Методологія історії та історіографія у науковій спадщині вчених Ніжинської вищої школи (друга пол. ХІХ - поч. ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 930.1(09)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ У НАУКОВІЙ СПАДЩИНІ ВЧЕНИХ НІЖИНСЬКОЇ ВИЩОЇ ШКОЛИ

(ДРУГА ПОЛ. ХІХ - ПОЧ. ХХСТ.)

Спеціальність 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

САМОЙЛЕНКО ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ

КИЇВ - 2000

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі історії та культури України Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту ім. Г.С. Сковороди.

Науковий керівник:

Коцур Віктор Петрович, доктор історичних наук, професор зав. кафедри історії та культури України, ректор Переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту ім. Г.С. Сковороди.

Офіційні опоненти:

Мусієнко Володимир Васильович, доктор історичних наук, професор кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Захарченко Петро Павлович, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії держави і права Національної Академії внутрішніх справ України.

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ української історіографії.

Захист відбудеться "18" грудня 2000 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий "15" листопада 2000 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент О.І. Божко.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається з вступу, трьох розділів, у кожному з яких два підрозділи, висновків і списку використаних джерел та літератури (40 стор., 599 назв). Загальний обсяг 243 стор.

Вступ. Актуальність теми дослідження. Вивчення не лише широкомасштабних проблем, а й локальних, пов'язаних з дослідженням спадщини окремих вчених-істориків, історичних шкіл, їх становлення та розвитку, є одним із важливих завдань сучасної історичної науки.

Настав час глибокого осмислення наукового доробку вчених-істориків наукових установ і вищих навчальних закладів України XIX - поч. XX ст., серед яких вагоме місце займала і Ніжинська вища школа. Саме в них формувалися основи наукових шкіл, карбувалися кадри для вітчизняної історичної науки, закладались і розвивались теоретико-методологічні засади української історіографії, яка загалом еволюціонувала паралельно і в тісному взаємозв'язку з розвитком світової історіософської думки.

Ніжинська вища школа (далі НВШ) - своєрідний осередок, який об'єднував у своїх стінах представників різних наукових шкіл і напрямків. З нею пов'язали свою творчу долю видатні історики М.Я. Арістов, М.М. Бережков, І.В. Лашнюков, В.Г. Ляскоронський, В.К. Піскорський, О.І. Покровський та інші, які здобули освіту, формувалися як вчені або працювали в Київському, Казанському, Новоросійському, С.-Петербурзькому і Харківському університетах. Взагалі, для університетів Російської імперії цього періоду була характерна плинність професорсько-викладацьких кадрів.

З огляду на це важливого значення набуває з'ясування, які саме погляди і підходи вчені увібрали від своїх alma mater, а які виробили під час своєї наукової і викладацької діяльності в Ніжині, які притаманні лише їм. Хоча праці істориків НВШ були відомі за межами Російської імперії, про що свідчить обрання їх член-кореспондентами та дійсними членами зарубіжних наукових установ (В.К. Піскорський був почесним членом Барселонської Королівської академії наук і мистецтв Іспанії, Г.А. Ільїнський - членом Болгарської та Польської АН, В.Г. Ляскоронський - Ісландського історичного товариства та ін.) і, таким чином, включались в загальноісторичний процес, проте їх спадщина не стала об'єктом спеціального вивчення. Тому, актуальним для сучасних досліджень є осмислення наукового доробку ніжинців, аналіз еволюції їх поглядів, методологічних засад, а відтак, концепцій в галузі дослідження історіографії та історіософії.

Вивчення і систематизація теоретичної спадщини вітчизняних істориків 2-ї пол. XIX - поч. XX століття, професорів Юридичного ліцею та Історико-філологічного інституту кн. Безбородька в Ніжині дають змогу визначити головні тенденції розвитку вітчизняної історіографії цього періоду.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалась у відповідності до плану наукових досліджень кафедри історії Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М.В. Гоголя "Актуальні проблеми теорії та методики дослідження історичного процесу" і кафедри історії та культури України Переяслав-Хмельницького педагогічного інституту ім. Г.С. Сковороди.

Об'єктом дослідження є наукова спадщина вчених НВШ кін. ХІХ - поч. ХХ ст. Предметом дослідження є методологічні та історіографічні аспекти творчості істориків НВШ.

Метою дисертаційного дослідження є з'ясування методологічних позицій, на яких стояли вчені-історики Ніжина, того схожого і розбіжного, що спостерігалося у них і в попередників та сучасників, визначення того загального, об'єднуючого, цілісного, що в них було, а також їх місця у вітчизняній історіографії, введення того цінного із їх спадщини, що не втратило свого значення і сьогодні, у широкий науковий обіг.

Реалізація цієї мети передбачає вирішення завдань, кожне із яких відповідає предметному аспекту визначеної проблеми:

· розкрити значення НВШ як одного із визначних осередків по вивченню вітчизняної та західноєвропейської історії;

· проаналізувати теоретико-методологічні праці істориків, а також інші матеріали, які дають можливість розкрити методологію, якою керувалися вчені в контексті історичної зміни суспільних формацій і методологічних засад, у взаємозв'язку з розвитком західноєвропейської історичної думки, що пояснює звернення дослідника до фундаментальних праць представників різних історичних спрямувань;

· через призму історіографічних розвідок і лекційних курсів ніжинських істориків встановити їх підходи до предмету цього напрямку історичного дослідження, з'ясувати особливості історіософських систем, вироблених науковцями в ході своєї діяльності, а також співставити ці системи з історіософією провідних діячів історичної науки цього часу.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 50-х років XIX ст. до 1919 р. В 50-х рр. XIX ст. в НВШ починається вивчення проблем методології історії та історіографії з наукової точки зору, що пов'язано, передусім, з діяльністю І.В. Лашнюкова. Верхню рамку - 1919 рік, обрано у зв'язку з закриттям Історико-філологічного інституту кн. Безбородька, хоча деякі з професорів (М.М. Бережков, В.Г. Ляскоронський, Г.А. Максимович, О.І. Покровський, І.Г. Турцевич) продовжували свою наукову і викладацьку діяльність і в 1920-х роках в Інституті народної освіти.

Методологічною основою дисертації є принципи історизму, системності, об'єктивності і діалектичного розуміння історичного процесу з залученням порівняльно-історичного, ретроспективного методів, а також історично-функціонального, системно-структурного і конкретно-історичного аналізу історіографічних об'єктів, що обумовлено предметом пізнання і конкретними завданнями. ніжинська школа історія вчений

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше в українській історіографії досліджені методологічні та історіософські погляди цілісної групи вчених однієї навчальної установи - НВШ. У роботі проведено комплексний аналіз наукової творчості вчених, сформовані пріоритетні напрями їх дослідження, окреслено особистий внесок та визначено місце кожного з них у становленні та розвитку історіографії.

В процесі аналізу спадщини вчених НВШ було введено до наукового обігу численні архівні документи та неопубліковані історіографічні джерела, які до цього часу були невідомі широкому колу науковців.

Дослідження наукового доробку ніжинців дало можливість визначити актуальність у сучасних умовах окремих праць цих істориків і поставити питання про їх видання і популяризацію.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що одержані результати розширюють знання з історії становлення і розвитку історіографії, ведуть до всебічного аналізу історичної науки в Україні, розкривають специфічні і індивідуальні ознаки, теоретико-методологічні засади, притаманні представникам НВШ.

Вони можуть використовуватись в процесі читання вузівських курсів історіографії історії України та історіографії всесвітньої історії, а також спецкурсів і спецсемінарів, присвячених науковим історичним центрам України, філософії та методології історії і т.д.

Впровадження результатів дослідження проходило у Ніжинському державному педагогічному університеті імені Миколи Гоголя на історико-правознавчому факультеті під час читання історичних курсів та спецкурсів.

Апробація результатів дисертації проходила на кафедрі історії Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя, у відділі історії української культури Інституту історії України НАН України, на кафедрі історії та культури України Переяслав-Хмельницького педагогічного інституту імені Г.С. Сковороди. Різні тематичні аспекти дисертаційного дослідження обговорювались на міжнародних ("Ніжинській вищій школі - 175" (Ніжин, 1995), "Гоголь і слов'янський світ" (Київ-Ніжин,1997), "Східні слов'яни. Мова. Історія. Культура" (Київ-Ніжин,1997)), республіканських ("Історія та культура Лівобережної України" (Київ-Ніжин, 1996), "Лівобережна Україна у другій половині ХІХ-ХХ ст.: історія та культура" (Київ-Ніжин, 1997)) і регіональних наукових конференціях: "До 100-річчя Ніжинського історико-філологічного товариства" (Ніжин,1994), "До 130-ї річниці з дня народження М.С. Грушевського" (Ніжин, 1996).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Перший розділ "Джерела та історіографія проблеми" складається з двох підрозділів і присвячений аналізу архівних документів, матеріалів та історіографічній базі дослідження наукового доробку вчених НВШ.

У підрозділі першому "Джерельна база дослідження" аналізуються документи, що зберігаються у трьох архівосховищах та Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського і свідчать про наявність значної джерельної бази для дослідження НВШ, як одного з центрів вивчення історії в Україні.

Найбільше інформаційне навантаження несе колекція документів особистих фондів М.М. Бережкова (ф.ХХІІІ), М.І. Лілеєва (ф.127) і В.Г. Ляскоронського (ф.90), які знаходяться в Інституті рукописів НБУ ім. В.І. Вернадського.

Архівні матеріали Центрального державного історичного архіву в м. Києві представлені документами особистих фондів професорів М.В. Довнар-Запольського (ф.262) і В.І. Савви (ф. 2058), а також фондами Управління Київської навчальної округи (ф.707), Жандармського управління м. Одеси (ф.385), Історико-філологічного товариства в м. Харкові (ф.2017) тощо.

Значний масив документів зберігається в фондах Історико-філологічного інституту (ф.1105) і Юридичного ліцею кн. Безбородька (ф.1359) в філіалі Чернігівського державного обласного архіву в м. Ніжині та в особистому фонді професора В.Г. Ляскоронського (ф.5) в архіві Національного музею історії України в м. Києві.

Аналіз всього комплексу джерел дозволив класифікувати їх за п'ятьма групами: 1) біографічні матеріали; 2) документи службової та громадської діяльності; 3) наукові, педагогічні та творчі матеріали; 4) щоденники; 5) епістолярна спадщина.

До першої групи джерел відносяться ті, що засвідчують факти біографічного характеру вчених НВШ. Серед них послужні списки професорів, автобіографії, документи про захист магістерських і докторських робіт, особові справи [1] і т.д. Особливо важливими є звіти професорів про їх стажування в провідних навчальних закладах Російської імперії та Європи, в яких давалися оцінки системи освіти, розкривалось позитивне і негативне в її структурі. Ці звіти дозволяють з'ясувати методологічні засади та історіософські принципи, що зацікавили ніжинців, які з них вони запозичили для своєї наукової діяльності, а які відкинули.

Другу групу складають джерела, що висвітлюють службову та суспільно-громадську діяльність професорів Юридичного ліцею та Історико-філологічного інституту кн. Безбородька, в т.ч. їх працю в навчальному закладі, участь в організації і проведенні археологічних з'їздів, співпрацю в губернських вчених комісіях.

Серед матеріалів цієї групи джерела про обрання і затвердження професорів на посади, про роботу вчених в наукових товариствах і організаціях, нагородження їх орденами і медалями, обрання на державні і громадські посади (М.І. Лілеєва - Ніжинським головою, Є.М. Щепкіна - членом Державної Думи) [2] і т.д. Документи, які належать до цієї групи, дозволяють відстежити участь ніжинських істориків в науковому житті України і Росії, з'ясувати зв'язки вчених, їх діяльність, а також наукову проблематику, з якою вони виходили на засідання наукових товариств і археологічних з'їздів.

До третьої групи джерел входять наукові і педагогічні матеріали, що відображають наукову спадщину вчених. Це рукописи опублікованих і неопублікованих праць, підготовчі матеріали для написання окремих лекцій і цілісних курсів, програми їх читань, рецензії на студентські роботи [3] тощо. Саме джерела цієї групи є найбільш вагомими для дослідження теми дисертації, оскільки вони доповнюють друковані історіографічні та історіософські праці ніжинців, а також дозволяють порівняти видані розвідки з чернетками, що дає можливість простежити за зміною думок і підходів вчених.

Четверта група джерел репрезентує досить масивний пласт щоденників професорів М.М. Бережкова і В.К. Піскорського [4], в яких висвітлюються як свідоцтва особистого характеру, роздуми, так і різні моменти життя і діяльності ніжинських вчених, функціонування НВШ, суспільно-політична та культурна атмосфера Ніжина кінця XIX - поч. XX ст.

П'яту групу джерел склала епістолярна спадщина ніжинських істориків, їх листування з провідними науковими установами, видатними українськими і російськими вченими, серед яких В.Б. Антонович, В.С. Іконников, В.К. Бестужев-Рюмін, Г.Ф. Виноградов, В.П. Бузескул [5] тощо. Джерела цієї групи мають особливе значення, оскільки дають змогу встановити стосунки ніжинських вчених-істориків з науковим світом, розширюють уяву про коло їх спілкування, дозволяють з'ясувати задуми та інтереси професорів НІФІ кн. Безбородька.

Таким чином, дисертація ґрунтується на широкому комплексі джерел, які дозволили провести достовірне дослідження теми.

Другий підрозділ "Історіографія проблеми" висвітлює ступінь вивчення спадщини ніжинських істориків кінця XIX - поч. XX ст. Згадки про окремих науковців, їх праці носять різнобічний характер, тому можна виділити декілька напрямків.

По-перше, це подання різних свідчень у довідниковій літературі, які носять загальний характер і є лише додатковою літературою до основної, бо в статтях подавалися переважно біографічні факти та перелік головних праць. Ці довідки ми знаходимо у біографічних словниках професорів і викладачів Історико-філологічного інституту кн. Безбородька в Ніжині, Київського, Казанського, С. -Петербурзького, Харківського і Юр'євського (Дерптського) університетів, а також різних енциклопедичних виданнях кінця XIX - XX ст. Інколи їх автори торкалися питань методології історії, але це не було основним предметом даних досліджень. Прикладом може бути стаття С. Андріанова про М.Я. Арістова, в якій зазначалось, що у вченого не було чітко вираженого погляду на російську історію, і він замінювався у нього симпатіями чи антипатіями, які виховувались самим середовищем і обставинами його життя, а також визначалися вчителем - П.П. Щаповим [6].

По-друге, це відгуки на окремі праці вчених-ніжинців, що виходили у світ у час їхньої діяльності. Значний інтерес викликали праці М. Арістова "Хрестоматія з руської історії для вивчення давньоруського життя, писемності та літератури від початку писемності до ХVІ ст." (Варшава, 1870), "Промисловість давньої Русі" (СПб., 1866), "Життя П.П. Щапова" (СПб., 1883), М. Лілеєва "Із історії розколу на Вятці і в Стародубі ХVІІ-ХVІІІ ст." (К., 1895) та ін.

Серед рецензентів були відомі вчені-історики М.С. Грушевський [7], В.С. Іконников [8], В.Б. Антонович [9], Г.В. Плеханов, І.В. Лучицький [10]. Їх відгуки носять різнобічний характер, проте вони дозволяють з'ясувати сильні і слабкі боки праць ніжинських істориків, методологічні засади, якими керувалися вчені.

Так, Г.В. Плеханов у своїй рецензії на монографію М. Арістова "Життя П.П. Щапова" писав: "При всіх своїх недоліках, книга викличе великий інтерес у кращій частині нашої читаючої публіки, бо вона говорить про особистість, яка є дорогою для кожного, хто не залишився байдужим до нашого визвольного руху останніх десятиліть" [11].

По-третє, включення доробку ніжинських істориків до фундаментальних праць як загальної історіографії, так і її окремих розділів. До таких праць належить двотомне дослідження В.С. Іконникова [12], куди увійшла інформація про праці І.В. Лашнюкова, В.В. Качановського, М.М. Бережкова, М.Я. Арістова, М.І. Лілеєва, В.В. Новодворського, В.І. Савви. В ній автор співставив праці ніжинців з доробком інших вчених, включив їх у загальний науковий контекст.

В.С. Іконников проаналізував ставлення ніжинських вчених до літописів, розкрив методику їх дослідження. Історіограф звернув увагу на внесок вчених-ніжинців у розробку історіографії з давніх часів, зокрема на праці професора В. Качановського, який вивчав літописи південних слов'ян, а також візантійські літописи і довів, що останні є важливим джерелом для вивчення історії цього краю в період падіння їх самостійності. Вивчення професором хорватських літописів і порівняння їх з сербськими дозволило В. Качановському прийти до висновку, що перші відносяться швидше до літературних, ніж до історичних пам'яток.

Не пройшли поза увагою В.С. Іконникова і праці М. Арістова, який займався вивченням руських літописів і зробив цікаві висновки про деякі їх особливості. Зокрема, вчений визначив, що часто літописець, залишаючись в тіні, описуючи те чи інше явище, розкривав себе завдяки тональності, в якій це явище описував.

З інших досліджень слід назвати книгу М.Л. Рубінштейна [13], де праці ніжинців І.І. Семенова, М.Я. Арістова, М.М. Бережкова та ін. розглядалися у взаємозв'язку з працями економістів-народників В. Воронцова, М. Даніельсона, а також М. Костомарова.

М.Л. Рубінштейн відносив праці ніжинських вчених до напрямку "буржуазного економізму", який займався вивченням економічної історії і намагався обновити пануючу історичну концепцію "державної школи" з позицій нового позитивістського вчення. Ця спроба обпертись на позитивістську філософію, пов'язати історичну науку з розвитком точних знань виявилась по своєму новим кроком у розвитку історичної науки. Буржуазний економізм, як зауважував М.Л. Рубінштейн, розширив саме коло історичних знань, але намагання переглянути старі історичні концепції з нових позицій на ділі перетворились у просте підведення нового матеріалу під стару схему. Проте, праця носить упереджений характер і її автор далекий від об'єктивних оцінок.

Методологічний характер має праця С. М. Пушкіна "Очерки русской историографии", в якій розглядалось формування історіософії ранніх слов'янофілів. У цьому дослідженні вчений спирався на деякі спостереження ніжинських істориків і, передусім, професора Г.А. Максимовича. Дослідник погодився з думкою ніжинського вченого про те, що слов'янофіли, обравши головним об'єктом критики релігійний бік в культурі, цивілізації Заходу, на цій основі намагались пояснити особливості конкретного соціокультурного життя не лише Західної Європи, а й Росії [14].

Доробок переважної більшості вчених Ніжина висвітлюється у "Очерках истории исторической науки в СССР" [15]. Особливістю цієї праці є те, що вона дає можливість побачити ніжинців у контексті інших істориків, інших наукових шкіл і напрямків і визначити не лише їх місце, а й цінність історичної спадщини вчених НВШ.

До аналізу питань загальної історії, які висвітлювались у наукових розвідках ніжинців звертався В.П. Бузескул [16]. Автор використав праці проф. І.І. Іванова "Политическая роль французского театра в связи с философией ХVІІІ века" (М.,1895) та "О Сен-Симоне и сен-симонистах" (М.,1901), М.І. Мандеса "О наследии греческого историка Диодора и его отношениях к Геродоту и Фукидиду". Не залишились поза увагою В.П. Бузескула і праці проф. І.Г. Турцевича, А.А. Мартова, Ф.В. Режабека, О.І. Покровського, В.К. Піскорського, Є.А. Черноусова з римської та середньовічної історії.

Дослідник досить критично підійшов до оцінювання праць І. Іванова і, особливо, до монографії про французький театр, справедливо зауваживши, що її автор перебільшував його роль в справі пропаганди філософських та політичних ідей того часу і замість детального, всебічного аналізу подав часто невірні і довільні тлумачення джерел.

Праця М. Мандеса про Діодора була високо оцінена В.П. Бузескулом за те, що вчений розкрив погляди грецького історика, без якого "не можна обійтись ніде", в той час як його спадщина була майже недосліджена в Росії. Ніжинський вчений виступив проти "теорії єдиного джерела", яка певний час панувала в науці, особливо в Німеччині, і довів, що Діодор був не простим переписувачем, а творцем, і його праця набагато складніша, ніж про це говорили деякі вчені.

В.П. Бузескул звертався і до наукового доробку В. Піскорського. Його приваблювала думка ніжинського вченого про те, що наука зможе допомогти людству "вийти з зачаклованого кола несправедливості відносин і отримати широку можливість в задоволенні своїх законних потреб. Тоді, можливо, зникне одне із проклятих питань сучасності - "бути молотом чи наковальнею".

Фундаментальне дослідження В.П. Бузескула дало можливість представити науковий доробок вчених-істориків НВШ, визначити місце їх праць у загальному процесі вивчення історії Західної Європи, розкрити значення їх творчості.

До цієї ж групи праць належить книга О.Л. Вайнштейна [17], в якій автор звернув увагу на доробок ніжинців В.В. Новодворського і Є.М. Щепкіна. Аналізуючи монографію останнього, дослідник зазначив, що Є. Щепкін, як учень Герьє, належав до "істориків-суспільників", до "загальних" істориків, бо, як і вчитель, займався історико-філософськими і методологічними питаннями, а в галузі конкретної історії - різноманітними її розділами.

По-четверте, висвітлення життєвого та творчого шляху вчених Ніжина, монографічний аналіз їх праць. Цей підхід помітний у 60-90-х рр. XX ст., про що свідчать праці Р.А. Кіреєвої [18] про І. Лашнюкова та П.С. Соханя, О.М. Новікова, О.О. Новікової [19] та інших про В. Піскорського.

Співробітники Інституту археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України підготували і видали книгу "В.К. Піскорський. Вибрані твори та епістолярна спадщина".

Член-кор. НАН України, директор цього інституту П. Сохань у статті "Українець, який творив духовну спадщину Європи" підкреслював, що захоплення історією європейських країн, дало можливість В. Піскорському побачити в їх історичному досвіді багато корисного і для своєї країни.

Дослідниця Р.А. Кіреєва першою після Ф.Я. Вороного через сто років нагадала про визначного історика І. Лашнюкова, проаналізувавши його "Очерки русской историографии" і визначивши його місце та значення для історичної науки.

Автор дослідження звернула увагу на те, що І. Лашнюков розумів відмінність джерелознавчого та історіографічного підходу до однієї і тієї ж історичної пам'ятки, і це було позитивним уроком, бо деякі інші вчені, наприклад, В.С. Іконников цих тонкощів не відчував. І. Лашнюков, як і А.С. Лаппо-Данилевський ставив питання про національний характер історіографії. Ніжинський вчений у своїй праці розглядав літописи XI ст. як джерело російської історіографії. Р.А. Кіреєва відносить І. Лашнюкова до невеликої групи істориків (В.О. Ключевський, П.М. Мілюков, А.С. Лаппо-Данилевський), які чітко бачили і визначали проблему періодизації історії російської історичної науки.

Звернулася до спадщини І. Лашнюкова також О.О. Тарасенко [20]. Дослідниця характеризувала його як талановитого вихованця школи П.В. Павлова, представника народницького напрямку історичної школи Київського університету сер. XIX ст.

Відведено місце спадщині І.В. Лашнюкова і в монографічному дослідженні С. Стельмаха "Історична думка в Україні ХІХ - поч. XX ст.", в якій розглядались і методологічні аспекти творчості ніжинського історика. Як зазначав автор, для І. Лашнюкова предмет і завдання історії як науки полягали "у поясненні причин, внутрішнього зв'язку причин у минулому людства" [21]. Але таких праць мало.

Підсумовуючи, слід сказати, що історіографія вивчення спадщини вчених-істориків НВШ пройшла шлях від окремих невеличких статей у різного роду довідниках та відгуків про окремі праці до оглядових розвідок у спеціальних дослідженнях.

Можна говорити про специфіку оцінок спадщини вчених-ніжинців в цілому та окремих їх праць, з'ясуванням тих чи інших поглядів на проблему, глибину її висвітлення, про зв'язки окремих тверджень з попередниками чи сучасниками і т.п., але від цього не розкриється повнота і специфіка НВШ як історичного осередку, який має право на аналіз як і подібні осередки в класичних університетах.

Спадщина істориків-ніжинців значна і вагома, і вона заслуговує на подальше вивчення, базоване на сучасних досягненнях української історичної науки.

Другий розділ "Проблеми методології вітчизняної та світової історії в працях вчених-ніжинців кінця XIX - поч. ХХ ст." складається з двох підрозділів. У першому розкриваються особливості формування НВШ як одного із центрів історичної науки, визначаються основні напрямки досліджень ніжинських професорів, функціонування Історико-філологічного товариства та археологічної комісії, зв'язки ніжинців з вітчизняними та західноєвропейськими вченими та історичними школами, використання архівних матеріалів у вітчизняних та західноєвропейських бібліотеках і сховищах, участь у роботі академій і товариств. Все це дало можливість довести, що НВШ була значним самостійним науковим осередком і пройти мимо праць її вчених неможливо.

У другому підрозділі розкриваються методологічні основи вивчення вітчизняної і світової історії, вказується на те, що процес накопичення і формування теоретичних знань привів вчених до їх узагальнення, вироблення методологічних основ, тобто головних норм, принципів, критеріїв, правил, способів, які сприяли об'єктивному пізнанню історичної дійсності. Але сам процес узагальнення знань дав можливість визначити різні підходи до вивчення історії, на які почали опиратися історики в процесі їх роботи над досліджуваною проблемою. У світовому науковому процесі були сформовані різні підходи до вивчення історичних явищ: універсалізм, романтизм, історичний матеріалізм, позитивізм тощо. Вчені-історики Ніжина, як і інші російські та українські історики, різними шляхами засвоювали методологію і використовували її у своїх працях під час навчання та стажування в західноєвропейських університетах, через своїх вчителів тощо. Це створювало плюралізм підходів до вивчення та оцінок історичних явищ. Особливо це відбилось на формуванні світогляду у істориків, які займались вивченням всесвітньої (або загальної) історії.

Поруч із західноєвропейськими, часто німецькими методологічними спрямуваннями вивчення історії, формувались і специфічні російські (слов'янофільська концепція О. Хом'якова-М. Данилевського, теософія В. Соловйова тощо).

В роботі на конкретних працях вчених-ніжинців висвітлюється процес формування їх світогляду і "створення теоретичних конструкцій" [22], виявляються і розкриваються базові ідеї, осмислюються, якими вони були: оригінальними чи запозиченими із західноєвропейської або вітчизняної історичної думки.

У процесі аналізу праць М.Я. Арістова "Разработка русской истории за последние 25 лет (1855-1880)" [23], "Сочинение Н.В. Гоголя со стороны отечественной науки" (СПб., 1883), "А.П. Щапов. Жизнь и сочинения" (СПб., 1883) розкрилась і методологічна основа їх вивчення. Щоб виявити ці методологічні принципи і визначити їх особливості в роботі використовується порівняльний метод і зіставляються різні точки зору на долю відомого російського історика П.П. Щапова, про якого йде мова в праці М. Арістова. Зокрема, розкривається позиція Г.В. Плеханова, який виступив з критичним аналізом праці ніжинського дослідника. Це дало можливість визначити суспільне значення книги М. Арістова, побачити спільність і відмінність методологічних позицій двох авторів на одне і теж історичне явище. Виявилось, що у Г.В. Плеханова було ширшим і глибшим бачення і розуміння історичної епохи, ніж у М. Арістова. У дисертації аналізується праця професора Г.А. Максимовича "Учение первых славянофилов" (К., 1907), у якій досить глибоко розкривається сутність слов'янофільства, характерні його риси (надзвичайна щирість, не напущена релігійність, всебічна і ґрунтовна освіченість, велика працездатність у наукових заняттях, відвернений напрям їх мислення, непорушна впевненість у своїх поглядах тощо). Вчений розкрив саме підґрунтя, на якому розвивалися слов'янофільські ідеї, вказав, що у 20-30 роках XIX ст. був ідеалістичний абстрактний напрямок мислення і пробудження, як і всюди в Європі, національної свідомості. І це всебічно розкрив Г. Максимович. Він показав, що піднімаючи значення російського народу як народу історичного, що був покликаний служити новою сходинкою в загальнолюдській цивілізації, у відновленні життя людства, громадські сили Росії не могли визначити, а яким же шляхом повинен був йти народ, щоб здійснити цю "провиденциальную роль". І ніжинський вчений показав існування різних підходів до вирішення цього питання представниками "офіційної народності", західниками і слов'янофілами.

Г. Максимович першим у вітчизняній історіографії здійснив спробу систематичного, повного та цілісного викладу слов'янофільського вчення. Їх бачення розвитку історичного процесу, розуміння таких понять, як "народ" і "народність", "община", "віра" тощо. На думку дослідника, цілісної філософської системи слов'янофіли не створили, але вони піддали ґрунтовному критичному розгляду сучасні їм напрямки західної філософії - ідеалізм та особливо матеріалізм. І в цьому їх велика заслуга. У слов'янофілів, на думку ніжинського вченого, був цілісний якщо не світогляд, то настрій, елементами якого були і справжня релігійність в дусі чистого православ'я та відверта і гаряча любов до своєї батьківщини, до свого народу.

Загальним недоліком слов'янофільського вчення Г. Максимович вважав його абстрактність та віддаленість від конкретного історичного життя. Слов'янофіли не визнавали і не вводили в своє вчення ніяких факторів ні економічних, ні політичних, ні соціальних, які сучасна наука уже висувала на перший план. А тому це вчення носило більше моральний характер, ніж історичний.

Праці В.В. Новодворського "Исторический материализм. Доктрина Маркса и Энгельса: Опыт историко-критического исследования" [24], В.К. Піскорського "О предмете, методе и задании науки всеобщей истории" [25], "В. Стебс и В. Балагер" [26], Є.М. Щепкіна "Вопросы методологии истории" (Од., 1905), "Автобиография Леопольда Ранке" [27], І.І. Іванова "Сен-симон и начатки французского позитивизма", "Безумец или мученик? (Огюст Конт)" [28] засвідчують, що ніжинські історики вивчали і розробляли проблеми методології історії і здійснили значний внесок у справу вивчення історичної думки ХІХ - початку XX ст.

Проаналізовані в дисертації праці дають можливість стверджувати, що ніжинці не боялись складних проблем методологічного характеру. Будь-яке явище вони розглядали на широкому фоні, що давало можливість виявити позитивне і негативне в спадщині представників різних шкіл, течій і напрямків. Визначалась тут і позиція ніжинців. Одні вчені формували свою методологію дослідження в процесі аналізу праць своїх сучасників чи попередників, використовуючи, на їх погляд, все краще і доцільніше для аналізу історичних явищ. Інколи вони примикали до визнаних методологічних шкіл чи напрямків, вносячи якісь свої корективи. Інші ж, вивчивши методологію попередників і не прийнявши її, формували свою, вбираючи при цьому знахідки інших вчених. Тож творча спадщина істориків НВШ ілюструє багатогранність методологічних підходів до вивчення історичних явищ.

Переважна більшість ніжинців, що займалась вивченням історії України та Росії, належала до народницького напрямку, який залишався в цілому панівним в Україні у 2-й пол. ХІХ - поч. ХХ ст. Всі ніжинські професори закликали дотримуватись принципу історизму: всі сторони життя народу взаємозв'язані, взаємообумовлені і піддаються розумному поясненню, одне витікає з іншого, сучасне і майбутнє з минулого.

Праці ніжинців носять і навчальний характер, бо ті методологічні принципи, якими вони керувалися, були перехідними, відповідали світогляду істориків певних історичних епох. Аналіз їх праць дає можливість прослідкувати за ходом змін цих методологічних постулатів, відчути їх цінність і помилковість, визначити, що мало принциповий довговічний характер, а що віджило себе і залишило лише певний слід у методології історії.

Третій розділ "Дослідження окремих питань історіографії в працях вчених-істориків Ніжинської вищої школи" присвячений аналізу наукового доробку професорів, який висвітлював не лише проблеми вітчизняної та загальної історії, а й розкривав питання історіографії. Саме він дав, з одного боку, можливість прослідкувати за еволюцією наукової думки, висвітлити основні принципи історичного аналізу, виділити закономірності розвитку історичної науки, розкрити причини наукового протистояння різних напрямків, з'ясувати історіософські та методологічні підходи окремих істориків та цілих шкіл. З іншого боку, в цих працях яскраво проявилися погляди та наукові принципи їх авторів. Вони дали можливість з'ясувати теоретико-методологічне підґрунтя, на якому будувалися ці дослідження.

Автор дисертації не ставив за мету досягти бібліографічної повноти, а зосередив увагу на найбільш визначних працях, які посіли гідне місце у науковому доробку вітчизняної історичної науки другої пол. ХІХ - поч. XX ст. Ґрунтовному аналізу були піддані праці І.В. Лашнюкова "Очерки русской историографии и истории" /К., 1872/, "Пособие к изучению русской истории критическим методом" /К., 1874/, у яких подається систематизований огляд джерел та висвітлення окремих розділів історії. Вчений вказував, що мета загальнолюдської історичної науки є пояснення основ і законів, які визначають хід історичного життя народу.

І. Лашнюков вважав, що східнослов'янська історіографія була більш національна, ніж історіографія інших європейських народів, а починаючи з часів об'єднання північно-східної Русі під владою московських князів стала виключно національною. Він був переконаний, що "історіографія відомого народу - кращий виразник його характеру, його розумового і морального стану в різні епохи історії його життя, кращий показник ступеню його політичного розвитку і громадського, національного самопізнання, найвірніший відгук того, що зробив народ у своєму прожитому житті" [29].

На думку вченого, народний історик, який повинен зображати історичне життя відомого народу у всьому його розмаїтті, не може не розділяти відомих національних поглядів, тенденцій і навіть забобонів, не може не співчувати інтересам свого народу; він виразник народного самопізнання, тлумач долі своєї вітчизни. Цих принципів дотримувався і сам І. Лашнюков. Він критично ставився до методології, яку використовували попередники. Глибоке знання доробку вчених інших країн дало можливість І. Лашнюкову глибше побачити й недоліки у працях вітчизняних дослідників.

Проблемам історіографії присвячені праці професора М.М. Бережкова "Об истории, как народном самосознании" [30], "В память К.М. Бестужева-Рюмина" [31], "В память профессора П.И. Люперсольского" [32], "Михайла Егоровича Маркова разные сочинения к пояснению истории Чернигова. Материалы и заметки" (М., 1910), "Пушкин как историк русской жизни" [33], І.П. Срібницького - "Пушкин и русская история" [34], М.Я. Арістова - "Сочинения Н.В. Гоголя со стороны отечественной науки" (СПб., 1883), М.І. Лілеєва - "Михаил Петрович Погодин как профессор и историк" (Нежин, 1902); В.Г. Ляскоронського - "История Переяславской земли с древнейших времен до половины ХІІІ ст." (К., 1897, 1903), В.К. Піскорського - праці з іспанської історіографії, Б.Ф. Бурзі - "О новых трудах с греческой историографии" (К., 1897), Ф.В. Режабека - "История Греции" (Нежин, 1918).

Ці та інші праці вчених-істориків Ніжина дають право стверджувати, що вони добре знали предмет свого дослідження, вільно орієнтувались у багаточисельних наукових розвідках зарубіжних та вітчизняних дослідників з відповідної проблеми. Це дало можливість побачити саму постать історика і предмет його дослідження - історичної науки. Позитивізм, неокантіанство, історичний романтизм, народництво, матеріалізм та інші методологічні напрямки і спрямування використовувались ніжинськими дослідниками. В своїх працях вони розкрили роль і значення окремих істориків для розвитку історичної науки, зокрема К. Бестужева-Рюміна, П. Люперсольського, М. Маркова, М. Погодіна, В. Антоновича, В. Стебса, В. Балагера та ін.

Вчені НВШ, як, до речі, і більшість українських істориків свого часу, не вважали історію розвагою для розуму, як це робив Сеньобос та ряд інших західноєвропейських дослідників, а вважали її наукою для соціальної користі.

Праці ніжинців з історіографії, хоч і були критично зустрінуті російськими та українськими науковцями, зайняли своє заслужене і чільне місце у справі вивчення історії вітчизняної науки і говорять про їх вагомий внесок у історіографію. Часто ці глибокі наукові дослідження базувалися на архівних документах, закріпляли нові підходи до оцінки історичних явищ.

Характерною особливістю всіх ніжинських істориків було детальне вивчення джерел, їх збирання, обробка, критичний аналіз, опора на них під час написання монографічних досліджень, що сприяло їх науковому авторитету і вагомості.

В результаті проведеного дослідження автор прийшов до висновків, основні з яких виносяться на захист:

1) Детальний аналіз джерельної бази, історіографічних праць дав можливість встановити, що спадщина вчених-істориків НВШ не була предметом спеціального дослідження. Вивчення їх наукової діяльності та доробку дозволило зробити висновок про те, що в Ніжині в другій половині XIX - поч. XX ст. існував досить серйозний центр дослідження історичної науки. Ніжинські вчені, звертаючись до вивчення різноманітних періодів, процесів та явищ історії, не залишили поза увагою і проблеми джерелознавства, історіографії, методології історії та спеціальних історичних дисциплін. При НІФІ кн. Безбородька діяли Історико-філологічне товариство, археологічна комісія, були створені нумізматична і етнографічна колекції, видавалися наукові часописи "Известия Историко-филологического института кн. Безбородко в Нежине", "Сборник Историко-филологического общества при ИФИ кн. Безбородко в Нежине", "Вестник славянства". Окремі представники НВШ отримали загальне визнання як у свій час, так і сьогодні. Їх науковий доробок високо оцінюється вченими. Це праці В. Піскорського з іспанської середньовічної історії, І. Лашнюкова з історіографії та джерелознавства, В. Ляскоронського з археології та давньої історії Русі і т.д.

Наукові дослідження історичних процесів проходили у тісному взаємозв'язку з вітчизняною, російською та світовою історіографією та методологією, які були відомі у XIX - на поч. ХХ ст. Характерною для ніжинців була багатогранність методичних підходів до вивчення історичних явищ, плюралізм у використанні методологічних принципів. Вони закликали істориків і філософів Західної Європи враховувати їх настільки, наскільки вони допомагають у вивченні своєї історії. При цьому кожен із них вимагав пошуку своїх, притаманних для російської науки принципів.

Вони сприймали усе позитивне, нове, що сприяло достовірному, глибокому і всебічному вивченню історичних явищ. А все це вело до формування своєї індивідуальної, а також загальної методологічної системи, якою керувалися вчені і яку могли взяти за основу інші дослідники.

Атмосфера, яка склалася у закладах НВШ, сприяла вивченню різнобічних проблем історії різних періодів, як давньої історії Греції, Риму, Русі, так і світової та вітчизняної історії ХV-ХVІІ ст. При цьому слід враховувати, що у Ніжині склалася особлива ситуація тісної співпраці вчених істориків і філологів (тут була сформована відома ніжинська славістична наукова школа, яку представляли визначні славісти того часу Р.Ф. Брандт, А.С. Будилович, Г.А. Ільїнський, В.В. Качановський, М.Н. Сперанський, М.І. Соколов та ін.). Філологи займалися не тільки вивченням мовних, літературознавчих чи фольклорних проблем, а й висвітлювали важливі питання історичного розвитку південних та західних слов'ян, їх культури. Професори класичної філології, римської та грецької словесності, крім філологічних проблем, займались і вивченням історії античного світу. Деякі їх праці не втратили свого значення і в наш час.

2) У теоретичних та історіографічних працях ніжинці відстоювали принцип історизму, вивчення явища з різних сторін на широкому історичному фоні. Праці історіографічного характеру ніжинців визначаються глибоким знанням об'єкту дослідження, умінням проникнути у специфіку методики дослідження кожного автора, розкрити позитивні і негативні її сторони, застерегти від помилок тих, хто зацікавиться відповідною проблемою.

У істориків Ніжина спостерігалась особлива увага до використання першоджерел (літописів, архівних матеріалів, знахідок археології тощо), вимогливість до їх використання та опрацювання, до методики праці з ними.

Ніжинські вчені одні з перших довели, що до історичних джерел можна відносити і художні твори О. Пушкіна, М. Гоголя та інших письменників, показали різнобічність цього матеріалу і застерегли вчених, що, залучаючи їх до історичного джерельного активу, слід пам'ятати про те, що письменники в силу свого таланту можуть відображати ту чи іншу епоху значно глибше, ніж їх політичні погляди на суспільство. Тому показ дійсності у художньому творі і позиція автора може не співпадати.

У своїй практиці ніжинці уміло застосовували порівняльний та критичний методи, аналізуючи з однієї теми декілька робіт, що давало можливість з'ясувати не тільки методологічні підходи, якими індивідуально користувався кожний із дослідників, а й визначити загальне, спільне у їх підходах до вивчення явища, а також ті прогалини, які існували у вивченні проблеми.

3) Доробок вчених Ніжина дав можливість визначити методологічні основи, на яких вони стояли, а осмислення історичних явищ сприяло виявленню тих принципів, які були використані при написанні тих чи інших праць, а які були піддані критиці чи зовсім відкинуті. Більшість вчених стояло на позиціях народницького напряму (І. Лашнюков, М. Бережков, В. Ляскоронський та ін.). Проте, окремі представники НВШ використовували методологію, характерну для позитивізму, неокантіанства (В. Піскорський, В. Новодворський, Є. Щепкін). Але методологічні позиції вчених Ніжина еволюціонували у тісному взаємозв'язку з напрямами, які існували у вітчизняній та європейській науці. Про це свідчить, зокрема, перехід ряду вчених (О. Покровський, Є. Щепкін) на засади марксизму. Все це разом сприяло формуванню цілої методологічної системи поглядів, якими керувалися дослідники в процесі вивчення історичних явищ.

Ніжинці виступали проти "модернізації" історії, застосування термінології, яка не була притаманною для життя минулого.

Вчені Ніжина наголошували на тому, що історіографія носить національний характер. Кожний народ, кожне століття викликає повагу. При цьому кожне наступне покоління повинно саме так же ставитись до заслуг своїх попередників. І тут же вказували на моральну відповідальність історичної науки, виховне її значення, на необхідність прищеплення народу історичної самосвідомості.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографії:

1. Розвиток освіти та науки в Ніжині в ХVII-ХХ ст. /Нариси культури. Ч.3. - Ніжин: НДПІ, 1998. - 226 с. (16,24 др. арк.) /співавтори Г.В. Самойленко,

С. Г. Самойленко; дисертанту належить 2,9 др. арк. у розділі "Навчальні заклади у Ніжині та розвиток науки в ХІХ-ХХ ст."

2. Ніжинський державний педагогічний університет імені Миколи Гоголя. - Ніжин: НДПУ, 1999. - 278 с. (10,5 др. арк.) /співавтор Г.В. Самойленко; дисертанту належить 2 др. арк. у розділах: "Вступ; Гімназія вищих наук; Юридичний ліцей; Історико-філологічний інститут; Інститут народної освіти".

Статті та тези:

3. Спадщина істориків Ніжинської вищої школи в історіографії XIX-XX ст.

// Література та культура Полісся. Вип. 14. - Ніжин: НДПУ, 2000. - С. 117-132.

4. Дослідження окремих питань західноєвропейської історіографії та історіософії в працях вчених-істориків Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька (1875-1919) // Література та культура Полісся. Вип. 11. - Ніжин: НДПІ, 1998. - С. 67-101.

5. Розробка проблем історіографії в дослідженнях вчених-істориків Ніжинської вищої школи в 2-й половині XIX століття // Література та культура Полісся. Вип. 8. - Ніжин: НДПІ, 1997. - С. 84-90.

АНОТАЦІЯ

Самойленко О.Г. Методологія історії та історіографія у науковій спадщині вчених Ніжинської вищої школи (друга половина XIX - поч. XX ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2000.

Спираючись на широку джерельну базу, а також на значний науковий доробок вчених Ніжинської вищої школи, автор доводить, що в Ніжині в другій половині ХІХ - поч. ХХ ст. існував значний науковий центр історичного дослідження. Серед різних проблем вивчення історії вагоме місце у науковій спадщині професорів НВШ М.Я. Арістова, М.М. Бережкова, Г.А. Максимовича, В.Г. Ляскоронського, І.В. Лашнюкова, О.І. Покровського, В.К. Піскорського та інших посідала розробка питань методології історії та історіографії як вітчизняної, так і західноєвропейської.

В дисертації автор відображає еволюцію поглядів ніжинських вчених, висвітлює методологічне підґрунтя, на якому будувалися їх дослідження, а також визначає місце і значення праць професорів НВШ в загальноєвропейському контексті.

Ключові слова: Ніжинська вища школа, історіографія, методологія історії, теоретико-методологічні засади, історіософські концепції, народницький напрямок, позитивізм, принципи історичного дослідження.

ANNOTATION

Samoylenko O.H. Methodology of history and historiography in the scientific heritage of the scientists of the Nizhyn Higher School / the second half of the XIXth century and the beginning of the XXth century/. - Manuscript.

Thesis for Candidate Degree (the specialty 07.00.06 - Historiography, Source Study and Special Historical Disciplines. - Shevchenko National University of Kyiv. - Kyiv, 2000.

Basing on a wide source ground and considerable scientific contribution of numerous scientists of the Nizhyn Higher School, the author scientifically proves that the town of Nizhyn, /Chernihyv Region, Ukraine/, in the second half of the XIXth century and the beginning of the XXth century was a major center of historical research. Among the various problems of historical research elaboration of the problems of methodology of history and historiography (both home and West-European) took a pondersome place in the scientific heritage of such professors of the Nizhyn Higher School as M.Y. Aristov, M.M. Berezhkov, G.I. Maximovich, V.G. Lyaskoronsky, I.V. Lashnyukov, O.I. Pokrovsky, V.K. Piskorsky and others.

In his dissertation the author represents the evolution of views of the above-mentioned scholars of the Nizhyn Higher School and he tries to shed light on the methodological basis on which their explorations were based. He also tries to determine the place and significance of the works of numerous professors of the Nizhyn Higher School in the European context.

Key words: the Nizhyn Higher School, historiography, the methodology of history, theoretical and methodological grounds, historical and philosophical conceptions, the Narodism trends, positivism, the principles of historical research.

АННОТАЦИЯ

Самойленко А.Г. Методология истории и историография в научном наследии ученых Нижинской высшей школы (вторая половина XIX - начало XX в.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 - Историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2000.

Автор исследует методологические и историографические аспекты в научных разработках историков Нижинской высшей школы (Юридический лицей и Историко-филологический институт) 2-й пол. XIX - нач. XX в.

Исследование проведено на основе широкого круга архивных и печатных источников, а также научной литературы. Автор впервые включил в научный обиход ряд новых документов из Центрального государственного исторического архива Украины (г. Киев), Института рукописей Национальной библиотеки Украины им. В. Вернадского (г. Киев) и филиала Черниговского государственного областного архива (г. Нежин), которые касаются как непосредственно жизни и деятельности отдельных профессоров Нежина (напр., фонд М.И. Лилеева, фонд В.Г. Ляскоронского, фонд М.Н. Бережкова), так и в целом всей Нижинской высшей школы. В ходе исследования был использован широкий круг научной литературы, начиная с трудов известных дореволюционных историков, которые разрабатывали проблемы историографии (В.П. Бузескул, Д.И. Дорошенко, В.С. Иконников и др.), и заканчивая монографиями и статьями, вышедшими в России и в Украине в конце 80-х - 90-х гг. XX в.