Приватні архіви української родової еліти в національній історії другої половини XVII–XX ст. (на прикладі архівної спадщини роду Скоропадських)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського

УДК 930.25 (477) “16/19”. Скоропадський

Приватні архіви української родової еліти в національній історії другої половини XVII-XX ст. (на прикладі архівної спадщини роду Скоропадських)

Спеціальність 07.00.10 - Документознавство, архівознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Папакін Георгій Володимирович

Київ 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського.

Захист відбудеться “31” березня 2005 р. о 13.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.165.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук у Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського за адресою: 03039, Київ, просп. 40-річчя Жовтня, 3.

З дисертацією можна ознайомитися у читальному залі бібліотекознавчої літератури Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського: Київ, просп. 40-річчя Жовтня, 3.

Автореферат розіслано “28” лютого 2005 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат економічних наук А.О. Чекмарьов

АНОТАЦІЯ

Папакін Г.В. Приватні архіви української родової еліти в національній історії другої половини XVII-XX ст. (на прикладі архівної спадщини роду Скоропадських). - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.10 - архівознавство, документознавство. - Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського. Київ, 2005. Дослідження присвячене історико-архівознавчому феномену фамільних архівів національної родової еліти лівобережної України другої половини XVII-XX ст., в яких відбилася політична, економічна, військова, культурна, побутова та регіональна історія країни упродовж трьох століть. Одним із них став архів Скоропадських - відомого гетьмансько-старшинського роду, який дав двох гетьманів, генеральних старшин, вищих військових чинів, губернського та повітових маршалків, знаних меценатів і благодійників тощо. Аналізові піддано архівну спадщину гетьмана П. Скоропадського (1918), який опікувався поповненням фамільного архіву своїми документами, відновленням архівалій предків, а на еміграції заснував нове архівне зібрання, що мало виняткове історико-політичне значення. У дослідженні показані роль і місце фамільних архівів у складі Національного архівного фонду України.

Ключові слова: фамільні архіви, археографія, Лівобережна Україна, родова еліта, гетьман, Скоропадські, універсали, щоденники, епістолярій.

АННОТАЦИЯ

Папакин Г.В. Частные архивы украинской родовой элиты в национальной истории второй половины XVII-XX вв. (на примере архивного наследия рода Скоропадских). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.10 - архивоведение, документоведение. - Национальная библиотека Украины им. В. И. Вернадского. Киев, 2005.

Исследование посвящено историко-архивоведческому феномену фамильных архивов национальной родовой элиты левобережной Украины второй половины XVII-XX вв., в которых отразилась политическая, экономическая, военная, культурная, бытовая и региональная история страны за три века. Несмотря на то, что архивные документы украинской шляхты в конце XVIII-ХХ вв. были объектом археографических исследований целой группы ученых, ни один из них не определил их характерных отличий от документов официальных архивов. До сих пор не существует официально принятого термина для обозначения таких архивов, поэтому в диссертации обосновывается необходимость употребления понятия “фамильный архив” и дается его смысловое наполнение. Одной из таких рукописных коллекций, имевшей громадное значение для украинской истории, был частный архив Скоропадских - известного гетманско-старшинского рода, давшего двух гетманов, генеральных старшин, высших военных чинов, губернского и уездных предводителей дворянства, меценатов и благотворителей. Проанализирован состав архивного наследия П. Скоропадского, генерала императорской свиты, гетмана Украины (1918), лидера национального монархического движения после поражения Украинской революции 1917-1921 гг. Он постоянно заботился о пополнении фамильного архива документами о своей служебной, хозяйственной, общественной и благотворительной деятельности, для восстановлением архивалий предков вместе с В. Л. Модзалевским и П. Я. Дорошенко разработал архивно-археографический проект “Архив Скоропадских”, а в эмиграции создал новое архивное собрание, имевшее исключительное историко-политическое значение. Драматической была судьба его пропавших дневников периода российско-японской войны 1904-1905 гг., Первой мировой войны 1914-1918 гг., а также эмигрантского периода (1919-1945), которые до сих пор недоступны для исследователей. Дается реконструкция первоначального состава документов архива Скоропадских (XVIII в.), методику которой можно использовать для восстановления состава других фамильных архивов украинской элиты. В исследовании показаны роль и место фамильных архивов в составе Национального архивного фонда. Ключевые слова: фамильные архивы, археография, Левобережная Украина, родовая элита, гетман, Скоропадские, универсалы, дневники, епистолярий.

ANNOTATION

Papakin H.V. The Private archives of Ukrainian Noble Elite Families in the National History of the second half 17-20th C. (The Archival Heritage of Skoropadsky's Family as an example). - Manuscript. The thesis submitted for a scientific degree of the Doctor of History, Specialty 07.00.10 - Documentary Science, Archival Science. - V. Vernadsky National Library of Ukraine. Kyiv, 2005. The thesis is devoted to the historical and archival Phenomenon of Patrimonial Archives of the Left-bank Ukrainian Noble Elite Families of the second half 17-20th C. These Archival Records have reflected the Political, Economy, Military, Cultural, Everyday life and Regional History of Country in about three centuries. One of these Archives is the Skoropadsky's one. This Family was famous by two Hetmans, high state officers, militaries, Hubernian and Povit Marshals, great Mecenatos and philanthropists. The Archival Heritage of Hetman P. Skoropadsky (1918), who enlarged the Family Archives by his own records and reconstructed the ancestors' ones, has been analyzed. At exile he founded the new collection of very great importance. The Patrimonial Archives' role and place in the National Archival Found of Ukraine is shown in the research. Key words: Patrimonial Archives, Archaeography, Left-bank Ukraine, Noble elite, Hetman, Skoropadsky's Family, Universals, Diaries, Letters.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. Сучасний стан розвитку української історичної та архівознавчої наук обумовлює необхідність проведення комплексного дослідження тих видів писемних джерел, історія створення та склад яких перебували на маргінезі радянської архівістики. До них належить документальна спадщина української родової еліти, сам факт існування якої тривалий час взагалі не визнавався. Створені представниками козацької старшини приватні фамільні зібрання згадувалися виключно як “особові” чи “родинні” архіви експлуататорської суспільної верстви. Радянське архівознавство не спромоглося бодай окреслити ту історіософську та архівознавчу проблему, якою є склад і зміст, а також умови виникнення й побутування цих специфічних комплексів архівних документів, їх значення для дослідження історії України. Фамільні архіви визнавалися виключно джерелами дослідження соціально-економічної історії та класової боротьби, що суттєво звужує їх значення. Адже слід говорити також про важливість документів фамільних збірок для вивчення політичних, культурних, ідеологічних, демографічних, регіональних проблем в українському суспільстві другої половини XVII - початку XX ст.

Таким чином, проблема фамільних архівів як специфічного історичного та архівознавчого феномена відноситься до абсолютно не досліджених в українському архівознавстві. На сьогодні відсутній навіть офіційно прийнятий термін, що адекватно відбивав би їх особливості порівняно з іншими категоріями архівних фондів взагалі та збірок особового походження, зокрема. Усталені нині в архівній терміносистемі поняття “родинний (сімейний) фонд” та “родовий фонд” не визначають специфіки згаданої категорії фондів, яка змушує наших закордонних колег - британців, росіян, поляків та німців вживати спеціальні терміни (відповідно patrimonial, family and estate archives; вотчинно-поместный архив; archiwum podworskie; Gutsarchiv), тобто архівний фонд, створений у діяльності роду або фамілії (кількох споріднених родів) землевласників - представників політичної та культурної еліти тогочасного суспільства. Засадничою ознакою цих архівів виступає наявність значної кількості джерел приватноправового, економічно-господарського та навіть статистико-описового характеру, що не притаманне для інших категорій особових фондів, у тому числі родинних (сімейних) та родових. Тому вміст фамільного архіву є значно ширшим, аніж особових, родових або родинних архівів. Найхарактернішою рисою українських фамільних документальних зібрань є безпосередня залежність цих архівів від суспільного стану, що народив їх. Тому хронологічні межі їхнього існування охоплюють приблизно три з половиною століття: від формування в другій половині XVII ст. окремого суспільного стану козацької старшини - провідників українського “народу-війська”, на відміну від “народу-шляхти” польсько-литовської Речі Посполитої, і до початку ХХ ст. Особливо вирізнялася остання чверть XVIII ст., коли українське шляхетство було примушене або втратити своє “благородство”, або ж інтегруватися до касти загальноімперського дворянства. Цей період пов'язаний зі сплеском “архівно-евристичних” студій, утилітарним завданням яких став пошук “благородних предків” задля доведення власного “благородства” за російськими шаблонами. Разом з тим, потреба в архівних пошуках стимулювала увагу до фамільних архівів і спричинила зростання їх суспільної значущості. З вичерпанням такої нагальної потреби в архівних доказах у першій чверті ХІХ ст. фамільні архіви почали поступово втрачати своє утилітарне призначення, зазнали занепаду й суттєвих втрат, і як масове явище - до кінця того ж століття взагалі зникли. Часто-густо зросійщені дворянські нащадки шляхетських родів просто не переймалися долею архівалій предків. Ті ж рукописні зібрання, які вціліли в ХІХ ст., здебільшого перетворилися на колекційні архівні, музейні та бібліотечні збірки, підтримання і поповнення яких ставало справою життя для національно-свідомих представників родової еліти.

Яскравий приклад такого рукописного документного зібрання - фамільний архів Скоропадських, представники якого залишили помітний слід в українській історії. Йдеться про гетьманів Івана (1708-1722) та Павла (1918) Скоропадських, генеральних старшин Михайла (1697-1758), його синів Івана (1727-1783), Петра (†1785) та Якова (†1782), полтавського губернського маршалка Івана (1805-1887), його дочку Єлизавету (1832-1890), за чоловіком Милорадович, фундаторку Наукового товариства імені Шевченка, та ін. Історія створення та історична доля цього фамільного рукописного зібрання, як і багатьох інших, досі спеціально не вивчалася. Таким чином, незаперечною є важливість дослідження феномена виникнення, особливостей формування, умов зберігання, а також реконструкції первісного складу цього фамільного архіву, що уможливлює виявлення основних закономірностей існування фамільних рукописних зібрань як джерельно-інформаційної бази дослідження ролі національної еліти в українській історії. Це надає можливість спростування деяких усталених у сучасній історіографії понять і висновків щодо значення родової еліти у подіях XVIII-XX ст., критичного переосмислення вже відомих історичній науці фактів та новому їх тлумаченню. Постановка питання про фамільні архіви як унікальне історичне, але й донині не оцінене належним чином явище дозволяє розвинути цей важливий напрямок архівознавства. Усе викладене вище обумовлює наукову актуальність дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема виконувалась у руслі загального напрямку наукової діяльності Державного комітету архівів України, розроблення теми: “Архівні фонди української еліти” та “історія архівної справи”, а також пов'язана з темою НАН України “Рукописна спадщина діячів науки і культури України. Джерелознавчі дослідження та археографічний опис”. (Державний реєстраційний номер 0100U006608).

Об'єктом дослідження є фамільнi архіви української лівобережної родової еліти другої половини XVII-ХХ ст. як унікальне історико-архівознавче явище, зокрема процеси їх виникнення та формування, особливості складу документів, причини занепаду і часткового відродження в новій якості наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., їхня доля у ХХ ст., коли більшість цих зібрань було втрачено, а рештки, що потрапили до державних архівів, зазнали суттєвих трансформацій.

Предметом дослідження виступають цілісні джерельно-інформаційні комплекси, створені українською лівобережною елітою другої половини XVII - початку XХ ст., як які відбивають усі основні події історії України цієї доби. Разом з іншими фамільними архівами (Кандибів, Кочубеїв, Марковичів, Милорадовичів та ін.) прикладом такого рукописного зібрання виступає архів Скоропадських, створений наприкінці XVII - на початку XVIIІ ст. одразу трьома братами Скоропадськими і доповнений упродовж XVIIІ-ХІХ ст. іншими представниками роду. Він був практично втрачений у другій половині того ж століття, відновлений наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. заходами Івана, Петра та особливо Павла Скоропадського і підтримуваний останнім упродовж усієї першої половини ХХ ст. (з 1919 р. - уже на еміграції). Особлива увага приділяється спробі реконструкції за документами інших архівів первісного складу рукописного зібрання гетьмана І. Скоропадського та його нащадків (архівно-археографічний проект “Архів Скоропадських”), архіву роду Скоропадських станом на 1918 р. та на еміграції, а також долі епістолярної, мемуарно-щоденникової спадщини П. Скоропадського у ХХ ст.

Хронологічні рамки дисертаційної роботи обіймають часовий проміжок від другої половини XVII ст. до кінця ХХ ст. Вибір нижньої хронологічної межі дослідження детермінований процесом започаткування фамільних архівів лівобережної еліти, зокрема рукописної збірки Скоропадських. При визначенні верхньої межі вирішальним моментом стало поповнення цього фамільного фонду архіваліями, які зберігалися за кордоном. Їх передавання здійснювалося гетьманівною О. Скоропадською-Отт.

Мета дисертаційного дослідження полягає у системному вивченні унікального історико-джерелознавчого явища фамільних архівів, доведенні вирішального загальноісторичних чинників на процесу їхнього виникнення та побутування, особливостей детермінування їхнього складу і змісту, визначенні ступеню закономірності формування, складу і змісту фамільних архівів, визначити, наскільки віддзеркалення в них ролі родової еліти в українській історії другої половини XVII - початку ХХ ст.; на основі аналізу тієї частини архівної спадщини роду Скоропадських, яка дійшла до нашого часу, а також згадок в історичній літературі щодо незбережених документів цього фамільного архіву встановити первісний склад і зміст фамільного зібрання Скоропадських, дослідити долю тих архівалій, які було вилучено з нього впродовж XVIIІ-ХХ ст.

Досягнення цієї мети диктує формулювання і розв'язання таких завдань:

- сформулювати закономірності формування, історичну долю та інформаційний потенціал фамільних архівів української родової еліти другої половини XVII - початку ХХ ст.;

- розкрити склад і зміст архівних зібрань, що були створені нащадками видатних родів української шляхти, і визначити ступінь відображення в них історичних подій другої половини XVII - початку ХХ ст.;

- реконструювати за історичною літературою, існуючими довідковими виданнями, архівними фондами інших родів української лівобережної шляхти, що збереглися, склад та зміст фамільних архівів лівобережної еліти, зокрема рукописних зібрань усіх трьох гілок роду Скоропадських, і довести його значення для вивчення історії останнього періоду існування Української гетьманської держави в другій половини XVIIІ ст.;

- узагальнити інформацію про вилучення, вивезення та втрати архівних документів зі збірки Скоропадських, що відбувалося упродовж XVIIІ- ХІХ ст., зокрема про фактичну втрату гетьманського архіву І. Скоропадського (1708-1722) та збірок його найближчих нащадків;

- розкрити вплив такої втрати архівних документів на стан історичних знань про добу гетьманування Скоропадського, саму постать гетьмана;

- показати подвижницьку діяльність представників роду Скоропадських упродовж ХІХ ст. із збирання існуючої та відновлення втраченої доку-ментальної спадщини своїх предків;

- виявити зміст та історичне значення документів, що утворилися протягом життя П. Скоропадського і відклалися в його фамільному архіві (1880-1917);

- окреслити заходи П. Скоропадського зі збирання і реконструкції фамільного архіву Скоропадських (архівно-археографічний проект “Архів Скоропадських”);

- проаналізувати склад документів П. Скоропадського, що були утворені за його емігрантського життя (1919-1945) і заклали основу архіву Скоропадських в екзилі;

- виявити на підставі всього вищезазначеного інформаційний потенціал фамільних фондів родової еліти як важливої складової Національного архівного фонду України;

- розробити на прикладі архіву роду Скоропадських методологічні та науково-практичні засади архівознавчої реконструкції розпорошеної архівної спадщини та комплексного аналізу складу і змісту архівних зібрань, що були створені нащадками видатних родів української шляхти.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в історичній науці комплексним архівознавчим джерелознавчим та документознавчим дослідженням, присвяченим дослідженню історії започаткування та розвитку фамільних архівів української лівобережної еліти другої половини XVII - початку ХХ ст. як специфічного явища національної історії й культури.

Здійснено аналіз значного за обсягом та змістом історіографічного матеріалу, відстежено основні концепції формування фамільних архівів, встановлено, що практично всі фамільні архіви козацької старшини були започатковані в другій половині XVII ст., що стало наслідком Української революції 1648-1678 рр. і формування нової суспільної верстви - козацької старшини.

Показана роль і особливе місце фамільних архівів у джерельній базі історії українського державотворення, освіти, культури, встановлено значення документів, що відклалися в фамільних архівах нащадків української старшини, для вивчення вузлових проблем української історії другої половини XVII-ХХ ст. До наукового обігу вводиться великий масив нових або призабутих історичних документів зі складу фамільних архівів лівобережної української шляхти, комплексному аналізові піддані всі форми документальних публікацій (збірники, журнальні добірки, окремі пам'ятки) архівалій цих зібрань

Вперше виявлено архівну спадщину роду Скоропадських, проведено реконструкцію складу і змісту розпорошеної фамільної рукописної збірки Скоропадських у XVIII, ХІХ, на початку ХХ ст. та на еміграції, що нині зберігається у ЦДІАК НБУВ України та федеральних архівах Державній публічній бібліотеці Росії, Архіві Інституту російської історії РАН, Східноєвропейському дослідному інституті ім. В. Липинського (США) тощо.

На загальному тлі історичних процесів становлення гетьманської держави в другій половині XVII ст. та її поступової ліквідації упродовж XVIIІ ст., існування підросійської України у ХІХ - початку ХХ ст., Української революції (1917-1921), розвитку гетьманського руху на еміграції (1920-1945) вперше висвітлена проблема віддзеркалення таких історичних подій в архіваліях фамільної збірки репрезентантів родової еліти, якими були Скоропадські.

Запропоновано оригінальну схему розвитку фамільних архівних збірок упродовж всього досліджуваного періоду історії України та власну періодизацію цього процесу: створення фамільних архівів козацької старшини в середині XVII ст., їх розквіт упродовж кінця XVII - другої половини XVIII ст., занепад упродовж ХІХ ст. та остаточна загибель після 1918 р.

Методологічну основу дисертації становлять порівняльно-історичний аналіз, системне поєднання загальноісторичних та спеціальних наукових методів, притаманних історичним дослідженням, історіографії, джерелознавству, архівознавству, археографії тощо, а також застосування методів герменевтики, наративної семіології; прийоми макро- та мікроаналізу, інтерпретаційного синтезу. У підходах до визначеної проблеми автор використовував положення теорії елітаризму, запропонованої італійськими політологами Г. Моска, В. Парето, ідеї, сформульовані українськими історіософами В. Липинським, І. Лисяком-Рудницьким, доробок сучасних істориків Н. Яковенко, В. Потульницького та ін.

За допомогою загальнонаукових засобів (дедуктивного, гіпотетико-дедуктивного, генетичного, хронологічного, системно-структурного тощо) проводилося комплексне вивчення об'єкта та предмета дослідження, здійснювалася наукова реконструкція якісного і кількісного складу фамільних архівів української еліти. Спеціальні наукові методи дозволили встановити провідні тенденції розвитку історичного, архівного та джерельного феномена, яким є фамільні архівні зібрання. Методи архівістики, зокрема евристики, системи виявлення інформації за генетичною вертикаллю й логічною горизонталлю, порівняльного аналізу, класифікації та критики історичних джерел використовувалися під час пошуку відомостей про архівалії зі складу фамільного архіву Скоропадських.

Практичне значення дисертаційного дослідження випливає з того, що одержані результати дозволяють збагатити систему наших знань про види і характер архівних джерел з історії України, реконструюють процес створення, використання та занепаду фамільних архівів родової української еліти другої половини XVII-ХХ ст. як специфічного історико-архівознавчого феномена. Наукові розвідки і висновки, покладені в основу дисертації, використані при підготовці монографій, відповідних розділів праць з історії архівної справи, статей для енциклопедичних та бібліографічних довідників, при створенні виставок архівних документів, під час читання курсу лекцій для студентів Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Їхнє застосування сприяє збагаченню архівознавчої практики, пов'язаної з відновленням складу та реконструкцією втрачених архівних фондів і колекцій. Практичне використання отриманих результатів знайшло втілення також у роботі урядового Організаційного комітету з підготовки та проведення заходів щодо вшанування пам'яті гетьмана України Павла Скоропадського, секретарем якого у квітні-червні 2003 р. був дисертант.

Окремим напрямом практичного впровадження стало наукове консультування дисертантом документальних фільмів: “Забута державність” (реж. К. Лукіренко, 1993), “Павло Скоропадський” (реж. Н. Богданенко, 1993); “Останній гетьман” (реж. Р. Плахов-Модестов, 2004), участь у підготовці кількох інших документальних і телевізійних фільмів, присвячених роду Скоропадських.

Апробація роботи. Основні положення і висновки дисертації виносилися на обговорення на 18-ти наукових конференціях, у тому числі міжнародних: І-й науково-практичній конференції, присвяченій 120-й річниці від дня народження гетьмана Павла Скоропадського (Київ-Чернігів-Тростянець, 1993); “Богдан Хмельницький та його доба” (Київ, 1995); “Центральна Рада і український державотворчий процес” (Київ, 1997); “Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року” (Київ-Чернігів-Тростянець, 1998); “The Private Archives and Archival Materials in Central and East European Countries” (Польща, 1998); “Карпатська Україна: Національне відродження. Політичний розвиток. Персоналії.” (Ужгород, 1999); “Національна архівна спадщина: проблеми збереження” (Київ, 1999); “Україна та Фінляндія: західні й східні впливи на історичний та культурний розвиток” (Київ, 2000); “Accessibility of Archival Materials in Compliance with the Law and General Practice of the States of Central and East European Countries” (Польща, 2000); “Десять років незалежності України: минуле та сучасне державотворення” (Бердянськ, 2001); “IV-я Крымская религиоведческая конференция” (Севастополь, 2002); “Кирило Розумовський - останній гетьман України” (Чернігів, 2003); всеукраїнських: “Берестя-1596” в історичній долі українства” (Тернопіль, 1996); “Українське архівознавство: Історія, сучасний стан і перспективи” (Київ, 1996); “Ідея національної церкви в Україні” (Тернопіль, 1997); “Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917-1921)” (Київ, 1997); “Архів і особа” (Київ, 1999); “Українська Держава і гетьманський рух новітньої доби” (Київ, 2003).

Публікації. Результати дослідження відображено в монографії “Архів Скоропадських: Фамільні архіви української родової еліти другої половини XVII-ХХ ст. та архівна спадщина роду Скоропадських” (К., 2004), книзі “Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина” (К., 2003) та 36-ти публікаціях (у тому числі 4-х статтях в закордонних виданнях) загальним обсягом понад 110 друк. арк.

Структура дисертації обумовлена метою, завданням і характером дослідження. Дисертація складається зі вступу, списку умовних скорочень, чотирьох розділів, поділених на 13 підрозділів, висновків, а також додатків: списку використаних джерел і літератури, генеалогії роду Скоропадських; проекту реконструкції фамільних архівів української лівобережної старшини другої половини XVII - початку ХХ ст. Загальний обсяг дисертації становить 450 с., додатки - 50 с., до списку використаних джерел та літератури внесено 680 найменувань.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Вступний розділ висвітлює актуальність, об'єкт та предмет дослідження, хронологічні межі, мету, наукову новизну отриманих результатів, методологічну основу, практичне значення та апробацію результатів наукового дослідження.

Розділ перший “Українські фамільні архіви другої половини XVII - початку XX ст. як історичний та архівознавчий феномен та історія його дослідження” присвячено теоретичному аналізові явища фамільних архівів, зокрема фамільних рукописних зібрань лівобережної еліти, стану історіографічного опрацювання проблеми та джерельної бази дослідження.

У підрозділі 1.1 “Історія виникнення та формування фамільних рукописних зібрань української родової еліти (друга половина XVII-XX ст.)” доводиться, що питанням виникнення, побутування та історичної долі архівних зібрань, утворених у ході політичної, соціальної, економічної, культурної активності представників національної еліти, досі не приділялася необхідна увага, передусім на теренах колишнього СРСР та всього “соціалістичного табору”, як і всім питанням, пов'язаним з історією та теорією існування національних еліт.

Зокрема, архівознавчі та джерелознавчі проблеми, пов'язані з фамільними архівами української лівобережної еліти, виявилися взагалі не розробленими. Ґрунтуючись на власному дослідженні складу та хронологічних меж архівалій фамільних збірок, доводимо, що жоден з лівобережних старшинських родів за тогочасних історичних умов не зберіг документів, створених раніше за другу половину XVII ст. Тому неможливо простежити генетичний зв'язок між архівами українських еліт XVI - першої половини XVII ст. та наступної історичної доби, на відміну від очевидного зв'язку між самими елітами. Така зневага до юридичних документів XVI - першої половини XVII ст. у Гетьманській Україні пояснюється соціальним “синдромом перевернутого світу” - наслідком Української революції 1648-1678 рр. Цей соціальний переворот призвів до абсолютної зміни суспільної шкали цінностей, у тому числі - характеру землеволодіння, що отримувалося вже не “з ласки королівської”, а “з ласки панської гетьманської”. Новий суспільний стан не мав потреби у збереженні старих грамот та привілеїв, а, навпаки, дбав про отримання гетьманських універсалів, царських грамот на підтвердження старих і придбання нових маєтностей. З таких актів, датованих 1650-ми рр., розпочинаються всі фамільні архіви козацької старшини. Період від кінця XVII-XVIII ст. достатньо задокументований якщо не оригіналами, то копіями архівалій або ж інформацією про їх наявність у XVIII-XIX ст. Упродовж ХІХ ст. фамільні архіви української шляхти розпорошувалися, втрачалися, змінювали господарів та місце свого перебування. Найсвідоміша частина лівобережного панства почала збирати не тільки архівалії, дотичні історії власного роду, а й більш універсального змісту, що стосувалися “прав та привілеїв малоросійських”. Таким чином, у фамільних архівах, сформованих М. Берлінським, В. Ломиковським, Я. Марковичем, М. Милорадовичем, В. Полетикою, А. Чепою та ін., опинилися гетьманські універсали, дипломатичне листування, службові записки, що копіювалися або ж просто вилучалися з усіх доступних їм відомчих і корпоративних архівосховищ. У фамільних рукописних зібраннях також зосереджувалися всі документальні свідчення виняткової ролі провідної верстви в тогочасному українському суспільстві, віддзеркалювались ідейні та культурні здобутки шляхетства, його побут, господарські турботи і повсякденне життя.

Частина фамільних документів опинилась у сформованих протягом
ХІХ ст. колекціях учених і любителів української старовини (В. Горленка, П. Дорошенка, О.Кістяківського, Т. Кибальчича, О. Лазаревського, О. Лашкевича, І. Лукашевича, М. та О. Маркевичів, П. Потоцького, К. Скаржинської, М. Судієнка, В. Тарновського). Другою половиною ХІХ - початком ХХ ст. датується відтворення архівної збірки Скоропадських, до якої разом із документами цієї родини потрапила значна кількість паперів споріднених родів Міклашевських і Кочубеїв.

Зусилля з пошуку й оприлюднення відомостей про фамільні архіви у
ХІХ ст. актуалізувалися у зв'язку з очевидною загрозою цим зібранням. Чималих втрат зазнали фамільні архіви через політичні обставини, що спричинили, наприклад, загибель архівів гетьманів І. Скоропадського, його попередника І. Мазепи, а також більшості попередніх гетьманів. До значних втрат документів призводило подрібнення або згасання родів, коли спадкоємці чи нові власники маєтків, здебільшого росіяни, байдужі до української історії, не докладали зусиль до врятування документів. Лише незначна частина фамільних рукописних зібрань (Любецький архів Милорадовичів, Яготинський - Рєпніних, Волокитинський - Олсуф'євих/Міклашевських, Баничівський - Дорошенків, Тростянецький - Скоропадських) знаходились у задовільних умовах.

Перша світова війна 1914-1918 рр., події Української революції 1917-1921 рр. призвели до руйнації господарств землевласницької еліти, масового нищення родових маєтків з усією культурною спадщиною, накопиченою упродовж попередніх століть, передусім рукописних зібрань. Те, що збереглося у складі Національного архівного фонду, - лише мізерні залишки колись значних фамільних архівів представників української еліти XVIII - початку ХХ ст., які не дають уявлення про їх первісний зміст та розмаїття складу. Вони є штучно створеними колекціями приватних документів, сформованими радянськими архівістами в 1930-1960-х рр. за тогочасними заідеологізованими схемами фондування та описування, які не зберегли свого засадничого значення історично утворених комплексів документів нащадків козацької еліти.

Усе вищевикладене засвідчує унікальність фамільних архівів лівобережної української еліти/українського шляхетства як своєрідного історико-архівного феномена.

У підрозділі 1.2 “Дослідження фамільних архівів упродовж кінця XVIII - початку ХХ ст.” розкривається історіографічний бік проблеми. Справжнє наукове дослідження фамільних архівів розпочалося тільки в ХІХ ст. Першими такими дослідниками закономірно стали історики із середовища української шляхти - нащадки родів Марковичів, Мартосів, Судієнків, Ханенків. Для них цінність паперів фамільних архівів була незрівнянно вищою за офіційні акти. Наступне покоління українських істориків та археографів (О. Лазаревський, В. Іконников), навпаки, визнавали їх за другорядне джерело переважно з побутової історії. Його представники не переймалися необхідністю комплексного дослідження такого історичного та архівознавчого феномена, вирізнення його засадничих ознак.

До сьогодні не існує жодної ґрунтовної праці, де б кваліфіковано розглядалося питання специфіки створення та побутування фамільних архівів, їх склад та хронологічні межі. В існуючій історіографії ці архіви розглянуто лише з історико-джерелознавчої точки зору, поза проблем їх архівознавчої специфіки. Зокрема, у працях відомих істориків та джерелознавців другої половини ХІХ - початку ХХ ст. О. Лазаревського, В. Іконникова документи фамільних архівів визначались як другорядне джерело, а їх значення виводилося з наявності в них офіційних актів, соціального статусу та державних посад їх утворювачів; у цілому ж визнавалася меншовартістність фамільних збірок порівняно з державними, церковними, корпоративними архівами. Названі науковці не вирізняли в них засадничих відмінних рис, за винятком того, що фондоутворювачем тут виступали певна особа або рід, родина, а не інституція. Склався очевидний розрив між практикою використання фамільних архівів та рівнем теоретичного усвідомлення їх значення як джерела. Це притаманно насамперед творчій спадщині О. Лазаревського. Більшість його праць написана з безпосереднім або опосередкованим використанням відомостей фамільних архівів, проте в жодній з них історик не визнав за необхідне виокремити особливе місце даної категорії джерел у загальній архівній спадщині або дати характеристику їх специфіки як певного архівознавчого та археографічного феномена.

Іншими були погляди на фамільні папери Д. Багалія, який у своїх працях наголошував на важливості фамільних архівів для дослідження регіональної, соціально-економічної та культурної історії України, що розпочалися у другої половині ХІХ ст. Разом з тим вивчення фамільних рукописних зібрань не стало провідною темою його науковій творчості.

У науковому доробку відомого історика, архівознавця і генеалогіста
В. Модзалевського дослідження фамільних архівів посіли поважне місце. Але й ним не зроблено будь-яких теоретичних узагальнень щодо особливостей та значущості такого роду документів.

Чи не єдиним професійним науковцем кінця ХІХ - початку ХХ ст., який надавав виняткового значення фамільним архівам, вважаючи їх більш важливими, ніж офіційні, був А. Стороженко, нащадок старшинського роду, власник великої фамільної збірки. Матеріали цього зібрання та інші фамільні архівалії він опублікував у специфічному багатотомовому виданні. Науковець намагався протистояти представникам “народницької школи”, доводив велике значення землевласницької еліти в історії як України, так і Російської імперії. Стороженко вважав документальні зібрання відомих українських родів комплексом альтернативних історичних джерел, які дозволяли переглянути загальноприйняті на той час в історичній науці уявлення щодо реакційної ролі представників землевласницького стану.

У циклі статей відомого історика, літературознавця і археографа О. М. Грушевського, що з'явились упродовж 1906-1918 рр., на широкому документальному підґрунті ставилися питання про необхідність комплексного дослідження фамільних рукописних зібрань лівобережної еліти.

З іншого боку, історики-аматори ХІХ - початку ХХ ст. (С. Нос, С. Гатцук) наголошували на винятковому значенні фамільних архівів, неповторності наявних там історичних відомостей. Пояснити такі розбіжності між думками кваліфікованих джерелознавців та істориків-аматорів можна тим, що останніх переважно цікавила не офіційна, політична чи соціально-економічна історія, а повсякденне життя близької їм за походженням землевласницької верстви. Зрозуміло, що воно якнайповніше відбилося у документах фамільних архівів.

Окреслений вище стереотип вторинності фамільних архівів практично не подоланий і на початку ХХІ ст. Українське архівознавство не спромоглося бодай окреслити ту архівознавчу та історіософську проблему, якою є склад і зміст, а також умови виникнення й побутування цього дуже специфічного комплексу архівних документів.

Першою на початку 1990-х рр. поставила питання про особливості складу і методику аналізу фамільних архівів Г. Швидько. На жаль, інших спеціальних праць з цієї теми не існує, хоч упродовж останнього десятиліття було кілька цікавих публікацій про окремі фамільні архіви української старшини (Полуботків, Новицьких, Галаганів, Полетиків, Ломиковських). Найбільш затребуваними в українській архівістиці та загалом у джерелознавстві виявилися фамільні архівні фонди польської еліти, яка мешкала на території правобережної України. Наприкінці 1980-х рр. і в наступне десятиліття розгорнулось активне дослідження т. зв. “магнатських архівів” - рукописних зібрань великої землевласницької еліти польського походження. Першим значним дослідженням такого роду став покажчик документів про Мнішків, підготовлений В. Ульяновським. Ця праця містить аргументовану наукову оцінку значення фамільних архівних зібрань. Слід відзначити також розвідки Н. Черкаської про долю та склад правобережних магнатських архівів. Попри те, що дослідниця не визнає терміна “фамільні архіви”, а трактує їх виключно як “родові” та вбачає їх цінність тільки як джерела соціально-економічної історії, в її розвідках знаходимо багато цікавих спостережень.

Практично не розробленими лишаються теоретичні засади поставленого питання, оскільки спеціальні праці тут взагалі відсутні. Нами опрацьовано власну характеристику фамільних рукописних зібрань. Фамільний архів/архівний фонд є цілісною сукупністю документальних свідчень про державну, політичну, культурну, громадську, і обов'язково господарську активність роду, про його інтелектуальне життя й побут протягом століть. Усталений термін “родовий архів” не є прийнятним, оскільки фамільний архів, як правило, складається з паперів кількох родів, пов'язаних шлюбними та іншими родинними стосунками, тобто великої фамілії землевласників, часом - просто спадкоємців або ж покупців маєтностей. У фамільних архівах зберігалися й відомості про досить велику групу інших людей, економічно чи політично залежних від представників роду, фамілії. Має значення також альтернативність змісту фамільних архівів щодо офіційних. Документи, при створенні яких передбачалося насамперед задоволення внутрішніх, особистих потреб або ж відновлення історичної пам'яті роду, слугують не лише необхідним доповненням другої категорії джерел. Подеколи вони можуть навіть суперечити офіційним актам, спростовувати їх, розкривати інші, приховані причини та наслідки запровадження цих актів. Суттєвою характеристикою фамільних архівів є регіональна прив'язка, що обумовлює їхню цінність з точки зору регіональних досліджень. Архіви лівобережної української шляхти є невичерпним джерелом таких відомостей про Чернігівщину, Полтавщину і Сумщину за 300 років.

Наступний підрозділ “Склад та зміст архівалій старшинських родів” розкриває інформаційний вміст фамільних архівів української еліти. Визначено загальну типологію фамільних архівалій. Юридичні акти стосовно власності та свідчення про військово-службову діяльність утворювачів архіву становили два їх великі неодмінні блоки. У фамільних архівах сотенно-полкової та генеральної старшини відклалися також службові документи відповідного рівня в оригіналах та копіях, що свідчило про відсутність достатньо чіткого розмежування приватного та публічного в суспільній і особистій думці еліти Гетьманщини. Можна говорити також про наявність серед фамільних архівалій документів державних установ XVIII ст., іноді напряму не пов'язаних зі службовою діяльністю певних осіб. Складовою частиною архіву нерідко були книги копій оригінальних документів, знятих на випадок втрати оригіналу або при розподілі фамільної спадщини між кількома нащадками. Масовим джерелом у подібних архівах були актові книги, описово-статистичні документи, зокрема ревізькі казки кінця XVIII - першої половини ХІХ ст., чернетки матеріалів Рум'янцевського опису 1765-1768 рр., “отдаточныя книги” маєтків тощо. Матеріали судових процесів - ще один, досить численний вид джерел фамільних зібрань. До категорії творчих матеріалів належать приватні щоденники і спогади українських старшин, історичні праці представників старшини XVII-XVIII ст. (С. Величка, Самовидця, Г. Граб'янки), а також записки, розвідки, полемічні матеріали, що доводили права та привілеї української шляхти й усього народу України. Найзначнішою категорією фамільних архівалій був епістолярій, який відбивав обставини життя, службової кар'єри, побуту, а також культурний рівень авторів, їх громадянську позицію, думки та настрої. Характерна особливість фамільних архівів - присутність серед паперів певної родини документів, напряму не пов'язаних із засновником архіву. Вони стосувалися права власності на землю та інші маєтності й успадковувалися разом з ними.

Такі зібрання від другої половини XVII - початку XVIII ст. були досить поширеним явищем; практично кожен старшинський рід створював власну колекцію паперів. За умов несталої державної архівної системи на українських теренах Російської імперії, розпорошення офіційних актів між численними відомчими і корпоративними сховищами, значних втрат історичних джерел внаслідок тривалих військових дій, стихійного лиха та свідомої політики імперського уряду, саме фамільні архіви ставали місцем дбайливого зберігання культурно-історичних скарбів. У них перебували оригінали більшості гетьманських універсалів про майнові надання і підтвердження на земельні володіння української шляхти, царські жалувані грамоти.

Фамільні рукописні зібрання лівобережної шляхти другої половини XVII-XVIII ст. на тлі інших фамільних архівів національної еліти (зокрема, польських, балтійських, російських родів) були унікальним соціокультурним феноменом суто українського походження. Їх історична доля була відносно короткою, не більше 3-х століть. Виникли вони зі створенням Української козацької держави - Гетьманщини, а після ліквідації царатом навіть обмеженої автономії зазнали занепаду, істотних втрат і вже наступного століття у більшості своїй загинули. Упродовж ХІХ - початку ХХ ст. ними опікувалася тільки відносно невелика група патріотично налаштованих представників національної еліти - знавців і любителів української історії. Вони подвижницьки продовжували зберігання і поповнення своїх фамільних архівів, розпочали збирання рукописної спадщини інших історичних родів України.

Розділ другий “Камерально-археографічне та едиційне опрацювання фамільних архівів української шляхти наприкінці XVIII - на початку XX ст.” присвячений висвітленню процесу введення до наукового і суспільного обігу фамільних архівалій.

У підрозділі 2.1 “Питання камерального опрацювання фамільних архівів у XVIII - XX ст.” проаналізовано мотиви, що спонукали нащадків лівобережної козацької старшини розпочати публікацію окремих пам'яток і збірників документів з власних фамільних архівів; йдеться про їх едиційні плани кінця XVIII - початку ХІХ ст. Насамперед це було усвідомлення виняткового значення фамільних документів не лише для висвітлення побутової історії конкретного роду чи найвищого суспільного стану загалом, але й усієї історії України, недостатньо представленої в офіційних актах.

Описування та систематизація фамільних архівалій, складання реєстрів, описів, каталогів та інших пошукових засобів почалися тільки в ХІХ ст. До того часу власники архівів лише заносили у довільному порядку до спеціальних записових книг переліки родинних архівалій за певними категоріями (юридичні акти, епістолярій). Першим, хто на межі XVIII і ХІХ ст. взявся за описування і систематизацію накопичених документів, став А. Чепа. Він переймався класифікацією не стільки фамільних архівалій, скільки власноруч зібраних документів, описуючи їх за напрямками збирацької діяльності. Таким чином, можна стверджувати, що до середини ХІХ ст. існували виключно реєстраційні системи описування фамільних документів. Наступним кроком з описування фамільних архівів стала праця М. Маркевича над власним зібранням документів (Турівський архів). Опрацювання, здійснене під впливом О. Бодянського, було ґрунтовним і полягало у створенні двох каталогів рукописів: історичного та особового. Втім, навіть цим, найкращим знавцям історії та старожитностей, забракло професійних знань для підготовки необхідних пошукових засобів. Їхня робота зі створення каталогів була, скоріше, дилетантською спробою здійснити камеральний опис значного архівного матеріалу.

Первісна структура описань документів фамільних архівів була переважно обліково-реєстраційною. Вона базувалася на принципі походження документів - за родинними збірками (приміром, “папери Полуботків”, “папери Чернишів”, “папери Фрідрікевичів” тощо). Персоналізований порядок розташування документів уживався в усіх без винятку збірниках фамільних документів, що побачили світ в останній чверті ХІХ ст. Усередині цих великих груп документи розподілялися на приватноправові акти та листування; останнє іноді групувалося за тематикою, кореспондентами абощо. Це свідчить про збереження в них схеми класифікації, наявної в рукописних зібраннях української еліти, а також про недостатню увагу вчених і власників архівів до систематизації та описування фамільних документів упродовж XVIII - початку XX ст. Опубліковано лише докладний опис фамільного архіву Бакуринських, короткий огляд чернігівських фамільних архівів та брошуру про зміст колекційної частини фамільної збірки Дорошенків. З точки зору тогочасних науковців, публікація описів фамільних архівів за своєю значущістю суттєво поступалась оприлюдненню текстів документів і мала лише інформаційно-допоміжний характер.

Наступний підрозділ “Публікація фамільних архівалій української шляхти (ХІХ - початок ХХ ст.)” містить відомості про едиційно-археографічне опрацювання фамільних архівів. Ідеться про доробок археографів з числа нащадків української еліти (М. Маркевич, О. Маркович, Г. Милорадович, М. Судієнко, М. Ханенко), які оприлюднювали власні фамільні документи, а також зібрані ними ж рукописи з архівів інших родів. Значними були археографічні зусилля представників української діаспори Москви та Петербурга (О. Безбородька, Ф. Туманського, О. Марковича, О. Бодянського), котрі наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ ст. оприлюднювали скарби українських фамільних архівів. Докладному аналізові піддано публікації окремих пам'яток, виявлених у фамільних архівах (щоденники, “История Русов”, літописи та хроніки, епістолярна спадщина української старшини).

Зусиллями членів Київської археографічної комісії протягом перших сорока п'яти років її діяльності було зібрано й видано значну кількість пам'яток українського літописання з фамільних архівів нащадків української еліти XVII-XVIII ст. Проте не можна вважати таку тематику профільною чи провідною для цієї археографічної інституції. Публікації ж фамільних архівалій були, скоріше, винятком в її едиційному доробку.

Серед нездійснених археографічних проектів -документальне видання А. Чепи за зразком “Древней российской вивлиофики” М. Новикова, “Маркевичевский архив” М. Маркевича, едиційні задуми П. Флоти, П. Скоропадського, Г. Милорадовича.

Першим окремим виданням тематичних комплексів документів з фамільних архівів став двотомовий збірник документів з історії України першої половини XVIII ст. “Материалы для отечественной истории” М. Судієнка. Другий том містив листи російських державних діячів, адресовані гетьману І. Скоропадському протягом усього його регіменту. Варті уваги археографічні праці Г. Милорадовича та М. Ханенка. Проте найбільшим у цій царині став доробок О. Лазаревського, який упродовж півстоліття друкував документи фамільних архівів на сторінках чернігівської преси, московських та київських історичних журналів, окремими виданнями (“Сулимовский архив”, “Мотыженский архив”, “Любецкий архив”). Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. усі найголовніші публікації фамільних архівалій пов'язані з ім'ям історика і генеалога В. Модзалевського. Готуючи до видання українські гербовник та родовідний довідник, він здійснив польові дослідження значної кількості наявних на той час фамільних архівів.

Археографічне опрацювання фамільних архівів посіло поважне місце у творчій спадщині А. Стороженка, нащадка старовинного роду і власника великої фамільної збірки рукописів. Його зусиллями було здійснене унікальне багатотомове видання “Стороженки: Фамильный архив”, яке вийшло в світ у 1902-1910 рр.

Протягом останньої чверті XVIII-ХІХ ст. тривала активна археографічна робота, об'єктом якої стали фамільні архіви української козацької еліти. Розпочали її нащадки засновників фамільних архівів, віднесені згодом О. Лазаревським до числа “історіофілів” або “изыскателей малороссийских древностей”. Продовжувачами цієї праці стали історики-професіонали другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Їхній доробок полягав в описуванні та публікації фамільних архівалій, накопичених провідною верствою Гетьманщини, у столичних та провінційних журналах, альманахах, окремими виданнями. Однак праці з камеральної археографії виявилися дуже нечисленними. З іншого боку, до наукового обігу було введено значну кількість окремих пам'яток, передусім т. зв. “козацьких літописів”, які насправді стали першими історичними працями представників старшинської верстви, а також цілих комплексів типової документації фамільних збірок історичних рукописів. У своїй масі вони давали досить повне уявлення про склад і зміст таких зібрань і нині можуть слугувати для відтворення первісного складу фамільних зібрань української старшини.

У третьому розділі “Фамільний архів Скоропадських як складова рукописних зібрань українського шляхетства” розглядаються питання вивчення фамільної збірки Івана, Василя та Павла Скоропадських, її формування та історичної долі упродовж двох століть.

У підрозділі 3.1 “Історіографія та джерела дослідження фамільного архіву Скоропадських” констатується, що питання вивчення історії роду Скоропадських та його ролі в історії України в XVIII-XX ст. на підставі документів фамільного архіву в історичних і джерелознавчих дослідженнях відведене дуже скромне місце. За два минулі століття друком вийшли тільки дві спеціальні праці, присвячені І. Скоропадському, та одна - його нащадку гетьману Павлу. Історії роду Скоропадських були присвячені розвідки О. Лазаревського, В. Модзалевського та О. Прицака, причому тільки дві останніх ґрунтувалися на документах фамільного архіву Скоропадських. Постаті інших представників роду здебільшого згадуються в загальних працях з історії Гетьманщини XVIII ст. та підросійської України ХІХ ст. Життя і діяльність П. Скоропадського, попри проведення вже трьох присвячених йому наукових конференцій, не дістали належного висвітлення. Доводиться констатувати практичну відсутність наукових праць, побудованих на архіваліях фамільної рукописної збірки Скоропадських. За незначним винятком архівна спадщина цього видатного роду не є актуалізованою. Саме це пояснює наявність значних лакун у висвітленні тих подій в історії Гетьманщини XVIII ст., підросійської України ХІХ ст. та українських визвольних змагань ХХ ст., які були безпосередньо пов'язані з іменами представників роду Скоропадських.