США і еволюція Азіатсько-Тихоокеанської політики Японії

Показати вплив американських зовнішньополітичних доктрин на зміни в азіатсько-тихоокеанській політиці Японії.

Розглянути проблему Китаю в американсько-японських відносинах, проаналізувати сутність японсько-китайського договору 1978 року та показати позицію США і Японії щодо об'єднання КНР і Тайваню.

Охарактеризувати американсько-японські відносини в АТР в умовах загострення “холодної війни” та її припинення у 80-і роки:

- дослідити роль і місце американсько-японського військово-політичного союзу в АТР у постбіполярну епоху;

- виявити особливості підходів США і Японії до проблем миру і безпеки в АТР у 1990-роках;

- окреслити можливості і межі регіональної взаємодії між США і Японією в нових підходах до відносин з Росією, КНР, КНДР.

Об'єктом дослідження є міжнародні відносини в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні в 50-90-і роки ХХ ст.

Предметом дослідження є азіатсько-тихоокеанська політика Японії в контексті взаємовідносин зі Сполученими Штатами Америки.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від створення Сан - Франциської системи міжнародних відносин у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні на початку 1950-х років і до кінця 1990-х років, коли під впливом закінчення епохи блокового протистояння та якісних змін в зовнішній політиці провідних держав АТР, прискорився розвиток регіональної багатополярності.

Географічні межі дослідження.

Географічні кордони Азіатсько-Тихоокеанського регіону мають кілька варіантів визначення.

За одним, до АТР відноситься район, обмежений західним узбережжям Північної та Південної Америки, східним узбережжям Азії та зоною Австралії. За такої інтерпретації в АТР включають і країни Південної Азії. Другий варіант передбачає включення до АТР країн тихоокеанської Азії, США, Канади і зони Австралії та Нової Зеландії. Країни Південної Азії в цьому випадку попадають у перелік країн АТР, але з нього вилучаються латиноамериканські країни.

За третім варіантом, до АТР відносяться азіатські держави від Берингової протоки до Бірми. США, географічно розвернуті до Тихого океану, в акваторії якого знаходиться американський штат Гавайські острови, залишаються найважливішим чинником впливу на азіатсько-тихоокеанську систему міжнародних відносин.

Дисертант, враховуючи американську історичну науково - політичну традицію включати в АТР країни Східної та Південно-Східної Азії, а також Океанію, обмежує дослідження політико-географічним простором країн - центрів впливу в АТР, а саме - Японії, КНР, СРСР (правонаступник - РФ), КНДР, Тайваню, Республіки Корея.

Вихід за ці рамки здійснюється лише там де необхідно показати вплив США на зовнішню політику Японії в усій структурі міжнародних відносин Азіатсько-Тихоокеанського регіону задля більш детального висвітлення деяких аспектів досліджуваної теми. Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першим в українській історіографії дослідженням політики США як чинника впливу на політику Японії в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в наступному:

- розкриті особливості підходів США до укладання мирного договору з Японією після Другої світової війни;

- показана дипломатична “кухня” США в підготовці та підписанні Сан-Франциського мирного договору;

- розглянуто процес створення Сан-Франциської системи міжнародних відносин у АТР, основою якої став американсько-японський військово-політичний союз;

- виділені основні етапи розвитку Сан-Франциської системи;

- простежена еволюція політики Японії в АТР під впливом зовнішньополітичних доктрин США в 50-80-і роки ХХ ст.;

- проаналізовано стан і розвиток американсько-японського військового співробітництва та його вплив на проблеми миру і безпеки в АТР у період “холодної війни” та після її завершення;

- розкрита позиція США і Японії щодо проблем об'єднання КНР і Тайваню, КНДР і Південної Кореї;

- встановлено, що саме політика США як дія зовнішнього чинника обумовила значною мірою позицію Японії щодо проблем миру і безпеки в АТР в постбіполярному світі;

- виявлені нові тенденції та пріоритети в політиці США і Японії щодо Росії, КНР і КНДР після закінчення “холодної війни”.

Теоретичне і практичне значення дисертації зумовлюється його науковою новизною та актуальністю. Наукове осмислення політики Японії в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні та впливу на неї Сполучених Штатів Америки дає можливість заповнити певну прогалину в історичній науці, використати:

- матеріали дисертації можуть бути використані при розробці нормативних і спеціальних курсів з проблем міжнародних відносин, зовнішньої політики країн Східної Азії та провідних держав сучасного світу;

- напрацьований історичний матеріал, окремі положення та висновки дисертаційного дослідження для підготовки узагальнюючих наукових праць і підручників з історії зовнішньої політики Японії та США, а також міжнародних відносин в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

На основі матеріалів дисертації автором були підготовлені розділи до курсу “Новітня історія країн Азії та Африки” та спецкурси з “Історії міжнародних відносин”, що читалися у вищих навчальних закладах м. Миколаєва.

Крім того, прикладне значення дисертації для дипломатії України визначається необхідністю повнішого розуміння історії та перспектив розвитку міжнародних відносин у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні та зовнішньої політики головних суб'єктів міжнародного життя в цьому регіоні.

Апробація результатів дисертації. Основні наукові положення дисертації були оприлюднені на цілому ряді наукових зібрань істориків; у виступах на міжнародних, республіканських і вузівських наукових конференціях, у тому числі, на міжнародній науковій конференції “Історична наука: проблеми розвитку” (м. Луганськ, Східноукраїнський національний університет імені В. Даля, травень 2002 р.), на міжнародній науковій конференції “Україна - США - Японія у ХХІ столітті: історичний досвід взаємодій та перспективи співробітництва” (м. Миколаїв, Миколаївський державний педагогічний університет, вересень 2001 р.), на міжнародній науково - методичній конференції “Заселення Півдня України: проблеми національного та культурного розвитку” (м. Херсон, Херсонський державний педагогічний університет, травень 1997 р.), на щорічних науково - методичних конференціях “Могилянські читання” (м. Миколаїв, Миколаївський державний гуманітарний університет імені Петра Могили, вересень 1998 р., вересень 1999 р., вересень 2000 р., вересень 2002 р.).

Дисертація обговорена на засіданні кафедри міжнародних відносин, історії та філософії Миколаївського державного гуманітарного університету ім. Петра Могили 13 квітня 2004 року.

Публікації. Результати дисертації опубліковано в трьох індивідуальних монографіях (27, 28 д.а.), одному навчальному посібнику (11, 6 д.а.), у 32 наукових статтях в збірках наукових праць, 23 з яких - у наукових фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України (загальний обсяг 11, 15 д.а.) Всього 53,2 д.а.

Структура дисертації відповідає характеру визначених цілей, завдань і предмету дисертаційного дослідження та складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел і літератури (856 найменувань на 56 сторінках). Повний обсяг тексту дисертації складає 459 сторінок.

2. Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дослідження, наукове і практичне значення роботи, сформульована авторська концепція, визначено мету й завдання, об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні й географічні рамки, відображено наукову новизну і значення отриманих результатів, подано відомості про апробацію.

У першому розділі - “Джерельна база та історіографія дисертаційного дослідження” розглядаються та аналізуються документальні джерела, значна частина з яких уперше стала об'єктом спеціального наукового вивчення чи вводяться у науковий обіг. Методологічні засади дисертаційного дослідження ґрунтуються на принципі системності, запровадження якого дозволяє сформулювати цілісне сприйняття процесів розвитку міжнародних відносин у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні в другій половині ХХ століття і забезпечити комплексне бачення як національних інтересів окремих країн АТР, так і всієї міжнародної політики й безпеки в цьому регіоні. На фоні глобальної системи міжнародних відносин, насамперед у їх міждержавному аспекті, ставиться мета створити регіональну модель міжнародних відносин у АТР, синтезуючим елементом котрих є американсько-японський військовий союз, з врахуванням, природних, інших регіональних і глобальних складових. Вивчення регіональної системи міжнародних відносин як цілісного явища можливе на засадах комплексного підходу, що передбачає багатофакторність об'єкта дослідження (дослідження всього комплексу факторів - і суб'єктивних і об'єктивних, внутрішніх і зовнішніх, геополітичних і регіональних, економічних, політичних, воєнних та соціокультурних).

У межах цього підходу взаємовідносини між США і Японією можна водночас розглядати і як складову частину механізму міжнародних відносин у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, і як важливий чинник впливу на минуле біполярне протистояння і на сучасну рівновагу регіональної багатополярності центрів впливу.

Методологічними принципами, якими керувався дисертант під час дослідження, стали також принципи історизму і об'єктивності. Принцип історизму передбачає висвітлення минулого в його історичному контексті, з урахуванням тих змін, що відбувалися не тільки з предметом і об'єктом дослідження, але й з усіма пов'язаними з ним процесами та явищами. Застосування цього принципу дозволяє дослідити як етапи розвитку американсько-японських відносин у контексті Сан-Франциської системи міжнародних відносин у АТР, так і взаємовідносини між регіональними центрами впливу. Окрім того, застосування принципу історизму дозволило виявити тісний зв'язок політики США з динамікою військово-політичного та соціально-економічного розвитку країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, зокрема Японії.

Принцип об'єктивності дозволяє виявити та врахувати всі чинники та умови, що визначили мотиви політики США щодо Японії та еволюцію міжнародних відносин у АТР під впливом американсько-японського військового союзу.

Зазначені принципи реалізувалися за допомогою застосування загально-історичних методів хронологічного, конкретно-історичного, історично-порівняльного, ретроспективного.

Автор проаналізував стан дослідження поставленої проблеми, враховуючи науковий доробок провідних вчених СРСР, відчизняних, російських та зарубіжних істориків й політологів. Дисертантом був вивчений та використаний цілий ряд документальних джерел. Серед американських офіційних публікацій, перш за все, необхідно виділити “Foreign Relations of the United States” - документи Держдепартаменту США. Починаючи з шостого тому за 1947 рік (надрукований у 1972 році) у цій серії розміщуються документи, пов'язані з підготовкою попереднього варіанту мирного договору з Японією. Документи, що свідчили про зміну американської політики щодо окупованої Японії, містяться у томі VI за 1948 рік. Особливий інтерес представляють документи, які стосуються підготовки мирного договору та “Угоди про безпеку” протягом 1950-го року.

В цьому томі надруковано меморандуми, підготовлені провідними спеціалістами державного департаменту з Далекого Сходу Баттервортом і Аллісоном, тексти бесід Джона Даллеса з генералом Дугласом Макартуром та японськими політичними діячами, в ході яких обговорювались дії по “забезпеченню безпеки Японії” та можливості укладення мирного договору без залучення Радянського Союзу та Китайської Народної Республіки. У шостому томі за 1951 рік надруковано документи, що стосуються переговорів держсекретаря США Даллеса з послом Великобританії Олівером Франком, міністром закордонних справ Австралії та Нової Зеландії Г. Спендером, з представниками комітету Сенату США з міжнародних відносин на Далекому Сході, з другим секретарем посольства у Франції Уттером та інші. Двадцять третій том “Foreign Relations of the United States”, що вийшов у Вашингтоні у 1991 році містить документи за 1955-1957 роки про засідання Національної ради Безпеки США, меморандуми бесід Даллеса з міністром закордонних справ Японії Сігеміцу, листи та телеграми держсекретаря та його помічника Робертсона у Держдепартамент Сполучених Штатів Америки. Безпосередньо, питанню повоєнної американської окупаційної політики в Японії присвячено декілька документальних збірників, надрукованих до 1953 року.

Цінним джерелом є нормативно-правові документи США, представлені протоколами засідань конгресу США (Congressional Records), матеріалами опублікованими в бюлетені державного департаменту США (Department of the State Bulletin; State Department Dispatch). Автором вивчені ті з них, які торкаються повоєнної зовнішньої політики США щодо Японії, перш за все, починаючи з квітня 1952 року, коли були ратифіковані мирний договір та договір про “гарантії безпеки”.

Крім офіційних документальних публікацій існує низка документальних видань американських дослідницьких центрів і університетів, в яких розкривається позиція США щодо зовнішньої політики Японії. Вони також використані у дисертаційній роботі.

Всі вони разом дозволяють достатньо послідовно прослідкувати процес розробки та здійснення американської політики стосовно зовнішньої політики і дипломатії Японії в повоєнний період, незважаючи на тенденційний, певною мірою, підбір документів.

Самостійну групу джерел представляють мемуари американських політичних діячів Ф. Рузвельта, Г. Трумена, Д. Бірнса, Д. Макартура, Д. Ачесона. Позиція японських політиків щодо зовнішньополітичних дій адміністрації США на Далекому Сході відображена у мемуарах колишніх міністрів закордонних справ М. Сігеміцу (1943-1945, 1954-1957) та С. Йосіда (1946, 1949-1954 роки).

Значну увагу дисертант приділив ознайомленню з американською науковою періодикою. Позиції тихоокеанських країн, насамперед, Японії відображались на сторінках журналу “Pacific Affairs”. Дискусії, які велися в американських офіційних колах у повоєнний період з питань політики США відносно Японії, знайшли відображення на сторінках “Current History”, “Foreign Affairs”, “Orbis. A Journal of World Affairs”, “Strategic Assessment. Us Security Ghallenges in Transition. Institute for National Strategic Studies”.

Серед японських періодичних видань необхідно назвати два провідні журнали англійською мовою: “Contemporary Japan”, в якому був відведений спеціальний розділ публікації документів, в ньому також друкувалися статті, що розкривали ставлення японців до американської політики в АТР, і “Oriental Economist”, який видається діловими колами та містить цікавий статистичний матеріал і відображає позицію японських урядовців, промисловців. Автор також використав чисельні статті англомовних газет: “The Japan Times”, “The Daily Yomiuri”, “Asahi Evening News”.

Важливе значення для аналізу зовнішньої політики США, Японії, КНР, КНДР, ДРВ у контексті відносин з СРСР, а потім Російською Федерацією, мають документальні джерела Росії, що знаходяться в Москві.

Перш за все, необхідно назвати матеріали архіву Президента Російської Федерації (де, зокрема наведені документи переговорів Й.Сталіна з китайською делегацією) та архіву зовнішньої політики Міністерства закордонних справ Російської Федерації. Автор опрацював і використав документи фондів секретаріату заступника голови Ради міністрів СРСР та міністра закордонних справ В.М. Молотова, заступника наркома закордонних справ СРСР С.А. Лозовського, заступника наркома закордонних справ СРСР А.Я. Вишинського, посла СРСР у Токіо Я.А. Малика, фондів відділу Сполучених Штатів Америки посла СРСР у США А.А. Громико та відділу Японії.

У дисертації використані не тільки матеріали збірників документів з міжнародних відносин та зовнішньої політики СРСР у повоєнний період в АТР, які були надруковані у 1950-х та 1980-х роках, але й новітні роботи, документальні публікації.

Автором також були використані аналітичні матеріали і фактологічні дані журналів “Проблемы Дальнего Востока”, “США: экономика, политика, идеология”, “Мировая экономика и международные отношения”, “Восток”, “Азия и Африка сегодня”, ежегодника “Япония” та періодичної преси.

Не можливо обійти увагою і українську джерельну базу, яка, торкається міжнародних проблем сучасного періоду - від 1991 року до сьогодення. З останніх видань слід назвати збірку документів і матеріалів “Україна на міжнародній арені”, яка містить чимало цікавих документів щодо зв'язків України з країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Неодноразово на сторінках журналів “Політика і час” (виходить з червня 1994 року, засновник - Міністерство закордонних справ України) та “Віче” (виходить з квітня 1992 року, засновник - Верховна Рада України) друкувалися матеріали, в тому числі і документальні, з міжнародних відносин, дипломатії та зовнішньополітичної діяльності України. До джерельної бази можна також віднести документальні додатки матеріалів наукової конференції “ООН і Україна” (до 50-річного ювілею від дня заснування), яка проходила у м. Миколаєві 7 грудня 1995 року.

Певні етапи політики США щодо Японії та деякі аспекти американсько-японських відносин у повоєнний період знайшли відображення в дослідженнях вітчизняних авторів. Для розуміння процесу формування зовнішньої політики США на Тихому океані в цілому після закінчення Другої світової війни і протягом першого повоєнного десятиріччя багато дають дослідження В.П. Ніхаміна, Б.І. Бухарова, Л.М. Кутакова, А.М. Боженко, Л.О. Лещенко.

Зацікавленість до азіатсько - тихоокеанських проблем зросла після публікації нових документів, коли став можливим всебічний аналіз повоєнної американської зовнішньої політики на Далекому Сході взагалі і політики США щодо Японії безпосередньо. З праць цього напряму найбільшу цінність представляють монографії Д.В. Петрова, В.Б. Воронцова, Ю.М. Мельникова, С.І. Вербицького.

В зв'язку з тим, що вивчення еволюції американської політики відносно Японії представляє інтерес не тільки в історичному та політичному аспекті, але й в економічному, то цілком зрозумілим є звернення до досліджень таких російських науковців як: О.І. Дінкевича, С.К. Ігнатущенко, О.М. Шаркова. Вивчення цих робіт допомагає розкриттю передумов і мотивів протиріч між США та Японією впродовж досліджуваного періоду.

Наприкінці 1970-х та впродовж 1980-х років з'являється серія цікавих досліджень, що аналізують розвиток та динаміку американсько-японських відносин. Серед них необхідно особливо виділити роботи В.М. Березіна, В.В. Сєднєва, Р.Ш. Алієва, В.М. Мазурова, Л.М. Кутакова, С.І. Вербицького, А.І. Уткіна.

Аналізу пошукам нової ролі Японії у відносинах із США і в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні на межі ХХ і ХХІ століть в цілому присвятили свої робити О.В. Загорський, С.І. Вербицький, В.О. Кістанов, О.І. Сенаторов, М.І. Крупянко, Є.П. Бажанов, О.Д. Богатуров.

Проблеми формування нової системи міжнародних відносин в АТР та впливу на цей процес таких країн як США, Японія, Китай, держав Південно Східної Азії, знайшли відображення в дослідженнях українських науковців С.О. Шергіна, В. Стадниченка, Б.М. Гончара, М.А. Тарана, Л.О. Лещенка. Змістовними і цікавими є публікації про сучасну зовнішньополітичну діяльність та дипломатію України з країнами Далекого Сходу С.О. Нікішенка., Р.М. Білодіда, В.Ф. Смоленюка, С.О. Шергіна. Ця проблема залишається також у полі зору дисертаційних досліджень, прикладом яких можуть бути роботи М.М. Кирієнка., С.М. Федоренка, М.А. Тарана та інших.

Найбільш чисельний масив досліджень становлять роботи зарубіжних істориків і, перш за все, американських. Серед них, насамперед, необхідно назвати відомого сходознавця Е. Рейшауера, праці якого неодноразово перевидавалися. Характерною рисою, яка притаманна не тільки Е. Рейшауеру, але й більшості американських істориків, є певне перебільшення ролі і значення Сполучених Штатів Америки в соціально - економічних перетвореннях у повоєнній Японії, небажання враховувати внутрішні резерви та можливості, а найголовніше - менталітет японського народу.

Особливе місце серед американських авторів належить дослідникам з Інституту тихоокеанських відносин, а саме - Е. Рос, Т. Біссон, Р. Текстор. Їх праці з'явилися ще в час здійснення окупаційного режиму і відображали погляди тих кіл, які наполягали на послабленні Японії. Але цей напрямок не отримав подальшого розвитку в зв'язку з наступом маккартизму в США і початком “розслідування” діяльності американських вчених, що співпрацювали у журналі “Амерейша” та Інституті тихоокеанських відносин. Протягом майже п'ятидесятирічного періоду з часу окупації Японії в американській історіографії з'явилася чисельна література з питань американсько - японських відносин. Саме цим пояснюється поява ще на початку 1970-х років спеціального бібліографічного довідника, підготовленого вченими Мічіганського університету Р. Уордом та Ф. Шульманом.

У дисертації були використані також праці польських дослідників С. Павлека, В. Горальські, В. Родзінського, індійського науковця К. Раджендра.

Особливий інтерес представляють праці японських вчених Я. Сусуму, Х. Такусіро, Х. Кімура. Викликають науковий інтерес дослідження К. Каваї та М. Кадзіма, в яких своєрідно підіймаються питання формування американсько-японського військово-політичного союзу та головних напрямків зовнішньої політики Японії у 1960 - х роках.

У 1970-х роках з'являється низка досить серйозних, обґрунтованих статей та монографій, в яких розглядаються як позитивні тенденції у відносинах між США і Японією, так і невирішені проблеми зовнішньополітичного, воєнного, економічного характеру. Прикладом можуть бути дослідження О. Сабуро, К. Вакаізумі, М. Йошитсу, Т. Акаха.

Необхідно звернути увагу на колективну монографію Х. Абе, М. Шіндо і С. Кавато, яка вийшла у 1994 році.

Відомі японські політичні діячі, аналізуючи діяльність уряду на головних напрямках внутрішньої та зовнішньої політики Японії, підіймають питання американсько-японських відносин від Сан-Франциського мирного договору (вважаючи, що він сприяв тому, щоб Японія була “постійною американською військовою базою в Східній Азії”), військового союзу США та Японії 23 червня 1960 року (був автоматично продовжений у 1970, 1980, 1990 роках) до проблем співвідношення збройних сил США, Росії, Китаю, Великої Британії, Франції та Японії. Досить цікавою та оригінальною є монографія (була надрукована у 1996 році) Й. Ногучі та К. Йамамура. Японські дослідники торкаються політичних та економічних аспектів американсько-японських відносин. Особливу увагу автори приділили діяльності адміністрації Б. Клінтона на шляху “повної капіталізації”.

Сполученими Штатами своїх зовнішньо - економічних відносин не тільки з Японією, але й з іншими провідними країнами світу. На переконання дисертанта, аналіз джерельної та історіографічної бази свідчить, що окремі аспекти і проблеми запропонованої теми були предметом історіографічного дослідження у вітчизняній і світовій історіографії, проте відсутнє її узагальнююче, комплексне дослідження. У той же час взаємовідносини США і Японії у вирішенні азіатсько-тихоокеанських проблем заслуговують на дослідження як наукової теми, що забезпечена в достатньому обсязі фактичним матеріалом.

Другий розділ дисертації “Дипломатія США та формування Сан-Франциської системи міжнародних відносин у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР)” складається з двох взаємопов'язаних між собою підрозділів. У першому з них - „Сан-Франциська конференція 1951 року та її значення у визначенні ролі та місця Японії в АТР” дисертант розглядає головні напрямки дипломатичної боротьби країн - учасниць міжнародного форуму щодо повоєнної долі Японії. Безумовно, дипломатичну невдачу СРСР можна пояснити тим, що деякі радянські пропозиції не відповідали тогочасним реальностям. Так, не варто було вимагати негайного виведення американських військ з Японії, бо, "втративши" Китай після революції 1949 року американці вважали своїм головним завданням зберегти свої бази на японській землі, щодо територіальних проблем, то й у цьому плані радянська сторона занадто захопилася своєю "трактовкою" існуючих протиріч, що призвело до того, що США, як і багато інших країн учасниць конференції, відверто ігнорували пропозиції СРСР, радянські представники були просто не готові до дипломатичних дискусій, якщо "зверху" надходив відповідний наказ. Відмовившись від підписання документа, СРСР не використав шанс встановити нормальні, юридично оформлені японсько-радянські відносини. Така позиція Радянського Союзу і недоліки Сан-Франциського договору сприяли підписанню американсько-японського Договору безпеки, що переконливо свідчив про формування воєнно-політичного союзу між США та Японією. В умовах посилення протиборства між СРСР і США за вплив у Східній Азії, зокрема, в корейській війні 1950-1953 рр., Сан-Франциський мирний договір з Японією став важливим чинником формування нової системи безпеки для США в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Другий підрозділ - “Діяльність американської дипломатії в створенні Сан - Франциського порядку” є логічним продовженням попереднього, оскільки процес нормалізації відносин з Японією був головною ланкою в ланцюзі зусиль США в зміцненні своїх позицій в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні та в намаганнях створити тут сприятливий “баланс сил”. Сан-Франциський мирний договір хоч і був надзвичайно важливим актом у розбудові США нових міжнародних відносин у АТР, усе ж був лише одним із низки стратегічних задумів Вашингтона. Для створення системи міжнародних відносин навколо Сан-Франциського мирного договору необхідно було не тільки сильніше “прив'язати” Японію до зовнішньої політики США, але і нормалізувати відносини між Японією та країнами АТР, які стали жертвами японської агресії, змусити ці країни дотримуватися зовнішньополітичного курсу США.

Адже багато азіатсько-тихоокеанських країн досить насторожено сприймали думку про повернення Японії до “нормального” стану, побоюючись відродження її могутності та майбутньої агресії. Автор зазначає, що Сан-Франциську систему необхідно розглядати не тільки як систему договорів між Вашингтоном і Токіо, але й як систему міжнародних взаємовідносин між США, Японією, Південною Кореєю, КНДР, Китайською Народною Республікою, Тайванем, СРСР (Росією) та іншими країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Таким чином, можна зробити висновок, що Сан-Франциська система, або Сан-Франциський порядок міжнародних відносин є сукупність створених під егідою США двосторонніх і багатосторонніх військово-політичних союзів, що охоплює країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Сан-Франциський мирний договір і Договір безпеки, що заклали правове підґрунтя для підпорядкування й утримання Японії у фарватері американської зовнішньої політики, стали символом домінування США в системі міжнародних відносин в АТР, зокрема, в організації “колективного” протистояння комуністичним режимам СРСР, КНР, КНДР, ДРВ.

Закінчення “холодної війни” і розпад Радянського Союзу стали важливими чинниками впливу на Сан - Франциську систему, яка перестала відігравати роль “класового” супротивника Росії, Китаю, КНДР, ДРВ. У 1990-і роки правлячі кола США виходили з того, що в АТР, як і в Європі, збереження й зміцнення системи союзів, яка склалася в роки “холодної війни”, дають США можливість діяти на світовій арені більш ефективно, аніж з опорою лише на свої власні сили. Саме тому збереження Японії в сфері стратегічних інтересів США залишається важливою американською метою в АТР. Збереження Сан-Франциської системи навіть в умовах відсутності біполярного протистояння залишається актуальним для США і для Японії.

У третьому розділі дисертації ”США і еволюція азіатсько-тихоокеансьої політики Японії в 1950-1980-х роках”, що складається з чотирьох підрозділів, аналізується подальший розвиток стратегічного партнерства та вдосконалення американсько-японських відносин в АТР.

“Трансформація американсько-японського військово-політичного союзу від підпорядкованості та залежності Японії до стану взаємозалежності двох держав” розглядається у першому підрозділі. На думку дисертанта, повоєнну зовнішню політику Японії, незважаючи на складну еволюцію, яку вона перетерпіла за півстоліття, можна розглядати як єдине ціле. Незмінність, а можливо, й, певною мірою, передбачуваність японської дипломатії в цей період визначалась її достатньо суворим дотриманням двох головних принципів: стратегічної орієнтації на Сполучені Штати та підлеглості зовнішньополітичного курсу загальнодержавній меті забезпечення міжнародних ринків для економіки Японія, зовнішня політика якої змогла добре засвоїти як позитивні, так і негативні уроки минулого. Поразка у війні надовго вилікувала країну від комплексу “великої держави”. Японці виходили з реалістичної оцінки існуючих політичних та економічних можливостей. Економічні плани фактично були позбавлені ідеологічного фактору й мова в них йшла не про поновлення колишньої величі, а перш за все, про забезпечення майбутнього.

Не буде великим перебільшенням сказати, що повоєнна політика Японії розвивалася в міцній залежності від відносин із Сполученими Штатами. В обмін на гарантії США обороняти Японію та забезпечення її вільного доступу на американський ринок, своєрідний “дозвіл” на кореговане проведення зовнішньої політики фактично було передано Вашингтону. Можливі збитки національної гідності, які були нанесені цією політикою, компенсувалися економічно та політично вигідними для Японії діями США. Певну роль у розробці такої спрямованості зовнішньої політики, безумовно, зіграла й ізольованість Японії, для якої довгі роки єдиним значним зовнішньополітичним партнером залишались Сполучені Штати.

Повоєнні відносини між двома країнами пройшли складну еволюцію від диктату американського окупаційного періоду, підпорядкованості та підлеглості Японії до стану взаємозалежності. Обсяг відносин і, перш за все, переплетіння торговельно-економічних та фінансових інтересів, визначає серйозність і гостроту японсько-американських протиріч, але водночас і готовність лідерів двох країн до уникнення можливих конфліктів. Формування японської повоєнної політики щодо США так або інакше пов'язане практично з усіма напрямками її дипломатії, політикою в області оборони і, значною мірою, зовнішньополітичною діяльністю.

В другому підрозділі “Доктрина Ніксона" і міжнародні відносини в АТР” дисертант виходив з того, що проголошена президентом Річардом Ніксоном у 1969 році так звана “гуамська доктрина” виходила з концепції “багатополярності” світу, відповідно до якої глобальна ситуація та обставини в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні оцінювались як своєрідний баланс сил між п'ятьма центрами - Сполученими Штатами Америки, Західною Європою, Японією, Радянським Союзом та Китайською Народною Республікою. Залучення Японії до балансу сил будувалося не на збереженні близьких і заснованих на залежності від США відносин, а на спробі розглядати її в якості одного з центрів сили, що було несподіванкою, насамперед, для самої Японії. Країна, що звикла сприймати себе в ролі молодшого партнера, не поспішала виходити у світ великої політики.

Початок виведення американських військ з Азії, так зване “шокування Ніксона”, без консультацій з Токіо яскраво свідчили про тимчасове зниження ролі Японії в американській політиці; сумнів, що з'явився в японських політиків щодо готовності США виконувати свої союзницькі зобов'язання, все це ставило питання про майбутнє американсько-японських відносин. Отже, підводячи підсумки розвитку американсько-японських відносин у другій половині 1950-х., на початку 1970-х років, необхідно зазначити, що стратегічна зовнішня мета Сполучених Штатів - зменшити ослаблення ролі США у світі за допомогою вдосконалення міцного воєнно-політичного, економічного союзу з одним із “провідних центрів” з Японією, була досягнута. Не можна сказати, що це далося Сполученим Штатам легко, зовнішньополітична доктрина США щодо країн АТР була фактично прийнята 7 грудня 1975 року і передбачала, перш за все, забезпечення міцних позицій США у басейні Тихого океану. По-друге, в основі азіатсько-тихоокеанської політики знаходилося збереження американської військової присутності в регіоні. По-третє, незмінним залишився курс на зміцнення багатосторонніх зв'язків США з найбільш важливими і життєздатними союзниками і, насамперед, з Японією.

У третьому підрозділі “Проблема Китаю в американсько-японських відносинах. Японсько - китайський договір 1978 року” стверджується, що Японія - найбільший союзник США в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, була змушена будувати свої відносини з Китаєм, приймаючи політику США за основу. Американсько-японський союз є внеском не тільки в безпеку Японії, а також і в стабільність в АТР. Японія змушена повністю усвідомлювати ту міжнародну роль, яку вона відіграє в системі безпеки в Східній Азії як наслідок союзницьких відносин з США. В додаток до створення політичної атмосфери щодо внутрішнього становища Японії, що посилює цю роль, Японія мусить активно підтримувати будівництво відносин США і Китаю як дружній “аутсайдер”. В майбутньому, якщо Китай прийде до визнання Японії як рівного партнера, стане можливим будівництво більш взаємовигідних японсько-китайських відносин. До того часу найкращим курсом для Японії може бути наполегливе проведення постійного діалогу, націленого на розвиток взаємовигідних відносин з Китаєм при збереженні пильної уваги до розвитку відносин між США і Китаєм. Швидке, за історичним виміром, розростання сфери домінування “Великого Китаю” зустрічає опір у Японії, лідери якої змушені шукати разом з США міри для нейтралізації спроб Пекіна домогтися для себе односторонніх стратегічних переваг у Східній Азії. Майбутня безпека Японії безпосередньо залежить від того, якою мірою їй вдасться захистити себе від загрози з боку Китаю та самій зміцнити позиції в Азіатсько - Тихоокеанському регіоні.

Кожна із зазначених проблем не є принциповою перешкодою на шляху розвитку двосторонніх зв'язків у тих сферах, де інтереси Японії і КНР більше всього співпадають. Як уявляється, ці проблеми будуть зберігатися, хоча б частково, спеціально, як захід маніпулювання ходом розвитку відносин між двома країнами.

Прагнення Китаю до лідерства в Азіатсько - Тихоокеанському регіоні, за даними японських фахівців, знайшло відображення в "стратегії трьох трикутників". Цією "стратегією" передбачався сценарій розвитку "відносин взаємозалежності":

- на початковому етапі - у "малому трикутнику": КНР - Гонконг - Тайвань;

- потім "співробітництво у середньому трикутнику": КНР - НІК (нові індустріальні країни - Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Південна Корея) - АСЕАН (враховуючи Малайзію, Індонезію, Таїланд);

- "співробітництво у великому трикутнику": КНР - Японія - США.

Виходячи з цієї "стратегії", Китай може взяти на себе провідну роль у Східній Азії, але вже без участі Японії.

Необхідно підкреслити, що США залишаються безумовним лідером у формуванні системи безпеки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, але і Китай є одним із найвагоміших учасників цього процесу. Японія, з іншого боку, є найбільш надійнішим і могутнім союзником США у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, але в розвитку своїх відносин з КНР змушена прислуховуватись до побажань американської політики щодо Китаю. Для Японії є характерним прояв зваженості в розбудові відносин співробітництва з Китаєм. В той же час, її внутрішньополітична діяльність у справі збереження миру та стабільності в регіоні, передбачає дотримання нею тієї міжнародної ролі, яка визначається альянсом із Сполученими Штатами Америки, з одного боку, а з другого, наявністю могутнього Китаю, котрий впливає на всі регіональні процеси.

У четвертому підрозділі “Адміністрація Р. Рейгана і японська політика в АТР у 1980-х роках” дисертант прийшов до висновку, що починаючи з середини 1980-х років особливо в японських політичних колах почав посилюватись настрій невдоволення залежним від Вашингтона становищем країни, неадекватністю її ролі у міжнародному співтоваристві, внеску в світову економіку. Нова ситуація вимагала від політичної еліти Японії пошуку для країни моделі іншої поведінки на міжнародній арені, активізації діяльності японської дипломатії. До порядку денного відносин США та Японії у роки президентства Рональда Рейгана було включено комплекс питань: яке місце в новій моделі займуть американсько-японські відносини, якою буде доля Договору безпеки і якими засобами у майбутньому буде здійснюватись національна безпека Японії?

Здавалося, Японія дуже близько підійшла до перегляду відносин з Сполученими Штатами Америки.

Більше того, стійкість японсько-американського партнерства стала умовою стабільності світової економіки в цілому, неконфліктного розвитку політичної ситуації в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Ці обставини вимагали від японських політиків обережності в тому, що торкалося відносин з США. Вони не могли наважитись на подолання "дуалізму" в становищі країни, яка виступає одночасно і в ролі економічної супердержави, і в другорядній ролі партнера Вашингтона в військово-політичному альянсі. Дилема уявлялася у конкретній ситуації для Японії 80-х років практично нерозв'язаною: вона не змогла, подолавши "залежну" роль у стратегії Сполучених Штатів Америки, зайняти гідне місце у світовому співтоваристві та забезпечити повну самостійність своєї зовнішньої політики.

Важливого й узагальнюючого значення в даному дискурсі набуває четвертий розділ дисертації - “США і Японія в системі міжнародних відносин у АТР у 1990-х роках”, який складається з чотирьох підрозділів. Перший з них - “Зміцнення американсько-японських воєнного співробітництва “ відтворює проблему японської зацікавленості у збереженні військово-політичного союзу з США на майбутню перспективу. Звертає увагу той факт, що проблеми військового союзу США з Японією не обмежуються тільки боротьбою Токіо за отримання більшої незалежності в межах стратегічного партнерства. Вони вміщують цілу низку практичних питань, серед яких важливе місце займає питання невідрегульованості механізму координації дій між армійськими підрозділами США і силами самооборони у випадку виникнення збройних конфліктів у регіоні. У 90-ті роки ХХ століття такий погоджений механізм управління спільними військовими діями так і не було створено.

В мирний час координація і синхронізація дій обох військових угрупувань здійснюються в межах комітету планування - Bilateral Planning Committee (BPS), до складу якого входять представники УНО Японії та начальники військових баз США на її території. Цей підрозділ підпорядковується японсько - американському підкомітету з оборонного співробітництва - Japan - U.S. Subcommittee on Defense Cooperation (SDC), на чолі якого стоять міністри оборони та міністри закордонних справ Японії та США. Разом з тим, для воєнного часу такий орган відсутній, хоча його необхідність безперечна, в першу чергу, для політичних кіл Японії, які інакше, ніж американське керівництво, можуть оцінювати стан "небезпеки" або "надзвичайну ситуацію" в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, напрямок та характер її розвитку, вплив на національну безпеку і, відповідно, приймати різні рішення з локалізації конфлікту.

Аналізуючи питання, винесені до другого підрозділу “Концептуальні підходи Японії та США до двосторонніх взаємовідносин у АТР: спільне та особливе в пошуках нової моделі безпеки”, здобувач прийшов до висновку, що в залежності від того, яку остаточну форму - монополярну або багатополярну - прийме нова модель світоустрою у XXІ столітті, керівництво Японії буде враховувати при формуванні політики національної безпеки деякі фактори, які впливають на стабілізацію стратегічного поля навколо неї. По-перше, безпека Японії буде безпосередньо залежати від характеру відносин між США і Китаєм у новому світовому порядку. В Японії добре відома точка зору, згідно якої перша чверть XXІ століття, можливо, позначиться китайсько-американською війною в басейні Тихого океану. Дійсно, наприкінці XX століття можна було спостерігати підвищену активність Пентагона щодо зміцнення стратегічних позицій США на Тайвані, Філіппінах та і в самій Японії. Разом з тим, бурхливий розвиток Китаю на фоні політичних успіхів у зв'язку з возз'єднанням з Гонконгом перетворює його не тільки в економічну державу “номер один” у Східній Азії, але й у військову наддержаву, незалежно від того, в якому напрямку Китай буде використовувати свою військову могутність. По-друге, безпека Японії при новому світовому порядку буде залежати від того, хто з великих країн зуміє швидше заповнити “вакуум сили” в Східній Азії, що виник у регіоні після зламу біполярної структури. Справа в тому, що інтеграційні процеси, які розпочалися у 2002-ому році, в напрямку об'єднання двох Корейських держав, прискорена модернізація збройних сил Китаю, спроби Росії відновити втрачений після “холодної війни” вплив на Далекому Сході стимулювали правлячі кола Японії скоріше визначити своє місце в новому розподілі сил у Східній Азії. У плані забезпечення безпеки керівники Японії виходили з того, що боротьба, яка розгорнулася в цьому регіоні на межі XX-XXІ століть “за місце під сонцем”, безумовно, приведе до нового витка гонки озброєння, і таким чином, вирішальне значення буде мати питання про модель майбутнього світоустрою, яка буде спроможною гарантувати Японії стабільність стратегічного поля, або підштовхувати її до прискорення військових приготувань. По-третє, безпека Японії при новому світопорядку буде залежати від того, наскільки, перш за все, Росія зуміє відстояти не тільки свої позиції великої країни, але й свою незалежність і суверенітет, зберегти стабілізаційний потенціал великої держави.

У третьму підрозділі - “Корейський вузол конфліктних протиріч у планах США та Японії” стверджується, що "корейська проблема" перетворилася на один із застарілих і тривалих серед регіональних конфліктів. Його характерною рисою є те, що протягом всього часу зберігається висока ступінь напруженості, яка серйозно ускладнює міжнародну ситуацію на Далекому Сході. Необхідно зауважити, що процес врегулювання японсько-північно-корейських відносин, створення режиму транспарентності на Корейському півострові деякою мірою ускладнюється неспівпадінням позицій з цього питання між Японією та Південною Кореєю. Сутність негараздів зводилася до того, що Сеул переслідував в кінцевому рахунку мету об'єднання країн і навіть розробив спеціальну програму міжкорейського співробітництва під назвою "Сонячне світло", але Токіо, в першу чергу, був зацікавлений в нерозповсюдженні ядерної зброї на Корейському півострові, в припиненні виробництва та експорту стратегічних ракет північнокорейського походження, в нормалізації відносин з КНДР. Доводиться визнати, що у 1990-ті роки японський уряд під тиском Сполучених Штатів Америки намагався "будувати мости" у відносинах з північно-корейським керівництвом, регулярно подавав йому сигнали, що свідчили про його готовність піти на розширення торговельно-економічних, технічних та фінансових зв'язків з КНДР, демонстрував готовність нормалізувати двосторонні відносини. Проте, з боку Південної Кореї, Японія зустріла досить прохолодну реакцію, яка проявилася в деяких недружніх відносно неї акцій. Разом з тим, складається враження, що Токіо не мав іншого виходу, крім того, щоб наполегливо продовжувати свою превентивну дипломатію, бо керівництво Японії, як і раніше, зберігало зацікавленість у мінімізації загрози нападу з боку КНДР та в найскорішому встановленні заходів довіри на Корейському півострові.

У четвертому підрозділі “Американський чинник у взаємовідносинах Японії й Росії” дисертант виходив з того, що відносини з Росією для японської зовнішньої політики завжди залишалися однією з найбільш складних проблем.