Східна політика Ваймарської республіки в 1919-1933 рр.

У четвертому розділі - "Формування ідеології східної політики та перші спроби її реалізації"- викладено зміст, суть і спрямованість східно-політичних доктрин Ваймарської республіки.

Після Першої світової війни в Німеччині розгорнулося масштабне теоретизування навколо рецептів виходу із ситуації і пристосування старого багажу агресивних планів до післяверсальських реалій. У цьому аспекті доктрина "Серединної Європи", яка тісно пов'язувалася з тезою недостатності "життєвого простору", користувалася широкою підтримкою серед ділових та керівних кіл. Поява її різновидів (варіанти Вірзинга, Ціммермана, Гере тощо) засвідчила популярність ідеї Ф. Наумана у поверсальський час. Поразка, доходили висновку ідеологи-популяризатори східно-політичних доктрин П. Рорбах, В. Гелльпах, Е. Кох-Везер, А. Вінніг, полегшує утворення "Серединної Європи" як об'єднання країн Центральної й Південно-Східної Європи під егідою Німеччини. "Серединну Європу" бачили вони як форму відновлення європейських позицій Німеччини й основу нового раунду боротьби за світове панування.

Якщо в основі "Серединної Європи" лежав економічний фактор, то "Великонімеччини" - національно-політична ідея - ідея об'єднання всіх німців у великий рейх. Реалізація будь-якої з них означала утвердження домінуючої ролі Німеччини в Європі. Здійснення тієї чи тієї в обстановці 20-х років могло бути через "мирну ревізію", економічну та політичну інтеграцію. Так, реалізація плану "Серединної Європи" пропонувалася у формі економічного блоку, а створення "Великонімеччини" - як здійснення на практиці права народів на самовизначення.

Ідеї "Великонімеччини", "Серединної Європи" обґрунтовували установи остфоршунгу, дослідницькі інститути, відомі німецькі історики Ф. Майнеке, Г. Онкен, Г. Ротфельс, В. Гелльпах та інші. Йшлося не лише про повернення втрачених після війни земель, а й створення в центрі Європи великонімецької імперії. З ними тісно співпрацювали геополітики, виправдовуючи закономірність розширення території Німеччини від центру у бік слабшого опору - на Схід. Ці ідеї володіли всіма державними інституціями Ваймарської республіки. Пропаганда "Великонімеччини", "Серединної Європи" та їх різновидів утверджувала в німецького загалу ідею життєвої необхідності їх практичного здійснення.

Різновидом "Серединної Європи" була "пан-Європа" Р. Коуденгове-Калергі. Однак закладені в ній пропозиції добровільної інтеграції й реваншистської обов'язковості не могли вжитися, стати практикою європейської взаємовигоди. З 1924 р. пропагувалася також ідея економічного об'єднання Європи, запропонована теоретиком європейського примирення та інтеграції А. Носсігом. Останній, закамуфльовано абстрагуючись від політичних цілей, знайшов підтримку з боку великого капіталу й Ваймарських політиків, оскільки його проект не передбачав входження обтяженої версальськими проблемами Німеччини в політичне об'єднання із сильними у військовому плані переможцями. Ідеї Носсіга приваблювали й тим, що закладали основи порозуміння з Францією. Однак завуальовані в плані А. Носсіга ревізіоністські вимоги швидко остудили європейських прихильиків самої ідеї.

Далекосяжні агресивні плани нацистів, не будучи офіційною політикою Ваймарської республіки, були, проте, продуктом її епохи, як і сам націонал-соціалістичний рух. Плани нацистів імпонували значній частині ділового світу, пангерманським та мілітаристським колам, рейхсверу тощо. У Ваймарських керівних кіл нацисти не тільки запозичили східний напрям загарбницьких устремлінь, а й ідею "нового європейського порядку". Нещадно нападаючи на "мирну ревізію", гітлерівці тим більш не цуралися методів, напрацьованих її Ваймарськими прихильниками. Аншлюс Австрії, німецька іредентистська кампанія, що призвела до Мюнхена, - свідчення цьому. А систематичні нападки Гітлера на Версальський мир, Польський коридор, Верхню Сілезію повністю вписувалися в пропагандистські кампанії Ваймарської східної політики, головні цілі якої стали вихідними пунктами агресивних планів гітлерівської Німеччини. Найгучнішим фактом сутності східно-політичних концепцій була спроба митної унії з Австрією 1931 р., а також поховання зусиллями Німеччини французького варіанту "пан-Європи".

Жодна з розглянутих у дисертації доктрин не була реалізована в роки Ваймарської республіки. Велика депресія 1929-1933 рр., невдача німецько-французького примирення, незадоволення Локарно й планом Юнга не призвели до відмови від східно-політичних доктрин. Однак під впливом означених чинників вони втрачають характерний їм лібералізм у формі "мирної ревізії". Східна політика в останні роки Ваймарської республіки стала набирати ознак силового варіанту, однаково небезпечного для Європи й самої Німеччини.

У п'ятому розділі - "Активізація східної політики після Локарно" - розкрито реваншистську діяльність керівних кіл Ваймарської республіки стосовно країн Центральної та Південно-Східної Європи.

До й після Локарно центральноєвропейські країни, з одного боку, прагнули до налагодження нормальних відносин з Німеччиною, а з другого, - зміцнення зв'язків з Францією та створення союзницьких стосунків між собою. Укладений у січні 1924 р. чехословацько-французький договір про дружбу та союз не міг замінити так необхідний гарантійний договір. Англія ухилялася, а Франція не наважувалась самостійно на такий крок. Усі спроби міністрів закордонних справ Польщі та Чехословаччини О. Скшинського й Е. Бенеша домогтися гарантії своїх кордонів з Німеччиною зазнали фіаско. Арбітражні договори, підписані в Локарно, були звичайним жестом пристойності. 1925 р. Польща й Чехословаччина підписали три обмежені договори - торговий, транзитний, арбітражний і прийняли компромісні рішення зі спірних прикордонних питань. Однак всі вони не стосувалися проблеми взаємодопомоги у разі німецької агресії. Анексія Чехословаччиною Тешина 1920 р. призвела до тривалої ворожнечі між сусідніми слов'янськими країнами.

Локарнські угоди, по суті, містили дозвіл Заходу на ревізію статей мирного договору на Сході. "... Розвал Польщі повинен стати метою німецького уряду",- говорив у листопаді 1925 р. рейхсканцлер Г. Лютер Hцltje Ch. Die Weimarer Republik und Ostlocarno-Problem 1919-1934.- Wurzburg, 1958.- S.181.. У меморандумі МЗС від 12 грудня 1925 р. ставилось завдання економічною силою підривати французьку систему договорів у Центральній Європі. Відмова Заходу в Локарно від опори в антирадянській боротьбі на малі держави позначилася в політиці навколо проблеми фінансового оздоровлення Польщі в 1926-1927 рр. Німці відверто переконували Захід у доцільності прив'язати надання позик Польщі до її готовності піти на поступки в прикордонному конфлікті з Німеччиною. Захід опинився в досить делікатній ситуації. Стати на бік Польщі означало відмовитися від щойно підписаних Локарнських угод. Явна підтримка Німеччини ставила хрест на всій версальській системі.

Вагання американських та англійських банкірів змушувала МЗС Німеччини вдаватися до пошуків нових варіантів забезпечення підтримки Заходом ревізії територіальних статей миру. Запропоновані високими чиновниками МЗС Цехліном, Вальротом, керівництвом партії Центр, паризьким кореспондентом газет "Германіа" та "Кельніше цайтунг" Г. Пфафферотом варіанти цілком вписувалися в рамки "мирної ревізії". Однак всі вони ставилися під сумнів з погляду їх придатності до реалізації. Зокрема, пропозицію Пфафферота, у якій доводилася необхідність поліпшення взаємин з Англією та Францією через покращення польсько-німецьких стосунків і вирішення, таким чином, проблеми, піддав критиці політик партії Центр Ф. фон Папен. Німецька акція завершилася безрезультатно. Німеччині не вдалося заручитися підтримкою США та Англії плану ревізії східних кордонів взамін фінансового оздоровлення Польщі. Та й Польща у 1927 р. не домоглася Остлокарно. Надана їй незначна позика виявилася наслідком маневрів Заходу задля збереження контролю над обома втягнутими у конфлікт сторонами. Німецькому натиску на Польщу сприяла також антипольська політика Москви. "Берлін і Москва,- стверджує у "Дипломатії" Г. Кіссінджер, - були одностайні у своєму ворожому ставленні до Польщі" Киссинджер Г. Названа праця. - С.252.. Підписана 31 жовтня 1929 р. німецько-польська Ліквідаційна угода фіксувала невдачу Польщі здійснити дегерманізацію країни і створила передумови для подальшої активізації німецької реваншистської політики.

Активізація в той самий час німецьких підступів у Литві в цілому не виходила за межі проблеми польсько-німецького кордону. Хоча не слід скидати з рахунку німецько-радянське суперництво, яке, незважаючи на Рапалльський договір, уже тоді досить гостро виявлялося в Прибалтиці.

Особливе місце в східній політиці Німеччини займали німецькі меншини, що компактними групами мешкали в багатьох країнах Центральної та Південно-Східної Європи. Підписаний разом з Версальським договором Трактат меншин зобов'язував країни регіону дбати про їх інтереси. Женевська конвенція від 15 травня 1922 р. теж містила ухвалу про захист німецьких меншин. Ці документи давали право меншинам і навіть окремим особам з них скаржитися на порушення своїх прав у Постійний міжнародний трибунал справедливості, а в окремих випадках - у Лігу націй.

Питання про німецькі національні меншини було вигідним козирем у руках Ваймарських політиків. Меншини стали опорними пунктами німецької економіки, культури, мови тощо. У секретному меморандумі від 13 січня 1925 р. Штреземан писав, що їх "замкнуті групи" мешкають у районах, "де географічно можливий аншлюс до рейху". Народи, які живуть поряд з ними, продовжував він, будуть поставлені, таким чином, під "німецьку державну зверхність" Dokumente zur deutschen Geschichte 1924-1929.- Berlin, 1975.- S.34-35..

Німецьким національним меншинам приділялося чимало уваги. Уже 1920 р. при МЗС було створено культурний відділ для роботи із зарубіжними німцями. Головне завдання - пробуджувати в них почуття національної єдності з німецьким народом і державної - з рейхом, навколо якого повинні гуртуватися всі німці й творити "Великонімеччину". Практика зарахування зарубіжних німців до німецького народу, що до війни робилося лише Пангерманським союзом, стала офіціозом Ваймарської республіки. Мав рацію італійський диктатор Муссоліні, який 10 лютого 1926 р. заявив у сенаті, що Німеччина прагне взяти на себе керівництво всіма німцями, що живуть у світі Ursachen und Folgen.- Bd. 6.- Die Weimarer Republik. Die Wende Nachkriegspolitik 1924-1928. Rapallo-Dawesplan-Genf. - Berlin-Grunewald, 1958.- S.544..

Роздута проблема меншин давала Німеччині можливість втручатися у внутрішні справи країн Центральної й Південно-Східної Європи. Через різного роду організації ("Німецький фонд", "Ревізійне та опікунське товариство", Пангерманський союз, "Союз закордонних німців" тощо) йшли фінансові засоби з рейху на зміцнення економічних позицій закордонних німців, підтримку німецької преси, мови та культури, проведення підривної роботи та створення німецької п'ятої колони в країнах регіону. Політика щодо німецьких національних меншин була повністю поставлена на службу реваншу й безжалісно використовувалася. Слід зауважити, що вона не була спричинена міркуваннями співчуття. Ніде німці не були приниженими та безправними. Всюди, за винятком Румунії та Угорщини, вони мали свої парламентські фракції. Лише в Чехословаччині видавалося понад 100 німецьких газет.

Німецькі національні меншини стали аргументом претензій і ворожнечі до сусідів з боку Німеччини, об'єктом експерименту по створенню економічно й політично відособлених від своїх держав анклавів. Практика використання їх у створенні "нового європейського порядку" застерігає владні кола від подібних помилок у наш час.

Економічна криза й дозовані поступки Заходу реально впливали на відхід керівних кіл Ваймарської республіки від "мирної ревізії" в бік силової політики. Свідченням цього - виготовлена на замовлення президента Гінденбурга, рейхсканцлера Брюнінга та шефа МЗС Курціуса у липні 1931 р. пам'ятна записка графа А. Штольберга-Вернігероде. Він не тільки пропонував доповнити локарнську систему німецькими гарантіями Англії та Італії, а й готовністю Німеччини відмовитися від Південного Тіроля, колоній, за винятком Німецької південно-західної Африки, аншлюсу Австрії. Але головною умовою пакту безпеки повинна стати згода Заходу на ревізію східного кордону (повернення Коридору, Верхньої Сілезії, референдум для Данціга та Мемеля). У такому разі Німеччина відмовлялася від повернення інших територій шляхом війни.

Кінець 20 - початок 30-х років характеризувалися наростанням реваншистської діяльності керівних кіл Ваймарської республіки в центральноєвропейському регіоні. На маніфестаціях різного роду "громадських організацій" при підтримці державних структур, з одного боку, демонструвалася "воля народу" до ліквідації несправедливостей миру, а з другого, - політику і пересічному громадянинові Заходу - доводили, що загроза Європі виходить від статей миру. Німецька пропаганда, спрямована на роздмухування конфліктних ситуацій в об'єктах реваншу, не гребувала і фальсифікацією. Так, населення Польщі ділили на поляків, кашубів (Західна Пруссія), мазурів (південна частина Східної Пруссії), шльонзаків (сілезців) і двомовних. Згідно з німецькими картами поляки проживали лише на території колишнього царства Польського. Особливо потужна пропаганда проводилася серед тих, кого не вважали поляками. Так, кашубів підбивали на плебісцит і приєднання до Німеччини. Як наслідок за кордоном множилися ряди прихильників вирішення східної проблеми в ім'я добробуту Європи за німецьким рецептом. А пропагандистська війна проти незалежності народів Центральної й Східної Європи була виграна задовго до 1938-1939 рр.

У шостому розділі - "Німецько-радянські стосунки - специфічний аспект східної політики" - досліджено відносини між СРСР і Ваймарською республікою як важливу компоненту східної політики, як фактор, що корінним чином впливав на європейську політику в цілому, значною мірою знижував ефективність версальського диктату Заходу.

Наявність ворожої капіталістичному Заходу комуністичної Росії не могла не використати у поверсальській ситуації Німеччина, як і російські більшовики у своїх планах поспішили скористатися складним становищем Німеччини після мирного договору 1919 р. Угода 1922 р. в Рапалло була наслідком цілком прагматичних цілей Німеччини й Радянської Росії, їх міжнародної ізоляції в поверсальські роки. Заради подолання труднощів і реалізації своїх власних амбіцій абсолютно несумісні системи суспільного устрою знайшли в Рапалло спільний знаменник для зближення й двосторонньої співпраці. Радянській Росії для індустріалізації потрібна була німецька технічна база, устаткування й машини, а Німеччині - тимчасовий партнер у боротьбі з Версалем, ринки збуту та сировина. У системі Версаля й неприйнятті Заходом комунізму й сформувалося неприродне партнерство, в якому головне місце належало торгово-економічному, а особливо військово-технічному співробітництву. Не менш корисною для обох сторін була й політико-дипломатична співпраця. Водночас, радянсько-німецька співпраця відповідала інтересам сторін і вони певний час дорожили нею. Для Німеччини партнерство з СРСР було надзвичайно важливою ланкою в системі політики балансування. Загроза можливого союзу Німеччини з СРСР змушувала Захід пом'якшувати свої вимоги згідно з буквою Версальського договору. Для Г. Штреземана Радянський Союз завжди був козирною картою в тонкій дипломатичній грі із Заходом, для радянського керівництва добрі стосунки з Німеччиною становили реальну можливість торпедувати спроби Заходу створити єдиний антирадянський фронт.

Неприродність співпраці в системі Рапалло визначила неоднозначний підхід з боку різних політичних сил до німецько-радянських стосунків. Між їх прихильниками й противниками постійно точилася боротьба. Серйозні аргументи останнім давали радянські устремління на комунізацію Німеччини, що, як вважали в Москві, було головною умовою здійснення світової пролетарської революції. А тому недовір'я й підозрілість в радянсько-німецьких стосунках були постійним гальмівним фактором поглиблення нормальних взаємовідносин.

Локарнські угоди стали серйозною спробою покінчити з німецькою політикою балансування між Сходом і Заходом. Однак досягти цього не вдалося, оскільки навіть антирадянськи налаштовані сили Ваймарської республіки розуміли, що політиці балансування в цей час альтернативи немає, що це єдина умова ведення Німеччиною самостійної зовнішньої політики, та й радянський ринок був досить вагомим доказом необхідності співпраці в системі Рапалло.

Чим реальніше визрівали німецькі перспективи звільнення від версальських статей, тим проблематичнішим ставало продовження радянсько-німецьких зв'язків. Поступово рапалльська політика ставала тягарем для обох сторін. Все гостріше приходили в суперечність державно-національні та класові інтереси обох держав, а потаємні плани партнерів стосовно один одного посилювали атмосферу підозрілості. Автор наводить низку факторів і явищ, які впливали на поступове вихолощення сторонами духу рапалльської політики.

Велика депресія, що почалася 1929 р., лише відклала демонтаж радянсько-німецької співпраці. У цілому ж воно було корисним для обох сторін. А німецька участь в індустріалізації та створенні військової промисловості СРСР була дуже вагомою.

ВИСНОВКИ

У "Висновках" сформульовано основні підсумки дослідження.

1. Східна політика Ваймарської республіки /1919-1933 рр./ була спричинена наслідками поразки Німеччини у війні 1914-1918 рр. Найінтенсивнішою вона була в Центральній Європі, менш активною - в Південно-Східній, специфічною - у Східній Європі. Вона спрямовувалася на відновлення кордонів Німеччини до 1914 р. на Сході, включення до її складу територій сусідніх держав, населених німцями, а в подальшій перспективі передбачалася анексія всього східно-центральноєвропейського простору. Головною формою досягнення планів східної політики в поверсальський час стала "мирна ревізія", яка була симбіозом таких чинників, як політика компромісів, відсутність достатніх силових засобів, наявність потужної економічної бази, відносний внутрішній соціальний консенсус в період стабілізації, тенденція франко-німецького примирення тощо.

2. Із зміцненням, внаслідок реалізації плану Дауеса, промислової потуги Німеччини інтенсивнішою ставала її економічна експансія в країни Центральної та Південно-Східної Європи. Ділові кола, діючи в тісному контакті з урядовими інстанціями, розглядали їх як "внутрішній ринок" Німеччини. Компенсаційні й клірингові угоди, до яких вдавалися німецькі концерни, сприяли економічному прив'язуванню країн регіону до Німеччини, що створювало умови для посилення політичного впливу, поступового перетворення їх у "великий економічний простір" Німеччини з далекосяжними експансіоністськими цілями.

Дахові установи великого промислового та фінансового капіталу /Імперський союз німецької промисловості, рейхсбанк/ істотно впливали на формування східної політики. Спровокована ними двохваріантна політика - "політика виконання" й "політика невиконання"- виступала як один добре скоординований план виживання й зміцнення рейху. Перемога "політики виконання" врешті-решт стала наслідком компромісу, основою співпраці всіх груп великого капіталу, але із суттєвою поправкою, яка виявлялася у виконанні статей миру на Заході й невиконаннi на Сході. Така кон'юнктурна згода в реалізації завдань східної політики влаштовувала і ділові кола і політичний істеблішмент.

3. В умовах чинності статей Версальського договору МЗС Ваймарської республіки було ключовою державною структурою, а його шеф помітно впливав на всі сфери внутрішнього життя країни. У складний Ваймарський час німецьке суспільство знаходило й висувало на перші ролі в керівному ешелоні талановитих і далекоглядних людей. Саме Г. Штреземану в період його перебування на посаді міністра закордонних справ (1923-1929 рр.) вдалося значною мірою об'єднати німецьке суспільство, його ділові кола на основі національного інтересу. Його еволюція від ультранаціоналіста й монархіста до республіканця й демократа - приклад того, як зміни в суспільстві вносять корективи у світогляд особи, якщо вона спроможна осмислювати дійсність.

4. Реваншистські плани панівних кіл Ваймарської республіки знайшли концентроване вираження в доктринах "Великонімеччини" і "Серединної Європи" та їх модифікаціях. Закладені в них стратегічні цілі європейської домінанти Німеччини засвідчували масштабність східної політики й те, що ревізія версальських територіальних постанов на Сході була лише першою, але аксіоматичною передумовою експансіоністських прагнень Німеччини. У них концептуально простежується органічний зв'язок з нереалізованими доктринами кайзерівського часу: "життєвого простору" й "Дрангу нах Остен". Таким чином, "вельтполітiк" кайзерівської епохи трансформувалася у прагматичну "реальполітiк", ядро якої складала "мирна ревізія" як метод, адекватний обстановці, що створилася.

З крахом Австро-Угорщини новим елементом східно-політичних доктрин стала відмова від малонімецької ідеї. Систематичні посягання на австрійський суверенітет і території сусідніх країн, населені німцями, були конкретним вираженням "Великонімеччини".

"Серединна Європа" стала найбільш привабливою для ділових кіл Ваймарської республіки тоді, коли проблема ринків гостро поставила питання створення "великого економічного простору" й елементи економічної інтеграції заявили про себе як початок майбутньої системи міжнародної раціональної співпраці. Пропонована Р. Коуденгове-Калергі "пан-Європа" була виявом тієї нової тенденції, що породжувалася технологічною революцією й потребами європейського суспільства. Проте ідея "пан-Європи" Коуденгове-Калергі та ідея економічного об'єднання Європи А. Носсіга, рекламовані як проекти європейської інтеграції, були водночас замаскованими варіантами німецького реваншизму. Однак зроблені в той час напрацювання в напрямі економічної інтеграції знайшли своє продовження і втілення в післявоєнній Європі.

5. Німецькі плани аншлюсу Австрії були складовою східної політики, компонентом, який виходив за межі ревізіоністської формули повернення втрачених територій, однак цілком вписувався в ідею реваншу за програну війну.

Східні плани Гітлера, що значною мірою були породженням реваншизму, формувалися в політичній атмосфері Ваймарської республіки. Зацікавленість ними великого капіталу живилася зневірою в зовнішньополітичній ідеології Ваймарської республіки, у можливостях "мирної ревізії".

6. Політика "мирної ревізії" територіальних постанов Версаля на Сході з самого початку була приречена на кінцевий провал, оскільки складові її інструментарію /невизнання реалій поразки, підривна робота проти молодих держав, розпалювання національної ворожнечі в Центральній і Південно-Східній Європі, напруженість стосунків між СРСР і західними державами/ не сприяли стабільності в Європі. Проте її методи наприкінці 30-х років були використані нацистами й матеріалізувалися в підпорядкування та поневолення частини країн регіону ще до початку Другої світової війни.

Шляхом залучення різними методами впливових людей Заходу до німецької пропагандистської машини керівним колам Ваймарської республіки значною мірою вдалося ідеологічно підготувати грунт для усвідомлення західним загалом необхідності і закономірності територіальних змін на Сході, а фактично визнання східної політики.

7. Одним із серйозних прорахунків демократичного керівництва Ваймарської республіки треба вважати політику щодо численних німецьких національних меншин Центральної та Південно-Східної Європи. Керівні кола, пропагуючи ідею єдиного німецького народу, стали використовувати їх у ролі заручника політики "мирної ревізії" і п'ятої колони для розпалювання міжнаціональної ворожнечі, як привід для втручання у внутрішні справи сусідніх країн з метою наступної ліквідації їх незалежності.

8. Органічною частиною східної політики Німеччини були німецько-радянські відносини. Економічна співпраця з СРСР дала Німеччині ринок збуту устаткування й машин, сировину, засекречені бази для випробування нових зразків зброї. Німеччина могла нехтувати польським ринком і посилити економічний тиск на Польщу. Усе це стало можливим тому, що тактичні цілі обох країн дещо збігалися: Німеччина прагнула до реваншу, а Радянський Союз готувався стати воєнним гарантом світової соціалістичної революції. Взаємини формувалися також неприйняттям Німеччиною та СРСР нового державного порядку в Центральній Європі після Першої світової війни.

У німецько-радянських стосунках чітко простежується боротьба національно-державних і класових інтересів. Водночас, неодноразова демонстрація перед Заходом бажання співпрацювати в боротьбі з більшовизмом не означала готовності Німеччини практично реалізувати його, оскільки лише політика балансування забезпечувала можливість вести якоюсь мірою самостійну політику й навіть вдаватися до тиску, залякуючи одну сторону союзом з СРСР, а другу - можливою гравітацією в бік Заходу.

Однак тривалої співпраці чекати було годі. Системна несумісність викликала неприязнь і постійні тертя. Особливо відверто проводили курс на радянізацію Німеччини, дискредитацію її керівництва радянські більшовики. Тільки взаємна потреба утримувала сторони в цій, на той час необхідній, але неприродній зв'язці.

Німецько-радянська співпраця на основі Рапалло сприяла створенню переваги сил на Сході на користь Німеччини, посиленню її східної політики. Водночас, СРСР сам став її об'єктом, позаяк після Рапалло Німеччина виношувала плани покінчити з більшовизмом шляхом економічної трансформації радянського ладу.

9. Ліквідація режиму Ваймарської республіки означала остаточне поховання політики "мирної ревізії". Перша спроба входження Німеччини у світ європейської демократії через узаконення "мирних основ" територіального реваншизму закінчилася націонал-соціалістичною диктатурою, поверненням на шлях силової політики й агресивних воєн.

Східна політика з її реваншизмом, шовінізмом і ненавистю сприяла формуванню свідомості колективного неприйняття ситуації, що склалася на Сході, готовності до війни й жертв, встановленню диктатури націонал-соціалістів.

На час приходу Гітлера до влади у Німеччині були мільйони людей, готових до виконання місії силового усунення несправедливостей мирного договору. Гітлер отримав значною мірою готову для цього людську субстанцію. Самі масштаби її використання уже значення не мали. Без довгорічної східної політики, протистояння на Сході такої готовності не було б. Уже на початку 30-х років у східно-центральноєвропейському просторі складалася атмосфера майбутнього світового конфлікту.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Газін В.П. Економіка і зовнішня політика Веймарської республіки (1925-1933 рр.): східноєвропейські аспекти. - Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет, інформаційно-видавничий відділ, 1999. - 152 с.

2. Газін В.П., Копилов С.А. Новітня історія країн Європи та Америки 1918-1945 рр. - Кам'янець-Подільський державний педагогічний університет, інформаційно-видавничий відділ, 1997. - 388 с.

3. Газин В.П."Срединная Европа" в агрессивных планах Веймарской республики // Политика великих держав на Балканах и Ближнем Востоке в новейшее время: Сб.научн. трудов. - Свердловск: УрГУ, 1987. - С. 5-14.

4. Газин В.П. Германские монополии и политика правительств Веймарской республики в Центральной и Юго-Восточной Европе (1925-1932) // Международные отношения на Балканах и Ближнем Востоке: Сб. научн. трудов. - Свердловск: УрГУ, 1988. - С. 22-31.

5. Газин В.П. Локарно и проблема "мирной ревизии" Версальского договора в 1925-1927 гг. // Политика великих держав в Центральной Европе, на Балканах и Ближнем Востоке в новейшее время: Сб. научн. трудов. - Свердловск: УрГУ, 1989. - С. 16-26.

6. Газин В.П. Монополии и перевооружение Германии во второй половине 20-х - начале 30-х годов // Вопросы новой и новейшей истории: Респ. межвед. научн. сб. Вып. 30. - К., 1984. - С. 58-66.

7. Газин В.П. К вопросу об аншлюсе Австрии в период Веймаркой республики // Вопросы новой и новейшей истории: Респ. межвед. научн. сб. Вып. 37. - К., 1991. - С. 78-86.

8. Газін В.П. Дві тенденції в сучасній Європі // Сучасність. - 1993. - № 9. - С. 89-93.

9. Газін В.П. Проблема національних меншин у новітній час: веймарська історія та СНДівська реальність // Сучасність. - 1994. - № 7-8. - С. 86-92.

10. Газин В.П. Политические аспекты сотрудничества рейхсвера и Красной Армии в 1920-1932 годах // Вопросы германской истории: Міжвуз. зб. наук. праць. - Дніпропетровськ: ДДУ, 1995. - С. 104-107.

11. Газін В.П. Капіталізм за останніх сто років: ґенеза і метаморфози // Наукові праці історичного факультету. - Кам'янець-Подільський, 1995. - Т.1. - С. 17-36.

12. Газін В.П. Німецький капітал і радянсько-німецькі відносини в 1925-1932 рр. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педуніверситету: історичні науки. - Кам'янець-Подільський, 1997. - Т.1(3). - С. 159-172.

13. Газін В.П. Мотиви і цілі радянсько-німецького зближення. СРСР в німецькій політиці балансування // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. - Кам'янець-Подільський. - 1998. - Т.2 (4). - С. 257-264.

14. Газін В.П. Особливості зовнішньоекономічної політики Німеччини в країнах Центральної та Південно-Східної Європи (ІІ половина 1920 - поч. 1930-х років) // Наукові записки. Серія: Історія. Вип. 1Х. - Тернопіль, 1999. - С. 129-133.

15. Газін В.П. Радянсько-німецькі стосунки та Україна (20-ті - початок 30-х років) // Питання історії України: Збірник наукових статей. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - Т.3. - С. 168-176.

16. Газін В.П. Густав Штреземан і історичний портрет в історіографії та сучасності // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Вип. 8. - К.: Інститут історії України НАН України, 1999. - С. 215-244.

17. Газін В.П. Економіка у зовнішній політиці Ваймарської республіки // Наукові записки. Серія: Історія. Вип. 10. - Тернопіль, 2000. - С. 229-233.

18. Газін В.П. Німецько-американська економічна співпраця у другій половині 20-х років. Мотиви і форми // Питання історії нового та новітнього часу. Збірник наукових статей. Вип. 7. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 145-150.

19. Газін В.П. Наростання німецької реваншистської діяльності в Центральній і Південно-Східній Європі (кінець 20-х - початок 30-х років). Її прийоми і методи // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. - Кам'янець-Подільський, 2000. - Т.4 (6). - С. 266-272.

20. Газін В.П. Німецькі національні меншини у східній політиці Веймарської республіки після Локарно // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Вип. 9. - К.: Інститут історії України НАН України, 2000. - С. 186-196.

21. Газін В.П. Вплив плану Дауеса на промисловий розвиток Німеччини в роки стабілізації // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць: Вип. 96-97: Історія. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 52-59.

22. Газін В.П. Легалізація німецької реваншистської політики на Сході Європи після Локарно // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки. - Кам'янець-Подільський, 2001. - Т.5 (7). - С. 279-286.

23. Газін В.П. Націонал-соціалізм і комунізм в контексті німецької історії початку 30-х років // Вопросы германской истории: Сб. научн. трудов в 2 ч. Ч.2. - Днепропетровск: Днепропетровский национальный университет, 2001. - С. 246-252.

24. Газін В.П. Еволюція агресивних планів Гітлера в 1924-1932 рр. // Творчі вершини вченого: Зб. наукових праць до 60-річчя від дня народження д-ра іст. наук, проф. Кукурудзяка. - Кам'янець-Подільський, 1998. - С. 249-254.

25. Газин В.П. Рец. на книгу: W. Ruge. Das Ende von Weimar. Monopolkapital und Hitler // Вопросы истории. - 1984. - № 11. - С. 169-171.

26. Газін В.П. Рец. на книгу: А. Lange. Berlin in der Weimarer Republik // Academia на пошану професора Леоніда Антоновича Коваленка: історичні дослідження. - Кам'янець-Подільський, 1997. - С. 203-205.

АНОТАЦІЯ

Газін В.П. Східна політика Ваймарської республіки в 1919-1933 рр. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - всесвітня історія. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівці, 2001.

У дисертації досліджується східна політика Ваймарської республіки, її теоретичні основи, причини й чинники формування, методи реалізації. Районом її дії була Центральна, Південно-Східна і Східна Європа. Метою - повернення Німеччини до кордонів 1914 р. на Сході Європи, оволодіння частиною спадщини Австро-Угорщини, ліквідація поверсальського державного порядку в східно-центральноєвропейському просторі. У своєму розвитку вона пройшла чотири етапи.

Праця містить аналіз ідеології східної політики Ваймарської республіки та реваншистської діяльності її керівних кіл. Автор дослідив роль економіки як засобу реалізації завдань східної політики у формі "мирної ревізії". Доведено, що німецько-радянські стосунки були специфічним аспектом східної політики. Дисертація є першим в українській історіографії такого роду дослідженням, написаним на багатій джерельній та історіографічній базі.

Ключові слова: Ваймарська республіка, східна політика, "мирна ревізія", економіка, реваншизм, територіальний ревізіонізм, східно-політичні доктрини, економічна війна, "новий європейський порядок".

ANNOTATION

Gasin V.P. Eastern Policy of the Weimar Republic in 1919-1933. - Manuscript.

Doctoral Thesis submitted for a Doctor of Historical Sciences Scientific Degree Award. Discipline 07-00-02. - World History. Yuri Fedkovich National University in Chernovtsy. Chernovtsy, 2001.

The proposed thesis investigates the eastern policy of the Weimar Republic, its theoretical basis, reasons underlying it and methods of its realization. The policy was targeted at Central, South-Eastern and Eastern Europe, its objective was to restore Germany to its 1914 borders in Eastern Europe and reclaim a part of the then Austro-Hungarian territorial possessions, to revise the post-Versailles situation in the Central and East European regions. The policy falls into 4 distinct periods in its development.

The paper analyses the ideology of the Weimar Republic's expansionist policy, the revenge seeking aspirations of its political elite. The author investigates the economic aspect of the realization of the eastern politic through "peaceful revision". It was proved that the German-Soviet relations were a specific factor of Germany's eastern policy. The thesis is the first investigation of its kind in Ukrainian historiography; it is based on extensive historiographical research and draws on a great number of various sources.

Key words: Weimar Republic, Eastern policy, "peaceful revision, economy, revanchism, territorial revision, east-political doctrines, economic war, "New European order".

АННОТАЦИЯ

Газин В.П. Восточная политика Ваймарской республики в 1918-1933 гг. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.02 - "всемирная история", Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича. - Черновцы, 2001.

В диссертации исследуется восточная политика Ваймарской республики 1919-1933 гг. Историческая ретроспектива 20- начала 30-х годов позволила воспроизвести сущность, факторы, причины, теоретические и идеологические основы формирования и развития германской политики в Центральной, Юго-Восточной и Восточной Европе. Восточная политика как важнейшее направление внешнеполитического курса Ваймарской республики формировалась реальными и юридическими последствиями поражения Германии в Первой мировой войне. Ее цели и задачи предполагали изменение установившегося после войны государственно-территориального порядка в регионе, возвращение утраченных территорий и великодержавных позиций Германии. Анализ течения восточной политики позволяет сделать вывод о необходимости ее деления на 4 периода. Объединенные единой стратегической целью, они различались между собой приемами и методами, применяемыми для ее достижения. Восточная политика опиралась на созданную с помощью плана Дауэса мощную экономическую базу. Экономика стала главным средством ведения восточной политики в форме "мирной ревизии".

Автор проанализировал ваймарские восточнополитические доктрины и пришел к заключению об их связи с захватническими планами кайзеровской и нацистской Германии. Нацисты не только позаимствовали восточное направление агрессивных устремлений, но также идею "нового европейского порядка", а в будущей практике не чуждались методов, наработанных сторонниками "мирной ревизии". Подтверждение тому - аншлюс Австрии, ирредентистская кампания, предшествовавшая мюнхенскому сговору.

Документы и материалы, использованные автором, позволяют дать оценку восточной политике, раскрыть ее приемы и методы, которые были весьма различными: против Польши велась экономическая война, против Чехословакии использовались ее экспортные проблемы, против Австрии - тезис "нежизнеспособности", для укрепления германских позиций в Болгарии, Венгрии, Югославии - режим преференций. И против всех в роли пятой колонны использовались немецкие национальные меньшинства. Экономическое, политическое, культурное, языковое размывание еще не оперившейся государственности стран восточно-центрально-европейского региона виделось германским реваншистам как условие их будущего присоединения к Германии в качестве "великого экономического пространства". Практика использования немецких меньшинств в создании "нового европейского порядка" предостерегает от повторения подобных ошибок в наше время.

Автор приходит к выводу, что германо-советские отношения в системе Рапалло были временным партнерством, базировавшемся на неприязни по разным причинам к западным странам. Эти отношения усиливали восточную политику Ваймарской республики, способствовали становлению системы ее балансирования между Востоком и Западом, создававшей условия для ведения "мирной ревизии".

Новизной отличаются выводы о периодизации восточной политики, роли экономического фактора, германо-советских отношений в ее системе, о генезисе и базисе политики "мирной ревизии". Диссертация содержит ряд обобщений и выводов, имеющих практическое значение для формирования отношений между многонациональными государствами.

Ключевые слова: Ваймарская республика, восточная политика, "мирная ревизия", экономика, реваншизм, территориальный ревизионизм, восточнополитические доктрины, экономическая война, "новый европейский порядок".

Размещено на Allbest.ru