Політичні портрети Винниченка і Петлюри революційної доби через призму історіографічного освоєння

Тут буквально після кожного словосполучення з епітетом можна ставити знак питання зі знаком оклику, можна спростувати практично кожне твердження-оцінку, висловити цілком слушні й обгрунтовані докори авторові за підтасовку фактів чи занадто довільне маніпулювання ними. Обмежимось одним - В. Савченко явно й істотно змістив у часі пік популярності С. Петлюри на момент, коли про нього як про діяча загальнонаціонального масштабу та ще й з претензією на першу роль взагалі мало хто міг подумати. Можливо, він дивиться на свого героя через його ж амбіції, для яких об'єктивних підстав загалом не було.

А відтак не дивно, що коли публіцист переходить до бодай лапідарної оцінки ролі Головного Отамана в подіях, (а він дійсно опинився в ключовій, провідній ролі в національно-визвольній боротьбі й державотворенні), В.Савченко, здається, зовсім не знає почуття міри.

С. Петлюра постає зі сторінок книги як одинокий рятівник української справи, справжній національний месія. Він, доводить автор, «практично не виходив зі свого розкішного штабного вагону, який раніше належав міністрові шляхів сполучення. У цьому вагоні, що став з лютого 1919-го для нього «рідним домом», він кидався між фронтом і тилом, сподіваючись зупинити відступ військ [38,55].

У найважчі для республіки дні в геометричній прогресії зростали лави «незадоволених» Директорією, «незалежністю», політичним курсом. То тут, то там спалахували бунти солдат, городян, селян, зріли змови «правих» і «лівих». Знову здавалося, що все - «українська ідея не спрацювала», виявилася нікому не потрібною, республіка загинула, а тим, хто «завинив» перед більшовиками, залишилося лише рятувати свої шкури. Можливо, що якби Петлюра з його гучним ім'ям і харизмою не опинився на чолі держави й армії, республіка б припинила своє існування ще в лютому 1919 року й розпалася б на сотню анархічних отаманій, які ворогують зі всім світом і одна з одною. ХХ століття зберегло нам масу прикладів капітуляції влади при перших поразках у війні... Але Петлюра й петлюрівці в 1919 р. боролися до останнього: у повному оточенні, без тилу, набоїв, іноді зберігаючи за собою лише кілька десятків квадратних кілометрів. Такою стійкістю не можна не захоплюватись!» [38,253].

Звісно, кожен має право бачити й оцінювати події по-своєму, а дослідник, публіцист може пропонувати власні, індивідуальні тлумачення історичного досвіду, кваліфікувати внесок у нього тих чи інших дійових осіб. Однак особливої довіри навіть поданий з пафосом висновок В. Савченка не викликає, оскільки входить в істотну суперечність як із відомими фактами (сам С. Петлюра своїми анархічними діями - демонстративним ігноруванням голови Директорії, саботуванням урядових рішень і навіть ухвал Трудового конгресу, блокуванням переговорів з Москвою - місія С. Мазуренка, таємничими сепаратними зносинами з антантськими інтервентами тощо, можливо, якнайбільше й сприяв тому паралічу влади, кризи республіки, від яких він потім безуспішно їх «рятував»), так і тими, які у величезній кількості наводить автор книги на інших сторінках (про них ішлося вище), і які вимальовують, м'яко кажучи, дещо інше уявлення й висновки щодо діяльності Головного Отамана.

Отож, як видається, цілісного образу С. Петлюри, його справжнього місця в історичному процесі В.Савченку відтворити не вдалося. Не вдалося, як гадається, передусім, через брак концептуального бачення сутності революційної епохи на українських теренах, тобто концепції Української революції, її реального змісту, здобутків і втрат.

З подібного роду міркуваннями, висновками, оцінками, що з'являлися в пресі, однозначно-піднесеного відзначення ювілею С. Петлюри влаштувати було дуже непросто, попри всі старання його почитателів. А тут ще хронологічно майже паралельний ювілей В. Винниченка з дещо більшими підставами для вшанування його пам'яті. В усякому разі офіційне реагування виявилося соліднішим (спеціальна постанова Верховної Ради, урочисте засідання громадськості, кілька змістовних конференцій [40], передачі на радіо і телебаченні, книжки), що викликало нервове невдоволення прихильників С. Петлюри. Прикметними з цього погляду стали розлога стаття в газеті «День» під промовистою назвою «Чому й дотепер В. Винниченко вивищується над Петлюрою?» [41], а також стаття Ю.Шаповала про С. Петлюру в тій же газеті [42].

Згадані автори висловлюють невдоволення тим, що С. Петлюра й донині не поцінюваний, як слід, не має належної шани. І висувають претензії й до вчених (особливо тих, які, намагаючись триматися об'єктивності, зважаються на критичні зауваги на адресу політичного діяча - таких підозрюють, або й прямо звинувачують у нездатності вирватися з пут радянської історіографії) й до недолугої влади незалежної України (не розуміє, кого треба слухати, й допускає «собі ж на шкоду» вшанування «не тих», тоді як С. Петлюру явно недооцінює), й, значною мірою до того ж таки В. Винниченка.

У згаданій публікації С. Литвина, як і в попередніх, ні нових фактів, ні нових сюжетів, ні нових умовиводів немає. Зате сформульовані критично-наступальні претензії до влади, яка не поставила С. Петлюри на належне йому історичне місце. «Доводиться констатувати, - з досадою пише історик, - не просто байдужість до його імені, а й те, що явище петлюрівщини вищі посадові особи держави все ще сприймають на рівні однолінійних тлумачень доби комуністичного тоталітаризму, а недруги української державності продовжують сповідувати стосовно нього руйнівний негативізм. Сучасним політичним і державним діячам для розуміння проблем творення нації корисним було б знання ідей С. Петлюри, які стали рушійною силою у відродженні українського народу та в його визвольній боротьбі» [43].

Після цього автор «ставить завдання» новій владі: «Донині в Україні немає жодного пам'ятника С. Петлюрі. Прийшов час спорудити такі пам'ятники у Києві, Полтаві, Кам'янці-Подільському тощо та відкрити його музеї, назвати його іменем вулиці міст, увічнити пов'язані з ним історичні місця. Домагання цього з боку громадськості напередодні 125- ї річниці минулого, 2004-го року, не знайшли підтримки старої влади.

Сподіваємося, що нові владні структури України нарешті зрозуміють свій обов'язок у цій справі, бо йдеться про відновлення історичної правди і справедливості щодо співтворця Української Народної Республіки, будівничого українського війська та глави держави, спадкоємницею і правонаступницею якої є сучасна Україна» [43].

Як видно, накреслено цілу «програму монументальної пропаганди» (чомусь, правда, не згадано про пропозицію О. Кучерука, який ще в 1999 р. ставив питання: «Чи не настав час поставити меморіальну дошку Симонові Петлюрі на будинку колишнього КДБ СРСР у Москві?» - це назва спеціальної статті в історичному журналі) [44,153-154].

І влада цього разу виявилася чуйною й оперативною. Принаймні, під портретом, вміщеним до статті Ю. Шаповала, є підпис: «Нещодавно в Києві поряд із Будинком Учителя, де має бути зведено пам'ятник главі Директорії Української Народної Республіки Симону Петлюрі, відкрили пам'ятну дошку [42]. Автор матеріалу згадує й інші події, які свідчать: «Нинішня влада Петлюру помічає». Та Ю. Шаповал впевнений, що зрозуміти справжнього С. Петлюру й віддати йому належне заважають дослідники, які «часом аж надто віддають данину своїм симпатіям і антипатіям». А наведені слова - пряма реакція на негативну оцінку отаманщини, виплеканої С. Петлюрою.

винниченко петлюра національний визвольний

Література

1. Винниченко проти Петлюри: Зб. Статей. - Харків, 1920. - 40 с.

2. Рубач М. К истории конфликта между Совнаркомом и Центральной Радой (дек. 1917) // Летопись революции. - 1925. - № 2. - С. 53-85;

3. Яворський М. Революція на Україні в її головніших етапах. - Харків, 1928. - 80 с.;

4. Річицький А. Центральна Рада від лютого до жовтня. Нарис з історії української революції. - Харків, 1930. - 62 с.;

5. Лихолат А.В. Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні (1917-1922 рр.). - К., 1955. - 662 с.;

6. Супруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине. - М., 1966.

7. 455 с.; Українська РСР в період громадянської війни. 1917-1920. - К., 1967. - С.

8. 25, 194, 262, 266, 273, 292, 323, 420; Історія Української РСР. У 8-ми т., 10-ти кн. - Т. 5. Велика Жовтнева соціалістична революція і громадянська війна на Україні (1917-1920). - К., 1977. - С. 34, 334-341 та ін.

9. Див.: Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К. - Відень, 1921; Його ж. Спомини // Київ. - 1989. - № 8. - С. 126-154; 3 9. - С. 108-149; № 10. -

10. С. 122-158; № 11. - С. 113-155; Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. - Відень. - Т. 1. - 1921. - 152 с.; Т. ІІ. - 204 с.; Т. ІІІ. - 160 с.; Т. IV. - 1922 - 192 с.; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (19141918) - Львів, 1923. - 96 с.; Його ж. Історія України 1917-1923. - Т. І. - Ужгород, 1932. - 437 с.; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма.

11. Прага, 1928. - 333 с.; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921. - Т.

12. Центральна Рада - Гетьманщина - Директорія. - Прага. - 1942. - 212 с.; Григоріїв Н. Спогади Руїнника. Як ми руйнували тюрму народів, а як будували свою хату. - Львів. - 1938. - 264 с. та ін.

13. Стахів М. Чи повстання Директорії УНР було правне? // Правничий вісник (Нью-Йорк). - 1955. - С. 27-38; Його ж. Україна в добі Директорії УНР.

14. Скрентон. - 1966. - Т. 1. - 272 с.; Т. 2. - 248 с.; Мірчук П. Від другого до четвертого універсалу. - Торонто. - 1965. - 1965; Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр. (Про що «історія мовчить»). У

15. х т. - Торонто. - Т. 1. - 1970. - 543 с.; Т. 2. - 1973. - 590 с.; Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. - К., 1993. - 407 с.; Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки. - Мюнхен. - 1973. - 443 с.; Його ж. Суспільно- політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань // Сучасність (Мюнхен). - 1980. - № 9. - С. 60-77; Костюк Г. Володимир Винниченко та його доба. Дослідження, критика, полеміка. - Нью-Йорк, 1980. - 320 с.

16. Винниченко В. Краса і сила. Повісті та оповідання. - К., 1989. - 752 с.; Його ж. Сонячна машина. - К.. 1989 - 619 с.; Його ж. Намисто. Оповідання. - К., 1989 - 380 с.; Його ж. Вибрані п'єси. - К., 1991. - 605 с.; Його ж. Раб краси: оповідання, повість, щоденникові записи. - К., 1994. - 383 с.

17. Винниченко В. Из дневников. Открытое письмо Сталину и членам Политбюро ВКП(б) // Дружба народов. - 1989. - № 12. - С. 161-205; Його ж. Відродження нації (репринтне відтворення 1920 р.) - К., Ч. 1. - 348 с.; Ч. ІІ. - с.; Ч. ІІІ. - 536 с.; Його ж. Щоденник // Київ. - 1990. - № 9. - С. 91-123; № 10. - С. 96-110; № 11. - С. 88-106; Його ж. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991 - 128 с.

18. Прим. 2 з В. Винниченко: На перехресті, с. 302. (без Саппа).

19. Див.: Лозицький В. Чи був Володимир Винниченко членом КП(б)У // Літературна Україна. 1989 - 24 серпня. - № 34; Його ж. Не сприйнявши нових реалій. Сторінка з політичної біографії В. Винниченка // Під прапором ленінізму. - 1989. - № 12. - С. 73-78; Те ж саме // Маршрутами історії. - К., 1990. - С. 598-619.

20. Винниченко В. Оповідання. Слово за тобою, Сталіне! Роман. Чорна Пантера і Білий Медвідь. - П'єса. - К., 2001. - 440 с.; Його ж. Записки Кирпатого Мефістофеля. - Черкаси, 2004; Його ж. Вибрані твори у двох т. - К., 2004. - Т. 1; Т. 2.

21. Див.: Гнідан О.Д., Дем'янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя, діяльність, творчість. - К., 1996. - 254 с.; Панченко В. Будинок з химерами. Творчість В. Винниченка 1900-1929 рр. у європейському світовому контексті - Кіровоград, 1998. - 235 с.; Масенко Л. Ознаки неореалізму в ранній прозі Володимира Винниченка - Львів, 1998. - 330 с.; Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Серія: філологічні науки (українське літературознавство. - Вип. 27. Кіровоград. -

- 208 с.; Михида С. Слідами його експериментів: змістові домінанти та поетика конфлікту в драматургії Володимира Винниченка. - Кіровоград, 2002. - 192 с.; Панченко В. Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. - К.,

- 288 с.; Сиваченко Г. Пророк не своєї вітчизни (Експатріантський «метароман» Володимира Винниченка: текст і контекст). - К., 2003. - 279 с.

22. Винниченко Володимир. Щоденники // Київська старовина. - 2000, №

23. 6; 2001. - № 1-6; 2002. - № 1, 3-6; Його ж. Щоденники // Слово і час. - 2000.

24. № 7-12; 2001. - № 1-2.

25. Солдатенко В.Ф. Путь на Голгофу // Українська ідея. Постаті на тлі революції. - К., 1994. - С. 32-73; Його ж. Еволюція суспільно-політичних поглядів

26. В. Винниченка в період Української революції // Український історичний журнал. - 1994. - № 6. - С. 15-26; 1995. - № 1. - с. 13-22; Його ж. Сторінка емігрантської долі Володимира Винниченка // Микола Плав'юк: Україна - життя моє. - К., 2002. - Т. 3. Та долю іншу він обрав - душі неспокій. - К., 2002.

27. С. 986-999; Його ж. Володимир Винниченко - лідер УСДРП, національно- державного відродження // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. Вип. 48. - К., 2003. - С. 5-16; Бегей

28. І.І. Володимир Винниченко: штрихи до портрета людини і політика // Там само.

29. С. 52-55; Солдатенко В. Епізод політичної біографії В. Винниченка: спроба повернення в Україну // Події і особистості революційної доби. - К., 2003. - С. 205-250; Його ж. Винниченків твір «Відродження нації»: мотивація, історія створення та загальна оцінка // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ. - Вип. 26. - К., 2004. - С. 34-50; Куль- чицький С., Солдатенко В. Володимир Винниченко. - К., 2005. - 376 с.; Солдатенко В. Володимир Винниченко: на перехресті соціальних і національних прагнень. - К., 2005. - 324 с.; Його ж. Три Голгофи: політична доля Володимира Винниченка. - К., 2005. - 349 с.; Його ж. Політик Винниченко і його ювілей // Дзеркало тижня. - 2005. - № 27-28. 16-29 липня; Олійник Б. Істинний соціаліст із гнізда Франка і Лесі // Літературна Україна. - 2005. - 4 серпня.

30. Див.: Жулинський М. Голгофа українця Володимира Винниченка // Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. - С. 124-128; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. - К. - С. 32-43; Попович М. Україна: незалежність здобута і втрачена // Київська старовина. -

- С. 14-26; № 2. - С. 25-37; Лозицький В.С. Роль УСДРП та Володимира Винниченка у роботі Центральної Ради і уряду УНР // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. Вип.

- 2003. - С. 16-25; Великочий С.О. Національне й соціальне у державотворчій діяльності Володимира Винниченка періоду Української революції 1917-1920 років // Там само. - С. 26-29; Траверсе О.О. В.К.Винниченко з погляду сучасників // Там само. - С. 66-68; Кульчицький С. Володимир Винниченко: перші етапи життєвого шляху // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 9. - К., 2003. - С. 3-37; Його ж. Володимир Винниченко: життя в еміграції // Там само. - Вип. 8. - К., 2003. - С. 240-265; Його ж. Останні роки життя Володимира Винниченка // Там само. - Вип. 10. - К., 2004. - С. 3-30; Лозицький В. В. Винниченко і Політбюро ЦК КП(б)У // Лозицький В. Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918-1991). - К., 2005. - С. 28-35; Попович М. Червоне століття. - К., 205 - С. 195-222.

31. Див., напр.: Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 19171919 рр. (історико-генетичний аналіз). - К., 1995. - С. 176-177, 253; Тинченко

32. Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 - березень 1918). Київ, Львів, 1996. - 342 с.; Українська революція: 1917 - початок 1918 рр. (Проблеми, пошуки, узагальнення). - Запоріжжя, 1998. - 264 с.; Бойко О. Український національний союз і організація протигетьманського повстання // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1920 років: спроби творення і причини поразки. - К., 2003. - С.7,226-266, 286-297; Капелюшний В. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.): К., 2003. - С.82-180; Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Історико-архівні нариси. - К., 2003. - С.21-73.

33. Збірник пам'яті Симона Петлюри (1879-1926). - К., 1992. - 260 с.; Полтавська Петлюріана: Матеріали Других Петлюрівських читань у Полтаві 15 серпня 1993 року. - Полтава, 1993. - 91 с.; Він - з когорти вождів. Збірник конкурсних праць про дореволюційну діяльність Симона Петлюри. - К., 1994. - 151 с.; Симон Петлюра та українська національна революція. Збірник праць другого конкурсу петлюрознавців України. - К., 1995. - 368 с.; Полтавська Петлюріана: Матеріали Третіх Петлюрівських читань у Полтаві 5 листопада 1994 року. - Полтава, 1996. - 208 с.; У 70-річчя паризької трагедії 1926-1996: Збірник пам'яті Симона Петлюри. - К., 1997. - 302 с.; Полтавська Петлюріана: Матеріали Четвертих Петлюрівських читань. - Полтава, 1999. - 160 с.; Симон Петлюра у контексті українських національно-визвольних змагань. Збірник наукових праць. - Фастів, 1999. - 280 с.

34. Симон Петлюра. Народе Український: вибрані статті, листи, документи.

35. Харків, 1992. - 152 с.; Його ж. Статті. - К., 1993 - 341 с.; Його ж. Вибрані твори та документи. - К. 1994 - 271 с.

36. Срібняк І. Симон Петлюра на чолі держави та війська. До питання про польсько-українські взаємини 1919-1920 років // Симон Петлюра та українська національна революція. Збірник праць другого конкурсу петлюрознавців України. - К., 1995.

37. Див.: Симон Петлюра та його родина. До 70-річчя його трагічної загибелі. Документи і матеріали. - К., 1996.

38. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991.

39. Див.: Державний центр Української Народної Республіки. Статті і матеріали. - Філадельфія - Київ - Вашінгтон, 1993.

40. Див., напр.: Михайло Грушевський. - К., 1996. - С. 84, 87; Усенко П. Чи був Михайло Грушевський президентом України? (від історії національних катастроф до катастрофи національної історії). - К., 2003. - 100 с.

41. Гунчак Т. Симон Петлюра та євреї. - К., 1993.

42. Сергійчук В. Уся правда про єврейські погроми. Мовою невідомих документів і матеріалів. - К., 1996. - 102 с.

43. Симон Петлюра та українська національна революція. Збірник праць другого конкурсу петлюрознавців України. - К., 1995.

44. Симон Петлюра. Статті. - К., 1993. - С. 190-192; Його ж. Вибрані твори та документи. - К. 1994. - С. 166-169.

45. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921. - Т. ІІ. - Кам'янецька доба - Зимовий похід. - Мюнхен. - 1951. - С. 157-162.

46. Симон Петлюра. Статті. - К., 1993. - С. 192; Його ж. Вибрані твори та документи. - К.,1994. - С. 168.

47. Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи. - Т. 3. - К., 1999. - 616 с.

48. Петлюра С. Статті, листи, документи. [Т.1]. - Нью-Йорк, 1956. - 480 с.; Т. 2. - Нью-Йорк, 1979. - 627 с.

49. Литвин С.Х. Петлюра у 1917-1926 роках. Історіографія та джерела. - К., 2000. - 464 с.; Його ж. Суд історії. Симон Петлюра і петлюріана. - К., 2001. - 640 с.

50. Литвин С. Суд історії. Симон Петлюра і петлюріана. - К., 2001.

51. Урядовий кур'єр. - 2005. - 26 травня.

52. Комуніст України. - 2006. - № 2.

53. Див.: Солдатенко В. Три Голгофи. - К., 2005.

54. Див.: Литвин С. Симон Петлюра: штрихи політичної біографії (до 125- річчя з дня народження) // Історичний журнал. - 2004. - № 5. - С. 57-60.

55. Див., напр.: Тінь на Петлюру - невігластво чи нафталін учорашнього дня? // Буковина. - 2005. - 12 січня. - № 3; Кучерук О., Ралдугіна Т. Хочу все знати. - 2005. - 5 лютого. - № 5(22).

56. Дорошенко-Товмацький Б. Симон Петлюра: Життя і діяльність. - К., 2005. - 608 с.

57. Савченко В. Симон Петлюра. - Харьков, 2004. - 415 с.

58. Див.: Солдатенко В.Ф. Нова книга про Симона Петлюру: міркування і роздуми // Український історичний журнал. - 2004. - № 6. - С. 135-146.

59. Див., напр., матеріали конференцій, надруковані у збірниках. Громадсько-політична діяльність Володимира Винниченка (до 125-річчя з дня народження). - К., 2006. - 280 с.; Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Серія Філологічні науки (літературознавство, мовознавство). Вип. 62. - Кіровоград, 2005. - 258 с. та ін.

60. С. Литвин. Чому й дотепер Винниченко вивищується над Петлюрою? // День. - 2005.- 28 травня. - № 94.

61. Шаповал Ю. Петлюра, якого ми все ще не зрозуміли // День. - 2006. - 1 червня.

62. День. - 2005. - 28 травня.

63. Пам'ять століть. - 1999. - № 6.

Размещено на Allbest.ru