Українська еміграція Канади і США та національно-визвольний рух на західноукраїнських землях (1914–1923)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича

Інститут народознавства

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Українська еміграція Канади і США та національно-визвольний рух на західноукраїнських землях (1914-1923)

Гуцал Петро Зеновійович

Львів - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в відділі новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України.

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор Литвин Микола Романович, завідувач відділу наукових та інформативних видань Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Гелей Степан Дмитрович, проректор Львівської комерційної академії

кандидат історичних наук, доцент Павлишин Олег Йосипович, декан гуманітарного факультету Українського католицького університету.

Провідна установа - Львівський національний університет ім. Івана Франка, м. Львів.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук І.Г. Патер

Анотація

український діаспора державність соборність

Гуцал П.З. Українська еміграція Канади і сша та національно-визвольний рух на західноукраїнських землях (1914-1923). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. Львів, 2005.

Показано особливість еміграції на початку ХХ ст.: у США вона мала тимчасовий, заробітчанський характер; на вільні землі Канади переселялися цілими селянськими родинами. Діаспора США (нейтральної у війні до квітня 1917 р. країни) створила фонд УСС; за її ініціативою президент США встановив у країні 21 квітня 1917 р. Український День. У Канаді організовано Фонд допомоги Україні. Громадсько-політичні, кооперативні, культурно-освітні, церковні й інші структури еміграції підтримали боротьбу Західно-Української Народної Республіки проти агресії Польщі, фінансували діяльність її уряду в екзилі і дипломатії, лобіювали українську справу на мирних конференціях у Парижі 1919 р. та Генуї 1922 р.

Ключові слова: Українська еміграція, Канада, сша, західноукраїнські землі.

Аннотация

Гуцал П.З. Украинская эмиграция Канады и сша и национально-освободительное движение на западноукраинских землях (1914-1923). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. Институт украиноведения им. И. Крипякевича НАН Украины. Львов, 2005.

Показана особенность формирования украинской эмиграции в Северную Америку в начале ХХ в.: в США она имела характер заработков (прибывали в города и шахты в основном мужчины); на свободные земли Канады (провинции Манитоба, Альберта, Саскачеван) переселялись, как правило, навсегда семьями, основывая фермы, отдельные поселения.

Диаспора США (нейтральной до апреля 1917 г. страны) - Украинский Народный Союз, Украинский Народный Комитет, Федерация украинцев США, национальная пресса, церковные парафии - в годы мировой войны организовали сбор денег на освобождение Украины: фонд УСС, жертвам военных действий. По ее инициативе президент В.Вильсон учредил 21 апреля 1917 г. Украинский День и призвал население США собирать пожертвования для украинцев, пострадавших в годы войны.

Правительство Канады (входила в состав Антанты и украинцы - подданные Австро-Венгрии - провозглашены врагами) в годы Первой мировой войны репрессировало активистов эмиграции, более 8,5 тыс. украинцев интернировало в лагерях, национальные газеты перевело на двуязычье, в целом стремилось изолировать эмигрантов от национально-освободительного движения в Подкарпатском крае. И только в 1917 г., когда канадская администрация ослабила репрессии, создан Украинский Горожанский Комитет, который начал собирать средства в Фонд помощи Украине. Они пересылались Украинской Центральной Раде в Киеве и Украинскому Красному Кресту в Вене.

После развала Австро-Венгерской империи 1918 г. украинские организации в США и Канаде поддержали государственно-национальное строительство Западно-Украинской Народной Республики, ее объединение с Украинской Народной Республикой 1919 г. и борьбу против вооруженной агрессии Польши. Украинские делегации требовали от президента США и премьер-министра Канады, парламентов и правительств этих стран дипломатического признания УНР и ЗУНР. Сечевая организация украинцев Америки начала формировать добровольческий легион (10 тыс. человек) для отправки в Украину, однако акцию нейтрализовало американское правительство и польская эмиграция.

На Парижской мирной конференции 1919 г. представители эмиграции работали переводчиками в составе делегаций УНР и ЗУНР, были диспутантами на различных заседаниях, готовили документы для В.Вильсона и премьера Канады Р. Бодена. Президент США не поддержал планы Франции дать согласие на оккупацию Польшей Восточной Галиции; сенат не ратифицировал Версальский мирный договор, отозвав американскую делегацию с Парижа.

Большое значение для консолидации эмиграции, пропаганды украинской проблемы сыграл визит в Канаду и США 1921-1922 гг. митрополита Греко-католической церкви А. Шептицкого.

Спецслужбы УССР и СССР, Закордот ЦК КП(б)У организовали подрывную деятельность против патриотических сил украинской эмиграции США и Канады, правительства Е. Петрушевича в Вене и его дипломатических миссий за океаном. С этой целью поддерживалась и частично финансировалась деятельность леворадикальных сил - Украинской секции компартии Америки и “Украинского рабочего дома” в Канаде.

Таким образом, украинская диаспора США и Канады обеспечила активную внешнеполитическую поддержку деятельности правительства ЗУНР, всячески содействуя вынесению украинской национально-государственной проблемы на международную арену, в частности ее обсуждению на послевоенных мирных конференциях в Париже и Генуе.

Ключевые слова: Украинская эмиграция, Канада, сша, западноукраинские земли.

Summary

Hutsal P.Z. Ukrainian emigrй community in Canada and the USA and national-liberational movement in the Western Ukraine (1914-1923). A manuscript.

Dissertation for a degree of the Candidate of Historical sciences in speciality 07.00.01. - History of Ukraine. Ivan Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies, National Academy of Sciences in Ukraine. Lviv, 2005.

The author deals with the situation of Ukrainian emigrй community in Canada and the USA at the beginning of the 20^th century: its formation, regions of settlement, economic and cultural life, and relations with motherland. He analyzes activity of the North American diasporas in defense of Ukrainian state-building efforts during the First World War, its support to the Legion of Ukrainian Sich Riflemen and the victims of war, and also its diplomatic efforts to defend the political rights of Ukrainian population in Eastern Galicia. In particular, the dissertation shows the influence of Ukrainian йmigrй community on the Canadian and American governments and international diplomatic circles that were involved in the peace conferences in Paris (1919) and Genоa (1922).

Key words: Ukrainian еmigrй community, Canada, USA, West Ukrainian lands.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Еміграція як процес вимушеного чи добровільного виїзду населення країни в інші держави з метою тимчасового або постійного проживання є феноменом, властивим багатьом народам. Вона супроводжувала практично всі історичні епохи. Український народ еміграція захопила в свою орбіту в широких масштабах і динамічних темпах в останнє десятиліття XIX-першій половині XX ст., коли внаслідок глобальних соціально-політичних потрясінь, пов'язаних з двома світовими війнами та поразками національно-визвольних змагань, Україну покинули сотні тисяч наших співвітчизників.

Однією з важливих особливостей еміграції за океан був її масовий характер, який спричинив заснування дуже сталої національної спільноти українців у складі поліетнічного населення Канади і США. Це забезпечило високий рівень збереження їхньої етнокультурної ідентичності, національної свідомості і тяжіння до зв'язків з Батьківщиною. Наявність стійких українських анклавів, укорінених в інше етнічне середовище, сприяла швидкому творенню економічних, громадсько-політичних, релігійних, освітніх, кооперативних, допомогових та об'єднань, які відіграли важливу роль у консолідації еміграції. Загалом до 1914 р. у процесі організаційного становлення української еміграції в Канаді та США були створені передумови для надання морально-політичної та дипломатичної підтримки і матеріальної допомоги рідному краєві в його боротьбі за державність у першій чверті ХХ ст.

Разом з тим дослідження діяльності української еміграції Канади і США щодо допомоги національно-визвольному рухові в Україні, зокрема боротьбі населення західноукраїнських земель у 1914-1923 рр., залишилося поза увагою сучасної вітчизняної та діаспорної історіографії. Саме відсутність глибоких науково-історичних досліджень з цієї проблематики і необхідність об'єктивного переосмислення малодослідженої проблеми новітньої історії України в період, коли бурхливо розвиваються зв'язки з діаспорою, спонукали дисертанта взятися за її розробку. Актуальність дослідження зумовлюється також потребою вийти на якісно новий рівень осмислення аспектів діяльності української дипломатії в період Українських визвольних змагань і її співробітництва з емігрантськими організаціями Канади та США, досвід якої нині відіграє певну роль у зростанні авторитету України на міжнародній арені. Вказані аргументи підтверджують наукову актуальність і суспільну значимість дисертаційного дослідження.

Об'єкт дисертації - українська еміграція Канади та США в першій чверті ХХ ст., а предмет - морально-політична та дипломатична підтримка і матеріальна допомога українською північноамериканською діаспорою національно-визвольної боротьби українського народу, зокрема ЗУНР та українського населення окупованої Польщею Східної Галичини.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1914-1923 рр. - добу Українських визвольних змагань - з деякими відхиленнями в бік характеристики становища еміграції Канади і США на початку ХХ ст.

Мета дослідження - розкрити форми, методи і напрямки діяльності української діаспори в Північній Америці, окреслити роль її провідних громадсько-політичних, культурно-освітніх і релігійно-церковних центрів, показати практичні результати морально-політичної, дипломатичної та матеріальної підтримки боротьби за державність і соборність України.

У роботі поставлено завдання дослідити:

- становище української еміграції в Канаді та США на початку XX ст.: її формування, регіони поселення, економічне та духовне життя, зв'язки з Батьківщиною;

- діяльність діаспори на захист української державно-соборної справи під час світової війни 1914-1918 рр., форми і методи організації допомоги легіону УСС і жертвам воєнних дій, а також дипломатичні заходи щодо відстоювання і захисту права українського населення Східної Галичини на національно-державне самовизначення;

- організацію провідними громадсько-політичними, релігійними та іншими об'єднаннями і центрами дипломатичних акцій на підтримку боротьби за незалежність ЗУНР і соборність України, надання матеріальної допомоги населенню Східної Галичини в боротьбі проти агресії Польщі в 1918-1919 рр.;

- політику західних держав щодо ЗУНР і дипломатичні заходи української еміграції Канади та США на підтримку зовнішньополітичного курсу уряду республіки в екзилі в 1920-1923 рр. і фінансове забезпечення його діяльності, масові акції діаспори на захист українського населення окупованої Польщею Східної Галичини;

- досягнення української історіографії із зазначеної проблематики, а також окреслити аспекти, що потребують подальшого джерелознавчого пошуку та наукового узагальнення.

Методологічною основою роботи є наукові принципи історизму та об'єктивності, історико-хронологічний, проблемний і порівняльний методи наукового аналізу.

Наукова новизна дисертації полягає в дослідженні маловідомих аспектів історії української еміграції Канади і США. Введені у науковий обіг архівні документи, праці діаспорних істориків і значна кількість емігрантської періодики дозволили висвітлити участь української північноамериканської діаспори у визвольній боротьбі на західноукраїнських землях у 1914-1923 рр. і тим самим заповнити певну прогалину в літописі Української національно-демократичної революції 1917-1921 рр.

Практичне значення дисертації визначається можливістю використання її результатів для висвітлення політичної історії України, зокрема української діаспори і дипломатії, а також для підготовки спецкурсів і навчальних посібників для дипломатичних вищих навчальних закладів, загалом з історії України.

Результати дослідження апробовані у 4 фахових наукових публікаціях і виступах на всеукраїнських наукових конференціях: “Актуальні проблеми історії української культури” (Київ, 1993), “Західно-Українська Народна Республіка: місце і роль в західноукраїнському національно-визвольному русі ХХ століття” (Тернопіль, 1998), “Українсько-польські відносини в ХХ столітті: державність, суспільство, культура” (Тернопіль, 1999), “Українська історична біографістика: забуте і невідоме” (Тернопіль, 2005). Конкретно-історичний матеріал дисертації використано під час підготовки “Енциклопедії сучасної України”, “Тернопільського енциклопедичного словника”.

Дисертація побудована за хронологічно-проблемним принципом і складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел (нараховує 415 найменувань). Загальний обсяг основного тексту - 171 сторінка.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його хронологічні рамки, сформульовано основну мету і завдання, наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база” розглянуто ступінь наукової розробки проблеми та проаналізовано джерельну базу.

Насамперед відзначено, що протягом десятиліть радянська історіографія замовчувала або фальсифікувала національно-визвольну боротьбу українського народу за державність і соборність. Затушовувалася й діяльність української еміграції США та Канади в першій чверті ХХ ст., зокрема її морально-політична, дипломатична і матеріальна допомога Вітчизні. Відтак першими об'єктивними літописцями вказаної проблеми стали історики та громадські діячі української діаспори, західноукраїнські історики міжвоєнного періоду і лише в останнє п'ятнадцятиліття - науковці незалежної України.

Першими студіями, в яких проаналізовано формування української еміграції CША і Канади, її розвиток і діяльність в добу визвольних змагань в Україні, стали праці Ю. Бачинського, Л. Білецького, О. Войценко, М. Лозинського, М. Марунчака, О. Меґаса, Л. Мишуги, І. Німчука, Д. Прокопа, Л. Толопка, а також видані в цих країнах ювілейні збірники. Бачинський Ю. Українська імміграція в З'єдинених Державах Америки. - Львів, 1914; Білецький Л. Українські піонери в Канаді. 1891-1951. - Вінніпег, 1951; Войценко О. Літопис українського життя в Канаді. 3 тт. - Вінніпег, 1961-1965; Лозинський M. Галичина в pp. 1918-1920. - Відень, 1922; Меґас О. Трагедія Галицької України. - Вінніпег, 1920; Мишуга Л. Український Народний Союз. - Джерсі-Сіті, 1963; Марунчак М. Історія українців Канади. В 2-х тт. - Вінніпег, 1991; Марунчак М. Студії до історії українців в Канаді. В 5-и тт. - Вінніпег, 1964-1980; Німчук І. Початки організованого життя канадійських українців. - Едмонтон, 1952; Прокоп Д. Українці в Західній Канаді. - Едмонтон, 1988; Толопко Л. Трудові українці США. Кн. І. - Нью-Йорк, 1984; Українці у вільному світі: Ювілейна книга Українського Народного Союзу (1894-1954). - Джерсі-Сіті, 1954; Ювілейний альманах Українського Братського Союзу. 1910-1985. - Скрентон, 1985. Одним з найбільш глибоких досліджень формування, розселення та зайнятості першої хвилі української еміграції в США є праця Ю.Бачинського, котрий у 1905-1906 рр. відвідав цю країну й очолював у ній місію УНР в 1919-1920 рр. У працях Л. Мишуги висвітлено організаторську та ідеологічну діяльність авторитетного серед українства США Українського Народного Союзу, його роль у формуванні світогляду співвітчизників, консолідації діаспори та організації широкомасштабної допомоги українському політикуму під час Першої світової війни, а згодом ЗУНР.

Суттєвий внесок в історіографію проблеми зробив відомий літописець діаспори М.Марунчак. Його двотомна “Історія Канади” та п'ятитомні “Студії до історії українців в Канаді” дозволяють реконструювати боротьбу канадських українців за суверенність і соборність України. Цінною інформацією є свідчення про зв'язки діаспори з М. Грушевським, Є. Петрушевичем, І. Боберським, митрополитом А. Шептицьким.

Радянські історики здебільшого аналізували причини трудової еміграції, динаміку переселення, регіони розміщення за океаном, трудову та національно-культурну діяльність, проблеми мовно-релігійної асиміляції. Зрозуміло, що в працях радянської доби (Л. Баграмов, Ю. Жлуктенко, В. Кабузан, В. Осечинський, А. Шлепаков та ін.) замовчувалася діяльність праворадикальних і центристських українських громадсько-політичних об'єднань, їхні зв'язки з Батьківщиною; насамперед висвітлювалися прояви боротьби за економічні права та протистояння з “українськими буржуазними націоналістами”, до яких зараховували прихильників УНР і ЗУНР Баграмов Л. Иммигранты в США. - Москва, 1957; Жлуктенко Ю. Українська мова на лінгвіністичній карті Канади. - Київ, 1990; Осечинський В. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. - Львів, 1954; Шлепаков А. Українська трудова еміграція в США і Канаді (кінець ХІХ-початок ХХ ст.). - Київ, 1960..

Проблемні питання дисертації стали об'єктом досліджень лише після здобуття Україною незалежності. Вітчизняні історики Я. Дашкевич, С. Качараба, Б. Лановик, С. Кульчицький, M. Литвин, С. Макарчук, О. Павлюк, В. Потульницький, Ю. Сливка, В. Трощинський та ін., опираючись на архівні документи, історико-мемуарні праці діаспори з колишніх спецфондів бібліотек, розпочали досліджувати зазначені процеси з позицій незаангажованості та історизму Дашкевич Я. Україна вчора і нині. - Київ, 1993; Качараба С. Еміграція з Західної України (1919-1939). - Львів, 2003; Кульчицький С. Україна між двома війнами (1921-1939). - Київ, 1999; Лановик Б., Траф'як М., Матейко Р. та ін. Українська еміграція: від минувшини до сьогодення. - Тернопіль, 1999; Ленцик В. Українці на чужині. - Львів, 1994: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 pp. - Львів, 1998; Макарчук С. Українська республіка галичан. - Львів, 1997; Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923 рр.). - Київ, 1996; Потульницький В. Нариси української політології (1919-1991). - Київ, 1994; Трощинський В. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. - Київ, 1994; Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 6: Західно-Українська Народна Республіка: історія і традиції / Відп. ред. Ю. Сливка. - Львів, 2000..

Суттєвим внеском у з'ясування проблем еміграції насамперед є монографія С. Качараби. Залучивши широку джерельну базу, львівський вчений розглянув етнополітичні та соціально-економічні передумови переселень, еміграційну політику відродженої Польщі, особливості виїзду до США і Канади, вплив імміграційної політики цих країн на динаміку та розселення західних українців. У монографії О. Павлюка “Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923 рр.)” висвітлено східноєвропейську політику США, діяльність у цій країні українських дипломатичних місій, очолюваних Ю. Бачинським, Л. Цегельським і Л. Мишугою, та їхні зв'язки з діаспорою. В працях Д. Веденєєва, М. Гетьманчука, С. Гелея, О. Зайцева, О. Красівського, О. Карпенка, М. Кугутяка, М. Литвина, К. Науменка, С. Макарчука, О. Павлишина, О. Рубльова, О. Реєнта акцентовано увагу на міжнародній політиці Української Національної Ради та уряду ЗУНР, зовнішньополітичних орієнтаціях окремих її діячів.

Джерельну базу дисертації склали опубліковані та неопубліковані документи органів влади Австро-Угорщини, Польщі, США, Канади, а також УНР і ЗУНР, українських громадсько-політичних організацій у Східній Галичині та діаспорі. Велику колекцію документів (легіон УСС, органи влади ЗУНР, епістолярій галицьких політиків) виявлено у Центральному державному історичному архіві України у Львові. В Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України у Києві (фонд 4465 “Колекція документів українських націоналістичних емігрантських установ, організацій і осіб”, майже 500 справ) зберігаються свідчення про широкомасштабну діяльність еміграції - меморандуми, відозви, протестаційні заяви на адресу міжнародних конференцій щодо Східної Галичини, протоколи засідань Української Народної Ради у США та ін. У Центральному державному архіві громадських об'єднань України проаналізовано фонд Закордоту ЦК КП(б)У, документи якого свідчать про розкладову роботу комуністів серед заокеанської діаспори, що гальмувала співпрацю останньої з національно-патріотичними силами в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті.

В архівах і бібліотеках Львова та Києва, зокрема у відділі періодики Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, проаналізовано репертуар україномовних газет США і Канади, УНР і ЗУНР. Публікації преси дозволили глибше осмислити діяльність українців Північної Америки на підтримку визвольної боротьби поневолених співвітчизників. Насамперед відзначимо аналітичні статті та кореспонденції часописів “Свобода”, “Український голос”, “Америка”, “Канадійський фермер”, “Народна воля”.

Маловідомий конкретно-історичний матеріал містять спогади діячів ЗУНР та діаспори А. Драгана, С. Витвицького, М. Лозинського, Л. Мишуги, О. Назарука й ін. Цінну інформацію про перебування митрополита А. Шептицького, організацію всебічної допомоги рідному краю подають спогади голови Українського Народного Комітету в США о. П. Понятишина “Митрополит Андрей Шептицький в Америці” та “Українська справа в Америці під час Першої світової війни”. Дипломатичну боротьбу за незалежність ЗУНР, вплив українців-емігрантів на конгрес і президента США, організацію різних акцій, у т. ч. збір 15 тис. підписів під петицією до В.Вільсона, відтворив Л. Мишуга.

Узагальнення науково-історичних і мемуарно-аналітичних праць, архівних документів і видань преси дозволило дисертанту виконати поставлене завдання.

У другому розділі “Становище української еміграції в США та Канаді на початку XX ст.: формування, динаміка утворення, регіони розселення, економічне та духовне життя” аналізується процес еміграції до Першої світової війни: на першому, початковому етапі (70-90-і pp. XIX ст.) та другому, надзвичайно інтенсивному (1900-1914 рр.), коли вона охопила широкі верстви західноукраїнського селянства і спричинила швидке зростання кількості українських осередків у США та Канаді, утворення національних об'єднань, зміцнення правово-політичного й економічного становища та налагодження зв'язків з Батьківщиною.

Звертається увага на особливості української еміграції, зумовлені відсутністю державності, відтак правового захисту, утворення двох основних центрів тяжіння емігрантів - США і Канади, куди до початку війни прибуло понад 650 тис. переселенців із заходу України. Еміграція до США мала переважно заробітчанський характер, отже, сюди прибували чоловіки, які селилися в містах і копальнях. На вільні землі Канади українці переселялись, як правило, назавжди цілими селянськими сім'ями, засновували ферми, творили власні поселення.

Головною причиною еміграції були аграрні відносини та система землеволодіння в Австро-Угорській імперії. Серед галицьких, буковинських і закарпатських селян українці становили 90%. Слаборозвинена промисловість і низький рівень урбанізації спричиняли безробіття, змушуючи й міщан шукати постійний чи сезонний заробіток за межами краю. Економічний визиск українського населення посилювався політичним безправ'ям і національно-культурною дискримінацією, які чинила австрійська адміністрація краю.

Будучи країною масової еміграції, Австро-Угорщина відносилася до неї негативно, а тому не мала відповідного законодавства, що врегульовувало би цей процес. Польська шляхта, яка володіла в Галичині великими наділами, прагнула втримати дешеву робочу силу; в цьому її підтримували польські політичні партії та угруповання. Провідні українські партії, навпаки, не стримували еміграції.

Ставлення урядів США і Канади до еміграції було загалом ліберальним. Правда, в США існували певні обмеження щодо освіти і працевлаштування, однак більшість скитальців дістали можливість гідної оплати (1-2 дол. на день) та отримання 100 акрів землі всього за 10 доларів. Уряд Канади надавав субсидії українцям, виділяв на вибір за 10 дол. по 65 га землі в незаселеній західній частині країни. Ці фактори зумовили потоки переселенського руху та його динаміку. До 1914 р. головним напрямком еміграції, що охопила селян Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, залишалися США. В промислових штатах Пенсільванія, Нью-Йорк і Нью-Джерсі поселилося майже 500 тис. українців. Другий за масштабами потік - до Канади - складався виключно з селян Західного Поділля, Покуття і Північної Буковини, котрі осіли переважно в провінціях Альберта, Манітоба, Саскачеван.

Динаміка еміграції мала стабільну тенденцію до зростання. За підрахунками автора, до США прибуло: 1901 р. - 5,3 тис., 1906 р. - 23,8, 1910 р. - 31,3, 1914 р. - 36,5 тис. західних українців. У ті часи американська економіка переживала період бурхливого розвитку, в країні на великій неосвоєній території були багаті природні ресурси, і це дозволяло масово приймати емігрантів.

Дещо по іншому проходив процес еміграції в Канаду. Зважаючи на те, що до 1899 р. українці не визначалися органами місцевої влади як представники окремої нації, важко встановити, скільки їх прибуло в країну на початок ХХ ст. Дослідник проблеми С. Качараба вважає, що кількість канадських українців збільшилася від 40 тис. у 1902 р. до 150 тис. осіб у 1914 р. Головним стимулом еміграції стала можливість отримати землю в степових районах країни.

Показано церковно-релігійні трансформації в середовищі емігрантів, їх особливості в регіонах розселення, зокрема в США, де переселенці не відразу створили українські громади, потрапляючи в орбіту польських громад Римо-католицької церкви. Лише в 1907 р. за сприяння митрополита А.Шептицького в країну прибув єпископ С. Ортинський, а вже в 1913 р. Ватикан вилучив греко-католицьку єпархію з-під юрисдикції католицької.

У Канаді, де серед українців греко-католики становили майже 80%, національна церква сформувалася після приїзду в 1901 р. генерального вікарія о. В.Жолдака й кардинально розвинулася з приїздом у наступному році групи василіян на чолі з о. П. Філясом. 1910 р. сюди прибув митрополит А. Шептицький, через два роки засновано єпископат. Велику роль у духовному житті емігрантів відігравали читальні “Просвіти”, що вперше виникли в 1903 р. У Канаді українське шкільництво розвивалося швидшими темпами, ніж у США; цьому сприяла політика уряду (при наявності десятьох українців у школі впроваджувалося навчання й рідною мовою). Двомовні школи, правда, були закриті під час світової війни, коли Канада й Австро-Угорщина опинилися в різних воєнних угрупованнях.

Зa прикладом Батьківщини емігранти створили мережу культурно-освітніх, релігійних, кооперативних та інших об'єднань, які допомагали адаптуватися до умов чужини. В 1894 р. навколо газети “Свобода” утворився Український Народний Союз (УНС), який існує донині. Його зрозуміла і популярна програма включала надання матеріальної допомоги, закладання читалень, шкіл, культурно-освітніх товариств, захист інтересів емігрантів. На початку ХХ ст. засновуються газети “Америка”, “Народна воля”, “Народне слово” у США та “Канадійський фермер”, “Український голос” й інші в Канаді, які зіграли вагому роль у консолідації українства за океаном. Організовано політичні акції на підтримку боротьби галичан за український університет і національне шкільництво, розбудовано сокільсько-січові товариства, відзначено 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.

Отже, напередодні Першої світової війки українська еміграція в США і Канаді була чисельною та консолідованою, зміцнілою економічно та духовно, що створило передумови для надання нею рідному краю морально-політичної, матеріальної та дипломатичної допомоги в боротьбі за державність і соборність українських земель у наступний період.

У третьому розділі “Українська діаспора Північної Америки в захисті української справи під час Першої світової війни (1914-1918)” аналізується діяльність еміграції, спрямована на матеріальну та морально-політичну підтримку населення Галичини й Буковини, які з перших днів світової катастрофи опинилися в її епіцентрі, а також визвольної боротьби легіону УСС.

Високу активність виявила діаспора США - країни спочатку нейтральної, що мало принципове значення, оскільки Австро-Угорщина перебувала в стані війни з Великобританією, Канадою і Францією. Під керівництвом утвореної у вересні 1914 р. Української Народної Ради 300 тис. українців, об'єднаних у 150 комітетах і 1000 різнорідних організаціях, провели масштабну акцію збирання коштів на потреби визволення України та жертв воєнних дій. Зібрані 25 тис. дол. улітку 1915 р. відправлено до Львова. Наприкінці 1916 р. надіслано ще 50 тис. доларів. Утворена в грудні 1915 р. Федерація українців США продовжувала збирати кошти на допомогу потерпілим від війни галичанам і буковинцям (до кінця 1918 р. - 30 тис. доларів).

Серед українців у США надзвичайно популярними були ідеї стрілецтва, ще до війни тут діяли товариства “Січ” і “Сокіл”. У березні 1916 р. в Нью-Йорку створено товариство “Українські Січові Стрільці”, яке розгорнуло збирання коштів у фонд легіону УСС. Восени цього ж року на його базі виникла Січова організація українців Америки. Газети “Свобода”, “Америка”, “Народна воля” регулярно публікували листи і кореспонденції з Батьківщини, матеріали про бойову діяльність легіону, героїзм його вояків у боях з російськими військами під гаслами боротьби за самостійну соборну Україну. “Свобода” опублікувала статті сотника Д.Вітовського й інших авторів, в яких йшлося про подвиги січовиків, їх культурно-просвітницьку роботу, а також про фонд УСС і його використання.

Завдяки активній громадсько-політичній діяльності Українського Народного Комітету під проводом о. П. Понятишина президент США В. Вільсон, спікер парламенту Ч. Кларк, сенатори та конгресмени отримували інформацію про становище в Україні. Президент підписав закон про встановлення 21 квітня 1917 р. Українського Дня, в який населення США закликано складати пожертви на допомогу українцям, котрі страждали у війні. Перша збірка дала 53 тис. доларів. Оскільки в цей час США вступили у війну на боці Антанти, кошти почали надсилати до Києва. Влітку 1917 р. голові Української Центральної Ради М. Грушевському переслано 100 тис. дол. для жертв війни. Український Народний Комітет ініціював через президента В. Вільсона акцію за визволення митрополита А.Шептицького з російського заслання. Провід американських українців звернувся до Тимчасового уряду Росії із закликом сприяти суверенності України.

Незважаючи на труднощі, пов'язані зі вступом США у війну, Український Народний Комітет виявив велику активність щодо підтримки рідного краю. В жовтні 1917 р. 14-а конвенція УНС звернулася до президента В. Вільсона з проханням ужити необхідних дипломатичних заходів з метою справедливого вирішення українського питання на основі його “14 пунктів”. Звернення супроводжувалося численними акціями, масовими мітингами, колективними листами до президента і конгресу. Емігранти-українці рішуче протестували проти намагань Польщі інкорпорувати Східну Галичину. Впродовж 1917 р. українські делегації прийнято в конгресі та президентом США. Особливо зросла активність діаспори в період підготовки до Паризької мирної конференції, яка вирішувала долю народів Європи. Українці закликали В. Вільсона бути на “мировім конгресі оборонцем прав українського народу”. Загалом він прихильно поставився до української проблеми, в цей час його позиція відрізнялася від ставлення до України з боку лідерів Франції та Великобританії.

Канадських українців війна поставила в дуже складне становище, оскільки країна була членом Антанти. Хоч українські емігранти й засвідчили свою лояльність до держави, вони як піддані Австро-Угорщини опинились у ворожому таборі. Українці фактично ігнорували наказ Відня всім резервістам повернутися додому, щоб брати участь у бойових діях. Водночас більшість з них підтримувала формування легіону УСС і заяви Головної Української Ради щодо боротьби з головним ворогом українства - Російською імперією.

Уряд Канади, реагуючи на заклики офіційного Відня та поспішне їх схвалення єпископом Н. Будкою, розгорнув масові репресії проти українських емігрантів. Згідно з законами воєнного часу було інтерновано та кинуто у концтабори понад 8,5 тис. українців, третину з них кваліфіковано як військовополонених. Половина всіх українців Канади зобов'язана була регулярно реєструватися в поліції. Зазнало дискримінації й духовне життя: обмежувалося вживання рідної мови, газети стали двомовними, розгорнувся наступ на двомовні школи, в результаті чого їх закрили, припинили існування вчительські семінарії. Влада прагнула ізолювати скитальців від Батьківщини. Така заходи спричинили масові протестаційні віча, заяви до урядових органів, відгуки в пресі. На захист канадських українців виступили окремі парламентарі, деякі англомовні газети (лише в серпні 2005 р. уряд Канади офіційно вибачився перед українцями за репресії періоду Першої світової війни).

У 1917 р., коли канадська влада дещо пом'якшила внутрішню політику, створено Український Горожанський Комітет, що розгорнув активну діяльність на захист громадянських прав емігрантів і збирання пожертв у Фонд допомоги Україні, кошти з якого надсилалися на допомогу жертвам війни Українській Центральній Раді в Києві та Українському Червоному Хресту у Відні. Державно-політичні проблеми України стали предметом жвавого обговорення в пресі та на зібраннях емігрантів.

Окрему позицію щодо підтримки визвольної боротьби в Україні займала Українська соціал-демократична партія, що охоплювала своїм впливом переважно наддніпрянців. Після жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді місцеві соціал-демократи підтримали радянську владу в Україні. В 1918 р. вони утворили товариство “Український робітничий дім”, який за прикладом УНС у США надавав матеріальну допомогу співвітчизникам, чим завойовував авторитет серед найбідніших українців. Після заборони УСДП в березні 1918 р. ця організація репрезентувала соціалістичний рух серед українців Канади.

Таким чином, у складних умовах світової війни 1914-1918 рр. українська північноамериканська еміграція докладала всіх зусиль для надання морально-політичної та матеріальної допомоги Батьківщині, обговорення української проблеми в американському та канадському суспільствах і винесення її на міжнародну арену.

У четвертому розділі “Морально-політична, дипломатична та матеріальна підтримка еміграцією ЗУНР у боротьбі за незалежність і соборність України (1918-1919)” розглядається діяльність української діаспори в США і Канаді в період Української революції, зокрема під час існування Західно-Української Народної Республіки та її боротьби проти агресії з боку Польщі, підтримуваної Антантою.

Важливим напрямком діяльності діаспори в означений період стала широка пропаганда у США і Канаді української проблеми, висвітлення подій Української революції в засобах масової інформації. Цю діяльність координувало Українське інформаційне бюро, створене у США на початку 1919 р. Посилаючись на позицію та заяви президента В.Вільсона про самовизначення поневолених Австро-Угорською імперією народів, українські громадські діячі активно пропагували ідею, що утворення ЗУНР відбулося у контексті його політичної програми. Вони наголошували, що керівництво ЗУНР в особі президента Є. Петрушевича і прем'єра К.Левицького сподіваються знайти підтримку демократичних країн Заходу і передусім США. Діяльність українців давала певні результати: окремі політики, серед них майбутній президент Ф. Рузвельт, заявляли, що Україна має бути незалежною державою - поряд з Литвою, Латвією, Естонією, Фінляндією, які після розпаду Російської імперії здобували державний суверенітет.

Потужні дипломатичні акції з метою домогтися визнання ЗУНР урядом США здійснив Український Народний Комітет. Його делегації на чолі з о. П. Понятишиним активно працювали у Вашингтоні й за підтримки групи членів конгресу в грудні 1918 р. провели переговори з державним секретарем Р. Лансінгом щодо визнання незалежності України. Однак той вважав, що УНР повинна входити у федерацію з демократичною Росією після падіння більшовицької влади. Тоді ж не отримала підтримки конгресу підготовлена українцями і конгресменом Дж. Ґемілом резолюція про визнання суверенітету України. Та діячі УНК продовжували діяти: коли В.Вільсон від'їжджав у Париж на мирну конференцію, йому вручили меморандум щодо української проблеми.

Визначною політично-дипломатичною акцією стала поїздка делегації української еміграції в Париж на мирну конференцію з метою відстоювати інтереси Батьківщини спільно з делегаціями УНР і ЗУНР. Українців США представляли член УНК К.Білик і конгресмен Дж. Ґеміл.

Широку кампанію на захист ЗУНР розгорнула діаспора в Канаді. Під керівництвом Українського Горожанського Комітету проходили численні мітинги протесту в зв'язку з агресією Польщі, розгорнувся рух за виїзд українців, здатних носити зброю, в Галичину. Проте уряд Канади заборонив емігрантам виїжджати в Європу. Наприкінці 1918 р. розпочалася підготовка до виїзду на конференцію в Париж представників українців. Були зібрані необхідні кошти і делегація в складі з О. Меґаса та І. Петрушевича прибула до Франції. Вони зав'язали контакти з головою делегації УНР Г.Сидоренком, організували йому зустріч із прем'єр-міністром Канади Р. Боденом.

На Паризькій мирній конференції 1919 р., де головну роль відігравали керівники Франції, Великобританії, США та Італії, українці створили блок делегацій: УНР (Г. Сидоренко, В. Панейко, О. Шульгин, Д. Ісаєвич та ін.), ЗУНР (М. Лозинський, Д. Вітовський, О. Кульчицький), США (К. Білик, Дж. Ґеміл) і Канади (О. Меґас, І. Петрушевич). Головним завданням вони вважали спільними зусиллями донести до глав країн Антанти об'єктивну інформацію про становище в Україні та домогтися визнання ними її незалежності.

Представники діаспори були в Парижі не лише перекладачами, а й брали участь у дискусіях. Вони влаштовували зустрічі делегацій УНР і ЗУНР з впливовими діячами США і Канади, протистояли тиску французької та польської делегацій на учасників конференції. Завдяки їхнім контактам з експертами, котрі готували доповідні записки В. Вільсону і Д. Ллойд Джорджу, лідери США і Великобританії виявляли інколи прихильність до української справи. На їх адресу надійшло сотні листів і телеграм із США та Канади від українців, які вимагали визнати незалежність України. В. Вільсон часто гостро дискутував з прем'єр-міністром Франції Ж. Клемансо, котрий однозначно підтримував Польщу. Після закінчення світової війни Франція відігравала провідну роль у європейській політиці, а тому Ж. Клемансо почував себе господарем на конференції. Саме під його тиском конференція дозволила Польщі тимчасово окупувати територію ЗУНР. Однак сенат сша не ратифікував Версальський мирний договір і відкликав американську делегацію з Парижа.

Незважаючи на дипломатичну поразку в Парижі, для українців діаспори спільна праця з урядовими делегаціями УНР і ЗУНР сприяла консолідації зусиль в інтересах поневоленого рідного краю. Український Народний Комітет, Федерація українців США надавали практичну і фінансову допомогу місії УНР у Вашингтоні на чолі з Ю. Бачинським. Член делегації канадських українців у Парижі О. Меґас відвідав Україну, де зустрівся з президентом Української Національної Ради ЗУНР Є. Петрушевичем і Головою Директорії УНР С. Петлюрою, обговорив з ними можливі форми допомоги Батьківщині.

Широкій пропаганді українського питання у США і Канаді сприяли протестаційні кампанії на захист України за участю тисяч емігрантів. Їхні резолюції направлялися в урядові структури цих країн, а також до Паризької мирної конференції та новоствореної Ліги Націй. Для координації заходів створили Маніфестаційний комітет. Водночас висловлювалися вимоги до уряду США дозволити 10 тис. українських добровольців виїхати для участі у збройному захисті Батьківщини і ЗУНР зокрема. Багатолюдні мітинги і маніфестації українців проходили також у Канаді. За короткий час на Визвольний фонд України зібрали 15 тис. доларів. Заяви протесту надсилалися на адресу В. Вільсона, Д. Ллойд Джорджа, Ж. Клемансо, Р. Бодена.

У своїх листах до українців за океаном Є. Петрушевич, М. Грушевський, С. Петлюра щиро дякували за активну підтримку визвольних змагань і закликали продовжувати надавати допомогу. З цією метою у США засновано спеціальний Фонд помочі й оборони Галицької України, який повинен був дати не менше 100 тис. доларів. Таку ж суму зобов'язалися зібрати для рідного краю й українці Канади. Кампанії збирання коштів на підтримку визвольних змагань і для українського населення окупованих земель допомагали галичанам пережити тяжкі часи воєнного лихоліття, водночас консолідували заокеанську діаспору.

У п'ятому розділі “Заходи української діаспори США і Канади на підтримку уряду ЗУНР в екзилі та населення окупованої Західної України (1920-1923)” узагальнено заходи еміграції щодо підтримки уряду на чолі з Є. Петрушевичем, який розгорнув активну дипломатичну діяльність з метою вирішення галицької проблеми шляхом визнання незалежності ЗУНР або проведення плебісциту для національно-державного самовираження населення Східної Галичини. В цей період зовнішньополітичний курс уряду ЗУНР в екзилі був спрямований на утворення незалежної Галицької республіки без зв'язку з УНР, провід якої в квітні 1920 р. уклав військово-політичний союз із Польщею. Нова орієнтація розповсюджувалась і на центри заокеанської еміграції. Підтримка уряду ЗУНР стала головним політичним завданням українців Північної Америки.

Певним чином на їхню діяльність впливали нові обставини у процесі еміграції. В роки світової та українсько-польської воєн він суттєво загальмувався, послабились зв'язки діаспори з Батьківщиною. Еміграція, головний потік якої знову був спрямований до США, відновилася в 1920 р. Однак прийнятий новий імміграційний закон містив великий перелік обмежень: за віком, здоров'ям, освітою, знанням мови та ін. Від 1921 р. діяла квота - 20 тис. осіб із Польщі, з яких Східній Галичині виділено лише 5,8 тисяч. Утім, квота для цього краю йшла окремо, оскільки США все ж не вважали його належним до польської держави.

Ускладнились умови еміграції в Канаду: згідно з законом від 1919 р., піддані держав, які вели війну з цією країною, впродовж 10 років не могли здобути канадського громадянства. Лише після скасування в 1921 р. цього закону еміграційний рух з Галичини до Канади набрав широких масштабів.

Масова післявоєнна еміграція набувала все більше військово-політичного характеру. За океан виїжджали колишні вояки легіону УСС, а також під загрозою польських репресій - стрільці і старшини Галицької армії, діячі ЗУНР.

Потужними центрами організації і проведення заходів в інтересах уряду ЗУНР в екзилі та населення окупованих західноукраїнських земель були УНС, Український Народний Комітет і новостворене в 1922 р. Об'єднання Українських Організацій, до якого ввійшли практично всі національні організації і товариства США. Засновано нові українські газети. Активно продовжувало працювати Укрінформбюро, котре, зокрема, налагодило випуск книг про підневільне становище українців у Галичині. УНС організував пересилання заяв до штаб-квартири Ліги Націй, в яких вимагалося відновити незалежність ЗУНР.

Надано допомогу політико-дипломатичним місіям ЗУНР на чолі з Л. Цегельським, І. Боберським, Л. Мишугою, О. Назаруком, які ініціювали протестаційні акції та звернення діаспори до президента В. Гардінга, конгресу США та Найвищої Ради Ліги Націй. Великого політичного резонансу набув візит до Канади і США влітку-восени 1921 р. митрополита А.Шептицького. Завдяки старанням діячів діаспори відбулася його зустріч із президентом США, державним секретарем В. Гюзом, а також з міністром торгівлі Г. Гувером, який займався організацією допомоги країнам Європи і деякий час перебував у Львові. Митрополит виявив себе відданим борцем за українську справу, заявивши державним діячам Канади і США про помилковість рішення Паризької мирної конференції щодо надання мандата Польщі на окупацію Східної Галичини.

Напередодні розгляду в лютому 1921 р. Найвищою Радою Ліги Націй східногалицької проблеми представники американських українців зустрілися з президентом В. Гардінгом і передали йому меморандум стосовно ЗУНР. Спільно з канадською діаспорою організовано вручення протестаційних заяв урядовцям, надіслано сотні телеграм і листів до Ліги Націй, яка таки прийняла резолюцію про те, що Польща є лише тимчасовим окупантом Східної Галичини.

Політичною активністю українців-емігрантів супроводжувалася міжнародна конференція в Генуї 1922 р. На адресу її президії надійшло з-за океану більше 200 петицій і телеграм, які містили протести з приводу польського окупаційного режиму в Східній Галичині й вимагали відновити незалежність ЗУНР. Ця акція була відчутною підтримкою галицької делегації в Генуї в складі Є. Петрушевича і К.Левицького. Водночас упродовж року не вщухали віча та маніфестації українців у містах США і Канади. Успішно пройшла акція збирання коштів на Позичку національної оборони на суму 140 тис. дол., які були надіслані урядові ЗУНР в екзилі. Крім цього, Український Червоний Хрест зібрав пожертви для інтернованих вояків Галицької армії в Чехословаччині, полоненим галичанам у польських концтаборах (майже 20 тис. дол.), на утримання студентів-українців у вузах Чехословаччини. 25,5 тис. дол. зібрано для Українського Горожанського Комітету у Львові, які спрямовано на потреби дискримінованих українців.

Після рішення Ради Амбасадорів у Парижі про передачу Східної Галичини Польщі і саморозпуску уряду Є. Петрушевича ідеї визволення Батьківщини продовжували жити в середовищі заокеанської діаспори. Однією з останніх акцій цього періоду став заклик до утворення 100-тисячного “Січового товариства”.

Узагальнено також заходи радянських і партійних органів і спецслужб УСРР-СРСР з метою розкладу української еміграції. З цією метою спеціальні відділи Комінтерну, маючи серйозне фінансове забезпечення, організували створення Компартії Америки та її Української секції. В Канаді опорою комуністів стало товариство “Український робітничий дім”. За участю Москви та Харкова налагоджено видання комуністичної преси. Активну розкладову роботу серед української діаспори проводив так званий Закордот ЦК КП(б)У. 23 червня 1922 р. Політбюро ЦК КП(б)У схвалило спеціальну постанову про створення “груп української еміграції, які будуть на платформі Радянської влади”.

Підсумовуючи плідну працю української еміграції в США і Канаді в 1920-1923 рр., дисертант відзначив, що саме вона шляхом широкомасштабної морально-політичної, дипломатичної та матеріальної допомоги забезпечила впродовж вказаного періоду активну зовнішньополітичну діяльність уряду ЗУНР в екзилі, сприяла вирішенню східногалицького питання в інтересах українців краю, вплинула на посилення ролі української проблеми в нових міжнародних відносинах у повоєнній Східній Європі.

Висновки

Північноамериканська діаспора була невід'ємною частиною українського народу й історичного процесу України, того національного організму, в якому вона виросла й з якого вийшла на чужину. Саме цей феномен української еміграції в Північній Америці й зумовив активну морально-політичну, дипломатичну та матеріальну підтримку нею наполегливої боротьби західних українців за своє державно-політичне самовизначення в 1914-1923 рр.

Наприкінці XIX-поч. XX ст. в західному напрямку виїжджало переважно селянство Галичини, Буковини та Закарпаття - тодішніх земель Австро-Угорської імперії. Основними центрами еміграції були США і Канада, причому до першої країни вона була тимчасовою, оскільки мала здебільшого заробітчанський характер, а до другої українці переселялися переважно сім'ями, сталими групами з сіл чи повітів й утворювали на вільних землях національно-культурні колонії. Українці-іммігранти, вкорінюючись у поліетнічне середовище, як правило, стійко зберігали свою етнічну ідентичність, національну самосвідомість, культурні та релігійні традиції і завжди тяжіли до зв'язків з рідним краєм.

Масову еміграцію в Північну Америку спричинили невпорядковані аграрні відносини, відсутність вільної землі і як наслідок - зубожіння значної частини селянства, низький рівень промислового розвитку й урбанізації краю, політичні утиски та національна дискримінація українського населення з боку польської шляхти й австрійської адміністрації. Важливим чинником, який визначив масштаби еміграції, була імміграційна політика урядів США та Канади, зацікавлених у дешевій робочій силі для розвитку промисловості та сільського господарства, заселенні великих вільних необжитих територій.

Зв'язки української діаспори з Батьківщиною напередодні світової війни 1914-1918 рр. були стабільними. Вагомий внесок у їх розвиток робили громадсько-політичні, економічні, культурно-освітні та релігійні структури, насамперед УНС у США та церковні об'єднання. Засобами власної преси, масовими політичними акціями емігранти за океаном активно реагували на події в рідному краї.

Важливою геополітичною обставиною процесу стало те, що Канада з перших днів, а з квітня 1917 р. і США були втягнуті у війну на боці Антанти. Це визначило неоднозначне ставлення урядів цих країн до вихідців з Австро-Угорщини, яка разом з Німеччиною була головним супротивником у війні. Оскільки США два з половиною роки зберігали нейтралітет, емігранти в цій країні змогли здійснити чимало акцій на підтримку визвольної боротьби співвітчизників і для винесення українського питання на міжнародну арену.

Хоча українські організації Канади неодноразово заявляли про лояльність до держави, уряд в роки війни потурав дискримінації українців-іммігрантів: інтернувалися політично ненадійні, посилився наступ на двомовні школи, в результаті чого вони були закриті, суворішою стала цензура преси, скасовано виборчі права. Ці обмеження відмінені лише після закінчення світової війни.