Освітня діяльність української інтелігенції в контексті загальноєвропейських процесів націотворення у 1921-1934 рр.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її основні ідеї, теоретичні положення, висновки і фактичний матеріал будуть корисними під час осмислення та розробки комплексу проблем, пов'язаних з дослідженням націотворчих процесів в Україні ХХ ст. Матеріали дослідження можуть також стати в пригоді у разі підготовки колективних та індивідуальних праць з історії України і освіти, зокрема, при розробці загальних і спеціальних курсів з історії України. Результати дослідження сприятимуть збагаченню досвіду в процесі розбудови системи національної освіти, а також систематизації досвіду підручникотворення та вирішенню освітньої проблеми в сучасному суспільстві.

Роботи Ю. Шаповала, В. Даниленка і Г. Касьянова, В. Марочка і Г. Хілліга, О. Безотосного та дисертаційні дослідження І. Автушенка, В. Очеретянка значною мірою допомагають зрозуміти проблеми відносин інтелігенції з радянською владою, наслідки репресій серед освітян.

Важливе пізнавальне значення для розуміння соціальних витоків становлення і утвердження національної позиції української інтелігенції у суспільстві та реформуванні освіти у перші десятиліття ХХ ст. мають дослідження В. Борисенка та Г. Непорожньої, Л. Філоретової, написані на значному архівному матеріалі.

Історіографічні дослідження В. Коцура та О. Висовень допомагають оцінити внесок інтелігенції у розвиток національної освіти та піднесення національної свідомості українського народу.

До другої групи досліджень можна віднести наукові праці, в яких розглядаються проблеми розвитку масової освіти в Радянській Україні у 1920 - 1930-х рр. Серед тематики досліджень домінують ті, які висвітлюють урядову політику українізації і в такому ж контексті розглядають розвиток освіти. Слід згадати дисертаційні дослідження В. Липинського, присвячене становленню і розвитку системи освіти в Радянській Україні у 1920_х рр., а також В. Борисова про шкільну освіту в Україні у 1920 - 1933 рр. Певні особливості розвитку освіти в східноукраїнському регіоні подає у своїй монографії В. Курило.

Монографія Л. Вовк розкриває особливості розвитку освіти дорослих. Проблемі ліквідації неписьменності і малописьменності серед дорослого населення України у 1920-х роках присвячене дослідження В. Гололобова. Частково питання розвитку освіти в селі у 1929 - 1938 рр. порушується у науковій праці Я. Мандрика. З'ясувати місце книгопоширення у створенні української модерної нації допомогли дослідження Т. Ківшар, присвячене українському книжковому руху, та О. Удода, в якому автор розглядає підручники з історії на основі ціннісного підходу.

Узагальнити історіографічний доробок допомогли нечисленні історіографічні праці сучасних дослідників, зокрема дисертаційне дослідження О. Ситнікова, присвячене розвитку освіти в УСРР у 1920-х рр.

До третьої групи наукових досліджень належать роботи, які присвячені проблемі формування націй. Загальнопізнавальне значення у дослідженні процесу націотворення мали праці Г. Касьянова та Е. Сміта, які дають загальне уявлення про сучасні теорії нації і націоналізму. Концепція Б. Андерсона про те, що друкарство і книгопоширення відіграли значну роль у процесі формування “уявленої спільноти”, дозволила зрозуміти роль підручникотворення у процесі модерного націотворення. Теорія Е. Ґелнера сприяла усвідомленню впливу освітньої системи у процесі формування сучасної української нації.

Для розуміння загальних тенденцій, пов'язаних із розгортанням націотворчих процесів в Україні, важливе значення мають праці Я. Грицака. Суттєво змінюють наші уявлення про дійсність і показують їх в іншій перспективі, дозволяють переосмислити процеси формування модерної України наукові дослідження Р. Шпорлюка. Про важливі аспекти формування національної ідентичності у містах Радянської України йдеться у статті Ю. Лібера, який вважає, що завдяки україномовній системі освіти та україномовним засобам інформації селяни ставали українцями.

Отже, дослідниками була проведена значна робота з вивчення проблем, пов'язаних із розвитком освіти і діяльністю інтелігенції. Однак питання освітньої діяльності української інтелігенції в контексті загальноєвропейських процесів націотворення у 1921 - 1934 рр. не було предметом спеціального наукового дослідження.

Джерельну базу дослідження становлять архівні матеріали, опубліковані документи, мемуари, періодичні видання, підручники та навчальні програми.

Для з'ясування проблеми велику наукову цінність мають матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Вони містять важливу інформацію про ставлення інтелігенції до освітньої політики радянської влади і навпаки (ф. 166 “Наркомат освіти”), про діяльність інтелігенції і держави у сфері створення та видання підручників (ф. 177 “Державне видавництво України). У Державному архіві м. Києва також зберігаються матеріли, які розкривають вищезазначені аспекти нашого дослідження (ф. Р-1.”Виконком Київської міської ради депутатів”; ф. Р-4. “Київський міський відділ народної освіти”). Окремі матеріали про діяльність інтелігенції у сфері освіти зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України, а також у фондах музею М. Старицького.

Важливе місце посідають опубліковані документи. Серед них - виступи, доповіді В. Леніна, Й. Сталіна, О. Шумського, М. Скрипника, В. Затонського та інших державних та компартійних діячів, які розкривають ставлення компартійної еліти до вирішення освітнього питання. Довідкові, статистичні і звітні матеріали також містять цінну інформацію щодо освітнього розвитку в Україні.

Непересічне значення під час дослідження проблеми мають щоденники і спогади свідків і учасників суспільно-політичного і національно-освітнього життя української спільноти у досліджуваний період, зокрема, Н. Полонської-Василенко, П. Скоропадського, М. Антоновича, О. Оглоблина, В. Ревуцького, С. Єфремова.

Вагомою джерельною базою для висвітлення проблеми стала періодика 1920 - 1930-х років. У першу чергу, це фахові педагогічні журнали, які виходили в Радянській Україні - “Шлях освіти”, “Радянська освіта”, “Радянська школа”, “Новими стежками”, а також “Радянський книгар”. Статті та інформаційно-статистичні публікації на сторінках журналів дозволили з'ясувати позиції педагогічної інтелігенції і державних діячів щодо принципів розвитку освіти, а також визначити досягнення і проблеми на шляху розбудови освітньої сфери в 1920 - 1930-х роках. Залучено до дослідження й львівські педагогічні видання та часописи - “Учитель”, “Шлях освіти і навчання ”, збірник “25-ліття Учительської громади”, календар “Червона калина” товариства “Просвіта”, а також періодичне видання української еміграції у Парижі - журнал “Тризуб”. Цінність їхня полягає у тому, що у них вміщені статті, листи, рецензії та окремі замітки, у яких йдеться про розвиток освіти в європейських країнах і ставлення української інтелігенції до освітніх змін в Україні. На сторінках радянських газет “Вісті”, “Більшовик”, “Комуніст” надруковані урядові постанови і матеріали про різні аспекти розвитку освіти, друкування підручників тощо.

Використання підручників як історичного джерела дало змогу розкрити внутрішній зміст та ідейне наповнення шкільної освіти. Особливу увагу привертають підручники з гуманітарних предметів: українська мова, література, історія, суспільствознавство, а також букварі та читанки. Вони відображають етапи освітньої діяльності інтелігенції і загалом проблеми процесу українського націотворення. Серед них підручники відомих громадських. педагогічних, наукових і освітніх діячів, як-от: М. Грушевського, Н. Григор'єва-Нашого, О. Білоусенка, О. Дорошевича, В. Доги, О. Курило, О. Стешенко, Т. Лубенця, Я. Чепіги, М. Яворського та ін. Значний інтерес для розуміння змістовно-тематичних особливостей розвитку української масової освіти в роки радянської влади мають так звані порадники - “Порадник бібліотечної роботи на селі”, “Порадник політосвітроботи на селі”, “Порадник по соціальному вихованню” та ін. Більша частина досліджуваних підручників і порадників тривалий час перебувала у спецфондах бібліотек, що засвідчує їхню джерельну цінність.

Таким чином, дослідження ґрунтується на достатньому комплексі джерел, аналіз яких дає можливість всебічного і глибокого розкриття теми. Перспективним напрямом подальшого дослідження може стати вивчення освітньої діяльності інтелігенції і особливостей впливу освіти на формування української модерної нації в тих українських етнічних землях, які перебували під владою інших держав.

У другому розділі “Ставлення української інтелігенції до проблеми освіченості народу як загальноєвропейського явища” розкривається ставлення української інтелігенції до вирішення проблеми неписьменності як підґрунтя освіченості українського народу на тлі процесів націотворення в європейських країнах.

На початку ХХ ст. досить активно відбувався процес становлення модерних націй. Це, в свою чергу, поставило перед багатьма європейськими народами, в тому числі й українським, вимогу щодо вирішення проблеми освіченості народу, створення національної системи освіти. Відсутність обов'язкового навчання для дітей породжувала неписьменність серед різних вікових категорій населення, що, зрештою, і визначило два напрями розвитку масової освіти: шкільна та позашкільна освіта.

Діяльність інтелігенції була суб'єктивним чинником націотворчих процесів, відігравала роль каталізатора національно-освітніх змін у країні. Від самого початку ХХ ст. національна інтелігенція активно обстоювала право українського народу на рідномовну освіту. Період діяльності національних урядів сприяв консолідації зусиль української інтелігенції для розвитку національної системи освіти. Наддніпрянські й галицькі педагоги спільно працювали над розробкою програм з окремих предметів, що входили в курс єдиної школи. Проте встановлення радянської влади на території України внесло значні корективи у вирішення освітнього питання, оскільки воно завжди було частиною політичного життя.

Загалом, політичність української інтелігенції по відношенню до більшовицької влади була неоднозначною. Аполітичність інтелігенції була спричинена не низькою її політичною свідомістю, а зумовлена вірою у те, що національно-освітня діяльність сприятиме зростанню майбутнього потенціалу української нації. Національно свідома українська інтелігенція національну активність протиставила політичній активності більшовиків. Аполітичність значної частини української інтелігенції була вимушеною і насамперед засвідчила її бажання зберегти освіту поза впливом більшовицької партії. По суті, українська інтелігенція за маскою аполітичності зберігала свідому національну політичність і фактично стала на шлях боротьби за українську державу, в тому числі і в освітній сфері. Проте розвиток освіти, реформування цієї сфери завжди було політичним питанням. А в умовах утвердження монопартійного комуністичного тоталітарного режиму освітня діяльність української інтелігенції розглядалася тільки з політичної, ідеологічної точки зору.

Частина української інтелігенції змушена була емігрувати за кордон, але і там вона продовжувала освітню діяльність, намагалася підтримувати стосунки з тими освітянами, які працювали на території Радянської України. Численні публікації на сторінках львівських педагогічних видань, емігрантської преси свідчать про увагу і стурбованість закордонної української інтелігенції національно-освітніми питаннями на підрадянській Україні.

Крім складних суперечливих політичних умов діяльності освітян у Радянській Україні, вчителі в середині 1920-х років мали найнижчий рівень матеріального забезпечення порівняно з іншими державами Європи і світу, що також впливало на позицію освітньої інтелігенції в суспільстві.

Отже, значна частина інтелігенції вбачала вирішення проблеми освіченості українського народу, побудови національної освіти основою процесу націотворення. Але в Радянській Україні освітня діяльність інтелігенції перебувала під впливом партійних та державних органів, що змусило освітян приховувати свідому національну позицію за маскою аполітичності.

У третьому розділі роботи “Вплив масової освіти на формування української модерної нації” аналізується вплив масової освіти на процес модерного націотворення в Радянській Україні у 1921 - 1934 рр.

Освіченість суспільства є однією з ознак модерної нації, що потребує масової освіти, яка забезпечила б загальний доступ до неї усім членам суспільства. При цьому змістовно-ціннісне наповнення освіти має визначальний вплив на формування сучасної національної спільноти.

Зміст освіти радянської школи розглядався з позицій партійно-радянського державотворення. Вузькокласові цінності радянського тоталітарного режиму витісняли духовні цінності - свободи, правди, істини. Школа мала виховувати покоління людей комуністичного суспільства, формувати у молоді “психологію колективізму”. У шкільній практиці змінилися традиційні свята, їхня тематика, оскільки вони впливали на формування національної ідентичності. Національний характер Шевченківського свята, звичайно, не міг задовольнити радянську школу, тому його адаптували до завдань пролетарської освіти. Утвердження нового комуністичного побуту відбувалося у процесі шкільного навчання і виховання шляхом втручання у духовне життя народу через антирелігійну роботу. Моральність християнську було замінено на моральність комуністичну, яка підпорядковувалась інтересам класової боротьби пролетаріату. Це визначило подвійні стандарти в житті громадян Радянської України.

До початку 1930-х рр. все ще зберігалася національна мова шкільної освіти, а вже з другої половини почали втілюватись русифікаторські, уніфікаторські тенденції. Постулати комуністичної партії стали основою радянського, в тому числі українського, шкільництва. Школа в Україні поступово перетворювалася на інституцію, яка служила інтересам комуністичної партії, а не української нації.

Подальше зростання мережі шкіл забезпечувало лише принцип масової освіти, однак втрачалися чинники, які сприяли б формуванню національної ідентичності. Українська радянська школа руйнувала духовну спадщину і, що дуже важливо, - духовність освіти. Висміювалась релігійність, героями підручників стали пролетарсько-радянські діячі - все це разом негативно впливало на формування національної ідентичності українського народу.

У роки українізації поєднання національного та інтернаціонального чинників у розвитку освітньої сфери засвідчило зіткнення двох процесів розвитку суспільства. Насамперед, це були об'єктивні процеси формування модерної нації і тоталітарні тенденції розвитку радянського режиму. Школа в Україні впродовж 1920-х - 1930_х рр. пройшла складний і трагічний шлях еволюції, з одного боку, була місцем здобуття знань, а з іншого, - перетворювалася на протистояння цінностей української громади і пролетарської радянської влади.

Важливу роль у процесі націотворення виконувала також позашкільна освіта. Після ліквідації просвітянських організацій осередком політосвітньої роботи на селі стали селянські будинки, хати-читальні, а у містах - робітничі клуби, червоні кутки на підприємствах, у радгоспах та колгоспах. Кількісне зростання різних позашкільних освітніх закладів лише зовні забезпечувало принцип масової освіти. Зміст і основні форми діяльності позашкільної освіти протягом досліджуваного періоду еволюціонували у напрямі ідеологізації, тобто цілеспрямованої роботи на формування радянської ідентичності.

Отже, ідентифікація населення України з українською національною спільнотою, радянським прошарком та радянською соціалістичною державою відбувалася одночасно. Цьому процесу сприяли українізаційні тенденції і свідоме використання елементів радянського пролетарського фольклору на різних святах, урочистостях, маніфестаціях, організованих освітніми закладами. У масштабах розвитку української радянської системи освіти були закладені масштаби занепаду української національної освіти.

У четвертому розділі дисертації “Характер підручникотворчої діяльності української інтелігенції в процесі націотворення” зосереджено увагу на дослідженні характеру підручникотворчої діяльності педагогічної інтелігенції і його впливі на процес формування української модерної нації.

Створення національних підручників було характерною рисою для розвитку освітнього аспекту в процесі формування модерних націй в європейських країнах. Тенденції національного підручникотворення, що розпочалися ще в середині ХІХ ст., розгорнулися і в Наддніпрянській Україні, і в Галичині. Враховуючи поширену ентолінгвістичну традицію доказів національної ідентичності, питання освіти рідною мовою та її змістовного наповнення були важливим фактором, який визначав напрям діяльності інтелігенції у справі написання підручників. У роки діяльності національних урядів було виконано величезний обсяг роботи для підготовки підручників з різних предметів національною мовою і змістом на прикладах української тематики. Досвід підручникотворення, який національна інтелігенція напрацювала протягом другої половини ХІХ ст. - першого двадцятиліття ХХ ст., став досить цінним для подальшої діяльності у цій сфері в роки радянської влади в Україні.