Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Державно-соборницька ідея в практиці українських суспільно-політичних сил еміграції та на західноукраїнських землях (1920-30-ті рр.)

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Дробот Іван Іванович

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України факультету української філології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

Офіційні опоненти: - доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Євтух Володимир Борисович, декан факультету соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

доктор історичних наук, доцент Тюрменко Ірина Іванівна, доцент кафедри українознавства Національного університету харчових технологій;

доктор історичних наук, професор Шевчук Василь Петрович, професор кафедри історії Київського славістичного університету Провідна організація - Інститут історії України НАН України, відділ історії культури українського народу

Захист відбудеться "23" вересня 2002 р. о 10.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.349).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий "6" серпня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент О.І. Божко Загальна характеристика роботи

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається із вступу, восьми розділів, висновків, бібліографічних посилань і списку використаних джерел та літератури (51 с., 649 позицій). Загальний обсяг дисертації 473 сторінки.

Вступ. Актуальність дослідження. Серед багатьох малодосліджених проблем української історії однією з найактуальніших є історія змагань українців за власну соборну незалежну державу. Відомо, що здавна на заваді природного права українського народу жити у власній державі стояли як внутрішні, так і зовнішні чинники. Зручне геополітичне розташування України, сировинні, людські ресурси, родюча земля постійно робили її територію об'єктом експансії з боку близьких і далеких сусідів.

Однак український народ не мирився з нав'язаним йому залежним становищем, піднімався на боротьбу за своє визволення, за право на національне, політичне і державне самовизначення, за об'єднання українських етнічних територій в єдиній соборній державі.

Вагомі успіхи на шляху реалізації державно-соборницької ідеї були пов'язані з розпадом Російської і Австро-Угорської імперій. Саме тоді ідеал української соборної держави через кілька віків з мрій і сподівань українського народу, з політичних доктрин і концепцій почав набувати реальних ознак. Та через цілий ряд внутрішніх і зовнішніх причин як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру державно-соборницька ідея не була реалізована. Український народ, його етнічні землі знову продовжували залишатися у складі інших держав.

Особливе місце в історії боротьби українського народу за власну незалежну соборну державу займають 1920-30-ті. Незважаючи на величезні фізичні, територіальні, морально-психологічні втрати, український народ, його інтелектуальна еліта не полишали думки про відновлення суверенної держави. У пореволюційний період розвиток державно-соборницької ідеї пов'язувався переважно з діяльністю суспільно-політичних сил української еміграції та сил, які діяли на західноукраїнських землях.

Звернення сучасних дослідників до досвіду боротьби за реалізацію державно-соборницької ідеї у складних обставинах міжвоєнного періоду ХХ століття набуває нині особливої актуальності. З'ясування всіх обставин і факторів, об'єктивне і всебічне висвітлення діяльності українських політичних партій, організацій і рухів, національно-державницьких сил загалом, врахування помилок і уроків минулого має велике значення для сучасного державотворчого процесу, становлення, утвердження і розвитку політичного плюралізму та багатопартійності в суспільно-політичному житті України.

Досліджувана проблема є актуальною не лише з позицій висвітлення боротьби українського народу та його інтелектуальної еліти за втілення в життя державно-соборницької ідеї в короткий історичний міжвоєнний період, а й під кутом зору практики змагань за відродження і утвердження української державності в подальші роки.

Визначена проблема розвитку державно-соборницької ідеї у 20-30-ті роки ХХ століття і боротьби за втілення її в життя не була предметом спеціального системного наукового дослідження, тоді як аналіз існуючої вітчизняної і зарубіжної історіографії приводить до висновку, що вона потребує ретельного вивчення і наукового осмислення. Це диктується, перш за все, необхідністю відтворення історичної правди, очищення української інтелектуальної спадщини від заідеологізованості, штучної політизації, фальсифікацій та спотворень, подолання ще й нині існуючих стереотипів щодо українських суспільно-політичних сил, які в силу обставин опинились в еміграції, та тих, які діяли на західноукраїнських землях. Таким чином, соціальна значущість та недостатнє наукове вивчення проблеми й зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалось у межах наукового напрямку "Теорія та технологія навчання та виховання в системі освіти", що розробляється в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова, затвердженого Вченою радою університету (протокол №5 від 27 грудня 1996 року). У контексті практичної реалізації воно безпосередньо пов'язане з державною національною програмою "Освіта (Україна ХХІ століття)". Робота є логічним продовженням теми "Боротьба України за державну незалежність від Московії у ІІ половині ХVІІ століття", яка виконується на історичному факультеті НПУ імені М.П. Драгоманова (державний реєстраційний номер РК 01000 х 006887).

Об'єктом дослідження є проблема українського державотворення, державно-соборницька ідея у теоретичній і практичній діяльності національних суспільно-політичних сил.

Предметом дослідження є програми, концепції, доктрини, що склали науково-теоретичну й ідеологічну спадщину суспільно-політичних сил української еміграції та західноукраїнських земель у 20-30-ті роки ХХ ст., трансформація державно-соборницької ідеї і практика її реалізації в означений період.

Метою дослідження є системний аналіз процесу трансформації державно-соборницької ідеї в контексті теоретичної і практичної діяльності українських суспільно-політичних сил еміграції та на західноукраїнських землях в 1920-30-ті роки.

Відповідно до поставленої мети визначено основні завдання дослідження:

проаналізувати та систематизувати історіографічну й джерельну базу роботи;

окреслити теоретико-методологічні підходи до вивчення проблеми, змісту, трансформації форм і методів реалізації української державно-соборницької ідеї;

з'ясувати особливості та передумови формування суспільно-політичних сил в еміграції та на західноукраїнських землях, які сповідували державно-соборницьку ідею, що не була повною мірою реалізована внаслідок поразки національної революції в 1917-1920 рр.;

проаналізувати програми, концепції і доктрини українських політичних сил, в основі яких лежала державно-соборницька ідея;

розкрити особливості діяльності українських національно-демократичних сил, партій і рухів у Східній Галичині, Закарпатті та на Буковині по реалізації державно-соборницької ідеї;

українська державна соборницька ідея

осмислити й узагальнити досвід боротьби українського народу за державно-соборницьку ідею в контексті його використання в період розбудови незалежної української держави.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1920-30-ті роки - період всебічного осмислення українськими державно-політичними силами державно-соборницької ідеї, її трансформації і активної боротьби за втілення в життя. Саме в цей період кращі представники української інтелектуальної еліти, перебуваючи під впливом поразки національної революції у 1917-1920 рр., залишились відданими державно-соборницькій ідеї, вони опрацьовували її теоретично і займалися пошуками шляхів практичної реалізації, боролись за конструктивне розв'язання "українського питання".

Географічні межі, в яких розглядається проблема державно-соборницької ідеї, охоплюють, окрім західноукраїнських земель, також і ті країни, в яких існували найбільш впливові осередки української політичної еміграції.

Методологічною та теоретичною базою дисертації є принципи історизму, об'єктивності, діалектичного підходу до складних явищ суспільно-політичного життя. При розгляді процесу трансформації української державно-соборницької ідеї та практики її реалізації автор виходить з того, що основним у їх змісті є побудова української незалежної держави на всіх українських етнічних землях. Йдеться, безумовно, про історичний аспект проблеми, без будь-якої екстраполяції на сучасні територіальні розмежування, визначені міжнародним правом.

Визначення методів дослідження ґрунтується на системному і комплексному вирішенні проблеми, що і зумовило міждисциплінарний науковий підхід. У дисертації проаналізовано та зроблено узагальнення досягнень науковців з окресленої проблеми з історії, соціології, політології, філософії тощо. При підготовці дисертації відповідно до поставлених завдань використовувались історико-проблемний, порівняльно-ретроспективний, проблемно-хронологічний методи, поєднання яких сприяло дослідженню маловідомих аспектів дослідження, подоланню усталених стереотипів, реалізації нових підходів при аналізі й інтерпретації тогочасних подій, вивільненню історичної спадщини від політико-ідеологічних фальсифікацій.

Наукову новизну та теоретичне значення одержаних результатів визначає мета, предмет і завдання самого дослідження, спроба критичного переосмислення низки суперечливих питань історіографії проблеми, історико-теоретичний аналіз подій, фактів, явищ. З нових позицій здійснено комплексне наукове дослідження процесу розвитку державно-соборницької ідеї суспільно-політичними силами української еміграції та на західноукраїнських землях у 1920-30-ті роки. Суперечливі суспільно-політичні явища досліджуються системно. На основі широкого кола джерел, передусім архівних, визначено основні політичні угруповання української еміграції державно-соборницького спрямування за межами України. З державно-соборницьких позицій здійснено поглиблений аналіз програмних документів, концепцій і доктрин основних українських політичних партій, організацій і рухів, які діяли в 1920-30-ті роки. Розширено характеристику умов існування і діяльності українських національно-демократичних сил у Східній Галичині, на Закарпатті і в Північній Буковині по реалізації державно-соборницької ідеї. Більш повно відображено в дисертації розвиток національної свідомості українського населення з урахуванням особливостей суспільно-політичного життя в еміграції та в умовах окупаційних режимів на західноукраїнських землях, відтворено, викликану загостренням "українського питання", еволюцію української державно-соборницької ідеї; показано основні розходження теоретичних обґрунтувань побудови незалежної соборної української держави у політичних програмах українських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів; проаналізовано з державно-соборницьких позицій процес формування консервативно-монархічної ідеології. Уточнено місце і роль націоналістичної концепції у боротьбі за самостійну соборну українську державу, переглянуто тенденційні, однобічні оцінки складних суспільно-політичних процесів міжвоєнного періоду, наявні в науковій спадщині української радянської історіографії. Дослідження виконане значною мірою на документах, раніше недоступних науковцям або ж не використаних ними з суто ідеологічних міркувань.

Особистий внесок автора полягає у з'ясуванні передумов і особливостей формування суспільно-політичних сил в еміграції та на західноукраїнських землях, які сповідували й впроваджували в життя державно-соборницьку ідею; порівняльній характеристиці державотворчої діяльності політичних партій, організацій і рухів в еміграції та на західноукраїнських землях; детальному аналізі змісту та критичному осмисленні програм, концепцій і доктрин, в основі яких лежала державно-соборницька ідея; визначенні особливостей діяльності українських державно-соборницьких національно-демократичних сил, партій і рухів у Східній Галичині, Закарпатті та в Північній Буковині; виявленні спільного й відмінного у поглядах політичних провідників та очолюваних ними політичних угруповань на шляхи, форми і методи реалізації державно-соборницької ідеї; осмисленні й узагальненні досвіду українського народу, набутого у боротьбі за державно-соборницьку ідею.

Практичне значення проведеного дослідження полягає у тому, що його теоретичні положення і висновки можуть бути використані для подальшого вивчення проблеми української державності, а також при створенні узагальнюючих праць з історії України та з історії української державності, національно-визвольного руху українського народу, суспільно-політичних процесів, політичних партій, при підготовці підручників і навчальних посібників для вищих та середніх навчальних закладів.

Зміст, основні положення і висновки дисертації впроваджуються автором та професорсько-викладацьким складом кафедри історії України НПУ імені М.П. Драгоманова при читанні курсу "Історія України".

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації апробовані автором у одноосібній монографії "Трансформація української державно-соборницької ідеї (1920-30-ті роки)", у колективній монографії, 3-х брошурах, 21 статті у провідних наукових фахових виданнях, затверджених переліками ВАК України, загальним обсягом понад 58 др. арк. З темою дослідження пов'язані також праці, опубліковані дисертантом у співавторстві в одній монографії, чотирьох навчальних посібниках та брошурі загальним обсягом понад 16 др. арк. Основні положення й частина матеріалів дисертації оприлюднені у доповідях і повідомленнях на 18 наукових і науково-практичних конференціях, зокрема "Українознавство і гуманізація освіти" (Дніпропетровськ, 1993); "Українська мова в процесі національно-культурного відродження України" (К., 1993); "50 років перемоги над фашизмом: наслідки та уроки" (К., 1995); "Державність і духовність" - до 130-річчя від дня народження М.С. Грушевського (К., 1996); "Українська соборність: ідея, досвід, проблеми" (До 80-річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р.) (К., 1999); "Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми історії і політології" (К., 2002); на звітних науково-практичних конференціях викладачів Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова в 1993-2001 роках та ін.

Основний зміст дисертації

У першому розділі "Історіографія проблеми та джерельна база дослідження" викладено результати аналізу вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, названо джерела, використані для виконання поставлених завдань. Визначено, що радянська історіографія, заангажована на кон'юнктурних політичних та методологічних засадах і принципах, розглядала досліджувану проблему з абсолютизованих класових позицій. Праці дослідників із наукових центрів зарубіжної україніки не були доступними для вітчизняних істориків, тому наукові досягнення з досліджуваної проблеми, здійснювані вченими української діаспори, постійно піддавались нищівній критиці у традиційному для радянської історіографії дусі, характеризувались і оцінювались як "буржуазно-націоналістичні".

Важливою складовою історіографічного огляду є аналіз літератури про політичну еміграцію, діяльність політичних партій, організацій і рухів за межами України, провідники яких чимало зробили у справі опрацювання концепцій, доктрин, платформ. Головним у їх змісті були плани реалізації державно-соборницької ідеї, зумовлені такими головними чинниками: поразкою української революції 1917-1920 рр., знищенням зовнішніми мілітарними силами української державності. Це й спонукало політичних емігрантів до обґрунтування з історичної точки зору права українського народу на власну незалежну соборну державу. У своїх пошуках вони спиралися на досягнення вітчизняної та зарубіжної історико-політологічної науки.

Радянські автори лише у 1920-30-ті роки, у період так званої "українізації", приділяли певну увагу питанням діяльності української політичної еміграції, побіжно торкаючись окремих аспектів досліджуваної проблеми.

Першими дослідниками діяльності політичних партій, які з відомих причин перенесли свою діяльність за межі України, були власне самі учасники подій, провідні діячі цих партій, члени українських урядів, державні і громадські діячі. Частина цих авторів, висвітлюючи власну діяльність, певною мірою намагались реабілітувати себе за поразку української національної революції, заявити про пріоритетність програм, доктрин та концепцій партій, які вони представляли. У цих працях міститься чимало цінного фактологічного матеріалу, а їх вихід можна вважати першим кроком до наукового вивчення проблеми. На особливу увагу заслуговують праці В. Винниченка, П. Гайдалемівського, Н. Григоріїва, М. Грушевського, М. Шаповала та ін.

Вагомий політичний напрямок у емігрантському середовищі складали українські робітничі соціал-демократи. Провідники УСДРП, І. Мазепа, П. Феденко, Б. Мартос, рішуче відкидаючи радянську форму влади і диктатуру пролетаріату, висунули концепцію демократичного соціалізму як основи майбутньої незалежної соборної держави європейського зразка.

Державно-соборницька ідея посідала також важливе місце у теоретичних напрацюваннях та в практиці українських консерваторів, які у міжвоєнний час пропагували різновид державності у формі трудової монархії. Важливими з огляду на досліджувану проблему є праці М. Гетьмана, А. Монтрезора, І. Мірчука, О. Скорописа-Йолтуховського, М. Тимофіїва, що увійшли до окремого збірника статей. Теоретична спадщина ідеолога монархічної ідеї В. Липинського аналізується у працях Д. Дорошенка, В. Кучабського, О. Назарука, І. Лисяка-Рудницького, Я. Пеленського та ін.

В останні роки вийшов ряд праць, у яких автори ґрунтовно аналізують вчення В. Липинського та його послідовників. Корисними виявились публікації Ю. Вільчинського, С. Гелея, І. Гошуляка, В. Трощинського та ін.

Науковий інтерес в контексті досліджуваної проблеми становлять праці ідеологів націоналістичної доктрини побудови української незалежної соборної держави - Д. Донцова, В. Мартинця, М. Сціборськог та ін. Історіографія націоналістичної концепції державотворення досить різнобічна - від критики до апологетики праць Д. Донцова та послідовників "інтегрального націоналізму" в цілому. Більшість же авторів відзначають надзвичайно сильний вплив націоналізму на формування нового покоління борців за реалізацію державно-соборницької ідеї.

З проголошенням незалежності України зріс інтерес до націоналістичної концепції державотворення, зокрема до праць її теоретиків, публіцистів, істориків. В останні роки опубліковано ряд досліджень, у яких автори намагалися з'ясувати суть державно-соборницької концепції у трактуванні націоналістичних ідеологів.

Важливе місце в історіографії аналізованої проблеми належить зарубіжній історіографії, зокрема польській, румунській і чехословацькій. В ній відображено місце і роль України в системі міждержавних відносин у міжвоєнний період, характеризуються українські суспільно-політичні сили в т. ч. і державно-соборницького спрямування.

Окрему групу робіт, присвячених державно-соборницькій ідеї у практиці українських суспільно-політичних сил Східної Галичини, становлять публікації П. Бендзі, С. Вітика, Е. Гірчана, М. Лозинського, Г. Піддубного, С. Ткачівського, О. Шумського, В. Юринця та ін. Праці цих авторів мають переважно публіцистичний характер, вони написані з класово-партійних позицій, їм притаманна крайня ідеологічна спрямованість - звеличення ролі Комуністичної партії у суспільно-політичному житті на західноукраїнських землях. Українські національно-демократичні партії, зокрема й соціалістичного спрямування, таврувалися як буржуазно-націоналістичні або фашистські, як такі, що слугували антинародним, буржуазним режимам.

Революційні події на Буковині, становище, що склалося навколо українського питання в цілому, та перебіг подій, пов'язаних з окупацією краю королівською Румунією, частково висвітлені в працях буковинських політичних активістів, публіцистів, вчених - М. Гараса, С. Канюка, М. Кордуби, Г. Піддубного, І. Поповича, О. Поповича, Ю. Сербинюка, В. Сімовича та ін.

Окрему історіографічну групу становлять праці, присвячені подіям, що відбувалися у міжвоєнний період на Закарпатті. Бурхливі процеси, викликані проблемою повоєнного світовлаштування, занепокоєння долею українських земель та їх наступною інкорпорацією до складу інших держав, зокрема передачею Підкарпатської Русі (Закарпаття) Чехословацькій республіці, вже тоді привернули увагу українських і зарубіжних дослідників. Важливе значення для більш повного висвітлення складних перипетій боротьби навколо "закарпатського питання", суспільно-політичного життя у краї, розгортання національно-визвольного руху, гаслом якого була державно-соборницька ідея, мають праці Д. Дорошенка, Л. Мишуги, Й. Камінського та ін.

Події другої половини 1930-х років, особливо проголошення автономної, а згодом самостійної Карпатської України, та її трагічна доля були в центрі уваги як безпосередніх учасників подій, так і широкого кола дослідників, публіцистів, письменників, політичних діячів. Саме тоді було підготовлено і видруковано цілий ряд робіт, які привертають увагу об'єктивним і неупередженим висвітленням суспільно-політичного становища краю, особливо процесу становлення і загибелі автономної Карпатської України. Це, зокрема, праці Я. Оршана, М. Андрусяка, П. Біланюка, В. Витвицького, І. Гриневича, Д. Донцова та ін.

Після приєднання західноукраїнських земель до Української РСР, особливо у повоєнний час, дослідження історії суспільно-політичних процесів в Україні та окремих її регіонах продовжувалось у руслі сталінських догм "Історії ВКП (б). Короткий курс". Праці І. Богодиста, П. Йови, М. Герасимчука, Б. Дудикевича, М. Волянюка, Б. Кухти, О. Швидак, присвячені подіям міжвоєнного періоду у Східній Галичині, мають виразне ідеологічне забарвлення, у них відсутній об'єктивний аналіз історичного процесу, спостерігається перебільшення ролі і значення КПЗУ "як організатора і керівника боротьби трудящих за перемогу соціалізму". Історіографія міжвоєнної історії закарпатського регіону пізніше поповнилась працями С.М. Білака, Г.В. Божук, І.М. Гранчака, В.І. Ілька, С.Ю. Пруниці, В.В. Хайнаса та ін.

Певне пожвавлення наукової історичної думки другої половини 1950-х років незабаром було призупинено, і під впливом політичних змін з другої половини 1960-х - на початку 1970-х рр. розпочався процес реанімації сталінських концептуальних підходів до висвітлення історії радянського суспільства: висвітлення історії України 1920-30-х рр. було під ідеологічним контролем та посиленою увагою партійних органів, в тому числі й на західноукраїнських землях. Питання суспільно-політичного життя, діяльності непролетарських, немарксистських партій, культурно-освітніх організацій, національно-визвольний рух стали основним об'єктом праць, присвячених викриттю "буржуазно-націоналістичної ідеології".

З другої половини 1980-х років започаткувався новий історіографічний період, підготовлений горбачовською перебудовою. У цей час почали інтенсивно заповнюватися "білі плями" історії, стимулювався науковий пошук, що і привело до появи неординарних наукових розвідок. Цьому також сприяли розширений доступ дослідників до архівних фондів, відкриття спецсховищ бібліотек, що дозволило ввести до наукового обігу чимало раніше невідомих фактів, біографічних матеріалів тощо. У цей період було опубліковано ряд праць, які започаткували засади критичного переосмислення сталінізму та спроби аналізу тенденцій політичного розвитку України сталінської доби, в тому числі західноукраїнського регіону.

Після проголошення незалежності України вітчизняними вченими на основі вивчення нових документів і матеріалів, що зберігаються в архівосховищах в Україні та в зарубіжних країнах, критичного аналізу заідеологізованої літератури, застосування сучасних методів і нових підходів почалося переосмислення історичного минулого українського народу, в тому числі багатьох питань досліджуваної проблеми. В наслідок цього, за останні роки з'явилось чимало праць, автори яких з наукових позицій підійшли до висвітлення проблем, пов'язаних з суспільно-політичним життям українського народу, його боротьбою за власну соборну державу. Ґрунтовно висвітлено окремі питання аналізованої проблеми у численних працях сучасних українських дослідників. Це Ю. Алексєєв, М. Болдижар, М. Вегеш, С. Віднянський, Я. Грицак, В. Даниленко, Я. Дашкевич, В. Євтух, О. Зайцев, Л. Зашкільняк, В. Кондратюк, М. Кугутяк, С. Кульчицький, В. Кремень, В. Литвин, І. Піддубний, В. Потульницький, А. Слюсаренко, В. Смолій, В. Солдатенко, І. Соляр, Д. Табачник, В. Ткаченко, І. Тюрменко, М. Швагуляк, В. Шевчук та інші.

Автори відійшли від традиційного, започаткованого радянською історіографією, визначення багатьох проблем історії України, відпрацювали нові методологічні підходи, простежили динаміку еволюціонування процесу української державності. У роботах з урахуванням минулого сформовані нові критерії та оцінки вибору шляхів українського народу до власної держави і досліджені причини, які стояли на перешкоді реалізації найзаповітнішої мрії українців - мати власну незалежну соборну державу.

Політичним явищем у вітчизняній історичній науці в умовах відродження незалежної України став необмежений доступ до історіографічної спадщини української діаспори. За часів радянської доби, коли об'єктивне вивчення історичного минулого українського народу було практично неможливим, українські вчені за межами СРСР зробили значний внесок у висвітлення національно-визвольної боротьби українського народу за власну державу. Праці відомих істориків, політологів Т. Гунчака, А. Жуковського, Б. Крупницького, І. Лисяка-Рудницького, О. Оглоблина, О. Субтельного, О. Шульгіна збагатили історіографію історії України в цілому і наші уявлення про суспільно-політичні процеси на західноукраїнських землях у міжвоєнний період.

Згадані праці далеко не вичерпують переліку публікацій, які стосуються різних аспектів досліджуваної проблеми, оскільки вона є системною і багатоаспектною. Їх виокремлено з ряду інших тому, що вони складають основу історіографічного доробку, який використано при опрацюванні теми. Водночас значна частина робіт хибує недостатнім рівнем вивчення питань, що торкаються теми дисертації, а інколи і фальсифікують або спотворюють суспільно-політичні процеси та історичні явища, характерні для того часу.

Аналіз історіографічних праць свідчить про відсутність узагальнюючих робіт з досліджуваної проблеми, що і дозволяє зробити висновок про важливість і перспективність напрямку історико-політологічних досліджень на основі подальшого аналізу українського державотворення в минулому, його інтенсивного осмислення з подальшою проекцією на сучасні та майбутні державотворчі процеси в Україні.

Джерельною базою дисертації є комплекс архівних матеріалів та опублікованих документів, використаних при написанні дисертації. Особливо цінними виявились фонди Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), утворені на основі багатої колекції документальних матеріалів під умовною назвою "Празький український архів". У фондах ЦДАВО України відклались документи партій, громадських організацій, рухів, партійних фракцій, зокрема, статути, програми, матеріали партійних з'їздів, конференцій, нарад, зборів партійного активу та рядових членів партій, що існували в еміграції. Серед них особливо цінними є резолюції, постанови, рішення про важливі питання партійного життя та міжпартійних відносин.

Найбільшим за обсягом та вмістом документів і матеріалів оригінального походження є фонд "Колекції окремих документальних матеріалів українських націоналістичних емігрантських установ, організацій і осіб" (ф.4465), який нараховує 1131 справу.

Важливе значення для дослідження мали фонди, у яких відклалися матеріали, що належать до перших років перебування української еміграції у країнах Європи - так званого таборового періоду - команди Української бригади в Німецькім Яблоннім, Українського військового табору в Йозефові (Чехословаччина), табору полонених старшин Української Галицької Армії в Тухолі (Польща) (ф.3520, 3521, 3522). Матеріали згадуваних фондів свідчать про політичні уподобання військовополонених, їх розмежування за політичними та територіальними ознаками, проливають світло на культурно-освітню діяльність еміграції.

Окрему групу архівних джерел складають фонди особового походження - провідних українських державних, політичних діячів, лідерів українських політичних партій, рухів, зокрема М. Шаповала, Н. Григоріїва, А. Животка, Д. Ісаєвича, С. Петлюри, І. Мазепи, О. Безпалка, Б. Мартоса, Б. Матюшенка, В. Приходька, Д. Дорошенка, О. Шульгіна (ф.3563, 3562, 3560, 3998, 3809, 3933, 4000, 4453, 3850, 3830, 4186, 3695). В них містяться матеріали, що характеризують ставлення авторів до державно-соборницької ідеї, діяльність по їх втіленню в життя.

Важливим джерелом для дослідження проблеми стали Колекція документальних матеріалів про діяльність українських буржуазно-націоналістичних партій РУП-УСДРП (ф.3805), матеріали Центрального Комітету Української партії соціалістів-революціонерів (ф.4658), Празької групи УПСР за кордоном, 1921-1936 рр. (ф.3911), організації українських націоналістів (ОУН) (ф.3833). Документи цих фондів відтворюють як теоретичну, так і практичну діяльність українських партій за кордоном.

У фондах ЦДАВО України вивчені матеріали, які висвітлюють наукову, культурно-освітню діяльність української еміграції, що суттєво вплинуло на зростання національної свідомості української спільноти, яка проживала у Чехословаччині, Польщі, Німеччині (ф.3859); діяльність Українського вільного Університету (ф.3879), Українського високого педагогічного інституту імені М. Драгоманова у Чехословаччині (ф.3972). Опрацьовані архівні колекції Головної Еміграційної Ради (ф.3534), Міністерства закордонних справ УНР (ф.3696), Народного комісаріату закордонних справ УСРР (ф.4). Серед них особливо корисними стали програмні та ідеологічні документи, звіти про засідання і наради. В останньому серед названих фондів зібраний багатий матеріал, який відображає політику СРСР, Комуністичної партії щодо української політичної еміграції, західноукраїнського населення.

До наукового обігу залучені нові документи державних, політичних громадських структур української політичної еміграції, які діяли на західноукраїнських землях, в радянській Україні, що зберігаються у фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України). У фонді Центрального Комітету Комуністичної партії України зберігається листування організаційно-інструкторського відділу з радянськими дипломатичними представництвами за кордоном. Серед різноманітної інформації, що її надсилали останні, є матеріали про діяльність української політичної еміграції та аналіз емігрантської преси (ф.1). Тут сконцентрована багата колекція документальних джерел, у яких висвітлюється діяльність різних українських політичних об'єднань, зокрема націоналістичного і монархічного таборів у Німеччині (ф.57). Велику цінність становлять матеріали про діяльність західноукраїнських політичних партій та суспільно-політичне становище у Східній Галичині, Закарпатті (ф.6).

Вагомий конкретно-історичний матеріал почерпнуто з фондів архіву Служби Безпеки України (АСБУ). Справи архіву суттєво доповнюють джерельну базу для вивчення політики Польщі у Східній Галичині, діяльності КПЗУ, УВО, ОУН, інших політичних та громадських організацій і об'єднань, що діяли в Західній Україні (Спр.258303, 388369 ф. п., 38869 ф. п., 317280).

Варто зауважити, що для всебічного розв'язання основних завдань дослідження необхідно залучати інформацію з інших джерел.

Суттєвим доповненням до архівних джерел стали збірники опублікованих документів і матеріалів з історії України, суспільно-політичного життя, міждержавних відносин, видані в Україні та за кордоном.

Для написання праці широко використані часописи, періодична преса, матеріали наукових і науково-публіцистичних журналів: опрацьовано українські, радянські періодичні видання і періодика української політичної еміграції та діаспори. Аналіз цих джерел дав можливість глибше осмислити тогочасне суспільно-політичне життя українських політичних сил державницького спрямування за кордоном та на західноукраїнських землях в досліджуваний період.

Важливим джерелом для вивчення проблеми стали мемуари відомих політичних діячів, спогади безпосередніх учасників подій, які аналізуються у дослідженні.

У другому розділі "Українська соціал-демократія в контексті боротьби за державність" досліджується державно-соборницька діяльність Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) в еміграції. Аналізується стан українських суспільно-політичних сил, які під впливом поразки революції знаходились у надзвичайно складному становищі. Значну увагу приділено дослідженню питання про розробку соціал-демократами концепції демократичного соціалізму. На основі вивчення широкого кола документів, спогадів, історіографічної спадщини, що її залишили провідні діячі УСДРП, зокрема І. Мазепа, П. Феденко, Б. Матюшенко, М. Галаган, О. Бочковський, доводиться, що, вийшовши в еміграцію, українські соціал-демократи продовжили боротьбу за соборність українських земель, за демократичний лад майбутньої української держави.

Українські соціал-демократи послідовно дотримувалися концепції демократичного соціалізму, який мав поступово і закономірно вирости з розвиненого капіталістичного способу виробництва. Українські соціал-демократи були переконані, що завдання української революції в нових умовах полягає не в будівництві комунізму, як це заявляли більшовики, а в знищенні залишків феодалізму і переході до капіталізму. Вони вважали, що соціально-економічна система, встановлена більшовиками, не була соціалізмом, а, скоріше, державним капіталізмом, проти якого закликали боротися українських робітників.

Аналізуючи тогочасне суспільно-політичне становище в Україні, соціал-демократи прийшли до невтішного висновку про те, що більшовики, знищивши демократичні засади в суспільстві, обмежили політичні і професійні права робітничого класу. Його визволення від більшовицького поневолення і боротьба за українську демократичну незалежну соборну державу можливі лише під демократичними прапорами і гаслами.

Аналіз соціал-демократичної теоретичної і практичної спадщини показав, що провідні діячі УСДРП чимало зробили для активізації міжнародної суспільно-політичної думки на захист національних і політичних прав українського народу. Вони вважали своїм обов'язком інформувати зарубіжний світ про стан українського питання, звертали увагу світових демократичних сил на тяжке національне і політичне становище українців, що примусово потрапили під окупацію своїх агресивних сусідів. З цією метою українські соціал-демократи налагодили співпрацю з європейськими соціалістичними та соціал-демократичними партіями, брали активну участь у міжнародних зібраннях прихильників соціалістичної ідеї. Вони намагалися переконати європейських політичних, державних діячів у тому, що ігнорування справедливого вирішення українського питання може привести до катастрофічних наслідків у демократичному розвитку європейського регіону.

Під впливом піднесення європейського пролетарського руху, боротьби пролетаріату за свої політичні права, діяльності соціалістичних партій, що сповідували демократичні принципи побудови суспільно-політичного устрою в європейських країнах, українські соціал-демократи, остаточно відкинувши більшовицьку доктрину світової пролетарської революції, диктатури пролетаріату і класової боротьби, переконливо заявили про свою прихильність до ідей демократичного соціалізму, еволюційного реформування буржуазного суспільства, повної національної і політичної рівноправності націй і народів.

Документи свідчать, що з трибуни Соцінтерну, у зверненнях, листах, меморандумах УСДРП рішуче протестувала проти комуністичної диктатури в радянській Україні, засуджувала антиукраїнську політику сталінського тоталітарного режиму, що призвела до масових репресій української інтелігенції, трагедії селянства в роки колективізації та голодомору.

Історичні факти підвели до висновку, що українські соціал-демократи активно вели пошуки духовних, ідейно-теоретичних засад майбутньої незалежної української держави. Спираючись на історичний досвід боротьби українського народу за незалежність, соціал-демократи наголошували, що тривала окупація України, яка в роки національної революції виборола суверенітет і незалежність, але знову була поневолена більш сильними державами, є головною загрозою стабільності і миру в Європі.

У третьому розділі "Ідея незалежної соборної держави українських соціалістів-революціонерів" аналізується діяльність української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), яка в умовах еміграції відстоювала ідеали суверенної соборної держави. У концептуально-теоретичних та програмно-політичних орієнтирах українських соціалістів-революціонерів містились суттєві відмінності від програм інших партій і організацій. В початковий період еміграції головним організаційним напрямком діяльності закордонних соціалістів-революціонерів, які гуртувалися навколо Закордонного комітету, очолюваного відомим політичним, державним діячем, публіцистом, вченим М. Шаповалом, було об'єднання своїх прихильників у Галичині, Волині, Буковині, а також у країнах Західної Європи.

Поряд з піклуванням про внутрішньо-організаційні та ідейно-теоретичні засади партії провідні діячі соціалістів-революціонерів (М. Шаповал, Н. Григоріїв та ін.) багато зусиль доклали до продовження боротьби в Україні за незалежну соборну українську державу. Ідея соборності, самостійності, суверенності України відображена в усіх програмних документах, виступах, зверненнях, теоретичних працях провідників партії.

Здійснений аналіз теоретико-ідеологічних засад програми партії соціалістів-революціонерів дозволив зробити висновки, що основною ідеологічною вимогою політичної платформи есерів було здійснення антибільшовицької національної і соціальної революції в Україні. Провідники партії наголошували, що рушійною силою української революції повинна виступити трудова демократія, яка складалася з селян, робітників, ремісників, інтелігенції, бо саме ці прошарки суспільства створюють матеріальні блага, вони ж складають майже всю українську націю. Особливістю ж української дійсності було те, що, на думку есерів, на українських етнічних землях представники інших націй зайняли провідні позиції в економіці, фінансах, торгівлі, політиці, науці, культурі, адміністрації. Українські есери заявляли, що їх метою є "революційний соціалізм, програма визволення трудових мас, програма побудови селянсько-робітничої трудової самостійної і соборної Української Республіки".

Відстоюючи право українського народу на власну незалежну соборну державу, соціалісти-революціонери рішуче виступали проти Варшавської угоди уряду УНР з поляками, проти Ризького мирного договору між Польщею та радянською Росією, а також проти мирних договорів, санкціонованих учасниками Паризької мирної конференції, за якими українські землі опинились у складі інших держав.

На підставі аналізу політичних документів, розроблених провідниками УПСР, визначено позиції партії щодо становища українського населення на територіях, окупованих Польщею, Румунією і Чехословаччиною, охарактеризовано діяльність партії по створенню бази майбутньої самостійної соборної української трудової республіки на західноукраїнських землях, що мало бути першим етапом визволення всіх українських земель, які знаходилися під окупацією.

Крізь призму нав'язування більшій частині українського населення радянської системи соціалісти-революціонери аналізували діяльність більшовиків у Наддніпрянській Україні, обґрунтовано вважаючи, що в СРСР, в тому числі і в Україні, комуністи будували державний капіталізм. Прогнозуючи майбутній розвиток подій, провідники українських соціалістів-революціонерів цілком реально передбачали, що Радянський Союз мусить розпастися на окремі складові частини, а Україна посяде гідне місце в європейському співтоваристві демократичних країн як незалежна соборна демократична держава.

Задокументовані матеріали свідчать, що провідні діячі УПСР М. Шаповал, Н. Григоріїв зі своїми однодумцями рішуче відкидали ідею федерації з Росією, яку послідовно відстоювали російські політичні сили. На думку українських соціалістів-революціонерів, ця ідея не що інше, як своєрідний продукт російського великодержавного (імперського) мислення. Вона була підхоплена російськими соціалістами, більшовиками, які намагалися реалізувати цю ідею на практиці.

Історичні факти доводять, що провідники українських соціалістів-революціонерів прагнули привернути увагу європейських демократичних сил до справедливого вирішення українського питання, адже європейські політичні чинники повинні зважати на той факт, що від вирішення українського питання залежатиме політичне становище в Європі і у світі в цілому.

Українські соціалісти-революціонери відкидали, на відміну від інших партійних угруповань, орієнтацію на зовнішні сили, намагались згуртувати українські політичні сили навколо ідеї боротьби за українську державність. Провідники есерів, розгорнувши активну політичну діяльність, шукали союзників серед українських соціалістичних партій в еміграції. Однак їх програмова орієнтація на "диктатуру трудових мас", організованих у "трудові ради", будівництво майбутньої "трудової республіки" не сприймалася партіями соціалістичного спрямування, зокрема українськими соціал-демократами, які були прихильниками демократичного соціалізму і виступали проти будь-якої диктатури.

Четвертий розділ "Українські консерватори-монархісти про засади державності" присвячений аналізу політичної спадщини В. Липинського та його послідовників. Зокрема, В. Липинський виступав ідеологом української новітньої консервативної течії, яка у міжвоєнний період трансформувалась у монархічно-гетьманський рух. Ця ідеологія почала формуватися В. Липинським ще в дореволюційний час, але оформилась у струнку теоретичну соборно-незалежницьку концепцію у пореволюційний період. Незважаючи на певну хронологічну віддаленість, його погляди, що формувалися в умовах кризової доби, близькі до суспільно-політичного життя сучасної України.

Організаційне оформлення консервативно-монархістської течії, як свідчить аналіз джерел, історичної літератури, відображається у формуванні ідеологічних засад та діяльності "Українського союзу хліборобів-державників", створеного В. Липинським у Відні в 1920 р. Панівною була монархічна ідея в її національній формі - гетьманаті. До складу Союзу увійшли відомі на той час українські політики - Д. Дорошенко, М. Кочубей, А. Монтрезор, С. Шемет, Л. Сідлецький, О. Скоропис-Йолтуховський та інші однодумці В. Липинського.

Українська держава бачилася В. Липинському та його прихильникам і послідовникам у формі трудової монархії, традиційного українського гетьманату із спадковою гетьманською владою. Гетьман - монарх України - своїм авторитетом повинен обмежувати владу еліти, але і його влада мала обмежуватись законом, який виробить провідна верства від імені всієї нації. На думку В. Липинського, це оптимальна форма правління - "законом обмежена і законом обмежуюча", отже, конституційна монархія.

У працях В. Липинського, передусім у "Листах до братів-хліборобів", сформульована класово-хліборобська домінанта - найважливіша складова частина української трудової монархії як форми державності. Учений був глибоко переконаний, що лише український хліборобський клас міг репрезентувати історичну, культурну й національну традицію і міг бути "дійсно і реально заінтересований в існуванні української держави і до державного будівництва здатний".

В. Липинський та його послідовники прагнули на ідейно-теоретичному рівні обґрунтувати становлення заможного середнього класу як економічної основи майбутньої незалежної соборної української держави. Ця ідея видатного українського мислителя, без перебільшення, є актуальною для нинішнього стану національного державотворчого процесу, адже відсутність міцного середнього класу як важливої соціальної сили негативно впливає на стабільність політичного і економічного розвитку України.

Погляди В. Липинського та його послідовників на питання про роз'єднаність українських земель, що входили до складу різних держав, полягають у тому, що спадковий гетьман як монарх України мав обов'язково сповідувати ідею соборності та прагнути об'єднання всіх українських земель, всієї української нації в єдиній державі.

Ґрунтовні висновки, наведені у "Листах до братів-хліборобів" та інших працях В. Липинського, переконують у тому, що з допомогою зовнішніх сил українську державу збудувати неможливо, оскільки це завжди буде робитись неодмінно у власних інтересах, а не на користь українців.

Роль територіального фактору у формуванні нації, як зазначено у "Листах до братів-хліборобів", полягає у тому, що почуття любові до рідного краю, до своєї землі, географічне оточення, духовна і культурна єдність є важливими чинниками існування нації. Тому для її формування потрібне довге співіснування спільноти на певній території, в одній державі та жагуче свідоме бажання народу мати свою державу і стати нацією.

Консерватори-монархісти були переконані, що українська соборницька національна ідея може зреалізуватись лише за умови патріотизму переважної більшості суспільства. Національний патріотизм вони розуміли як морально-психологічний орієнтир у період перехідного суспільства, як інстинкт самозбереження, як захист від зовнішніх чинників, що намагалися і намагаються підкорити, поділити, розчинити українську націю. З огляду на те, що основою патріотизму є духовність, тому любов до Вітчизни, до своєї землі вони вважали актом духовного самовизначення.

Послідовники гетьманської форми влади у своїй теоретико-політичній діяльності важливе місце відводили питанню зовнішньополітичної діяльності майбутньої соборної, суверенної української держави. В. Липинський прийшов до висновку про доцільність союзу не з більшовицькою, а з демократичною Росією, в якій переможе класократія. З іншими країнами при утворенні української суверенної держави стосунки повинні будуватись на рівноправних засадах.

Безумовно, ідеї українських консерваторів-монархістів певною мірою не позбавлені деякого радикалізму та абстрактності. Однак цінним є те, що В. Липинський і його послідовники прагнули до вироблення оптимальної моделі національної держави, яка відповідала б не лише історичній традиції, але й конкретно-історичним обставинам, соціально-політичній ситуації.

У п'ятому розділі "Державно-соборницька самостійницька ідея українських націоналістів" на підставі аналізу теоретичних праць М. Міхновського, Д. Донцова, М. Сціборського та інших ідеологів українського націоналізму, розглядаються питання формування нового політичного напрямку - націоналістичного, а також головні чинники, що спонукали до його появи - передусім невдоволення певної частини українського громадянства, особливо молодої генерації, яка проживала на західноукраїнських землях та в еміграції у європейських країнах, ліберально-демократичними та соціалістичними моделями суспільно-політичного устрою, що їх намагалися реалізувати представники цих політичних напрямків у період української революції в 1917-1920 рр.

Виникнення радикального руху, яким оголосив себе український націоналізм в 1920-і роки, було зумовлене поширенням на західноукраїнських землях прокомуністичних та радянофільських тенденцій, кризою легального національно-демократичного руху, представники якого не спромоглися запропонувати новітньої національної ідеології і програми, що враховувала б нову реальну суспільно-політичну ситуацію в Європі і у світі в цілому, становищем українського народу, що зазнав національного, політичного і економічного гніту, перебуваючи у складі інших держав.

Нова політична ідеологія, що з'явилася в українській суспільно-політичній думці, постала опозицією існуючим українським політичним партіям, організаціям і рухам, які програли визвольні змагання за українську державність. Тому національно свідома частина населення під впливом ідей, що їх продукувала українська еліта в нових історичних умовах, вбачала в націоналізмі чи не єдину силу, здатну протистояти окупантам українських земель як в Західній, так і в Наддніпрянській Україні.

Зародження і розгортання діяльності патріотичних організацій, провідники яких піднесли ідею боротьби за українську незалежну соборну державу на новий рівень, виявилося у пожвавленні діяльності молодої генерації українських патріотів. У переважній більшості їх ініціаторами виступали учасники визвольних змагань, особливо колишні військовики армії УНР і УГА, які на противагу багатьом політичним лідерам не втратили віри у можливість здобуття власної держави.

Теоретичні та ідеологічні засади Української Військової Організації (УВО), яка очолила радикальний напрямок в суспільно-політичній думці на західноукраїнських землях та в середовищі української політичної еміграції знайшли своє відображення у політичній програмі: "УВО є революційною організацією, якої основним завданням є пропагувати думку загального революційного зриву Українського Народу з остаточною метою створити власну національну самостійну і з'єднану Державу".

Політичні об'єднання "Група української державної молоді", "Союз української націоналістичної молоді", "Легія українських націоналістів", мали на меті боротьбу за українську незалежну соборну державу.

Саме у їх діяльності український націоналізм виявився найбільш поширеним політичним напрямком у суспільно-політичній думці у міжвоєнний період. На особливу думку заслуговує виникнення націоналістичної концепції Д. Донцова, якого небезпідставно вважають одним із засновників українського націоналізму. У багатьох своїх гострих полемічних і дискусійних працях він окреслив шляхи виходу українського народу із пригнобленого становища і побудови ним власної незалежної соборної держави. Політично з-поміж інших виділяється ґрунтовне дослідження під назвою "Націоналізм", у якому Д. Донцов сформулював засади та ідеологію націоналістичного світогляду, визначаючи ряд ознак вольового або чинного націоналізму, висуваючи завдання формування української націоналістичної ідеології, покликаної позитивно вирішити українське питання.