Життя та діяльність Петра Калнишевського (1690-1803 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

4

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Сумський державний педагогічний університет імені А. С. Макаренка

Кафедра історії України

Життя та діяльність Петра Калнишевського (1690-1803 рр.)

Щербан Володимир Васильович

Суми 2011

Зміст

Вступ

Розділ І. Історична постать Петра Калнишевського

1.1 Формування особистості кошового

1.2 Внутрішня політика

1.3 Зовнішня політика

1.4 Меценатство Петра Калнишевського

Розділ ІІ. Соловецький період життя П. Калнишевського

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність дослідження. Українське козацтво, славні традиції якого живуть в Україні й досі, є унікальним явищем світової історії. Із проголошенням незалежності України та її державотворчим розвитком зростає інтерес до історичного минулого й відбувається процес активного оновлення історичних знань. Подолання ідеологічних нашарувань і стирання „білих плям” у розвитку української історичної науки неможливі без ґрунтовних наукових праць. Об'єктивні процеси історії значною мірою опосередковані людською особистістю, проходячи через її світогляд, індивідуальний досвід. І в цьому розумінні Історія кожного періоду нашої держави, в тому числі й часів існування Нової Січі - персоналізована. Життя П. Калнишевського як козацького лідера - пов'зане з долею українського народу і тому уособлює окремий етап національної історії. Це зумовлює важливість вивчення даної проблеми.

Актуальність дослідження продиктована ще й відсутністю в сучасній українській історіографії узагальнюючої праці про багатогранну постать останнього кошового отамана П. Калнишевського. Тому є необхідність продовжити дослідження.

Об'єкт дослідження: Становище України наприкінці ХVІІ- першій половині ХVІІ ст. при політичній діяльністі кошового отамана Калнишевського

Предмет дослідження: Особа останнього кошового Запорізької Січі Петра Івановича Калнишевського.

Хронологічні рамки: 1691-1803 рр. (роки життя П. Калнишевского).

Мета дослідження: Розкрити значення життя і діяльності П. Калнишевського в піднесенні державницьких ідей, відновлення прав і вольностей українського народу, посилення ролі місцевого самоврядування.

Завдання дослідження:

1. Дослідити роки станоновлення особистості П.І. Калнишевського.

2. Проаналізувати політичну діяльність кошового з російським урядом.

3. Дослідити та узагальнити дані про роки перебування П.І. Калнишевського в ув'язненні в Соловецькому монастирі і його останні роки життя.

Історіографія проблеми. Дана тема стала об'єктом уваги праць А. Скальковського («История Новой Сечи или последнего коша Запорожского»), М. Аркаса («Історія України-Русі»), Д. Кулиняка («Од Калниша вісті», «Останній кошовий Петро Калнишевський»), М. Ярової («Петро Калнишевський: постать і епоха»). Найцінніша інформація щодо даної теми подається Д. Яворницьким («Запорожжя в залишках старовини і переказах народу»). Духовну спадщину останнього кошового отамана яскраво висвітлили у своїх книгах О. Апанович («Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі», «Розповіді про запорозьких козаків»), М. Грушевський («Історія України»). Д. Дорошенко («Історія України») мало приділив уваги молодим рокам П. Калнишевського, А. Кащенко («Оповідання про славне Військо Запорозьке низове / А. Кащенко») розглядав лише політичний аспект діяльності гетьмана.

Першорядним за інформативністю комплексом джерел щодо життя та діяльності П.І. Калнишевського, безумовно, є документи Запорозької Січі, що зберігаються у фонді 229 Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІАК), що представлені у цьому збірнику найбільше. Вміст справ №№ 52, 63, 67, 72, 84, 96, 101, 120, 122, 142, 175, 215, 234, 253, 256, 257, 259, 267, 268, 275, 278, 280, 320, 326, 344, 356, 476 демонструє величезний документальний масив з різноплановою інформацією щодо внутрішнього управління, господарства, адміністративної мережі, демографічних характеристик, воєнних дій і пов'язаних з ними мобілізаційних заходів, сторожової служби, забезпечення комунікації, нарешті -- обстоювання автономії та територіальної цілісності Війська Запорозького за отамування Петра Калнишевського (1762, 1765-1775); детально відображає його участь у запорозьких депутаціях до імператорського двору, приватне листування, що, крім власне просопографічних аспектів, дозволяє з'ясувати мережу приватних зв'язків та міру їхнього використання для управління Військом Запорозьким.

З іноземних джерел, про діяльність П. Калнишевського, описується в роботі Н. Леклерка «Історія козаків з обох берегів Бористена», Жана Бенуа Шерера «Літопис Історії Малої Росії або козаків Українських».

Із сучасних публікацій в Україні, які стосувалися життя виділяється. Опис фонду Архіву Коша Нової Запорозької Січі, 1994 р., який зберігається в ЦДІАУ й представляє регести 368 справ політико-адміністративного, господарського, змісту, матеріали збірника документів "Архів Коша Нової Запорозької Січі", перший том якого надруковано 1998 р.

Отже, джерельна база, наявна на сьогоднішній день, не цілком достатня для всебічного вивчення життя та діяльності кошового отамана П. Калнишевського.

Методи та організація дослідження. Аналіз, синтез історичних джерел та літератури, загальнонаукові наочні спостереження, відвідання музеїв.

Наукова новизна та практичне значення. Героїчна доля останнього кошового отамана Запорозької Січі П.І. Калнишевського, його канонізація українською православною церквою надихають на добрі справи сучасників. Результати даної роботи можуть бути використані вчителями, учнями, студентами, а також батьками під час вивчення історії України в школі та вдома. Результати дослідження можуть стати предметом уваги авторів підручників і навчальних посібників із історичного циклу дисциплін. Також отримана інформація може бути використана громадськими організаціями та обєднаннями національно-виховного спрямування.

Теоретичне значення роботи - визначення та обґрунтування життя та діяльності П.І. Калнишевського; дослідження становища України наприкінці ХVІІ- першій половині ХVІІ ст. за часів кошування П. І. Калнишевського; вивчення ролі козацького фактора в становленні українського державотворення.

Розділ І. Історична постать Петра Калнишевського

1.1 Формування особистості кошового

При в'їзді до древнього міста Ромни перед очима постає монумент на Покровській горі. Цей пам'ятник останньому кошовому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському (1691-1803) спорудили його земляки влітку 1990 р., готуючись до 300-річчя від дня народження «козацького батька». Встановлено його на місці, де знаходилася до 1908 р. Покровська церква, збудована на кошти останнього кошового і освячена 1770 р. Тривалий час його постать була оповита загадками.

Переважна більшість дослідників, згадуючи про Петра Калнишевського, безпідставно стверджує, що походить він з козацької старшини, з української шляхти. Те, що згодом він став дуже багатим козаком, дворянином -- безперечно, але про соціальне становище його пращурів даних не збереглося. Воно й не дивно, якщо врахувати, що масове заселення Посулля на Роменщині почалося лише після мирної постанови 1618 р. між Московщиною і Польщею. «1624 р. на березі р. Сули осіло 100 дворів переселенців з Правобережної України, і це поселення стало називатися слобода Пустовійтівка. Як стверджують історики, після польсько-московської війни 1632-1634 років, у 1638 р. була встановлена так звана «Путивльська вежа» -- лінія кордону -- Пустовійтівка та інші ближні слободи й поселення остаточно ввійшли до Польщі й були офіційно включені до складу Речі Посполитої» 33, с. 36.

В той же час неподалік, в іншому місці, на березі р. Сули осіло 50 дворів і заснували вони слободу Війтівку. Натоді в Роменському острожку було 300 дворів. Через кілька років Пустовійтівку та інші слободи спалили московські ратні люди під проводом карачаєвця І. Буцнєва, послані путивльським воєводою, князем Московської держави С. Прозоровським, а їхніх жителів вигнали з цих земель, та згодом вони знову повернулися й поселилися на старому місці, про що доносив у Москву путивльський гонець О. Циплаков у червні 1628 р.

23 червня 1628 р. князь С. Прозоровський та А. Толбузін писали у листі: «2 червня посилали вони для зсилки литовців карачаєвця І. Буцнєва, а з ним... дітей боярських і отаманів, і козаків по государевому указу 1000 чоловік. 1 червня в 12-й день І. Буцнєв і голови, що повернулися до Путивля, сказали, що вони на річці Сулі з 4-х слобід -- Волкової, Охмилової, Пустовійтівки й Війтівки людей побили, а двори і ввесь завод спалили. А у Волковій було 40 дворів, у Пустовійтівці -- 100, а у Війтівці -- 50, а в Охмиловій -- 10, а всього 200 дворів» (Волкова -- сучасне село Вовківці, Охмилова -- село Хмелів). Це було прикордоння, на ці землі претендували і Москва, і Варшава.

Про місце народження Калнишевського сповістив у 1892 р. роменський краєзнавець Ф. Ніколайчик. Крім Пустовійтівки та Ромен, приватні зв'язки Калнишевського тяжіли до сотенних містечок Лохвиця й Сміле Лубенського полку 29, с. 272.

«Ось тут, на тривожному прикордонні, і народився 1691 р. майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Він був найстаршим сином, але не єдиним» 20, с. 10. Як встановив краєзнавець Ф. Сахно, 1771 р. священиком Миколаївської церкви в містечку Смілому був брат Петра Калнишевського - Семен Іванович -- на цьому «приході аж до своєї смерті 1796 р.» 20, с. 10. Пустовійтівка тоді належала смілянському сотнику В. Громеці, товаришеві Петра Калнишевського. За переписом 1767 р. у Смілянській сотні значиться і козак Панас Калнишевський, котрий підписав переписну відомість разом із сотником.

Як повідомляє Д. Кулиняк, про це свідчать декілька документів. З 1771 року в усіх церквах містечка Сміливого, що в 15 км. від Пустовійтівки, були заведені нові метричні книги, у яких обов'язково зазначали народження, шлюби та інші помітні події парафії. Маловідоме дослідження українського історика Рябініна-Скляревського: «Запорізькі заколоти та керуюча верства Коша 18 століття» теж підтверджує дані про братів Калнишевського. Збереглись також листування Калнишевського з родиною, зокрема з братом, посполитим Ничипором Ющенком, козацьким старшиною з Хоружівки. Ось що пише далі Данило Кулиняк: «З листа сумського міщанина Григорія Швеця, датованого 1 жовтня 1768 року, адресованого Петру Калнишевському, випливає, що в останнього кошового було дві сестри. Григорій Швець - син однієї з них, Агафії. Були на Січі в Кущівському курені Андрій і Давид Калниші. З листування Петра Калнишевського відомо, що він мав ще й племінника Стефана Чемериса, племінниць Уляну Лук'янович, Тетяну Підгану-Сердюченко, кума Афанасія Л. Шкляревича у Ромні, брата Нечипора Ющенка - козацького старшину з Хоружівки».

Про те, як Петро Калнишевський потрапив на Січ, розповідає легенда, записана вже 1969 р. в с. Пустовійтівка. «8-річний Петрик, син козацької вдови Агафії, пас худобу за селом, коли побачив невеличкий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльки. До одного з них звернувся хлопчак з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка «носогрійкою». «А куди ж ви йдете?» -- той до них. «На Січ, хлопче!» --«Так візьміть же й мене з собою!» «Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду,-- дозволив сотник, той, що «носогрійку» йому позичив. -- Ти, видать, хлопець бідовий, будеш мені джурою» 48, с. 385.

«У 1755 р. військовим осавулом на Січі стає Парфен Чорний, а сам Калнишевський з травня 1755 р. перебував у складі депутації Війська Запорозького до російського імператорського двору, яку очолив колишній кошовий отаман Данило Стефанів Гладкий» 40, с. 317. У 1757 р. Калнишевський ще раз займає посаду осавула, а 1758 р. стає військовим суддею. Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 р. і займав цю посаду менше року. «Петр Иванович Калнишевский, этот человек светлаго ума, железной воли и замечательных военных способностей!» - відгукувався про отамана «нерозлучний друг» Г. Потьомкін 48, с. 385.

Мабуть, тоді Петро Калнишевський не дуже зацікавив царицю, бо з посади кошового отамана його усунули. 1753 і 1756 рр. царський уряд скасував вибори на Січі й відтоді кошового та інших керівних осіб обирали, як правило, не на загальновійськових радах, як раніше, а на обмежених кількісно й якісно сходках старшини, де здебільшого затверджувалися рекомендовані царицею та її представниками кандидатури 33, с. 73. Царський указ від 27 серпня 1763 р., наче передбачаючи ймовірність несанкціонованої передачі кошівства на Січі, ще раз наголосив на тому, що «для лутчаго управления и содержания в добром порядке» Війська слід відмовитися від щорічного обрання старшини. Але ці царські закони козацтво дуже часто ігнорувало, обираючи найдостойніших і найавторитетніших.

Одним з таких обранців козацької громади й був Петро Калнишевський, котрий у січні 1765 р. всупереч царській волі знову став кошовим отаманом. Про це свідчить «Справа про самовільне обрання козаками отамана Коша Запорозької Січі Калнишевського».

«Більше місяця (з 12 лютого по 16 березня) спеціальна слідча комісія з Петербурга розслідувала цей вияв «зухвалої непокори і свавілля» запорожців. Та, з огляду на майбутню війну з Туреччиною (царська Росія тоді пробивалася до Чорного моря), в якій українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль, цариця Катерина II примирилася з самовільним обранням Петра Калнишевського кошовим» 33, с. 51. Так Петро Калниш став кошовим вдруге й остаточно -- аж до зруйнування Січі, тобто на 10 років підряд, «чого зроду-віку не бувало». «На додаток до традиційних регалій, Катерина ІІ надіслала кошовому отаману золоту медаль, яку той мав постійно носити як сакціонований знак його влади» 46, с. 190.

«Попередник П. Калнишевського на посаді кошового отамана, Григорій Федорів (Лантух), запевняв російських урядовців: «Військо Запорозьке з давніх літ і донині хліба не вирощує, та й в цих степових місцях його мало родить». Однак за кошівства Калнишевського на Запорожжі стали говорити так: «Як був кошовим Лантух -- не було чого всипати в лантух, а як став кошовим Калниш, то з'явились паляниця, корж і книш»» 34, с. 5.

Виходячи з наведених числених джерельних свідчень та поданих істориками фактів про походження та встановлення особистості кошового, можна стверджувати, що внаслідок знаходження рідної отаману слободи на периферії непостійних кордонів двох імперій, далеко від козацького дому - Січі, в селі Пустовійтівка формувалися такі політичні настрої, які згодом позначилися на на характері влади і життєвій вдачі Петра Калнишевського. Важливим також фактом упіху останнього кошового була підтримка численної рідні та свояків на його користь, а також рекомендації з боку кошової старшини.

1.2 Внутрішня політика

1760 р. сімдесятирічний Петро Калнишевський був військовим суддею Війська Запорозького низового. Він був владою і авторитетом, другою особою після кошового, його заступник, кажучи сучасною мовою. За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевський набув неабиякого військового й політичного досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу, пройшовши довгий шлях від козацького джури, молодика, до кошового отамана, «батька» синів «плодовитої матки козацької».

«12 вересня 1762 р. Калнишевського, як кошового Війська Запорозького, було викликано разом із старшиною до Москви на коронацію Катерини ІІ. Вона прихильно зустріла запорожців і подарувала Калнишевському велику медаль із своїм портретом, а для Війська Запорозького передала клейноди» 33, с. 49. «Петро Калнишевський, отаман Кошовий війська Запорозького з отаманною із всім старшим і меншим товариством», -- таким титулом підписував він документи, листи і укази січові 33, с. 49.

Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 р. оголосила подяку війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами, найвищою відзнакою імперії -- орденом Андрія Первозванного.

У 1773 р. йому було присвоєно військове звання російської армії генерал-лейтенант 33, с. 52. Саме з цією медаллю на грудях зображений Петро Калнишевський на іконі Січової Покровської церкви. Ця ікона намальована не раніше 1770 р. -- тобто вже після того, як Калнишевського було нагороджено медаллю, що дає можливість більш-менш точно датувати цей шедевр українського іконопису. Це чи не єдине прижиттєве зображення Петра Калнишевського, що збереглося до наших днів.

На цій «Покрові» ми бачимо літнього, сивого, дещо бульбоносого чоловіка з козацьким чубом -- «оселедцем», середнього на зріст. Він у червоних шароварах і кунтуші, темно-синій свиті, підперезаній розшитим золотом широким поясом, з великою медаллю на грудях і традиційною шаблею на лівому боці. Очі Петра Калнишевського зведені догори, до діви Марії, він молиться, про що свідчить напис, звернений до Божої Матері. Всі зображення козаків на цій іконі дуже індивідуальні, я б сказав, портрети (а їх на цій «Покрові» шестеро зображено). Розміри цієї дерев'яної ікони 49Х32,5 (см), написана вона темперою, олією.

«Коли у 1764 р. Калнишевського вдруге обрали кошовим, відбулося нове «описаніє» земель Війська Запорозького. Це беззаконня тривало до 1767 р. Кошовий, що побував уже в Петербурзі, добре знав, що всі сусіди із Запорожжя зазіхають на вільні запорозькі землі і що єдиний засіб зберегти їх - це залюднити самому Війську Запорозькому» 33, с. 49.

Всі запорозькі володіння або «вольності» займали величезну територію, яка в 1770-х роках складалася з самої Січі, восьми паланок, де було 45 сіл і 1600 хуторів-зимівників. «Територія Підпільненської або Нової Січі називалася «Вольності Війська Запорозького» і займала великий простір на південь від річок Тясмина та Орелі в межах сучасних Запорізької, Донецької, Дніпропетровської, Кіровоградської, Луганської, Херсонської та Миколаївської областей» 1, с. 264.

Та особливо дбав про заселення цих просторів П. Калнишевський, створюючи «економічну базу козацької республіки». Не випадково ж саме тоді народилася приказка: «Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на столі цілий книш» 33, с. 71. Завдяки його турботам у дикому степу виростали нові села. Так, зокрема, виникло й с. Петриківка на Дніпропетровщині, назване на честь кошового.

Калнишевський намагався вести самостійну політику, в міру можливості уникаючи конфронтації з царизмом. На землях війська Запорозького царизм почав будувати фортеці, створювати поселення. Було збудовано Ново-Архангельський шанець на річці Синюсі, проти української Торговиці, згодом - Орловський шанець біля Бугу, де Ольвіополь.

За П. Калнишевського у запорозьких землях швидко розвивалися засади громадянськості: стійка осілість, хліборобство, тваринництво. «Були й школи, які мали напівдуховний-напівсвітський характер: одна в самій Січі, інші в Межигірському й Самарському монастирях» 33, с. 71. Чорноморська торгівля на Росію і Польщу йшла тільки через Запоріжжя. «Козаки та міщани Гетьманщини, особливо Лубенського і Полтавського полків, активно залучалися до транзитної торгівлі» 42, с.99. У всьому общинному Запорозькому господарстві велася зразкова звітність «Секрети Запорозького війська». Губернські міста Новоросійського краю виникли на місцях поселення запорожців (зимівників, хуторів).

Знищити український народ як націю -- було метою Катерини II. «Приєднані країни непристойно називали чужоземними і поводитися з ними на такій підставі є більше, ніж помилка, ці провінції належить найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовк до лісу», --писала Катерина II в настанові генерал-губернатору князю Вяземському. «Тут ми маємо справу з неприкритим насильницьким завоюванням чужої території, з простим грабунком», -- так охарактеризував цю політику російського царату Ф. Енгельс 35, с. 19.

Якщо зробити екскурс в історію, то переконаємося, що Катерина II відверто, послідовно (й успішно, на жаль) проводила політику колонізації і русифікації України, розпочату відразу після 1654 р. 35, с. 50.

Заслуговує на увагу й, ставлення Петра Калнишевського до гайдамацького руху. «У травні 1754 р. Калнишевський з великою командою козаків переслідував ватагу гайдамаків, котрі запекло оборонялися в розі невеличкої річки поблизу Південного Бугу і, заваливши проходи засіками, відкрили пальбу із гармат» 40, с. 316. Отже, у 1754 р. Кіш видав осавулові Петру Калнишевському інструкцію про розшук гайдамаків, а вже у 1760 р. П. Калнишевський і П. Головко стали похідними полковниками, яким Кіш наказав боротися проти гайдамаків.

25 вересня 1762 р. київський генерал-губернатор (а водночас і головний командир Новосербії) І. Глєбов видав П. Калнишевському, якого ще титулував кошовим, ордер про розшук і знищення гайдамаків на території Війська Запорізького, супровід купецьких валок і відрядження кількох довірених старшин до фортеці св. Єлизавети для участі у слідстві над затриманими запорізькими козаками. Як військовий суддя П. Калнишевський провадив слідство у справі нападів гайдамаків 1759 і 1760 рр. на місто Смілу й виявив учасників цих наїздів, розшукав частину пограбованого майна в с. Вербовому в Бугогардівській церкві.

Отож, Петро Калнишевський був змушений хоча б про людське око виконувати накази «Её Императорского Величества», зокрема, і щодо боротьби з гайдамацтвом, як от хоча б «Указ Императрицы Екатерины ІІ о том, что она никому не давала полномочия возбуждать востания в Королевстве Польском» від 9 липня 1768 р. 28, с.133.

Як відомо, гайдамацький рух починався ще на початку XVIII ст. -- вперше в історичних документах гайдамаки згадуються 1717 р. Цей рух міцнів і не раз переростав у народні повстання, зокрема, 1734, 1750 рр. -- апогеєм же його став 1768 р. Для боротьби з ними царизм залучав «військо запорозьке низове». Повстання козаків на Січі 26 грудня 1768 р. було викликане вимушеною участю 14 запорожців, у каральних акціях. Петро Калнишевський разом з іншими старшинами, переховавшись у церкві, врятувався від гніву розлюченої козацької «сіроми» і втік в одязі ченця. Повсталі ж, насамперед, звільнили з в'язниці захоплених гайдамаків і озброїли їх. «Фальшива «Золота грамота» приписувала П. І. Калнишевському виконання вигаданого указу Катерини ІІ, котрий буцім санкціонував Коліївське повстання, а також показувала, як вона використовувалася одним із очільників Коліївщини -- Максимом Залізняком» 28, с.134.

Українському народу впеклися не лише нелюдські знущання польської шляхти на Правобережжі, але й утиски та визиски російських колонізаторів. Створена царизмом для експлуатації та гноблення Лівобережної України так звана «Малоросійська колегія» довела народ до відчаю -- це про неї писав Георгій Кониський: «Канцелярія ця так упилася кров'ю, що якби перстом вседержателя ткнути на тому місці, де вона була, з землі б фонтаном бризнула людська кров» 29, с. 72.

Як відомо, значна частина гайдамаків була запорожцями, зокрема й керівник Коліївщини «гетьман і князь смілянський» Максим Залізняк. Повстанці знаходили на Січі притулок і захист, переховувалися тут від неправого суду польської шляхти та царських посіпак. І хоча ще 5 грудня 1755 р. гетьман К. Розумовський (за дорученням царського уряду) написав кошовому отаману Січі Григорію Лантуху (Федорову) указ про боротьбу з гайдамацтвом, на нього не дуже зважали 22, с.104.

Коли спалахнула Коліївщина 1768 р., київський генерал-губернатор Ф. Воєйков з огляду на те, що серед коліїв діяли і запорізький полковник М. Залізняк та інші козаки, 24 червня видав ордер кошовому Калнишевському про нагляд за низовими козаками, щоб ті не втікали до гайдамацьких загонів, та затримання гайдамаків у межах Війська Запорізького. Гайдамаки, які того ж місяця напали на турецьке місто Балту, мали буцімто указ імператриці, підписаний в кінці «отаманом кошовим Петром Калнишевським з Петербурга», про те, щоб вони «всіх жидів і ляхів до єдиного вигубили». 2 липня 1768 р. київський генерал-губернатор Воєйков знову видав ордер кошовому про напад гайдамаків під проводом М. Залізняка на містечко Голту й заборону запорожцям приставати до гайдамаків 29, с. 34.

12 липня Катерина II видала указ кошовому про потребу викликати з Польщі всіх запорожців, що приєдналися до гайдамаків, про виявлення і затримання ініціаторів повстання, які підбурюють «польських» селян, стверджуючи, що «їх прислали за нашим указом від тебе, кошового отамана й усієї старшини, для звільнення православних з-під гніту римського дворянства й від барських конфедератів». 8 серпня того ж року до кошового звернувся познанський воєвода й чигиринський староста Яблоновський, прохаючи захистити його власні маєтки від нападів гайдамаків. 21 вересня того ж року бугогардівський полковник Мусій Головко в рапорті на ім'я Петра Івановича Калнишевського доповідав, що бугогардівські козаки відмовилися переслідувати гайдамацький загін на чолі з кальниболотським ватажком Макаром, помічений у гирлі Громоклії 34, с.215.

У грудні 1768 р. у Запорізькій Січі стався бунт сіроми, яка скинула кошового й старшину, розгромила садиби старшини й заможних січовиків, а декого з дуків навіть убила. Один із заарештованих бунтівників згодом признався, що збирався прилюдно застрелити кошового з пістоля. Самому Калнишевському вдалося втекти через горище. Переодягнувшись у чернечу рясу, він зумів дістатися до Новосіченського ретраншементу. Туди ж пробралися військовий суддя, писар, осавул та інші старшини. За словами Калнишевського, «сіромахи почали бунт для того, аби кошового й старшину військову нинішню й попередню, і всіх гідних козаків усіх побити до смерті», тому останні «до півночі, а деякі й до ранку ховалися на березі Дніпра в луках і плавнях» 29, с.102.

Виступ сіроми придушив капітан Жовтого гусарського полку К. Маркович, який перебував у Новосіченському ретраншементі й був відряджений у Січ на розвідку, з російським загоном та вірними кошовому козаками. Однак після цього бунт перемістився у запорізькі паланки.

Так, запорозький осавул, отаман гайдамацького загону Губа казав, коли до нього приєдналися ще 500 запорожців: «Ляхів мені бити вже нічого, вони вже розбиті, а буду різатися з москалями». 6 квітня 1769 р. отаман Губа з невеличким загоном, відбившись від своїх основних сил, загинув у жорстокій нерівній сутичці з російськими військами.

Кошовий же Петро Калнишевський, одержавши від ігумена Мотронинського монастиря Мельхіседека Значко-Яворського маніфест цариці Катерини II із закликом до гайдамацького повстання і підтримки Коліївщини, засумнівався в його правдивості (маніфест цей був фальшивий, виготовлений Мельхіседеком) і дав його писарю І. Глобі. Той відразу впевнився в підробці і переконав кошового не втручатися в цю справу.

Ігумену ж Мельхіседеку було дано відповідь: «Коли б велика монархиня вимагала насправді служби козаків у Залізняка і Ґонти, то вона б послала свій указ не через ігумена, а через особливого посланця, як це завжди було в Запорожжі» 29, с.104. Це не завадило Петру Калнишу, між іншим, відразу після цього таємно посилати на підмогу гайдамакам загін на чолі з С. Гаркушею, якого кошовий добре знав.

Гаркуша згодом подружився з І. Гонтою, став його бойовим побратимом, а після віроломного захоплення російськими військами І. Ґонти й М. Залізняка, повернувся на Січ і брав участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., в походах на Очаків і Хаджибей під командуванням П. Калнишевського.

Кодацький полковник Йосип Калнишевський 10 лютого 1769 р. доповідав Кошеві, що сірома захоплює зимівники багатих козаків, худобу, здійснює підпали. Скориставшися цими виступами, комендант Новосіченського ретраншементу у донесенні генералові Ісакову 4 січня 1769 р. твердив, що до нього буцімто таємно звернувся кошовий Калнишевський і запропонував постійно тримати на Запоріжжі гарнізон із двох полків. І хоча Коліївщина була жорстоко придушена, опір тривав. Вже 1774 р. вельможні магнати польської шляхти (граф Ф. Потоцький, князь Четвертинський, Квяткевич та ін.) звернулися до Калнишевського з проханням захистити їх від гайдамацтва запорожців, але намарне 34, с. 341.

Таким чином, П. Калнишевський будучи людиною поважною, владною і розсудливою здійснював внутрішню політику Січі чинно, згідно вимог та потреб козацьких звичаїв, царських законів та моральних уставів, що не могло не викликати супротиву, невдоволення з боку заздрісників.

1.3 Зовнішня політика

Не можна погодитися з твердженням багатьох дослідників, що Калнишевський «вірою і правдою служив цариці та російському уряду»: стосунки між обома сторонами були далеко не безхмарними та однозначними. Прикордонні конфлікти козаків з Росією Катерина неодмінно використовує на свою користь. Тоді кошовий отаман вдається до хитрощів. Разом з писарем Глобою він складає на себе донос і надсилає його до Петербургу від імені Павла Савицького. Це шантаж, спроба налякати царицю, заставити її, під загрозою втрати союзника, зменшити тиск на Січ.

Так, у січні 1767 р. полковий старшина Павло Савицький написав цариці в Петербург донос про те, що Петро Калнишевський разом з військовим писарем І. Глобою і військовим осавулом П. Головатим вирішили: якщо найближчим часом прикордонні суперечки між Кошем і Росією не розв'яжуться на користь Січі, то вони виберуть у війську з 20 чоловіків добрих і пошлють до турецького хана з проханням прийняти їх під турецьку протекцію. Царський уряд не дає цій справі ходу 25, с. 8.

У жовтні 1768 р. кримський хан Крим-Гірей надсилає кошовому Калнишевському грамоту з пропозицією повернути запорожцям купців, козаків, чумаків, яких захопили, як ясир, татари. Незабаром Крим-Гірей звільняє всіх полонених, до того ж, не вимагаючи нічого взамін - без жодних умов! Кіш Запорозький інформував про цей факт царського намісника, київського генерал-губернатора Ф. Войєкова і Катерину II.

19 грудня 1768 р. Калнишевський отримує від цариці листа, у якому вона пише, що не сумнівається у відданості козаків: «Ми ніколи найменшого сумніву мати не могли про вашу з усім військом до нас вірність». Отже, маємо доказ прямих дипломатичних таємних зв'язків між Січчю і Кримом -- васалом Туреччини, з якими тоді царська Росія перебувала в стані війни. Це не заважало запорозькому війську на чолі з Калнишевським доблесно воювати на боці Росії. 22, с. 213.

Цариця має на Січі своїх інформаторів. Їй відомо, що Калнишевський блефує, тому вона не реагує на попередження. Щоб у Петербурзі повірили в реальність загрози переходу на бік супротивника, необхідний вагомий аргумент. Він домовляється з татарами, і ті повертають полонених. Данило Кулиняк у своїй книзі «Від Калніша вісті» говорить: брат Калнишевського, посполитий Нечипір Ющенко, у 1768 р. дописує, як заручив свою дочку з січовим козаком Семеном Тугай-беєм. 9 січня відбулося весілля, і Нечипір пише: «Через Єгора, зятя мого Тугай-бея, нижайшій уклон и подарок посылается» 22, с. 241.

У своїй праці «В'язні Соловецького монастиря» професор, доктор історичних наук Г. Фруменков писав, що наскільки дозволяють судити матеріали, уряд не дав ходу цьому документу. Він вважав його наклепницьким і не сумнівався у відданості кошового 45, с. 97. .

У «Маніфесті» Катерини II від 3 серпня 1775 р. про зруйнування Запорозької Січі, серед переліку багатьох царських «звинувачень», прямо вказано: «Не для чего равным образом и того скрывать, что при самом начале последней с Портою Оттоманскою войны, многие из Запорожских козаков умышляли, забыв страх Божий и должную нам и Отечеству верность, передаться на неприятельскую сторону, каки в самом деле ни известия войскам нашим не подали они о приближении к границам тогдашняго крымского хана» 36, с. 190.

Отже, як бачимо, підозра таки була; вона згодом, через кілька років, переросла в пряме звинувачення. У цьому ж царському указі запорожці звинувачуються, що «заводя собственное хлебопашество, разторгали ониж тем самое основание зависимости их от Престола Нашего» 6, с. 65.

Кримський хан Крим-Гірей теж прагнув залучити на свій бік козаків, і є свідчення про постійні таємні зв'язки його з Кошем. Звичайно, царицю з її колонізаторською політикою обурювала незалежність Коша Запорозького, але доводилося миритися й дивитися на це крізь пальці, щоб не ризикувати втратою надто вирішального союзника. Петро Калнишевський як справжній патріот України, не міг не розуміти, яка доля чекала його народ, прикутий до колісниці царської Росії 2, с. 260.

Запорожці брали активну участь у визвольній війні 1773-1775 рр. під проводом О. Пугачова (Омелька Пугача), котрий перед цим набув, так би мовити, бойового досвіду в повстанні гайдамаків (Коліївщині) 1768 р.: є дані про те, що він сам якийсь час був запорожцем. Ця війна похитнула Російську імперію, перелякала Катерину II, і тісні зв'язки повсталих з Запорозькою Січчю, звичайно, прискорили прийняття рішення про знищення цього розсадника бунту й непокори, чи не єдиного острівця свободи в абсолютистській державі необмеженої монархії 33, с. 82.

Запорозька Січ була потрібна російському царизмові доти, доки імперія воювала з Туреччиною, розширювала свої південні володіння, пробиваючись до Чорного моря. Тут без козаків обійтися було важко -- вони і кордони охороняли, приймаючи на себе перші удари, і в походи на турків та їхніх союзників разом з російськими військами ходили (у XVIII ст. козаки брали участь у чотирьох війнах Росії з Туреччиною), і розвідку вели. Особливо відзначилися запорожці в останній (для Січі) російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., коли всьому війську козацькому низовому за доблесть оголосила подяку цариця Катерина II.

На кінець свого існування Запорожжя опинилося у вкрай складному становищі: його землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали іноземним колоністам, що спричинили безперервні прикордонні суперечки. «Непевність свого становища зрозуміла й військова маса, козацтво -- це й було однією з причин незвичайного для Запорожжя багаторічного отаманства Калнишевського» 33, с. 74.

Незважаючи на майже безперервні бойові дії, він не тільки захищав кордони запорозької території, а й всіляко прагнув якнайшвидше заселити її великі безлюдні простори, сприяв переселенню селян з України на вольні землі. П. Калнишевський опікувався духовним життям і освітою запорожців. «діяли церковнопарафіяльні школи при всіх 16-ох церквах, було 3 спеціальні школи підвищеного типу. При церквах же були притулки для немічних, старих і хворих… в Ромні 1770 р. відкритий «французький пансіон» для козацьких дітей - своєрідний ліцей з поглибленим вивченням французької мови» 33, с. 72. Це викликало обурення Катерини ІІ.

Російський царизм не міг миритися з некерованістю Запорозької Січі, з її демократичними волелюбними звичаями. На її землі тікали від закріпачення селяни, а козаки не видавали втікачів ніколи й нікому. Особливо збільшився приплив переселенців на землі Запорожжя після скасування гетьманського управління на Лівобережній Україні і проведення генерального опису Лівобережжя (1765--1769 рр.) з метою збільшення зборів у царську скарбницю і покріпачення вчора ще вільних господарів у «городах» («городами» запорожці називали гетьманську Україну, тобто ті 10 полків, що утворювали Гетьманщину).

У 1755--1756 рр. П. Калнишевський разом із Д. Гладким та І. Чугуївцем перебував у Петербурзі з петицією до імператорського двору про скасування мита й повернення запорізьких земель, захоплених Новосербією, Слобідським полком і Донським військом, а 1758--1761 рр. -- разом із П. Кириловичем і А. Кумпаном їздив із подібним дорученням та з проханням про видачу гармат і платні. Але якщо прохання щодо мита уряд задовольнив, то у поверненні земель козакам категорично відмовив: це суперечило принципам імперської політики Москви щодо Запоріжжя і всієї України. У 1766 р. Калнишевський з кількома старшинами перебував із депутацією у Петербурзі. За тривалий час козаки витратилися, у столиці їм забракло власної горілки, аби поїти столичних чиновників 19, с. 68.

Тоді кошовий, за посередництвом президента Малоросійської колегії графа П. Румянцева відрядив у Січ старшину Антона Головатого, щоб доставити “для собственнаго их употребления 50 ведер вина горячаго”. Крім горілки, запорожці мусили везти до столиці численні подарунки -- хабарі царським сановникам і урядовцям, від яких залежав розгляд того чи іншого питання. Та й пізніше вони часто зверталися до кошового з проханнями прислати рибу спеціальних засолів (осетра, вирозуба, на якого в Петербурзі була велика мода), купити коней, верблюдів, кримського чи інших заморських вин, прянощів, фруктів; гетьман К. Розумовський просив переслати йому фігових дерев для палацу в Глухові 21, с. 132.

Запорозьке козацтво на якийсь час стало «модним» у придворних колах Петербурга. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули записатися в реєстри Війська Запорозького, уславленого батальними перемогами. Запорозьким козаком записався майбутній видатний полководець Вітчизняної війни 1812 р. М. Кутузов, відомий вчений Леонгард Ейлер 4 серпня 1770 р. записався до Кущівського куреня, туди ж 1772 р. записався і фаворит цариці, новоросійський генерал-губернатор Г. Потьомкін, котрого козаки, за своїм звичаєм, нагородили прізвиськом Грицько Нечоса -- через великі буклі його перуки. «Запевняю вас чистосердечно, що жодного випадку не пропущу, де вбачатиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду, на справедливості й міцності засновану,-- писав 21 червня 1774 р. новоросійський генерал-губернатор Потьомкін Калнишевському, котрого величав «нерозлучним другом», «милостивим своїм батьком» 20, с. 311.

Та не мине й року, як Запорозька Січ буде знищена саме стараннями Г. Потьомкіна, котрий 23 квітня 1775 р. виступить на засіданні царського уряду з проектом її ліквідації. Доки розроблявся план цієї каральної операції, цариця Катерина II у своїх листах на Січ «з матірською ніжністю і щедрістю» обіцяла запорожцям золоті гори, присипляючи їхню пильність. А тим часом придворний російський історіограф німець Герард Міллер, за дорученням уряду, розробив так би мовити «теоретичне забезпечення» для цієї ганебної акції, «науково обгрунтував» її необхідність і законність, похапцем сотворивши доповідні записки -- «Коротку виписку про малоросійський народ і запорожців» та «Міркування про запорожців» 19, с. 311.

Монархіст і кріпосник, Міллер, будучи виразником офіційних поглядів на запорозьке козацтво як гніздо крамоли, доводив, що Січ «не має права на існування», при її «несамовитому управлінні», «злодійських умислах» є «політичною потворою». Насправді ж усе було простіше й страшніше -- після перемоги над Туреччиною, фактичного підкорення Кримського ханства (офіційно ж Крим увійшов до складу Російської імперії 1783 р.), потреба в Запорозькій Січі, на думку цариці, відпала, а існування цього «острівця, свободи» в тилу імперії було надто небезпечним для монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії 49, с. 212.

На початку червня 1775 р. величезне військо під командуванням генерал-поручика П. Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. «Виходець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер П. Текелій був типовим «ландскнехтом». Йому й доручила цариця провести цю операцію» 33, с. 74.

Понад 100 тис. чоловік налічувалося у підпорядкованих йому 10 піхотних, 13 донських козацьких, 8 кіннотних регулярних полках, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронах, які п'ятьма колонами з різних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 р. царські війська оточили останню Запорозьку Січ -- невелике укріплене містечко, де були одна велика церква, 38 великих будівель, так званих «куренів», 500 козацьких, майстерованих і торгових будинків 17, с. 421.

Момент нападу був вибраний вдало -- на той час у Січі перебувало лише кількасот душ, решта розбрелася по зимівниках, паланках, промислах, дехто подався на «городи» провідати близьких після тривалої кривавої війни. Це не означає, що козаки не могли оборонятися (сили були нерівними) 17, с. 421.

84-річний кошовий Петро Калниш, дивлячись з валу січової фортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію, безперечно, він розумів, що будь-який опір навалі царських військ приречений -- надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запорожця. Безглузде кровопролиття з наступним кривавим масовим терором -- і годі чекати пощади... Якщо ж здатися добровільно, то залишаються хоча б якісь шанси вижити. А козаки рвалися в бій. Ось як розповідають про це історичні пісні:

Та позволь, позволь, пане кошовий,

Нам на башти стати, нам старшому генералу

З плеч голівку зняти... Та не позволиш з тесаками --

Позволь з кулаками... Ой крикнув же та Калниш кошовий

На Покровській дзвіниці «Ой, кидайте ж ви, славні запорожці,

І пістолі й рушниці. Та й не позволю, славні козаченьки,

Вам на башти стати. Ой не позволю крівцю християнську

Марно проливати». ...Ой, у суботу у полудні

Москва наступала; а в неділю до схід сонця

Лагері розбила... Ой уже ж наші славні запорожці

Та й невеселі стали, ой, облягли їх москалі

Та всіма сторонами. Ой кругом церкви, церкви січової

Ой караули стали, ой, священику отцю Володимиру

Та служити не дали. Ой летить бомба з московського боку,

Та й посеред Січі впала... 22, с. 327.

Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли зі сховищ зброю з припасами, архів Коша Запорозького. «Что касается массы запорожского войска, то одна часть ея осталась в пределах России и составила из себы так называемое кубанское козачье войско; другая часть ушла под власть турок и прожила там до 1828 года, последовательно переменив 5 Сичей: Устьдунайскую, Банатскую (в Австрии), Старосейменскую, Котирлезскую и Дунавецкую» 48, с. 385. Понад 5 тис. запорожців після зруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ 22, с. 402.

Що ж до Петра Калнишевського - всі дослідники однозначно стверджують, що його, разом з козацькою старшиною, військовим писарем І. Глобою, військовим суддею П. Головатим, військовим старшиною А. Порохнею, полковником Чорним, С. Гелехом, І. Куликом, І. Гараджою, курінними отаманами О. Параличем, М. Головком та іншими було заарештовано, а їхнє майно описане й конфісковане. Проте є підстави сумніватися в арешті Калнишевського в червні 1775 р. 22, с. 405.

Як відомо, козацьку українську старшину Катерина II зрівняла в правах з російським дворянством. Наприклад, А.А. Головатий -- писар при кошовій адміністрації, полковий старшина, після зруйнування Січі 1775 р. -- капітан російської армії, брав участь у формуванні з колишніх запорожців Війська вірних козаків, пізніше перейменованого на Чорноморське козацьке військо, де займав посади військового судді і кошового. Досить таки типова доля для вірнопідданої козацької старшини, лояльної до цариці.

3 серпня Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «что нет теперь более сечи Запорожской в политическом ея уродстве» 36, с. 73. Шість пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власности та в намаганні створити незалежне управління. Байдуже, що Запорозька держава фактично проіснувала майже два століття, у ній навіть виробився свій адміністративний поділ на паланки: «всем же старшинам, кой служили порядочно й имеют одобрения от наших воєнних начальников, службе й званню их получат степени» 36, с. 74. У Петра Калнишевського були «одобрения» від самої цариці -- нагороди, подяки, високе військове звання.

Катерина II була підступною, жорстокою, але хитрою й розумною імператрицею, котра ревно дбала про свою репутацію «гуманістки і благодійниці». Вона б не переслідувала героя воєн, генерал-лейтенанта, кавалера ордена Андрія Первозванного - 85-літнього старця, якби він не становив для неї реальної загрози. Петру Калнишевському навіть надалася б можливість повернутися на свій хутір-зимівник Гетьманку на рідній Роменщині, щоб тихо доживати віку.

Маніфест Катерини II від 3 серпня 1775 р. ставив, на думку цариці, крапку на цій «політичній потворі»: «Січ Запорозька остаточно вже зруйнована, із знищенням на прийдешні часи й самої назви запорозьких козаків, не менш як за образу нашої імператорської величності, через вчинки і зухвальства, що чинені були від цих козаків непокорою нашим височайшим повелінням» 14, с. 127.

В метричній книзі Миколаївської церкви містечка Смілого є запис на полях, датований липнем 1775 р.: «Брат Петро на Петра й Павла був печальний зело, молю бога за нього». Свято Петра й Павла, як відомо, 12 липня. Отже, Січ до цього часу було уже зруйновано.

В Україні тим часом окупанти ділили здобич -- загарбані землі Коша Запорозького. По 100 тис. десятин пожалувала цариця Потьомкіну і князю Прозоровському, генерал-прокурор князь Вяземський, один з авторів антикозацького маніфесту, одержав 200 тис. десятин землі, на якій колись знаходилася і сама Запорозька Січ, перейменована на Покровську фортецю. Згодом ці землі стали власністю німецького барона Штігліца. Решту земель поділили між новоспеченими й «столбовими» дворянами, офіцерами царської армії, поміщиками та іноземними переселенцями-колоністами.

Таким чином, , попри належну службу царському уряду Запоріжської Січі, цариця, все ж, «дбаючи» про малоросійське військо, спрямовувала всі зусилля задля його знищення як автономної сили українського народу, при цьому прикриваючися благими намірами самостійного регулювання та вирішення їх проблем, численними нагородами, грамотами, хвалебними прославляннями, братанням. Такі дії присипляли увагу запорожців, які вважали що запорозьке військо, як постійний інструмент зовнішньої політики московського уряду, перебуває при відомі всіх дій його зовнішньополітичних дій. Незважаючи на старання запорожців зберегти самостійність Запорожжя, цариця спромоглася обвести їх та поквитатися з їх свободою.

1.4 Меценатство Петра Калнишевського

Петро Калнишевський був багатою людиною, володів 16 тис. голів худоби. Під час арешту в його зимівниках та хуторах було описано 639 коней, 1076 голів великої рогатої худоби, 14045 овець, 2175 пудів збіжжя.

За своє життя він фінансував будівництво п'яти церков на Роменщині, в Межигірському монастирі біля Києва, на Запорожжі, робив їм та монастирям багаті дарунки. Є в Роменському краєзнавчому музеї коштовне Євангеліє, яке Петро Калнишевський подарував церкві свого рідного села Пустовійтівка. Свого часу вартість його була 600 карбованців золотом (за коня давали не більше п'яти). Більше пуда срібла пішло на оправу, довжина якої понад 62 см, ширина -- 32 см, товщина -- 10 см. Виготовив його київський майстер Іван Равич.

Ось як описує цей шедевр у книзі «Українське золотарство» М. 3. Петренко: «Споріднену з народним мистецтвом орнаментику має срібна оправа Євангелія з дарчим написом останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського, яке зберігається в Роменському краєзнавчому музеї (інвентарний номер 8803). Тут ми бачимо орнаментальні мотиви (розетки, пагінці рослин), дуже близькі до прикрас Покровської церкви села Сорочинці, а також Преображенського собору в селі Мгар на Полтавщині. Наріжники чільної сторони оправи Євангелія зроблені у формі овальних вінчиків, характерних для київських оправ. Простір між клеймами орнаментований оригінальними стеблами стилізованої трави й аканта. Дуже цікаві прикраси спідньої дошки. Наприклад, пуклі тут виконані у вигляді майолікових розеток, типових для будов України XVIII ст. Між дрібненьким стилізованим листям розсипані купками сніжинки. Корінець прикритий орнаментальною сіткою з густого плетива лози» 33, с. 106. А дарчий напис вигравійовано в нижній частині передньої обкладинки: «Сія книга Євангелія іздєлана коштом войска Запорожского низового судії військового Петра Івановича Калнишевського». 1760 р., коли виготовлено пам'ятку, Калнишевський ще був суддею -- вперше кошовим отаманом він став 1762 р., а до «судійства» він тривалий час був військовим осавулом 23, с. 31.

Будучи кошовим, він збудував на батьківщині в Пустовійтівці церкву Святої Трійці. Збереглися документи: «В духовну протопопію роменську управу доповідь. Війська запорозького низового пан кошовий отаман Петро Іванович Калниш, в селі відомства протопопи роменської Пустовійтівці, в якому він, пан кошовий, народився, від свого кошту власного знову дерев'яну, в ім'я пресвятої Трійці церкву на місті вольному збудували...» 14, с. 47.

«...В духовну роменську управу доповідь. Відомства протопопії роменської, в приході троїцькім пустовійтівськім закладена в минулому 1773 р. дерев'яна церква, на місці напівзруйнованої, знову будувалася всім коштом до єдиної останньої потреби цього села Пустовійтівки уроженця, Січі кошового отамана Петра Калниша і збудована вже до самих верхів» 33, с. 31.

1929 р. доктор мистецтвознавства професор С. Таранушенко дослідив Троїцьку церкву в Пустовійтівці -- змалював і зробив креслення, сфотографував (на сьогодні збереглося 5 фотокарток). Фахівці вважають цей храм, споруджений 1773 р., одним з шедеврів української архітектури 33, с. 31.

«На кошти Петра Калнишевського збудовано й грандіозну дерев'яну Покровську церкву в Ромнах, освячену 1770 р.» 33, с. 58. Як встановив краєзнавець Ф.І. Сахно, її споруджували, починаючи з 1764 р., майстри теслярського цеху містечка Смілого І. Босик, М. Руденко, С. Дзюба, Т. Тертишник, Т. Лихола з помічниками -- цих зодчих нарадив Петру Калнишевському його брат Семен, священик Миколаївської церкви в Смілому, котру вони перед цим спорудили. Покровську церкву будували шість років, датування її 1764 р. викликає сумнів, бо на той час Петро Калнишевеький кошовим не був, а став ним наступного року.

Як вважає головний архітектор Філадельфійського університету (США), куратор виставки і автор її каталогу «Дерев'яні храми України. Шедеври архітектури» (Нью-Йорк, 1987) Тит Геврик: «Найвизначнішою спорудою Полтавщини була церква св. Покрови, 30 м заввишки, в Ромнах (1764), збудована на замовлення останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського і Д. Чорного (над головними дверима церкви було вирізано напис: «сооружен храм се во имя Покрова Богоматері коштом й старанием воиск запорожским кошевого благородного гидина Петра Калнишевського й Давида Чорного в лето» 35, с. 78. Іконостас (скульптор С. Шалматов, 1768--1773) був виконаний винятково розкішно в стилі рококо, типовому для українського сницарства (різьблення по дереву), середини XVIII ст. Іконостас з чотирьох рядів був настільки високий, що деталі його верхівки, увінчаної скульптурною композицією Отця небесного серед хмар і путтів, ледве можна було розглядіти з землі. В третьому ряді цього іконостасу були дерев'яні статуї на консолях св. Захарії, св. Аарона, св. Іоанна Хрестителя і св. Євангеліста. В першому (намісному) ряді були 4 статуї з липового дерева, розміром на 3 чверті повного зросту; там були св. Миколай, Діва Марія, Ісус Христос і Покрова Пресвятої Богородиці. На половинках царських воріт було вирізьблено сцену Благовіщення, а над нею -- голуба, символ святого Духа. Цю композицію завершувало зображення міста з лівобережною дерев'яною церквою та Розп'яття, увінчане короною. Над бічними дверима іконостасу також були вміщені корони» 33, с. 78.