Аналіз політичних та державно-правових ідей слов'янофільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

АНАЛІЗ ПОЛІТИЧНИХ ТА ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ІДЕЙ СЛОВ'ЯНОФІЛЬСТВА

В.О. Глушков

Комплекс різних думок щодо шляху розвитку України історично розташовувався між її віднесенням до Росії на Схід, з його азіатським способом виробництва, традиціоналізмом і тотальною державою або на Захід - з його ринковим способом господарювання, раціоналізмом, розвитком науки, відкритим суспільством і рухом у напрямі дотримання прав людини. Втілення в життя цих моделей розвитку в умовах Росії призводило до суперечливого синтезу. Наприклад, за часів Петра Великого Російська імперія зробила найсуттєвіший за свою історію крок до європейської системи, а центром тяжіння такого напрямку завжди була Малоросія. Проте, при цьому в країні посилилися й елементи східного типу цивілізації. Відбулося подальше одержавлення суспільного життя, державний апарат і бюрократія підім'яли під себе всі соціальні групи, перекривши шляхи для формування зачатків громадянського суспільства західного зразка. В економіці державний сектор став превалюючим і в той же час головною перешкодою для формування ринкових відносин у промисловості. Знаходження Малоросії в складі Польсько-литовської держави поставило її на грань політичної, соціально- економічної та демографічної катастрофи, що призвело до ряду повстань, визвольної війни і приєднання до Московської держави. Перебування України у складі Російської держави призвів до її розвитку, але ж з теми ж проблемами, що притаманні теллурократичній державі.

Неухильне зростання російської держави, її географічне розширення, зростання політичного значення, геополітичні проблеми, що стояли перед нею, вимагали відповідного ідеологічного забезпечення, що базувалося на різних політичних переконаннях, серед яких геополітичні чинники посідали одне з провідних місць. Саме соборна об'єднувальна політика Московської держави обумовила підйом значення геополітичних чинників, а також необхідність її ідеологічного забезпечення розвитку євразійського великого геополітичного простору.

Однією з політичних течій, що обґрунтовують особливості розвитку російської держави і суспільства в ХІХ століття, є панславізм, що базується на ідеї єдності слов'янських народів. Панславізм - політичний напрям у слов'янських країнах, в основі якого закладено ідею єдності всіх слов'янських народів на основі створення їх союзу для вирішення спільнослов'янських проблем на міжнародному рівні. Слов'янофільство є значною суспільно-політичною течію в руському житті кінця дев'ятнадцятого століття, яке отримало новий стимул для розвитку наприкінці двадцятого і початку двадцять першого століття, ідейним наслідком перших основоположників слов'янофільства. У літературі немає єдиного підходу до оцінки цього руху як в цілому, так щодо його змісту, а також окремих напрямів. Особливої уваги заслуговує аналіз суспільно-політичних та державно-правових думок слов'янофілів, які є базисними в у вивченні соціально-політичної природи їх вчення.

Це вчення в своєму розвитку пройшло декілька етапів - від зльоту до його повного забуття і потім повторного неодноразового відродження. Слов'янофільство - цілісний світогляд, який виник в умовах розпаду кріпосної системи і в основі якого лежала незадоволеність соціально-політичною дійсністю Миколаївської Росії. У слов'янофільському русі умовно можна виділити три основні етапи. Перший етап пов'язаний з утворенням російської держави, зародженням панслов'янської ідеології і охоплює період від XV ст. до поч. ХІХ ст. Другий етап - від початку ХІХ ст. до поч. ХХ ст. - період відродження панслов'янської ідеології (до зародження євразійства і створення держави, заснованої на ідеологічній класовій основі). Третій етап - це період повторного відродження панслов'янської ідеології з кінця ХХ ст. (від розвалу Радянського Союзу по сьогоднішній день в умовах перемоги атлантизму у формі мондіалізму). Ці періоди нами виділені умовно, бо в кожному з них закладені етапи як підйому, так і згасання панслов'янської ідеології.

Перший етап у літературі пов'язується з фактом одержання Великим московським князем Іваном ІІІ згоди від Папи римського Павла ІІ на одруження з дочкою брата візантійського імператора Костянтина Хоми Палеолога, який в свою чергу розраховував, що такий міжнародний юридичний факт сприятиме приєднанню Москви до Флорентійської унії. Проте шлюб відіграв свою особливу історично значущу політико-правову роль в піднесенні монархічної влади в Москві. Завдяки йому Великий князь фактично став наступником візантійського імператора, главою православного світу, був узаконений титул царя всієї Русі. Змінилася державна символіка руської держави - з'явився двоглавий орел, що був до цього візантійським гербом, якій уособлював єдність духовного та світського життя. Соборна політика Московської держави сприяла перетворення Москви на спадкоємця Константинополя (Другого Риму). Москва була проголошена Третім Римом - останнім і вічним царством всього православного світу. Теоретичне обґрунтовування панправославного месіанства належить ігумену Єлеазарові монастиря Пскова Фі- лофею, якому належить твердження, що "два Рими впали, третій стоїть, а четвертому не бувати". Фі- лофей писав, що раніше існувало два світові християнські центри: спочатку Стародавній Рим, який занепав, зважаючи на відхід від "істинного християнства", потім - Візантія. Але візантійські правителі, бажаючи спасти свою державу від завоювання османською імперією, теж зрадили християнству, пішовши в 1439 р. на унію з католицькою церквою. Наслідком цього, за Філофеєм, було падіння Візантії, завойованої турками. Москва ж, яка не визнала Флорентійської унії, стала світовим християнським центром, політичне панування Москви є результатом її релігійної непохитності. В посланні псковському дяку Мисюрю Мунехину Філофей писав, що "Вся христианския государства приидоша в конец и снидошася во едино царство нашого государя, по пророческим книгам, то есть росеское царство: два убо Рима падроша, а третий стоит, а четвертому небіти. Христианские царства потопишася от неве- рніх, токмо нашего государя цірство благодатью Христовой стоит" [1].

У посланнях Філофея можна виділити два основні напрями. Перше - пов'язане з геополітичним чинником і полягає в обґрунтуванні панправославного значення Російської держави. Другий напрям - духовний - пропагує ідею богообраності Русі, негативного відношення до всього іноземного, релігійної нетерпимості, непорушності існуючих порядків. Значення цього періоду полягає в тому, що в результаті об'єднаної політики під егідою Русі сформувався великий євразійський геополітичний простір, якій об'єднав слов'янські та тюркські народи під імперським началом Росії, при превалюванні православної релігії і єдиної ідеології. Це було створення держави, яка в цілому відповідала ідеї та ознакам ідеократичності.

Другий період (в який слов'янофільство отримало найбільший розвиток і положенням якого присвячена ця робота) зазвичай, пов'язують з початком звільнення в XIX ст. православних народів (сербів, болгарів, греків, румунів) від Османської імперії.

Реакцією на цей рух в Росії було поширення месіанської панправославної ідеї, безпосередньо пов'язаної із зовнішньою політикою Росії, спрямованої на підтримку і звільнення православних народів на Балканах та характеризується як найбільшим розквітом ідеологічного обґрунтування панслов'янської ідеології.

Фактично цей період почався в сорокових роках ХІХ ст. Мотивом його виникнення виявилася Велика Французька революція і Вітчизняна війна 1812 р., які сприяли оформленню двох протилежних напрямів в російській політичній думці, тісно і безпосередньо пов'язаних з геополітичними інтересами Росії - західництва і слов'янофільства. Основним питанням, що розділяло і західників і у слов'янофілів, була проблема російської ідентичності і шляхів подальшого розвитку країни.

Групу західників переважно представляли петербуржці, серед яких можна, зокрема, виділити таких представників, як О.І. Герцен, К.Д. Кавелін, Н.В. Станкевіч, Н.П. Огарьов, П.В. Анєнков, В.Г. Бєлінський, І.С. Тургенєв, П.Я. Чаадаєв, а також кияни, зокрема, М.П. Драгоманов, М.І. Костомаров, Т.Г. Шевченко, П.О. Кулиш, Н.І. Гулак, В.М. Белозерський, А.В. Маркович, Д.П. Пильчиков, Н.И.Савич.

Основні положення ідеології західників зводилися до наступного:

• розвиток Росії повинен відбуватися в руслі загальнолюдської цивілізації, на чолі якої знаходиться Західна Європа, яка запроваджувала якнайповніше у своєму русі ідеї прогресу і свободи людини;

• російська історія, на відміну від історії Західної Європи, - це історія постійного подолання відсталості (такий підхід фактично був започаткований ще Петром І, який розглядав Росію як представника загальнолюдського цивілізаційно- го процесу, європейську державу);

• Росії необхідно позбавитися, зокрема, азіатчини, у тому числі й від первісності;

• приділення незначної уваги релігійним питанням.

Другий напрямок - слов'янофіли. Це патріотичний рух, представниками якого були в основному москвичі, серед яких, зокрема, виділялися, -

О.С. Хомяков, брати Кірєєвські, брати Аксакови, Ю.Ф. Самарін. На відміну від західників, слов'янофіли наполягали:

• на відсутності єдиного загальнолюдського розвитку і вважали, що кожний народ - самобутній сам по собі. Тому вони негативно ставилися до перетворень Петра І, що завдали, на їх думку, суттєвої шкоди російській самобутності;

• російський шлях є особливим шляхом розвитку, який визначається колективістським началом, громадським характером, артільністю ремісників, а також православ'ям;

• неприйняття Європи стало основою об'єднання, яке згодом перетворилося в націоналізм. Великий філософ В.С. Соловйов помітив це перетворення патріотизму слов'янофілів в мракобісся і безідейний націоналізм, небезпечні для розвитку російського суспільства, внаслідок чого відійшов від слов'янофільства [2] ;

• на думку слов'янофілів, Росія покликана оздоровити Західну Європу духом православ'я і російських суспільних ідеалів, а також допомогти Європі у вирішенні її внутрішніх і зовнішніх політичних проблем відповідно до християнських принципів;

• слов'янофіли вважали, що життя в Росії будується по "правді внутрішній", тоді як у європейців - "по правді зовнішній", тобто по нормах писаного права.

Ставлення до Заходу не у всіх слов'янофілів було однаковими і за часом, і за змістом. Якщо К. Аксаков однаковою мірою ненавидів Захід і любив Росію, бачив тільки темні сторони західної цивілізації: насильство, ворожість, помилкову віру (католицизм і протестантизм), схильність до театральних ефектів, "слабкість" [3], то І.В. Кірєєвський [4] і

А.С.Хом'яков [5] указували на вади західної цивілізації, визнаючи в той же час її позитивні сторони. Тому вважали за доцільне синтезувати найцінніші елементи західного і російського духу.

Якщо в сорокові роки слов'янофільство не особливо відрізнялося від західництва за основними ідеологічними положеннями, то після реформи воно відійшло від ряду своїх до цього принципових поглядів, розглядаючи західноєвропейський шлях як негативний, а середньовічний період розвитку Російської держави - як ідеальний. Зрештою, відмова від прогресивних перетворень в російському суспільстві призвела в подальшому слов'янофілів або в табір націоналізму або до розчинення їх в середовищі лібералів.

Дискусії щодо визначення місця Росії неодноразово загострювалися впродовж її історії - спочатку в післяреформенний період між народниками і марксистами, зміновіхівцями і євразійцями в кінці

ХХ ст. між західниками і антизахідниками. Фактично цей процес не припиняється і до цього дня, в цілому зводячись до двох категорій - західників і антизахідників. Сьогодні - це суперечка між монді- алістами та антимондіалістами (тобто тими ж західниками і антизахідниками), яка зводиться в цілому до тих же питань, які розрізняли між собою два підходи до розвитку Росії, повторюючи в тій або іншій формі вже висловлене в колишніх теоретичних положеннях.

Аналіз переконань слов'янофілів показує, що їх базовою відправною точкою був патріархальний устрій при недостатньому приділенні уваги соціальним і економічним питанням розвитку Росії, захоплення відірваними від життя ідеями. У той же час на відміну від них, західники недостатньо уваги надавали національно-державним особливостями народів Росії. Об'єднуючим обидві сторони моментом було негативне ставлення до кріпацтва, російської поліцейської і бюрократичної держави. Про суперечку західників і слов'янофілів О.І. Герцен говорив, що вони були супротивниками, але дуже дивними, через те, що це була одна любов, але не однакова, як Янус або двоглавий орел, вони дивилися в різні боки, тоді як серце билося одне [6].

Обидві сторони того періоду - західники і анти- західники - мали серйозного супротивника у вигляді так званих державників, які в своїй політичній діяльності перш за все враховували геополітичні інтереси Росії. Серед таких політичних діячів того часу особливе місце займає діяльність російського дипломата О.М. Горчакова, який був за своїми поглядами прихильником органічного взаємозв'язку між Росією і Європою, російською і європейськими культурами, а також - встановлення добросусідських відносин між Росією і Туреччиною, надаючи перевагу відносинам з Туреччиною над відносинами із балканськими слов'янами [7].

Слов'янофільство як світогляд відрізняється за своїм змістом від євразійства, представники якого мали іншу відправну теоретичну точку зору, самостійну наукову доктрину. Якщо слов'янофіли бачили головне джерело розвитку Росії в самобутніх якостях російського народу, то євразійці - в особливостях її "місця розвитку", тобто, підкреслюючи тим самим самобутність першооснови, Росія розглядалася ними як євразійська, а не суто слов'янська країна, в якій існує синтез слов'янських і тюркських народів, як самостійний євразійський суперетнос (8).

Особливим напрямом в західництві були теоретичні погляди філософа першої половини ХХ сторіччя Г.П. Федотова, який вважав, що специфічність розвитку Росії обумовлюється двома чинниками. Перший, - як наслідок загибелі Київської Русі. Другим чинником, що визначив специфічність його поглядів, був той, що, будучи по суті європеї- стом, він був прихильником еллінізму, грецької традиції, а не латинства [9].

Виникнення руху панславізму пов'язується, як правило, з визвольною боротьбою в кінці XVIII - поч. XIX в. південних слов'ян Чехії, Хорватії, Сербії і Чорногорії, що були поневоленими Туреччиною і Австро-Угорщиною. Серед ідеологів панславізму були такі представники, як відомий діяч чеського національного руху і учений Павло Шафарик (17951861), один із засновників слов'янознавства чех Йозеф Добровський (1753-1829), що був супротивником габсбурзької політики германізації слов'ян.

Особливим своєрідним напрямом панславізму був "ілліризм", основи якого були закладені такими хорватськими політичними діячами, як поет Люде- віт Гай (1809-1872), історик Іван Кукулевич- Сакцинський (1816-1889). Вони обґрунтовували доцільність створення Великої Іллірії, яка б включала до свого складу перш за все південнослов'янські території. Її населення, із їхньої точки зору, походить від стародавніх іллірійців, жителів Іллірії, що історично є єдиним слов'янським народом. В політичній площині вони виступали за автономію Хорватії. У зв'язку з перемогою контрреволюції в 1849 р. в Габсбурзькій імперії іллірійство як самостійний напрям в політиці припинило існування [10]. слов'янофільство політичний суспільство

У цьому плані також викликає інтерес напрям в геополітиці, розроблений українським вченим С. Шєлухіним (1864-1938). Основні політичні ідеї С. Шєлухіна базуються на теорії кельтського походження Русі, чому присвячена його основна робота "Звідки відбувається Русь" (Прага, 1929). Він вважав український народ самостійним етнічним утворенням, що бере початок від кельтів-русинів, які проживали на території сучасної Франції. На його думку, українці - це слов'янський народ, який асимілювався з греками і кельтами. У зв'язку з цим вони мають право на самостійний, окремий від інших східнослов'янських народів розвиток. С. Шє- лухін виступав проти норманської теорії, вважаючи, що вона в цілому негативно вплинула на розвиток українського народу. Його значним науковим внеском була розробка майбутнього державного ладу самостійної України. Основний лейтмотив робіт С. Шєлухіна торкався охорони прав української нації, української мови, що має статус державної, права української нації на самовизначення. Всі ці ідеї ґрунтувалися на базі теорій ліберального змісту - теорії природного права, західноєвропейської федералістської теорії правової держави. С. Шєлухін в широкому плані розглядав питання створення гео- політичного простору України, вважаючи, що вона повинна ввійти до складу Чорноморсько-Адріа- тичної федерації, яка має представляти союз споріднених між собою народів, дуже близьких за расовими, психологічними і духовними ознаками [11].

У другій пол. XIX - першій пол. XX ст. у Галичині, Буковині та Закарпатті, що знаходилися того часу у складі Габсбурзької імперії, виник своєрідний, прогресивний, пануючий в духовному і суспільно- політичному житті напрям, орієнтований на російську імперську державність і концепцію слов'янофільства, що одержало назву москвофільства. Москвофільство було породжене складними умовами українського національного життя в Австро-Угорщині й стало результатом революції 1848-1849 рр. У ньому поєдналися опір насильницькому споляченню, втрата ілюзій і надій на австрійський уряд, який підтримував курс на придушення українства в Галичині силами польської шляхти, а також аристократизм, який втратив віру в можливості власної і плебейської нації та шукає опори в етнічно спорідненій державі, яка має уряд, станову ієрархію, дворянство і відчуття справжньої національної єдності з сусіднім народом, спільність церковної історії. Представники цього напряму (І. Глушалевич, Б. Дідицький, А. Добрянський, Д. Зубрицький,

І. Наумович, В. Площанський) розділяли погляди російських слов'янофілів О.С. Хом'якова, братів Аксакових, М.П. Погодіна. Ідеологічними основами москвофільства були ідеї про етнічну тотожність росіян, малоросів і галицьких русинів, об'єднання всіх слов'ян світу під верховенством російського самодержавства, як такого, що оптимально відповідає потребам державного монархічного порядку для слов'янських народів. Тому в політичній площині цей рух виступав за приєднання цього краю до Російської імперії, а в культурному відношенні - орієнтацію на російську культуру, літературу слов'янофільських авторів, за введення у творче користування єдиної мови - "язицтва", яка би складалася з суміші російських, українських, польських і інших старослов'янських мовних елементів. Фактично москвофільська писемність виявилася за межами як російської, так і української літератури.

У результаті розвитку україноцентричних тенденцій галицьке українство розкололося на москвофільство і народництво, почалося суперництво між цими двома течіями. В другій половині XIX століття розширилася видавнича діяльність, зокрема, періодика москвофільства: "Слово" (1861-1887), "Наука" (1874-1900), "Галичанин" (1893-1914), "Російська порада" (1871-1893). Москвофіли мали свої організації і товариства: "Народний дім", "Ставропігійській інститут у Львові", "Галицько-російська матиця", "Суспільство ім. Крачковського".

Різкої протидії в суспільстві москвофільство на перших порах не зустрічало, граючи на народних ідеалах соборності України, основна частина якої знаходилася у складі Росії. Але з часом, в міру виявлення спрямованості москвофільства на обрусіння Західної України, противаги політичній і культурній самостійності українського народу, посилилося його негативне сприйняття. Проти москвофільства виступили М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик. До кінця XIX століття москвофільство силами панукраїнства сприймалося як чуже, вороже явище. І. Франко оцінював москвофільство як "напрям, що має на меті убити живий дух і живий національний рух серед нашого народу" [12].

У 1881 р. відбувся відкритий москвофільський судовий процес в Галичині, на якому представники москвофільства обвинувачувалися в державній зраді, відносинах з царським урядом на шкоду Австро-Угорщині, але були виправдані. Москвофіли засудили революцію 1905-1907 рр. у Росії як спрямовану проти самодержавства. Наступний період в історії москвофільства характеризувався його блокуванням з російськими монархічними партіями, зокрема, кадетами. Різко вороже зустріли москвофіли Жовтневу революцію 1917 р. як руйнуючу єдину і неподільну Російську імперію, активно підтримували білогвардійський рух.

У польський період москвофільство зазнало розколу. Частина його прихильників, переконавшись в безплідності боротьби проти власного народу, прилучилася до українського суспільства "Сільроб", що мало соціалістичну орієнтацію і потрапило в 1926 р. під вплив КПЗУ. Москвофільство вичерпало себе з входженням Західної України до складу СРСР (УРСР), оскільки в системі радянського егалітаризму провідні ідеали цього руху набули характеру державної політики [13].

Наймогутнішим в слов'янофільстві є русофільський напрям, у зв'язку з тим, що Велика Росія, будучи сама незалежною державою, виявлялася значним об'єднувальним чинником в історії всіх слов'янських народів. Така ідея висловлена в роботах сербського просвітителя Вука Караджича (1787-1864) і чорногорського правителя і просвітителя Петра Негоша (1813-1851), які пов'язували можливість вирішення проблеми об'єднання слов'янських народів з Російською імперією.

Найбільшою мірою слов'янофільство як самостійний напрям в політологічній думці одержало розвиток у Росії. Проте, в тогочасній і сучасній літературі єдиних поглядів на його зміст не простежується. Соціально-політичні погляди слов'янофілів одночасно містили критику самодержавнобюрократичного ладу, визнання необхідності широкої свободи слова, вимогу скликання Земського собору і можливості відкритого виразу так званої громадської думки, а також всесвітній захист монархії, боротьбу проти будь-якого формального обмеження повноти влади царя, відверту ворожість відносно соціально-політичної дійсності Західної Європи, перш за все, до революції. Слов'янофільство було єдиним в основних своїх положеннях напрямом російської суспільної думки, але аморфним за змістом у зв'язку з наявністю в ньому різних суспільно-політичних думок. Соціально- політичні погляди слов'янофілів були найбільш мінливою стороною їх вчення, вони постійно розвивалися, уточнювалися, але так і не склалися дотепер в закінчену систему. У слов'янофільському вченні спостерігався зв'язок конкретних політичних побажань із загальними історико-філософськими поглядами, обумовленими історичним досвідом і менталітетом російського народу. Його протиріччя обумовлювалися глибокими соціально- економічними і політичними суперечностями російської дійсності, чуйністю до змін політичної ситуації і суспільних настроїв. Витоки соціальної гармонії, з їх точки зору, знаходилися у відносинах допетрів- ської Русі, що будувались на патріархальності селянства. Така гармонія могла сприяти підкоренню селянських інтересів поміщицьким. Таким чином, слов'янофільство представляло собою різновид буржуазно-поміщицького лібералізму, представницьким органом якого міг би бути Земський собор.

Так, зокрема, К.Д. Кавелін в 1878 р. висловив погляд, що слов'янофільство було виключно науковою, історичною, філософською і теософською доктриною, що не мала політичного характеру

Аналогічну точку зору неодноразово висловлювали самі слов'янофіли, підкреслюючи, що вони "вище за політику", а їх напрям носить "суспільний" характер. Протилежну точку зору з цього питання виказував Н.Я. Данилевський (1822-1885), який в своїй роботі "Росія і Європа" писав, що всеслов'янський союз є єдиною твердою основою, на якій може зрости слов'янська культура, що Росія не може вважатися складовою частиною Європи ні за походженням, ні по усиновленню і що їй належать тільки дві можливості: або разом з іншими слов'янами утворити особливу самостійну культурну одиницю, або позбутися всякого культурно- історичного значення - бути нічим [15].

У той же час філософ і публіцист К Н. Леонтьєв у своїй роботі "Панславізм і греки" (1873) займав щодо цих питань іншу позицію, вважаючи, що утворення однієї суцільної і всеслов'янської держави було б початком падіння царства російського. Злиття слов'ян в одну державу було б передумовою розподілу Росії, яка не була і ніколи не буде суто слов'янською державою. Суто слов'янський зміст дуже бідний для її всесвітнього духу [16]. В іншій роботі "Візантизм і Слов'янство" він, підсумовуючи події 1863 р., висловів справедливе аксіоматичне положення, що польські повстання остаточно знищили ідею панславізму [17]. Крім того, поразка в Кримській війні Росії свідчила про необхідність проведення політичної і економічної реформ усередині держави, тоді як деякі слов'янофіли бачили вихід з положення, що створилося, в реалізації ідеї панславізму - створенні Всеслов'янського Союзу.

Теоретично у геополітичному напрямі слов'янофільський напрям русофільського спрямування був фактично сформульований у роботі славіста

В.І. Ламанського "Три світи Азійсько-європейського материка" (1916), який побудував свої переконання на протилежностях спільнослов'янської і німецької самосвідомості. Виходячи з ідеї фізико- географічної єдності Європи і Азії, він виділяв "Три світи" Європейсько-азіатського материка:

• власне Європа (сучасний романо-гер- манський світ, "найрозвиненійша і найосвіче- ніша частина людства");

• Середній світ, що включає Російську імперію, а також, згідно з його переконанням панславіста, слов'янські землі Центральної Європи;

• власне Азія - світ здебільшого згасання і безповоротного минулого, світ старенного старецтва (18).

Слов'янофіли в основному виступали проти федерального устрою імперської Росії. Так, В.П. Се- менов-Тян-Шанський вважав неможливим федеративний устрій імператорської Росії, який був би для неї безумовною загибеллю в розумінні міцного володіння, в зв'язку з тим, що демократичні держави передбачають, як правило, федерацію як форму державного адміністративно-територіального розподіл. Тому слов'янофільство розглядалося як система монархічних поглядів і лише необмежена монархія була благом для Росії, інші форми державного буржуазного політичного устрою, властиві Західній Європі, розглядалися як ворожі Росії [19].

В історичній літературі тлумачення змісту суспільно-політичних поглядів слов'янофілів неоднозначне, суперечливе, і торкається значного кола питань загальної підсумкової оцінки цієї політичної доктрини. В основі різноманітності підходів знаходилась спроба застосування до слов'янофільства такі категорії, як "лібералізм", "консерватизм", "радикалізм", "реакційність", які розглядалися слов'янофілами як складова частина західноєвропейської політичної думки. Деякі автори протиставляли політичні погляди слов'янофілів і російських лібералів (наприклад, П. Линицький у роботі "Слов'янофільство і лібералізм" (1882) [20]. М.Д. Чадов слов'янофільство змішував зі "слов'янофільством- націоналізмом", вважаючи слов'янофілами дворян- реакціонерів початку XX ст., чиї політичні погляди критикував з ліберальних позицій, розглядаючи їх як супротивників ідеї народного представництва [21].

С.Н. Трубецкой підкреслював подвійність, суперечність слов'янофільських ідей, бачив в мріяннях слов'янофілів "деяку подвійність", "несвідомий еклектизм", суперечність "між універсалізмом і націоналізмом, між прогресивною, гуманітарно-ліберальною тенденцією нової всеслов'янської культури і консервативним старовірством московської Русі" [22].

А.І. Кошелев у своїй брошурі "Де ми? Куди і як йти?" слов'янофілів зараховував до "російського ліберального напряму" [23]. Проти такого ототожнення виступав І.С. Аксаков, який взагалі не сприймав доцільність розподілу політиків на лібералів і консерваторів і вважав його як чистісіньке західництво, в якому немає російського "ліберального" напряму, може бути тільки істинний і помилковий, здоровий і шкідливий напрям, напрям російський і антиросійський. Себе І.С. Аксаков відносив до істинних лібералів, інших - до псевдолібералів [24].

А. Д. Градовський в своїй роботі "Старе і нове слов'янофільство" (1878) виступив проти традиційного розподілу політиків на західників і слов'янофілів, консерваторів і лібералів, нігілістів і церковників, соціалістів і економістів, вважаючи, що є тільки дві категорії - люди чесні і шахраї, причому до них увійдуть однаково люди всіх теоретичних відтінків, і категорія шахраїв буде набагато численніше за партію чесних людей, і кожна з них зійдеться на загальній справі. Погляди слов'янофілів він відносив до "політичної астрології", заперечуючи проти існуючої думки, що слов'янофіли заперечують "західні форми, він висловів точку зору, що вони йдуть набагато далі і заперечують необхідність форм взагалі. Їх політичне вчення є теорією юридично безформної держави, держави "до душі", держави, побудованої лише на етичних началах [25].

Деякі учені взагалі підкреслювали тільки "етичний", аполітичний характер слов'янофільського навчання, звертали увагу не на реалістичність, своєрідний утопізм політичних представлень слов'янофілів (А.А. Головачов) [26]. К.Н. Леонтьєв розглядав московських слов'янофілів як "дуже ліберальних", і вважав, що на них лежав відбиток ненависного йому "егалітаризму" [27].

Характерною рисою слов'янофільського вчення є, з одного боку, несприйняття "парламентаризму", а, з іншого, поєднання самодержавства з представницькими установами, що дало можливість розглядати його як монархічне, самодержавного спрямування. Слов'янофіли виступали проти створення конституції, аргументуючи свою позицію доцільністю існування "надзвичайно оригінального союзу земських, надзвичайно демократичних республік на чолі із самодержавним государем у принципі, але позбавленим майже всяких органів для виконання його царської волі". Так, І.С. Аксаков висунув ідею "російського політичного ідеалу", де займав консервативно-націоналістичні погляди, був проти революційного руху і вважав доцільним створення специфічної державності, яка б поєднувала "самоврядну містечкову землю з самодержавним царем на чолі", що розглядалося ним значно ширше за будь-яку західну республіканську формулу, де є політична свобода, тобто парламентський режим в столицях, а самоврядування - ніде, і соціальне майже рабство внизу [28]. Розвиваючи цю ідею, К.С. Аксаков в своєї записці "Про внутрішнє становище Росії" виснув теорію "недержавності" російського народу, що містить як принцип захисту самодержавної монархії, так і неприйняття конституційного ладу [29], яку історик В.С. Соловйов назвав "історичною фантазією" і розглядав її як "головну тезу старого слов'янофільства" [2].

Порівняння ранньої політичної програми слов'янофілів з подібною програмою ранніх російських лі- бералів-західників свідчить про їх схожість. Так, зокрема, П.Б. Струве, який змішував слов'янофільство і "слов'янофільство - націоналізм, відзначав, що

І.С. Аксаков сповідав і проповідував ідею природного (абсолютного) права, або невід'ємних прав особи, тобто саме ту ідею, яка історично і логічно складає зерно лібералізму, його справжню сутність [30].

Головним висновком слов'янофільської істори- ко-філософської концепції, що була обумовлена необхідністю соціально-політичних змін в країні, було створення соціальної і політичної гармонії, можливість досягнення якої в Росії пояснювало значення їх суспільної діяльності і підпорядковувало собі практичну політичну програму, що допомагає пояснити ворожість слов'янофілів соціально- політичним інститутам Західної Європи.

Політичну доктрину слов'янофільства при всій її глибокій своєрідності можна правильно зрозуміти тільки в руслі традицій російського лібералізму. В основних принципових питаннях (ставлення до кріпацтва, шлях реформування, вирішення соціально-політичних проблем, ворожість революції) слов'янофіли схожі із західниками. Такий підхід дав підставу С.Н. Трубецькому порівнювати слов'янофільство з "дволиким Янусом" [23].

Оцінка суспільно-політичних поглядів слов'янофілів у літературі відрізняється суперечністю. Так, зокрема, існує точка зору, що в основі слов'янофільських ідей знаходяться анархістські ідеї, причому слов'янофіли були своєрідними анархістами, анархістський мотив у них дуже сильний, або їх відносили до анархістів специфічного типу (Н. Ряза- новський) [31]. Цей погляд висловлювали

Н.Л. Бродський, Н.А. Бердяєв, а також деякі сучасні дослідники слов'янофільського напряму, вважаючи, що ідея царя у слов'янофілів - не державна і навіть анти державницька [32; 33]. Таке трактування щодо слов'янофільської ідеї не можна визнати правильним, бо без держави ця теорія втрачає будь-яке значення, саме наявність державності складає основу слов'янофільських соціально-теоретичних позицій.

Інша група вчених, враховуючи негативне відношення слов'янофілів до кріпацтва, відносила слов'янофільство до ліберальної течії в політиці (Н.Н. Страхов, О.Ф.Міллер, А.В.Васильєв), підкреслюючи неполітичний, із їхньої точки зору, характер слов'янофільського навчання [34; 35; 36]. Соціальна ідеологія слов'янофільства розглядалась ними як це суміш консерватизму з лібералізмом і демократизмом. Так, зокрема, О.С. Хом'яков, на його думку, був по суті лібералом і демократом з народницьким і антидержавницьким забарвленням [5].

Історик журналістики А.Г. Дементьєв вважав, що слов'янофільське політичне навчання є проявом звичайного лібералізму, було вороже переконанням революційної демократії і було близько до переконань консерваторів і реакціонерів [37].

П.А. Флоренський наголошував на непослідовності православного погляду деяких слов'янофілів, зокрема, О.С. Хом'якова на російську монархію у зв'язку з тим, що для слов'янофілів ідея канонічності царської влади була чужою. Це свідчить не про його "не православ'я", а про помилковість спроби виводити конкретні переконання слов'янофілів з "релігійної свідомості", як "священний центр" слов'янофільства. Подвійне відношення Хом'якова полягало в поєднанні двох вкрай протилежних точок зору на слов'янофільство, з одного боку, як вірні слуги самодержавства, як основа російської держави, а з іншою, творці самої народної і тому самої небезпечної форми егалітарності [38]. Н.А. Бердя- єв ще в 1912 р. писав, що самодержавство слов'янофільське нічого загального не має з самодержавством історичним [33].

Виникнення слов'янофільського гуртка в Москві було значною подією російського суспільного життя. В складних умовах миколаївського царювання слов'янофіли були хранителями ліберальної традиції російського суспільного руху, а слов'янофільський гурток відігрівав роль суспільно-політичної опозиції уряду, її наявність свідчила про ліберальні настрої в середовищі дворянства, про наявність якої свідчила діяльність І.В. Кірєєвського, О.С. Хом'якова, П.В. Кірєєвського, їх послідовників А.І. Ко- шельова, Н.М. Язикова, Д. А. Валуєва, К.С. Аксакова, Ю.Ф. Самаріна, А.Н. Попова, В.А. Панова, Ф.В. Чижо- ва, І.С. Аксакова, В.А. Єлагіна та інших.

З моменту виникнення слов'янофільський гурток викликав певну підозру влади у зв'язку з проявом незалежної суспільної думки, твердо і що послідовно дотримуються думки, що слов'янофіли є політичною опозицією, здатною до відкритих антиурядових дій, а слов'янофільський гурток є політичною партією. Зокрема, в 1847 р. був заарештований Ф.В. Чижов за підозрою у змові на користь австрійських слов'ян, в зв'язках з "Кирило- Мефодіївськім братством" і в політичному лібералізмі. Згодом він був виправданий у зв'язку з лояльністю до влади, православ'я, народності, патріотичності і помилкою щодо з'єднання всіх слов'ян в одну монархію під скіпетром Росії. Короткочасні арешти Ю.Ф. Самарина і І.С. Аксакова також свідчили про те, що влада сприймала слов'янофільський гурток як опозиційний. У той же час у довідці ІІІ відділення по справі "Чижова" "З історії розвитку ідей слов'янізму на Заході і розповсюдження їх в Росії" підкреслювалось, що слов'янофільство може прийняти і злочинний напрямок" [39].

Кирило-Мефодіївське братство виникло в Київському університеті ім. Св. Володимира в 18461847 роки під керівництвом професора цього закладу М.І. Костомарова. Ця спільнота була перш за все масонською організацією україноцентричного типу. В літературі окремими авторами (С.А. Єф- ремов) дане товариство, і не без підстав, розглядалося як масонська організація нового типу, що переслідувала нові політичні цілі та ідеали, відійшовши від старих масонських лож, діяльність яких більшою мірою ґрунтувалася на туманних абстракціях і містиці [40]. Ще до остаточного оформлення Кирило-Мефодіївське братство було закрите поліцією як революційна організація декабристського напряму. Слід зазначити, що в товаристві була відсутня ідея насильного повалення існуючого ладу. Основною його заслугою було вироблення моделі майбутнього устрою всіх слов'янських країн, Воно представлялося як копія таких староруських республік, як Новгородська і Псковська. М.І. Костомаров як один з ідейних натхненників і організаторів цього братства писав, що слов'янські народи повстануть від дрімоти своєї, об'єднаються, зберуться з усіх кінців земель своїх до Києва, столиці слов'янського племені, і представники всіх племен, воскреслих із справжнього приниження, звільняться від чужих ланцюгів, засядуть на горах (Київських) і загримить вічовий дзвін біля Святої Софії, суд, правда і рівність запанують. Ось доля нашого племені, його майбутня історія, пов'язана тісно з Києвом [41]. Реалізація розробленої політичної програми була неможлива в рамках існуючого в Російській імперії державного ладу.

У документах братства чітко простежувалася певна паралель між польською масонською ложею "Об'єднаними слов'янами", в якій ясно і чітко переважала перш за все польська ідея. В книзі М.І. Костомарова "Книги буття українського народу" прямо указується на наявність сліду польського впливу у вигляді роботи Міцкевича "Книги польського народу і польської пілігримки". При цьому можна наголосити і на такому факті, що під час написання своєї роботи Костомаров досить часто зустрічався з поляком Зеновичем. Саме Зенович був ревним прихильником всеслов'янської держави. Видними діячами "Кирило-Мефодіївського братства" разом з М.Костомаровим були також Т. Шевченко, П. Куліш, Н. Гулак, В. Бєлозерській, А. Маркович, Д. Пільчиков, Н. Савіч та ін.

Головні принципи ідеї Кирило-Мефодіївського братства зводилися до наступного:

• звільнення слов'янських народностей з-під влади іноплемінників;

• організація їх (слов'ян) в самобутні політичні товариства федерально пов'язані між собою ;

• в адміністративно-територіальному відношенні Російська імперія повинна бути поділена на штати, зокрема, Північний, Північно- Східний, два Волзьких, два Малоруських;

• звільнення від всіх форм рабства, скасування всіх станових привілеїв і переваг;

• релігійна свобода думки, друку, слова і наукових досліджень, викладання всього слов'янського наречій і літератури в навчальних закладах;

• слов'янська федерація повинна бути не монархічною, а республіканською;

• всіма справами федерації мав керувати Слов'янський собор з представників всіх слов'янських племен;

• Малоросія є рівною серед інших слов'янських народностей і лідером слов'янського світу;

• Київ мав стати вільним містом з особливим статусом і політичним центром - місцем роботи загального сейму;

• центральна або верховна влада мала належати Президенту.

У 1847 р. за доносом одного із студентів, що підслуховував розмови братчиків, члени громади були заарештовані і відправлені в заслання.

Ідеологи відділу Департаменту поліції Російської імперії у 1911 р. в огляді про український національний рух у главі, присвяченій Братству Кирила і Мефодія, дали політико-правову оцінку руху, в якій, зокрема, відзначено, що, не дивлячись на арешт членів українського суспільства, ідеї їх не загинули, а почата робота не затихла. Закриття товариства нічого не дало в позитивному сенсі. У кращому разі, воно всього на рік поставило тимчасову перепону на шляху діяльності найактивніших його членів.. Розкаяння ж їх було нещирим і з наперед обдуманою метою: одержавши ж свободу, вони знову з подвоєною енергією взялися за роботу. Кирило- Мефодіївське братство своїм недовгим існуванням започаткувало організований українофільський рух. З його легкої руки останній, не зустрівши на шляху серйозного опору, швидко піднявся в гору [10].

У розпал революційних подій в Європі 18481849 рр. діяльність слов'янофілів не була опозиційною щодо царського уряду. Як спробу підриву довір'я до уряду влада бачила таємний намір в бажанні слов'янофілів носити російський одяг і не голити бороду. В 1849 р. "справа про бороду" набула принципового значення і московські влада наказала І.С. Аксакову і К.С. Аксакову збрити бороди як несумісні з дворянським званням.

На підозріле відношення царських властей до слов'янофільства фактично не впливали зміни внутрішньої політики самодержавства, вони не змінювали сприйняття урядом слов'янофільства як небезпечної політичної теорії і слов'янофілів, як осіб неблагодійних. У різні періоди суспільного життя 1840-70-х років слов'янофіли незмінно вважалися такими, що знаходяться в більш менш явній ліберальній опозиції до уряду, вони були виразниками ліберальних суспільних настроїв. Урядова оцінка слов'янофільства була, звичайно, односторонньою, при цьому вона майже не враховувала еволюцію слов'янофільських суспільно-політичних поглядів.

Історичне значення слов'янофільської опозиції полягало в спробі знайти прийнятні для правлячого класу шляхи виходу із соціально-політичної кризи, в якій знаходилася кріпацька Росія в середині XIX ст., і глибину якої явно бачили діячі слов'янофільського гуртка. Готовність до співпраці з владою завжди була властива слов'янофілам. Особливо вона виявлялася у важкі для самодержавства часи - у 1848-1849 рр., напередодні відміни кріпацтва, у період польського повстання. Слов'янофільське вчення відрізнялося єдністю напряму, було усвідомленим прагненням московських слов'янофілів 1840-х років і підкріплювалося посиланнями на необхідність не тільки "виховання суспільства", але й "самовиховання". Слов'янофільське навчання було звернене до російського суспільства, до його етичних начал - ідеалів суспільної моральності, етичному здоров'ю російського суспільства, але по суті воно було протилежне ідеям самопізнання і особистого морального удосконалення, власного порятунку, тобто ідей, які в той період розвивав М.В. Гоголь [42].

Центром діяльності слов'янофілів була Москва, її суспільне життя, тому такий напрям діяльності невеликого елітарного кола носив характер "моск- візму", бо без Москви такий напрям був би просто неможливий. Відчуття обраності, приналежності до "душевної аристократії", елітарності, накладав на слов'янофілів обов'язок звернення до російського суспільства, його "пробудження" і "виховання". В основі теорії "виховання суспільства" лежить парадигма, що ідеї правлять світом. Ідеалом для слов'янофілів є станове суспільство, "драбина, яка має безліч сходів". Їх аполітичність полягала в підкоренні політичних питань питанням соціальним. Теорія "виховання суспільства" містила в собі ідею можливості створення нової соціальної теорії ("нової науки"), яка повинна була включати лише політичні питання. У теорії "виховання суспільства" відобразилися суперечливі погляди слов'янофілів - від неприйняття існуючих суспільних відносин до антиреволюційності і законослухняності, що було результатом зіставлення в їх ідеології держави і суспільства, політичних і соціальних питань, співвідношення юридичного і етичного в суспільному устрої, ідеї соціальної гармонії і справедливості. Слов'янофіли категорично відкидали ідеї "насильницьких переворотів", бо їх основною мрією була "наука суспільного побуту", соціальна теорія, що стоїть вище за політику і заснована на примиренні релігійних і суспільних завдань. Остаточне вирішення питання про справедливий устрій слов'янофіли пов'язували тільки з Росією. "Нова наука" ("російська наука" за О.С. Хом'яковим), з погляду слов'янофілів, повинна відрізнятися від європейської науки, в ній протиставлялися раціоналізм європейської науки і релігійно-етичний досвід російської землі, невіра в людський розум, незадоволеність безумовним розумом. І. Кірєєвський ще в 1845 р. оцінював сучасну європейську освіту як незадовільну. Тому, на його думку, вона повинна "прийняти в себе інше, нові засади, що збереглися в інших племенах, які не мали до того часу всесвітньо історичної значимості" [42].

О.С. Хом'яков також критикував існуючу у той час в Росії освіту, наслідування нею Заходу, що, на його думку, означало "неспроможність науки, мистецтва і побуту". У цьому контексті цікавим є зіставлення формального права і етичних обов'язків. Він вважав, що в суспільстві, яке розвивається не "по логічних шляхах", зовнішні, юридичні обмеження мають другорядне значення у зв'язку з тим, що більш важливими є закони етичного світу, які також непорушні, як і закони фізичного світу. У зв'язку з цим "наука права" не повинна мати права на існування, а замість неї повинна бути "наука про етичні обов'язки, що возводить силу людини в право", звичаєве право селянської громади (право "етичне", "звичай") було вище за класичне римське право ("закон") [5]. Так, І. Кірєєвський вважав, що римське право має зовнішній формальний характер, яке за зовнішньою буквою форми забуває внутрішню справедливість [42]. Зокрема, на думку слов'янофілів, звичаєве право мирського зібрання було більш зрілим "віком права" (О.С. Хом'яков), оскільки воно вбирало всі попередні юридичні засади [5]. Слов'янофіли критикували "зовнішні форми" західного (буржуазного) суспільства, позбавленого, з такої точки зору, "внутрішнього джерела життя" ("під зовнішньою механікою задавили людину", - як своєрідно висловився І. Кірєєвський [42]), але в той же час їх не можна вважати запереченням сучасного західного суспільства, оскільки вони були спрямовані на подолання "аморальності" західних форм в майбутньому російському "етичному суспільстві".

У зв'язку з тим, що в період західноєвропейської революції 1848 р. у слов'янофілів остаточно зникли надії на появу "науки суспільного побуту" у Франції, вони намагалися створити свою теорію суспільного розвитку. Суть даної теорії зводилася до того, що будь-яке суспільство знаходиться в постійному русі; іноді бурхливий рух вражає очі навіть не дуже досвідченого спостерігача, іноді украй поволі і ледве помітно найуваж- нішим поглядом. Повний застій неможливий, рух необхідний; але іноді цей рух не завершується успіхом, він є падінням.

І. Кірєєвський безпосередньо зазначав про небезпеку для "розумного" суспільства "розбрату і боротьби, бо в суспільстві, звичайно побудованому на основі самобутнього розвитку своїх споконвічних засад, кожний перелом є більш менш небезпечною хворобою; закон переворотів, замість того, щоб бути умовою життєвих покрашень, він є умовою розпаду і смерті, бо його розвиток може тривати тільки гармонійно і непомітно, за законом природного зростання в однозначному перебуванні. Такому ідеальному суспільству він протиставив "суспільство штучне" (європейське), де розвиток відбувається "за законом переворотів, здійснюваних зверху вниз або від низу до верху, залежно від того, де партія, що перемогла, зосередила свої сили, і куди переважаюча думка його спрямувала [42]. У зв'язку з цим слов'янофіли вважали корисною наявність опозиції, яка є "живою силою охоронною" і в критичні моменти корисна і не безпечна для влади. Будучи ідейними супротивниками революції, слов'янофіли не заперечували її історичної закономірності, обґрунтованості і неминучості на Заході. О.С. Хом'яков вважав, що зі всіх революцій найбільш беззаконною є революція військова. В його соціологічних переконаннях вказана й інша причина неприйнятності революції, яка є простим запереченням, що дає негативну свободу, не вносячи жодного нового змісту. Будь-яка революція, - вважав автор, передбачає беззаконня. Вибух пристрасті тим сильніший, чим жахливіше було ярмо, проти якого вона повстає. Злочин і жорстокість їй необхідні, вони обумовлені злочинами і жорстокістю влади і аніскільки не залежать від труднощів і небезпеки самої боротьби. Революція, на його думку, "аморальна". Її проблему О.С. Хом'яків розуміє перш за все в її етичному аспекті, намагається пов'язати з ідеєю "виховання": "Злочин проти громадянськості пояснюється передуючим злочином проти людства" [5]. І. Кірєєвський в 1852 р. доводив, що в західному суспільстві, заснованому на насильстві і пройнятому духом партій, переворот був умовою будь-якого прогресу, доки сам став вже не засобом до чого-небудь, але самобутньою метою народних прагнень [42]. У програмному документі слов'янофільства (стаття О.С. Хом'якова "Про старе і нове" (1839) [5] виділено два начала російської землі, які її "оберігали і зміцнювали" і були чужими "решті світу": "влада уряду, дружного з народом, і свобода церкви". Іс- торико-філософська концепція слов'янофільства наголошувала на "роздвоєнні" між урядом і народом, започаткованому Стоголовим собором, смутним часом, царюванням Петра I і його причини по- різному трактувалися в слов'янофільському оточенні. Важлива розбіжність між ними полягає в розумінні про співвідношення народу до державності. Суперечність думок про взаємостосунки народу і держави ("влади") заплутувала слов'янофільські розуміння про кращий державний устрій, про "єдиновладність" і "самовладдя", про суспільний договір та ідею народного суверенітету, про права станів і ін. Зрештою, ця обставина слугувала перешкодою для створення власне політичної теорії слов'янофільства, зміцнювало їх аполітичність і підкреслювало перевагу соціальних питань.

Після виходу Маніфесту 14.03.61 К. Аксаков відкрито заявив про підтримку слов'янофілами царського уряду в складний для нього момент. Він першим намагався довести до відома верховної влади слов'янофільські ідеї з надією, що верховна влада візьме їх собі на озброєння. У листі до Миколи I він підкреслює, що в російському суспільному житті є два напрями: "західне" і "російське". Перше сполучене з революційним началом, а антирево- люційне - є російським напрямом. Автор закликає імператора знищити "західний" напрям, який проникав до Росії з часів Петра I, і яскраво описує негативні наслідки, що походять від нього. Він вважає, що російське проінформоване суспільство наслідує Захід і насильно прищеплює собі його хвороби і наслідки його хвороб". Монарх, уряд і громадська думка (безумовно, слов'янофільське) є тими силами, об'єднання яких повинне знищити "західний" напрям і захистити Росію від революції.