Політичні портрети Винниченка і Петлюри революційної доби через призму історіографічного освоєння

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні портрети Винниченка і Петлюри революційної доби через призму історіографічного освоєння

Солдатенко В.Ф.

Людські долі дуже примхливі, а часом надто суперечливі та важкозбагненні. Якщо ж мова заходить про осягнення життєвого й творчого шляху непересічних особистостей, коли історія сплела їхні біографії, їхню діяльність у тугий вузол, заплутавши непрості, іноді вкрай нерівні стосунки, привівши в антагоністичні зіткнення характери, таланти, світоглядні й моральні орієнтації, дати ясні, чіткі, «прозорі» оцінки, котрі б задовольнили відразу «всі смаки», просто неможливо, нереально. То ж коли науковців звинувачують у тому, що вони не здатні на однозначні, безкомпромісні відповіді на прямо поставлені питання про кваліфікацію внеску того чи іншого діяча в історичний поступ, навряд чи чинять у всьому виправдано, розважливо, справедливо.

Сказане зовсім не означає, що при цьому дослідники взагалі виговорюють собі індульгенції від критичних закидів на свою адресу, нерідко справді правомірних, логічних. Однак, постійно стикаючись з аналізом суспільних відносин, особливо ж на індивідуальному рівні, вони розуміють, що спрощення, поверховість, одномірність тут не лише небажані й неможливі. Вони часто, навіть, шкідливі, зводять пошук істини на безплідні манівці. Персоніфікований зріз відносин виявляється для «розкладання на полички» елементів вивчення не менш складним завданням, ніж дослідження суспільних рухів з мільйонами учасників, виявами стихійних поривань, непередбачуваними зламами масової психології, шокуючими вчинками тощо.

А відтак і про надзвичайно важливі, фундаментальні речі доводиться говорити не в абсолютних формулах і формах, а певною мірою «страхуватися» - вдаватися до численних застережень і «нашаровувань» пояснень, неодмінних апеляцій до об'єктивних обставин і суб'єктивних припущень.

Гадається, що без вищезазначеного ніяк не можна приступати до спроби відтворення основних віх життя і діяльності, «інвентаризації» та наступного «ранжування» здобутків і невдач, оцінки творчого спадку таких крупномасштабних особистостей українського національно-визвольного руху, вітчизняного державотворення як Володимир Винниченко і Симон Петлюра.

У 1920 році в Харкові «Всевидавом» було випущено невеличку обсягом (всього на 44 с.) брошуру «Винниченко проти Петлюри»[1]. До неї було включено статті, підготовлені на еміграції колишнім першим головою національного уряду України, колишнім Головою Директорії УНР В. Винниченком і деякими його однодумцями із зарубіжних українських комуністичних партій і груп проти тодішнього керівника українського державного проводу й Головного Отамана українських військ С. Петлюри.

Відібравши матеріали, зредагував і написав до них передмову відомий український поет, діяч боротьбистської партії (УКП(б)), члени якої після саморозпуску в березні 1920 року влилися до КП(б)У, Василь Блакитний (Елланський). Того ж року брошура вийшла і в Відні. Не вдаючись до аналізу змісту збірника, якостей статей, слід визнати правомірність назви видання. Справді, один керманич Української революції зовсім не стримується у нищівній, достатньо предметній та обгрунтованій критиці іншого. Більшовики це блискуче знали й дуже ефективно використали в ідеологічній боротьбі за умонастрої мас - кращої, талановитішої дискредитації чільника УНР, котрий тоді намагався всіма силами загальмувати невмолимий біг історії, що, розвиваючись явно не за його сценарієм, обіцяла розтрощити під своїм колесом і його самого і справу, яку він уособлював. Однак то був не перший (і не останній випадок), коли два українських діячі, і своєю власною волею і - не менше - волею політичної конґюнктури, опинилися в різних таборах, дедалі дистанціюючись один від одного. А були ж іще довгі роки взаємних симпатій, співпраці, товаришування, взаємопідтримки.

І хоч радянська історіографія зробила чимало для того, щоб переконати й наших співвітчизників й увесь світ у тому, що В. Винниченко і С. Петлюра «виліплені з одного тіста», що обидва належали до когорти буржуазно-націоналістичних контрреволюціонерів (іноді трохи м'якше дрібнобуржуазних), однак усе ж націоналістичних контрреволюціонерів, були однаковими ворогами українського народу, суспільного прогресу, протиставлення двох лідерів українства революційної доби остаточно не було подолано. Можливо до того й не особливо прагнули. Щоправда, достатньо охоче використовували самовикривальні цитати з «Відродження нації» В. Винниченка хоча при тому і незмінно додавали щось на кшталт: «Якщо вже такий запеклий ворог українського народу як В. Винниченко змушений був визнавати закономірність поразок буржуазно-націоналістичної контрреволюції (і, рівною мірою, - перемог більшовиків), то що ще варто ддавати, доводити...». Відтак винниченкові міркування, оцінки, висновки часто слугували «останнім козирем», який викидався на стіл ідеологічних дискусій [2].

У С. Петлюри подібних витягів не знаходилось, то ж дещо лояльніше ставлення до В. Винниченка, котре формувалося під впливом того, що «хоча б на словах» людина прагнула об'єктивності, на Головного Отамана не поширювалося. Тут домінувала непохитна негативна однозначність.

Крім того, в інтелігентському середовищі циркулювала негласна інформація про В. Винниченка як одного з найпопулярніших вітчизняних письменників початку ХХ ст., котрого високо цінували визначні класики нашої літератури і мистецтва, як найвідомішого українського драматурга, чиї п'єси мали за честь ставити кращі акторські колективи Європи. Натомість С. Петлюра дедалі поставав у суспільній уяві як малоуспішний і не надто грамотний публіцист, а петлюрівщина усталено вважалася синонімом отаманщини - дикого бандитизму, нестримного свавілля, підлого зрадництва, ганебних єврейських погромів. Додатковими імпульсами для закріплення віри у справедливість останнього слугували не зовсім ясні обставини (так, принаймні, багатократно стверджувалось) загибелі Головного Отамана. Справжній талант прийнято визнавати, якщо він належить навіть ворогові. Вияви ж низького інстинкту, аморальності, «криваві сліди» викликають лише відразу, гнівний осуд, гидливу зневагу.

На такий ремінісцентний грунт у суспільній свідомості почали накладатися кроки, зусилля, спрямовані на «повернення» В. Винниченка і С. Петлюри в наше ідейно-політичне буття. Цей процес звівся не до простого перенесення тлумачень та оцінок емігрантської й діаспорної історіографії на сторінки вітчизняних видань.

За рубежем В. Винниченко зажив слави прибічника більшовизму, «комунізуючого» політика й потрапив у практичну ізоляцію в емігрантському середовищі, налаштованому у переважній більшості на антирадянський лад. На нього було зручно покласти значну долю відповідальності за втрачений в добу Української революції історичний шанс, що залюбки й робили як колишні соратники [3], так і їх наступники [4]. Це також було спонукою для додаткових роздумів для тих, хто звикав сприймати світ не лише в чорно-білих фарбах, а в значно багатшій палітрі.

Що ж до С. Петлюри, оцінки вигнанців з рідної землі розділилися. Найполярніші табори означилися достатньо виразно: для одних С. Петлюра - найвизначніший національний герой, найзаслуженіша постать Української революції; для інших - бездарний вискочка, прикра випадковість, безпринципний політикан, справжня біда всієї визвольної справи, сором нації. Природно, в умовах наростаючого ідеологічного протиборства двох систем, ескалації холодної війни представники першої, непримиренно-войовничої тенденції одержали щедру матеріальну підтримку і, в результаті - кількісну перевагу.

То ж умовні «стартові позиції» двох політичних діячів при поверненні в масову суспільну свідомість українства виявилися істотно відмінними.

В умовах пошуку моделей «соціалізму з людським обличчям» - як одного з офіційно задекларованих напрямків перебудовної доби - В. Винниченко мав усі шанси опинитися в перших рядах тих, кого після реабілітації репресованих жертв тоталітаризму й дисидентів, можна було «легалізувати».

Звісно, Винниченко-літератор вів тут щодо Винниченка-політика, хоча поряд з передруком художніх творів [5] достатньо оперативно почали перевидаватись і публіцистично-політичні праці [6].

У супровідних матеріалах до передруків творчої спадщини й узагальнюючих нарисах про життєвий шлях (їх авторами були здебільшого літературознавці П. Федченко, М. Жулинський, С. Крижанівський), йшлося не лише про художні якості Винниченкової прози й драматургії, а й про його світоглядну позицію, політичні уподобання [7]. Один з наріжних елементів при цьому - В. Винниченко - істинний демократ, соціаліст, марксист, який віддав усього себе служінню рідній нації, народові. Висловлювалися навіть тези про те, що конфлікт з більшовиками значною мірою був зумовлений тим, що останні далі відходили від ортодоксального марксизму, ніж В. Винниченко.

Утім, великої уваги було надано й з'ясуванню епізоду, чи справді вступив визначний український політик до лав КП(б)У і як можна було тлумачити факт його приїзду в радянську Україну в 1920 році, тривалі переговори з московським і харківським комуністичним керівництвом [8].

Наприкінці 80-х років минулого століття почався пошук корекції національної політики КПРС, оновлення моделі федеративного союзу радянських республік і, зрештою, вироблення нового союзного договору. І тут, здавалося, знаходилася, якщо не суголосність, то, принаймні, сутнісні прикметні точки дотику з позицією В. Винниченка (також М. Грушевського, М. Порша, М. Ковалевського, П. Христюка, М. Шаповала), яка кваліфікувалася як демократично-федералістична, і насправді такою й була.

Проте після 1991 року ставлення до В. Винниченка і його спадку почало істотно мінятися. Точніше, художньої творчості [9], його пропаганди це майже не торкнулося [10]. Передруковувалися й щоденникові записи [11]. Окремі літературні шедеври було включено до вивчення в шкільних і вузівських курсах з української літератури, з українознавства.

У ставленні ж до суспільно-політичних праць В. Винниченка, а відтак і до його комплексної оцінки як громадського діяча, сталися складні метаморфози. Дослідники умовно поділилися на три головних табори.

Перші вбачають у В. Винниченкові одного з видатних діячів українства, державотворення, національного відродження [12].

Чимало тих, хто намагається поряд з очевидними позитивними якостями В. Винниченка-політика відзначати й настільки ж очевидні негативні сторони його діяльності [13]. Основна відмінність від представників умовно першої групи науковців полягає, головним чином, у сумарній співмірності одних та інших начал. Якщо перша група визначено вважає, що домінантними в оцінках В. Винниченка, при врахуванні всіх від'ємних моментів, безперечно, є позитивний баланс, то представники другої групи неначебто урівноважують особисті якості й результати діяльності непростої особистості.

Поступово достатньо помітної активності набули публічні виступи тих, хто віддавав перевагу критичним акцентам в оцінках особистості

В. Винниченка, його політичних здобутків. Певною мірою це було пов'язано зі ставленням до різних моделей державницької організації, апробованих в буремних подіях 1917-1920 років: засуджувались республікансько-демократичні тенденції й підносились авторитарно- монархічні [14].

Однак, гадається, що свою важливу роль тут відігравало і те, що оцінки В. Винниченка постійно співвідносились зі ставленням до С. Петлюри, особистість, заслуги і творчість якого почали активно пропагувати після 1991 року.

Власне, починаючи з революційної доби, не переводиться когорта публіцистів-адептів, для яких експлуатація імені С. Петлюри стала зручним способом самоствердження. Частково міфологізована, частково сумнівна й скандальна слава Голови Директорії й Головного Отамана Військ УНР часом сприймались і використовувались як надійний захисний щит від природних претензій до примітивізму, поверховості, декларативності публікацій, центральним героєм яких був С. Петлюра. Більше того, їх автори справедливі сумніви, критичні міркування будь-які заклики до виваженості, науковості, принциповості досліджень неодмінно переводили у площину політичних звинувачень відповідальних істориків у антипатріотизмі, відсутності державницьких почуттів і т. ін.

Причому певний час (десь першу половину 90-х років) на відстоювання подібних позицій спрямовувався переважно юнацький ентузіазм малодосвідчених фахівців, що робили свої перші кроки в науку. Поширення набули, зокрема «конкурси петлюрознавців» із гучними публічними заохоченнями, широкою публікацією витворів тих, хто прилучався до літератури, найменованої «петлюріаною» [15].

Не забарилися з передруком і поширенням в Україні діаспорних публікацій, у яких С. Петлюрі віддавалась пальма першості серед інших політичних діячів Української революції. Проводились численні публічні акції (конференції, «круглі столи», наукові читання й т. ін.), де ім'я Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР дедалі частіше звучало серед найвидатніших представників української еліти всіх часів.

Почали активно передруковувати матеріали з творчої спадщини і самого С. Петлюри [16], супроводжувані такими високими й яскравими епітетами, на які тільки здатні були прихильники чеснот свого кумира. Так, у вступній статті до збірника «Симон Петлюра. Статті» О.Климчук беззастережно стверджує: «І було ще три роки (1918-1920), протягом яких Симон Петлюра стояв на українському овиді, мов біблійний велет».

І. Срібняк вважає, що С. Петлюра «був і залишається центральною постаттю для дослідників новітньої історії України та історії української політичної думки.

І це не перебільшення. С. Петлюра став символом збройної боротьби України за власну державність» [17,137].

Продовжуючи лінію на звеличення С. Петлюри, його виокремлення з когорти лідерів українства, Української революції, навіть протиставлення його іншим політичним і державним діячам, І. Срібняк, здається, втрачає почуття міри: «Сьогодні настав час об'єктивної оцінки постаті Симона Петлюри, який для нас є своєрідним містком між тією героїчною добою визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького і сьогоденням, коли на карті Європи з'явилася незалежна Українська Держава. Це твердження можна обгрунтувати тим, що С. Петлюра, як і гетьман Б. Хмельницький, уособлював душу народу, його думки і почуття. С. Петлюра повніше, ніж будь-хто у той час, відбив столітні, споконвічні прагнення українського народу до самостійного життя, вільного існування у європейській сім'ї народів.

В його особі найбільш владно поєдналися риси державного мужа і військового вождя, той симбіоз політики й військовості, який був притаманний національним героям-провідникам і будівничим суверенних держав світу» [17,161-162].

Неважко помітити, що на підтвердження тези-припущення автор висуває... припущення-аргумент (можливо для нього й аксіоматичний, а з точки зору наукових уяв - такий, що обов'язково має ґрунтуватися на переконливих фактах) і тим, сам себе надихаючи, полишає національний контекст, в рамках якого вже тісно оцінювати історичну роль і заслуги С. Петлюри, завершує розмову в руслі вселенських масштабів: «Все життя Симона Петлюри до останньої миті було віддане боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Постать С. Петлюри невід'ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя і справедливості. Це забезпечило йому видатне місце не тільки в українській, а й світовій історії, у нетлінній пам'яті нащадків» [17,162].

Таку ж тональність витримує і В. Сергійчук, що одну із своїх розвідок про С. Петлюру промовисто назвав «Постать світового рівня» [18,16-21]. В гонитві за аргументами на доказ таких оцінок автор вдається і до нагадувань про С. Петлюру «як одного з дев'яти Президентів незалежної України в ХХ столітті» [18,17].

Долаючи ніяковість, доводиться звертати увагу плідного дослідника, що до 1991 року такої офіційної посади в істеблішменті України просто не існувало. Гносеологію затвердження цього терміну в діаспорних публікаціях В. Винниченко пов'язував ще в «Заповіті борцям за визволення» в 1949 з появою в Західній Європі «нової еміграції», тобто її післявоєнної хвилі: «Ні одна Конституція Української Революції, ні Центральної Ради, ні Трудового Конгресу не мають у собі такого інституту, ні такої назви. Іноді голову Центральної Ради Михайла Грушевського звали президентом, але ця назва була не офіційна. Трудовий Конгрес ніякого президентства не знав. За голову Держави він вважав голову Директорії і в такій якості та назві затвердив його» [19,53-54].

Тому В. Винниченко слово «президент» у поєднанні з особами С. Петлюри та А. Лівицького незмінно брав у лапки [19,53-63].

Принагідно варто зауважити, що самому В. Винниченку ці його писання «дорого коштували». Одержавши в свій час легітимним шляхом найвищий державний пост в Українській Народній Республіці (якого так і не був законно позбавлений), він «випадає» із числа «президентів». Так, у виданій 1993 році Інститутом дослідження модерної історії України книзі «Державний центр Української Народної Республіки в екзилі» у спеціальному розділі «Президенти Української Народної Республіки» в числі шести нарисів-портретів є матеріали про М. Грушевського, С. Петлюру, А. Лівицького, проте жодним словом не згадується В. Винниченко [20,397-420].

Це, гадається, зайвий доказ відносності, умовності, застосування поняття «президент» щодо лідерів українського руху, Української революції.

Важко судити про логіку укладачів видання. Можливо, вони керувались тим, що В. Винниченко не вважав себе вправі іменуватись президентом, то, мовляв, хай воно так і буде. Однак віднести такий підхід до наукових навряд чи хто зважиться, а інших аргументів просто немає. Тому хронологічно «проміжна» постать між двома «президентами» М. Грушевським і С. Петлюрою без зайвого клопоту вилучена.

Між тим «президентоманія» набрала нових масштабів, примножуючи кількість публікацій про М. Грушевського та С. Петлюру як повноцінних, офіційних президентів УНР [21].

Взагалі, коли зустрічаєшся в історичних працях із сумнівними, суперечливими, спірними, малодоказовими положеннями, твердженнями, висновками, оцінками, виникає природне бажання, спираючись на власні переконання, методологічні принципи, додаткове чи грунтовніше знання фактів, здатність їх оригінальніше препарувати і т. ін., зав'язати наукову дискусію, в ході якої намагатися щось переглянути, щось спростувати, щось уточнити.

Однак, у працях, присвячених С. Петлюрі, іноді натрапляєш на такі пасажі, що будь-яке бажання вести науковий діалог зникає відразу, оскільки відчувається абсолютна безперспективність полеміки із заангажованими до крайньої межі особистостями. Так, в 1996 році видавництвом «Рада» у Києві видано книгу «Симон Петлюра та його родина. До 70-річчя його трагічної загибелі. Документи і матеріали». Упорядником і автором передмови є директор Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі В. Михальчук.

Серед інших завдань, які розв'язує В. Михальчук, виявляється прагнення не просто звеличити С. Петлюру, а й зобразити його постаттю, що переважала будь-кого із сучасних їй діячів українства. З цією метою автор «Передмови» наступним чином порівнює С. Петлюру з М.Грушевським: «Велике місце в боротьбі за відродження України займає, без сумніву, Михайло Грушевський. З його імґям переплетена поважна частина історіографії, історія Центральної Ради в Києві. Але й він не виявився послідовним державним мужем. Провідне місце в Раді займає Симон Петлюра. Він не зійшов з свого поста навіть у найважчих хвилинах, все борючись з труднощами, анархією і з «добрими приятелями» [18,9-10].

Тут невідповідність тверджень В. Михальчука всім добре відомим фактам (С. Петлюра, м'яко говорячи провідного місця в Центральній Раді ніколи не займав) настільки волаюча, що, здається просто незручно нагадувати їх поважному автору, чи звинувачувати його в очах читачів у елементарній науковій недобропорядності.

Близькою за пафосом до вище цитованих творів є й інша розвідка В. Михальчука «Симон Петлюра в другому періоді (Революційно-воєнна дія 1917-1920 рр.)», вміщена у книзі «Симон Петлюра. Вибрані твори та документи» (К., 1994, С.І4І-153), яку було підготовлено Всеукраїнським товариством «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка, Українською бібліотекою ім. С. Петлюри в Парижі, Фундацією Симона Петлюри в Канаді. Судячи з усього, автора не дуже бентежить, що для однозначних відповідей у порушених ним питаннях про розбіжності у поглядах М. Грушевського, В. Винниченка та С. Петлюри на перспективи військового будівництва, чи про міру відповідальності Голови Директорії і Головного Отамана за єврейські погроми просто немає достатньо переконливих документів, в тому числі і в згаданому збірнику. А без них категоричні заперечення щодо відповідальності керівника українського державницького центру, приміром, за антиєврейські акції, набувають, всупереч розрахункам їх авторів, ще більшого присмаку декларативності.

До речі, спробу зібрати всі можливі аргументи для абсолютного історичного виправдання ролі С. Петлюри в дуже складних українсько- єврейських стосунках громадянської війни зробив Т. Гунчак ще в 1969 році у статті, що потім неодноразово друкувалася різними мовами і нещодавно включена до брошури «Симон Петлюра та євреї» [22,5-22]. Однак, не можна при цьому не звернути уваги на те, що стаття і «Додатки» не завжди і в усіх деталях кореспондуються між собою. Адже, все, що робилося Директорією, урядом УНР в цілому для протидії єврейським погромам, включаючи покарання винних за них, беззастережно відноситься до особистої позиції, заслуг С. Петлюри. Що ж до тих невтішних реалій, які обминути теж ніяк не можна, то від них Т. Гунчак намагається всіляко відгородити С. Петлюру, перекласти відповідальність на будь-кого іншого. Звісно, що подібна «наукова асиметрія» лише породжує додаткові питання.

Практично не виходить за рамки такого підходу і В. Сергійчук, хоч і додає нових документів до дослідження непростої проблеми [23].

Значно об'єктивнішим виглядає підхід до проблеми С. Єкельчика, здійснений у статті «Трагічна сторінка української революції: Симон Петлюра та єврейські погроми в Україні (1917-1920)» [24,115-217]. Автор не лише суттєво збагатив фактологічний бік дослідження (що вже саме собою створило нові можливості для ґрунтовніших висновків), а й поставив питання про співвідношення між теоретичними уявами, поглядами, політичними постулатами, зафіксованими у документах (відозвах, зверненнях, деклараціях, наказах), і нездатністю українського проводу, особисто С. Петлюри, забезпечити втілення в життя їх положень, вимог. С. Єкельчик, зокрема, висловлює жаль з приводу того, що превентивні заходи проти єврейських погромів були обмеженими і малоефективними [24,172,203-204].

Водночас доводиться констатувати, що, поряд із виваженими тенденціями, прагненням до об'єктивності, сучасні дослідники дедалі частіше зосереджуються на апріорному розвінчанні міфологем про «Петлюру-антисеміта», «Петлюру - найважнішого погромника», на спростуванні винайденого «компенсаційного механізму», за яким головна провина за антисемітизм та єврейські погроми уособлюється в С. Петлюрі. Ставлячись до намагань викриття ідеологічної вигадки (дивись, наприклад, статтю В. Харченка «Міф про Симона Петлюру на тлі українсько-єврейських стосунків доби революції» [24,172,203-204]) із розумінням, не можна, однак, у всьому згодитись з явно ускладненою схемою пошуку історичної істини, запропонованою логікою доказів і одержаними, в результаті, висновками.

Перечитавши чималу низку ретельно зібраних і відтворених автором тверджень про те, що С. Петлюра (як, між іншим, і А. Денікін та Н. Махно) з природної натури, з ідейних переконань не був погромником, хочеться щиро вірити авторитетним свідченням. Однак, тут же, мимоволі, ловиш себе на думці, що, за винятком другорядних осіб (анархічних, самозваних батьків-отаманів та ще екстремістів-більшовиків), сучасному історику взагалі нікому висувати претензії щодо відповідальності за десятки, сотні тисяч невинних жертв (про об'єктивні причини складних українсько-єврейських взаємин, про специфічну природу погромів як породження революційного процесу у їх тлумаченні дослідником - розмова окрема). Намагаючись переконати читача по суті у науковій незбагненності чинників єврейських погромів, В. Харченко зараховує до складників міфотворчості і українську історіографію, зокрема відомий тритомник В. Винниченка «Відродження нації».

На жаль, автор спокусився на примітивізацію підходу до порушеного аспекту, вважаючи, що критичне ставлення В. Винниченка до С. Петлюри, його діяльності сталося «на грунті особистих непорозумінь та неприязні», а також бажання «створити «ікону» з власної постаті».

У цьому зв'язку хочеться ще раз зазначити, що В. Винниченко, і як особистість, і як художник був значно масштабнішим у думках і вчинках, ніж його часто сьогодні «подають», бажаючи хоч якоюсь мірою применшити, згладити враження від його запальних критичних виступів. Це й зрозуміло - адже спростувати свідчення, висновки, оцінки

В. Винниченка неможливо - то, в такому разі, варто спробувати підірвати довіру до нього самого, а, значить, - і, якоюсь мірою, до його висловлювань.

А, втім, той же В. Харченко намагається «побити» В. Винниченка... самим же В. Винниченком. «З роками гарячий В. Винниченко ніби трохи охолонув, та, продовжуючи критикувати свого колишнього колегу, зауважив у «Заповіті борцям за визволення» дещо іншу оцінку, котра не так ладно узгоджувалася з його попередніми писаннями: «Я мав сказати, що Петлюра ніколи не був ідейним чи іншим антисемітом, що він ставився негативно і з огидою до погромів. ...Винниченкова лиха натура згубила його, та, здається, до нього краще пасують його власні слова, кинуті на адресу Петлюри: «Він упав жертвою своєї нещасливої вдачі».

По-перше, В. Винниченко і у «Відродженні нації» не стверджував, ніби С. Петлюра був антисемітом. І через тридцять років він своєї оцінки щодо відповідальності С. Петлюри за ті єврейські погроми, що мали місце на території, підконтрольній уряду УНР, не міняв. В. Харченко просто зручно «відтяв» з відповідного сюжету «непотрібні» для нього (тобто В. Харченка) слова. У В. Винниченка у відповідному місці мова йде про його запрошення адвокатом вбивці С. Петлюри С. Шварцбарда виступити в суді 1927 року проти С. Петлюри. «Я заявив їм, - пише В. Винниченко, - що виступлю на суді, якщо прокурор мене запросить, проти Шварцбарта (так у В. Винниченка - В.С.) і головне на захист українського народу, себто і проти Швардцбарта, але і проти деяких петлюрівців, які, щоб виправдати Петлюру, казали, що весь український народ був антисемитським, що весь народ був погромщиком. Я мав сказати, що Петлюра ніколи не був ідейним, чи іншим антисемитом, що він ставився негативно і з огидою до погромів, але через свою слабохарактерність не міг вжити радикальних заходів проти справжніх погромщиків. І в цьому його була вина» [19,52-53].

Коли б В. Харченко прагнув до подолання тенденційності, відтворення справжнього ставлення В. Винниченка (як, власне, й інших творців історіографії Української революції) до єврейських погромів у часи Директорії, він навряд чи пройшов би й повз інший сюжет з цитованого вже «Заповіту борцям за визволення». В. Винниченко доводить, що С. Петлюра не мав власних твердих соціальних принципів і був слухняним знаряддям тих груп українства, які «лестили його честолюбність» і з власних групових, корисних інтересів виявляли прихильність до Головного Отамана. До таких груп В. Винниченко відносить царське чиновництво, що поспішило українізуватися», земельних власників (поміщиків та «куркулів»), отаманів. Останні «оперували... не тільки проти більшовиків, але й проти українського селянства й робітництва та ще проти євреїв». Отамани, за оцінками В. Винниченка, походили переважно з куркульських елементів, царських урядовців, поліцаїв. Були серед них, на думку письменника, і «білогвардійські агенти-провокатори, які навмисне для дискредитації українського руху, «України», штовхали отаманів на всякого роду ексцеси соціального і національного характеру. «...Директорія це бачила і настійно, категорично вимагала від Головного Отамана, щоб він припинив ці злочинства своїх малих отаманів проти України. Але він не виконував постанов Директорії. Не виконував через те, що він був ідейним прихильником тих поліцаїв, поміщиків, куркулів, погромників. Він, повторюю, ніяких своїх твердих ідей не мав, а не виконував через те, що не хотів рішучими заходами, репресіями підривати свою популярність у тих злочинців, які вважали його за свого представника і вождя» [19,37-38].

Так що протиставляти «пізнього» В. Винниченка, що «ніби трошки охолонув», більш емоційному «ранньому», очевидно, немає належних підстав. А, в результаті, й визнати за вдалу спробу В. Харченка «історіографічним аргументом» довести правомірність відстоюваних ним оцінок та логічних вибудов теж, очевидно, не можна.

Принагідно слід звернути увагу ще на один суттєвий момент останньої винниченкової цитати. Автор «Відродження нації» не ототожнює позиції С. Петлюри і Директорії (звичайно, до того часу, доки С. Петлюра не став одноосібним правителем). Інші ж автори допускають (свідомо чи несвідомо) таке ототожнення, особливо ж, коли воно вигідне, «зручне» для пропонованих конструкцій. Так, до авторських праць

С. Петлюри беззастережно включаються ті, які були плодом колективних зусиль, і які не лише не належали перу Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР, але й ті, авторство яких відомо.

Наприклад, до збірників статей і вибраних творів С. Петлюри включене звернення «Від правительства Української Народної Республіки». Останні рядки документа такі: «Голова Директорії Отаман Петлюра.

Голова Ради Народніх Міністрів і Міністер Внутрішніх Справ І. Мазепа. Міністер Преси й Пропаганди Т. Черкаський. Міністер праці Й. Безпалко. Міністер Єврейських справ П. Красний. Керуючий Міністерством Пошт і Телеграфів І. Поливода. В.О. Міністра Народного господарства Г. Солодар. Державний Секретар Л. Шрамченко. м. Любар на Волині, 2 грудня 1919 року» [25].

У першому збірнику немає жодних приміток до документа, у другому зазначається, що його взято з видання: «Олександср Доценко. Літопис Української Революції. ТЛІ. кн.4. Київ-Львів. 1923. Ст. 343-346».

Між тим, безпосередній учасник подій, людина, яка теж поставила свій підпис під згаданим документом, тогочасний Голова Ради Народних Міністрів і міністр внутрішніх справ І. Мазепа в подробицях описує вибухонебезпечну обстановку в Любарі наприкінці листопада - на початку грудня 1919 року, змову отамана Волоха, захоплення повсталими грудня 1919 року державної скарбниці і невдалу спробу С. Петлюри ліквідувати заколот, після чого «щоб уникнути нових «несподіванок» Петлюра, В. Тютюнник з своїм штабом і уряд негайно виїхали до сусіднього містечка Нова Чортория, де стояли Січові Стрільці». На нараді, що відбулася того ж дня (тобто - 2 грудня 1919 р.) на пропозицію

І. Мазепи було ухвалено «негайно перейти до партизанських методів боротьби... На другий день (тобто 3 грудня 1919 р. - В.С.) в зв'язку з цим рішенням уряд ухвалив окрему відозву до населення України, яку підписав Петлюра і всі члени уряду. Текст цієї відозви виробили О. Безпалко та П. Феденко. Вона була підписана в Чорториї, але навмисне датована грудня в Любарі, щоб уникнути немилозвучної назви «Чортория». А далі І. Мазепа наводить текст документа, автентичний відтвореному у згаданих збірниках [26,157-162].

Природно, укладачі збірника, як мінімум, повинні були дати до цього документа застереження, як і ким той документ готувався (якщо вони не знають того, або свідомо замовчують - у обох випадках стає сумно і гірко за нинішній стан науки та публікаторської справи). Не могли вони не розуміти й іншого. Адже, якби постало питання про видання творів І. Мазепи, Й. Безпалка, П. Феденка (теоретично - а чому б і не всіх інших членів уряду УНР?), то згадана відозва могла бути з таким же успіхом включена і до відповідних збірок.

Однак, укладачі видань творів С. Петлюри, швидше за все, люди практичні, добре знають, що до останнього навряд чи ближчим часом дійде, то нехай яскравий, в чомусь навіть відчайдушний документ ще раз «спрацює» на авторитет їхнього кумира.

Не хотілось би далі розчаровувати прихильників подібних прийомів, та доводиться вказати і ще на одну, але надто суттєву для розуміння документа деталь. У патетичній відозві не бракує палких гасел. Ось одне з них: «Вояки Української Армії і весь народ України!

Нехай наша віра в нашу народну справу не захитається ні на мить!» [27]. Проте, доводиться констатувати, що пафос документа, зокрема наведеного заклику, не можна ідентифікувати з тогочасними настроями Голови Директорії і Головного Отамана листопада 1919 року на військовій нараді в Старокостянтинові С. Петлюра доводив, що, по суті, в безнадійних умовах, головною запорукою дальшої боротьби все ж є не перехід до повстансько- партизанських методів, а збереження регулярної армії [26,154]. Однак, на тій же нараді серед інших настроїв, виявились і бажання (їх уособив отаман Гайдамацької бригади Волох) «визнати радянську форму влади на Україні і в союзі з російськими більшовиками почати війну проти буржуазії цілого світу» [26,155]. Залунали відверті закиди в бік Головного Отамана як «фахівця» - головного винуватця поразок.

С. Петлюра розгубився.

«Я помітив, - згадував пізніше І. Мазепа, - що виступ Волоха і всі останні події (бунт «висів у повітрі», а потім дійсно відбувся - В.С.) несприятливо вплинули на настрої Петлюри. Завжди бадьорий і повний енергії, він тепер зробився байдужий до всього того, що діялося навкруги нього. Під впливом цих настроїв, очевидно він прийняв рішення їхати за кордон. В кожному разі тут, в Староконстянтинові, я вперше довідався про намір Петлюри виїхати за кордон» [26,155].

Листопада 1919 року про намір С. Петлюри залишити пост і від'їхати з України повідомив І. Мазепу генерал Юнаків. Довірча розмова того ж дня мала логічне продовження. Пізно ввечері С. Петлюра через осавула О. Доценка запросив до себе Голову Ради Народних Міністрів у «важливій державній справі».

На зустрічі, в присутності отамана А. Мельника «Петлюра дав мені прочитати проект свого листа до уряду, в якому заявив, що при тих обставинах, які склалися, він вважає необхідним відійти від державних справ, а тому передає свої уповноваження, як голова Директорії і головний отаман, раді міністрів під моїм (тобто І. Мазепи - В.С.) головуванням» [26,156].

Пояснюючи мотиви такого рішення, С. Петлюра сказав: «Я бачу, що для збереження нашої армії необхідний контакт з совітською армією, а тут, очевидно, на перешкоді буде моя особа. Крім того, контакт з большевиками напевне вимагатиме зміни нашої політики, а я не хотів би цим компромітувати ні себе, ні до певної міри українського руху, що ввесь час ішов під прапором справжньою демократизму. Нарешті в теперішніх обставинах все може бути: можуть мене убити десь по дорозі або я можу сам застрілитись» [26,157].

І. Мазепі коштувало чимало зусиль переконати С. Петлюру відмовитись від наміру. Заважав і присутній на бесіді А. Мельник, що підтримував бажання С. Петлюри відійти від справ, з чого І. Мазепа робив висновок, що крок С. Петлюри уже узгоджено із командуванням Січових Стрільців [26,157].

Можна по різному оцінювати поведінку в цьому епізоді С. Петлюри - в чомусь засуджувати, в чомусь по-людськи зрозуміти, навіть віддати належне виявленим шляхетності, гідності. Та мова в даному разі зовсім про інше.

З усього викладеного видно, що тогочасні рішення, в даному разі - про перехід до партизанських методів боротьби, які започаткувала все та ж відозва, ініціював і приймав зовсім не Голова Директорії, що, як мовиться, «короля грав почет». Так нерідко бувало в історії. І ситуація з С. Петлюрою - більше цинічне правило, аніж прикрий випадок. Однак, вдаючись до відомого перефразу, в цьому, як і в інших випадках, слід все ж віддавати «богу - богове, а кесарю - кесареве».

І розібратися при бажанні в тому, де «богове», а де - «кесареве» не так уже й складно, якщо, звісно, не переслідувати якусь іншу мету.

Оптимізації досліджень про діяльність С. Петлюри в добу революції могли б дієво посприяти численні документи, віднайдені і опубліковані

В. Сергійчуком у вітчизняних та зарубіжних (російських і польських) архівах [28]. Вони органічно доповнили два томи, що значно раніше побачили світ за кордоном [29]. Добра половина матеріалів великого за обсягом видання датована 1917-1920 роками, а в решті (1921 - 1923 рр.) зустрічається чимало сюжетів, дотичних до проблем попереднього періоду, пов'язаних із ним.

Можливо, не зі всім, написаним у передмові до видання, яка має назву «Великий державник України» можна погодитись. Так, з перших же рядків розвідки відомий історик висловлює різкі закиди владі, яка не визначилася у своєму ставленні до С. Петлюри «боїться згадувати його ім.'я, не кажучи вже про гідне відзначення пам'яті ..».

Ще категоричніше В. Сергійчук ладен картати тих, хто зважається на критичні зауваження на адресу одного з керівників Української революції. «Користуючись історичним безпамянством вічного нашого чиновництва, - наголошує він, - вороги української державності продовжують знеславлювати світлий образ Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки» [29,5]. Гадається, що не слід поспішати зараховувати до числа «ворогів української держави», зокрема, тих вчених, які прагнуть об'єктивних оцінок діяльності С. Петлюри. А «світлий образ» останнього зовсім не варто штучно додатково освітлювати такими, приміром, твердженнями, нібито ім'я С. Петлюри «уособлює українців-самостійників національно-визвольних змагань 1917 - 1921 років» [29,5]. Справа в тому, що до початку 1918 року С. Петлюра не займав самостійницьких позицій, що, до речі, підтверджують і документи тома [29,23]. І така, на перший погляд, незначна неточність в умовах перманентної дискусії навколо імені С. Петлюри здатна породжувати підозру, чи не робиться те свідомо, щоб у будь-який спосіб домогтися звеличення діяча, який можливо того й не вартий (навіщо інакше вдаватись до відходу від істини?) Однак в цілому передмова виважено представляє зібрані в книзі матеріали, а самі вони краще за все інше дозволяють об'єктивніше пізнати С. Петлюру, його революційну діяльність.

На жаль, доводиться констатувати, що одержаною можливістю далеко не сповна скористалися історики, які обрали за краще зробити свій внесок у з'ясування ролі неоднозначної особистості у руслі започаткованих у першій половині 90-х років тенденцій. І хоча серед тих, хто присвятив себе «петлюріані», було чимало й зрілих за віком людей, які змогли здійснити низку солідних за обсягом, зовнішньою атрибутикою (товстелезні - на сотні сторінок, коштовне поліграфічне виконання тощо) видань, останні лише зайвий раз продемонстрували відсутність помітного прогресу, підкреслили невідповідність форми і змісту випущених книг. Можливо, найнаочніше це доводять праці С. Литвина [30].

Одне із завдань, які вони виконують - всемірне звеличення С. Петлюри, «захист» його імені від будь-яких критичних зауваг. Втім автор замахується і на «зверхзавдання» - поставити свого героя над усіма іншими видатними діячами Української революції.

Уже у вступі С. Литвин без тіні сумніву заявляє: «Майже вщухли дискусії стосовно М. Грушевського (це зовсім не так - В.С.). Подеколи не зовсім заслужено, на думку автора, винищився над сучасниками В. Винниченко - політик (чому б не додати до зловтішних атак численних заздрісників на справжній талант ще одну «оригінальну» «думку автора»? - В.С.).

І хоча, як мовиться, Бог любить трійцю (те, що подібна лексика, м'яко говорячи, дисонує з науковою мовою, автора, вочевидь, зовсім не бентежить - В. С.), місце третього (а може першого ?!) (промовисте поєднання знаків пунктуації належить «гострому перу» С. Литвина - В.С.), - залишається майже порожнім» [31,13].

Покликаючись до Бога, автор насправді явно плутає грішне з праведним, вдається до тверджень, сприймати які зовсім непросто. Адже ніяк неможливо збагнути, скажімо, що в науці може бути «баланс між об'єктивністю і суб'єктивізмом», який В. Солдатенко «порушує», оскільки «акцентує увагу переважно на прорахунках і помилках Петлюри» «без наведення об'єктивних факторів, що спричинили невдачі».

Ті, хто не поділяє поглядів С.Литвина на С. Петлюру багаторазово звинувачуються у незнанні, чи ігноруванні джерельної бази, яка, буцімто, істотно розширилася останнім часом. Жодного ж випадку використання нових документів принципового характеру (зустрічаються поодинокі, несуттєві свідчення, другорядні, або ж такі, які нічого істотно відмінного від давно відомої інформації не містять) у книгах автора виявити не вдалося. А тому доводиться констатувати, що то просто голі декларації, демагогічні заклинання, які до науки мало дотичні.

Хоча кількість публікацій, присвячених С. Петлюрі, набула вражаючих значень, в роки виповнення пам'ятних дат вона, природно, істотно зростала. Останнім часом це було пов'язано і з тим, що ім'я непересічного українського діяча стало звичним використовувати в документах найвищого державного рівня.

Так, в указі Президента України В. Ющенка «Про увічнення пам'яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки» від 16 травня 2005 року ім'я С. Петлюри називається не лише серед інших керівників Української революції, яким варто присвятити низку заходів, а й міститься доручення Кабінету Міністрів вирішити в установленому порядку питання про спорудження пам'ятника Головному отаману (подібне адресне доручення торкається ще тільки В. Винниченка) [32].

Правда, персональний ювілей С. Петлюри (125-річчя) виповнився роком раніше і неначебто «в компенсацію» того, що тоді не з'явилося високого державного документа, вийшов Указ Президента України з нагоди 80-річчя смерті С. Петлюри, яке припало на травень 2006 року [33,112]

Судячи з усього, «масла у вогонь» додали ювілейні заходи з нагоди 125-річчя В. Винниченка. З цього приводу було ухвалено спеціальну Постанову Верховної Ради України [34,3-4], а навіть часткова її реалізація викликала ревну реакцію прихильників С. Петлюри, які постарались різними способами доводити, що їх улюбленець вартий більшої шани за прижиттєвого конкурента.

Прикладом можуть бути виступи в пресі вже згаданого вище С.Литвина. Йдучи ще далі у прагненні до звеличення свого кумира, історик додає до попередніх перетримок, фантазувань і фальсифікацій, які нав'язуються з настирливістю, гідною кращого застосування, нові елементи, особливо щодо воєнних талантів Головного Отамана, його величезного внеску у національне військове будівництво [35].

Підводячи підсумки сумнівним сентенціям, С. Литвин урочисто твердить: «У найскладніші періоди боротьби 1919 р. С. Петлюра відіграв вирішальну роль, виявляв мужність, витримку, рішучість, волю і непохитність державницької позиції» [35,59]. А далі в хід пускаються будь-які моменти, які зовсім не безпосередньо, а, навпаки - вельми опосередковано - «спрацьовують» на потрібний С.Литвину результат, викликаючи, іноді, крім логічних питань, ще іронічні відчуття. «Є багато свідчень про виняткову хоробрість Петлюри, - категорично заявляє знавець біографії Головного Отамана, - і читач чекає далі «зливи фактів». Чекає даремно, оскільки на підтвердження С.Литвин наводить слова (знову слова!) генерал-полковника О.Удовиченка: «Петлюра не лякався смерті... (купюра С.Литвина - В.С.), рвався до передової лінії фронту: від цього кроку його завжди (?! - В.С.) треба було стримувати (хто ж те так успішно міг робити? - В.С.). У першу чергу Головний Отаман відвідував козаків, що були у бойовій лінії» [35,60].

Ось така вона «виняткова хоробрість». Відвідав козаків на передовій і вже герой! Які ще потрібні підтвердження, факти?!

У регіональних засобах масової інформації зустрічалися публікації, в яких проглядає неприкрита ворожість до тих, хто чомусь іще ставить «каверзні» питання, сумніваючись у величі С. Петлюри. Такі випадки кваліфікувались як прояви антидержавного мислення і дій [36].

У зв'язку з ювілеєм Петлюри з'явилися і чималі обсягом монографічні видання. Щоправда, вони мають популярний, публіцистичний характер. І до таких з них, як книга Б. Дорошенка - Товмацького [37] застосувати бодай наближені до наукових стандартів критерії взагалі неможливо: праця виконана на любительському рівні й загалом не викликає бодай якогось інтересу. Почерпнути з неї хоча б щось нове, оригінальне, цікаве неможливо.

Порівняно значно краща книга В.А. Савченка «Симон Петлюра» [38]. «Український історичний журнал» відреагував на неї як на історіографічний факт [39]. Не відступаючи ні від загальної оцінки монографії, ні її окремих складових (для цього просто немає належних підстав), гадається, є сенс підтвердити вище сформульовані міркування уже з допомогою аргументів кваліфікації одного з новітніх видань, автор якого намагається сказати «власне слово» в осягненні складних феноменів.

В. Савченко не бажає беззастережно приставати до будь-чиїх з наявних в історіографії поглядів і понад усе прагне заново, начебто передусім для самого себе, зрозуміти С. Петлюру як людину, зіткану з різних, суперечливих-позитивних і негативних - начал. Він відмовляється штучно героїзувати, абсолютизувати непросту історичну постать і, так само, спеціально перебільшувати її очевидні вади, помилки. Узагалі створюється враження, що автор не стільки оцінює вчинки, дії політика, скільки скрупульозно констатує всі зібрані (частково відомі раніше, частково нововиявлені) факти. Прийом не новий і неодноразово доводив свою ефективність. Особливо придатним, навіть виграшним, він видається у випадку з відтворенням біографії С. Петлюри, надто заплутаної й суперечливої. На основі об'єктивно поданої інформації читач має здебільшого сам робити висновки та оцінювати політичного діяча і його дії. Звісно, обмежитись лише хронологічним нанизуванням фактів публіцист не може. Він застосовує й певний мінімум епітетів, удається до міркувань, які, вочевидь, видаються доречними, обґрунтованими, виваженими. І одержаний інтегральний результат, гадається, виявився цілком прийнятним.

Зі сторінок книги Симон Петлюра постає живою людиною, наділеною від природи чималими здібностями. Однак усім своїм змістом праця доводить, що відносити їх до виняткових, видатних - проблематично. Адже доля, яка винесла С. Петлюру на вершину української політики в критичних обставинах, швидше виявила дефіцит справжніх обдарувань у найнеобхідніших проявах: масштабне державницьке, стратегічне мислення, здатність передбачати й теоретично обґрунтовувати суспільну перспективу, багата ерудиція, різнобічна компетентність, військовий талант, інтуїція та воля, історична відповідальність, ініціативність, уміння обирати оптимальні організаційні й кадрові рішення, тверді моральні принципи.

Ось типовий зразок відтворення діяльності С. Петлюри, що належить до липня 1919 року: «Детально розбираючи воєнні плани, він в той же час не втручався в оперативну їх частину, оскільки був далеким від «академічної стратегії». На штабних нарадах Петлюра частіше мовчав, слухав, лише підводив короткі резюме «з цим я погоджуюся» або «це неможливо» [38,295]. Що ж стояло за висновками, до яких приходив Головний Отаман, чим він керувався, для читача залишається неясним, незрозумілим.

Утім, більшого автор, мабуть, зробити й не міг. Адже назовні картину відтворено досить реалістично. В усякому разі, змальоване явно збігається зі спогадами значної частини тих, хто перебував у тогочасному оточенні українського лідера й пізніше прагнув об'єктивності [38,217-220,295 та ін.].

Природно, В.Савченко порівнює головного героя своєї книги з іншими персонажами тогочасного історичного дійства, однак у окремих випадках дещо «перегинає палицю». Найнаочніше це видно на прикладі того ж таки В. Винниченка. Яких тільки характеристик не добирає автор, щоб довести: дещо заземлений політик-реаліст С. Петлюра все ж незрівняно перевершував мало не «за всіма статтями» свого антипода - Винниченка. Ну що взяти з «позера», «письменника», «партійного аматора», «фантаста», легковажного драматурга й «вітії»? [38,76,216,256 та ін.].

Здається, достатньо порівняти інтелектуальний потенціал обох діячів, матеріалізований у їхній творчості, теоретичний рівень, утілений у підготовлених документах, публічних виступах, моральні риси, зрештою, щоб поставити під серйозний сумнів старанно нав'язуванні тези про те, що, поступаючись у конкурентному політичному житті С. Петлюрі, В. Винниченко заздрив останньому, злісно інтригував проти нього, а потім ще й у «Відродженні нації», «Заповіті борцям за визволення» та інших публіцистичних творах до непристойного спотворив образ Головного Отамана. І зовсім уже без оцінки залишаються факти (а їх обходити ні В.Савченкові, ані будь-кому іншому не можна), що обидва рази (навесні-влітку 1917 р. і восени 1918 р.) «втягнув» С. Петлюру у «велику політику» не хто інший, як той же таки В. Винниченко [38,69-70], однак двічі наражався на «невдячність» - ініціатором тертів, непорозумінь, суперечностей, був переважно С. Петлюра [38,76,77,116,117,124,210,225,226,235,240 та ін.]. Більше того, коли державна нарада в січні 1919 року пропонувала В. Винниченкові диктаторські повноваження, він від них відмовлявся на користь Петлюри [38,229]. Але останній, за фактами, наведеними В.Савченком, та й за досить поширеними чутками (а диму без вогню, як відомо, не буває...), перманентно так чи інакше був у центрі змов проти В. Винниченка, підготовки заколотів, переворотів [38,210,212-214,226,235 та ін.]. Тож виходить, що С. Петлюра не мав іншої «зброї» в суперництві з В. Винниченком. Це, мабуть, добре відчуває автор аналізованого твору, і тому «перегинає палицю» вже в інший бік: без будь-яких серйозних доказів він, наприклад, стверджує, що в десятих числах листопада 1918 року, «в ці тривожні дні кризи влади, ім'я «в'язня № 1» Симона Петлюри набуло величезної популярності в Україні» [38,196]. А далі - й поготів. Як відомо, коли на таємному засіданні 13 листопада 1918 року обирали

Директорію, було вирішено ввести до її складу лише тих, хто був особисто присутній на зібранні. Виняток зробили лише для С. Петлюри, який через загрозу нового арешту (він тільки-но вийшов на волю після 4-місяч- ного ув'язнення) виїхав під захист січових стрільців Є. Коновальця до Білої Церкви. І наполіг на цьому саме голова Українського національного союзу В. Винниченко, який в особистій розмові заручився згодою С. Петлюри на входження до керівного органу підготовленого з його ініціативи та під його орудою повстання. То ж лише здивування можуть викликати наступні рядки публіциста: «Винниченко і Шаповал, «давні» недоброзичливці» Петлюри, тільки зраділи його відсутності - зайвий конкурент. Вони подумували взагалі не включати Петлюру «до влади», як те зробили з «президентом» Грушевським... Петлюра був небезпечним, сильним суперником, який заважав «соціалістичним експериментам» лідерів національного союзу . і до того ж його особливо не любили можливі союзники в Радянській Росії. Присутність Петлюри на таємному зібранні могла змінити весь хід подій. Ані Винниченко, ані Шаповал, а саме він - Петлюра - восени 1918-го був найпопулярнішим діячем у колах «свідомих українців», прапором усіх незадоволених гетьманом і німцями. За ним була слава захисника Києва від червоних, противника закликання німців, військового міністра й земця, прихильника активної боротьби проти гетьмана, а головне - потерпілого від диктатури, «сидільця», який майже весь період гетьманщини просидів за гратами «за правду». За жодним із учасників наради за останній рік не було подібних подвигів. Петлюра цілком міг претендувати на становище голови Директорії, і його кандидатура могла зібрати більшість голосів. Але Петлюра не з'явився на Бібіківському.» [38,200-201].