Побоюючись, що російська царська адміністрація її зруйнує, 1908 р. стародавню церкву перенесли до Полтави, де вона згоріла 1941 р. під час Другої світової війни.

Виходячи з наведених фактів, можна узагальнити, що Петро Калнишевський, від самого початку своєї кар'єри в Запоріжжі здобував прихильність до своєї особи не тільки виконуючи свої військово-політичні обов'язки, але надавав частку коштів і ресурсів на розбудову храмів, виготовлення церковно-світських предметів, розвиваючи та поповнюючи українську культуру зразками високого естетичного смаку тогочасної козацької еліти.

калнишевський меценатство кошовий

Розділ ІІ. Соловецький період життя П. Калнишевського

В журналі «Киевская старина» № 9 за 1887 р. було надруковано інформацію «Клопотання Потьомкіна про заміну запорозькій старшині смертної кари ув'язненням у монастирі», де йдеться про Петра Калнишевського. Це звернення Г. Потьомкіна до цариці написане в травні 1776 р., майже через рік після зруйнування Січі. Постає загадка про місце перебуваня Калнишевський протягом цього часу. Є кілька версій.

Одна з них подана в московському тижневику «Неделя» № 13 за 1965 р. Житель Роздорської столиці І. В. Проколов, збираючи на Дону інформацію про скарб С. Разіна, випадково натрапив на слід ще одного скарбу -- запорозького. Ймовірно, що Петро Калниш міг переховуватися серед вірних йому людей у Роздорах -- одному з багатих козацьких містечок. Відомо, що з втечею Калнишевського зникли і сліди запорозької казни.

Доля Калнишевського стала таємницею для всіх, за винятком царського двору, причетного до його арешту і ув'язнення. «Историку «Новой Сичи», А. Скальковскому, место ссылки Калнишевскаго совсем не было известно, и он гадательно высказал предложение, что после разорения Сичи, последний кошевой ея отправлен был на Дон» 48, с. 387. Колишні запорожці склали легенду про те, що їхній останній кошовий втік до Туреччини, там одружився і навіть мав сина. Інша ж легенда розповідає, що Калнишевський оселився на Дону, про це ж свідчить і тогочасна пісня:

«Ой, полети ж ти, та чорная галко,

Та й на Дін рибу їсти.

Ой, принеси нам, ти чорная галко,

От Калниша вісті.

- Та вже ж мені не летіти

Та й на Дін рибу їсти.

Та вже ж мені не носити

От Калниша вам вісті» 22, с. 47.

Після зруйнування Запорозької Січі Петро Калнишевський підпільно проводив роботу по встановленню контактів з тією козацькою старшиною, яка залишилася йому вірною, аби самовільно відновити Січ в іншому місці за межами Російської імперії, за що й був засуджений до смертної кари з заміною її довічним ув'язненням у Соловецькому монастирі. Запідозривши опального отамана в намірах відновити Січ поза Україною, Г. Потьомкін 14 травня 1776 року подав імператриці клопотання про «милосердну» заміну заарештованій запорозькій старшині смертної кари.

Лист Потьомкіна до цариці свідчить: «Всемилостивейша государиня! Вашій імператорській величності відомі всі дерзновенні вчинки колишнього Січі Запорозької кошового Петра Калнишевського і його спільників судді П. Головатого і писаря І. Глоби, коїх підступне буйство настільки велике, що не дерзаю вже я, всемилостивейша государиня, переліченням оного чіпати ніжне й людинолюбне ваше серце, а при тому не знаходжу ані найменшої потреби приступати до будь-яких досліджень, маючи явним доказом справжні до старшини ордери, що свідчать великість злочину їх перед освяченим вашої імператорської величності престолом, котрою, за всіма цивільними, громадськими і політичними законами заслужити, по всій справедливості, смертну кару. Та як постійна блискучої душі вашої супутниця добросердечність перемагає суворість злості сумирним і материнським виправленням, то й відважувався я всепідданіше уявити: чи не зволите ви височайшим указом згаданим підданим праведному суду вашому в'язням, котрі відчули тягар свого злочину, оголосити милосердне вибавлення їх від заслуженої ними покари, а замість того з відомої вже небезпеки від ближнього перебування їх до колишніх запорозьких місць, повеліти відправити на вічне утримання в монастирі з коїх кошового -- в Соловецький, а інших у розташовані в Сибіру монастирі, з забезпеченням за рахунок конфіскованого колишнього запорозького майна; кошовому по карбованцю, а іншим по півполтини на день. Вашої імператорської величності вірно всепідданіший раб князь Потьомкін». На дійсному підписано власною рукою її так: «Бути по цьому». 14 травня 1776 р.. Царське Село». 6, с. 23-24.

До кінця свого життя Потьомкін цікавився, чи є ще на Соловках отаман, якого він перед тим лукаво називав "нерозлучним другом" [24, с. 47].

Треба зауважити, що на утримання кошового Петра Калнишевського було виділено астрономічну на той час суму (365 крб.), якщо врахувати, що на харчування одного монаха Соловецького монастиря витрачалося всього 9 крб. на рік (менше трьох копійок в день, а точніше -- дві з половиною). Це свідчить, що головною метою ув'язнення Калнишевського і його соратників була, насамперед, надійна, абсолютна, я б сказав, герметична ізоляція їх від України. Розташований на островах північного Білого моря, відрізаний від материка, Соловецький монастир якнайкраще відповідав такому призначенню.

«8 червня 1776 р. урядовий сенат повідомив Синод про рішення, цариці й наказав, оголосивши Калнишевському з соратниками указ, негайно відправити Калнишевського в Соловецький, Глобу -- в Туруханський, Головатого -- в Тобольський монастирі «під найсуворішим наглядом від одного місця до другого військових команд» 33, с. 75. Між іншим, усі троє: кошовий, Глоба, Головатий -- фігурували в доносі П. Савицького в січні 1767 р.

За пропозицією Потьомкіна, Синод наказав монастирським властям, щоб «утримувані були в'язні сії безвипускно з монастирів і віддалені були б не лише від листування, але й від будь-якого з посторонніми людьми спілкування» 25, с. 122. 10 червня 1776 р. Синод надіслав настоятелю Соловецького монастиря Досифею і Тобольському архипастирю Варлааму відповідні укази -- стосовно ж Петра Калнишевського додатково розпорядився начальнику тюрми «надісланого туди в'язня утримувати під неослабною вартою солдатів, які перебувають у тому монастирі». Дуже, мабуть, боявся царизм 86-літнього колишнього кошового, якщо забезпечив йому аж потрійну охорону -- море, монастирську тюрму на острові та ще й постійну варту біля дверей камери.

25 червня 1776 р. конвой з семи чоловік, секунд-майор А. Пузиревський, унтер-офіцер і п'ятеро солдатів -- повезли Калнишевського з Москви до Архангельська. «Арестанта везли под строгим инкогнито и крепким караулом, не называя нигде ни его имени, ни фамилии. Кортеж состоял из 9 подвод: на трех помещался конвой с арестантом, на четырех имущество отправляемого в ссылку» 48, с.385. Вони прибули туди 11 липня 1776 р. і, найнявши за 20 крб. пароплав у купця Вороніхіна, переправилися на Соловки -- разом з додатковою охороною; сержантом і трьома рядовими, котрих виділив архангельський губернатор Є. Головцин для посилення нагляду за в'язнем. Отже, Петра Калнишевського охороняли в морському плаванні, крім екіпажу, 10 військовослужбовців царської армії.

30 липня настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у Синод, що він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згідно з царським указом. А Калниш тим часом карався в одному з найстрашніших казематів Головленкової вежі Соловецького монастиря. «За переказом, приміщення для Калнишевського спершу було призначене в камері Головленкової Архангельської вежі, а згодом в камері вежі Прядильної» 48, с. 387. Тут, у нелюдських умовах, судилося останньому кошовому проіснувати 27 років.

«По рассказам богомольцев, крестьян села Ворзогор, Архангельськой губернии, посещавших Соловецкую обитель и несколько раз слышавших там о кошевом, когда его только что привезли в Соловки, то он казался человеком среднего роста, чрезвычайно здоровым и широкоплечим, одет был в красный кафтан, говорил «не так чисто по-русски», но потом сделался худ и стар, носыл седые осекшиеся волосы, короткую седую бороду, одевался в китайчатый синий сюртук с маленькими оловянными пуговицами в 2 ряда» 48, с.389.

Історик М. Колчин, котрий у 1880-х роках був монастирським фельдшером, так описує камеру цього в'язня: «Перед нами маленькі, аршина 2 (1 аршин--71 см) двері з крихітним віконечком посередині; двері ці ведуть до житла в'язня, куди ми і входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли, завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висота при вході три аршина, у вузькому кінці -- півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву -- ложе для в'язня... На другому боці -- залишки розламаної печі. «Стіни... сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці камери знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було лише в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору» 43, с. 71. Якщо ув'язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто бував близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, ставало душно, кров приливала до голови, з'являлося якесь безмежне відчуття страху. В кожного, хто тут побував, навіть найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо не крик, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: «Невже тут можливе життя?» Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинного існування?» 49, с. 86.

Крім того, в камері протікала стеля, про що свідчить письмова доповідь від 12 жовтня 1779 р. намісника, знайдена в монастирському архіві: «За багаторазовим мене проханням П. І. Калнишевського для потреби йому до виправлення і перекриття келії, в якій він живе, що від дощу велика теча відбувається, від чого і одежа в нього гниє, і просить ваше високопреподобіє наказати особливо, понад монастирських найнятих у теслярську роботу робітних, на його рахунок найняти чотирьох чоловік і навесні з іншими монастирськими робітними надіслати з вказівкою на його ім'я, хто і якими цінами» 31. Так, за власні гроші Калнишевський відремонтував свою камеру.

Його тюремний режим відзначався особливою суворістю. У «Відомості про колодників, що утримуються в Соловецькому монастирі», написано: «Петро Калнишевський з 1776 р., липня 29. За наказом Потьомкіна, за височайшим повелінням для утримання безвихідно із монастиря і позбавлення не тільки листування, а й усякого з сторонніми особами спілкування, під пильною вартою солдатів, що знаходяться в монастирі»,-- ці слова постійно писав архімандрит у відомостях, які він регулярно посилав до Синоду. «Старий брав участь у богослужінні, бо поморські рибалки розповідали нащадкам, що бачили «козацького отамана», який говорив нечистою російською мовою» 33, с. 63. За переказами, останнього кошового виводили з камери до церкви лише тричі на рік: на Великдень, Преображення Господнє і Різдво, але в архівах не знайдено підтвердження навіть цьому.

Влітку Калнишевського позмінно охороняло четверо солдатів,-- при інших в'язнях було по двоє: взимку біля його каземату № 15 чатувало троє -- біля всіх інших по одному. Калнишевського стерегли ті ж самі найнадійніші охоронці: В. Соханов, А. Михайлов, І. Матвєєв, В. Нестюков. Вони одержували гроші для харчування бранця -- один карбованець на день -- і купували йому ту їжу, яку він замовляв. Про це свідчать записи в «Зошиті, даному конторою монастирського правління казначею ієромонаху Іоанну, для запису видачі харчових грошей колишньому Січі Запорозької кошовому Петру Кальнишевському». Отже, матеріальної скрути цей в'язень не відчував.

Звичайно, він був дитям свого часу, обстоював інтереси козацької верхівки, ігноруючи вимоги сіроми, про це свідчать кілька повстань і заворушень на Січі під час його правління і замах на його життя козаків Щарбинівського куреня 1770 р. Важко було догодити всім та ще й керувати свавільною волелюбною громадою, яку являв собою Кіш Запорозький. Ні, не покірною жертвою царської сваволі був Петро Калнишевський, а мужнім і свідомим борцем за кращу долю України, і це, на нашу думку, вивищує його героїчну постать у очах сучасників.

Після 16-річного перебування в казематі Головленкової тюрми Архангельської вежі його перевели в кращу камеру Прядильної вежі поряд з кухнею, де він пробув ще 9 років. І лише указом нового царя Олександра І від 2 квітня 1801 р. Петру Калнишевському було «даровано прощення» і надано право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням. Відомо, що Калнишевський на згадку про себе подарував Соловецькому монастирю коштовне Євангеліє вагою понад 34 фунти срібла вартістю 2435 карбованців; «дав кошти на будівництво запрестольного хреста для соборного храму монастиря (хрест висотою більше аршина, срібний, з написом: «Сей крест сдьлань вкладомь Петромь Ивановымь Кошевымь. Вьсьтринадцать фунтовь (48) сорокь восемь золотниковь» 48, с. 391.

110-літній в'язень, котрий за 25 років перебування в одиночках, як твердять перекази, осліп, нарешті став вільний. Указу від 2 квітня передувала перевірка списків ув'язнених всієї імперії. Такий список направив і архангельський генерал-губернатор Мезенцов на розгляд уряду -- той звільнив з Соловецької тюрми лише двох: одним з них і був Петро Калнишевський (№ 28). Вже у відомості арештантів за березень 1801 р., направленій Соловецьким монастирем до столиці, навпроти прізвища Калнишевського зазначено: «прощений».

Указом від 2 квітня 1801 р. ліберальніший цар Олександр І скасував Таємну експедицію і звільнив багатьох в'язнів -- починалося XIX століття. Літні монахи розповіли Д. Яворницькому, котрий розшукав могилу останнього кошового, що «після нього залишилося в камері понад 2 аршини нечистот, просидівши у в'язниці такий тривалий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли пазурі, довга борода, і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками розповзся на шматки і спадав з плеч» 44, с. 30. Від нього тхнуло землею.

Олександр І запропонував козакові повернутися у свій рідний край, але він відмовився і став простим послушником монастиря. «Цар вжахнувся, побачивши яму, в якій сидів кошовий, і спитав, яку б він винагороду хотів за страждання. Старець відповів: «Нічого мені не треба, государю, опріч одного: накажи збудувати острог для таких же мучеників, як я, щоб вони не страждали в земляних ямах» 44, с. 32.

7 червня 1801 р. Петро Калнишевський у листі до архангельського губернатора Мезенцева не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в тюрмі він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мірою». Мовляв, коли вся країна стала тюрмою, то чи варто шукати волю за межами Соловків. Та й куди йому їхати -- на покріпачену Україну ятрити душу, спостерігаючи, як, за словами Т. Шевченка на руїнах «Січі мудрий німець картопельку садить»? «Єдине прохання висловив він у цьому листі -- щоб дожити «залишок днів безбідно», хай йому залишать те ж арештантське утримання -- по одному карбованцю на день, що цар і дозволив» 33, с. 76. Виходить, що Петро Іванович сам писав цього листа. Якщо Калнишевський особисто, то він у свої 110 років не втратив зору, як свідчать перекази.

Восени 1803 р. Калнишевського не стало. Перед Преображенським Собором Соловецького Кремля, на сірій гранітній плиті вибито святенницьку епітафію: «Тут поховано тіло в бозі почилого кошового колишнього Запорозької грізної Січі козаків отамана Петра Кальнишев-ського, засланого в сію обитель за височайшим повелінням 1776 р. на спокуту. Він у 1801 р. за височайшим же повелінням, знову був звільнений, але вже сам не побажав залишити обитель, в коїй знайшов душевний спокій смиренного християнства, щиро визнавши свої провини. Помер 1803 р., жовтня 31 дня, в суботу, 112 літ від роду, смертю благочестивою, доброю». «Останній кошовий отаман Запорозької Січі П. Калнишевський прожив довге життя - 112 років. Рубежі трьох століть - ХVІІ, ХVІІІ і ХІХ - пройшли через його долю. Проте достовірні дані, підтверджені архівними документами про його діяльність, маємо лише за час його перебування в останный Запорізькій Січі, яка звалась Підпільненською або Новою й існувала в 1734-1775 роках» 47, с. 448.

Влітку 1862 р. про кошового почув від селян поморського села Ворзогори історик П. Єфименко, засланий до Архангельської губернії за революційну діяльність. Найстарші з місцевих жителів ніби ще бачили Калниша живим. П. Єфименко знайшов у архіві Архангельської канцелярії «Справу по повідомленню Державної воєнної колегії контори про відправлення до Соловецького монастиря кошового Петра Кальнишевського, червня 11 дня 1776 р.» 47, с. 458.

Опрацювавши всі ці матеріали, вчений написав статтю «Калнишевський, останній кошовий Запорозької Січі», яку було надруковано в 14-й книзі журналу «Русская старина» за листопад 1875 р. Так було повернуто із забуття ім'я могутнього сина українського народу, який все своє життя обстоював інтереси Запорозької Січі, розуміючи, що доки буде на Вкраїні Січ, доти буде жити Україна.

Весною 1887 року Соловки відвідав український історик Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув'язнення отамана. [48, с. 376-391].

2003 року о. Володимир Черпак справив службу Божу по Петрові Калнишевському та інших тут упокоєних на Старому манастирському кладовищі. Бо деякі екскурсоводи розповідають, що отаман, можливо, був похований там, на південь від кремля, неподалік Архангельської вежі та Святого озера. Або зовсім нічого не кажуть, щоб українці не заходилися з перевезенням та перепохованням. Але Д. Яворницький вказує: «Умершего похоронили на самом лучшем месте монастыря, во дворе, близ алтаря соборного храма св. Преображения, с южной стороны, с одной стороны близ могилы архимандрита Феодорита, с другой близ могилы знаменитого деятеля в смутную эпоху Авраамия Палицина. Спустя 53 года после смерти Петра Івановича Калнишевского над его прахом сооружена была плита архимандритом Александром Павловичем, впоследствии полтавским епископом…» 37.

Могили архимандрита Феодорита й Авраамія Паліцина збереглися. Там стоїть на ядрах кам'яна подоба домовини. Отже, місце поховання нашого козака цілком визначене. Однак його надгробок неодноразово переносили з місця на місце. Тільки випадково большевики не пустили його на "стройку социализма" в часи "Соловецкого лагеря/тюрьмы особого назначения" (СЛОН/СТОН, 1920-1939). У 1999-2001 pp. надгробок лежав у ряду інших під західньою стіною Спасо-Преображенського собору. 2002 року вцілілі надгробки нарешті зібрали в пантеоні між собором і дзвіницею [34, с. 308].

Роблячи висновок, можна стверджувати, що значення, яке можна осягнути, досліджуючи соловецький етап діяльності Петра Калнишевського має важливе історико-державне значення. Славетний кошовий, хоча і сумнівно здійснював свою діяльність, проте саме козацьке старшинство, воюючи за булаву, змовлялося один проти одного, залучали до вирішення внутрішніх питань країни закордонних «поміч», допустили уярмлення України. Тож 112-річний Петро Калнишевський не захотів перед смертю повертатися на Батьківщину. Відновлення в пам'яті народу правди про Калнишевського робить не тільки логічним і струнким хід історії, а й дає відповідь на основне запитання і минулого, і сучасності: що для українців є їх державна незалежність.

Висновки

За своє життя Петро Калнишевський пройшов шлях від козака до похідного полковника (1752--1761) й кошового отамана (1762, 1763, 1764--1775). Поза тим у різні роки був військовим осавулом (1754--1761, 1762), військовим суддею (1761, 1763). Брав участь у численних війнах Росії у Польщі, Персії, Пруссії, а особливо на півдні -- проти Туреччини й Криму. На жаль, документи про ранній період життя Калнишевського, як і документи з ранньої історії Запоріжжя, збереглися дуже фрагментарно.

Здібний адміністратор і дипломат, Калнишевський багато зробив для економічного та культурного піднесення Запоріжжя й оборони його державної автономії; він дбав про колонізацію Запорізької території, поширення хліборобства й торгівлі; кілька разів був послом Коша в Петербурзі, де обстоював територіяльні права Запоріжжя від зазіхань російського уряду та оселених ним на півдні України чужоземних військових колоній. Але відвернути остаточного знищення Запоріжжя йому не вдалося. 1775 р. Калнишевський був засланий до Соловецького монастиря, де перебував ув'язненим до 1801 р. Після звільнення постригся там у ченці й незабаром помер (Енциклопедія українознавства. - Т.3.) До наших днів дійшла лише надмогильна плита з цим написом, викарбуваним 1856 р. постриженим у монахи білоцерківським протодияком, котрий заховався під криптонімом А. А. або Л. Л. (теж, мабуть, українець). Все це ми знаємо тепер. А після арешту Петра Калнишевського майже сто років про його долю нікому нічого не було відомо. Царизм умів берегти свої таємниці. «У 1873 р. на Соловки їздив Павло Чубинський, де побачив могилу і надгробок отамана» 48, с. 377.

П. Калнишевський був не просто очільником запорозького козацтва в останні роки існування Січі, він став символом, віддзеркаленням образу героя-мученика, котрий відстраждав у соловецькій в'язниці за всі 3 століття, що відгуляла козацька вольниця. Він є гордістю українського народу, ним може пишатися все людство, як чудовим взірцем особливої, надзвичайної, нескореної людини. Земляки вшанували пам'ять українського великомученика, встановивши біля с. Пустовойтівки, де він народився, йому пам'ятник, а також на трасі Київ - Суми - пам'ятний знак, на якому позначено, що до рідного села Калнишевського - 2 км, а до Соловків - 1550 км. У Ромнах, на Покровській горі, де Калнишевський колись побудував своїм коштом церкву, споруджено на його честь пам'ятний знак з барельєфом кошового отамана.

Ім'ям Калнишевського названо одну із вулиць. 2008 року Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування, занести його ім'я у православний церковний календар, чесні останки праведного Петра вважати святими мощами та віддати їх на волю Божу. Собор благословив будівництво храмів на його честь. Наш святий обов'язок - пам'ятати і передавати із покоління в покоління ім'я П.І. Калнишевського як борця за українську державність.

Доля й історична вага постаті останнього кошового Січі Запорозької досі по-справжньому не досліджена і не осмислена. Однак, безумовно, він залишив глибокий слід в українській історії. Як і гетьмана Івана Мазепу, ми не можемо поки що перепоховати його у рідній землі. Тим часом, образ Калнишевського продовжує творити український духовний простір. Ось і при в'їзді в Петриківку на Приоріллі, що була заснована як один з численних його козацьких зимівників (неподалік біля Дніпра ще один - Курилівка), з проголошенням незалежності України з'явився придорожній знак-напис з портретом кошового, виконаним у стилі славетного петриківського розпису.

Список використаних джерел:

1. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі / О.М. Апанович. - K.: « Либiдь», 1993. - 288 с.

2. Апанович О.М. Розповіді про запорозьких козаків / О.М. Апанович. - К.: «Дніпро», 1991. - 278 с.

3. Аркас М. Історія України-Русі / М. Аркас. - Одеса: «Маяк», 1994. - 452 с.

4. Бабинець Т.

5. Бойко Олександр. Історія України / Навчальний посібник /Олександр Бойко. - К.: «Академвидав», 2006. - 688 с.

6. Бумаги князя Григория Александровича Потемкина-Таврического. 1774-1788 гг. / Сост. акад. Н. Ф. Дубровин. Издание Военно-Ученнаго комитета Главнаго штаба. -- СПб.: Военная типография, 1893. - С. 12-38.

7. Boлoдapi гeтьмaнськoi бyлaви: Істopичнi пopтpeти. - K.: «Bища школа», 1995. - 560 с.

8. Гісцова Л.З. Архів Коша Запорозького. Приватне листування Петра Калнишевського / Л.З. Гісцова // Київська Старовина. -- 1993. - № 3. - С. 11-24.

9. Гісцова Л.З. До портрета Петра Калнишевського / Л.З. Гісцова // Архіви України. 1991, № 3. - С. 52-58.--

10. Голобуцкий В.И. Запорожское казачество / В.И. Голобуцкий. -- К.: Знание, 1957. - 534 с.

11. Греков В. Бунт сіроми на Запоріжжі 1768 р. // Записки історично-філологічного відділу УАН. -- К.: Наука, 1927. - Кн. ХI. - С. 18-38.

12. Грибовський В.В. «Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнышевский» Д.І. Яворницького в історії вивчення постаті Петра Калнишевського // Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. -- Вип. 3. -- Дніпропетровськ: Пороги, 2006. -- С. 6-15.

13. Грушевський М.С. Історія України / М. С. Грушевський. - К.: «Либідь», 1992. - 228 с.

14. Гуpciй О.М. Гетьмaнськa Укpaїнa / О.М. Гуpciй, Т. А. Чухлiб. - K.: «Bидaвничий Дiм» «Альтepнaтиви»», 1999. - 304 с.

15. Довідник з історії України (А-Я): посібн. для серед. загальноосв. навч. закл. / За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста та інших. - 2-ге вид., доопр. і доповн. - К.: Генеза, 2001. - 1136 с.

16. Дорошенко Д.І. Нарис історії України / Д.І. Дорошенко. - Т. 2. - К.: «Глобус», 1991. - 349 с.

17. Еварницький Д.. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу / Д. І. Еварницький. -- Ч. ІІ. -- К.: Веселка, 1995. - 563 с.

18. Касименко О.К. Історія Української РСР / О.К. Касименко, В.А. Дядиченко, Ф.П. Шевченко. - К.: Видавництво Академії наук Української РСР, 1953. - 784 с.

19. Кащенко А.Ф. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове / А. Ф. Кащенко. - Дніпропетровськ: «Січ», 1991. - 213 с.

20. Кормич Л.І. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ ст.: навчальний посібник/ Л.І. Кормич, В.В. Багацький та інші. - Х.: ООО «Одіссей», 2004. - 480 с.

21. Коцур В.П. Від Сули до Білого моря: шлях через три століття (До 200-річчя від дня смерті останнього кошового отамана Запорозької Січі П. І. Калнишевського) / В.П. Коцур, А. П. Коцур. -- Київ -- Переяслав-Хмельницький: Книги-ХХІ, 2004. - 237 с.

22. Кулиняк Д І. Од Калниша вісті / Д. І. Кулиняк. -- К.: «Київська правда», 2004. -- 343 с.

23. Кулиняк Д.І. Останній кошовий Петро Калнишевький/Д.І. Кулиняк. - К.: «Знання», 1991. - 283 с.

24. Кулиняк Дмитро. Соловецький в'язень. Останній кошовий Січі Запорізької. Історичний нарис. / Дмитро Кулиняк // Молодь України. -- К.: Знання, 1989, 7 листопада. - С. 12-17.

25. Кулиняк Дмитро. Соловецький в'язень. Останній кошовий Січі Запорізької. Історичний нарис / Дмитро Кулиняк. - К.: «Радянське письмо», 1991. - 452 с.

26. Курапов С.И. Казачий словарь-справочник/С.И. Курапов. - Запорожье: Образование, 2001. - 456 с.

27. Лановик Б.Д. Історія господарства: Україна і світ: Підручник/ Б.Д. Лановик. - К.: Вища школа, 1995. - 480 с.

28. Либерзон И.З. Деятельность Археографической комисии по спасению архива Соловецкого монастыря // Вспомогательные исторические дисциплины. -- Т. XVIII. -- Л.: Наука, 1987. - С. 45-57.

29. Мірчук Павло. Гайдамацьке повстання 1768 р. / Павло Мірчук. -- Нью-Йорк: НТШ, 1973. - 168 с.

30. Николайчик Федір. Родина Калнишевського / Федір Николайчик//Киевская старина. - 1892. - Кн. 5. - 348 с.

31. Овсієнко В. Електронний ресурс // "Наша віра" № 11, 2003 р.

32. Останній Кошовий отаман Запорозької Січі - Петро Калнишевський. Лицар дикого поля Електронний ресурс /. - К.: К.І.С., 2009.

33. Петренко М.З. Українське золотарство / М.З. Петренко. - 1973. - 134 с.

34. Петровський В.В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В.Петровський, Л.О. Радченко, В.І.Семененко та інші. - Х.: ВД «Школа», 2007. - 592 с.

35. Петро Калнишевський: постать і епоха / Ярова М.А., Лаврик М.І., Медуниця О.В. і інші. - (Серія «Наші славні земляки»). - Суми: «Ярославна», 2008. - 104 с.

36. Петро Калнишевський та його доба. Документи та матеріали. - К., 2009. - 432 с.

37. Петро Іванович Калнишевський Електронний ресурс. - К.: К.І.С., 2009. -

38. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України від середини ХVII століття до 1923 року/ Н.Д. Полонська-Василенко. - Т. 2. - К.: «Либідь», 1992. - 608 с.

39. Помісний собор 2008: Канонізація святого праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) Електронний ресурс/. - К.: К.І.С., 2009.

40. Про генерала і Андріївського кавалера Петра Калнишевського

41. Рибалка І.К. Історія України. Ч. 1: Від найдавніших часів до кінця ХVIII ст.: [Підручник для історичного факультету вищих навчальних закладів]/І.К. Рибалка. - Х.: Основа, 1994. - 448 с.

42. Скальковский А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запрозького. - 434 с.

43. Субтельний Орест. Україна. Історія/ видання третє, перероблене і доповнене/Орест Субтельний. - К.: «Либідь», 1993. - 718 с.

44. Тіщенко Микола. Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом у ХVІІІ ст. // Історико-Географічний збірник. Видає комісія для складання Історично-Географічного Словника України. - Т. 2. - К.: друкарня ВУАН, 1928. - С. 98-102.

45. Фруменков Г.Г. В'язні Соловецького монастиря / Г.Г. Фруменков. - Архангельск, 1968. - 342 с.

46. Шаповал І.К. Історія України. / І.К. Шаповал. - К.: «Генеза», 1997. - 348 с.

47. Эварницкий Д.И. Источники для истории запорожских козаков / Д.И. Эварницкий. -- Т. ІІ. -- Владимир: «Наука», 1903. - 643 с.

48. Эварницкий Д.И. Последний кошевой атаман Петр Иванович Калнишевский. Відбиток з журналу «Дон»/ Д.И. Эварницкий.-- Новочеркасск: «Знание», 1887. - 237 с.

49. Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу / Д.І. Яворницький. -- Ч. ІІ. -- Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005. -- 496 с.

Размещено на Allbest.ru