Історіографія національно-культурного та духовного життя українського селянства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук україни

Інститут української археографії та джерелознавства

Імені м.с. грушевського

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Історіографія національно-культурного та духовного життя українського селянства

Київ-20061. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Українська історіографія переживає важливі процеси, провідними з яких є подолання ідеологічних нашарувань доби тоталітаризму, відродження національних традицій та інтеграція у світовий історіографічний простір. Усвідомивши обмеженість пояснення історичного розвитку виключно політико-ідеологічними та соціально-економічними чинниками, сучасні українські історики дедалі активніше опановують духовно-культурну сторону людського буття як на теоретичному, так і на конкретно-історичному рівнях.

Актуальність пропонованого дослідження зумовлена, по-перше, необхідністю подальшого утвердження та розвитку людинознавчої традиції української історіографії, історико-психологічного та соціологічного підходів, основи яких були закладені ще у другій половині ХІХ ст. При цьому йдеться не про механічне повернення до минулого, а про переосмислення досвіду попередніх поколінь. По-друге, історіографічне дослідження національно-культурного та духовного життя українського селянства має важливе науково-теоретичне та практичне значення для реалізації в українській дослідницькій практиці ідей антропологічно орієнтованої історії, що значною мірою визначають зміст сучасного історичного знання. По-третє, історіографічний аналіз культурно-духовних процесів в українському селі 20-30-х рр. має важливе значення у зв'язку з тим, що внаслідок соціально-економічних експериментів та ідеологічної експансії в духовній сфері українського селянства сталися зміни, що негативно вплинули на долю українського народу. Осмислення цих складних та суперечливих процесів вимагає поглиблення історичної критики, узагальнення накопиченого досвіду та пошуку ефективних пізнавальних засобів. По-четверте, необхідність історіографічного аналізу національно-культурного та духовного життя українського села продиктована також дисбалансом між зростанням кількості публікацій з історії України 20-30-х рр. та їх історіографічним осмисленням. Переоцінка подій 20-30-х рр., що відбулася у зв'язку із змінами ідейно-політичних засад суспільства та національним відродженням, ще не дає завершеного знання про глибинні культурно-духовні процеси. Швидке заповнення прогалин у політичній та соціально-економічній історії міжвоєнної доби об'єктивно породжує потребу нових підходів до цього драматичного періоду. Таким чином, проблема національно-культурного та духовного життя українського селянства знаходиться на магістральному шляху сучасної історичної думки, тому її історіографічне дослідження має пріоритетне теоретико-методологічне та практичне значення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної теми “Історія формування і розвитку Української держави” (державний реєстраційний номер 01БФ 046 - 01), що включена до Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”.

Мета дослідження полягає в тому, щоб виявити провідні тенденції і закономірності нагромадження знань про національно-культурне та духовне життя українського селянства, з'ясувати їх зміст та структуру, основні ідеї та підходи і на цій основі визначити основні напрями та схему конкретно-історичного дослідження національно-культурного та духовного життя українського селянства.

Завдання дисертації випливають з поставленої мети, підпорядковуються їй і полягають у наступному:

- виявити і проаналізувати основні групи історіографічних джерел з історії національно-культурного та духовного життя українського селянства 20-30-х рр. ХХ ст.;

- розглянути основні елементи понятійно-категоріального апарату, що використовувався для історіографічного аналізу духовно-культурних процесів та явищ;

- виявити людинознавчі та культурно-духовні компоненти в історичній та іншій гуманітарній літературі, рівень насиченості ними історичного знання на певних етапах суспільного розвитку;

- з'ясувати основні параметри соціокультурного середовища, у якому розвивалася історична наука;

- проаналізувати зміст і повноту знань про національно-культурне та духовне життя українського селянства, структуру джерельної бази, на якій вони формувалися;

- з'ясувати рівень об'єктивності висвітлення в історіографії культурно-духовних процесів, явищ та подій 20-30-х рр. ХХ ст.;

- критично переосмислити еволюцію соціально-культурного та психологічного портрета українського селянина, висвітленого в історіографії ХХ - початку нинішнього століття;

- виділити питання, які потребують додаткового опрацювання з точки зору антропологічно орієнтованої історії;

- визначити можливості міждисциплінарного підходу для поглибленого дослідження “людської складової” культурно-історичного процесу.

Об'єктом дослідження є комплекс історіографічних джерел з історії національно-культурного та духовного життя українського селянства 1920-1930-х рр., діяльність наукових центрів, провідних науковців упродовж 1920-2005 рр.

Предмет дослідження - історіографічний процес, провідні тенденції зародження і збагачення наукових знань про національно-культурне та духовне життя українського селянства 20-30-х рр. ХХ ст.

Методи дослідження. Дисертаційне дослідження ґрунтується на методологічних принципах історизму, об'єктивності, системності та спадкоємності. При розв'язанні поставлених завдань використані загальнонаукові та спеціальні методи дослідження: історіографічного аналізу та синтезу, історико-порівняльний, хронологічний, ретроспективний, метод типологізації та ін. Вони дали змогу синтезувати загальне й виділити особливе у досліджуваному процесі, показати його сутність, динаміку кількісних і якісних змін.

Хронологічні рамки дисертації мають два виміри: а) конкретно-історичний, який охоплює 1920-1930-ті рр.; історіографічний, пов'язаний з періодом з 20-х рр. ХХ ст. до 2005 р. Вибір нижньої межі дослідження обумовлений тим, що саме у 20-х рр. розпочалося вивчення зазначеної проблеми, з'явилися перші публікації з питань культурно-духовного життя. Верхня межа дисертаційного дослідження дає можливість охопити найновіші праці з теми, з'ясувати особливості сучасного розвитку знань. Завдяки цьому вдалося визначити основні віхи української історичної думки, виявити якісні зрушення, що відбулися в її розвитку на межі тисячоліть.

Географічні межі дисертації пов'язані насамперед з територією сучасної України, де зародилась і еволюціонувала історіографія національно-культурного та духовного життя селянства, а також із зарубіжними центрами української історіографії в діаспорі.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі на основі міждисциплінарного підходу та з позицій антропологічно орієнтованої історії вперше здійснений аналіз висвітлення національно-культурного та духовного життя українського селянства 20-30-х рр. ХХ ст., виявлені, систематизовані і досліджені історіографічні джерела з даної проблеми. Історіографічний зріз знань про культурно-духовні процеси в українському селі дозволив поглибити розуміння підходів, прийомів та засобів, що використовувалися істориками для реконструкції минулого. Це уможливлює уникнення бібліографізму, що обмежується констатацією історіографічних фактів і дозволяє з'ясувати, в якій мірі український селянин, як людина, наділена суспільною свідомістю та почуттями, присутній в історичних працях.

Практичне значення дослідження обумовлюється тим, що виявлені як здобутки, так і прорахунки в опрацюванні теми, обґрунтовані пропозиції та рекомендації, які орієнтують на подальшу розробку наукових проблем національно-культурного та духовного життя селянства, сприяють реалізації в історичних дослідженнях людського виміру історії. Одержані результати можуть бути використані у процесі викладання історії та історіографії історії України, історії культури, народознавства і українознавства у вищих та середніх закладах освіти, а також при підготовці узагальнюючих та спеціальних праць з історії української історичної думки.

Апробація результатів дисертації. Основні наукові висновки і результати дослідження були апробовані у виступах на міжнародній науково-практичній конференції “Питання державного будівництва і вдосконалення суспільних відносин” (м.Київ, 14-15 квітня 2000 р.), історіографічних читаннях “Українська історіографія на межі тисячоліть”, присвячених 35-річчю Українського історичного товариства (м.Київ, 29 вересня 2000 р.), Х щорічній Міжнародній науково-практичній конференції “Українознавство - наука самопізнання українського народу” (м.Київ, 18-20 жовтня 2001 р.), четвертих джерелознавчих читаннях “Джерела з історії української державності” (м.Київ, 13 листопада 2001 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Поділля у контексті української історії” (м.Вінниця, 29-30 листопада 2001 р.), ІV і V Всеукраїнських симпозіумах з проблем аграрної історії (м. Черкаси, 19-20 березня 2002 р.; 7-8 жовтня 2004 р.), Міжнародній науковій конференції “Україна: національна ідея” (м.Київ, 23 квітня 2002 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Голод 1932-1933 рр. в Україні: уроки історії” (м. Львів, 28-29 травня 2003 р.), ІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (м. Кам'янець-Подільський, 17-18 вересня 2003 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Народна культура Поділля в контексті національного виховання” (м. Вінниця, 14-15 жовтня 2003 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Національна інтелігенція в історії та культурі України у ХХ-ХХІ ст.” (м. Вінниця, 28-29 жовтня 2004 р.); ХХ Вінницькій науковій історико-краєзнавчій конференції (м. Вінниця, 27-28 жовтня 2005 р.).

Публікації. Підсумки дослідження відображені в індивідуальній монографії “Національно-культурне та духовне життя українського селянства у 20-30-х рр. ХХ ст.: Історіографічний нарис”, яка вийшла у світ в 2005 р. (21 друк. арк.) і 27 наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена метою, дослідницькими завданнями і особливостями джерельної бази. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації становить 508 с., список використаних джерел і літератури 131 с., 1492 позиції.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовані актуальність теми дисертації, її мета і завдання, визначені об'єкт та предмет, хронологічні рамки та географічні межі дослідження, розкрита наукова новизна та науково-практичне значення отриманих результатів, умотивована структура роботи.

Перший розділ “МЕТОДОЛОГІЯ, ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДОСЛІДЖЕННЯ” складається з трьох підрозділів і містить загальну характеристику методологічних засад, стану наукової розробки теми, структури та інформаційних можливостей джерельного комплексу.

У підрозділі 1.1. “Теоретико-методологічні засади дослідження” розглядаються наукові принципи, методи та підходи, що забезпечують дослідження процесу прирощування знань з історії національно-культурного та духовного життя. Пріоритетне місце відведене принципам історизму, об'єктивності, системності, всебічності, наступності (спадкоємності).

Наголошується на пізнавальному значенні антропологічного підходу, який відводить центральне місце в історії людині, як діяльній соціальній істоті з її ідеями і уявленнями, почуттями і суб'єктивним світом.

Сучасна світова та українська історіографічна думка пов'язують перспективи розвитку історичного знання з психоісторичними та ментальними підходами. Саме антропологічний підхід, що ставить людину-творця в центр подій, дає можливість “оживити” історіографічний процес, виявити у ньому не тільки загальне і типове, а й індивідуально-неповторне. Цей підхід дає можливість подивитися на історичні знання не тільки як на сукупність позасуспільних констатацій, а й як на результат взаємодії соціально-політичних чинників та інтелектуально-чуттєвої сфери історика. За таких умов можна глибше висвітлити мотиви його творчості, повніше врахувати фактор соціального замовлення.

Звертається увага на понятійне та термінологічне забезпечення історіографічного дослідження культурно-духовних процесів. Для української історичної науки, яка відносно недавно подолала партійно-класовий підхід і моністичний погляд на історію, поповнення понятійно-категоріального апарату набуває особливо важливого значення. Йдеться не лише про суто історіографічні поняття (“історіографічний процес”, “історіографічне явище”, “історіографічна ситуація”), а й загальнонаукові дефініції, з якими доводиться мати справу історіографові. В дисертації обґрунтовується необхідність поповнення та уточнення категоріального апарату історіографічного дослідження.

Другий підрозділ першого розділу “Історіографія проблеми” містить характеристику історіографічного осмислення національно-культурного та духовного життя, в тому числі українського селянства. З'ясовано вплив національної історіографічної традиції і західноєвропейської історичної думки на формування духовно-ментального напряму у сучасній українській історіографії. Підкреслена видатна роль М.Костомарова у становленні національної традиції дослідження духовного життя народу. Аналізується значення концепції дослідження українського села, обгрунтованої М.Грушевським. Показано, що марксистська історіографія вбачала головну небезпеку у “психологізмі” концепції М.Грушевського та його зв'язках з європейською наукою.

Наголошено, що історіографічне осмислення проблем національно-культурного та духовного життя розпочалося у 20-х рр. ХХ ст. Здобутки та завдання українського народознавства аналізували А. Лобода, О. Ветухов, В. Дашкевич, А. Кримський. Одночасно із самоідентифікацією на методологічному рівні були зроблені перші спроби аналізу висвітлення життя українського селянства у 20-х рр. (В.Петров).

У дисертації показана зміна суспільно-політичних умов функціонування історичної думки в УСРР в кінці 20-х - на початку 30-х рр. у зв'язку з насадженням режиму одноособової влади і марксистської методології, розглянуті технології морально-психологічного тиску на істориків та етнографів, репресій щодо них, що можуть стати темою спеціального історіографічного дослідження.

Історіографічний аналіз показав, що людинознавчі тенденції, які спостерігалися в період хрущовської “відлиги”, зацікавлення соціально-історичною психологією, що було помітне у працях окремих представників радянської суспільно-історичної думки, практично не поширилися в українській історіографії. Тому заклики до “заселення” історичних досліджень “живими” людьми, які творили історію, не призвели до істотних змін в історіографічному процесі. Терміни “народ” та “духовне життя трудящих” були елементами абстрактно-соціологічних схем, партійно-класового трактування історії, у яких загубився “живий” селянин. Історіографічні дослідження історії села 20-30-х рр., що з'явилися у 60-80-х рр., характеризуються однотипністю тематики і методологічних засад. Їх автори орієнтували істориків на обґрунтування психологічної готовності селян до суцільної колективізації.

Історіографічні праці з питань культури також створювалися за традиційною схемою “культурного будівництва”. У 50-80-х рр. були опубліковані монографії та статті, в яких підбивалися підсумки напрацювань українського народознавства (І. Березовський, С. Музиченко, С. Заремба). У них висвітлювалися деякі особливості дослідження народної культури в радянський період, а також з позицій ідейного протиборства критикувались ті публікації 20-х рр., які суперечили офіційній доктрині духовного життя.

Зроблений висновок, що історіографічна думка 30-х - першої половини 80-х рр. перебувала в ідеологічних путах комуністичного режиму, її простір був наперед визначений одноманітністю історіографічних джерел. Історіографії відводилась роль ідеологічної цензури: вона не тільки “відсівала” небажані для режиму погляди і оцінки, а й здійснювала “профілактику” методологічних “збочень”.

У дисертації показано, що значні зміни в історіографічний процес внесла “перебудова” другої половини 80-х рр. Як одне з першочергових завдань істориків розглядалося дослідження “людського фактора” в історії, однак ці тенденції мало позначилися на історіографічних дослідженнях. Історична наука все ще знаходилася під контролем влади, хоча й дещо змінилися його форми і методи. Разом з тим саме в період “перебудови” намітився поступовий вихід української історичної науки із сфери впливу російської історіографії, в ній виділилося критичне крило, представники якого акцентували увагу на необхідності дослідження морально-психологічного клімату 20-30-х рр., психологічного пояснення становлення тоталітаризму (С.Білокінь).

Новий етап у теоретичному та історіографічному осмисленні історичного процесу розпочався з 90-х рр. ХХ ст. Під впливом світової історичної думки в українській історіографії утверджувалася історія ментальностей як самостійний напрям історичного знання. Одна з найхарактерніших рис сучасної української історичної думки - пошук власної моделі історії. Активно осмислюються стан історичної науки, її здобутки і перспективи. Над освоєнням методологічних підходів, що мають важливе значення для конкретно-історичного дослідження духовного життя, плідно працює О.Удод. Започаткована ним розмова на тему “Історія: осягнення духовності” є досить актуальною для істориків, які шукають шляхи до таємниць духовного буття свого народу.

Досить плідними є здобутки українських вчених у дослідженні становлення і діяльності академічних установ історичного профілю 20-х рр. ХХст. (П.Сохань, В.Ульяновський, С.Кіржаєв, О.Богдашина, С.Водотика, Г.Скрипник, О.Юркова, В.Борисенко, М.Парахіна). Відзначено, що історіографи виявили в українській суспільно-історичній думці згаданого періоду зародження антропологічної зорієнтованості. Зроблений висновок, що на такій важливій ділянці історіографічного знання, як вивчення досвіду суспільно-гуманітарних наук 20-х рр. ХХ ст., українські дослідники домоглися помітних успіхів, однак їхній інтерес був спрямований, насамперед, на інституційні аспекти проблеми.

Опублікована низка ґрунтовних праць, які дають важливі орієнтири для дослідження національно-культурного та духовного життя українського народу, в тому числі селянства. В. Масненко дослідив взаємозалежність між розвитком історичної науки та становленням модерної національної спільноти, відповідність історичної парадигми рівню національної свідомості. Актуальні проблеми історіографії та історіософії формування української модерної нації, в тому числі національної свідомості українського селянства, розглянув Я.Грицак. Провідні тенденції розвитку знань з історії національних меншин України у ХХ столітті простежив О. Рафальський.

Стан та основні напрями дослідження історії селянства розглядаються в історіографічних оглядах, вміщених у дисертаційних та монографічних працях з історії села, де заторкуються також окремі аспекти культурно-духовного життя. Захищені кандидатські дисертації з проблем історіографії освіти, політики українізації, молодіжного руху, повстанського руху (І. Ващенко, О. Ситніков, О. Зінько, Т. Мармазова).

Першою спробою комплексного дослідження історіографії соціальних змін і політичних процесів в Україні 20-30-х рр. ХХ ст. є монографія В. Коцура. Він критично оцінив твердження радянських істориків про зрушення у свідомості селянства і акцентував увагу на соціально-психологічних аспектах колективізації, які ще не досліджені і потребують ретельного аналізу.

Огляд історіографічних праць дав підстави зробити висновок, що національно-культурне та духовне життя українського селянства у 20-30-х рр. ХХ ст. як цілісний процес в історіографічному аспекті ще не досліджене.

У підрозділі 1.3. “Джерельний комплекс” дана класифікація історіографічних джерел та визначені їх інформаційні можливості.

Основний масив історіографічних джерел становлять монографічні дослідження з історії українського села: аграрних відносин, суспільно-політичного життя, "культурної революції", українізації, традиційної народної культури, колективізації, репресій, голодоморів та інших аспектів. Відповідно до мети дослідження основу джерельної бази дисертації становлять монографії з питань культурного будівництва, традиційної народної культури та церковного життя.

Широка панорама культурно-духовного життя українського селянства відображена у статтях. З'ясовуючи особливості суспільно-історичної думки на різних етапах, автор намагався максимально використати статті, що друкувалися у різнопрофільних виданнях.

Репрезентативним історіографічним джерелом є дисертаційні дослідження. Порівняння текстів дисертацій та авторефератів показало, що останні не в повній мірі відображають культурно-духовні аспекти дисертаційних досліджень, тому саме аналіз дисертацій дає повніше уявлення про особливості історіографічного процесу.

Важливу групу історіографічних джерел становлять матеріали наукових з'їздів, симпозіумів, конференцій та "круглих столів". У добу значних методологічних переорієнтацій саме на цих форумах відбувалася презентація нових ідей та підходів. Цінним історіографічним джерелом є матеріали конференцій, безпосередньо присвячених історії культури та релігії.

В умовах "перебудови" другої половини 1980-х рр. джерельна база поповнилася історичною публіцистикою, в тому числі полемічного характеру. Саме в ній визрівала альтернатива радянським догмам, формувалося нове історичне мислення та культура наукової полеміки.

Цінну інформацію для з'ясування особливостей взаємовідносин істориків і радянського політичного режиму містять документальні джерела. В сукупності вони дають можливість реконструювати те “прокрустове ложе”, в якому опинилися радянські історики, висвітлити проблему соціального замовлення.

Аналіз джерел виявив особливості історіографічного процесу, які вказують на актуальність пропонованого дослідження. По-перше, 20-30-ті рр. ХХ ст. в історіографічному плані досліджені значно менше ніж, скажімо, визвольні змагання 1917-1921 рр. По-друге, історики зосередили зусилля на історіографії соціально-політичних процесів, що відбувалися в Україні у міжвоєнний період, в тому числі на відносинах між владою і селянством. Історіографічні дослідження будуються здебільшого за традиційним галузевим підходом до культури. Хоча історики вказують на актуальність соціально-психологічних аспектів історії селянства, ще не визначені структура та джерельна база таких досліджень, продуктивні напрями наукового пошуку. По-третє, в узагальнюючих історіографічних працях з питань соціально-політичної та економічної історії, історії культури не проаналізоване висвітлення повсякденного культурно-духовного життя селянства.

Другий розділ "ВИСВІТЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ТА ДУХОВНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА" складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі "Більшовицька "культурна революція" в українському селі: від стереотипів минулого до сучасного знання" висвітлюється еволюція знань про зміст "культурної революції", форми та методи її здійснення в українському селі. З'ясовано, що в офіційній суспільно-політичній думці 20-30-х рр. культурні процеси характеризувалися не за естетичними чи гуманістичними ознаками, а з позицій класової боротьби. Наступні 30-40-ві роки ще більше позначені занепадом історико-культурологічної думки, простір якої заповнила пропагандистська кампанія "викриття" "українського буржуазного націоналізму" та шкідництва на "культурному фронті".

У другій половині 50-60-х рр. ХХ ст. культурні процеси в українському селі окреслилися як самостійна наукова проблема. Вийшли у світ праці І.Золотоверхого, Г.Шевчука, О.Михайлова та ін., які розширили джерельну базу за рахунок архівних документів і конкретизували культурний процес в українському селі. Однак якісні зрушення не відбулися, оскільки методологічні засади їх досліджень не виходили за межі партійно-класового трактування історії. Історики втілювали радянську версію культурного розвитку, основу якої становила теза про утвердження нової культури українського селянства, а всі успіхи ув'язувалися з керівною роллю комуністичної партії. Спроби модернізації загальної схеми культурного процесу на засадах комплексного та системного підходів, включення до нього селянства як суб'єкта культурної діяльності і носія певного світогляду не дали об'єктивних знань про зміст "культурної революції", оскільки залишалися непохитними ідеологічні засади більшовицької концепції теорії та історії культури. Відзначено, що спроби удосконалення схеми дослідження культури, зроблені деякими радянськими істориками, не мали відгуку в українській історіографії.

У дисертації проводиться думка, що концепцію культурного процесу в Україні, істотно відмінну від радянської, вибудовувала українська історіографія в діаспорі. Одна з ключових її позицій - розуміння народної культури як органічної складової загальнокультурного процесу, а "культурної революції" - як засобу радянізації селянства.

Істотне прирощування знань про культурні процеси в Україні як у методологічному, так і у конкретно-історичному аспектах відбулося на початку 90-х рр. Відзначений внесок В.Даниленка в переосмислення культурних процесів в Україні та критику адміністративних начал в культурному житті. Помітним історіографічним фактом стала праця В. Даниленка, Г. Касьянова та С. Кульчицького "Сталінізм на Україні: 20-30-ті рр.", де цій проблемі присвячений розділ "Сталінізм і культура". Історики активізували роботу у руслі проблеми "держава і культурний процес" (П. Бондарчук, Г. Єфіменко та ін.).

У контексті досліджуваної проблеми привертає увагу дисертація О. Криворучка, в якій розглядається проблема взаємодії сільської і міської культур 20-30-х рр.. З нових методологічних позицій культурні процеси в українському селі 20-30-х років висвітлив Я.Мандрик.

Важливу тенденцію в українській науці - узагальнення та синтез історико-культурного процесу - відображають праці В. Виткалова, М. Поповича, В. Шейка.

Враховуючи те, що для радянської та пострадянської історіографії характерний галузевий підхід до культури, в дисертації проаналізоване висвітлення в історичній літературі основних складових “культурної революції”: “ліквідації неписьменності”, шкільної освіти, культосвітньої роботи тощо. Підкреслено, що на противагу радянській історіографії, яка твердила про особливі успіхи освіти в Україні, українські культурні діячі в еміграції гостро критикували її за нівелювання людської індивідуальності.

Простежується процес відходу від радянських стереотипів у висвітленні культурного будівництва, звертається увага на аспекти, які ще не досліджені. Зокрема, актуальним є питання щодо участі сільських вчителів у здійсненні культурної революції, тому наголошується на необхідності всебічної реконструкції системи взаємозв'язків сільського вчителя і селянина. Висловлена думка, що для об'єктивної оцінки розвитку освіти важливо розглядати її у контексті суспільно-політичних процесів з урахуванням як кількісних, так і якісних параметрів. Висвітлення історіографії культосвітньої роботи розглядається під кутом зору критики більшовицьких технологій, що мали на меті “перевиховання” і “виховання” українського селянства.

Констатується, що сучасна історіографія відійшла від радянських стереотипів в оцінці “культурної революції”, виявила її позитивні і негативні наслідки, в тому числі руйнівний вплив на традиційну народну культуру. На відміну від радянської історіографії, що обмежувалась кількісними змінами у сфері культури, їх ідеологічним змістом, новітня українська історіографія дедалі більше враховує її якісні виміри.

Зроблений висновок, що амплітуда коливання історичної думки щодо оцінки “культурної революції” має дві крайні точки: від характеристики її як негативного, руйнівного явища до визнання модернізаторської ролі. Одне з найближчих завдань історичної науки - з'ясувати реальне співвідношення цих її функцій, визначити етапи, форми і методи здійснення “культурної революції” в українському селі. Уточнення схеми культурного процесу в українському селі, перегляд джерельної бази під кутом зору культурної антропології дадуть можливість наблизитися до реального культурно-духовного життя українського селянства 20-30-х рр. ХХ ст.

Другий підрозділ другого розділу “Політика українізації і динаміка етнонаціональної свідомості селянства в інтерпретаціях істориків” містить аналіз висвітлення системи взаємозв'язків і взаємозалежностей між політикою українізації і змінами у свідомості селянства. Підкреслено, що в радянській історіографії на перший план виступав ідеологічний аспект українізації, і тільки в окремих публікаціях проглядається її вплив на селянство.

Тема українізації актуалізувалася в кінці 80-х рр., коли офіційна наука намагалася частково відкорегувати її концепцію відповідно до нових політичних реалій. Перегляд змісту українізації відбувався в умовах дискусій з питань національно-культурного розвитку України. Апаратна українізація залишалася домінуючим мотивом публікацій. На цьому етапі зв'язок політики українізації і селянства окреслив Я.Дашкевич, який ввів поняття контрукраїнізації і констатував, що наступ на відродження української нації мав на меті фізично ліквідувати не лише кадри українізаторів, але й скерувати основний винищувальний удар на етнічне ядро української нації - українське селянство.

Підкреслено, що з початку 90-х рр. історики значно активізували дослідження мети, змісту, форм та методів здійснення політики українізації, її суспільно-політичних наслідків, чіткіше окреслили селянський чинник українізації. Вагомим внеском у дослідження українізації є праці В. Даниленка, С. Кульчицького, Я. Верменич та ін. У контексті духовно-культурного життя народу особливої актуальності набуває питання про вплив українізації на національну свідомість селянства. На цьому аспекті акцентував увагу В. Масненко.

Історіографічний аналіз дав підставу зробити висновок, що історики вийшли на системне бачення українізації, чіткіше окреслили дві її складових: апаратну українізацію, що проводилася зверху більшовицьким режимом, і рух, який відбувався знизу. Слушною є пропозиція дослідників розмежувати національну реформу, яка проводилася центром, і національно-культурний рух мас, підпорядкований завданням національно-культурного відродження.

Таким чином, у більшості праць селянство розглядається як соціальна база українізації, однак його реальна роль у цьому процесі висвітлюється недостатньо. Визнання селянства вирішальним чинником українізації підтверджує необхідність поглибленого вивчення проблеми "селянство та українізація", з'ясування системи зв'язків та взаємозалежностей між усіма елементами українізації.

Дослідження питання національної свідомості актуалізувалося в кінці 80-х рр., однак якісні зрушення в цій тематиці сталися після проголошення незалежності України. Позитивний вплив на переосмислення проблем національної свідомості мала праця Б.Кравченка "Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст.", в якій обгрунтований взаємозв'язок національної свідомості та економічних інтересів селянства.

Досліджуючи стан національної свідомості селянства, слід враховувати, що одночасно з політикою українізації партія проводила активну кампанію інтернаціоналізації селянства. З цією темою пов'язаний чималий пласт вкрай заполітизованої радянської літератури, що рясніє повідомленнями про участь селян у кампаніях пролетарської солідарності. Наслідки інтернаціоналізації селянства мають бути враховані у процесі дослідження його духовного життя як історична реальність. У дисертації наголошується, що в ідеології більшовизму 20-30-х рр. провідною була теза про українське селянство як джерело націоналізму. Історіографія 50-80-х рр. продемонструвала генетичну спорідненість із сталінськими підходами до проблеми національної свідомості. В радянській історіографії головним персонажем був куркуль-націоналіст. З'ясування феномена “куркуля-націоналіста” відкрило б ще одну грань духовних процесів в українському селі, особливо в контексті політичних технологій.

У висновках зазначено, що сучасна суспільна думка спрямована на дослідження насамперед теоретичного та державно-політичного рівнів національної свідомості, в той час як її буденний рівень, носієм якого було селянство, досліджений недостатньо. Наголошується, що комплексне дослідження етнонаціональної свідомості українського селянства передбачає не лише з'ясування її змісту, конкретних виявів, структури та рівнів, але й встановлення усієї сукупності чинників, що впливали на процес формування національної свідомості.

У підрозділі 2.3. “Народна культура в умовах тоталітарного режиму” характеризуються суспільно-політичні умови, в яких функціонувала історико-народознавча думка.

Істотні зміни у взаємовідносинах українських народознавців і комуністичного режиму відбулися у 1929 р. Під загрозою репресій чимало істориків та етнографів задекларували перехід на позиції марксистсько-ленінської методології, вдалися до “самокритики”, самозречення і каяття, публічно відмежувалися від надбань національної науки.

Виявлені основні напрями і методи руйнування народної культури, що здійснювалося паралельно з утвердженням в тогочасній літературі її радянської моделі. У зв'язку з цим вказано на необхідність дослідити технології творення “народної культури” наперед заданого змісту, імітації народності, що здійснювалася шляхом культивування контрольованої владою “художньої самодіяльності”, своєрідного “примирення” народної і соціалістичної культур.

Аналізується висвітлення в етнографічній та історичній літературі функціонування святково-обрядової культури. Зазначено, що попри ідеологічний тиск українське народознавство радянської доби збагатилося низкою праць з різних галузей народної культури. Відзначений внесок української зарубіжної культурологічної думки в осмислення культурного процесу в Україні. Репрезентативними в цьому плані є праці Б. Стебельського, який підкреслив руйнівний вплив колективізації на традиційну народну культуру, з'ясував суть конфлікту між соціалістичним реалізмом і українським народним мистецтвом.

Один з нових напрямів у царині народної культури - студіювання народнопоетичної творчості соціально-критичного змісту. Характерною ознакою сучасної історіографії селянства є те, що в ній використовуються зразки соціальної поезії українського селянства для ілюстрування процесів, що відбувалися у його світобаченні.

У дисертації розглядається висвітлення в сучасній літературі морально-етичних аспектів народної культури, музичної творчості, народної архітектури, гончарства, функціонування народної мови в умовах тоталітарного режиму. Як нове історіографічне явище охарактеризована діяльність Центру дослідження усної історії та культури, досвід якого підтвердив, що усна історія має значний потенціал для дослідження історичних аспектів функціонування української народної культури.

Завдяки плідній праці етнографів розкрита самобутність і багатогранність святково-обрядової культури, її внутрішній зміст, естетичне багатство. Однак при цьому мінімально висвітлена природа соціального середовища, в якому функціонувала народна культура, її місце в загальних культурно-духовних і соціально-політичних процесах. Така історіографічна ситуація вказує на необхідність тіснішої співпраці істориків та етнографів у дослідженні народної культури.

Оскільки народна культура становила зміст повсякденного життя українського селянства і посідала вагоме місце у політиці більшовицького режиму як перешкода на шляху до формування "нової людини", вона заслуговує спеціального конкретно-історичного дослідження.

На сучасному етапі розвитку історичної науки особливої актуальності набуває проблема взаємодії “культурної революції” і народної культури. Саме у контексті зіткнення, взаємодії цих феноменів найчіткіше виявляється сутність “культурної революції” і особливості її здійснення в українському селі. Йдеться не тільки про повсякденне культурно-духовне життя народу, а й про діяльність органів влади у цій царині. У контексті більшовицьких політичних технологій необхідно з'ясувати засоби компроментації української народної культури як "старої" та "відсталої", формування негативної громадської думки щодо неї.

Історіографічне осмислення проблеми дає можливість окреслити деякі завдання щодо її дослідження в конкретно-історичному плані. Варто уточнити зміст та обсяг поняття "народна культура" стосовно періоду 20-30-х рр., виявити в ній ключові елементи. Йдеться, зокрема, про народну мораль як один з найістотніших елементів української традиційної культури, її якісний вимір.

Виходячи з цих міркувань, визначено декілька перспективних напрямів конкретно-історичних досліджень: політика тоталітарної влади щодо народної культури, її конкретні заходи і дії, спрямовані на руйнування народної культури; "технології", що застосовувалися для зміни сутності народної культури при збереженні зовнішніх, декоративних ознак, включення її в ідеологічну систему з метою впливу на суспільну свідомість селянства; адаптація окремих галузей народної культури до потреб комуністичного режиму тощо.

Третій розділ “ ВІДОБРАЖЕННЯ В ІСТОРИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ СЕЛЯНСТВА В УМОВАХ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ЕКСПЕРИМЕНТІВ ТА РЕПРЕСІЙ” складається з трьох підрозділів, у яких розглядається історіографія суспільної свідомості селянства, висвітлення впливу розкуркулення, колективізації і голодомору на його духовний світ.

У першому підрозділі “Висвітлення змін суспільної свідомості селянства в умовах непу” розглянуто стан дослідження свідомісних аспектів життєдіяльності селянства при переході до непу, формування його суспільно-політичних настроїв під впливом політики більшовицького режиму. Охарактеризований більшовицький проект дослідження села у 20-х рр., який може розглядатися як історіографічна проблема. Виявлені соціально-психологічні аспекти в літературі 20-х рр., присвяченій питанням аграрної політики та впровадження колективних форм господарювання.

У роботі узагальнений досвід української суспільно-історичної думки 20-х рр. у царині людинознавчих студій. Розглянуті основні ідеї В.Петрова, М. Левченка, В. Білого, Н. Дмитрука, М. Криворотченка, зорієнтовані на пошук “живої” людини в історії.

Проаналізовано висвітлення в історичній літературі економічної та політичної свідомості селянства. На основі антропологічного підходу з'ясовується присутність в історичній літературі соціально-психологічних типів “комнезамівців” і “куркулів”, штучно сконструйованих радянською історіографією для обґрунтування політики в українському селі.

Охарактеризований внесок сучасних істориків у переосмислення історії українського селянства періоду непу, його суспільної свідомості. З точки зору людського виміру історії розглянуті праці С. Кульчицького, В. Калініченка, В. Марочка, О. Ганжі, В. Смирнова, В. Лазуренка, Ю. Котляра та інших сучасних дослідників. Аналізується висвітлення участі селян у діяльності створених більшовиками політичних інституціях та псевдогромадських організаціях. Наголошено, що для визначення рівня і змісту політичної свідомості селянства важливе значення має дослідження його суспільно-політичних ініціатив, зокрема, ідеї “селянської спілки”, участі у діяльності земельних громад тощо. В літературі останніх років простежується ще одна складова культурно-духовного життя селянства, пов'язана з його суспільно-політичною діяльністю - політична культура (Л. Непіпенко).

Характеризується стан дослідження правосвідомості українського селянства, досвід інституцій ВУАН у цій царині. Історіографічний аналіз показав, що є всі підстави включити правосвідомість у модель суспільної свідомості українського селянства. Саме у правосвідомості, що була органічно пов'язана із суспільною практикою того часу, варто шукати важливі мотиви діяльності і поведінки селян. Одним із соціально-психологічних феноменів, що дає можливість увійти у світ селянських правових уявлень і почуттів, був селянський самосуд, який практикувався у 20-х рр. ХХ ст.

У процесі історіографічного аналізу виявлена тенденція до психологізації історичного знання. Цьому сприяло дослідження нових масивів джерел, у тому числі документів радянських спецслужб, що відкривають значні інформаційні можливості для реконструкції змін у суспільній свідомості селянства (Р. Подкур). Піднесенню інформаційної віддачі джерел сприяє використання комп'ютерних технологій для їх опрацювання (О. Обласова). Людинознавчі підходи притаманні працям Г. Капустян, яка через поняття селянської “правди” розкрила систему поглядів селянства на владу, економіку, політику. Зафіксоване посилення інтересу істориків до пасивних форм опору селянства комуністичному режимові, серед яких важливе значення має дослідження чуток соціально-політичного змісту (О.Удод).

Підкреслено, що додаткові резерви для дослідження суспільної свідомості відкривають селянські документи (заяви, скарги, листи), які потребують археографічного опрацювання.

У підрозділі 3.2. “Історики про вплив розкуркулення та суцільної колективізації на духовний світ селянства” простежується процес нагромадження знань про зміни у духовній сфері селян під впливом репресивної політики більшовицького режиму. З'ясовано, що колективізація була чи не єдиним сегментом радянської історичної думки, де соціально-психологічним аспектам надавалося особливого значення і вони виділялися як предмет спеціального дослідження. Увага радянських істориків до соціально-психологічних аспектів колективізації пояснюється тим, що це питання було виділене самими більшовицькими лідерами з прагматичних міркувань і сприймалося радянськими істориками як політичне замовлення. Через тезу про психологічну готовність селянства до колективізації обґрунтувалася її закономірність і неминучість. Виявлені основні складові соціально-психологічного портрета “куркуля”, змальованого радянською історіографією.

Зроблений висновок, що в радянській історіографії колективізація подавалася як історія самої влади, її структур і діячів, які намагалися “виправити” психіку відсталого селянина. Нагромадження великої кількості праць з питань колективізації не супроводжувалось приростом реальних знань, оскільки більшості з них притаманна однотипність соціально-психологічних характеристик.

Об'єктивну оцінку соціально-психологічних аспектів колективізації, змін, що сталися в духовній сфері українського селянства під час сталінського “великого перелому” дала українська історіографія в діаспорі. Аргументовану критику спроб більшовиків змінити психіку українського селянства за допомогою суцільної колективізації здійснив М. Сціборський.

Зазначено, що в Україні істотна переоцінка політики сталінського режиму щодо українського села відбулася під впливом “перебудови” другої половини 80-х рр., що засвідчила праця С. Кульчицького “Ціна “великого перелому””. Новітні праці з історії колективізації та розкуркулення проаналізовані під кутом зору впливу репресивної політики на духовний світ селян. Відзначено, що в цьому питанні українська історіографія збагатилася новими підходами за рахунок істотного розширення джерельної бази, що дає можливість подивитися на процеси очима самих селян.

Серед важливих напрямів дослідження - реконструкція в сучасній українській історіографії соціально-психологічного портрета сільського “активіста” як агента більшовицького режиму, з'ясування мотивів його поведінки.

У висновках зазначено, що колективізація розглядається в руслі традиційної політичної та економічної історії, як система заходів органів влади, натомість саме селянство, його поведінка, повсякденне духовне життя в тих умовах залишається на другому плані. Констатуючи руйнівний вплив колективізації на духовну сферу селянства, історики ще не відтворили сам процес перетворення селянина у колгоспника в духовному сенсі.

У третьому підрозділі третього розділу "Відображення морально-психологічних наслідків голодомору 1932-1933 рр. у працях істориків" підкреслена необхідність виділення духовних аспектів голодомору як наукової проблеми. Це обумовлено його сутністю як геноциду, в якому значно більшою мірою, ніж у інших суспільно-історичних явищах, проявилася морально-психологічна сторона. Голодомор був одним із найістотніших засобів морально-психологічного нищення українського селянства.

Підкреслено, що пріоритет у висвітленні геноциду 1932-1933 рр., у тому числі його духовних аспектів, належить публіцистам та історикам української діаспори, які заклали фундамент для розгортання досліджень в Україні на сучасному етапі.

Виділені найголовніші історіографічні аспекти голодомору, що безпосередньо пов'язані з його наслідками для духовності. Заслуговує уваги національний аспект, в якому простежуються два сюжети: голод і національно-культурне життя та взаємозв'язок голоду і національної свідомості селянства. Історики показали тісний взаємозв'язок голоду з наступом центрального партійного керівництва на національно-культурний розвиток українського народу (В.Мороз, В.Даниленко, П.Бондарчук та ін.).

Сучасні дослідники відзначають катастрофічний вплив голодомору на суспільну свідомість селянства, його етику та мораль. Проаналізовано висвітлення в літературі проявів жорстокості в умовах голоду, що виявилася у самосудах, катуваннях та вбивствах. На ці деструктивні прояви звернули увагу В. Марочко, І. Шульга та інші дослідники. Йдеться також про особливості поведінки сільських “активістів”, які безпосередньо здійснювали вбивство голодом. Історики виділили психічні стани, що свідчать про руйнівний вплив голодомору на духовність селянства (страх, ненависть, жорстокість, байдужість, дратівливість, агресивність, депресія, смуток, втрата родинних почуттів, покірність, тривога, розлюченість, відчай, божевілля, заздрість, пригніченість тощо).

Розглядається висвітлення в сучасній історіографії проблеми “народна культура і голод-геноцид”, в тому числі відображення голоду у народнопоетичній творчості та його вплив на функціонування традиційної народної культури. Відзначено, що процес руйнування народної культури в умовах геноциду, в тому числі його вплив на свята, обряди, пісенну творчість, вишивання, гончарство в конкретно-історичному плані ще не досліджений.

Наголошено, що для з'ясування реальних наслідків голоду перспективним є дослідження його відлуння в духовних процесах другої половини 30-х - 40-х рр. ХХ ст., що підтвердили розвідки В.Даниленка. Важливе значення для з'ясування руйнівного впливу голоду на духовність мають регіональні дослідження, в тому числі дисертаційного плану (С.Маркова, Є.Яценко).

Таким чином, в сучасній історіографії тривають два взаємопов'язаних процеси: нагромадження емпіричного матеріалу про голодомор та теоретичне осмислення основних аспектів геноциду. Історіографічна ситуація характеризується тим, що в дослідженнях домінують політичні, економічні та демографічні аспекти голоду-геноциду. Хоча історики одностайні в тому, що внаслідок голоду в масовій психіці селянства сталися глибокі зміни, їх природа і зміст належним чином ще не осмислені.

З метою конкретизації духовних аспектів голодомору доцільно здійснити комплексний джерелознавчий аналіз спогадів селян. Йдеться, передусім, про інтелектуально-емоційне сприйняття ними голоду, пояснення його причин і наслідків. Для адекватного відтворення духовної руйнації необхідно активніше використати інструментарій соціальної психології. У контексті людського виміру історії актуальним є дослідження таких явищ як страх, жорстокість, ненависть, ворожість, доносительство тощо.

Четвертий розділ дисертації "ВИСВІТЛЕННЯ ЦЕРКОВНО-РЕЛІГІЙНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА" складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів.

У підрозділі 4.1. "Антицерковна політика більшовиків і духовні процеси в українському селі" проаналізований історіографічний масив радянської доби, в якому виділені два блоки літератури: 1) публікації пропагандистського та "виховного" характеру, покликані прищеплювати атеїстичну свідомість; 2) праці, які мали на меті дослідження релігійної ситуації у контексті реалізації більшовицької доктрини атеїстичного розвитку суспільства. В основу радянської концепції державно-церковних відносин і релігійного життя був покладений войовничо-атеїстичний підхід, що сформувався на сторінках журналу “Безвірник”. В радянській літературі до другої половини 80-х рр. процес атеїзації селянства подавався спотворено і заполітизовано. На противагу їй зарубіжна історіографія досить точно охарактеризувала форми, зміст та наслідки більшовицької атеїзації суспільства.

етальний аналіз історичних джерел дає можливість виявити приховані механізми формування більшовиками “ініціатив” антицерковного змісту, глибше проникнути у соціально-психологічні підвалини цього явища. В центрі уваги істориків перебуває релігійне життя в період тотального наступу на село в кінці 20-х - на початку 30-х рр. Зафіксоване посилення есхатологічних настроїв (В.Васильєв). Уявлення українського селянства про “кінець світу”, що поширилися в період колективізації, привернули увагу зарубіжних дослідників.

Аналізуються сюжети, на основі яких дослідники історії церкви розглядають проблему "миряни і влада". В останні роки набула популярності тема обновленського руху (С.Жилюк, Г.Білан та ін.). Розглядається література з історії протестантського руху в Україні, висвітлення участі у ньому селянства (Р. Сітарчук, Т. Грушова та ін.). Відзначена заполітизованість цієї теми в радянській історико-релігієзнавчій думці. На основі аналізу літератури зроблений висновок, що “сектантство” як одна з форм повсякденного духовного життя селянства всебічно ще не досліджене.

Характеризується історіографія так званого безвірницького руху. Підкреслено, що в сучасній історико-релігієзнавчій літературі значно поглиблене дослідження цього явища (В.Пащенко, О.Ігнатуша ін.), що дало можливість спростувати ідеологічні стереотипи щодо його масовості. Однак розвінчання згаданих міфів не знімає проблему безвірництва як такого. Історіографічний аналіз показав, що явище, назване свого часу "безвірницьким рухом", досліджується в основному з точки зору його організаційних форм, нав'язаних або інспірованих владою. Тому важливо з'ясувати соціально-психологічну суть "безвірництва" 20-30-х рр., реконструювати соціально-психологічний портрет сільського безвірника, його духовного світу і поведінки. В такій же мірі актуальним є дослідження діяльності релігійних активістів, їх ролі у повсякденному житті селян. Можна сподіватися, що наповнення конкретно-історичним змістом “народної релігійності” і “народного антиклерикалізму”, що відрізнялися від інституційної релігійності й урядового атеїзму (Гленніс Янг), збагатить палітру духовних процесів в українському селі.