Райковецькакультура в українському Прикарпатті: хронологія і періодизація

Еволюція кухонних горщиків з найраніших комплексів зазначеної культури (Кодин-І та II) була показана І. П. Русановою та Б. О. Тимощуком через видозміну форм посуду і, зокрема, його верхніх частин [54. С. 11-15]. Не розглядаючи текстури керамічного тіста і характеру випалу, дослідники все ж таки зазначали, що “ліпна слов'янська кераміка виготовлена з домішками піску, жорстви або шамоту. Зерна домішок проступають на поверхню посудин і роблять її шорсткою. Колір посудин коричневий, або сірий, випал слабий, черепки, як правило, крихкі і легко ламаються” [54. С. 11]. Крім того, для горщиків типу II, котрі походять не тільки з ранніх (що є цілком закономірно для провінційно-римського часу), але й пізніших комплексів притаманне “туге тісто, дрібні домішки та рівна шорстка поверхня.” [54. С. 14]. Зважаючи на аналогії щодо форм, пропорцій та орнаментації горщиків, характерних для II етапу Незвиська, III A, III Б періодів Кодина-І та II [63. С. 87; 54. С. 27-28] у нас немає жодних сумнівів в тому, що перехід від використання шамоту до жорстви супроводжується вдосконаленням техніки ліпки на слаборотаційному крузі і появою пічного випалу, що проявляється через сивий та коричневий кольори посудин. Така взаємозалежність (текстура тіста^- техніка конструювання^режим випалу) притаманна для будь-якого етапу керамічного виробництва і складає зараз один з напрямків в технологічних дослідженнях над цим матеріалом [95. S. 29-38; 100. S. 175-178; 104. S. 14; 106. S. 304]. Початок зазначеного переходу не є винятком і не несе в собі локальних особливостей, а характерний і для інших регіонів поширення слов'янства.

Наприклад, в “закритому комплексі” - могильнику в Прші [107. S. 172] (Словаччина) - виявлено керамічний матеріал, який за тістом, технікою конструювання і випалом аналогічний до матеріалу з пізніх комплексів II етапу селища Незвисько та ІІІ А і ІІІ Б періодів з Кодина-І, ІІ. Цей могильник дослідник відносить до кінця аварської доби [107. S. 172], тобто до ІІ половини VIII ст. Притягнення аналогій з широковідомих пам'яток доброї збереженості Центральної і Північно-Східної Європи не вбачаємо за доцільне, незважаючи, навіть, на наявність там десятків культурних верств. Так, під час розкопок Ополє Острувка (11 верств) В. Голубовіч розділив матеріал не по об'єктах (“in situ”, “заповнення” тощо), а по верствах. Відсутність детальної стратиграфії і, як наслідок, малодостовірність віднайденого матеріалу, призвело до того, що в одну верству (в т. ч. й до об'єктів) віднесено явно різночасові артефакти [99. S. 116-117 (ryc. 3)]. Подібний стан справ характерний і для інших пам'яток цього часу, які часто вважаються еталонними.

Подальшу еволюцію кераміки досить добре ілюструють найраніше керамічні комплекси з Буківни, аналіз яких дозволяє висловити думку, що зміни у фактурі тіста призвели до удосконалення техніки конструювання пустотілих ємкостей та інтенсивного пошуку необхідних температури і режиму випалу. На один із ймовірних шляхів зазначеного процесу вказують зміни внутрішніх груп ознак посуду, що були віднайдені в ж. № 43. Без сумніву, весь цей посуд виготовлявся на крузі, але техніка конструювання була, очевидно, різною. Якщо горщики, в тісті яких переважав шамот, виготовлялися шляхом кільцево-спірального на ліплення при малих обертах, то один із горщиків, в тісті якого шамоту не виявилось, мабуть, конструювався на швидкоротаційному крузі. Подібно до виготовлення пустотілих ємкостей прогресував і випал. Крім одношарових, поступово з'являються дво- і тришарові в січенні стінки посуду (див. рис. 15, 1-7). І тут випливає надзвичайно важливий аспект - співіснування різних форм горщиків і, зокрема, їхніх верхніх частин, які для багатьох дослідників є не лише основою під час побудови класифікаційно-типологічних схем, але й своєрідним хронологічним індикатором. Зміна текстури тіста проходила синхронно з вдосконаленням техніки конструювання і, як наслідок, відобразилась на формі посуду та характері орнаментації. Овалоподібні посудини, в тісті яких переважав шамот, формувалися на слаборотацій- ному крузі. Вони характеризуються ледь помітним переходом від тулуба до майже вертикальних вінець. Натомість посудини з переважаючим вмістом жорстви у текстурі тіста уже виготовлялися на швидкоротаційному крузі, внаслідок чого зазнало змін і профілювання їхніх верхніх частин. Перехід від тулуба до плічок, а далі і до шийки та вінець, стає більш контрастним. Саме в цей час змінюється і орнаментація - пальцеві вдавлення і насічки на вінцях горщиків поступаються місцем лінійному і хвилястому орнаментам, які наносились здебільшого на шийці, плічках і тулубі. Отже, форма посуду і характер орнаментації є не висхідним, а похідним моментом еволюції кераміки і тому не може займати головне місце в хронології чи періодизації.

Подібні зміни у виготовленні кухонного посуду спостерігаються не лише в Прикарпатті. їхні прояви тією чи іншою мірою зафіксовано на багатьох пам'ятках раннього середньовіччя в сусідніх реґіонах: Нітрі на Лупці.

Як уже зазначалося вище, керамічна група II етапу селища Буківна (ІІ половини ІХ ст.) знаменує значний “технологічний стрибок”. У текстурі тіста повністю зникає шамот. Його місце займають жорства, велико- та середньозернистий пісок, що зумовило впровадження нових прийомів конструювання пустотілих ємкостей, зокрема, на швид- коротаційному крузі. Необізнаність з новими технологічними вимогами призводили до різної усадки виготовлених горщиків, котрі набували асиметричної форми. У профілюванні верхніх частин посуду спостерігається контрастний перехід від шийки до вінець, викінчення яких характеризується горизонтальним, косим та вертикальним зрізом, що поступово переходить в слабо виражений манжет. Сказане добре простежується не лише на матеріалах Буківни (ж. № 34а, яя. №№ 40, 41) і Пліснеська (ж. № 4 та ж. № 7), але й має аналогії в інших археологічних комплексах середньовічної доби в Центральній Європі, які добре датуються стратиграфічними даними та речовим матеріалом. Так, на городищі Поганско [105. S. 3-40 (obr. 8 а, 10, 12 а)], могильниках Голубіч [97. S. 450] і Тварожне [96. S. 491] (Великоморавська доба) були виявлені кухонні горщики, еволюція яких віддзеркалює охарактеризований вище “технологічний стрибок”. Кульмінацію розвитку слов'янської кераміки знаменують III етап Буківни, II етап Пліснеська, а та- кож матеріал з короткотривалих поселень. Головними, визначальними ознаками щодо кухонного посуду в цей час є стабілізація текстури керамічного тіста, конструювання пустотілих ємкостей шляхом витягування, домінування манжетоподібного викінчення вінець і впровадження редукованого випалу. Серед них особливої уваги заслуговує останнє - впровадження редукованого випалу, яке не потрапляло в поле зору фахівців. Редукування, як спосіб усунення пористості стінок посуду і надання йому стійкої водонепроникності, було викликане кардинальною зміною текстури тіста. Оскільки, кухонні горщики використовувалися для приготування їжі, то під час їх експлуатації на стінки посудин тривалий час діють два, різні за своєю природою, чинники - вогонь та рідина. З однієї сторони, різке нагрівання стінок вимагає механічних домішок в якості амортизатора, а з другої - розширення пористості, що проходить при цьому, створює умови для проникнення вологи. Зміна керамічного тіста виявилась однією з найскладніших ланок в технологічному ланцюгу виготовлення кружальної кераміки. Як показали результати аналізу керамічного тіста посуду III етапу з Буківни, II етапу з Пліснеська та із Стільська, до добре промішаної суглинкової маси додавали не лише мінерали, але й органіку. Однак, при високих температурах вона згорала, не даючи бажаного ефекту під час експлуатації. В процесі пошуку нових технологій шляхом проб і аналізу давні гончарі почали вдаватися до редукування. На думку польського дослідника Є. Круппе, суть редукування кераміки полягає в тому, що на певному етапі її випалу закривається піч, в якій завдяки відсутності доступу повітря відбувається надмірне скупчення вуглекислого газу. Внаслідок цього, у керамічному матеріалі проходить хімічна реакція Ре2О3+С0=С02+2ґе0 [103. S. 147]. Якщо дія хімічної реакції охоплює всю товщину стінки, то остання є одношаровою в зломі, а якщо лише частково із внутрішньої та зовнішньої сторін - то тришаровою [103. S. 149]. Необхідність редукційного випалу Є. Круппе довів експериментом. Він вибрав велику серію малих посудин, випалених редукованим способом, які наповнив водою. Вона утримувалась два місяці. Натомість, якість горщиків “нередукованих” виявилась значно гіршою. Протягом трьох днів вода повністю витекла [103. S. 150]. Аналогії за технологією випалу простежуються в близькому за формами забрушанському типі [109. S. 467]. Порівняння з цим типом посуду цікаве й з інших сторін. Подібно до Буківни й Пліснеська тут простежується “трансформація” косо - та вертикально зрізаних вінець у манжетоподібні, а на певному етапі з'являється й штампиковий орнамент, що досить широко поширений на горщиках з короткотривалих поселень. Побутування забрушанського типу З. Ваня відносить до ІХ-середини XI ст. [109. S. 467].

Підводячи короткі підсумки розгляду кухонних горщиків з ранньосередньовічнних поселень українського Прикарпаття під кутом зору хронології необхідно закцентувати увагу на наступних моментах: а) використанні лише достовірних знахідок, а саме тих, які мають безпосереднє відношення до конкретних об'єктів із стратиграфічно розмежованих комплексів, завдяки чому завжди відомою є група ознак місця у вузькому та широкому розумінні цього слова; б) запропонованій послідовності аналізу груп ознак, що притаманні для будь-якого здобутого артефакта, тобто, “М”^“Ф”^“Г”^“С”^- “Фк”^“Ч”. Такий підхід дозволяє стверджувати, що впродовж VIII-X ст. змінюються не лише форма, пропорції чи орнаментація кухонних горщиків, як це зазначалося раніше, але й ознаки інших груп. При цьому, взаємовплив та взаємозалежність постає в дещо іншому порядку: текстура тіста (“Ф”)^техніка конструювання (“Г” та “С”)^режим випалу (“Ф”), які завжди віддзеркалюють хронологічний аспект.

Коплексний підхід встановлення відносної хронології та періодизації пам'яток передбачає всестороннє використання археологічного джерела. Топографічні дані, стратиграфічні характеристики об'єктів (“зміст” та “механізм” заповнення, рівень їхньої денної поверхні, глибина земляного котловану тощо) та їхні конструктивні особливості, еволюція керамічного посуду і, зокрема, горщиків - все це дозволяє в межах пам'ятки виділяти синхронні комплекси, які є основою фаз розвитку, тобто тими найменшими часовими відтинками, що можна зафіксувати археологічно.

На поселеннях, котрі безперервно функціонували протягом тривалого часу, зберігаються залишки асинхронних комплексів, а їх, як ми вже зазначали, можна розмежувати, в першу чергу, за допомогою стратиграфічних даних та аналізу достовірного рухомого матеріалу. Використання для цієї мети будь-яких уже розроблених в традиційному руслі типологічних схем (типів, підтипів, видів, підвидів, варіантів, підваріантів тощо), на нашу думку, є зайвою. Відомі нам типології не дозволяють розділити комплекси з незначним часовим інтервалом. Важливо також зазначити, що фази розвитку, в принципі, навіть синхронних поселень, майже ніколи не співпадають в часі, тобто їх початки, тривалість та припинення функціонування. І це логічно, адже життя не підвладне тим схемам, які ми зараз можемо запропонувати. А тому, фази, головним чином, віддзеркалюють динаміку тих чи інших процесів в межах окремих пам'яток. Таке членування складає основу планувальної структури поселень не лише в статичному зрізі, але й в динаміці.

Розробка відносної хронології пам'яток в масштабі регіону чи культури взагалі і виділення на цій основі таких часових рамок як етапи та періоди розвитку - завдання набагато складніше. Крім того, в контексті цих завдань ще постає і проблема культурної інтерпретації старожитностей останньої чверті І тисячоліття н. е в українському Прикарпатті. Застосування різних підходів в дослідницькому процесі, брак інформації письмових та незначна кількість достовірних археологічних джерел стали тими головними причинами, що призвели до неоднакових поглядів щодо хронологічних рамок та періодизації райковецької культури. До цього треба додати ще й те, що зазначена культура розглядалася і продовжує розглядатися як єдине ціле, своєрідний “моноліт”, без урахування особливостей розвитку так званих “окраїн” майбутньої Київської держави.

Зараз, загально прийнято вважати, що нижня межа райковецької культури окреслюється фінальною стадією празько-корчацьких, а верхня - початком давньоруських старожитностей. Якихось визначальних критеріїв, котрі б базувалися на всесторонньому аналізі археологічних джерел і виділяли її з поміж зазначених культур, практично немає. На думку фахівців, нижній рубіж (щодо попередньої, генетично спорідненої культури), головним чином, знаменується наступними ознаками: незначним відхиленням назовні й орнаментацією вінець кухонних горщиків у вигляді пальцевих вдавлень і косих насічок [71. С. 64-65. Рис. 26-27; 42. С. 94-95; 43. С. 12-27; 45. С. 90-91], видозміною сковорідок [54. С. 26] та збільшенням площ поселень [71. С. 86-87]. Будь-яких інших, відмінних ознак матеріальної культури (змін житлобудівництва, топографії поселень, системи господарювання, поховального обряду, і т. п.) не наводиться. Як бачимо, зазначене вище, віддзеркалює лише деякі сторони окремих, не висхідних груп ознак. Незважаючи на розпливчатість критеріїв і певну тривалість процесу переростання однієї культури в іншу, загалом, в питанні датування її нижнього рубежа - кінець VII-початок VIII ст.- майже всі дослідники є одностайні, за винятком хіба що Ю. В. Кухаренка, який вважав, що перехід до райковецької культури припадає на VIII ст.

В принципі, подібний підхід застосовується і при визначенні верхнього рубежу культури. На думку Б. О. Тимощука, для нього характерні “керамічні комплекси..., в складі яких є значний процент ліпного посуду, типового для слов'янської археологічної культури. Основною формою кераміки цього часу є гончарні горщики з вертикально зрізаним краєм вінчика, вздовж якого проходить неглибокий жолобок. Ці посудини дістали назву горщиків курганного типу...” [67. С. 41]. Крім цього, він, як і інші дослідники, залучав й опосередковані, часто малодостовірні в зазначеному сенсі, датуючі речі (прикраси, предмети озброєння тощо) з широким діапазоном побутування [67. С. 41; 70. С. 10-24; 71. С. 66. Рис. 26]. Приблизних поглядів, щодо визначення верхньої межі досліджуваної культури, дотримувалися і дотримуються зараз й інші фахівці.

Оскільки, основну увагу вони звертали на еволюцію керамічного матеріалу і, зокрема, на появу кружальних горщиків, як масового матеріалу, то в датуванні верхнього рубежа між ними є суттєві розходження. Так, згідно В. В. Ауліха та М. П. Кучери старожитності ІХ ст. цього регіону слід відносити уже до давньоруської культури. Іншої думки дотримувався Б. О. Тимощук. Спочатку він визначив верхню межу вказаної культури рубежем ІХ-Х [67. С. 44], а згодом - Х ст. [71. С. 66]. Подібну позицію займає і дослідник Верхнього Попруття Л. П. Михайлина.

В кінці минулого століття А. Т. Сміленко та С. П. Юренко запропонували свій підхід до вирішення цього питання. За їхніми переконаннями “... памятники типа Луки Райковецкой могут быть датированы от конца VII-до конца ІХ в. Этот период подразделяется на два этапа: первый, ранний, включая сахновский тип, датируется концом VII-VIH в. Для него характерна лепная керамика. Второй, поздний, относится к ІХ в. и включает памятники, на которых сосуществует лепная и гончарная керамика. Последующий Х в. относится, по существу, уже к древнерусской эпохе. В это время керамика типа Луки Райковецкой еще существует, особенно в отдаленных районах Руси, как составной элемент древнерусской культуры.” [61. С. 304] (курсив. М. Ф.). Незважаючи на наведені розбіжності, всі дослідники одностайні в тому, що пізній етап райковецької культури слід виділяти на основі співіснування ліпного і кружального посуду. Однак, детальний аналіз матеріалу з добре стратифікованих об'єктів Пліснеська, Буківни, а також короткотривалих поселень, дає підстави сумніватися в такому “масовому” співіснуванні, завдяки чому можна було б виділяти окремий етап, а за ним ще й верхню межу культури. На практиці досить складно віднайти об'єкти, в яких би співіснували ліпні і кружальні горщики. Лише в ж. № 43 з Буківни виявлено (“in situ” на долівці) комплекс так званих ліпних і гончарних кухонних горщиків. Таке явище, без будь-яких сумнівів, короткотривале, оскільки віддзеркалює еволюцію способу формування даної категорії посуду: ліпні, ранньокружальні та кружальні горщики. Якщо до цього додати, що в термін гончарна (на нашу думку, кружальна, тобто та, яка виготовлена за допомогою гончарного круга) кераміка дослідники вкладають різний зміст, типу “підправлена на колі”, “ранньогончарна”, “ранньокружальна”, “кружальна”, “обточена на колі” і т. п., то стає очевидною безперечна дискусійність в цьому питанні. Отже, і при визначенні верхньої межі райковецької культури чітких критеріїв, які б базувалися на всесторон- ньому аналізі матеріалів селищ, городищ, могильників також не простежено. А саме за допомогою змін таких висхідних ознак, які зафіксовано нами в топографії поселень та їх величині, планувальній структурі, житлобудівництві тощо, а також і в керамічному посуді, можна встановити не лише хронологічні рамки, але й провести періодизацію виявлених пам'яток в досліджуваному регіоні.

Поетапність розвитку окремого поселення базується, в першу чергу, на стратиграфічних спостереженнях, результатах аналізу рухомого матеріалу і окремих хронологічних індикаторів. Вирішити це ж питання в межах навіть незначного регіону можна шляхом співставлення уже визначених етапів з різних поселень за схемою “відкритого” типу. Зазначена схема базується на висхідних групах ознак, тобто на топографії пам'яток, серед яких провідну позицію займають комплекси з короткотривалих поселень і, особливо, з великих за площею та складних за планувальною структурою городищ, характері і конструктивних особливостях житлових та господарських споруд, стратиграфічно виділених в окремі етапи і фази на багатошарових поселеннях, а також синхронних змінах кухонного посуду, віднайденого “in situ” в зазначених об'єктах. За необхідності, в процесі нагромадження нового матеріалу з інших поселень, в неї можна внести незначні корективи. Аналіз матеріалу за запропонованою схемою починається із співставлення синхронних комплесів короткотривалих та довготривалих поселень. Саме житлово-господарські комплекси з короткотривалих пам'яток виявились тим еталоном, до якого прирівнюються максимально подібні комплекси (характер жител, господарських будівель, забудови та віднайдений в них рухомий матеріал тощо) в часі і просторі з довготривалих городищ та селищ. Короткотривалі городища й селища належать до “височинної” групи, котра характеризується чітко окресленими топографічними умовами (займає ниркоподібні улоговини у верхів'ях середніх та малих водних артерій, які після припинення функціонування поросли лісами). Культурний шар за межами об'єктів на цих поселеннях відсутній. Максимальна подібність спостерігається також у вигляді поверхневих слідів заглиблених і наземних споруд, їхніх заповненнях та характері взагалі, планувальній структурі поселень тощо. Це ж саме стосується рухомого матеріалу і, зокрема, керамічних виробів: горщиків, мисок, сковорідок, цідил та жаровень. Все зазначене дозволяє віднести час припинення функціонування таких поселень до одного статичного зрізу.

Водночас, лише на окремих (відомих нам) довготривалих пам'ятках, що належать до цієї ж “височинної” групи, в т. ч. й на селищі в Буківні, городищі Пліснесько, Теребовлі та деяких інших простежується аналогічний етап розвитку. На відміну від короткотривалих поселень, з однієї сторони цей етап є продовженням попередніх фаз та етапів тієї чи іншої пам'ятки, а з другої, через незначний проміжок часу і сам складає підоснову подальшої трансформації райковецької культури в давньоруську. Наприклад, для саме цього слов'янського етапу в Пліснеську (як і для короткотривалих пам'яток городищ в Коростоватій-І, Стільську, Солонську та ін.) притаманна величезна укріплена територія (близько 350 га), певна топографія оборонних ліній та типи їх конструкцій, а також синхронна, щодо останніх, забудова [81. С. 22-23; 82. С. 9-11; 86. С. 279-286]. Згодом, в давньоруський час, більшість з наведених ознак є зовсім іншими: укріплена територія значно зменшилася, досягнувши всього 3 га, змінилася топографія місцезнаходження оборонних ліній та їхні конструктивні особливості, а також структура самого городища. Функціонуючи впродовж двох археологічних культур, Пліснесько віддзеркалює не лише зазначену вище різницю між ними, але й переростання першої в другу. Планувальна структура 350-гектарного городища, характер синхронних житлово-господарських споруд та рухомий, і зокрема керамічний матеріал його фінальної стадії ідентичний до короткотривалих укріплених поселень, що відповідає запропонованому вище статичному зрізу, який, без сумніву, є добрим хронологічним репером. Інтенсивна забудова всієї території городища в давньоруський час, в т. ч. й тієї, що залишилася за межами відновлених і новозведених оборонних ліній, дозволила через асинхронні комплекси уточнити цей репер. Так, в одному із розкопів, закладеному в нижній (неукріпленій в давньоруський час) частині городища, відкрито п'ять різночасових житлово-господарських споруд заглибленого типу, що взаємно перекриваються.

Найдавніша з них, житло № 4, знаходиться на тому ж рівні денної поверхні, що й зовнішня лінія оборони, яка відноситься до фінальної стадії короткотривалих поселень. Виходячи з аналізу заповнення чотирьох пізніших споруд, можна ствердити, що хронологічний розрив між їх зведенням був мінімальним і в сумі складає не більше 25-30 років, а кожний із цих об'єктів функціонував в середньому протягом одного покоління (15-20 років). Звідси випливає, що загальний вік зазначеного асинхронного комплексу складає 100-120 років. Найпізніші заглиблені об'єкти в цих асинхронних комплексах, ж. № 1 (розкоп 1990 р.) та ж. №№ 5 і 9 (розкоп 1947 р. на дитинці) перекриваються рештками наземних жител, а на дитинці ще й інгумаційним кладовищем першої третини-середини ХІІ ст. Співставивши час та стратиграфічні дані, ми отримаємо дату припинення функціонування ж № 4 і зовнішньої оборонної лінії, а разом з цим і короткотривалих поселень - кынець Х ст.

Подібним чином окреслюється верхня межа досліджуваної культури і на багатошаровому поселенні в Буківні. Фундаменти давньоруської церкви і кладовище поряд з нею (середини XII ст.) перекривають наземні та заглиблені об'єкти ранішого часу. Тут, останній етап забудови в слов'янський період існування селища визначається не лише наявністю асинхронних комплексів, що безпосередньо передували будівництву церкви та виникненню кладовища, але й великою подібністю “змісту” і “механізму” заповнень об'єктів, характеру культурного шару, зростанням рівнів денної поверхні, еволюції керамічних комплексів тощо, з такими ж етапами в Пліснеську.

В контексті наведеного прикладу з Пліснеськом і, зокрема, про функціонування його впродовж двох асинхронних, генетично-споріднених культур, слід зазначити, що на рубежі Х-ХІ ст. аналогічні процеси, тобто перетворення чи перенесення ранніх укріплених центрів з однією планувальною структурою в менші по площі і відмінні за розплануванням міста замкового (бургівського) типу, спостерігається у прибалтійських слов'ян та скадинавських народів [91. С. 77, 86-89].

Верхня межа функціонування райковецької культури, тобто кінець Х ст., підтверджується і добрими хронологічними індикаторами. Наприклад, на поселеннях в Крилосі [27. С. 22-31; 31. S. 228] та Нижневі [27. С. 22-31; 31. S. 227-229], які відносяться до “височинної” групи, випадково було знайдено горщики із скарбами куфічних монет, що датуються відповідно: 892-943 та 925-926 рр. При цьому необхідно зазначити, що за всіма групами “внутрішніх” і “зовнішніх” ознак вказаний посуд має повну відповідність до посуду з короткотривалих поселень, II етапу Пліснеська та III етапу Буківни.

Крім того, для українського Прикарпаття верхня межа райковецької культури узгоджується і з письмовими вітчизняними джерелами. Так, в Повісті минулих літ під 992 р. зазначено :“Идє Володимирь на Хорваты. Пришедшю бо нєму с войны Хорватскыя...” [37. С. 68]. В нас не має жодних сумнівів, що йдеться про досліджуваний нами регіон, який, на думку багатьох науковців, населяли літописні хорвати.

В тексті літопису однозначно сказано, що характер походу був не мирний, а військовий, і проходив за всіма тогочасними правилами ведення воєнних дій. подібного типу, які відомі нам з іноземних та вітчизняних писемних джерел. Цей висновок підтверджується й археологічно. Саме тоді, тобто на рубежі І та ІІ тисячоліть в Прикарпатті перестає функціонувати величезна кількість укріплених і неукріплених “короткотривалих” городищ і селищ Ревнянського, Коростоватського, Стільського, Га- начівського та багатьох інших гнізд-поселень, а на незначний час припиняється життя і на деяких довготривалих городищах, серед яких можна назвати Пліснесько, Теребовлю, Галич, Підгороддя, що відносяться до “височинної” групи. Процес входження зазначених земель до складу Київської держави був складним. її структура виявилася не зовсім адекватною до тієї, яка витворилася на цей час в Прикарпатських землях. А тому, після походу Володимира зміни, перш за все, відбувалися саме в сфері територіально-адміністративного поділу.

Нові політико-адміністративні центри зводилися за традиційною давньоруською схемою (дитинець, посад, окольний город), визначалися нові пріорітети і в господарюванні і т. п. Так, починаючи з другої половини-кінця ХІ ст., переважна більшість городищ і селищ виникає в нових топографічних умовах, маючи при цьому інше від попередніх укріплень природне оточення та планувальну структуру, менші укріплені площі, масивніші оборонні лінії і відмінні від слов'янських конструктивні особливості. Зазначене добре ілюструється під час аналізу опублікованих матеріалів з розкопок таких літописних міст як Звенигород [57. С. 107-110], Судова Вишня [7. С. 136-140; 47. С. 106-119; 48. С. 123-127], Ленківці [66. С. 250-251; 68. С. 68-82; 72. С. 115] та інших. Отже, зміни топографічних умов розташування поселень, відмінність оборонної та планувальної структури укріплених поселень, співставлення стратиграфічних даних з короткотривалих та довготривалих пам'яток, особливості розвитку керамічних комплексів, наявність окремих хронологічних індикаторів та аналіз письмових джерел дають підстави вважати кінець Х ст. верхньою межею райковецької культури на території українського Прикарпаття.

Подібним чином, тобто за запропонованою вище схемою, можна встановити і нижню межу досліджуваної культури, хоча, на відміну від верхньої, вона є чисто умовною, оскільки чітких критеріїв, які б вирізняли її від культури празько-корчацького типу, за винятком деяких, немає [50. С. 10-16; 55. С. 90 та ін.] Для рубежу цих генетично- споріднених культур характерні неукріплені селища “низинної” групи. Разом з тим, пізні етапи Кодина-І та ІІ, Незвиська і Рашкова-І, які, поза всякими сумнівами, відносяться до райковецької культури, співіснують з ранніми фазами І етапу з Буківни та Чорнівки-ІІ (“височинна” група), що дозволяє не лише застосовувати пряме порівняння з подібними комплексами інших поселень, але й, у випадку наяності тривалого часового розриву, визначати нижню межу на основі стратиграфії. Пряме, традиційне порівняння найкраще підходить для селищ з Кодина. Тут в останньому культурно-хронологічному горизонті дослідники виділили два періоди - ІІІ А та ІІІ Б, які за їхніми переконаннями датуються VII-кінцем VIII ст. [54. С. 27-28]. Дійсно, згідно загально визнаних критеріїв, нижня межа райковецької культури відповідає початку VIII ст., з чим важко не погодитися. В Незвиську залишки об'єктів слов'янського часу знаходяться у передостанньому культурно-хронологічному горизонті, який (за винятком військових траншей І світової війни) перекритий лише горизонтом давньоруського часу. Між цими горизонтами простежується хронологічний розрив. В заповненнях заглиблених споруд і ям слов'янського горизонту іноді зустрічається рухомий матеріал попередніх епох. А давньоруський характерний лише для культурного шару, що залягає до глибини 0,3 м від рівня сучасної поверхні. Відсутність будь-яких знахідок давньоруського часу в заповненнях слов'янських об'єктів вказує на те, що на момент заселення дослідженої ділянки в княжу добу, завдяки природним чинникам цей мікроландшафт був уже сформований, тобто з часу припинення їх функціонування пройшло не менше 150-200 років. Іншими словами, пізні комплекси II етапу з Незвиська (фаза ІІ) відносяться щонайменше до рубежу VІІІ-ІХ ст. Сказане підтверджується й характером керамічного матеріалу. Рання фаза цього (другого) етапу придадає на другу половину Vm ст., а перший етап - на першу половину-середину цього ж століття, час, який приблизно фіксує нижню, ще раз підкреслимо чисто умовну, межу райковецької культури в українському Прикарпатті, оскільки, як ми змогли переконатися на матеріалах селищ з Кодина-І та ІІ, Незвиська і Рашкова, якихось хронологічних розривів у їхньому розвитку не простежується. Таким чином, завдяки комплексному аналізу археологічних джерел та співставлення їх з письмовими відомостями хронологічні рамки зазначеної культури в межах Прикарпаття можна окреслити VІІІ-Х ст.

Питання поділу райковецької культури в ареалі її поширеня займало вагоме місце в працях В. К. Гончарова [25. С. 9-11; 26. С. 283-315], І. П. Русанової [50. С. 17-22], Б. О. Тимощука [67. С. 21-46; 69. С. 80-93; 71. С. 63-67. Рис. 26], В. О. Петрашенко [38. С. 3-20; 39. С. 92-94; 45], А. Т. Сміленко [61. С. 302-307] і продовжує цікавити сучасних дослідників [42. С. 83-104; 43. С. 10-43], головна увага яких прикута до видозміни форми кухонних горщиків, співіснування виділених дослідниками типів, підтипів, варіантів, або ж до процентного співвідношення ліпного та кружального посуду. Іноді при цьому враховувалася текстура керамічного тіста й випал. На перший погляд такий підхід є цілком закономірний, адже, еволюція форми - найбільш масового матеріалу кухонного посуду, є доступною для поверхового аналізу кожного дослідника. Вона ніби лежить на поверхні і найкраще відображає еволюційний процес. Саме за допомогою типологічного методу, котрий побудований на видозміні кухонних горщиків, а також окремих знахідок і стратиграфічних даних проводилося хронологічне членування культури, при чому стратиграфічні ознаки не завжди вважалися висхідними, що досить добре ілюструється в процесі відбору рухомого матеріалу, а це, як ми змогли показати, досить суттєво впливає на часові аспекти. До цього також слід додати, що поділяючи культуру (окремі пам'ятки, які відносяться до неї, або ж навіть і ґенетично-споріднені асинхронні культури на часові відтинки, для найменування останніх фахівці використовували такі терміни як фази, етапи; періоди, археологічні комплекси, хронологічні горизонти тощо.

Подібний стан справ викликаний відсутністю в науковому арсеналі єдиного понятійно-категорійного апарату, який призвів до того, що досить часто різні терміни посуті означають одне і те ж, і навпаки - в однакові терміни вкладається різний зміст, що створює неабиякі труднощі в роботі з аналітичними розробками. Науковці вже давно звернули на це увагу. Як слушно підмітив Л. П. Михайлина: “... керамічні комплекси VIII ст. Верхнього Попруття відповідають керамічним комплексам перехідного типу між Дніпром і Західним Бугом за І. П. Русановою, ранній фазі культури Луки Райковецької на Північній Буковині за Б. О. Тимощуком, сахнівському типу на Поділлі та в Середньому Подніпров'ї за О. М. Приходнюком. Комплекси ІХ ст. - періоду пізньої фази культури Луки Райковецької за Б. О. Тимощуком та періоду Луки Райковецької за О. М. Приходнюком” [42. С. 97].

На нашу думку, ієрархію прийнятливих понять для членування досліджуваної культури можна вишикувати наступним чином: фаза^етап^період. Найбільш спірним питанням є визначення терміну фаза. Так, на думку Д. Л. Кларка - це “археологічна одиниця, що складає найменший таксономічний однорідний набір стану суттєвостей, і має більше взаємних подібностей внутрі себе, ніж за своїми межами; може бути виділена внутрі мінімального часового відтинку континуума системи суттєвостей. Вона може бути використана на всіх рівнях археологічних суттєвостей: від ознак до культурної групи” [17. С. 28]. Згідно Л. Р. Бінфорда, Г. Р. Віллі і П. Філіпса, а також І. Роуза під терміном фаза слід розуміти “групу археологічних комплексів, що об'єднуються загальними рисами” [17. С. 28]. В той же час Б. К. Шварц визначає її як “компонент, або групу компонентів в обмеженому регіоні чи зоні, яка існує короткий проміжок часу і для якої притаманні достатньо характерні моди або типи з метою відрізнити її від всіх подібних одиниць” [17. С. 28]. Попри всі розбіжності у цих визначеннях спостерігається прагнення дослідників акцентувати увагу на тому, що посуті і в часі, і в просторі це є найменша одиниця виміру для набору археологічних артефактів. На наше переконання, синхронні археологічні комплекси (житлові, господарські, виробничі об'єкти та рухомий матеріал, залишені одним покоління) в часі відповідають саме фазі.

Наступним терміном в запропонованій ієрархії є етап - “відрізок часу в розвитку якого-небудь руху, процесу” [58. С. 28]. Об'єднуючи дві, або декілька фаз, він охоплює такий відрізок часу, протягом якого відбуваються важливі події в тогочасних спільнотах, котрі проявляються у багатьох аспектах матеріальної культури. Етап є перехідною ланкою від фази до періоду.

Щодо визначення терміну період всі дослідники практично одностайні. Це “синхронна група типів, що існує раніше чи пізніше за інші синхронні групи типів; основне вічко відносної хронології”[59. С. 197]. Перша частина визначення яскраво свідчить про ту основу членування, яка сформувалася протягом другого етапу розвитку археологічної науки, де головне місце займали і продовжують займати класифікаційно-типологічні побудови. Друга, хоча й абстрактна, зате найбільш повно відбиває суть терміну. Незважаючи на те, що всі зазначені поняття (фаза, етап, період) міцно увійшли до археологічної науки, проте дуже часто в них вкладався різний зміст.

Наявні в нашому розпорядженні джерела дозволяють апробувати запропоноване членування. На нашу думку, найнижчою хронологічною одиницею слід вважати фазу, тобто такий таксономічний набір артефактів, який характеризує синхронні археологічні комплекси, що віддзеркалюють життя одного, в крайньому випадку двох, поколінь в рамках конкретно взятого поселення. Протягом цього часу найкращим чином простежується забудова поселення, характер житлових та господарських споруд, рухомого матеріалу тощо, що й складає археологічні комплекси, за якими можна розгледіти елементи соціальної чи економічної структур. В чистому виді фази здебільшого проявляються на окраїнах короткотривалих пам'яток. Наприклад, досліджені нами двори в Стільську, дозволяють стверджувати, що тут проживали індивідуальні сім'ї, основним заняттям яких було приселищне скотарство. На довготривалих поселеннях виявити подібні житлово-господарські комплекси значно складніше, оскільки, тут проходить постійне перепланування та перебудова споруд. Але навіть і невелика інформація важить досить багато для вияснення розвитку городищ чи селищ. Разом з тим не важко здогадатись, що фази в нашому розумінні характерні лише для одного, окремо взятого поселення, оскільки як було вже сказано, фази розвитку, в принципі навіть синхронних поселень, майже ніколи не співпадають в часі, тобто їх початки, тривалість та припинення функціонування, що в свою чергу не дозволяє застосовувати цей термін навіть на мікрореґіональному рівні.

Етапи - середня ланка членування - характеризуються певними подіями і має значно ширші часово-просторові рамки, охоплююючи всі сторони життя тогочасної спільноти, що відображається не лише в зміні керамічного матеріалу, але й в топографії та планувальній структурі поселень, характері залишків об'єктів та ін. Зараз, ще не має такої кількості достовірних джерел, які б дозволили достатньою мірою визначити етапи розвитку досліджуваної культури в межах регіону, оскільки на відомих нам пам'ятках, в першу чергу, простежується поетапність кожного окремо взятого поселення, що ні в якому разі не може бути використана еталоном для всього регіону без певних коректив. В Незвиську - це І та ІІ етапи, що відповідно датуються першою половиною-серединою VIII та серединою VIII-рубежем VIII-ІХ ст.; в Кодині-І та ІІ - виділені дослідни- ками періоди ІІІ А та ІІІ Б - віднесені до VIII та кінця VIII ст. [54. С. 27-28]; у Буківні три етапи: І - остання третина ІХ-рубіж ІХ-Х ст., ІІ - рубіж ІХ-Х-середина Х ст., ІІІ - середина-кінець Х ст., а у Пліснеську - два етапи: кінець ІХ-середина Х ст. та середина Х-кінець Х ст. Як бачимо, етапи розвитку зазначених поселень не завжди співпадають в часі. Проте, якщо порівняти відмінні риси в топографії розташування (“низинні” і “височинні”групи поселень), типах поселень (селища, городища) та їхніх розмірах, деяких особливостях конструкцій жител та опалювальних спорудах, характері керамічних комплексів, а також залучити окремі хронологічні індикатори і письмові джерела, то можна виділити чотири етапи.

Для першого (рубіж празько-корчацької і райковецької культур - середина VIII ст.) характерними є початок трансформації “низинної” групи у “височинну”, невеликі за розміром неукріплені селища, заглиблені житлові споруди із середніми розмірами стін від 2,8 до 3,2 м та пічками-кам'янками, мощеними з великого каміння, господарські будівлі у вигляді ям, керамічні комплекси, котрі складаються з ліпного посуду, прикрашеного пальцевими вдавленнями і косими насічками та сковорідок. В загальноісторич- ному контексті Центральної та Південно-Східної Європи це був етап, протягом якого припинились міграційні рухи з досліджуваного регіону як в південно-західному, так і в північно-східному напрямках, почалася економічна та політична стабілізація тогочасної спільноти, що виразилося в формуванні територіальних структур найнижчого рівня, тобто гнізд-поселень, окреслились етнічно-територіальні межі тощо. Типовими для нього пам'ятками є поселення в Кодині (період ІІІ А та ІІІ Б за І. П. Русановою і Б. О. Тимощуком), Чорнівці, Рашкові. Як слушно зауважив М. Ю. Брайчевський, в історичному контексті цей час можна пов'язати з етнокультурним переоформленням в Східній Європі, глибокою кризою Візантійської імперії та новою епохою в становленні франкської держави [19. С. 16], котра, як і Візантія, стримувала постійні напади аварського каганату.

На другому етапі (середина VIII-перша третина ІХ ст.) продовжується рух поселень вверх проти течії струмків на середній ярус терас, в зв'язку з чим дещо змінюється і їхнє природне оточення. Кількість селищ в групах зростає і складає не два, як на попередньому етапі, а три-чотири. При цьому, в центрах таких гнізд-поселень починають з являтися селища, на яких простежуються залишки спеціалізованого виробництва у вигляді жител-майстерень, залізоробних горнів, чинбарських комплексів тощо. Дещо зростають й параметри заглиблених жител. Кухонний посуд і, зокрема, горщики, формуються на слабо ротаційному крузі. Серед керамічного матеріалу з'являються миски, сирниці-цідила. Протягом цього етапу занепадає аварський каганат, панування якого з 568 до 799 р. перешкоджало стабілізації і прогресу в галузі економіки, соціального розвитку та формуванню слов'янських держав не лише у центральній Європі, але й у Прикарпатті. На політичній карті континенту з' являються Великоморавська та Київська держави - найближчі сусіди тогочасного населення досліджуваного регіону.

Третій етап тривав з третини ІХ до початку Х ст. Протягом нього завершується рух поселень до верхів'їв струмків, відбувається переростання гнізд-поселень з неук- ріпленими центральними селищами в гнізда, де головними є городища. До речі, для цього дуже часто використовувалися нефункціонуючі укріплення ранньозалізного віку. Змінюється планувальна структура селищ, житлові споруди набувають практично стандартних розмірів, стіни земляного котловану яких сягають від 3,2 до 3,4 м. Впроваджується гончарний круг та гончарні печі і, як наслідок, з'являється ранньокружаль- на кераміка. Ці зміни не складають винятку. Вони синхронні до тих, що проходили в західних та південних сусідів. Можливо, якимось чином зазначені процеси частково й пов'язані з функціонуванням Великоморавської держави (ІХ-початку Х ст.), східні кордони якої доходили майже до Верхнього Подністер'я [98. S. 69. Abb. 16].

На четвертому, завершальному етапі (початок-кінець Х ст.) зміни торкнулися, перш за все, структури тогочасної спільноти. В топографії домінує “височинне” розташування городищ і селищ. Укріплення будуються здебільшого у верхів'ях струмків на території заліснених масивів. Вони характеризуються багаторядністю синхронних оборонних ліній, певною топографією (займають внутрішні, по відношенню до центральної частини городищ, сусідні схили) та великою укріпленою територією з джерелами і струмками. На цьому етапі простежується різне розпланування окремих селищ в межах гнізда-поселень, з'являються індивідуальні двори і садиби, починається масове виготовлення кружальних кухонних горщиків. Його нижня межа приблизно окреслюється часом, коли перестала функціонувати Великоморавська держава, а верхня - походом київського князя Володимира проти літописних хорватів у 992 (993) р. В цьому плані цікавими можуть бути відомості візантійського імператора Костянтина Порфироґенеті (907-956 рр.): “...Велика Хорватія, звана “Білою”, лишається нехрещеною до сего дня, як і сусідні з нею серби. Вона виставляє ще менше кінноти, як і пішого війська, порівняно з хрещеною Хорватією, так що є більш доступною для грабунків і франків, і турків, і пачинакитів. Вона не має ні довгих суден, ні кондурів, ні торгівельних кораблів, бо лежить далеко від моря, - шлях від тамтешніх місць до моря займає 30 днів. А море, котрого вони досягають через 30 днів, називається Чорним” [8. С. 141]. В зазначений час завершується формування Київської Русі, а також закладаються підвалини державності в західних сусідів.

Отже, чотири умовно виділених етапи досліджуваних старожитностей органічно поєднані між собою. Вони відображають не лише рівень розвитку матеріальної культури слов'янської спільноти українського Прикарпаття в останній чверті І тисячоліття н. е., але й зміни в економічній та соціальній сферах. Безперечно, що впродовж цього часу на регіон впливали і ті історичні процеси, які проходили в суміжних землях. Запропонована нами поетапність розвитку складає підоснову періодизації. Протягом першого періоду (І та ІІ етапи - VIH-початок ІХ ст.) припиняються міграційні рухи з досліджуваного регіону як в південно-західному, так і в північно-східному напрямках, починається економічна та політична стабілізація життя тогочасної спільноти, що виразилася у формуванні територіальних структур найнижчого рівня, тобто гнізд-по- селень, окреслюються територіально, етнічно межі тощо. В цей час домінує “низинна” група поселень, для якої характерні невеликі за розміром неукріплені селища, котрі представлені залишками: заглиблених житлових споруд (розміром стін від 2,8 до 3,2 м) з пічками-кам'янками, господарських будівель у вигляді виробничих приміщень та ям, а також ліпним керамічним посудом, що виготовлявся на слаборотаційному крузі та іншим рухомим матеріалом. Типовими для нього є поселення в Кодині (період ІІІ А та ІІІ Б за І. П. Русановою і Б. О. Тимощуком), Чорнівці, Рашкові-І. Під кінець цього періоду, тобто на другому етапі (середина VIII-перша третина ІХ ст.), відбувається рух поселень вверх проти течії струмків на середній ярус терас та горбогірні плато, в звязку з чим дещо міняється і природне оточення селищ, в т. ч. і їхні ресурсні зони. Кількість селищ в групах зростає до трьох-чотирьох в кожному гнізді. При цьому, в центрах таких гнізд з'являются селища, на яких простежуються залишки спеціалізованого виробництва, у вигляді жител-майстерень, залізоробних горнів тощо. Дещо зростають й параметри заглиблених жител. Кухонний посуд, і зокрема горщики, формуються на слаборотаційному крузі. Серед керамічного матеріалу з'являються миски, сирниці. Всі зазначені зміни були закономірним явищем на тлі тих перетворень, що проходили в Центральній і Південно-Східній Європі. В цей час занепадає аварський каганат, панування якого негативно впливало на формування економічних, соціальних та політичних структур слов'янських спільнот не лише в Центральній Європі, але й в Прикарпатському регіоні, що разом із внутрішніми чинниками призвело до появи державних утворень у західних, східних та південних слов'ян.

Починаючи з першої третини ІХ ст. старожитності Прикарпаття слід віднести до другого періоду, до якого входять ІІІ та IV етапи. Протягом цього періоду завершується трасформація поселень до верхів'їв струмків, яка на його фінальній стадії повністю домінує. Відбувається переростання неукріплених центральних селищ в укріплені поселення, тобто городища, котрі на завершальному етапі характеризуються багаторяд- ністю синхронних оборонних ліній, та певною топографією. Змінюється планувальна структура окремих селищ в межах гнізда. В забудові деяких поселень з'являються індивідуальні двори і садиби. Житлові споруди набувають практично стандартних розмірів 3,2-3,4*3,2-3,4 м. Суттєві зміни спостерігаються і в керамічному виробництві. Впроваджується гончарний круг та гончарні печі і, як наслідок, з'являється ранньокру- жальний та кружальний кухонний посуд.

Отже, поселення досліджуваної культури можна поділити на два періоди (УПІ- початок ІХ та початок ІХ-Х ст.), які в свою чергу підрозділяються на етапи, а в межах окремих пам'яток - і на фази. Запропоноване членування повніше віддзеркалює динаміку економічних, соціальних та політичних змін, що були притаманні для слов'янських суспільств останньої чверті І тисячоліття н. е., а також дозволяє співставляти їх з письмовими згадками про досліджуваний регіон.

Результати комплексного аналізу археологічного матеріалу дозволяють також ставити проблему культурної інтерпретації в рамках старожитностей другої половини І-початку ІІ тисячоліття н. е. Йдеться не лише про “переростання” культури празького типу в райковецьку, чи про поступову її трансформацію в давньоруську, але й про доцільність віднесення археологічних пам'яток зазначеного часу в Прикарпатському регіоні до трьох асинхронних, ґенетично-споріднених культур. Перед тим як приступити до постановки цієї проблеми, зробимо невеличкий критичний огляд теоретико-методологічних підходів щодо визначення археологічних культур взагалі.

Попри велике розмаїття думок, її визначення є неодмінною умовою переходу від археологічних матеріалів до їх культурно-історичної інтерпретації [30. С. 45]. Зараз в теоретичній науці фахівці акцентують увагу на різних підходах, серед яких чи не найважливішими є операційний, феноменалістський та археологізуючий [30. С. 46]. Зазначені підходи відображають не лише напрямки тих чи інших археологічних шкіл, але і реальний стан справ. Не вдаючись до глибокого теоретичного аналізу щодо визначення археологічних культур взагалі (оскільки це окреме дослідження теоретичної археології), звернемо увагу на судження, які запропонували свого час Ю. М. Захарук та Ф. Генінг. За Ю. М. Захаруком “ археологічна культура є сукупністю територіально і хронологічно взаємозв'язаних археологічних пам'яток (комплексів) певного типу, які відображають територіальне поширення і етапи історичного розвитку споріднених племен, що говорили на діалектах однієї мови” [29. С. 39]. А на думку В. Ф. Генінга, “.це сукупність даних досліджень з історії окремого суспільства минулого - конкретного соціально-історичного організму на певному ступені його суспільно-економічного (формаційного) розвитку, який вивчається за комплексами подібних взаємозв'язаних залишків певної життєдіяльності, що збереглися до наших днів у виді археологічних пам'яток (артефактів)” [24. С. 31]. Як слушно підмітив Є. М. Колпаков, у цих визначеннях дослідники прагнули поєднати операційний та феноменалістський підходи. Щодо цих визначень можна висловити чимало зауважень, як з боку послідовності застосування підходів, так і з боку різних рівнів дослідження культур, а також методологічного (марксистського) підтексту. Однак, попри все сказане, на відміну від суджень Є. М. Колпакова [30. С. 48-49], саме поєднання цих двох підходів найповніше відображає суть поставленої проблеми і, зокрема, під час дослідження тих старожитностей, які висвітлюються не лише на основі археологічних, але й письмових, етнографічних та лінгвістичних джерел. Мова йде про ті ранньосередньовічні археологічні культури Східної Європи, котрі складали підоснови формування державних структур.

Спочатку зупинимося на операційному підході. В основі розмежування асинхронних культур певної території лежать ознаки подібності-відмінності між ними. Аналіз топографії селищ та залишків матеріальної культури, тобто тих артефактів якими ми оперуємо, для празької та першого періоду райковецької культур однозначно вказує на їх подібність. Перш за все, це проявляється в розташуванні поселень. Найкращим підтвердженням сказаного можуть бути топографічні умови тих пам'яток, де простежується безперервний розвиток на межі двох асинхронних культур, і в першу чергу, Кодина-І та ІІ, Рашкова-І, Незвиська та ін., виявлених і обстежених шляхом розвідкових робіт, котрі відносяться до “низинної” групи. Максимальну подібність виявляємо і під час аналізу залишків матеріальної культури (величини і планувальної структури селищ, характеру житлових і господарських споруд, остеологічних решток), а також і в керамічному матеріалі. Так, протягом першого періоду райковецької культури селища мало чим відрізнялися за формами, розмірами та системою забудови від селищ попереднього часу - завершальних етапів празької культури. Вони характеризуються невеликою забудованою площею (до 1-2 га), де нараховувалось 15-20 одночасових об'єктів, в т. ч. близько 10 житлових, розташованих за певними схемами. Наприклад, на ранній фазі другого етапу у Незвиську житла N° 4, 11, 13 групуються поряд з ямами господарського призначення (№№ 11, 13, 15, 21), а протягом другої фази, спостерігається групування жител N 6, 10, 10 а,11 а, 12, 14, 15 півколом щодо господарських ям № 22, 25, 26, 27, 33 (див. рис. 4). Аналогічне планування зустрічається і на селищах Кодин-ІІ (період Ш А, Ш Б), Рашків-І, тобто на тих пам'ятках, що відносяться до “низинної” групи. Не зазнає суттєвих змін і житлобудівництво. Типовими для обох культур залишаються заглиблені житла з печами-кам'янками в одному із кутів котловану, їхні розміри та внутрішня забудова. Це ж саме можна сказати і про кухонні горщики. їхня подібність часто викликає дискусію щодо культурної приналежності, хоча саме незначні відмінності у профілюванні та орнаментації, а також масова поява сковорідок та мисок, послужили у свій час підставою для визначення умовного рубежу між названими культурами [50. С. 21; 67. 43-44 та ін.]. Наведені аргументи, а також відомі нам елементи духовної культури (характер культових місць, в т. ч. й поховань) швидше за все свідчать не про відмінність, а про майже повну подібність культури слов'янських племен, що населяли досліджуваний регіон. Якщо це так, то старожитності другої половини V-VH ст. правомірніше не виділяти в окрему археологічну культуру (хоча для свого часу це було абсолютно вірно і справедливо), а віднести до окремого (в даному випадку ранньослов'янського) періоду, чи періодів слов'янської культури. Відразу ж зазначимо, що таке членування ніяким чином не руйнує доробку наших попередників, а навпаки дозволяє ефективніше проводити не лише різнопланові порівняння археологічних джерел з суміжних регіонів і, зокрема, з території наших західних сусідів, але й на власному матеріалі краще простежувати розвиток матеріальної культури. А незначні відмінності, що спостерігаються в старожитностях V-VH та VІІІ-Х ст. є не стільки ознаками різних культур, скільки своєрідними індикаторами розвитку однієї культури, і швидше за все можуть складати підґрунтя під час виділення етапів чи періодів.