Східна політика Ваймарської республіки в 1919-1933 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

УДК 943.085 (430)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

СХІДНА ПОЛІТИКА ВАЙМАРСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ В 1919-1933 РР.

07.00.02 - Всесвітня історія

ГАЗІН ВОЛОДИМИР ПРОКОПОВИЧ

Чернівці - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету.

Офіційні опоненти:

КУЛИНИЧ Іван Маркович, доктор історичних наук, професор, Інститут історії України НАН України, провідний науковий співробітник;

ТРОЯН Сергій Станіславович, доктор історичних наук, професор, Рівненський інститут слов'янознавства Київського інституту "Слов'янський університет", завідувач кафедрою міжнародних відносин і країнознавства;

ПОП Юрій Іванович, доктор історичних наук, професор, Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, професор кафедри всесвітньої історії.

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн.

Захист відбудеться "27" червня 2001 року о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2 (корпус 14).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58000, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розісланий "25" травня 2001 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент В.Л. Карпо.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми дослідження. Історія Ваймарської республіки, як особливо складного періоду Німеччини з його переходами від монархізму до демократії і від неї до націонал-соціалізму, завжди привертала увагу дослідників, оскільки була своєрідним стиком епох, в якому мир і агресія, прогрес і реакція, рутина й новизна, демократія й тоталітаризм настільки уживалися поряд і протистояли одне одному, що наслідки боротьби між ними могли бути найнесподіванішими. Це була переломна епоха, і вектор її розвитку міг змінитися в будь-який бік. Нею займалися її сучасники, а ще більше історики ФРН і НДР.

У цілому ж, внаслідок глибоких змін, що відбуваються в східно-центральноєвропейському регіоні, настав час серйозного переосмислення всієї Ваймарської історії в спектрі сьогоденних реалій щодо її впливу на подальшу історію Німеччини та Європи. Не випадково публіцисти, історики та політологи молодих незалежних держав, шукаючи відповіді на поставлені життям питання, часто звертаються до історії Ваймарської республіки, оскільки нинішні суспільні процеси на теренах Східної Європи багато в чому нагадують ситуацію Ваймарської епохи з притаманними їй негативними і позитивними рисами. Серед низки проблем серйозного вивчення потребує східна політика Ваймарської республіки 20-х - початку 30-х років. Слід зазначити, що в реальності 20-х років терміном "східна політика" належить позначати німецьку зовнішню політику щодо європейських країн, які географічно знаходяться на схід та південний схід від кордонів Німеччини, тобто країн Центральної, Південно-Східної і Східної Європи. Її специфічним аспектом є німецько-радянські стосунки після Рапалльського договору 1922 р. Без осмислення її реваншистської суті, впливу на всі сторони життя висвітлення причин слабкості Ваймарської демократії, її непослідовності, половинчастості і, нарешті, краху буде неповним. Розробка цієї теми важлива й тим, що без урахування набутого негативного й позитивного досвіду в системі міжнародних відносин минулого не можна будувати сучасне світове демократичне співтовариство як співробітництво незалежних і рівноправних держав.

Актуальність дослідження підтверджується також особливим місцем східної політики в німецькій історії, яка ідейно й практично віками культивувалася у свідомості німецького загалу, починаючи від середньовічного "Дрангу нах Остен" і закінчуючи "новою східною політикою" ФРН в недалекому минулому. Східна політика Ваймарської республіки в цьому переліку - найбільш спірний, специфічний і найменш вивчений феномен як у зарубіжній, так і у вітчизняній історіографії. Звернення до цієї проблеми є спробою, враховуючи реалії сучасності, по-новому підійти до причин і наслідків східної політики Німеччини 1919-1933 років: її ґенези, чинників, тенденцій, теоретичного обґрунтування, впливу на неї економічного фактора та особливостей зовнішньополітичного становища Німеччини після Версальського миру.

Потреба в дослідженні Ваймарської східної політики не викликає сумнівів у посткомуністичну епоху й визначається такими мотивами. По-перше, становлення демократичної Європи нині вимагає пам'ятати про зловісні ексцеси в недалекому минулому. Ваймарська республіка з її молодою демократією не була вільною від напружених стосунків із сусідами, особливо східними, від реваншизму й шовінізму, від устремлінь і прагнень, що загрожували Європі, нагромаджували той горючий матеріал, який у кінцевому результаті перевищив критичну величину. Східні ревізіоністські плани Ваймарської республіки стали вихідними вимогами націонал-соціалістів. Психологічна підготовка німецького загалу до майбутньої війни, таким чином, виявилася задовго до 1933 р. Сучасна демократична Європа не може не враховувати цього негативного досвіду. Дослідження такого типу мають право на функцію перестороги. По-друге, історія Ваймарської республіки переконливо засвідчує факт визначальної ролі і впливу економіки на всі суспільні процеси, в тому числі й на зовнішню політику. Від стану розвитку економіки, економічної стратегії залежить рівень значущості держави в стосунках із зарубіжними країнами.

Актуальність дослідження - в повчальності історії Ваймарської республіки, у викритті реваншизму й територіального ревізіонізму, оскільки вони завдають шкоди миру й безпеці, сприяють розвитку тенденцій і сил, спрямованих проти демократії та цивілізації.

Об'єктом дослідження є історія Ваймарської республіки 1919-1933 років - один із складних періодів Німеччини новітнього часу.

Предметом дослідження і наукового аналізу є східна політика Ваймарської республіки, етапи, фактори, що сприяли її формуванню та розвитку в специфічних умовах повоєнного часу. Східна політика була тісно пов'язана з тодішніми реаліями, передусім системним протиборством в Європі та світі. Водночас вона - наслідок неприйняття німецьким суспільством статей Версальського миру.

У центрі уваги дослідника такі складові обраної теми:

причини, чинники, етапи становлення й розвитку східної політики в 1919-1933 рр.;

роль ділового світу у формуванні зовнішньополітичного курсу Ваймарської республіки;

східно-політичні концепції Ваймарського часу, їх суть і мета;

штреземанівська "реальполітік" у формі "мирної ревізії";

ревізіоністський курс Німеччини в Центральній Європі після Локарно;

німецькі національні меншини в планах "нового європейського порядку";

радянсько-німецькі стосунки в системі Рапалло як специфічний аспект східної політики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблеми Ваймарської історії є складовими історіографії Німеччини новітнього часу. Вплив Німеччини на Європу настільки значний, що до її історії завжди прикута увага багатьох дослідників, в тому числі й радянських, а тепер українських, російських та ін. Однак слід зазначити, що незалежна українська германістика зараз тільки формується. Сюжети німецької історії Ваймарського періоду вивчаються в курсі новітньої історії країн Європи та Америки на історичних факультетах вузів, а також у середній школі. Ця праця цілком вписується в актуальну тематику досліджень українських істориків із проблем германістики, є однією з тем кафедри всесвітньої історії Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету, частиною проблематики східної політики Німеччини - "Дрангу нах Остен", - опрацювання якої в Україні було започатковано професором Чернівецького державного університету І.М. Теодоровичем і продовжено його послідовниками та учнями.

Хронологічно дисертація охоплює роки існування Ваймарської республіки - 1919-1933.

Стан вивчення теми у зарубіжній і вітчизняній історіографії дає можливість сформулювати мету і завдання дисертації. Метою дослідження є висвітлення східної політики Ваймарської республіки, її становлення й розвиток в умовах, що склалися внаслідок поразки Німеччини у війні 1914-1918 рр. і постанов Версальського миру 1919 р. та змін на політичній карті Європи після 1918 р., прийомів і методів, які диктувалися нестандартною ситуацією в системі міжнародних зв'язків. Важливе значення в роботі надається дослідженню ролі і впливу економіки на східну політику в обставинах слабкості або відсутності інших складових державного інструментарію, який, зазвичай, використовується владою у зовнішній політиці, місцю зовнішньополітичних доктрин у становленні реваншистської східної політики Ваймарської республіки.

Досягнення мети передбачає розв'язання наступних завдань:

- з'ясувати причини й чинники формування східної політики Ваймарської республіки, дати її періодизацію;

- висвітлити специфіку східної політики, форми та засоби її вираження в конкретно-історичній обстановці;

- сформулювати основні чинники росту німецької економіки після прийняття плану Дауеса та її вплив на формування східної політики, визначити ті міжнародні зв'язки, що сприяли швидкому розвитку економіки, та їх форми;

- проаналізувати східно-політичні доктрини Ваймарської Німеччини як теоретичні та ідеологічні основи східної політики;

- довести, що керівні кола Ваймарської республіки, використовуючи економічну могутність, досвідчену дипломатію, політичні та культурні зв'язки в міжнародному співтоваристві, прагнули до реалізації ідей, закладених у східно-політичних доктринах, більшість з яких були пов'язані з планами "мирної ревізії";

- показати авантюрність політики рейху щодо німецьких національних меншин;

- розкрити суть німецько-радянських стосунків як тимчасового засобу досягнення власних цілей кожної із сторін, що підписали Рапалльський договір;

- довести, що штреземанівська "мирна ревізія" формувалася значною мірою ступенем зрілості демократії у Ваймарській республіці.

Методи дослідження. Методологічною основою роботи є методи історизму та наукової об'єктивності. Викладені в роботі думки, твердження й висновки стали наслідком скрупульозного аналізу німецької і пов'язаних з нею фактів, явищ і подій європейської та світової історії 20 - початку 30-х років ХХ ст. Розв'язуючи завдання, поставлені у праці, автор твердо дотримується конкретно-історичного підходу до аналізу подій та фактів. Розділи дослідження, що структурно відбивають головні питання теми, скомпоновані за проблемно-хронологічним методом. Усебічний аналіз економічних, політичних, ідеологічних та психологічних процесів, що були притаманні Ваймарському суспільству й категорично впливали на формування та розвиток східної політики Ваймарської республіки, вимагав широкого застосування порівняльно-історичного методу. У з'ясуванні причин і сутності східної політики, насамперед з економічних прагнень ділових кіл і післявоєнного психологічного налаштування німецького загалу, автор спирався на діалектичний метод вивчення історичного процесу. Економічні, політологічні, дипломатичні та історіографічні аспекти, наявні в роботі, спонукали до використання міжпредметного методу. У вивченні ставлення різних верств Ваймарського суспільства до реваншистської східної політики застосовується соціально-психологічний метод. Історико-генетичний підхід виявився цілком придатним для розкриття реваншистського змісту східно-політичних доктрин, основ політики "мирної ревізії", стратегії східної політики. Застосовуване у дисертаційній роботі поєднання різних методів дослідження виявилося цілком принагідним для такої теми, як східна політика Ваймарської республіки.

Наукова новизна і теоретичне значення роботи. На основі багатої джерельної бази вперше дано та обґрунтовано періодизацію східної політики, з'ясовано місце і роль у ній німецько-радянських стосунків у системі Рапалльського договору 1922 р., доведено, що східна політика Ваймарської республіки формувалася як сукупність чинників минулого (нереалізовані плани кайзерівського режиму у війні 1914-1918 рр.) і чинників, притаманних Ваймарському періоду (неприйняття німецькими керівними колами післявоєнних територіальних змін, слабкість Ваймарської демократії, гостра політична боротьба різновекторних сил, конфронтація між Сходом і Заходом тощо). Більш повно висвітлено реваншистську суть східної політики, роль у ній німецьких національних меншин. Новим і добре обґрунтованим є положення про вплив на становлення східної політики у формі "мирної ревізії" не тільки складного поверсальського статусу Німеччини, а й Ваймарської демократії. Уперше розкрито відмінності політики Ваймарської республіки щодо країн Центральної, Південно-Східної та Східної Європи від політики стосовно інших країн, особливу роль США у відбудові Європи після Першої світової війни, яка, зокрема, виявилася в економічному оздоровленні переможеної Німеччини. Доведено, що Рапалльський договір 1922 р. був фактором посилення східної політики. Наукова новизна праці полягає, передусім, у тому, що дисертація - перше у вітчизняній історіографії дослідження, в якому зроблено спробу цілісного вивчення східної політики Ваймарської республіки, вирішального впливу економічного фактора, ділового світу на її формування й розвиток. Такий підхід дозволив уперше або по-новому висвітлити:

- плани "Серединної Європи", "Пан-Європи" значною мірою були покликані до життя економічним розвитком Європи, виявилися недосконалими проектами економічної інтеграції;

- німецькі домагання посередництва між новоутвореними країнами Центральної й Південно-Східної Європи та останнім світом були одним з прийомів реваншистської політики, спрямованих на міжнародну ізоляцію означених країн, недопущення зміцнення їх суверенітету;

- у планах Дауеса, Юнга, Локарнських угодах відбився перехід Заходу від політики силового тиску до політики компромісів у виконанні приписів паризьких мирних договорів; - - німецька політика балансування між Сходом і Заходом стала формою хиткого компромісу між демократією й тоталітаризмом;

- маніпулювання національними меншинами, яку здійснювали в реваншистських інтересах "матері-вітчизни" керівні кола Ваймарської республіки, таїло небезпеку для самих національних меншин;

- в умовах відсутності або слабкості інших складових /сильна армія, необтяжений нерівноправними договорами суверенітет тощо/ незмірно зростає роль економічного фактора у формуванні курсу зовнішньої політики. Така ситуація штовхає ділові кола до активної участі в державній політиці;

- "мирна ревізія" як форма реваншистської східної політики Німеччини в 20-ті роки була наслідком не тільки версальських постанов і слабкості силових засобів, а й впливом Ваймарської демократії на прийоми й методи зовнішньої політики взагалі;

- молода демократія, обтяжена реваншизмом у зовнішній політиці, виявилася нездатною успішно боротися з великою депресією 1929-1933 рр. і вистояти перед наступом тоталітаризму.

Практичне значення одержаних результатів. Проведене дослідження дозволяє осмислити східну політику Ваймарської республіки як феномен, процес формування, зміст і форми вираження якого знаходилися в прямій залежності від зовнішньополітичних та внутрінімецьких, насамперед економічних та психологічних, чинників. З'ясування впливу німецької східної політики на політичний клімат значної частини європейського континенту, її роль у падінні Ваймарської демократії, ставлення до неї німецького загалу відкриває нові простори для наукового пошуку в цьому напрямі. Матеріали й висновки дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення проблем Ваймарської республіки й новітньої історії країн Центральної, Південно-Східної та Східної Європи, написання на їх основі узагальнюючих праць, підручників і посібників, а також у вузівському лекційному курсі з теми "Німеччина 1918-1945 рр.", на практичних та семінарських заняттях, у вивченні новітньої історії європейських країн у 10 класі середньої школи тощо.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася і була схвалена на кафедрі всесвітньої історії Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету і кафедрі всесвітньої історії та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Її основні положення опубліковані в одній монографії, навчальному посібникові та наукових статтях у фахових вітчизняних та російських збірниках, окремі аспекти апробовані автором на Всесоюзних конференціях істориків-слов'янознавців в Ужгороді /1982/ та Мінську /1988/, на IV Буковинській Міжнародній конференції в Чернівцях (2000).

Структура дисертації визначається метою і завданнями дослідження. В основу її побудови покладено проблемно-хронологічний принцип. Робота складається зі вступу, шести розділів, висновків, використаних джерел і літератури. Повний обсяг дисертації 396 с. Список використаних джерел займає 29 сторінок тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі визначено предмет дослідження, обґрунтовано актуальність теми, сформульовано хронологічні межі, мету й завдання дослідження, з'ясовано наукову новизну дисертації, викладено основні положення й висновки, які виносяться на захист. Указано на практичне значення та апробацію результатів дослідження, дано характеристику його структурної побудови.

У першому розділі - "Джерела та історіографія проблеми"- проведено аналіз використаної документальної бази й розглянуто стан наукової розробки теми.

Найважливішу частину джерельної бази дисертації склали численні документи й матеріали, опубліковані в Німеччині, СРСР, Польщі та Чехословаччині. Повнота публікацій документів у ФРН зумовлена розвитком демократії в Західній Німеччині після Другої світової війни та критичною переоцінкою подій німецької історії після 1918 р. Друга німецька демократія, поставивши за мету відмежуватися від реваншизму та агресивної політики попередніх режимів, обнародувала документи й матеріали Ваймарської і націонал-соціалістичної епохи. Тому з кінця 50-х років з'явилися такі солідні збірники документів, як "Документи німецької зовнішньої політики 1918-1945. Серія Б: 1925-1933" (Геттінген, 1967, 1970, 1972, 1983); "Нелюбима республіка. Документи внутрішньої і зовнішньої політики Ваймарської республіки 1918-1933" (Мюнхен, 1980); "Європейська стратегія німецького капіталу 1900-1945" (Кельн, 1977); серія документів і матеріалів "Причини і наслідки", опублікованих у Західному Берліні в 50-60-х роках та інші. Вони сповна розкривають зміст реваншистської політики Ваймарської республіки. Зокрема, в "Документах німецької зовнішньої політики 1918-1945" добре простежується мета східної політики: повернути втрачені території, ліквідувати незалежність Польщі, Чехословаччини, Австрії. Матеріали збірника "Нелюбима республіка" проливають світло на боротьбу у Ваймарських керівних колах навколо проблеми подолання найбільш неприйнятних статей Версаля, що було стрижнем "мирної ревізії" міністра закордонних справ Ваймарської республіки (1923-1929 рр.) Г. Штреземана, суперечки щодо здатності республіки, як такої, виконати цю місію, ставлення різних соціальних прошарків німецького суспільства до східної політики. Європейські плани великого німецького капіталу розкривають матеріали збірника "Європейська стратегія німецького капіталу 1900-1945". Вони ж дозволяють простежити розвиток ідей "Великонімеччини", "Серединної Європи", "пан-Європи", питань аншлюсу Австрії, політики балансування між Сходом і Заходом як засобу досягнення цілей східної політики.

З багатотомного видання "Причини і наслідки" східна політика постає як європейська проблема того часу. Досить повно відображають античехословацьку діяльність Ваймарської республіки опубліковані 1965 року документи з чехословацьких архівів "Німеччина і Чехословаччина 1918-1945".

Серед документів і матеріалів, виданих в НДР, належить вказати на серію "Документи німецької історії" Ваймарського періоду (Берлін, 1975). Серед багатьох "класово доцільних" матеріалів там знаходяться дуже цінні документи, як-от: фрагменти секретного меморандуму Г. Штреземана від січня 1925 р., проект "нового європейського порядку" тощо. Слід назвати також підбірку документів і матеріалів, які віддзеркалюють агресивну політику Німеччини першої половини ХХ ст. - "Мета - світове панування" (Берлін, 1975). Однак заідеологізований підхід відчувається й тут. Так, у резюме до збірника ігнорується той факт, що 1900-1945 рр. були періодом трьох відмінних одна від одної епох: кайзерівської, Ваймарської і націонал-соціалістичної - і ступінь прояву агресивності керівних кіл Німеччини був різним і не лише тому, що були різні обставини й різні можливості для агресії. Цим же хибує й збірник "Ваймарська республіка (Документи і матеріали)" (Берлін, 1963).

Виваженого підходу вимагала робота з "Документами внешней политики СССР" (ДВП), оскільки підбір матеріалів для них мав тенденційний характер. Суттєвим доповненням до них є документи, опубліковані уже в 90-ті роки в Росії. Серед них слід виділити "Материалы особой папки Политбюро ЦК РКП(б)-ВКП(б) по вопросу советско-польских отношений 1923-1944 гг." (Москва, 1997), а також "Дух Рапалло: советско-германские отношения 1925-1933 гг." (Москва, 1997), що певним чином заповнюють "білі плями" німецько-радянських стосунків Ваймарського періоду.

Серйозним компонентом джерельної бази дисертації стали неопубліковані документи й матеріали, що зберігаються в архівах України. Передусім, це фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГОУ), Інституту рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. Вернадського. Матеріали архівів підтверджують тезу складності та неоднозначності стосунків між Ваймарською Німеччиною і СРСР. Фонди архівів дозволяють поглибити окремі положення й висновки дисертації, чіткіше проаналізувати роль і значення німецько-радянських стосунків у планах східної політики керівних кіл Ваймарської республіки.

Незважаючи на політичну різновекторність, преса Ваймарської республіки, німецьких національних меншин незмінно демонструвала єдність, якщо йшлося про боротьбу проти статей миру й посилення ролі Німеччини в Європі. Це добре простежується в часописах "Фоссіше цайтунг", "Берлінер тагеблатт", "Франкфуртер цайтунг", у журналі "Остланд", що виходив у Румунії. Їм, картаючи власне керівництво за нездатність рішучого протистояння реваншистській політиці Німеччини, опонувала польська преса.

Важливе місце в ряду використаних джерел належить творчій спадщині шефа МЗС Густава Штреземана ("Фермехтніс"), мемуарам ключових постатей того часу Я. Шахта, Г. Лютера, Г. Брюнінга. Статті, промови й доповіді голови правління Імперського союзу німецької промисловості К. Дуйсберга дають уявлення про вплив ділового світу на внутрішню й особливо зовнішню політику держави. А що стосується Ваймарських політичних, державних та громадських діячів, то з огляду на їх численні праці створюється враження, що вони змагалися між собою за перші місця в рядах реваншистів. Це доводили своїми публікаціями шеф рейхсверу Г. фон Сект, рейхстагпрезидент П. Льобе, рейхсміністр В. Зольман, рейхсканцлер В. Маркс, дипломат Г. Дірксен та інші.

Використаний автором масив джерел дозволив аргументовано висвітлити дослідницькі завдання, поставлені в дисертації. Їх вирішальне значення виявилося при з'ясуванні таких аспектів проблеми, як реваншистська діяльність німецьких владних структур, насамперед Міністерства закордонних справ, у Центральній, Південно-Східній та Східній Європі, німецько-радянські відносини, формування комплексу цілей і завдань східної політики, ставлення до неї німецького суспільства, роль і місце німецьких національних меншин у східній політиці Ваймарської республіки, участь та інтереси в ній великого німецького капіталу тощо.

Історіографія Ваймарської республіки, цього складного і в багатьох аспектах повчального періоду німецької історії, почавшись у 20-ті роки, продовжується до сьогоднішнього дня. Праці Ваймарських істориків П. Гере, Г. Бінштока, В. Гелльпаха, А. Вінніга, В. Боймельбурга, Г. Онкена, Е. Єкка, Т. Нойбауера, Артура Розенберга, Е. Некіша, В. фон Ендереса, К. Горкенбаха характерні пошуками рецептів виходу із системи Версаля, реваншу за програну війну, розширення "життєвого простору" Німеччини на Схід. У цілому їх зміст і заданість можна простежити за книгою А. Вінніга "Рейх у формі республіки 1918-1928" (Берлін, 1928). Колишній урядовий комісар на Сході, описуючи хід боротьби навколо земель, що відходили від Німеччини до Польщі, приходив до висновків, притаманних значній масі німецького загалу після Першої світової війни: а) республіканський уряд Німеччини недостатньо й нерішуче вів боротьбу за збереження "Остмарк" (східних провінцій); б) діяльність лівих ослабляла зусилля німців на Сході; в) Польща й Чехословаччина як незалежні держави виникли всупереч німецьким інтересам; г) ніяких союзів з більшовицькою Росією; д) напруженість між Німеччиною, з одного боку, і Польщею та Чехословаччиною, з другого, буде посилюватися через неприродний стан самого їх незалежного існування, що негативно позначається на загальному політичному порядку східноєвропейського простору; ж) майбутнє місце центральноєвропейських країн - у блоці держав від німецьких західних кордонів до Білорусії, який стане єдиним політичним, економічним і культурним силовим центром Winnig A. Das Reich als Republik 1918-1928.- Stuttgart und Berlin, 1928.- S.353-354.. Історик та публіцист П. Рорбах широко пропагував ідеї "Серединної Європи", створення якої бачив через зближення Німеччини та країн Центральної і Південно-Східної Європи. Г. Біншток, Р. Зонтер, П. Флатау, Р. Плятов акцентували увагу на економічному розвитку Ваймарської Німеччини, на проблемах, пов'язаних з Версальським миром, планами Дауеса і Юнга. Специфічне місце в історіографії східної політики належить Ф. Майнеке, який підтримував політику "мирної ревізії" кордонів на Сході. А ідеї західної орієнтації, які він обстоював уже у Ваймарський період, як ніколи виявилися актуальними після 1945 р.

Ваймарські теми, забуті в роки фашизму, знову стали актуальними після Другої світової війни. Поразка у ній змусила західнонімецьких дослідників шукати у Ваймарській історії відповіді на питання післявоєнного часу, щоб уникнути трагічних повторень ексцесів недалекого минулого. У працях другої половини 40-50-х років значна увага приділяється висвітленню несправедливого миру, політиці ревізії кордонів на Сході, проблемам національних меншин. Протест проти версальських постанов був, по суті, неприйняттям зобов'язань, накладених на Німеччину після 1945 р., застереженням переможцям від нових важких приписів. У поверненні до сюжетів Ваймарської історії віддзеркалювалося прагнення позбутися негативів, які спричинили крах Ваймарської республіки.

Дослідники Г. Ейлер, Х. Хелтьє, А. Крук, Р. Вірер, Г. Гельбіг, Е. Майєр, Ф. Фріденсбург, торкаючись тією чи іншою мірою східної політики Ваймарської республіки, називають її справедливою й виправданою, проблему німецьких меншин трактують як європейську, без вирішення якої миру в Європі не могло бути. А несправедливий мир, на думку Фріденсбурга, створював "поживний грунт і вихідний пункт подальших насильницьких дій" Friedensburg F. Die Weimarer Republik.- Berlin, 1946.- S.53.. Багатьом післявоєнним історикам властивий дух реваншизму. Цінність їх праць у введенні в обіг нових архівних матеріалів, у підкресленні важливості вивчення Ваймарської тематики для сучасного й майбутнього. Однак виправдання східної політики як такої, що диктувалася обставинами Версальського миру, засвідчувало, що німецька історіографія ще не вийшла з полону імперських стереотипів мислення.

Консервативний напрям в історіографії ФРН, який домінував до кінця 50-х років, поступається у 60-х роках місцем демократичному. Серед відомих істориків цього періоду, що залишалися на старих позиціях, можна назвати В. Хубача й Г. Манна. Останній, зокрема, причини східної політики вбачав у ментальному та психологічному неприйнятті післявоєнного державного порядку Mann G. Deutsche Geschichte 1919-1945.- Frankfurt am Main und Hamburg, 1961.- S.59.. ваймарська реваншистська східна політика

До 60-х років у історіографії ФРН був подоланий традиціоналізм "німецького історизму". Повернення німців обличчям до демократії та атлантизму змусило істориків до серйозного переосмислення методології досліджень. Застосовуючи структурний підхід у дослідженні сюжетів Ваймарського часу, А. Хілльгрубер, Г. Шульц, В. Конце, Г.В. Ф. Хальгартен, Т. Ешенбург, Г. - А. Якобсен, М. Александер важливе місце відводили вивченню економічної історії, проблемам "мирної ревізії". К. Дювель, Б. Шот, Х. Хельтьє досліджували співпрацю рейху з німецькими національними меншинами. Напружені німецько-чехословацькі відносини домінували в працях Я. - В. Брюгеля та М. Александера. Е. Логе підкреслює активізацію німецької ревізіоністської політики на Сході на початку 30-х років. А Д. Гесснер схиляється до думки безперспективності й утопізму східної політики у формі "мирної ревізії". Праця прихильника "гамбурзької школи" Фішера Ф. Келлермана "Чорний орел, білий орел. Польська політика Ваймарської республіки" (Кельн, 1970) цікава тим, що аналізує прийоми й методи східної політики Штреземана, вказує на прихильне ставлення до неї всіх політичних партій. У цілому ж, важко виділити якусь працю як пріоритетну для даного дослідження, оскільки елемент новизни в кожного автора давав поживу для роздумів та аргументованих висновків.

Значний вплив на формування ліберально-демократичного напряму мала книга Фріца Фішера "Ривок до світового панування" (1958 р.), яка спростувала апологетичні міфи німецького імперіалізму та мілітаризму й довела, що агресивні плани кайзерівської Німеччини були породжені, в першу чергу, економічними інтересами. Таким чином, і теза даного дослідження про формування й здійснення східної політики, передусім на основі економічних прагнень ділового світу, спирається на наукове твердження й становить той невіддільний зв'язок між економікою й політикою, що виражався в континуітеті вільгельмівської і Ваймарської епохи.

Міжнародний симпозіум "Індустріальна система й політичний розвиток Ваймарської республіки", що відбувся 12-17 червня 1973 р. в Бохумі (ФРН), дав поштовх до вивчення Ваймарської соціально-економічної проблематики. Показником цього стала поява праць Халльгартена, Я. Радкау, У. Херстер-Філіпс, Р. Неєле, В. Шретер. У їх роботах знайшла своє відображення роль промислових та фінансових магнатів у формуванні політичного курсу на Сході.

Водночас, не з усіма постулатами західнонімецьких істориків можна погодитися. Так, твердження Е. Карлебаха, що цілі Вільгельма й Штреземана, Брюнінга і Гітлера суттєво не змінилися,- сумнівне і вимагає серйозного уточнення, оскільки ставити на одну дошку три різні режими й об'єднувати їх одною масштабною метою - необачно. Як відомо, керівні кола Ваймарського режиму прагнули до територіальної ревізії, але не ставили завдання перевернути на свій лад весь наявний світовий порядок, за що їх критикував Гітлер.

Класову позицію щодо Ваймарської республіки займали історики НДР. Вона для них - ланка єдиної лінії від Першої світової війни до так званого імперіалізму й мілітаризму ФРН, вираження "диктатури буржуазії". У центрі їх досліджень стояла критика "Ваймарського імперіалізму". А теми військового співробітництва з СРСР, спроби КПН здійснити за командою з Москви комуністичний переворот, роль і місце німецько-радянських стосунків у східній політиці - виявилися для них заборонними. Однак проблемам ревізіоністської і реваншистської політики багато уваги приділяється у працях Б. Пухерта, Г. Габеданка, Ф.Г. Гентцена, Р. Берндт, М. Нуссбаума. Питанню впливу капіталу на формування зовнішньої політики присвячені роботи К. Госсвайлера, М. Нуссбаума, Г. Моттека. Універсальним і визнаним дослідником Ваймарського реваншизму був В. Руге. Однак і в нього немає роботи, яка б цілісно й виключно була присвячена східній політиці Ваймарської республіки. У цілому ж заданість на викриття східної політики, багатий фактичний матеріал, зосередженість на питаннях економічного й соціального порядку - все це робить праці східнонімецьких істориків цінним історіографічним масивом для даного дослідження.

У радянській германістиці чимало місця відведено історії Ваймарської республіки. Над її сюжетами працювали такі знані й талановиті вчені, як А.С. Єрусалимський, В.Д. Кульбакін, В.В. Постніков, В.Д. Ушаков, М.І. Орлова, І.І. Поп, А.А. Ахтамзян, В.К. Волков. Однак поставлені в прокрустові рамки марксистсько-ленінської ідеології, аксіоматичних догм, вони були позбавлені можливості дати повну, різнобічну й реальну оцінку історичному процесу, що протікав у Ваймарській республіці. Головна тема, яка превалювала в їх працях, - "Дранг нах Остен", стосунки Ваймарської Німеччини із державами Заходу та СРСР. Заразом, радянська історіографія розглядала східну політику Ваймарської республіки як антипольську та античехословацьку й не торкалaся питання місця й ролі в ній СРСР. Її значним позитивом було введення в обіг значного фактологічного матеріалу. У ній глибоко досліджено стосунки між Ваймарською Німеччиною і західними державами в системі версальських відносин. Велика заслуга радянських істориків у дослідженні ґенези німецького мілітаризму, його агресивності та ролі в розв'язанні кривавих конфліктів у Європі.

Після 1991 року над проблемами німецької історії плідно працюють вчені Російської Федерації (Л.І. Гінцберг, Н.В. Фарбман, С. З. Случ, Ю.Л. Дьяков, Г.С. Бушуєв). Відрадно, що останнім часом численними доробками заявила про себе германістика в незалежній Україні. Над сюжетами німецької історії, зокрема українсько-німецькими стосунками, успішно працює велика група істориків Дніпропетровського національного університету. Значний вклад у вивчення німецької історії внесли такі відомі в Україні вчені, як І.М. Кулинич, Г.В. Павленко, молоді дослідники С.С. Троян, О.І. Сич.

Інтерес польських і чехословацьких учених (Є. Красуський, Г. Батовський, Є. Ходоровський, В. Грабська, В. Бальцерак, Є. Гольцер, К. Фієдор, Г. Копчик, С. Потоцький, С. Циганський, Р. Гогуель, К. Гаян) до східної політики Ваймарської республіки цілком зрозумілий. Написані після 1945 р., їх праці не тільки відображали реальну картину наслідків східної політики для своїх країн, але й застерігали від дій, які призвели б до нової катастрофи в Європі. Особливо багатим виявився доробок польських істориків. Одні з них (Красуський, Бальцерак, Копчик, Потоцький) висвітлювали чисто польсько-німецькі стосунки, другі доводили, що антипольська політика Німеччини - лише одна із ланок багатовікової німецької агресії на Схід (Батовський, Ходоровський), треті сконцентрували свої зусилля на викритті східно-політичних доктрин (К. Фієдор, В. Грабська).

Участь у дослідженні Ваймарської історії багатьох учених США, Англії, Франції (Г. Кіссінджер, Дж. Толанд, Р. Гейтс, Т. Мезон, Ж. Суту, Ч. Майєр, Г. Тернер, Г. Фельдман, У. Шірер) є підтвердженням значущості уроків Ваймарської республіки для практики суспільного життя нашого часу.

Аналіз історіографії Ваймарської республіки дає можливість констатувати відсутність цілісного дослідження східної політики Ваймарської республіки, недостатню розробленість питань співпраці великого капіталу, особливо в роки стабілізації, з державою у її формуванні та проведенні, ставлення до неї німецького загалу, її місце в процесі становлення нацистської диктатури тощо.

У другому розділі - " Витоки й формування східної політики Ваймарської республіки у перші повоєнні роки"- розглянуто сутність, чинники, періодизацію, формування та хід східної політики в перші повоєнні роки (1919-1924), ставлення до неї Ваймарського суспільства.

Східна політика Ваймарської республіки була наслідком поразки Німеччини у війні 1914-1918 рр., неприйняття паризьких мирних договорів, які змінили державно-політичний порядок у Центральній та Південно-Східній Європі. Сферою її прикладання стала Центральна, Південно-Східна і Східна Європа, а метою - ревізія статей Версальського мирного договору й відновлення великодержавних позицій Німеччини. У Центральній Європі, де об'єктами реваншистських устремлінь були Польща, Чехословаччина та Австрія, вона була найбільш активною та агресивною, у Південно-Східній Європі - більш пасивною, але могла різко активізуватися за умови досягнення успіхів у Центральній Європі. Специфічним районом східної політики був Радянський Союз. З одного боку, СРСР через економічне, політичне й дипломатичне співробітництво в системі Рапалло сприяв східній політиці Німеччини, а з другого, сам був її об'єктом, оскільки Ваймарське керівництво ніколи не відмовлялося в якійсь формі брати участь у ліквідації комуністичного режиму в СРСР. Це давало можливість Ваймарським лідерам ідеально використовувати міжсистемну напруженість в Європі у східній політиці.

Чинниками, що живили східну політику, були німецькі прагнення до ревізії кордонів на Сході, прирощення території за рахунок земель Австро-Угорщини, до ліквідації наслідків війни й "захист" німецьких національних меншин, що мешкали в сусідніх країнах.

У східній політиці Німеччина активно використовувала дві обставини, які суттєво впливали на ситуацію в Європі та запущення механізму мирних договорів у перші повоєнні роки. Першою, що об'єднувала і переможених і переможців, була боротьба з російським більшовизмом. Другою - були розбіжності у підходах до переможеної Німеччини з боку країн колишньої Антанти. Незгоди між союзниками по Антанті надовго спровокували криваву боротьбу між німцями та поляками у Верхній Сілезії, зав'язали вузли конфронтації (плебісцитні кампанії, оптація, проблеми ліквідації німецького майна у Польщі та Чехословаччині тощо).

Східна політика пройшла у своєму розвитку чотири періоди. Перший (1919-1922 рр.) характерний прагненням схилити західні держави до пом'якшення умов миру в обмін на участь Німеччини в антибільшовицькому поході.

Другий (1922-1925 рр.) пов'язаний із становленням німецько-радянського співробітництва в системі Рапалло та поворотом керівних кіл Ваймарської республіки до "політики виконання" статей миру, яка означала пріоритетність мирного варіанту в досягненні мети східної політики, що відображав лінію Вірта-Ратенау-Штреземана. На цій основі почалося формування ідеології й практики "мирної ревізії" як такої, що найбільше відповідала політиці "виконання".

Локарнські угоди започаткували третій період східної політики (1925-1929 рр.). У цей час широко пропагувалися ідеї європейської єдності, визначальна роль Німеччини в розвитку країн Центральної й Південно-Східної Європи, німецько-французьке порозуміння як гарантія політичного та економічного піднесення Європи. Заради дивідендів на Сході Німеччина переносить акцент дипломатичних зусиль на Захід. Це був період розквіту ідеології "мирної ревізії", яка базувалася на економічній могутності Німеччини й була найбільш ліберальною моделлю східної політики, методом досягнення реваншистських цілей в умовах чинності статей Версальського договору й воєнної слабкості Ваймарської республіки.

Зі смертю 3 жовтня 1929 р. автора "мирної ревізії" Штреземана і початком великої депресії наступив четвертий період - період поступового повороту до силового варіанту в східній політиці. Ні Рапалло, ні Локарно не привели до вирішення у повному обсязі її завдань. Не відбулося й франко-німецького примирення. Удари великої кризи, активізація лівих і правих радикалів, спрямована на ліквідацію молодої німецької демократії, призвели до того, що "мирна ревізія" як форма східної політики у період "золотого віку" стала вмирати задовго до фізичної смерті Ваймарської республіки.

У розділі проаналізовано розвиток подій східної політики в перші повоєнні роки. Після Комп'єнського перемир'я уряд Ф. Шaйдемана, посилаючись на "14 пунктів" Вільсона, категорично виступив проти будь-яких територіальних змін на Сході. Німці готувалися відстоювати там свої кордони. Уже 6 березня 1919 р. "для охорони кордонів і підтримання внутрішнього спокою" створено на добровільній основі тимчасовий рейхсвер, водночас формувалися корпуси добровольців ("фрайкорпси"), сюди ж були послані генерали фон Белов, фон Лосберг, Меркер. Організацією оборони Сходу займалися міністри М. Ерцбергер, Г. Носке. Лише очевидна авантюрність утримувала німецьких військових і політиків від проведення тут масштабної військової операції. У формуванні східної політики важлива роль належала військовим, які готові були негайно "приступити до відродження зовнішньої могутності" Прусско-германский генеральный штаб (Ферстер Г., Гельнерт Г., Отто Г., Шниттер Г.). Пер. с нем. - Москва, 1966.- С.205.. Тим більше, що генерали не вдавалися до осмислення поразки як катастрофи політики певного роду. Так, генерал Гренер, начальник Генерального штабу рейхсверу, причинами поразки вважав поспішність і недостатню готовність Німеччини до війни.

Постулатом, що активно експлуатувався в східній політиці, була ідея історичної спільності європейських народів, що розумілося як готовність Німеччини до зближення із Заходом, однак заради певної цілі. У німецькій пропаганді вона була сильно прикрашена тезою необхідності боротьби з "азійським більшовизмом". В європейській ідеї проступало прагнення надати східній політиці загальноєвропейського статусу. Для її підсилення Ваймарські керманичі пропонували використати Німеччину в ролі бази економічного й соціального процвітання Європи, а тому німецькі дії на Сході подавалися такими, що здійснюються в інтересах континенту.

Важливим питанням є вивчення проблеми ставлення Ваймарського суспільства до східної політики. Аналіз матеріалів, що були в розпорядженні автора, підтверджує, що її психологічні основи в перші повоєнні роки формувалися не лише пропагандою й діяльністю реваншистських союзів, що виникли, як незгода з наслідками війни, а й свідомо перекрученим трактуванням причин німецької катастрофи 1918 р. Східна політика з різних причин знаходила доброзичливе ставлення в усіх верствах німецького суспільства. Для підприємців - це втрата ринків збуту й сировини, для значної маси загалу - злидні, які пояснювалися несправедливим позбавленням Німеччини територій. Це й складало те єдине національне мислення, яке Штреземан називав першим із двох післявоєнних джерел німецької сили Stresemann G. Vermдchtnis.- T.2.- Berlin, 1932.- S.64..

Сам державний порядок після війни асоціювався з тимчасовістю, і він мав бути зруйнований. Східна політика, що подавалася німецькому суспільству як боротьба за відновлення справедливості, у підсумку оволоділа мільйонами німецьких умів, і потрібні були лише відповідним чином налаштована політична сила і дуже небагато часу, щоб змусити їх рухатися у відповідному напрямі.

У третьому розділі - "Економічні засади східної політики"- подано економічний розвиток і політико-економічну стратегію Німеччини в східно-центральноєвропейському просторі після прийняття плану Дауеса. Без з'ясування цього аспекту проблеми сама теза "мирної ревізії" буде малозрозумілою.

План Дауеса зробив Німеччину платоспроможною, заклав основи її швидкого економічного розвитку. Зарубіжні позики використовувалися для раціоналізації виробництва, створення новітніх галузей. Перемога американського економічного підходу до вирішення репараційної проблеми над французьким силовим сприяла тому, що на кінець стабілізації Німеччина знову стала другою промисловою державою світу. Визнання економіки засобом реалізації ревізіоністського й реваншистського курсу зблизило ділові та керівні кола Німеччини, привело до сприяння економіці з боку держави (субсидії, інвестиції). Дешеві кредити, субсидії передусім отримували ті монополії, продукція яких мала прямий стосунок до війни (синтетичний бензин, гума). Таким чином, реалізувалася ідея Секта, викладена в книзі "Думки солдата", що основою військової потуги є не велика армія, а високорозвинута промисловість, яка в стислий термін здатна перебудуватися на виробництво зброї та військового спорядження.

У післявоєнній долі Німеччини особливу роль відіграли США. Німецькі та американські концерни спільно здійснювали наукові проекти, проводили економічну експансію в треті країни, що спонукало американський бізнес до сприяння німецькій східній політиці. Німецька "мирна ревізія", таким чином, живилася підтримкою США у зоні активної східної політики Ваймарської республіки Puchert B. Der Wirtschaftskrieg des deutschen Imperialismus gegen Polen 1925-1934.- Berlin, 1963.- S.142-143.. Так, 1928 р. США вдалися навіть до тиску, щоб змусити польський уряд підписати з Німеччиною такий торговий договір, який сприяв би німецько-американській економічній експансії в Польщі. Відомі представники німецького ділового світу Шахт, Тіссен, Гольдшмідт склали "американську фракцію", яку підтримував Штреземан. Він вважав, що майбутнє Європи багато в чому залежить від США. Американці, зі свого боку, бачили в Німеччині свою опорну базу в Європі.

Економічна могутність стала основою консолідації великого капіталу, державного апарату і політичних партій. Реально це виявилося у створенні Імперським союзом німецької промисловості "Державно-політичного об'єднання" (1926 р.) та "Союзу обновлення рейху" (1928 р.), конкретне завдання яких було трансформувати економічну силу в політичні рішення в системі розв'язання версальських вузлів. Вони не тільки виробляли стратегію й тактику боротьби з наслідками миру, а й активно впливали на східну політику. Вагомим компонентом антиверсальської акції були й політичні партії. Незважаючи на серйозні розбіжності між ними, їх позиції щодо східної політики мало різнилися. Зовнішньополітичний оратор комуністичної фракції в рейхстазі Т. Нойбауер писав: "Також ми, комуністи, переконані, що становище на східному кордоні нестабільне" Kellermann V. Schwarzer Adler, Weisser Adler. Die Polenpolitik der Weimarer Republik.- Kцln, 1970.- S.34.. 12 березня 1925 р. Штреземан цілком резонно заявив на шпальтах "Кельнер цайтунг": "Нема в Німеччині жодної партії - від Народної до комуністів,- яка перед своєю совістю могла б визнати, що визначення німецького кордону на Сході відповідає ідеям права народів на самовизначення" Ibidem.- S.85.. І він мав рацію: протестної сили проти східної політики Ваймарської республіки не спостерігалося.

Значної уваги в дисертації приділено постаті Штреземана. Його ставлення до Версальського миру, який він назвав "найбільшим свинством в історії", Киссинджер Г. Дипломатия.- Москва, 1997.- С.240. відзначалося гнучкістю та реалізмом, що добре простежується на ході боротьби в панівному стані навколо питання виконувати чи не виконувати умови миру. За його словами, він не "слідував ні безрозсудній "політиці катастроф", ні беззастережній "політиці виконання", а проводив помірковану й цілеспрямовану політику взаєморозуміння, яку сам визначив як "національну реальполітік". Суттєву сторону "реальполітік" склали тверезе врахування співвідношення сил, компенсація військової слабкості мистецтвом переговорів, мирне врегулювання спірних питань, порозуміння із західними державами, насамперед Францією, яке справедливо називав "питанням долі європейського майбутнього", Gцhring M. Bismarks Erben 1890-1945: Deutschlands Weg von Wilhelm II bis Adolf Hitler.- Wiesbaden, 1958.- S.165. врахування всього спектру європейських реалій, наявність міжнародних зв'язків, закріплених у договорах та угодах. Він не тільки прийняв "політику виконання", а й зробив її стрижнем "реальполітік", основою реалізації свого плану "мирної ревізії". А головним інструментом досягнення цілей стала економіка, в якій Штреземан бачив джерело політичної сили, Stresemann G. Schriften.- Berlin, 1976.- S.280. єдину могутню зброю німецької зовнішньої політики, знаряддя руйнування митних кордонів і "створення великого економічного простору". Якось він сказав: "Без "ІГ Фарбеніндустрі" і вугілля у мене не може бути ніякої зовнішньої політики" Боркин Дж. Преступление и наказание "ИГ Фарбениндустри".- Москва, 1982.- С.18.. Якщо економіка - інструмент "мирної ревізії", то компроміси - метод її реалізації. Проте компроміси для Штреземана не моральне переконання, а тактичний прийом. План Дауеса, Локарнські угоди, Берлінський договір 1926 р. з СРСР були компромісами в системі міждержавних стосунків. Та й сама "мирна ревізія" була варіантом вирішення проблем східної політики шляхом поступок з боку західних держав. Він уникав компромісів там, де мета досягалася іншими засобами. Арбітражні договори з Польщею та Чехословаччиною 1925 р. - підтвердження цього. Зрозуміло, у політиці Штреземана були суперечливі моменти. Виступаючи за мирну ревізію кордонів на Сході, він не відкидав і силового шляху. Однак, зазначає у своїй "Дипломатії" Г. Кіссінджер, "Штреземан зовсім не був попередником нацистів, що атакували західні цінності,- було б, точніше розглядати нацистські ексцеси як розрив зі штреземанівською поступовою, безумовно, мирною політикою досягнення для своєї країни вирішальної ролі в Європі" Киссинджер Г. Названа праця.- С.254..

Прийоми й методи економічної діяльності Ваймарської республіки у природному "внутрішньому ринку" Німеччини - у Центральній та Південно-Східній Європі - були своєрідними. Компенсаційні й клірингові операції, які широко ініціювалися німецькими урядами, були затратними з економічної точки зору, але в політичному плані вважалися виграшними. Витрати за збиткові операції брав на себе німецький уряд, а державні установи надійно патронували концерни, що через свої дочірні підприємства займались збутом німецьких товарів і прив'язуванням аграрних країн до німецької промислової зони, що повинно було привести до політичного панування Німеччини в регіоні.

Економічний наступ Німеччини на об'єкти майбутньої агресії вівся різними засобами, залежно від ситуації. Польщі була нав'язана митна війна (1925-1934 рр.), проти Чехословаччини використана експортно-імпортна залежність, проти Австрії - усіченість її господарства після розпаду Австро-Угорщини, проти Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Албанії, Туреччини - аграрно-сировинний характер їх економіки. Політичне підґрунтя такого курсу не було таємницею для керівників означених країн. Післяверсальський державний порядок не приймався керівними колами Німеччини всерйоз. Зламати його відпрацьованою системою економічного тиску було не таким вже й далеким від реальності. Наступав час, коли міжнародний поділ праці ставав грізним аргументом у політиці, у східній політиці Німеччини в тому числі.