзької імперії, який полягав у прагненні забезпечити австрійські інтереси як за сприятливого, та і за несприятливого для неї розвитку подій. У цьому контексті проаналізовано відрядження до України спеціальної групи військ на чолі з ерцгерцогом Вільгельмом (Василем Вишиваним) наприкінці березня.

Підрозділ 6.3. «Від апогею до початку послаблення німецького та австрійського впливу на українське політичне життя (травень - серпень 1918 р.)» присвячено дослідженню специфіки німецької та австрійської окупаційної політики в умовах закріплення домінуючого впливу рейху на перебіг подій в окупованій Україні. На основі поглибленого аналізу літератури й джерел спростовано тезу О. Федишина про негативне ставлення німецького головнокомандування до П. Скоропадського після перевороту. Відображено розвиток подій у період становлення гетьманського режиму, зокрема висвітлено ставлення вищої австрійської влади до ідеї висунення політичної альтернативи П. Скоропадському в особі українофіла ерцгерцога Вільгельма, яка розглядалася цісарем Карлом І протягом трьох перших тижнів травня. Велику увагу приділено зіставленню політичних цілей київської влади та українських партій Австрії, аналізові взаємного впливу цих чинників та їхнього значення для розвитку стосунків між режимом П. Скоропадського та Центральними державами. Визначено відмінність між політикою Берліна й Відня щодо України, спричинену залежністю Дунайської монархії від військової та політичної підтримки з боку імперії Гогенцоллернів, а також готовністю австрійської правлячої еліти визнати претензії Росії на Наддніпрянську Україну. Розкрито значення суто воєнних чинників, зокрема поразок німецьких військ у Франції, для перегляду Берліном політики щодо Української держави у бік більшого врахування вимог Києва.

У підрозділі 6.4. «Українська проблема» в контексті загальної кризи та розпаду центральноєвропейських імперій» детально розглянуто причини посилення співпраці між гетьманським і кайзерівським урядами на заключних етапах перебування німецьких військ в Україні, а також розглянуто намагання віденської влади врегулювати питання східного кордону монархії через пошук польсько-українського компромісу. Проаналізовано прагнення вищого керівництва Німеччини зберегти позиції рейху в Україні за будь-якого сценарію розвитку подій як усередині цієї держави, так і на світовій арені. Визначено місце України у німецькій концепції повоєнної Європи як самостійної держави, що є основним сировинним джерелом і ринком збуту для німецької промисловості. Особливу увагу приділено розгляду намагань німецьких дипломатичних і військових представників у Києві збалансувати стосунки між Гетьманом та опозиційним до нього Українським національним союзом для того, щоб закріпити національний характер київського уряду та не допустити злиття України з Росією. Велику увагу приділено розглядові політики балансування між вимогами українських і польських національно-політичних сил, за допомогою якої Дунайська монархія прагнула не лише зберегти контроль над етнічними землями цих народів, але й долучити до своїх володінь землі колишньої російської Польщі, проігнорувавши українські вимоги про поділ Галичини за лінією національно-етнічного розмежування. Детально висвітлено заключний етап перебування українських земель у складі Габсбурзької монархії, зокрема неспроможність Відня реалізувати принцип національної федералізації монархії щодо її українського населення, яка призвела до польсько-українського збройного протистояння.

У висновках підбито підсумки дослідження, основними з яких є такі:

· Періодизація та загальна схема політики Німеччини в українському питанні, запропонована Ф.Фішером, схема С.Горака, як і марксистська історіографія СРСР та НДР, не враховують низку суттєвих історичних чинників. Концепція О. Федишина дає неточне трактування історичного процесу періоду 1914 - першої половини 1917 р.

· Ставлення Австро-Угорщини до українського фактора напередодні оголошення війни Росії зумовлювалося військово-політичними інтересами. Зацікавленість Відня в українському повстанні була похідною від підтримки ним планів польських організацій щодо розв'язання національної революції у російській Польщі.

· До початку війни Німецька імперія не розглядала можливості звернення до українського чинника і розпочала активний діалог з віденськими та львівськими політиками лише у перші дні серпня 1914 р., після початку «української акції» Австро-Угорщини. Формування власного політичного курсу щодо цього чинника Берлін розпочав у другій декаді серпня 1914 р. Рейх цікавила перспектива українського повстання в тилу царських військ за взірцем революції 1905-1907 рр.

· Саме у ході діалогу з українськими політиками і Відень, і Берлін зіткнулися з їхньою вимогою про створення української держави і - за наполяганням української сторони - були змушені включити тезу про українське державотворення до програми дій. Українське державотворення розглядалося у Берліні як один із можливих наслідків антицарського повстання.

· Ідея українського державотворення, попри запевнення віденських урядовців і військового командування, від початку війни відкидалася вищою владою Австро-Угорської імперії та розглядалися виключно в контексті політики обіцянок, які давалися конфіденційно і які ніхто не збирався виконувати. Розроблена наприкінці серпня 1914 р. бароном Андріаном концепція адміністративного перебудови Ціслейтанії, яка передбачала створення на українських землях Габсбурзької монархії провінції Рутенія, не знайшла підтримки в уряді ні у 1914 р., ні після звільнення Галичини та політичної реабілітації українства влітку 1915 р.

· Після поразки в Галичині на початку вересня 1914 р. жоден з австрійських урядових експертів і політиків не рекомендував керівництву держави підтримати українське державотворення. Після вересня 1914 р. австрійською владою як на експертному, так і на політичному рівні не підтримувалася ідея поділу Галичини на польську й українську частини. (Виняток було зроблено тільки в лютому 1918 р. на переговорах у Бресті під тиском делегації УНР).

· У першій половині 1915 р. Німецька імперія перебрала на себе практично повний контроль над діяльністю СВУ, розраховуючи на його можливості у розгортанні диверсійної війни в тилу російських військ. Центром із підготовки відповідних операцій став Бухарест - столиця нейтральної Румунії, звідки можна було найлегше потрапити на українські землі царської імперії.

· Не відкидався й варіант виникнення українського повстання у разі успіху великого наступу Центральних держав, однак у першій половині 1915 р. у Зовнішньому відомстві особливої ваги набула думка про доцільність ставки на консервативні українські кола, які, очевидно, могли б гарантувати відсутність соціальних катаклізмів на окупованих землях.

· Німеччина практично не виявила політичного інтересу до українського військово-політичного чинника протягом успішного наступу союзних військ у Галичині влітку 1915 р. і повернулася до нього лише у серпні, коли, після завоювання російської Польщі, виникла перспектива наступу на Київ.

· 20 серпня Макс Циммер - довірена особа Зовнішнього відомства Німеччини - запропонував нову концепцію політики щодо українського фактора. Її метою було закріпити через міжнародно-правові процедури відокремлення українських земель від Росії, забезпечивши при цьому домінуючий вплив Берліна на ці території.

· Перші спроби реалізації плану Циммера - на початку вересня й у жовтні 1915 р. - виявилися невдалими через поразку наступальних дій німецько-австро-угорських військ на Сході.

· Зовнішнє відомство продовжувало підготовчу роботу для реалізації цього плану протягом осені 1915 р. Так, на початку листопада 1915 р. унтер-статс-секретар Артур Циммерман узгодив з австро-угорським послом у Берліні текст офіційної заяви німецького уряду, яка мала бути проголошена після вторгнення на українські землі, що є доказом того, що Берлін готував ґрунт для політичної перебудови східноєвропейського простору.

· Після успішного початку наступальної операції на Західному фронті (лютий - травень 1916 р.) рейх поступово втратив інтерес до українського чинника. Унаслідок різкого погіршення ситуації на Сході наприкінці літа 1916 р. Берлін і Відень постановили зробити головну ставку на польський чинник, узгодивши рішення про створення польської держави, щоб здобути підтримку поляків і, зокрема, мобілізувати їх до війська.

· Лютнева революція в Росії поновила інтерес Берліна до українського чинника. Зовнішнє відомство схвалило пропозицію члена СВУ Олександра Скорописа-Йолтуховського, яка передбачала налагодження взаємодії вищого німецького керівництва з лідерами українського руху Наддніпрянщини. Однак усі спроби реалізувати цей намір зазнали невдачі через відмову київських політиків співпрацювати з Німеччиною.

· Якщо для імперії Габсбургів значення українського фактора практично не вийшло за межі військового (диверсії, повстання, особовий склад регулярного війська) і внутрішньополітичного, то Берлін намагався скористатися ним ще й як зовнішньополітичним. Саме тому кайзер, на відміну від цісаря, позитивно поставився до активізації українського руху після Лютневої революції і першим виявив готовність до міжнародно-правового визнання української державності (у липні 1917 р.).

· Після більшовицької революції в Петрограді кайзер Вільгельм ІІ та головнокомандування віддали пріоритет співробітництву з ленінською Росією. Заради цього Берлін виявив готовність пожертвувати правом українців на самоврядування. Тією ж мірою, як для Австро-Угорщини пріоритетними були інтереси польських сил, для Німеччини тривалий час визначальною була зорієнтованість на компроміс із Росією.

· Відмова Леніна і Троцького пришвидшити укладення миру з Центральними державами змусила спочатку німецьке головнокомандування, а потім і політичне керівництво рейху погодитися на визнання української державності - спочатку для шантажу російської сторони, а потім для порятунку Дунайської монархії від продовольчої катастрофи і для протидії більшовицькій політиці «світової революції».

· Брестський мирний договір продемонстрував усім учасникам Великої війни стратегічне значення українського чинника, який з цього моменту почав тісно асоціюватися із зусиллями німецького світу здобути домінуючий вплив на планеті.

· На першому етапі перебування військ союзних монархії в Україні їх діяльність відбувалася в рамках домовленостей з українською стороною.

· Після того як військове командування Центральних держав переконалося у неспроможності Центральної Ради відновити свій військовий потенціал і забезпечити надходження достатнього обсягу продовольства, Німеччина й Австро-Угорщина змінили характер свої політики щодо України. Вже з другої половини березня запрошені союзні війська перетворилися на окупаційні сили, які керувалися насамперед власними інтересами.

· Військова перевага та політична несумісність призвели до виникнення глибокої кризи у стосунках між центральноєвропейськими монархіями та соціалістичною Центральною Радою. Центральні держави отримали ще й формальний привід для проведення більш жорсткої політики щодо київської влади після того як переконалися у її неспроможності виконати свої продовольчі зобов'язання. Названі чинники призвели до того, що рейх та Дунайська монархія перейшли до політики експансії в Україну.

· Політико-економічний курс Берліна і Відня мали відмінність: перший перейшов до розробки стратегії довгострокової експансії (через трансформацію української економіки шляхом відмови від радикально-соціалістичних принципів і запровадження натомість директивно-капіталістичних методів); другий віддав перевагу інтенсивній експлуатації українських ресурсів, вважаючи нереальним довготермінове закріпленні на окупованих територіях.

· Берлін остаточно перехопив ініціативу у Відня, здійснивши зміну політичного режиму в Україні без відома австрійського союзника та відмовивши йому на майбутнє у праві впливати на визначення політичного курсу Києва. Прихід до влади Гетьмана П. Скоропадського дозволив подолати найсуттєвіші протиріччя у стосунках між німецькою окупаційною й українською державною адміністраціями. Таким чином рейх зміг на певний час стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію та пожвавити господарське життя в Україні.

· Зміна влади в Україні ознаменувала початок нового етапу у формуванні «східної політики» Берліна: після повалення Центральної Ради Німеччина остаточно узяла курс на тривале економічне проникнення в Україну, сподіваючись, що у майбутньому Київ стане її головним економічним партнером. Рейх прагнув забезпечити своє домінування у ключових галузях української економіки, компенсувавши це австрійському союзникові тимчасовим збільшенням надходження українського продовольства (угодою від 18 травня 1918 р.).

· Австрійський імператор Карл І в обережній формі підтримав ідею «проавстрійського» державотворення в Наддніпрянщині лише як альтернативу посиленню німецького впливу, оскільки існування самостійної української держави вважалося у Відні небажаним.

· Зважаючи на позицію Сполучених Штатів, які вимагали відновлення територіальної цілісності усіх держав-учасниць війни та виведення окупаційних військ з усіх захоплених територій, імперія Габсбургів визнавала найбільш ймовірним повернення українських земель до складу Російської держави.

· Відень обрав політичний курс, метою якого було економічне виснаження і політичне послаблення українського чинника в його основних складових - східноукраїнській та галицько-буковинській. Відповідно до нього Габсбурзька імперія не ратифікувала Брестський мирний договір і офіційно не визнала Українську державу. Водночас протягом тривалого часу Дунайська монархія намагалася зберегти за собою можливість втручання у ситуацію на території Наддніпрянщини у разі сприятливого для австрійців розвитку подій. Лише на початку осені вона остаточно відмовилася від намірів використати українофіла ерцгерцога Вільгельма (Василя Вишиваного, архікнязя Василя) для забезпечення австрійського впливу в Наддніпрянській Україні.

· Спираючись на розколотість політичного керівництва двох гілок українства, Відень міг провадити свою політику шляхом балансування між їхніми вимогами, не задовольняючи жодної з них. За мовчазною згодою свого німецького союзника, Дунайська монархія протягом усього 1918 р. ухилялася від здійснення політичних кроків, які могли б розглядатися як зазіхання на стратегічні інтереси Росії, повністю віддавши, зокрема, ініціативу у питаннях Криму та Чорноморського флоту Німеччині.