Мусульманські формування в німецьких збройних силах (1941 – 1945)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

«Мусульманські формування в німецьких збройних силах (1941 - 1945)»

Романько Олег Валентинович

07.00.02 - всесвітня історія

УДК: 94(100) “1939/1945”: 94(430)

Харків - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі нової та новітньої історії Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Щевелев Сергій Стефанович, Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, доцент кафедри нової та новітньої історії.

Офіційні опоненти:

· доктор історичних наук, професор Чувпило Олександр Олександрович, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, завідувач кафедри нової та новітньої історії;

· кандидат історичних наук, доцент Потрашков Сергій Васильович, Харківська державна академія культури, доцент кафедри історії України та музеєзнавства.

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра нової та новітньої історії (Міністерство освіти і науки України, м. Київ).

Захист відбудеться “14” червня 2002 р. о 16.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4).

Автореферат розісланий “13” травня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради ______________________ Є.П. Пугач.

мусульманський збройний формування

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Друга світова війна (1939-1945) є однією з самих трагічних сторінок історії минулого тисячоліття. Довгий час вважалося, що її історія вивчена у нас досить добре і в ній не може бути ніяких “білих плям”. Однак пов'язані з цією історією питання виявилися набагато складнішими, ніж це представлялося офіційною історіографією.

Одним із складних і суперечливих в історії Другої світової війни є питання співпраці з ворогом громадян окупованих Німеччиною держав, зокрема їх служби в складі іноземних добровольчих формувань німецьких збройних сил. Але це тільки одна сторона проблеми.

Іншою її стороною є недостатне дослідження у вітчизняній історіографії такого питання, як національна політика Німеччини на окупованих нею територіях.

Складовою частиною німецької національної політики було прагнення нацистського керівництва залучити на свій бік мусульманські народи. Важливим аспектом цієї політики, її логічним продовженням в умовах війни, було створення і діяльність мусульманських формувань в системі німецьких збройних сил.

Оскільки визначальною рисою цього процесу був його тісний зв'язок з національним питанням, то в сучасних складних соціально-політичних умовах він набув несподівану актуальність. Події на Балканах і в деяких республіках колишнього СРСР яскраве підтвердження цієї думки.

Тому всебічне вивчення питання про створення і діяльність мусульманських формувань, науковий, а не ідеологічний підхід до нього, є сьогодні як ніколи актуальним, в тому числі і для України.

Мета і завдання дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є наукове обгрунтування концепції того, що мусульманські формування були окремою категорією німецьких збройних сил, і, в зв'язку з цим, осмислення їх ролі у Другій світовій війні з політичної і військової сторони.

Тому в дисертації були поставлені такі дослідницькі завдання:

з'ясувати місце мусульманських формувань в системі іноземних добровольчих формувань німецьких збройних сил згідно з їх політичним і військовим статусом;

визначити політичні і військові причини і умови, які призвели до створення мусульманських формувань;

проаналізувати і порівняти особливості системи організації і підготовки мусульманських формувань перед їх відправкою на фронт;

розглянути питання про те, яке місце в підготовці мусульманських формувань займав іслам;

проаналізувати і порівняти особливості системи бойового застосування мусульманських формувань і ті принципи, які були встановлені в її основу;

порівняти чисельність особового складу мусульманських формувань, як всередині цієї категорії, так і відносно чисельності особового складу іноземних добровольчих формувань і німецьких збройних сил.

Об'єктом даного дисертаційного дослідження є проблема військового колабораціонізму і його використання у зовнішній, національній і військовій політиці нацистської Німеччини за період з 1941 по 1945 рр.

Предметом дослідження дисертації є система мусульманських формувань, що розглядається в процесі їх організації, підготовки і бойового застосування протягом 1941 - 1945 рр.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дана дисертація є першою в історіографії Другої світової війни спробою комплексного дослідження причин і умов виникнення, особливостей організації, підготовки і результатів застосування такої категорії іноземних добровольчих формувань німецьких збройних сил, як мусульманські формування. При цьому, одночасно з вивченням загальних питань історії створення і діяльності цих формувань, проводиться порівняльний аналіз їх окремих частин, укомплектованих представниками народів, що сповідають іслам, а також по-новому досліджується зміст поняття “мусульманські формування в німецьких збройних силах” і їх роль у війні.

Крім того, автором вперше вводиться в науковий обіг ряд раніше невідомих документів, як з архівів України, так і з архівів Німеччини.

Хронологічні рамки дослідження. Перший рубіж хронологічних рамок дослідження - травень 1941 р. - пов'язаний з створенням перших мусульманських формувань - арабських частин. Кінцевий рубіж - травень 1945 р. - пов'язаний з подіями капітуляції Німеччини і її збройних сил.

Територіальні рамки даного дослідження охоплюють місця організації, підготовки і бойового застосування мусульманських формувань, серед яких можна виділити наступні регіони: Близький Схід, Північну Африку, всю окуповану Німеччиною територію Європи, включаючи окуповані території Білорусії, України, Криму і південних областей Росії.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що введений в науковий обіг документальний матеріал, методологія вивчення проблеми, теоретичні висновки і узагальнення можуть бути використані:

для подальшого вивчення даної або суміжної проблематики;

при написанні наукових або науково-популярних робіт з історії Німеччини, Росії, України і балканських країн періоду Другої світової війни;

в процесі викладання всесвітньої і вітчизняної історії, при розробці спецкурсів з цих дисциплін;

при аналізі причин сучасних міжнаціональних конфліктів, з метою пошуку шляхів їх розв'язання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження процесу створення і використання іноземних добровольчих формувань є складовою частиною вивчення історії Другої світової війни. Тому вивчення обраної теми передбачене планами наукової роботи кафедри нової та новітньої історії Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського. При вивченні цієї теми порушуються питання, пов'язані не тільки з історією, наприклад, України або Росії, але і з історією ряду країн Європи і передусім Німеччини. Тому була необхідна її координація з подібними програмами, існуючими в деяких країнах Європи. Тут передусім потрібно назвати програму по вивченню історії Другої світової війни і всіх її аспектів в Центрі досліджень військової історії бундесверу (Потсдам, ФРН).

Апробація результатів дисертації здійснена шляхом її обговорення і рекомендації до захисту кафедрою нової та новітньої історії Таврійського національного університету. Основні положення, які містяться в дисертації, були викладені і обговорені в ході листування з наступними істориками, що займаються схожою проблематикою: Х. Гутерманом (Міддельбург, Нідерланди), М.А. Лукшатом (Потсдам, ФРН), С. Мітчемом (Монро, США), А. Муньосом (Нью-Йорк, США), Д. Нейфцигером (Уест-Честер, США), Ф. Сейферт-Берендт (Берлін, ФРН), І. Хоффманном (Ебрінген, ФРН) і Ф. Ердманном (Фрейбург, ФРН).

Крім того, автор брав участь в ряді міжнародних, республіканських і регіональних науково-практичних конференціях у Сімферополі (1998 - 2001), Ялті (лютий 2000) та Керчі (вересень 2000), а також у щорічних конференціях викладацького складу Таврійського національного університету, на яких були викладені основні положення і обговорювалася концепція, обгрунтована в дисертації.

Публікації. Основні положення і висновки були опубліковані в одній брошурі і п'яти статтях у фахових наукових журналах, збірниках наукових робіт і матеріалах конференцій.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (всього 196 сторінок), списку використаних джерел і літератури (25 сторінок) і додатків (19 сторінок). Загальний обсяг дисертації становить 240 сторінок. Список використаних джерел і літератури включає в себе 333 найменування опублікованих джерел, архівних матеріалів, загальної і спеціальної літератури.

Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтована актуальність проблеми, встановлені об'єкт, предмет, мета і завдання дослідження, визначені його хронологічні і територіальні рамки, розкритий зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, показана її наукова новизна, практичне значення і апробацію отриманих результатів.

У першому розділі - “Історіографія та джерельна база дослідження” показана методика дослідження, а також проаналізовані література та джерела.

У першому параграфі - “Методика дослідження” показаний конкретно-проблемний метод даного дисертаційного дослідження, який складається з сукупності філософських, загальнонаукових і спеціально-наукових методів.

У другому параграфі - “Історіографія питання” проаналізована література з проблеми, яку можна умовно розділити на три великі групи.

До першої групи відноситься література країн, громадяни яких брали участь в іноземних добровольчих формуваннях. У цьому випадку, це історіографія СРСР (з 1991 р. - країн СНД), Югославії (з 1991 р. - Хорватії, Сербії, Боснії і Герцеговини).

З політичних міркувань питання про створення і діяльність добровольчих формувань з іноземних громадян в радянській історіографії взагалі не ставилося. Тому історіографія даної проблеми була обмежена в СРСР невеликою кількістю публікацій і непрямими даними в роботах з історії Другої світової війни.

Серед таких робіт потрібно назвати монографію Х.М. Ібрагимбейлі Ибрагимбейли Х.М. Крах “Эдельвейса” и Ближний Восток.- М., 1977.. У цій роботі, присвяченій впливу битви за Кавказ на німецьку близькосхідну політику, автор не міг обійти питання і про використання німцями “антирадянських формувань”.

У невеликій по обсягу статті О. Романова розглядаються питання, пов'язані з історією і діяльністю Туркестанського національного комітету, що існував в Німеччині в 1942-1945 рр. Але автор лише згадує про роль цього комітету в створенні і використанні формувань з народів Середньої Азії Романов А. Аллах “чернорубашечников” // Наука и религия.- 1964.- №5.- С. 31-34. .

Б. Брентьєс в своїй статті перший в радянській історіографії пише про історію створення і діяльність такого формування, як Східнотюркське з'єднання СС, набраного з мусульман - громадян СРСР Брентьес Б. Использование востоковедов фашистскими шпионскими службами // Вопросы истории.- 1986.- №2.- С. 171-173..

Деякі дані про створення і використання іноземних добровольчих формувань містяться в дослідженнях таких радянських авторів, як О.В. Басов, Л.О. Безименський, Т.С. Драмбян, Р.С. Корхмазян, Ю.О. Орлов і деяких інших Басов А.В. Крым в Великой Отечественной войне, 1941-1945.- М., 1987; Безыменский Л.А. Разгаданные загадки третьего рейха. 1941-1945: В 2 т. - М., 1984. - Т.2; Драмбян Т.С. Они сражались за Францию. - Ереван, 1981; Корхмазян Р.С. Турецко-германские отношения в годы второй мировой войны. - Ереван, 1977; Орлов Ю.А. Крах немецко-фашистской пропаганды в период войны против СССР. - М., 1985. .

Внаслідок демократичних процесів, що відбулися в нашому суспільстві за останнє десятиріччя, історіографія проблеми створення і використання іноземних добровольчих формувань вийшла на якісно інший рівень. Насамперед тут необхідно відзначити роботи історика з Росії С.І. Дробязка. Починаючи з 1994 р., їм був написаний цілий ряд досліджень, присвячених питанням організації, підготовки і бойового застосування добровольчих формувань з громадян СРСР Дробязко С.И. “Восточные войска” в вермахте 1941-1945 // Наши вести. - 1994. - №436. - С. 15-17; №437. - С. 8-10; Його ж. Советские граждане в рядах вермахта. К вопросу о численности // Великая Отечественная война в оценке молодых. - М., 1997. - С. 127-134; Його ж. Русская освободительная армия. - М., 1998.. Останнє з них Його ж. Восточные легионы и казачьи части в вермахте. - М., 1999. якраз і присвячено питанню про створення і діяльність добровольчих формувань з мусульман - громадян СРСР.

Серед досліджень, присвячених історії створення і діяльності мусульманських формувань, потрібно також сказати про роботи І.А. Гилязова. У своїй монографії Гилязов И.А. На другой стороне. - Казань, 1998. він дає аналіз історії одного з так званих східних легіонів - Волжсько-татарського.

Єдиною узагальнюючою роботою з даної проблеми, є дослідження С.Я. Лавренова і І.М. Попова Лавренов С.Я., Попов И.М. Крах третьего рейха. - М., 2000..

Крім авторів перерахованих робіт, потрібно також згадати таких дослідників, як: В.П. Ямпольський, Ю.Н. Семін, О.В. Старков, Г.Н. Взварова і В.П. Галицький, що проробили велику роботу по підготовці документальних матеріалів, що торкаються історії мусульманських формувань з громадян СРСР Кавказ. 1942-1943 гг.: героизм и предательство. Публ. Ю.Н. Семина и О.В. Старкова // Военно-исторический журнал (далі ВИЖ).- 1991.- №8.- С. 35-43; “Мусульманская плаха” для России. Публ. В.П. Ямпольского // ВИЖ.- 1996.- №5.- С. 24-31; “Обязуюсь… помочь германской армии”. Публ. В.П. Галицкого // ВИЖ.- 2000.- №3.- С. 42-49; Його ж. “…Для активной подрывной диверсионной деятельности в тылу у Красной Армии” // ВИЖ.- 2001.- №1.- С. 17-25; Туркестанские легионеры. Публ. Г.Н. Взваровой // ВИЖ.- 1992.- №2.- С. 39-46. .

Що стосується сучасної української історіографії даної проблеми, то вона фактично відсутня. Більшість українських дослідників займаються питаннями, пов'язаними з історією створення і діяльності українських добровольчих формувань. Тому вивчення питання про мусульманські формування ведеться навколо кримськотатарських частин, на прикладі яких видно, що сучасна історіографія даної проблеми не однорідна. Її можна розділити на три категорії.

До першої категорії відносяться ті, хто залишився на позиціях радянської історіографії і, загалом, вважає всіх членів добровольчих формувань зрадниками. Так, по кримськотатарській проблематиці, з таких позицій, виступає російський історик Г.О. Литвин Крымско-татарские формирования: документы третьего рейха свидетельствуют. Публ. Г.А. Литвина // ВИЖ.- 1991.- №3.- С. 89-95; Литвин Г.А., Смирнов Е.И. Освобождение Крыма. Документы свидетельствуют. - М., 1994..

До другої категорії відносяться ті, хто підходить до питань створення і діяльності мусульманських формувань з чисто наукової точки зору. З них про кримськотатарські формування пишуть М.Ф. Бугай і Д. Омельчук - з України і О.В Єфімов - з Росії Бугай М.Ф. Депортація кримських татар у 1944 р. // Український історичний журнал.- 1992.- №1.- С.29-45; Омельчук Д. Крим в роки німецько-фашистської окупації. Питання колабораціонизму в історичній літературі // Кримські татари: історія і сучасність.- К., 1995.- С. 39-40; Ефимов А.В. Некоторые аспекты германской оккупационной политики в отношении крымских татар в 1941-1945 // Профи.- 1999.- №6-7.- С. 16-20. .

До третьої категорії потрібно віднести тих, які при освітленні цього питання стоять на націоналістичних позиціях. Серед істориків даної категорії потрібно назвати таких дослідників і публіцистів з України і Росії, як В.Е. Возгрін, Е.А. Кудусов, Е. Умеров і С.М. Червона Возгрин В.Е. Неутолимый зуд шовинизма // Авдет.- 1991.- №12.- С. 5; Кудусов Э.А. Крымские татары во второй мировой войне // Голос Крыма.- 2000.- №45.- С.7; №46.- С. 5; Умеров Э. Не все так просто в парадигме // Крымская правда.- 2000.- №199.- С.3; Червонная С.М. Татарский Крым в пламени второй мировой войны // Голос Крыма.- 2000.- №25.- С. 6; №26.- С. 7. .

Що стосується югославської історіографії даної проблеми, то її розвиток до 1991 р. був обумовлений тими ж чинниками, що і радянської історіографії. Серед югославських істориків, які в своїх роботах торкалися питання співпраці певної частини населення з окупантами, потрібно назвати Б. Станоєвича, В. Стругара, М. Басту, Р. Брчича, Ф. Чуліновича, А. Хадрі, Р. Хурема, Ф. Джелич-Бутич та інших Станоевич Б. Усташский министр смерти.- М., 1985; Стругар В. Югославия в огне войны, 1941-1945.- М., 1985; Basta M. Agonija i slom Nezavisne Drћave Hrvatske.- Beograd, 1971; Brиiж R. Okupacioni sistem u Bosni i Hercegovini // Vojno-istorijski glasnik.- 1970.- ?1.- S. 44-52; Иulinoviж F. Okupatorska podjela Jugoslavije.- Beograd, 1970; Hadri A. Okupacioni sistem сa Kosovu i Metohiji // Jugoslavenski istorijski иasopis.- 1965.- №5.- S.40-57; Hurem R. Kriza narodnooslobodilackog pokreta u Bosni i Hercegovine krajem 1941 i poиetkom 1942 g.- Sarajevo, 1972; Jeliж-Butiж F. Ustaљa i Nezavisna drћava Hrvatske 1941-1945.- Zagreb, 1985. .

Однак після розпаду Югославії ситуація в історіографії даної проблеми склалася тут не так, як в колишньому СРСР. Якщо історики Сербії і Черногорії продовжували дотримуватися поглядів, вироблених за комуністичних часів, то історики, наприклад, Хорватії і Боснії, зайняли протилежну позицію. Особливо це торкається перших, працюючих над проблемами історії Хорватії в період Другої світової війни. Це такі історики, як І. Кошутіч, К. Мікулан і С. Погачич Koљutiж I. Hrvatsko Domobranstvo u Drugom Svjetskom Ratu: U 2 kn. - Zagreb, 1992. - Kn.1; Mikulan K., Pogaиiж S. Hrvatske Oruћane Snage. 1941-1945. - Zagreb, 1999..

Другу велику групу історіографії даної проблеми складають роботи західноєвропейських і американських дослідників, які, на відміну від радянських і югославських істориків, знаходилися в набагато кращих умовах.

Тому такі питання, як організація і підготовка іноземних добровольчих формувань, їх бойове застосування, а також політичні причини і умови їх створення, найбільш повно і всебічно були освітлені в роботах передусім західнонімецьких істориків. У цьому випадку найціннішими з них є монографії І. Хоффманна Hoffmann J. Ostlegionen 1941-1943. - Freiburg, 1976; Ejusd. Kaukasien 1942/43. - Freiburg, 1991..

Серед робіт інших німецьких істориків є такі, які торкаються, як загалом німецької політики по відношенню до мусульманських народів, так і політики по створенню з їх представників військових частин. Так, історики П. Гоштоні, М. Лютер, П. Мюлен, Х.-В. Нойлен і Ф.В. Зейдлер в своїх роботах значне місце відводять питанням організації і підготовки формувань з громадян СРСР Gosztony P. Hitler's Fremde Heere. - Dьsseldorf, 1976; Luther M. Krim unter deutscher Besatzung im Zveiten Weltkrieg // Forschungen zur Osteuropдischen geschichte.- Berlin, 1956.- Bd.3.- S. 50-62; Mьhlen P. von zur. Zwischen hakenkreuz und Sowjetstern. - Dьsseldorf, 1971; Neulen H.-W. An Deutscher Seite. - Mьnchen, 1985; Seidler F.W. Zur Fьhrung der Osttruppen in der deutsche Wehrmacht im Zweiten Weltkrieg // Wehrwissenschaftliche Rundschau.- 1970.- №3.- S. 168-174. .

Потрібно зазначити, що набагато менше уваги в західнонімецькій історіографії було приділено питанням створення і використання добровольчих формувань з арабів, індійців і балканських мусульман. Так, останні тільки непрямо згадуються в роботах Г. Фріке, Л. Хорі і М. Бросцата Fricke G. Kroatien 1941-1945. - Freiburg, 1972; Hory L., Broszat M. Der Kroatische Ustascha-Staat, 1941-1945. - Stuttgart, 1977.. Роботи ж таких істориків, як М. Хаунер, Р. Шнабель і Б.П. Шредер, хоч і присвячені питанням, пов'язаним з німецькою політикою відносно Близького Сходу і Індії, однак дуже мало уваги приділяють такій її стороні, як створення добровольчих формувань з арабів і індійців Hauner M. India in Axis Strategy: Germany, Japan, and the Indian. - Stuttgart, 1981; Schnabel R. Tiger und Schakal. Deutsche Indienpolitik. 1941-1943. - Wien, 1968; Schrцder B.P. Irak 1941. - Mьnchen, 1999. .

У англійській і американській історіографії даної проблеми провідне місце належить А. Муньосу. Серед його досліджень потрібно відмітити ряд монографій, присвячених історії Східнотюркського з'єднання СС, 21-й і 23-й дивізіям військ СС, набраних відповідно з радянських, албанських і боснійських мусульман, а також історії створення і діяльності арабських формувань Munoz A.J. Forgotten Legions: Obscure Combat Formations of the Waffen-SS. - New York, 1991; Ejusd. Lions of the Desert: Arab Volunteers in the German Army 1941-1945. - New York, 1997. .

Потрібно сказати, що, як і в німецькій, так і в англо-американській історіографії дуже небагато робіт, присвячених саме мусульманським формуванням. Єдиним винятком на даний момент є монографія історика з США Д. Лепре Lepre G. Himmler's Bosnian Division. - Atglen, 1997.. У ній автор дав докладний аналіз причин створення, організації, підготовки і бойового застосування 13-й дивізії військ СС “Хандшар”.

Крім того, в деяких роботах дослідників з країн Західної Європи і США, присвячених історії іноземних добровольчих формувань, дається аналіз і їх мусульманської категорії. Це роботи Х. Гyтермана, Д. Літтлджона, Д. Нейфцигера, Д. Ріді, Н. Томаса та інших Houterman H. Eastern Troops in Zeeland. The Netherlands, 1943-1945. - New York, 1997; Littlejohn D. Foreign Legions of the Third Reich: In 4 vols. - San Jose, 1987; Nafziger G.F. Foreigners in Field Gray: The Russian, Croatian, and Italian Soldiers in theWehrmacht. - Pisgah, 1995; Ready J.L. The Forgotten Axis: Germany's Partners and Foreign Volunteers in World War II. - Jefferson, 1987; Thomas N., Mikulan K. Axis Forces in Yugoslavia 1941-1945. - L., 1995. .

Окреме місце в історіографії Англії і США займають роботи по історії військ СС. Це обумовлене тим, що останні були єдиними в своєму роді військовими формуваннями. При цьому особливий інтерес викликають так звані іноземні легіони військ СС, серед яких було декілька, укомплектованих мусульманами. На сьогоднішній день найфундаментальнішим дослідженням з даного питання є робота американських істориків Р. Бендера і Х. Тейлора Bender R.J., Taylor H.R. Uniform, Organization and History of the Waffen-SS: In 5 Vols. - San Jose, 1982..

Серед інших авторів, що вивчають історію військ СС, потрібно назвати: Б. Девіса, В.-К. Хольцмана, Р. Ламсдена, П. Хеннона, М. Віндроу, Д. Бурна і Г. Уїльямсона - з Великобританії, Г. Штейна і Б. Вегнера - з США Davis B. Flags and Standarts of the Third Reich. - New York, 1975; Holzmann W.-K. Manual of the Waffen-SS. - L., 1976; Lumsden R., Hannon P. The Allgemeine-SS. - L., 1994; Windrow M., Burn J. The Waffen-SS. - L., 1995; Уильямсон Г. СС - инструмент террора. - Смоленск, 1999; Stein G.H. The Waffen-SS: Hitler's Elite Guard at War 1939-1945. - Ithaca, 1966; Wegner B. The Waffen-SS: Organization, Ideology, and Function. - Oxford, 1990. .

Питаннями організації, підготовки і бойового застосування іноземних добровольчих формувань (з радянських і балканських мусульман) також займаються К. Кабальєро-Юрадо (Іспанія), М. Ронко (Італія), Л. Ламбріш і М. Грмек (Франція) Caballero Jurado C., Lyles K. Foreign Volunteers of the Wehrmacht 1941-1945. - L., 1995; Ejusd. Commandos En El Caucaso. La Unidad Especial Bergmann. - Alicante, 1995; Ronco M. Di L'occupazione cosacco-caucasica della Carnia (1944-1945). - Tolmezzo, 1992; Lambrichs L., Grmek M. Les Revoltйs de Villefranche. - Paris, 1998..

Нарешті, до третьої групи історіографії даної проблеми потрібно віднести роботи емігрантських істориків. Незважаючи на те, що ця група досить велика, її представники не виробили яких-небудь оригінальних концепцій. Звичайно вони стоять на позиції, яка подає всіх учасників добровольчих формувань “борцями з комуністичним режимом”.

Серед них потрібно назвати таких, як: англійські історики російського походження К. Андреєва і М.Д. Толстой і американські історики, емігранти з СРСР, М.Я. Геллер, О.М. Некрич і М.В. Назаров Андреева Е.Н. Генерал Власов и Русское освободительное движение // Дружба народов. - 1991. - №5. - С. 170-205; Толстой Н.Д. Жертвы Ялты. - М., 1996; Геллер М.Я., Некрич А.М. История России 1917-1995: В 4 т. - М., 1996. - Т.1.; Назаров М.В. Миссия русской эмиграции. - Ставрополь, 1992. - Т.1. . Серед істориків-емігрантів українського походження питаннями організації і підготовки іноземних добровольчих формувань займаються такі, як Т. Гунчак (США) і В. Косик (Франція) Гунчак Т. У мундирах ворога // Військо України. - 1993. - №9. - С. 6-165; Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Львів, 1993..

На фоні цих робіт особливе місце займає дослідження канадського історика сербського походження М. Добріча Dobrich M. Chetnik: The Story of the Royal Yugoslav Army of the Homeland, 1941-1945. - New York, 2000.. Аналізуючи історію руху сербських четників, автор вивчає історію і деяких формувань з балканських мусульман.

У третьому параграфі - “Аналіз джерел” проаналізовані джерела, на яких базується дане дослідження. Загалом, їх можна розділити на наступні категорії.

Опубліковані документи і матеріали можна умовно згрупувати таким чином.

Офіційні документи органів державного і військового управління Німеччини.

Документи і матеріали органів державного і військового управління країн, громадяни яких брали участь в іноземних добровольчих формуваннях. У цьому випадку це документи військових і цивільних органів СРСР і Югославії.

Матеріали військових і політичних органів США і Великобританії.

Документи, що вийшли з середовища самих іноземних добровольців.

Найважливішим комплексом історичних джерел є матеріали, що зберігаються в фондах ряду архівів України, Росії і Німеччини. Серед них потрібно назвати:

Державний архів Автономної Республіки Крим (Сімферополь, Україна), в якому були використані наступні фонди: П-1 (Документальні матеріали Кримського обласного комітету КП України), П-151 (Документи Кримського штабу партизанського руху), П-156 (Справи кримської комісії з історії Великої Вітчизняної війни), Р-652 (Рада Народних Комісарів Кримської АРСР), Р-1326 (Алуштинське районно-міське управління), Р-1457 (Керченське міське управління) і Р-1458 (Феодосiйське міське управління).

У Державному архіві Російської Федерації (Москва) автор вивчив і використав документи і матеріали наступних фондів: Р-5761 (Загальнокозаче об'єднання в Німецькій імперії), Р-5762 (Канцелярія Козачого Національно-визвольного руху), Р-5796 (Південно-східний відділ Об'єднання російських Військових союзів), Р-6532 (Маракуєв С.В., представник донського отамана в Чехословаччині) і Р-9145 (Колекція окремих документів різних емігрантських організацій).

Найбільш важливі документи і матеріали міститися в фондах Федерального військового архіву ФРН (Фрейбурґ). При написанні даного дослідження з них були використані: фонд начальника озброєнь сухопутних сил і головнокомандуючого армією резерву, фонд Генштабу сухопутних сил, фонд генерала-інспектора добровольчих формувань; фонди Верховного командування групи армій “А”, 10-ї, 11-ї польових, 1-ї і 4-ї танкових армій; фонди Головного командування 30-го, 52-го, 68-го армійських, 40-го і 42-го танкових корпусів; і фонди командування 97-ї, 101-ї єгерських, 100-ї, 162-ї, 370-ї піхотних і 444-ї охоронної дивізій.

Значний інтерес представляють документи Зібрання рукописів Центра досліджень військової історії бундесверу (Потсдам, ФРН).

Найбільш повна і докладна інформація, що стосується персонального складу німецьких збройних сил, міститься в Головній картотеці колишніх військовослужбовців вермахту (Берлін, ФРН).

Крім вищезгаданих архівів і сховищ рукописів, автор мав можливість користуватися деякими документами і матеріалами з особистого архіву вже згадуваного історика з ФРН І. Хоффманна.

Наступну групу джерел складають мемуари, спогади і щоденники безпосередніх учасників і свідків подій, що описуються. Серед них можна виділити:

Мемуари, спогади і щоденники, написані німцями і їх союзниками.

Мемуари, спогади і щоденники радянських і югославських військових і політичних діячів, а також керівників і учасників партизанського руху.

Спогади і щоденники, написані або учасниками добровольчих формувань, або лідерами відповідних кіл еміграції.

Мемуари і спогади американських і британських військових і політичних діячів, а також представників нейтральних держав.

Дисертаційне дослідження багато в чому базується на матеріалах періодичної преси, що виходила в 1941 - 1945 рр. Її можна умовно згрупувати таким чином.

Найбільш численною є періодика всіляких національних організацій, або окремих добровольчих формувань. У зв'язку з цим особливий інтерес представляють: “Бюллетень добровольцев РОА” (Дабендорф, 1944), “Воля народа” (Берлін, 1944-1945), “Газават” (Берлін, 1944), “Голос Крима” (Сімферополь, 1941-1944), “Северный Кавказ” (Берлін, 1944), “Azat Kirim” (Сімферополь, 1942-1944), “Azerbajтan” (Берлін, 1943-1944), “Idel-Ural” (Берлін, 1943-1944) і “Yeni Turkistan” (Берлін, 1942-1945).

Іншу групу періодики складають німецькі видання. Серед них: “Die Woche” (Берлін, 1942), “Signal” (Берлін, 1942-1944), “Material fur Funk-Nachrichten” (Берлін, 1941-1944), “Material fur russische Zeitungen” (Берлін, 1943-1944).

Другий розділ - “Причини створення і статус мусульманських формувань в німецьких збройних силах” присвячений аналізу системи іноземних добровольчих формувань у вермахті і військах СС в період Другої світової війни, а також місцю мусульманських формувань в цій системі, згідно з їх політичним і військовим статусом.

Перший параграф - “Іноземні добровольчі формування в німецьких збройних силах” присвячений аналізу системи іноземних добровольчих формувань в складі вермахту, військ СС і поліції. У сучасній історичній літературі прийняті наступні типи класифікації цих формувань: за хронологічним принципом, за функціональним призначенням, по тому, яка інстанція займалася створенням і використанням іноземних добровольчих формувань, по національній ознаці.

Згідно з хронологічним принципом можна виділити три основних етапи залучення і участі іноземних добровольців у війні на боці Німеччини: з травня 1941 р., з червня 1941 р. і з осені 1941 р.

У нормативних документах германського військового командування і поліцейського керівництва виділялися наступні категорії іноземних добровольчих формувань, згідно з їх функціональним призначенням: добровольці допоміжної служби або “хіві”, допоміжна поліція по підтримці порядку і бойові частини.

У процесі створення і використання іноземних добровольчих формувань велику роль відігравала та керівна інстанція, якою було підлегле те або інше формування. Оскільки кожний вид німецьких збройних сил мав власні іноземні формування, серед них прийнято виділяти: сформовані в складі вермахту, військ СС і поліції.

Процес створення і використання іноземних добровольчих формувань не був одномірним явищем. По ходу цього процесу відбувалися зміни, які впливали на нього істотним чином. У зв'язку з впливом цих змін, в даному процесі можна виділити два етапи.

На першому етапі (1941-1943) пропагандистські цілі явно переважали над військовими. Це, по суті, і є його основною характеристикою.

На другому етапі (1943-1945) відбувається урівнювання ролі військової сторони цього процесу в значенні зі стороною політичною. Для цього етапу характерні наступні основні зміни.

Вже на самому початку 1943 р. була зроблена спроба більш широкого залучення населення ще окупованих територій до співпраці з Німеччиною, в тому числі і до військової. Тепер, при створенні іноземних добровольчих формувань, німці відійшли від принципу добровільності і почали використати різні форми мобілізації.

На другому етапі відбуваються зміни в керуванні і організації іноземних добровольчих формувань. Передусім вони полягали в укрупненні формувань з однорідним національним складом від рівня батальйон/полк до рівня дивізія/корпус.

Нарешті, третім компонентом змін в цьому процесі, стало посилення в ньому ролі керівництва СС, яке проявилося у створенні іноземних дивізій військ СС. Так, до кінця війни було сформовано 22 дивізії з іноземних добровольців, в яких проходило службу біля 340 тис. чоловік (або 37% від кількості військ СС).

Таким чином, протягом Другої світової війни в німецьких збройних силах пройшло службу біля 2 млн. іноземних громадян.

Другий параграф - “Політичні передумови і умови створення мусульманських формувань в роки Другої світової війни” присвячений аналізу зовнішньої, національної і окупаційної політики Німеччини по відношенню до арабів, індійців-мусульманам, балканських мусульман і мусульман - громадян СРСР. Поява “мусульманського чинника” у зовнішніх планах Німеччини простежується ще з кінця XIX - початку XX ст. Саме тоді були визначені пріоритетні напрями в німецькій “мусульманській політиці”. Передусім це: Близький і Середній Схід, з перспективою проникнення в Індію, Балканський регіон і південні райони Російської імперії (згодом СРСР), з перспективою проникнення в Середню Азію.

Намагаючись проникнути в Північну Африку, на Близький Схід і в Індію, Німеччина використала старий прийом - підтримку лідерів місцевих національно-визвольних рухів в їх боротьбі проти англо-французьких колонізаторів.

Серед арабських лідерів на співпрацю з Німеччиною пішли великий муфтій Ієрусаліма Х.М. аль-Хусейні і прем'єр-міністр Ірака Р.А. аль-Гайлані. Обидва лідери зобов'язалися готувати грунт для загальноарабського повстання, а також вербувати добровольців в так званий Арабський легіон, який згодом повинен був стати ядром “іраксько-арабської армії”. Як плату вони просили у уряду Німеччини прийняття декларації про визнання незалежності своїх держав.

Однак німці не пішли на такий крок, оскільки розуміли, що і аль-Хусейні, і аль-Гайлані, постійно перебуваючи в Берліні, не зможуть підняти загальноарабське повстання. Тому їх було вирішено використати тільки для пропаганди і вербування в Арабський легіон проживаючих в Європі арабів. Іншою перешкодою для такого повстання і створення масової арабської армії було те, що німці так і не змогли встановити повний контроль над Північною Африкою і Близьким Сходом. Третьою перешкодою було те, що обидва арабських лідера постійно ворогували між собою.

Політична ситуація навколо створення індійських добровольчих формувань складалася подібним чином. Тут німецьке військово-політичне керівництво також спробувало використати визвольний рух народів Індії проти Англії і залучити до співпраці деяких його лідерів. Одним з них був колишній президент Індійського національного конгресу С. Ч. Бос. Він прибув у Німеччину в квітні 1941 р. з тою ж метою, що і арабські лідери. Однак, як і у випадку з останніми, німці не змогли створити скільки-небудь великі індійські добровольчі формування.

На Балканах є два основних регіони компактного мешкання мусульман. Це Албанія і колишня Югославія. Перед початком і в ході Другої світової війни всі ці регіони були окуповані Німеччиною і Італією, що наклало свій відбиток на окупаційну політику на Балканах і на процес створення і використання формувань з балканських мусульман.

Остаточні принципи окупаційної політики Німеччини і Італії в Югославії були вироблені 21-22 квітня 1941 р. на зустрічі їх міністрів закордонних справ. У результаті, всі райони Югославії, з проживаючим там мусульманським населенням, виявилися в зоні окупації Італії. Таким чином, якщо врахувати, що їй з квітня 1939 р. належала і Албанія, то вийде, що Італія окуповувала всі райони мешкання балканських мусульман. Отже, домінування Італії на цих територіях було першою особливістю в процесі створення і використання з них добровольчих формувань. Так тривало до 8 вересня 1943 р., коли Італія капітулювала перед англо-американськими союзниками, і Німеччина окуповувала всі території, що належали їй на Балканах.

Іншим важливим моментом в процесі створення і використання формувань з балканських мусульман була ситуація, що склалася навколо мусульманського населення Боснії і Герцеговини, що входилu до складу Незалежної держави Хорватія (НДХ). Характерною рисою цієї ситуації було неухильне ускладнення відносин між урядом НДХ і представниками Німеччини і Італії, через політику останніх, спрямованих на вербування громадян цієї держави в свої збройні сили. Тут потрібно сказати, що насамперед уряд НДХ побоювався виникнення мусульманського сепаратизму, а також дезертирства мусульман з рядів хорватських збройних сил.

Починаючи війну проти Радянського Союзу, керівництво Німеччини вважало, що для боротьби з більшовизмом стало можливим залучити на свій бік для співпраці численні мусульманські народи СРСР. Військова співпраця була тісно пов'язана і залежала від розвитку політичної співпраці населення з окупаційною владою. В СРСР вона мала ряд особливостей, які полягали в наступному.

По-перше, якщо, наприклад, на Балканах влада належала військовій окупаційній адміністрації, при майже повній відсутності яких-небудь цивільних окупаційних установ, то на окупованій території СРСР одночасно співіснували військова, цивільна і поліцейська адміністрації. Згодом, кожна з цих гілок окупаційної адміністрації стала, так чи інакше, залучати до співпраці місцеве населення. У політичній сфері це було виражене в створенні і функціонуванні органів місцевого самоврядування, одним з різновидів яких сталі так звані “національні комітети”.

Саме на таких принципах в кінці грудня 1941 р. в Бахчисараї був створений Мусульманський комітет, який повинен був представляти інтереси кримських татар. Незабаром, в січні-березні 1942 р., подібні комітети були створені в усіх містах і великих населених пунктах Криму.

Влітку 1942 р. на Північному Кавказі були створені Карачаєвський і Кабардино-Балкарський національні комітети.

По-друге, в процесі проведення окупаційної політики на території СРСР важливу роль зіграв і той факт, що німцям, перед початком війни, так і не вдалося створити тут дієздатну “п'яту колону” за прикладом Західної або Південно-Східної Європи. Її частково повинні були замінити представники антикомуністичної еміграції.

У кінці 1941 - початку 1942 р. в Німеччині, з представників цієї еміграції, був створений ряд “національних комітетів” (Туркестанський, Північно-Кавказький, Азербайджанський, Грузинський, Вірменський, Кримськотатарський і т.п.), які, згодом, як “уряди”, повинні були переїхати на “звільнені німецькими військами території їх держав”.

Пізніше, в березні 1945 р., всі берлінські комітети були визнані “національними урядами” своїх держав. Це, однак, була чисто пропагандистський захід, оскільки до цього часу вони нікого, крім самих себе, не представляли.

У третьому параграфі - “Політичний і військовий статус мусульманських формувань в системі іноземних добровольчих формувань німецьких збройних сил” показано місце мусульманських формувань серед інших добровольчих частин, яке вони займали згідно з своїм військовим і політичним статусом. Головним критерієм, від якого залежав статус того або іншого іноземного добровольчого формування, була національна і “расова” приналежність його особистого складу.

Загалом, згідно з цими критеріями, серед іноземних добровольців можна виділити наступні категорії: добровольці з країн Західної Європи, добровольці з держав Східної і Південно-Східної Європи, “неєвропейські добровольці” (араби і індійці) і “східні” добровольці (з числа громадян СРСР).

Найбільш високий статус в німецьких збройних силах мали частини і з'єднання, набрані серед народів германської групи. Найбільш низький - частини і з'єднання, набрані серед представників слов'янських народів (за винятком хорватів).

Необхідно зазначити, що мусульманські формування не були виділені командуванням німецьких збройних сил в окрему категорію серед іноземних добровольців. Проте, вказані вище політичні передумови створення мусульманських формувань, вся логіка і історія взаємовідносин Німеччини з мусульманським світом, говорить про те, що в системі іноземних добровольчих формувань це була окрема категорія добровольців.

Однак мусульманські формування не були однорідні по своєму складу. Взявши за основу національну ознаку, час і місце їх створення, серед них можна виділити наступні категорії: формування з арабів і представників мусульманських народів Індії, формування з балканських мусульман і формування з мусульман - громадян СРСР.

По своєму статусу мусульманські формування стояли набагато вище багатьох інших іноземних добровольчих формувань. Він був тільки трохи нижче за статус, наприклад, німецьких, козачих і хорватських частин, але, зате, набагато вище, ніж у частин з слов'янських, східноєвропейських і деяких західноєвропейських народів. А до кінця війни статус мусульманських формувань настільки зріс, що практично нічим не відрізнявся від статусу власне німецьких солдат.

У третьому розділі - “Особливості організації і підготовки мусульманських формувань в німецьких збройних силах” розглядаються питання, пов'язані з системами організації і підготовки арабських, індійських, балканських і радянських мусульманських формувань.

У першому параграфі - “Араби і представники мусульманських народів Індії в німецьких збройних силах” аналізується система організації і підготовки мусульманських формувань з арабів і індійців. 23 травня 1941 р. Верховне командування вермахту (ОКВ) видало директиву №30 “Середній Схід”. Згідно з цією директивою, в кінці травня - початку червня 1941 р. в Південній Греції був створений Особливий штаб “Ф”.

У задачу штабу входила координація всіх німецьких зусиль на Близькому і Середньому Сході. Зокрема, на нього були покладені задачі по створенню і підготовці арабських добровольчих формувань. Ядром подібних формувань повинна була стати організована в липні 1941 р. “німецько-арабська учбова група”. Згодом, вона повинна була бути розгорнена в Корпус особливого призначення “Ф”.

На початку червня 1941 р., на основі “німецько-арабської учбової групи”, було створене невелике з'єднання особливого призначення №287.

У липні 1942 р. німецькі війська вийшли до передгір'їв Кавказу. У зв'язку з цим було прийняте рішення про прорив через Кавказький хребет в Іран і Ірак. При цьому з'єднання №287 мали використати як ударну силу. Тому, вже 20 серпня 1942 р. ОКВ ухвалило рішення приступити до розгортання з'єднання №287 в Корпус особливого призначення “Ф” і його перекидання на Кавказ.

Після остаточної організації корпусу, в його складі були підрозділи і частини всіх родів військ, що дозволяло йому діяти цілком самостійно. Тому, з 31 жовтня 1942 р. корпус “Ф” враховувався німецьким командуванням як армійський корпус - самостійне з'єднання (чисельність - 5,9 тис. чол.).

Потрібно сказати, що крім цього корпусу в складі німецьких збройних сил були створені ще декілька добровольчих формувань, укомплектованих арабами. Так, протягом 1941-1942 рр., у Франції і Північній Африці, були організовані: Легіон французьких добровольців, Німецько-арабський піхотний батальйон №845, Німецько-арабський учбовий дивізіон і так звана Африканська фаланга.

У квітні 1941 р. велика частина бійців 3-ї індійської моторизованої бригади, що входила до складу англійської армії, була захоплена в полон в ході боїв при Ель-Мекилі в Лівії. Після бесід з військовополоненими з'ясувалося, що багато хто з них готовий вступити в майбутні індійські формування вермахту. У результаті було набрано 6 тис. військовополонених-індійців, яких зібрали в таборі Франкенбург (Німеччина). Тут з них почалося формування Індійського легіону, який згодом повинен був стати ядром Індійської національної армії.

26 серпня 1942 р. підготовка легіону була закінчена. У той час його чисельність дорівнювала 2 тис. чоловік, з яких 2/3 були мусульманами, а 1/3 - індусами і сікхами. Легіон був організований як піхотна частина.

У другому параграфі - “Балканськи мусульмани в німецьких збройних силах” аналізується система організації і підготовки формувань з балканських мусульман. Перше добровольче формування, яке було частково укомплектоване балканськими мусульманами, було створене в липні 1941 р. Воно називалося Хорватський легіон і було сформовано з хорватських добровольців урядом НДХ. 1/3 цього легіону була укомплектована боснійськими мусульманами. До часу відправки на фронт, в жовтні 1941 р., його чисельність дорівнювала 3,9 тис. чоловік. Таким чином, ініціатива в створенні Хорватського легіону належала владі НДХ.

У лютому 1943 р. був відданий наказ про набір добровольців в нову дивізію військ СС. Її мали сформувати з боснійських мусульман. Але оскільки в основу набору був встановлений саме національно-релігійний принцип, це особливо стривожило керівництво НДХ.

У результаті, в таких умовах, до липня 1943 р. була сформована 13-а гірничо-єгерська дивізія військ СС “Хандшар”. Протягом всієї історії свого існування дивізія відчувала велику текучість особистого складу, тому її чисельність коливається від 26 тис. (липень 1943 р.) до 14,3 тис. чол. (вересень 1944 р.).

Дивізія “Хандшар” була організована як стандартна гірничо-єгерська дивізія німецької армії і тому складалася з двох гірничо-єгерських полків, одного гірського артилерійського полку і частин забезпечення і обслуговування.

17 червня 1944 р. Гітлер ухвалив формування ще однієї дивізії з боснійських мусульман. Подібно дивізії “Хандшар” вона також призначалася для дій проти партизан на території Балкан, і тому її мали організувати як гірничо-єгерське з'єднання. У результаті, до 8 вересня 1944 р. була сформована 23-я гірничо-єгерська дивізія військ СС “Кама”. Оскільки набір в цю дивізію ішов не так швидко, як в попередню, до кінця серпня 1944 р. її чисельність становила 3,8 тис. чолoвік.

Структура дивізії “Кама” була аналогічній структурі дивізії “Хандшар”.

Нарешті, в квітні 1944 р. був відданий наказ про формування ще однієї дивізії військ СС - на цей раз з албанських добровольців. Майбутню дивізію, як і попередні, збиралися використати тільки на Балканах. У результаті, в червні 1944 р. була сформована 21-а гірничо-єгерська дивізія військ СС “Скандербег”. Спочатку для служби в дивізії було набрано 6,5 тис. чол., однак через втрати в боях і дезертирство, до 1 жовтня 1944 р. в ній залишилося всього 1440 чоловік.

Структура дивізії “Скандербег” була аналогічній структурі двох попередніх.

У третьому параграфі - “Мусульмани - громадяни СРСР в німецьких збройних силах” аналізується система організації і підготовки формувань з числа радянських мусульман. Загалом, згідно з системою їх організації і підготовки, можна виділити наступні категорії “східних” мусульманських формувань.

Першою з них є польові батальйони, сформовані командуваннями східних легіонів в Польщі і в Україні. 30 грудня 1941 р. Верховне командування сухопутних сил приступило до формування на території Польщі декількох східних легіонів, особистий склад яких згодом повинен був бути використаний на Кавказі і в Середній Азії. Східні легіони являли собою одночасно і запасні частини, і центри по підготовці особистого складу для бойових частин. Усього, за період з січня по серпень 1943 р. було організовано 6 легіонів: Туркестанський, Азербайджанський, Грузинський, Вірменський, Північно-Кавказький і Волжсько-татарський. Особистий склад легіонів був дуже строкатим і об'єднував в своїх рядах представників народів Поволжья, Кавказу, Закавказья і Середньої Азії.

Усього ж до скасування штабу Командування східними легіонами в Польщі в жовтні 1943 р. тут було сформовано 53 польових батальйонів: 14 туркестанських, 8 азербайджанських, 7 північнокавказських, 8 грузинських, 9 вірменських і 7 волжсько-татарських, загальною чисельністю біля 53 тис. чоловік.

Взимку 1941-1942 рр. нові центри з учбовими таборами для східних легіонів були розгорнені на території Полтавської області. Тут було організовано 5 легіонів: такі ж як і в Польщі, але крім Волжсько-татарського.

Процес організації і підготовки східних легіонів в Україні проходив так само як і в Польщі. У результаті, до травня 1943 р. тут було сформовано 25 польових батальйонів: 12 туркестанських, 6 азербайджанських, 4 грузинських, 3 вірменських, а також 2 посилених північнокавказських півбатальона, загальною чисельністю більше 30 тис. чоловік.

Організацією і підготовкою “східних” добровольчих формувань займалася і військова розвідка вермахту - абвер. Зокрема, її другим відділом було сформоване З'єднання особливого призначення “Горець”. Його формування почалося восени 1941 р. Особистий склад з'єднання набирався в таборах військовополонених з представників народів Північного Кавказу і Закавказзя. На 7-8 червня 1942 р. його особистий склад нараховував біля 1200 чоловік.

Наступною категорією були кримськотатарські частини допоміжної поліції порядку. Їх створення проводилося в два етапи. На першому (жовтень 1941 - липень 1942 р.) були організовані 14 рот самоохорони, загальною чисельністю 1,6 тис. чоловік. Однак таку кількість добровольців німці визнали недостатньою, щоб підтримувати порядок у Криму. Тому, з липня 1942 р. почався другий етап, на якому всі роти самоохорони, з урахуванням нових добровольців, були зведені в 9 поліцейських батальйонів, загальною чисельністю приблизно 10 тис. чоловік.

Останньою категорією “східних” мусульманських формувань були частини і з'єднання військ СС. Так, 4 січня 1944 р. було прийнято рішення сформувати 1-й Східномусульманський полк СС. Згодом цей полк повинен був стати основою для створення в складі військ СС ще однієї дивізії “Новий Туркестан”. Її планували сформувати до кінця 1944 р. Однак, через відсутність потрібної кількості добровольців і озброєння, цього зробити не вдалося. Тому в грудні 1944 р., після двох реорганізацій, було вирішено сформувати Східнотюркське з'єднання СС. Внаслідок цієї реорганізації чисельність з'єднання становила 8500 чоловік.