Історична регіоналістика в Україні: теоретико-методологічні проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історична регіоналістика в Україні: теоретико-методологічні проблеми

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Новий політичний рубіж, який сьогодні проходить Україна, позначений актуалізацією регіональної проблематики. Запорукою успішності соціальної трансформації українського суспільства є оптимізація регіональної політики, яка, в свою чергу, вимагає всебічного дослідження процесів регіоналізації та регіоналізму із застосуванням сучасних методологічних підходів. У зв'язку із появою тенденцій до федералізації наукове моделювання сучасної регіональної структури українського соціуму стає одним з пріоритетних завдань. Прояснення місця і ролі історичного знання у цьому процесі, історичних умов формування української території, особливостей культури та ментальності населення регіонів України виступає як необхідна передумова подолання диспропорцій регіонального розвитку.

Актуальність ретроспективного дослідження регіональності не в останню чергу зумовлюється особливостями історичного розвитку України. Впродовж багатьох віків українські землі розвивалися в різних цивілізаційних системах. У складі різних держав український етнос зазнав значних асиміляційних впливів - російських, польських, австрійських, угорських та інших. Сучасні українські регіони відрізняються один від одного не лише господарською та соціальною структурою, але й суспільними настроями, відмінними зовнішніми орієнтаціями населення, специфічними етноконфесійними проблемами.

Необхідність наукового осмислення сформованих у ході історичного розвитку особливостей регіональної структури України підпорядкована вирішенню практичних завдань: без розуміння історичних витоків відмінностей неможлива ефективна регіональна політика. На цьому постійно наголошується в ході дискусій з приводу формування сучасної концепції регіонального управління і нового адміністративно-територіального устрою. Алгоритм такого осмислення здатен запропонувати міждисциплінарний науковий напрям - регіоналістика, яка ґрунтується на здобутках різних галузей знань - теорії управління і економіки, історії і правознавства, географії і статистики, демографії та соціолінгвістики. Очевидне просування у цьому напрямі на ґрунті соціально-економічної географії та теорії управління впродовж тривалого часу не було, проте, підкріплене зустрічним рухом з боку історичної науки. Парадоксально, але факт: історична регіоналістика в Україні існує вже понад два століття, але донедавна вона не мала належного теоретико-методологічного обґрунтування.

Актуальність теоретико-методологічного осмислення проблем регіоналізму й регіоналізації в Україні обумовлюється також загальносвітовим звучанням, якого набули ці проблеми в кінці ХХ - на початку ХХІ ст. Сучасні глобалізаційні трансформації відбуваються на фоні паралельних процесів регіоналізації і мультикультуралізму, внаслідок чого з'являються концепції «глокалізації», «глоболокалізму», «фрагмеграції». На перетині глобалістики з теорією управління виникає нове розуміння локальності й регіоналізму, що потребує теоретико-методологічного обґрунтування на матеріалі різних країн. Хорологічні (просторові) підходи уявляються найбільш продуктивним шляхом дослідження складних і багатогранних проявів сучасного регіоналізму і породжуваних ним проблем.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний з розробкою планових тем «Методологічні проблеми дослідження історії регіонів України» (0102U000937), «Історичне регіонознавство в Україні» (0102U003773) та «Соціально-політичні аспекти регіональної історії України» (0104U010875) у відділі регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України. Він же відповідає вимогам формування методологічної і методичної бази реалізації Програми розвитку краєзнавчого руху в Україні на період до 2010 року, затвердженої Кабінетом Міністрів України 6 червня 2002 р.

Мета і завдання дослідження. З урахуванням багатоаспектності і недостатньої розробленості регіональних проблем в Україні автор ставить за мету теоретико-методологічне обґрунтування еволюції, структури і функцій історичної регіоналістики як наукового напряму в системі історичних наук, визначення її об'єктно-предметної сфери, орієнтованої на ретроспективне дослідження процесів життєдіяльності людських спільнот і комунікативних зв'язків у межах історично сформованих ареалів, а також на аналіз відображення цих процесів у суспільній думці.

Для досягнення цієї мети в роботі передбачено розв'язання таких наукових завдань:

осмислити процеси регіоналізації та регіоналізму в руслі сучасної глобалізаційної та соціотрансформаційної динаміки;

визначити науковий простір регіоналістики і обґрунтувати ієрархію її структурних складових - теорії районування, районістики, регіонології (регіоніки), регіонознавства;

розкрити зміст понять «історична регіоналістика», «регіонознавство», «регіональна історіографія», «проблемна історіографія регіонів», «регіонально-історичні дослідження», «історичне краєзнавство» тощо, дати характеристику категоріального апарату, дослідницьких методів, термінології історичної регіоналістики;

дослідити генезис регіональних відмінностей українських земель та процес відображення знань про регіони в історичній літературі і в суміжних галузях наукового знання;

проаналізувати спадщину основних наукових шкіл, які займалися розробкою регіональної історії, створювали нові методологічні підходи;

показати роль історичної регіоналістики в обґрунтуванні самодостатності українського історичного процесу, виробленні схем і критеріїв районування, принципів регіоналізації на різних історичних етапах, в осмисленні оптимальної регіональної макро-, мезо- і мікроструктури України;

простежити основні закономірності розвитку сучасного регіонознавства, регіональної історіографії, проблемної історіографії регіонів, історичного краєзнавства.

Об'єктом наукового пошуку стали явища регіоналізму й регіоналізації на українських теренах в їх геоісторичному, територіальному, економічному, політичному, етнокультурному аспектах, а також відображення цих явищ у суспільній свідомості і в історичній думці.

Предметом дослідження є регіональна структура України в ретроспективному контексті, регіональна специфічність і типологія регіонів, теоретичні аспекти регіоналізації, регіональна історіографія як складова частина історіографічного процесу.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період з кінця ХVІІІ ст. до сьогодення. Увага фокусується, насамперед, на періодах інтенсивного розвитку знань про регіони, зокрема в межах «українського ХІХ століття» (І. Лисяк-Рудницький вважав його початком 80-і роки ХVІІІ ст., а кінцем - 1914 рік). Сучасний етап розвитку історичного регіонознавства привертає увагу автора насамперед з точки зору усталення нових методологічних підходів і пошуків шляхів інтеграції до загальноцивілізаційної системи регіональної науки.

Географічні межі охоплюють територію сучасної України. Поняття «регіоналістика» застосовується виключно у внутрішньоукраїнському контексті.

Методологічна основа дослідження. Методологічні засади, з яких виходить дисертант, ґрунтуються на визнанні ситуаційного детермінізму явищ регіоналізації та плюралізму підходів до їх аналізу. Методологія розглядається як внутрішньо диференційована і спеціалізована галузь знання, яка досліджує механізми його організації, логіку розвитку думки, структуру наукової мови. У дисертації перевага віддавалася методам, притаманним історичному пізнанню - порівняльно-історичному, проблемно-хронологічному, ретроспективному. Водночас застосовувалися й методи, що використовуються у географічних науках, зокрема, методи районування й генералізації. Плідним для аналізу регіональної специфічності виявилися загальнонаукові методи - когнітивний, структурно-функціональний, статистичний тощо.

Методологічний релятивізм, застосований у дисертації, зумовив і широкий спектр авторських підходів. Виходячи із специфіки дослідницьких завдань, дисертант віддає перевагу одному з класичних підходів - генетико-еволюційному, оскільки саме він створює фундаментальну основу для вияснення генезису та функцій історичної регіоналістики на різних етапах її становлення і розвитку. Втім, автор вважає за потрібне вдаватися і до інших, некласичних підходів, зокрема системного та наукознавчого, а також синергетичного, який характеризується як постнекласичний. Перспективною уявляється комунікативно-культурна парадигма, орієнтована на уважне дослідження ментальності, регіональної свідомості, локальних рівнів спілкування.

Наукова новизна дисертації полягає в теоретико-методологічному обґрунтуванні нового міждисциплінарного наукового напряму - історичної регіоналістики - як поля ретроспективного дослідження процесів регіоналізації й регіонального розвитку в природно-географічному, історичному, етно- і соціокультурному контексті. Новаційним є насамперед застосування сучасних методологічних підходів до осмислення явищ регіоналізму і регіоналізації в українській історії, історико-географічної специфіки регіонів України, місця і ролі історичного знання у становленні системи регіонознавства.

Концептуалізація регіоналізму як соціокультурної реальності в дисертації ґрунтується на нових культурно-ментальних моделях сприйняття простору і хорологічних підходах до аналізу територіальної специфічності, які в радянському суспільствознавстві кваліфікувалися як «буржуазні» і впродовж тривалого часу відкидалися. Регіони при цьому розглядаються не лише як історично сформовані територіальні осередки, але й як об'єкти відповідних історіографічних рефлексій. Особливу увагу при цьому приділено характеристиці доробку історичної і суміжних наук у виробленні схем і критеріїв районування, методологічних підходів до аналізу регіональної специфіки, основних етапів становлення регіонознавства і краєзнавства в Україні. У великому часовому діапазоні (з кінця ХVІІІ ст. до наших днів) це робиться вперше.

В ході проведеного дослідження одержано результати, які мають наукову новизну, а саме:

простежено зв'язок між сучасними глобалізаційними процесами і явищами регіоналізму та регіоналізації;

у порівняльному ключі здійснено класифікацію методологічних підходів, застосовуваних до вивчення регіональної специфіки у суміжних сферах наукового знання - історії, антропології, історичній географії, культурології, етнології тощо;

доведено можливість застосування генетико-еволюційного підходу до аналізу процесу становлення регіонознавства як напряму країнознавства;

окреслено понятійний апарат історичної регіоналістики шляхом критичного осмислення і вдосконалення її термінологічного інструментарію, універсалізації дослідницьких методів і підходів, застосовуваних у суміжних галузях знання;

сформульовано авторське трактування понять «регіон», «регіоналізм», «регіоналізація», «регіональна історія», «регіональна історіографія», «історико-регіональні дослідження», «проблемна історіографія регіонів» тощо, запропоновані шляхи усунення їх багатозначності;

обґрунтовано поняття «історико-географічний регіон» як базове в історичній регіоналістиці;

запропоновано періодизацію розвитку системи історичної регіоналістики в Україні, дано стислі характеристики кожного періоду;

викладено авторське бачення оптимізації регіональної політики України, реформування адміністративно-територіального устрою, вдосконалення моделей територіального управління на ґрунті об'єднання в рамках регіональної науки зусиль географів, економістів, істориків, демографів, фахівців інших природничих і соціогуманітарних дисциплін.

Практичне значення одержаних результатів зумовлене їх відповідністю потребам вдосконалення сучасної регіональної політики і адміністративно-територіального устрою. Положення і висновки дисертації можуть бути основою для вироблення на управлінському і науковому рівні сучасних концепцій раціоналізації територіальної структури українського соціуму. Вони ж можуть виявитися корисними при підготовці узагальнюючих праць і наукових посібників з історії, історичної географії, етнополітології. Матеріали дисертації придатні для використання у вузівських курсах історії України, історіографії, соціально-економічної географії, краєзнавства тощо.

Особистий внесок дисертанта у розробку наукової проблеми визначається повністю самостійним її опрацюванням. Ідеї співавторів опублікованих праць не використовувалися.

Апробація результатів. Основні положення дисертації виголошені автором на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: «Регіональна політика України. Концептуальні засади, історія, перспективи» (Київ, 1994); «Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність» (Черкаси, 1995); «Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості» (Запоріжжя, 1997); «Історичне краєзнавство і культура» (Харків, 1997); «Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи» (Дніпропетровськ, 1999); «Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень» (Донецьк, 2001); «Соборність в українському державотворенні» (Київ, 2004); «60-річчя визволення України» (Хмельницький, 2004); ІV, V та VІ Всеукраїнських історичних читаннях «Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку» (Черкаси, 1994, 1995, 1997); Третьому, Четвертому та П'ятому міжнародних конгресах україністів (Харків, 1996; Одеса, 1999; Чернівці 2002); Четвертій Академії пам'яті професора Володимира Антоновича (Київ, 1998); Другому міжнародному конгресі українських істориків (Кам'янець-Подільський, 2003); науковому семінарі «Європейська регіональна історія у ХХ столітті» (Київ, 2003); міжнародному науково-практичному семінарі «Проблеми створення регіональних енциклопедій» (Санкт-Петербург, 2004).

Результати дисертаційного дослідження відображені у 72 публікаціях, у тому числі 2 монографіях, науково-популярній брошурі, 46 наукових статтях, з яких 35 у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України, 16 наукових доповідях, матеріалах та тезах конференцій. Загальний обсяг публікацій по темі - 83,5 др. арк.

Структура та обсяг дисертації зумовлені її метою та завданнями. Вона складається зі вступу, семи розділів (22 підрозділів), висновків (основний текст - 397 стор.), списку джерел та літератури (56 стор., 850 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 454 сторінки.

Основний зміст дисертації

регіоналізація земля український глобалізаційний

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і зв'язок з провідними напрямами наукових досліджень, визначено специфіку об'єктно-предметної сфери, сформульовано мету і завдання дисертаційного дослідження, окреслено його хронологічні й територіальні межі, охарактеризовано ступінь наукової новизни одержаних результатів та їх практичну значимість.

У першому розділі дисертації - «Історіографія, джерелознавча основа та методологія дослідження» висвітлюється ступінь наукової розробки теми, її джерелознавче та методологічне забезпечення. Насамперед звертається увага на те, що багатоаспектність проблеми і її широкі тематичні й хронологічні рамки зумовлюють недостатність звичних канонічних підходів до аналізу джерельної та історіографічної бази дослідження. Доводиться рахуватися з тим, що науковий фундамент історичної регіоналістики створювався не лише істориками, але й фахівцями в галузі географії, економіки, статистики, етнографії та ряду інших суміжних дисциплін. Оскільки проблематикою регіонів тією або іншою мірою цікавилися майже всі існуючі впродовж досліджуваного періоду історичні наукові школи, наукові товариства, часописи тощо, в характеристиці інфраструктури регіоналістики на різних етапах важко досягти належної повноти.

В історіографічному огляді дисертант виділяє кілька блоків регіональних досліджень, що відповідають певним періодам розвитку історичної та суміжних наук. До першого блоку віднесено праці, створені у руслі комплексного, синкретичного жанру землеописань, від якого ведуть свій початок історичне краєзнавство, географія, статистика, історична демографія і ряд інших дисциплін. Зусиллями багатьох науковців і видавців (О. Шафонський, В. Рубан, М. Теодорович, Д. Журавський, Л. Похилевич та ін.) впродовж кінця ХVІІІ і ХІХ ст. у науковий обіг було введено чимало відомостей про історичне минуле регіонів України, про міста і села, динаміку населення, комунікації, адміністративно-політичний устрій. Здійснені у цьому ключі описи намісництв, губерній, єпархій, історико-етнографічні нариси заклали фундамент українського народознавства, яке з середини ХІХ ст. існувало паралельно з історіографією, почасти зливаючись з нею.

Другий блок праць з історії регіонів України становлять спеціальні видання, присвячені окремим землям і областям. В руслі «земельного» («обласницького») напряму плідно працювали наукові школи В. Антоновича, Д. Багалія, М. Грушевського, М. Слабченка; первісний історіографічний аналіз їх доробку знаходимо у О. Пипіна, М. Василенка, О. Лазаревського, М. та О. Грушевських, І. Франка. «Обласництво» в історіографії цікаве насамперед тим, що воно відкрило нові можливості для синтезу історичного, географічного, статистико-економічного знання про регіони. В його рамках було зроблено перші спроби протиставити росієцентристському та польськоцентристському баченню регіональних проблем власний український історіографічний проект, основи якого були окреслені М. Грушевським на ґрунті ідей безперервності і самодостатності історичного процесу на українській етнічній території.

Третій блок праць з регіональної проблематики становлять ті, які були створені радянською історіографією. Величезною трагедією для історичної науки стали втрата на той час традиції систематичних історико-статистичних описів окремих регіонів, вкрай негативне ставлення влади до доробку видатних українських мислителів ХІХ - початку ХХ ст., державна протидія спробам науковців і громадськості створити систему «горизонтального» дослідження історії України. Єдине, чого вдалося досягти, і то на дуже короткий час - добитися масовості краєзнавчих пошуків, внаслідок чого територіальний принцип в історичних дослідженнях набув нового дихання. Створена зусиллями М. Грушевського Асоціація історичного районознавства розробила програму порайонного вивчення України і почала втілювати її в життя. Проте масові репресії щодо істориків, оголошених «носіями буржуазних і псевдомарксистських поглядів» і навіть «оголтілими фашистами», дощенту зруйнували систему історико-регіональних досліджень, перервавши працю в цьому напрямі на кілька десятиріч. Якщо фактичний матеріал з історії регіонів України і продовжував зусиллями окремих вчених (М. Брайчевський, А. Слюсарський, В. Голобуцький, В. Маркіна, К. Стецюк, М. Котляр, І. Гуржій, О. Компан, Ф. Шевченко та ін.) вводитися у науковий обіг, то інтерес до теоретико-методологічних проблем регіоналістики був втрачений надовго.

Відродження такого інтересу пов'язане з підготовкою унікального 26-томного видання «Історія міст і сіл Української РСР», створеного великим колективом науковців і місцевих краєзнавців під керівництвом П. Тронька. Попри ідеологічну заангажованість у доборі і викладі матеріалу це видання істотно просунуло вперед справу дослідження України в регіональному вимірі, водночас давши поштовх осмисленню того стану, в якому перебувало вітчизняне краєзнавство. Активно утверджуваний локальний метод в історичному дослідженні прокладав шляхи вивченню процесів взаємодії людини і середовища на конкретному історичному просторі, підсумки якого частково були підведені у колективній монографії «Історичне краєзнавство в Українській РСР» (К., 1989).

Не обійдені увагою в дисертації і спеціальні історіографічні праці, в яких узагальнено поміж іншим і доробок вчених, переважна сфера зацікавлень яких лежала в площині регіональної історії. Проте доводиться констатувати, що, за винятком передмови Д. Багалія до його «Нарису історії України на соціяльно-економічному ґрунті» (1928) та ще книги М. Марченка (1959), в якій огляд української історіографії було доведено лише до середини ХІХ ст., проблеми регіональної історіографії України не займали скільки-небудь помітного місця в тогочасній історіографічній продукції. «Историография истории Украинской ССР», яка претендувала на узагальнення всіх досліджень з історії України і вийшла як додатковий том до багатотомної «Історії Української РСР», особливо наочно демонструє вади заідеологізованого історичного знання, байдужого до реальних проблем, породжуваних регіональною специфічністю.

Значно більшою мірою ці проблеми цікавили вчених української діаспори, праці яких, видані впродовж 20-80-х рр. ХХ ст., становлять в історіографічному огляді четвертий блок. Хоч спеціальний акцент на регіональних проблемах і їх відображенні в літературі і тут відсутній, історикам діаспори вдалося створити цілісну картину розвитку історичної думки на різних етапах історії українського народу - як на Наддніпрянщині, так і в Західній Україні. Праці Д. Дорошенка, Н. Полонської-Василенко, М. Кордуби, Б. Крупницького, О. Оглоблина, І. Лисяка-Рудницького, Л. Винара та інших авторів проклали шлях до виділення в окремі наукові напрями біоісторіографії, біобібліографії, грушевськознавства, істотно розширивши об'єктно-предметну сферу історіографічних досліджень.

У п'ятому блоці дисертантом подано праці, створені істориками після здобуття Україною незалежності - як на її теренах, так і поза її межами. Знявши проблему «заборонених» і «непрохідних» тем, незалежність відкрила широкий простір і для дослідження України в «горизонтальному» (регіональному) вимірі, і для узагальнення всього зробленого попередниками у цій галузі. Суттєво змінилися - переважно у напрямі «національного» бачення історії України - методологічні підходи до осмислення явищ регіоналізації у загальноукраїнському контексті (Я. Грицак, Я.Ісаєвич, Г. Касьянов, З. Когут, С. Кульчицький, В. Потульницький, Ф. Сисин, В. Смолій, О. Субтельний, Н. Яковенко). З'явилися не лише спеціальні праці, присвячені «знаковим постатям» українознавства (В. Короткий, Р. Пиріг, Ю.Пінчук, В. Сарбей, В. Санцевич, В. Ульяновський, Ю. Шаповал та ін.), але й цікаві дослідження історії окремих регіонів (Д. Данилюк, Л.Євселевський, П. Лаврів, А. Михненко, Л. Мельник, В.Пірко, В. Шандра), наукові розвідки про розвиток історичної науки в регіональному аспекті (Л. Баженов, А. Непомнящий, В. Прокопчук та ін.) Особливо велика увага в літературі зверталася на формування інфраструктури регіональної історіографії - діяльність наукових шкіл, наукових товариств, наукових часописів тощо (В. Бездрабко, С.Білокінь, І. Верба, С. Водотика, І. Гирич, Т. Григор'єва, Р. Грімстед, О. Гуржій, Ю. Данилюк, О. Журба, З. Зайцева, С. Заремба, М. Костриця, З. Першина, О. Савчук, Є. Скляренко, Т. Щербань, О. Юркова, О. Ясь та ін.). Ґрунтовні історіографічні та наукознавчі огляди підготували С. Величенко, Л. Зашкільняк, І. Колесник, З. та А. Коцури, В. Кравченко, С. Михальченко, В. Онопрієнко, Т. Попова, О. Реєнт, С. Стельмах, П. Тронько, О. Удод та ін.

Роки незалежності в Україні ознаменувалися бурхливим розвитком спеціальних історичних дисциплін, в рамках яких створювалася емпірична база сучасного регіонознавства, відпрацьовувалися відповідні методологічні підходи. Особливо відчутні зрушення сталися у галузі джерелознавства (Я. Калакура, С. Макарчук, С. Павленко, П. Сохань), архівознавства (Г. Боряк, І. Матяш), історичної географії та картознавства (Я. Дашкевич, Р. Сосса), соціотопографії (М. Капраль). Проблеми історико-географічного районування з акцентом на питаннях адміністративно-територіального устрою були у фокусі дослідницької уваги В. Горобця, А. Гурбика, М. Дмитрієнко, М. Крикуна. Критерії районування України на різних історичних етапах запропонували В. Горбик та П. Скрипник.

Шостий - останній - блок включає праці географів, етнологів, правознавців, економістів, які тією чи іншою мірою досліджують регіональну специфіку в історичній ретроспективі. Йдеться насамперед про праці Л. Воропай, Б. Данилишина, М. Дністрянського, М. Долішнього, Я. Жупанського, Ф. Заставного, В. Котигоренка, В. Кравціва, В. Круля, І. Кураса, І. Лукінова, М. Паламарчука, М. Панчука, В. Пащенка, М.Пістуна, В. Симоненка, О. Топчієва, М. Чумаченка, О. Шаблія, В. Яцуби та ін. Видання в останні роки багатьох праць з історії регіонів України дає підставу говорити про появу регіонознавства як окремого наукового напряму. У тій мірі, в якій регіонознавство входить у сферу історії, воно являє собою складову частину історичної регіоналістики, збагачуючи її притаманними суміжним наукам геопросторовими, у тому числі діахронно-генетичними підходами до аналізу регіональної специфічності.

Щодо джерельної бази дисертації, то її фундамент становлять концептуальні дослідження В. Антоновича, Д. Багалія, М. Грушевського, В. Кубійовича, С. Рудницького, С. Томашівського та інших істориків і географів, які спеціально досліджували Україну в «горизонтальному» вимірі і закладали теоретичні основи регіонознавства. Неоціненна джерельна скарбниця - документи, пов'язані з діяльністю наукових товариств, комісій, часописів, наукові періодичні та неперіодичні видання, матеріали державних і громадських установ, що займалися районуванням і дотичними до нього проблемами, епістолярні та мемуарні матеріали, що проливають світло на сферу наукових інтересів і життєві долі корифеїв регіоналістики, матеріали преси. Особливий інтерес для творчого пошуку становлять фундаментальні документальні серії, що побачили світ під егідою наукових товариств, статистичних комітетів, архівних комісій, а також нещодавно введені в науковий обіг завдяки плідній праці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України. На жаль, архіви значної частини наукових закладів, що впритул займалися регіональними дослідженнями, не збереглися. Автором були використані переважно ті архівні матеріали, які відклалися у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (Ф. І, ІІ, ІІІ, Х), ЦДІА України у Києві (Ф. 293, 442, 707, 725, 832, 884), ЦДАВО України (Ф. 1, 5, 166) та ЦДАГО України (Ф. 1).

Концептуальний підхід, застосований автором в роботі над дисертацією, базується на введеному у науковий обіг М. Грушевським розрізненні двох вимірів дослідження історичного процесу - вертикального і горизонтального. Стосовно України вертикальний зріз наукового знання, вважав він, дає її суцільний образ, а горизонтальний передбачає уважне вивчення територій-земель в сукупності їх географічних, економічних, комунікаційних, культурно-історичних зв'язків. Порайонне історичне дослідження України, за М. Грушевським, прояснює картину її заселення, формування економічних і популяційних осередків, соціальних, політичних, культурних центрів, проливає світло на великі колонізаційні хвилі, що проходили через Україну, і роль регіонів у процесах колонізаційного поширення і політичного проникнення. Відповідно до такого бачення в дисертації вибудовується об'єктно-предметна сфера сучасної історичної регіоналістики, яка має такий вигляд:

осмислення регіональної специфіки в просторовому вимірі;

дослідження історії України та української історіографії в регіональному контексті;

ретроспективне дослідження територіальної структури та прогнозування оптимальної моделі регіональної організації;

регіональні особливості розвитку історичної думки;

історія регіонів як системоутворюючих цілісностей;

проблеми локалізації населення і територіальних зв'язків;

історія колонізаційних процесів, міграцій;

історія міських і сільських поселень.

При аналізі регіональної специфічності дисертант виходить із хорологічної традиції, яка висуває на передній план не час, а простір. Простежується вплив антропогеографії, історичного ландшафтознавства, історичної екології, культурології та інших суміжних дисциплін на формування сучасного обличчя регіонознавства. Велику увагу в розділі приділено розмежуванню об'єктно-предметних сфер історичної регіоналістики, з одного боку, і історичної географії, історичної демографії, краєзнавства, з другого. Розділ містить докладну характеристику застосовуваних у процесі дослідження методів - як спільних для всіх соціогуманітарних наук, так і притаманних саме історичному пізнанню, а також тих, що виникають на стиках гуманітарних і природничих наук. На цій основі формулюється авторський погляд на термінологічну нішу сучасної історичної регіоналістики - як на поле ретроспективного дослідження регіональної специфічності на основі врахування особливостей освоєння простору, характеру розселення, територіальної структури, урбанізованості території, збереженості чи розмитості комплексів традиційної культури. Очевидною є необхідність переходу від фрагментарного дослідження того або іншого регіону до комплексного осмислення регіоналізму і породжуваних ним проблем. Зробити це без заглиблення в пласти історії практично неможливо.

Другий розділ дисертації - «Історична регіоналістика у світовому і вітчизняному контексті» містить авторське бачення завдань регіональної науки в епоху глобалізації і бурхливого розвитку світових інтеграційних процесів, що супроводяться паралельним наростанням диференціації, регіоналізації і мультикультуралізму. Сучасний погляд на розмаїття цих процесів виходить з уявлення про їх взаємопов'язаність і взаємообумовленість. Моделі «глоболокалізму», «глокалізації», «фрагмеграції» в західній політичній думці виникали як відповідь на глобалізаційні виклики і водночас як усвідомлення нової ролі регіонів і регіоналізму в умовах кінця ХХ століття. Аналізуючи ці моделі, ґрунтовані на нетрадиційних методологічних підходах, дисертант відшукує їх витоки у «просторовій науці» А. Геттнера, просторово-часовій парадигмі Р. Хартшорна, геоісторичних концепціях простору і часу Х. Маккіндера та Ф. Броделя. Простежуючи загальносвітовий процес становлення регіональної науки, автор відштовхується як від напрацювань американської школи регіональних досліджень (В. Айзард), так і від наукових пошуків російської «районної школи» М. Баранського - М. Колосовського.

Основна увага в розділі приділена переосмисленню понять «регіоналізм» та «регіоналізація» - як у західній політичній думці, так і на пострадянському просторі. Відповідно до сучасного бачення цих проблем дисертант розглядає регіоналізм як природний принцип територіальної організації соціальних, політичних, економічних та інших процесів, спрямований на практичне застосування тих можливостей і переваг, які випливають з територіального поділу сучасних суспільств. Він знаходить свій прояв у різних звичаях, типах менталітету, культурних особливостях, специфіці політичної поведінки. У разі його ігнорування на офіційному рівні або надмірної політизації явища регіоналізму втілюються у появу центрів регіонального тяжіння, що можуть протистояти владі і стимулювати її небажану децентралізацію.

Застосовані як інструмент осмислення процесів регіоналізації на українському терені, специфічні просторово-часові підходи озброюють дослідників новою відправною домінантою - розглядом українського простору не лише як мультиетнічного і мультикультурного середовища, але й як своєрідної контактної зони з розмитими внутрішніми кордонами. Особливий інтерес з цього погляду становить історія Криму, локальні культури якого впродовж тривалого часу належали до середземноморського природно-географічного комплексу. Витворений на цій основі тип культурної ідентичності зумовив дивовижну подібність культур середньовічної Тавриди й італійського Півдня.

Регіоналістиці, ґрунтованій на аналізі економічних зв'язків і полікультурних традицій, належить чимала роль у демістифікації створених народницькою історіографією ХІХ ст. спрощених і романтизованих схем української історії, базованих на уявленнях про «синтез Сходу і Заходу». Саме вона дає змогу пояснити специфічні відмінності регіонів особливостями їх розвитку в різних державних системах і цивілізаційних полях. Істотного прирощення наукових знань можна досягти на ґрунті запропонованого культурологами геокультурного підходу, орієнтованого на дослідження механізмів взаємодії людини і природи в конкретних регіонах, а також просторово обумовлених закономірностей розвитку соціонормативної і духовної культури. Тип соціальної поведінки українців, в якому авантюрна життєлюбність сполучалася з крайньою самозаглибленістю, значною мірою пояснюється умовами життя на «цивілізаційному перехресті», в зоні прикордоння, де впродовж століть селянин змушений був брати з собою в поле зброю.

Гетерогенність сучасної України зумовлена впливом багатьох чинників - соціально-історичних, культурно-етнографічних, мовних, конфесійних та інших. Головна лінія розламу проходить між областями, які на певних етапах своєї історії входили до складу держав Центральної та Південно-Східної Європи, і тими, що не мали європейського досвіду, перебуваючи в орбіті російського впливу. Не можна применшувати і вагу культурно-етнографічного чинника: етнографічні українські області (на заході більшою, у центрі України меншою мірою) відмінні від тих, які були зоною нового освоєння у ХІХ-ХХ ст. З культурно-етнографічним поділом у своїй основі збігається мовний і конфесійний. Тому Західна Україна здебільшого виступає як генератор національних ідей, зорієнтованих на Європу, тоді як у Східній Україні домінують проросійські настрої. Така різновекторність у сукупності з поєднанням різних етнічних та регіональних субкультур потенційно є джерелом конфліктності, що вимагає від регіональної політики особливої виваженості й орієнтації на науку.

Найширше проблемне поле регіоналістики, яке охоплюється терміном «регіонознавство», лежить у сфері країнознавства, точніше, тієї його галузі, що вивчає територіальну організацію господарського, політичного, соціального розвитку тієї чи іншої країни («зональне країнознавство»). У когнітивному країнознавстві, зосередженому на вивченні закономірностей організації країнознавчого знання, особливе місце посідає побудова образу (іміджу) даного регіону у широкому країнознавчому контексті. Комплексні країнознавчі характеристики - своєрідний «географічний паспорт» території - обов'язково включають дані про особливості регіонів і перспективи їхнього розвитку.

Сьогодні багато з відправних положень історичної регіоналістики лишаються внутрішньо полемічними, дискусійними, мають теоретико-гіпотетичний характер. Але очевидно, що, діставши статус міждисциплінарного наукового напряму, вона здатна справити помітний вплив на спрямованість регіональної та етнонаціональної політики, сприяти формуванню національної самосвідомості, викоріненню негативних явищ, що можуть виникати на ґрунті гіпертрофованого регіоналізму.

У третьому розділі - «Термінологічний інструментарій історичної регіоналістики» порушується широке коло питань, пов'язаних із понятійно-категоріальним забезпеченням нового наукового напряму. Природно, що основним, базисним поняттям для регіоналістики є поняття регіону. У найзагальнішому вигляді регіон виступає як створена силами внутрішнього тяжіння територія, яка є однорідною з погляду певних визначальних критеріїв і за цими ж критеріями відрізняється від суміжних територій. Коли регіон визначається в такий спосіб, увага фокусується на домінуванні внутрішніх зв'язків (економічних, соціальних та інших) як більш інтенсивних щодо зовнішніх, які сполучають регіон з рештою території як частину з цілим. Хартія регіоналізму, що її прийняв Європарламент у 1998 р., визначає регіон як гомогенний простір, що характеризується фізико-географічною, етнічною, культурною однорідністю, а також спільністю господарських структур та історичної долі.

Неконкретність і розпливчастість визначень регіону зумовлена не стільки недостатньою науковою розробкою проблеми, скільки полісемантичністю терміну, яким позначаються зовсім різні просторові реальності - від міжконтинентальних до замкнених простором міста. В радянській системі понять термінологічне різноманіття, пов'язане з територіальним аспектом суспільної організації, не мало великого значення, оскільки розвиток будь-якої території визначався галузевими інтересами. Нині, за умов, коли територіальна одиниця є об'єктом управлінських рішень, а самі ці рішення можуть прийматися на різних рівнях управління, існує потреба у більшій чіткості понятійної системи, що визначає статус регіонів.

Щоб чітко окреслити регіон у своїй системі понять, історична регіоналістика має насамперед визначитись із ставленням до більш широких просторових категорій, які детермінують регіональний розвиток. Тому відповідно до традицій синхроністичного і діахронічного підходів автор викладає власне бачення понять «простір», «територія», «місце», «середовище», «ландшафт», «ментальність» і ряду інших. На цьому ґрунті вибудовується погляд на регіон як специфічну соціоекосистему з розташованими в її межах поселеннями, ландшафтом, виробничою і культурною інфраструктурою, пам'ятками історії і культури. Здійснено порівняльну характеристику трактувань регіону і критеріїв районування у різних природничих і суспільних науках. Звертається увага на наявність трьох різних вимірів поняття «регіон» (макро-, мезо- і мікрорегіони).

Багато уваги в розділі приділено термінологічному обґрунтуванню критеріїв районування. Якщо теорія районування і районістика зосереджують увагу на критеріях територіальної однорідності й функціональної самоорганізації, побудові ієрархічних мереж регіонів, то пізнання процесів районоутворення, функціонування й розвитку конкретних регіонів - пріоритетна сфера регіонології (регіоніки). На цьому полі остання тісно корелює з регіонознавством, яке, будучи частиною країнознавства, предметно досліджує регіональну специфіку кожного окремого регіону.

Критерії районування складаються, як правило, на основі історичного досвіду кількох поколінь. Дуже рідко кордони умовного соціокультурного регіону збігаються з тими, що позначені адміністративно-територіальним поділом певної країни. Мало тут може зарадити і традиційний історико-ландшафтний чи етнографічний поділ. Регіони формуються за сукупністю різних ознак - фізичних, економічних, політичних, комунікаційно-інформаційних та інших. Оптимальною основою районування є інтереси людей та національні інтереси держави. Останнім часом у практиці районування доводиться враховувати і міждержавні інтереси - у зв'язку з утворенням єврорегіонів, частини яких знаходяться в Україні і поза її межами.

В широкому історичному контексті в дисертації окреслюються межі широко вживаних в регіоналістиці понять «ареал», «край», «простір» тощо. Найбільш придатним для регіоналістики базовим терміном, який перекриватиме вищенаведені, автор вважає дефініцію «історико-географічний регіон». Пропонується визначення історико-географічного регіону як таксономічної одиниці, виділеної за ознаками своєрідності умов проживання людей на певних територіях, особливостей історичного розвитку, специфічності рис матеріальної і духовної культури, регіональної ідентичності. Зрозуміло, що поділ етнічних територій України на історико-географічні регіони доволі умовний і залежить від тих критеріїв, які кладуться в його основу.

Критерії районування істотно варіюються в різних соціогуманітарних дисциплінах. В практиці історико-етнографічного районування прийнято виділяти 14 регіонів, в діалектології - 3, у пам'яткознавстві - 6, у туристичній галузі - 7. Історичне регіонознавство має досліджувати і ті традиції районування, які витримувалися на певних історичних етапах, а згодом поступилися іншим. В дисертації докладно висвітлюється територіальна організація українських земель, починаючи з часів Київської Русі і до наших днів. У зв'язку з цим окреслено зміст понять «земля», «волость», «повіт», «староство», «полк», «сотня», «паланка», «намісництво», «губернія», «область», «місто», «село» і багатьох інших. Ґрунтовному аналізу піддано спроби оновлення термінологічного арсеналу регіоналістики за рахунок введення понять «історико-культурна зона», «демогенез», «топохрон», «хронотоп» тощо.

Торкаючись присутності в історико-регіональних дослідженнях запозичених із теорії політики понять «федерація», «федералізація», «автономія» тощо, дисертант звертає увагу на їх застосовність до досить віддалених від нас періодів, аж до часів Київської Русі. Осмислення традицій федералізму в історії України важливе тим більше, що ідеї федералізації постійно присутні в сучасному політичному дискурсі. Свій погляд на переваги і вади федералізму як моделі державного устрою України дисертант підкріплює аналізом поглядів на цю проблему провідних фахівців-політологів. Розглядається також група понять, що характеризують рух населення - «колонізація», «міграції», «географічна мобільність» тощо.

У розділі зроблена спроба окреслення авторського бачення понять «історіографія», «українська історіографія», «регіональна історіографія», «проблемна історіографія регіонів», «регіонально-історичні дослідження» тощо. Автор схиляється до думки, що змісту поняття «регіональна історіографія» найбільше відповідає сума наукового історичного знання, здобутого в регіональних наукових центрах. Що ж до терміна «регіонально-історичні (історико-регіональні) дослідження» то він, на погляд дисертанта, ближчий до поняття «проблемна історіографія регіонів». Найсуттєвіша ознака регіонально-історичного дослідження - висвітлення в ньому тих або інших проблем конкретного регіону, «горизонтальне» дослідження регіональної специфіки.

У четвертому розділі - «Становлення інформаційної системи та інфраструктури регіоналістики в Україні кінця ХVІІІ - початку ХХ ст.: генетико-еволюційний підхід» обґрунтовано переваги генетико-еволюційного підходу до аналізу регіональних проблем. На його основі регіоналістика вибудовує свою інформаційну систему, яка дає змогу простежити впродовж усього історичного часу динаміку наукового освоєння проблем регіональної специфічності. Фундаментом цієї інформаційної системи виступають напрацювання т.зв. антикварного напряму в українознавстві, а також суміжних галузей знання - державознавства, статистики, географії, археології, лінгвістики та ін. Інформаційне поле регіональних досліджень створювалось значною мірою під тиском практичних потреб: господарське освоєння територій супроводилося, як правило, їх науковим вивченням. Але задовго до того, як держави почали турбуватися про власні статистико-географічні описи, великий масив інформації про ті або інші їх частини вводили в обіг мандрівники, дипломати, картографи. Цей перший етап створення інформаційної бази для майбутнього регіонознавства в дисертації визначається як стихійно-описовий.

Створювані з практичною метою описи й карти відкрили початок другого, цілеспрямовано-описового етапу формування системи знань про регіони України. Особливе значення для систематизації географічних та історичних знань мали матеріали Академічних експедицій 1768-1774 рр., тогочасні довідники-путівники, історико-статистичні (топографічні) описи намісництв. Завдяки останнім регіоналістика дістала новий масив джерел, створених за науковими методиками.

Традиції серйозного програмного забезпечення описів населених пунктів були розвинуті в ході третього, економіко-географічного етапу у створенні емпіричної бази регіонознавства. Протягом всього ХІХ ст. описи губерній, єпархій та інших територіальних одиниць виконували важливу науково-інформаційну функцію, закладаючи міцний фундамент багатьох наук - історичної географії, статистики, історичної демографії, історичної екології, економічної історії тощо. Про якість і глибину сконцентрованого в них матеріалу може дати уявлення «Статистическое описание Киевской губернии» (1845-1850), виконане під керівництвом відомого економіста і статистика Д. Журавського. В рамках спеціальної географії (землезнавства) проводилися експедиційні обстеження великих регіонів з наступним докладним описанням не лише природно-географічних особливостей земель, але й історії заселення регіонів і окремих населених пунктів, стану господарства, шляхів тощо. Цікаві зразки регіональних обстежень запропонувала земська статистика, в якій аналіз тогочасного стану економічних і соціальних процесів спирався на історичні паралелі.

В дисертації показано, як, починаючи з середини ХІХ ст., новий масив географічної та статистичної інформації освоювався історіографією - і на території Наддніпрянщини, і в Західній Україні. Одночасно вівся активний пошук критеріїв районування, наслідком якого впродовж ХІХ ст. було здійснено понад 20 спроб поділу Росії на «смуги», «простори», «групи губерній» тощо. Українські історики й географи (М. Аркас, С. Рудницький, М. Грушевський, В. Кубійович) протиставили офіційному поділу української території на Південно-Західний край, Малоросію та Новоросію власні оригінальні схеми регіонального поділу. Однак ні ці схеми, ні запропоновані пізніше Держпланом УРСР критерії регіоналізації не стали основою цілісної теорії районування. У практиці районування, прийнятій в СРСР, в основу клалися принципи керованості, всесоюзної спеціалізації, перспективної спрямованості, які надто слабо узгоджувалися із історичною традицією, етнічними і демографічними особливостями регіонів.

В розділі висвітлюється також становлення системи інфраструктури регіональних досліджень - наукових центрів і наукових товариств, Комісії для опису губерній Київського учбового округу, Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, архівних комісій, наукової періодики. Спеціальну увагу приділено досвіду програмного й методичного забезпечення історико-регіональних досліджень, майже повністю втраченому в роки революційних потрясінь.

Аналіз формування інформаційної системи історичної регіоналістики впродовж ХVІІІ - початку ХХ ст. виявив чимало цікавих закономірностей, які дають змогу говорити про виділення в рамках географії, економічної та історичної наук специфічного просторово-регіонального напряму досліджень. Застосування статистичного, анкетного, опитувального, картографічного, експедиційного та інших методів вивчення регіональної специфіки надало комплексного і систематичного характеру описам окремих країв і адміністративно-територіальних одиниць, поставило на наукову основу дослідження історії розселення, поселень, господарського освоєння територій, міграційних процесів. Внаслідок цього стала можливою серйозна робота в напрямі вироблення критеріїв районування на основі врахування як природних ресурсів, так і господарської діяльності людини.

П'ятий розділ дисертації - «Формування наукового простору та методологічних засад історичної регіоналістики в Україні. Наукові школи» присвячений змістовній характеристиці доробку історіографії ХІХ - початку ХХ ст. в галузі регіоналістики. Матеріал структуровано за науковими школами і науковими напрямами, в яких інтерес до регіонів був пріоритетним. Проаналізовано зміст дискусій навколо понять «наукова школа», «науковий напрям», простежено процес формування наукових шкіл на українських теренах - як тих, що розвивалися в руслі польської і російської історіографії, так і орієнтованих на дослідження українського історичного процесу як самодостатнього. Серед останніх особливу увагу приділено становленню «земельного» напряму в історичній школі В. Антоновича, з якою прийнято пов'язувати початок систематичних історико-регіональних досліджень. Протягом 20 років у школі Антоновича був підготовлений корпус монографій про окремі землі Київської Русі, які істотно змінили тодішні уявлення про карту земель-князівств, їх політичний устрій, комунікаційні зв'язки, культурні традиції. Там же було започатковано велику роботу по складанню історико-географічного словника української землі в її етнографічних межах.

Із школи Антоновича вийшли історики з різними уподобаннями й політичними орієнтаціями, але всі вони тією чи іншою мірою успадкували від вчителя інтерес до «обласної методи». Власну «обласницьку» школу створив Д. Багалій; пріоритет тут віддавався спеціальному дослідженню Слобожанщини з прискіпливим інтересом до фізико-географічних особливостей місцевості, складу населення, політико-адміністративних поділів, специфіки суспільної орієнтації, оборонної системи. Історико-регіональні дослідження займали помітне місце в діяльності львівської і київської наукових шкіл М. Грушевського, причому, на відміну від Д. Багалія, він послідовно вибудовував національно орієнтований погляд на історію розчленованої України, обстоював ідею неподільності обох її частин. Відмовившись від позитивістської одновимірності, Грушевський широко застосовував у своїх працях статистичний та соціально-психологічний підходи, методи антропології, етнографії, мовознавства, постійно виявляв інтерес до дослідження теоретичних проблем історичного знання.

Уже в радянський час М. Грушевський послідовно вибудовував наукову систему дослідження історії України, створивши на базі Асоціації історичного районознавства дійовий механізм «горизонтального» вивчення всієї української етнографічної території із залученням до наукової праці широкого кола ентузіастів на місцях. Ідеї Грушевського про роль міграцій з півночі на південь, про взаємодію «степу і моря» в українській історії означали появу нових домінант в історіософії, а його намір створити Дослідний інститут Західної України в системі ВУАН демонстрував нове бачення оптимальної інфраструктури української науки. Те, що в кінці 20-х рр. вибудовувана М. Грушевським система історичних установ була повністю зруйнована, обернулося трагедією української науки, загальмувавши розвиток районознавства на кілька десятків років.