Одночасно з Д. Донцовим теоретичною розробкою націоналістичної ідеології займалися представники молодої генерації українських ідеологів і теоретиків - Д. Андрієвський, В. Мартинець, Ю. Вассиян, М. Сціборський та ін. Розмірковуючи над причинами поразки української революції, вони намагалися дати відповідь на питання, яке хвилювало всю українську спільноту: як вибороти українську самостійну, соборну державу? Як і Д. Донцов, молоді українські аналітики відкидали засадничі принципи ліберально-демократичних і соціалістичних теорій і доктрин побудови української державності і пропагували збройні методи боротьби.

Ідеологи нової політичної течії, окрім теоретичного обґрунтування ідеологічних засад, вдалися до практичного втілення в життя своїх теоретичних положень, створивши у 1929 р. "Організацію українських націоналістів" (ОУН), яка й започаткувала існування нового широкого політичного руху, що обєднав у своїх лавах радикальні елементи західноукраїнської та емігрантської української спільноти. Власне ОУН розглядалась її творцями як альтернатива існуючим політичним партіям, рухам і організаціям. Її провідники в цілому відкидали ідейно-теоретичні і політичні засади, що базувались на ліберально-демократичних та соціалістичних принципах як неперспективні, віджилі, не здатні очолити український народ у боротьбі за власну державу.

Аналіз програмних і статутних положень, рішень і постанов, прийнятих на Першому великому зборі ОУН, засвідчив: націоналістичні провідники вважали, що вирішальним чинником кожної нації є національна ідея, яка у своєму історичному розвитку наділяє націю новим духовним і матеріальним змістом і сприяє подальшому утвердженню нації. Нація - найвища форма людської спільноти - щоб вижити у цьому жорстокому світі, повинна мати суверенну державу, яка є вивершеною формою існування нації. Українська нація повинна піднятися на боротьбу з метою створення "політично-правової організації, означеної "Українська Самостійна Соборна Держава".

Поступово націоналістична ідеологія почала оволодівати певною частиною української спільноти, особливо молодим поколінням, готовим до боротьби за визволення українських земель. Організація українських націоналістів стала важливим фактором суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях та в середовищі української еміграції. Ідеологи націоналізму були переконані, що міжнародна політична ситуація пореволюційної доби вимагає нових радикальних, рішучих і безкомпромісних методів, форм і засобів боротьби за українську соборну державність.

У шостому розділі "Державно-соборницька ідея в суспільно-політичній думці Східної Галичини" увага зосереджена на вивченні питання про боротьбу національно-демократичних сил регіону за його автономний статус, аналізі складної і суперечливої еволюції суспільних настроїв, перебігу політичної боротьби, процесу перегрупування галицьких політичних сил в умовах окупації краю польською державою.

Польський уряд, діставши збройну підтримку Антанти і отримавши мандат на володіння Східною Галичиною та іншими українськими етнічними землями, приступив до їх колонізації, асиміляції національних меншин, у першу чергу українського населення. Цілком вірогідними є позиції окремих партій (Українська радикальна партія, Українська народно-трудова партія) щодо окупаційної політики польських урядових кіл.

Враховуючи особливості міжнародного тогочасного статусу західноукраїнських земель, українські політичні чинники зуміли згуртувати всі національно-державницькі сили для боротьби проти польського окупаційного режиму, з метою надання Галичині автономного статусу. Цю ідею підтримали майже всі українські політичні партії, рухи, громадські організації.

За свідченням документальних джерел, консолідаційні ініціативи лідерів Української радикальної партії, автономістів і незалежної групи Української народно-трудової партії, Української парламентської репрезентації та інших політичних угруповань стимулювали до об'єднання в національно-державницький табір. Платформою консолідації був протест проти ухвали Ради послів держав Антанти, боротьба проти польської окупації, національного, політичного і соціального поневолення, за державну незалежність, соборність українських земель.

Позитивним наслідком консолідуючих зусиль галицьких політичних сил було утворення в липні 1925 р. Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО). Це політичне угруповання, до складу якого увійшли представники національно-демократичних сил, стало найвпливовішою політичною силою в Галичині. "УНДО стоїть на становищі національної єдності всього українського народу та змагає до здобуття Соборної Незалежної Української Держави на всіх українських землях," - заявляли його провідники.

У цей період у Галичині поширювалась і прорадянська орієнтація. Радянофіли завоювали собі прихильників серед певної частини населення західноукраїнського регіону під впливом "українізації" в радянській Україні. Комуністи зуміли підпорядкувати своїм впливом партії лівого спрямування. Навіть в УНДО знаходилось чимало прорадянськи налаштованих діячів. Та все ж радянофільські настрої не стали домінуючими. У протиборстві національно-державницького табору з радянофільським перевагу мав перший. Суспільно-політична думка Галичини виявила велику позитивну силу, продемонструвавши відданість національно-державницькій незалежницькій ідеології.

Українське національно-демократичне об'єднання рішуче відстоювало принцип політичного самовизначення українського населення, домагалося конституційно-парламентського устрою для українських територій, загального, пропорційного виборчого права для українців тощо.

На початку 1930-х років у Польщі спостерігалась тенденція до авторитаризму, обмеження діяльності демократичної опозиції. В наслідок цього почалось переслідування українських політичних сил. Польські власті посилили погроми, здійснювали так звану "пацифікацію" (утихомирення) українського населення, яке на мирилося з окупацією Східної Галичини.

В умовах надзвичайного стану частина національно-демократичних сил, зокрема тих, що очолювали Українське національно-демократичне об'єднання і Українську парламентську репрезентацію, все більше схилялися до пошуку польсько-українського компромісу. Аналіз матеріалів свідчить, що усі спроби українських політиків прихилити польські правлячі кола до позитивного вирішення українського питання у міжвоєнний період не мали успіху, бо вони не бажали йти на політичні поступки і посилювали утиски українського населення Східної Галичини.

Сьомий розділ "Національно-визвольний рух буковинських українців" висвітлює боротьбу українців Північної Буковини за возз'єднання з матірною українською землею. Буковинці, як і українська спільнота в цілому, справедливо пов'язували свої сподівання на національне самовизначення з політичними змінами в Російській та Австро-Угорській імперіях. Однак об'єднанню буковинських українців з українцями інших земель в єдиній державі протидіяли зовнішні сили.

Геополітичні зміни, що відбулися у східноєвропейському регіоні та протидія міжнародних політичних сил вирішенню українського питання, загострили політичні, соціально-економічні процеси, що мали місце в окупованій Румунією Північній Буковині впродовж усього міжвоєнного періоду. Румунська окупація Буковини привела до суттєвих змін у політичній системі, в діяльності політичних партій і в суспільно-політичному житті в цілому. Але ідея єдності українських земель жила і міцніла в суспільно-політичній думці та у свідомості буковинських українців. Це проявлялося в антирумунських виступах, протестах населення, розгортанні діяльності українських громадських культурно-просвітницьких організацій, політичних партій всупереч забороні румунських окупаційних властей. Провідні політичні діячі Буковини Г. Андрущак, А. Артемович, В. Дубчак, В. Залозецький, Л. Когут, К. Кракалія, О. Попович, Р. Ясеницький та ін. розгорнули активну організаційно-політичну діяльність по пропаганді ідеї української державності, позитивного вирішення українського питання.

Політичні партії прагнули пристосуватись до нових, досить складних суспільно-політичних обставин. Деякі регіональні політичні угруповання, не зумівши знайти свого місця в боротьбі, змушені були трансформуватись або й зовсім зникли з політичної арени - Комітет національної самооборони, Українська народно-демократична партія, Українська народна партія.

Характерна риса діяльності буковинського автономізму виявилася у вимогах вирішення національного питання і реалізації природнього права буковинських українців на державне самовизначення, возз'єднання краю з іншими українськими територіями. З подібними гаслами виступала українська секція Інтернаціональної соціал-демократичної партії Буковини (ІСДПБ), Українська національна партія (УНП). Буковинські ж комуністи, їх лідери С. Канюк, С. Галицький, І. Стасюк поряд з пропагандою гасел класової боротьби, диктатури пролетаріату, виступали за утворення єдиної української держави з радянською формою влади. Крізь призму "класової ненависті" буковинські радянофіли, яскравими представниками яких виявились комуністи, нещадно викривали "петлюрівщину", діяльність "українських буржуазних націоналістів" як злісних ворогів українського народу тощо.

Жорстокий окупаційний режим, поширення радянофільських впливів на суспільно-політичне життя краю викликали розповсюдження радикального за своєю суттю націоналістичного руху. Буковинські націоналісти об"єднані в "Легіон українських революціонерів", "Месники України" та інші організації, за прикладом галицької ОУН рішуче виступали за втілення в життя ідеї соборності українських земель, утворення незалежної держави. Їх провідники О. Зибачинський, І. Басараба, Д. Квітковський, П. Григорович розгорнули активну агітаційно-пропагандистську діяльність, досягли значних результатів у вихованні національно свідомих патріотів.

Фактично впродовж усього перебування Північної Буковини у складі румунської держави суспільно-політичне життя краю проходило в протистоянні з окупаційною владою. Українські політичні провідники під впливом національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. продовжували формувати в українського населення стійкі політичні переконання про неминучість утворення української соборної суверенної держави. Безумовно, що реалізувати своє право на самовизначення аж до утворення незалежної держави буковинські українці в тих умовах не могли. Для цього повинні були визріти певні історичні обставини, щоб ідея соборності і незалежності одержала право на життя.

У восьмому розділі "Ідея суверенної соборної держави на українському Закарпатті" аналізується суспільно-політичне життя в Підкарпатській Русі, яка в міжвоєнний період перебувала у складі Чехословацької республіки. Невід'ємною частиною національно-визвольних змагань закарпатських українців було нестримне природне прагнення до об'єднання усіх українських земель, утворення єдиної для всього українського народу незалежної демократичної держави. Переконливим підтвердженням цих прагнень були рішення Всенародного з'їзду українців Закарпаття, який відбувся 21 січня 1919 р. в Хусті. Однак всупереч волі української спільноти, що становила переважну більшість населення краю, Рада послів країн Антанти на основі Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1918 р. включила Закарпаття до складу Чехословацької республіки.

Виходячи з об'єктивного аналізу міжнародного становища України, яке склалося внаслідок програних змагань у національній революції 1917-1920 рр., складної внутрішньополітичної ситуації в Підкарпатській Русі, яка довгий час знаходилась у складі Угорщини, враховуючи неможливість возз'єднання у той історичний момент закарпатських українців з матірною українською територією, входження до складу Чехословацької республіки, - однієї з найдемократичніших європейських країн, - було єдиним реальним і водночас оптимальним варіантом, що відкривав у порівнянні з минулим періодом нові можливості для соціально-економічного й національно-культурного розвитку закарпатців.

Процесу виникнення, кристалізації і подальшого функціонування у регіоні політичних угруповань, партій, громадських об'єднань, еволюції їх поглядів, програм і платформ сприяли політичні умови. Формування регіональних політичних сил зумовилось деякими історичними особливостями політичного характеру, що визначалося слабкою соціальною структурованістю, складністю відносин між різними етносами, нечисленною і недостатньо політично розвиненою місцевою елітою. Зовсім не випадково на Закарпатті активізувались сили, які виступали за інші шляхи розв'язання питання про державну приналежність цієї частини української землі. Зокрема, це виявилося у боротьбі за повернення краю до складу Угорщини. На Закарпатті, крім українських національно-визвольних сил, існувало досить значне політичне угруповання проросійської орієнтації, яке проводило відповідну політику в усіх сферах життя, прагнучи довести правоту своїх поглядів. В Підкарпатській Русі також існували політичні сили, які вважали місцевих жителів-русинів окремою народністю східного слов'янства, але не ототожнювали їх ні з українцями, ні з росіянами.

Під знаком протистояння цих політичних і національно-культурних напрямків складалося внутрішньополітичне життя закарпатського регіону. У результаті диференціації населення спостерігалися досить суттєві відмінності в програмах політичних партій, що знову ж таки свідчило про поляризацію суспільства. Водночас утворення і розгортання діяльності значної кількості політичних партій сприяло зростанню політичної і національної свідомості та політичної культури української еліти і народних мас в цілому, становленню громадянського суспільства, що свідчило про поступову його демократизацію.

У контексті складної суспільно-політичної обстановки на Закарпатті виразними були тенденції постійного руху в процесі виникнення, зближення, об'єднання чи розпаду політичних партій і об'єднань, що диктувалося політичною кон'юнктурою. Особливо посилилось розмежування в закарпатському політикумі в 1930-і роки - періоді активного зростання національної свідомості українського населення, політизації закарпатського суспільства, національно-культурного відродження краю.

У цих процесах велику роль відіграли представники української суспільно-політичної думки, серед яких значну частину становили політичні емігранти з радянської України та західноукраїнських земель О. Олесь, У. Самчук, О. Ольжич, М. Колодзінський, О. Гайсин, Р. Шухевич та ін. Провідні діячі політичних партій і угруповань водночас займалися опрацюванням теоретико-ідеологічних засад соборно-державницької незалежності українських земель, в яких чільне місце належало Закарпаттю. Підкарпатська Русь за певних політичних міжнародних обставин, за підтримки зовнішніх сил могла б стати зародком української державності.

Перебування Закарпаття в умовах демократично-правової Чехословацької держави відіграло неабияку прогресивну роль. Під впливом діяльності національно свідомої еліти української орієнтації утворилася культурно-політична ситуація, що сприяла активному національному пробудженню української спільноти, усвідомленню ними національної приналежності до великого українського народу. У суспільно-політичному житті спостерігалося становлення елементів демократичного суспільства, його соціальна структуралізація, плюралізм у політичній думці. Значного розвитку набули культура, освіта, з'явились свої фахівці у різних галузях знань, що сприяло духовному відродженню закарпатського регіону. Поступово складався новий, модерний образ закарпатського суспільства порівняно з його перебуванням у складі Угорщини.

Політичне протиборство регіональної суспільно-політичної думки з чехословацькими урядовими та політичними силами з питання про надання автономного статусу Закарпаттю було зумовлене суспільно-політичними умовами, зокрема, небажанням виконувати міжнародні домовленості та положення чехословацької Конституції. Ігноруванням прагнення до автономії, уряд ЧСР викликав рух протесту закарпатських українців, серед яких впродовж 1920-30-х років не згасла ідея соборності українських земель, державної незалежності. Цей рух охопив широкий спектр суспільно-політичних сил від лівих, представниками яких були радянофіли, комуністи, до прихильників радикальних дій, зокрема націоналістів.

Але на заваді вирішення українського питання були політичні суперечки та протистояння між українофілами та русофілами, які пропонували різні шляхи здобуття автономного статусу краю.

У Європі політичні сили на західноукраїнських землях та політичні провідники української еміграції сподівалися на підтримку міжнародних чинників у вирішенні українського питання. Особливо ці сподівання посилились після Мюнхенської угоди, коли утворились умови для проголошення автономної Карпатської України як зародку майбутньої незалежної соборної української держави. Ця важлива міжнародна політична подія сколихнула українську суспільно-політичну думку, всіх українців у світі, які пов'язували з Карпатською Україною перспективи змагань за право на національне і соціальне самовизначення українського народу.

Визначним історичним явищем, що вплинуло на суспільно-політичне життя, було проголошення автономії Карпатської України, яка згодом стала незалежною Карпатською Україною. Українська спільнота, розпорошена по всіх континентах, вбачала у ній провісницю соборної, суверенної української держави. Однак за тих історичних умов жодна країна не бажала появи бодай невеликої незалежної української держави. Та попри всі складнощі, не розв'язані економічні, соціальні та політичні питання виникнення й існування карпато-української держави, захист її суверенітету від зовнішніх ворогів та внутрішньої опозиції засвідчили прагнення українців до політичної свободи і національної незалежності.

У висновках підведено підсумки проведеного дослідження і викладено основні його результати, обґрунтовано ряд узагальнюючих положень, найважливіших висновків, які винесені на захист. Нове вирішення проблеми розвитку державно-соборницької ідеї у практиці українських суспільно-політичних сил еміграції та на західноукраїнських землях у 20-30-ті роки ХХ століття полягає у визначенні передумов, обставин і особливостей формування соборно-державницьких суспільно-політичних сил; характеристиці політичних партій, організацій і рухів, що сповідували державно-соборницьку ідею; аналізі їх програм, концепцій і доктрин; виявленні особливостей державно-соборницької діяльності українських національно-демократичних сил, партій і рухів у різних регіонах нинішньої західної України; оцінці концептуальних ідей провідників політичних угруповань у реалізації державно-соборницької ідеї; осмисленні досвіду боротьби українського народу за незалежність у контексті сьогодення. Головні наукові результи зводяться до наступного:

З'ясовано, що історіографія проблеми трансформації державно-соборницької ідеї і практики її реалізації суспільно-політичними силами української еміграції та Західної України в 1920-30-ті роки пройшла у своєму розвитку складний і суперечливий шлях. Якщо на першому етапі йшлося переважно про публіцистичний характер висвітлення теми (і зарубіжні видання, і радянські), то на другому етапі відбулися суттєві якісні зміни - з'явилася велика кількість праць наукового характеру. І радянські, і зарубіжні видання минулого були ідеологічно заангажованими, історична наука була інструментом ідеологічного протистояння, що суперечило природі наукового пошуку. Дослідження, які об'єктивно відображають історичні процеси, стали можливі лише за умов поглиблення демократичних процесів у світі, наповнення реальним змістом незалежності України.

Встановлено, що джерельна база достатня для розв'язання сформульованих у дослідженні завдань.

Підкреслено, що державно-соборницька ідея в системі ціннісних орієнтацій українського народу посідала одне з найважливіших місць впродовж багатьох віків. Особливе місце в державно-соборницькому русі займає національна революція 1917-1920 рр. Саме тоді ідеал української соборної держави почав набувати реальних рис, реалізуючись у формі УНР, Української держави гетьмана П. Скоропадського. Однак через цілий ряд внутрішніх і зовнішніх чинників як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, державно-соборницька ідея не була утверджена назавжди. Частина українського народу та його етнічні землі знову потрапили до складу інших держав. Значна частина української інтелігенції, політичних лідерів змушена була емігрувати.

Переважна більшість політичних діячів, членів партійних угруповань української еміграції залишалась відданою ідеям державної самостійності, соборності, національного відродження українського народу. Спираючись на досить значну інтелектуальну й соціальну базу, що склалась в емігрантському політикумі, провідники політичних партій розгорнули політичну роботу, спрямовану на відновлення української незалежної соборної України. Частина політичних партій ревізувала її ідеологічні, теоретичні, політичні засади та принципи, що не відповідало тогочасним інтересам українства.

Доведено, що українські політичні сили західноукраїнських земель та української еміграції, не полишаючи сподівань виборення власної соборної держави, бачили різні шляхи, методи і засоби боротьби за неї - як мирні, так і силові. Єдиного об'єднуючого політичного центру української еміграції не існувало. Фактор політичного протистояння й відчуження серед української еміграції використовували зовнішньополітичні сили ряду європейських країн, зацікавлених у вирішенні українського питання на свою користь, прикладом чого стала ситуація з проголошенням незалежної Карпатської України. В той же час, державно-соборницька діяльність українських політиків на еміграції була логічним продовженням їх попередньої історичної діяльності на Батьківщині. Домінуючою при цьому була ідейно-теоретична праця на еміграції і практична боротьба на західноукраїнських землях.

4. Встановлено, що серед політичних партій і рухів, які утворились в еміграції і розгорнули відповідно до своїх програмних установок активну державотворчу діяльність, найвпливовішими були:

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), яка дотримувалась концепції демократичного соціалізму, що мав поступово й закономірно вирости з розвиненого капіталістичного способу виробництва. Партія послідовно орієнтувалась на ідею об'єднання українських земель в єдиний організм.

Українська партія соціалістів-революціонерів, яка бачила суть концепції української революції одночасно в існуванні органів влади двох типів - демократичних і класових. Головною ідеологічною засадою політичної програми есерів було здійснення антибільшовицької національної й соціальної революції в Україні. На думку есерів, метою революції мала бути побудова "Трудової республіки" працюючого народу "в своїх етнографічних межах незалежно від сучасної державної приналежності українських земель". Українські соціалісти - революціонери відкидали, на відміну від інших партійних угруповань, орієнтацію на зовнішні сили, намагались згуртувати внутрішні українські політичні чинники навколо ідеї боротьби за українську державність.

Монархічний рух, ідеологом якого був В. Липинський, мав доктрину, яка базувалась на переосмисленні минулого досвіду боротьби за українську державність, визвольних змагань у часи національної революції, що мало вказати правильний шлях до втілення української державної ідеї. У діяльності монархістів-гетьманців завжди провідною була ідея соборності Української демократично-хліборобської партії: "… метою нашою єсть об'єднання в однім українськім організмі всіх тих земель наших, … де живе суцільною масою народ український…". Українська держава бачилася В. Липинському та його прихильникам у формі трудової монархії, традиційного українського гетьманату зі спадковою гетьманською владою.

Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), до складу якого увійшли представники Української радикальної партії (УРП), автономістів і незалежної групи Української народно-трудової партії (УНТП), Української парламентської репрезентації (УПР) та інших політичних угруповань, яке стало найвпливовішою політичною силою у Східній Галичині. УНДО рішуче відстоювало принцип політичного самовизначення українського населення, домагалося конституційно-парламентського устрою для українських територій.

Переосмислення досвіду боротьби за українську державність знайшло свій вияв у виникненні, розвитку й діяльності нової політичної течії - націоналістичної. В основу визвольної доктрини націоналісти поклали програму "перманентної революції", внаслідок якої безперервна черга саботажних, терористичних актів, збройних виступів з'єднається в один могутній вибух національної революції, яка завершиться відродженням української незалежної соборної держави.

5. Досліджено, що у міжвоєнний період українські політики Східної Галичини марно намагалися прихилити польські правлячі кола до позитивного вирішення українського питання. Аж до початку війни більшість провідників українських політичних партій та громадських організацій стояли на позиції необхідності врегулювання відносин між націями, в першу чергу, польською й українською. Вони неодноразово висували ідею політичного порозуміння, яке полягало в тому, щоб польські владні структури, політичні діячі, польська суспільність визнали права українців на самовизначення і, головне, на національно-територіальну автономію згідно міжнародних угод та Конституції Польщі. Однак польські правлячі кола не бажали йти на політичні поступки, посилювали утиски українського населення Східної Галичини.

Подібна ситуація була характерною для Північної Буковини, де українське населення пізнавало політику "румунізації". Впродовж усього періоду перебування Північної Буковини у складі румунської держави все суспільно-політичне життя цього українського регіону проходило у протиборстві з окупаційною владою. Румунський уряд прагнув штучно перетворити цей край у неосвічену, економічно і політично відсталу провінцію. Незважаючи на переслідування, репресії, політичні партії, громадські організації прагнули відігравати активну роль в суспільно-політичному житті буковинських українців. Вони формували стійкі політичні переконання про неминучість утворення української соборної суверенної держави, виховували національно свідомих патріотів.

Дещо відмінна ситуація склалася в Закарпатті, яке у міжвоєнний період знаходилось у складі демократично-правової Чехословацької держави, що відіграло певну прогресивну роль у його розвитку. Під впливом діяльності національно свідомої еліти української орієнтації в суспільно-політичній думці регіону спостерігалися пошуки шляхів до виборення автономного статусу згідно міжнародних домовленостей та статті про автономію Чехословацької Конституції. Діяльність політичних партій, громадських, культурно-просвітницьких організацій сприяла активному національному пробудженню української спільноти, усвідомленню ними національної приналежності до єдиного українського народу. Поступово складався новий образ закарпатського суспільства порівняно з перебуванням Закарпаття у складі Угорщини.

6. Виявлено, що поразка визвольних змагань за українську державність у 1917-1920 рр. стала стимулом не лише до активізації політичної діяльності традиційних партій, рухів, організацій, а й до виникнення нових політичних течій і рухів. Політичні провідники вдалися до опрацювання політичних програм, доктрин і концепцій з метою втілення в життя державно-соборницької ідеї як найважливішої умови національного, політичного і економічного розвитку українського народу. Незважаючи на те, що у міжвоєнний період державно-соборницьку ідею не вдалося реалізувати, українські суспільно-політичні сили виявились спроможними розгорнути широку пропаганду цієї ідеї серед західноукраїнського населення, українських сил в еміграції, європейської громадськості. Важливим їх досягненням стало проголошення незалежності Карпатської України.

Теоретичні напрацювання політичних провідників минулого можуть допомогти сучасним державним і політичним діячам у виробленні державницького світогляду, який би забезпечив будівництво сучасної високорозвинутої соборної української держави.

На основі критичного аналізу наукових здобутків вчених виявлені недостатньо досліджені питання розробки та реалізації державно-соборницької ідеї у 1920-1930 роки, намічені проблеми, які заслуговують подальшого вивчення, зокрема, розвитку державно-соборницької ідеї в радянській Україні в 1920-30-ті роки та її трансформації у повоєнний період і у період незалежності України.

Основний зміст та висновки дисертації викладені у таких публікаціях автора

Індивідуальна монографія:

1. Трансформації української державно-соборницької ідеї (1920 - 1930-ті роки). - К.: ФАДА, ЛТД, 2002. - 343 с.

2. Рецензії: Віднянський С., Рященко Д. Нова робота з українознавства // Освіта. - 2002. - № 34. - 26 червня-3 липня; Марусик Т. За соборну державу // Київський вісник ХХІ століття. - 2002. - № 74. - 13 липня.

Монографія у співавторстві:

3. Пошуки шляхів до визволення України. - К.: Школяр, 1999. - 283 с. (Співавтор В. Кучер) (Дисертанту належить 7,5 др. арк. у розділах "Західна Україна: з історії боротьби за визволення", "Карпатська Україна", "Державницька концепція українських монархістів", "Погляди українських соціалістів-революціонерів на шляхи визволення України", "Проблема національного визволення в програмах націоналістів").

Брошури

4. Українське питання у зовнішньополітичних планах європейських країн у міжвоєнний період (1920-1939 роки). - К.: НПУ, 1999. - 80 с.

5. Карпатська Україна і європейський світ: спроба відродження державності. К.: Інститут історії НАН України, 1999. - 48 с.

6. Буковинські українці в боротьбі за соборну державність (1920-1930-ті рр.). - К.: Інститут історії НАН України. - К., 2002. - 67с.

Статті:

7. Пошуки шляхів: Україна в контексті радянського державотворення // Наукові записки: Збірник наукових статей НПУ імені М.П. Драгоманова. - К.: НПУ, 1999. - Ч.2. - С.239-251.

8. Українські консерватори про ідейні засади української державності (20-30 рр. ХХ ст.) // Наукові записки: Збірник наукових статей НПУ імені М.П. Драгоманова. - К., Логос, 1999. - С.3-16.

9. Українські політичні партії Галичини в міжвоєнний період (1920-1939 рр.): загальний огляд // Галичина. - 1999. - №3. - С.137-144.

10. Микита Шаповал про українське питання: погляд із еміграції // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Вип. ІІІ. - Івано-Франківськ: Плай, 2000. - С.68-78.

11. "Українське питання" в контексті передвоєнної міжнародної політики // Сторінки воєнної історії України: Збірник наукових праць. - Вип.4. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2000. - С.144-156.

12. З історії боротьби українських соціал-демократів за державність (1919-1921 рр.) // Пам'ять століть. - 2000. - №6. - С.43-59.

13. Протистояння польській владі українських політичних сил Східної Галичини в 1920-1930-ті рр. // Пам'ять століть. - 2001. - № 6. - С.66-75.

14. Державницька концепція українського союзу хліборобів-державників (20-ті рр. ХХ століття) // Наукові записки: Збірник наукових статей НПУ імені М.П. Драгоманова. - К.: НПУ, 2001. - Вип.40. - С.186-187.

15. Боротьба українських соціал-демократів за демократичний шлях розвитку незалежної України: історичний досвід 20-х років // Наукові записки. Історичні науки: Зб. наук. статей НПУ імені М.П. Драгоманова. - К.: НПУ, 2001. - Вип.38. - С.12-24.

16. В. Липинський про українську державність // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. Вип.4. - К.: Інститут історії України НАН України, 2001. - С.31-45.

17. Трансформації націоналістичної ідеології в першій половині ХХ ст. // Український історичний журнал. - 2001. - № 6. - С.110-122.

18. "Українська трудова монархія" як форма державності в політичних поглядах вітчизняних консерваторів 1920-30-х років // Наукові записки. Історичні науки: Зб. наук. статей НПУ імені М.П. Драгоманова. - К.: НПУ, 2002. - Вип.45. - С.177-190.

19. Суспільно-політичне життя буковинських українців (1920-30-ті рр.) // Пам'ять століть. - 2002. - №1. - С.68-84.

20. Зовнішньополітична орієнтація української еміграції 1920-1930 рр. // Україна дипломатична. - 2001. Науковий щорічник. - Вип.2. - К., 2002. - С.281-305.

21. Трансформації поглядів українських соціалістів-революціонерів на побудову власної держави в 1920-30-ті роки // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Збірник статей. - К.: Інститут історії України НАН України, 2002. - Вип. 20. - С. 200-212.

22. Закарпаття: з історії боротьби за незалежність // Наукові записки: Збірник наукових статей НПУ імені М.П. Драгоманова. - К.: НПУ, 1998, Вип.2. - С.187-199 (Співавтор - В.І. Кучер). - 60% авт.

23. До питання про погляди українських соціалістів-революціонерів на шляхи визволення України // Наукові записки: Збірник наукових статей НПУ імені М.П. Драгоманова. - К.: НПУ, 1998, Вип.3. - С.223-234. (Співавтор В.І. Кучер). - 55% авт.

24. До питання про соборно-державницьку ідею в поглядах українських монархістів // Наукові записки / Збірник. - К.: ІПІЕНД, 1999. - Сер. "політологія і етнологія"; Вип.7. - С.63-79. (Співавтор В.І. Кучер). - 65% авт.

25. Тяжкий шлях до волі (Історія проголошення незалежності Карпатської України) // Пам'ять століть. - 2000. - № 3. - С.3-21. (Співавтор В.І. Кучер). - 60% авт.

26. Провідник Андрій Мельник // Пам'ять століть. - 2000. - № 5. - С.3-19 (Співавтор В.І. Кучер). - 45% авт.

27. Євген Коновалець: бути творцями або жертвами історії // Пам'ять століть. - 2001. - № 4. - С.74-87. (Співавтор В.І. Кучер). - 50% авт.

Публікації, які додатково відображають результати дисертації:

28. ОУН - УПА і українське питання: погляд із сьогодення. - К.: Генеза, 1997. - 70 с. (Співавтори М. Виговський, О. Сушко та інш.).

29. Україна в Другій світовій війні: Навчальний посібник. - К.: ІЗМН, 1998. - 124с. (Співавтори В.І. Кучер, П.М. Чернега).

30. Український народ у Другій світовій війні: Навчальний посібник. - К.: Школяр, 1998. - 238 с. (співавтори Кучер В.І., Слюсаренко А.Г., Чернега П. М.).

31. Українська культура в роки війни // Безсмертя. Книга пам'яті України 1941-1945 рр. - К.: Науково-видавниче агентство "Книга Пам'яті України", 2000. - С.506-520.

32. Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник. - К.: Вища школа, Знання, 1999. - 327 с. (Співавтори Білик Б.І., Горбань Ю.А., Калакура Я.С. та ін.); 2-е видання 2000. - 328 с.

Матеріали наукових конференцій:

33. Друга світова війна і Україна: нові підходи до вивчення проблеми // Українознавство і гуманізація освіти. - Всеукраїнська науково-практична конференція, присвячена 75-річчю Дніпропетровського державного університету (19-21 травня 1993 р.). - Дніпропетровськ, 1993. - С.108-110.

34. З історії російщення України // Українська мова в процесі національно-культурного відродження України. - Міжвузівська наукова конференція "Українська мова в процесі національно-культурного відродження України" (26-27 листопада 1992 р.). - К., 1993. - С.139-141.

35. До аналізу проблеми становища української культури в роки Другої світової війни // Міжнародна наукова конференція "50 років перемоги над фашизмом: наслідки та уроки" (4-5 травня 1995 р.). - К., 1995. - С.68-74.

36. Закарпаття: з історії возз'єднання з Великою Україною // Українська соборність: ідея, досвід, проблеми (До 80-річчя Акту Злуки 22 січня 1919 р.): Збірник. - К.: ІПіЕНД, 1999. - С.322-331.

Анотації

Дробот І.І. Державно-соборницька ідея в практиці українських суспільно-політичних сил еміграції та на західноукраїнських землях (1920-30-ті рр.). Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - К., 2002.

Дисертація присвячена системному аналізу процесу трансформації державно-соборницької ідеї та її практичної реалізації у діяльності українських суспільно-політичних сил еміграції та на західноукраїнських землях в 1920-30-ті роки. З державницько-соборницьких позицій проаналізовані програмні документи, концепції і доктрини основних українських політичних партій, організацій і рухів, які діяли на еміграцію у міжвоєнний період. Проведено порівняльну характеристику умов і діяльності українських національно-демократичних сил у Східній Галичині, на Закарпатті і Північній Буковині по реалізації державно-соборницької ідеї. Спростовуються тенденційні, однобічні оцінки складних суспільно-політичних процесів того періоду. Проаналізовано й узагальнено досвід українського народу у боротьбі за державно-соборницьку ідею.

Ключові слова: Україна, державно-соборницька ідея, трансформація, західноукраїнські землі, політичні партії і рухи, концепції і доктрини, українська еміграція, суспільно-політична діяльність, незалежна соборна українська держава.

Дробот И.И. Идея государственной соборности в практике украинских общественно-политических сил эмиграции и на западно-украинских землях (1920-30-е гг.). Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - К., 2002.

Диссертация посвящена системному анализу процесса трансформации идеи государственной соборности и её практической реализации в деятельности украинских общественно-политических сил эмиграции и на западно-украинских землях в 1920-30-е годы.

На широком историографическом и археографическом материале определены основные политические силы украинской эмиграции за пределами советской Украины, которые исповедывали идею государственной соборности. С этой позиции проанализированы программные документы, концепции и доктрины основных украинских политических партий, организаций и движений, действовавших в эмиграции и на западно-украинских землях. В политических программах партий, которые работали в эмиграции, выявлены основные расхождения теоретических обоснований устройства независимого соборного украинского государства. Доказано, что наиболее активными в развитии и претворении в жизнь идеи государственной соборности были:

Украинская социал-демократическая рабочая партия (УСДРП), которая придерживалась концепции демократического социализма и последовательно ориентировалась на идею объединения украинских этнических земель в единое государство;

2) идеалом Украинской партии социалистов-революционеров (УПСР) была украинская "Трудовая республика" в этнографических границах;

3) движение украинских монархистов основывалось на переосмыслении прошлого опыта борьбы за украинскую государственность, которую они видели в форме трудовой монархии;

4) националистическое течение, пропагандирующее радикальные вооруженные методы борьбы за украинскую государственность.

Осуществлена сравнительная характеристика условий и деятельности украинских национально-демократических сил по реализации идеи государственной соборности в Восточной Галиции, на Закарпатье и Северной Буковине.

При анализе идеи государственной соборности в общественно-политической жизни Восточной Галиции основное внимание уделено изучению вопроса о борьбе национально-демократических сил региона за его автономный статус, изучению сложной и противоречивой эволюции общественных настроений, течению политической борьбы, процессу перегруппировки галицких политических сил в условиях пребывания края в составе Польского государства. С учетом особенностей общественно-политической жизни в эмиграции и в условиях оккупационных режимов на западно-украинских землях отражено развитие национального сознания и самосознания украинского народа.

Освещена борьба буковинских украинцев, политических партий, движений за национальное самоопределение против румынского оккупационного режима и распространения просоветских влияний. Анализируется общественно-политическая жизнь в межвоенный период на Закарпатье, входившем в состав Чехословакии, раскрываются продиктованные политической конъюнктурой характерные тенденции в процессе возникновения, сближения, объединения и распада политических партий и объединений. Рассматривается политическое противостояние региональной общественно-политической мысли с чехословацкими правительственными и политическими силами по вопросу предоставления автономного статуса Закарпатью, опыт провозглашения автономии, а затем независимой Карпатской Украины.

Рассмотрена вызванная обострением международной обстановки и актуализацией "украинского вопроса" трансформация украинской идеи государственной соборности в межвоенное время. Выявлено единство и отличие во взглядах политических лидеров и возглавляемых ими политических партий и движений на пути борьбы за соборное украинского государства, формы и методы реализации государственно-соборной идеи. Осмыслен и обобщен опыт украинского народа, приобретенный в борьбе за государственную соборную идею.

На основе критического анализа достигнутого выявлены недостаточно и неполно изученные вопросы, намечены проблемы, заслуживающие дальнейшего исследования, а именно: идея государственной соборности в советской Украине в 1920-е годы, трансформации идей в послевоенный период, в период независимости Украины и т.д.

Ключевые слова: Украина, идея государственной соборности, украинская эмиграция, западно-украинские земли, политические партии и движения, политические концепции и доктрины, общественно-политическая деятельность, независимое соборное украинское государство.

Drobot I.I. The state unity idea activities of Ukrainian social and political forces of emigration and in West Ukrainian lands (1920-30). Manuscript.

Dissertation for Doctor's degree (PhD) in History, speciality 07.00.01 - The History of Ukraine. - Taras Shevchenko National University of Kyiv. - K., 2002.

The dissertation is dedicated to the systematic analyses of the state unity idea transformation process political forces and its practical application of Ukrainian social and political forces emigration and West Ukrainian lands activities during 1920-30ies. Program documents, conceptions and doctrines of Ukrainian political parties, organizations and movements influencing on emigration during interwar period are analyzed from the point of the state unity view.comparative description of conditions and activities of Ukrainian national democratic forces in Eastern Galychina, Zakarpattia and Northern Bukovina is carried out by realization of state unity idea. Tendencies and one-sided estimation of some complex social and political processes of that period are withdrawn. The experience of Ukrainian people struggle for the state unity idea is given sense to and summarized.

Key words: Ukraine, state unity idea, transformation, West Ukrainian lands, political parties and movements, conceptions and doctrine, Ukrainian emigration, social and political activities, independent united Ukrainian state.

Размещено на Allbest.ru