Українізація загальноосвітніх шкіл за часів виборювання державності (1917-1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. В.Н. КАРАЗІНА

БОРОВИК Анатолій Миколайович

УДК 94 (477) 6 “1917-1920”

УКРАЇНІЗАЦІЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКІЛ ЗА ЧАСІВ ВИБОРЮВАННЯ ДЕРЖАВНОСТІ (1917 - 1920 рр.)

Спеціальність 07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Харків - 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії слов'ян Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

Бойко Микола Корнійович,

Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка, професор кафедри історії слов'ян

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України

Даниленко Віктор Михайлович,

Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії України другої половини ХХ ст.

доктор історичних наук, професор

Греченко Володимир Анатолійович, Національний університет внутрішніх справ МВС України, начальник кафедри історії державності України

доктор історичних наук, доцент

Стрілець Василь Васильович,

Полтавський державний педагогічний університет ім. В.Г. Короленка, доцент кафедри політекономії

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка (кафедра новітньої історії України)

Захист відбудеться 14 жовтня 2005 року о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. V-58.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4)

Автореферат розісланий 9 вересня 2005 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Є.П. Пугач

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дисертаційного дослідження. З набуттям Україною незалежності значно посилився інтерес як широкої громадськості, так і науковців до вивчення питань історії української державності. Особливої актуальності набуває дослідження історії зародження процесу українізації та розвитку української школи, адже сучасний пошук шкільного реформування неможливий без вивчення і врахування досвіду минулого. У радянській історіографії період виборювання державності 1917-1920 рр., діяльність національних урядів у галузі освіти, і в тому числі її українізації, майже не висвітлювались, а всі досягнення в цьому напрямку подавались як здобутки радянської влади під керівництвом партії більшовиків.

Вивчення історії початкового етапу українізації школи в широкому його спектрі у зв'язку з недостатнім висвітленням цієї проблеми в історичній науці, з'ясування можливості використання попереднього досвіду в будівництві національної школи на сучасному етапі обумовлюють актуальність теми дослідження.

Зв'язок роботи з державними і науковими програмами та темами. Обраний напрямок дослідження пов'язаний з комплексною науковою темою історичного факультету Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка “Політичні та соціально-культурні процеси в Україні (1917-1939 рр.)”. Робота виконана в рамках підрозділу теми “Історія розвитку освіти в Україні”, яка розробляється кафедрою історії слов'ян.

Мета і завдання дослідження визначені з урахуванням наукової проблеми, актуальності обраної теми та стану її вивчення. Оскільки в існуючих наукових розробках зазначена тема комплексно і всебічно не розглядалась, автор поставив за мету, спираючись на архівні джерела, опубліковані матеріали і документи та результати наукових досліджень, проаналізувати плани та практичні кроки з українізації загальноосвітніх шкіл періоду виборювання державності 1917-1920 рр., комплексно вивчити сукупність питань з названої тематики на основі виявлення характерних рис та особливостей цього процесу. Для досягнення мети автор ставить такі завдання:

розглянути розвиток історіографії проблеми, встановити його основні етапи, простежити процес розширення знань та з'ясувати коло невивчених або маловивчених питань. Визначити інформаційні можливості використання джерел;

розкрити зміст організаційних заходів процесу українізації загальноосвітніх шкіл та простежити хід їх проведення за Центральної Ради, Гетьманату і Директорії УНР, визначити особливості кожного з етапів;

з'ясувати і проаналізувати політику українських урядів щодо шкіл національних меншин у зв'язку з українізацією навчальних закладів;

встановити основні напрямки реформування системи підготовки вчителів, визначити роль та значення курсів українознавства для вирішення термінових завдань переходу на викладання українською мовою та для вивчення українознавчих дисциплін;

узагальнити результати діяльності громадських рухів, товариств і організацій, зокрема шкільних рад та професійної спілки вчителів, визначити їх роль в українізації школи;

дослідити хід підготовки українських підручників та процес забезпечення ними шкіл на кожному з етапів революції, визначити їх роль у формуванні нового змісту національної освіти;

з'ясувати досягнення й прорахунки у діяльності педагогічної місії за кордоном та показати спроби видавничих товариств, що діяли за межами України, забезпечення шкіл українськими підручниками.

Об'єктом дослідження є освіта в Україні у період революції (1917-1920 рр.)

Предметом дослідження є процес українізації нижчої та вищої початкової і середньої загальноосвітньої школи - тих ланок народної освіти, в яких першим розпочався названий процес і які є маловивченими в історичній науці; виявлення провідних напрямків, тенденцій, а також особливостей початкового етапу українізації шкіл. У центрі уваги автора такі складові процесу українізації, як: визначення планів та шляхів їх реалізації, урядові організаційні заходи, система підготовки вчителів у нових умовах, курси українознавства, шкільні ради, професійна спілка вчителів, підготовка українських підручників.

Методи дослідження. З урахуванням поставлених завдань були використані загальнонаукові методи, а саме конкретно-історичний та логіко-теоретичний у їх поєднанні. Це проявилось у дослідженні різних етапів українізації освіти, а також у виявленні особливостей кожного з них. Використовувався формаційний підхід, який дав можливість виявити якісні відмінності між старою дореволюційною системою освіти та новою національною, що зароджувалась у період революції. Цивілізаційний підхід дозволив значно повніше враховувати національні, політичні, військові, культурні та освітні особливості досліджуваного періоду. Це дозволило створити цілісну картину взаємодії різних чинників, що в той чи інший спосіб вплинуло на процес українізації загальноосвітньої школи у специфічних умовах революції.

Поряд із загальнонауковими методами в роботі широко застосовувались власне історичні методи дослідження. До їх числа відносяться: порівняльно-історичний (використовувався для характеристики дій урядів з українізації загальноосвітніх шкіл за Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР); емпіричного аналізу (для накопичення та аналізу історичних фактів з різних аспектів досліджуваної проблеми); аналітичний (покладений в основу аналізу конкретних подій); статистичний (для визначення темпів українізації, становлення мережі національних шкіл і для підрахунків кількості віддрукованої навчальної літератури) та метод історичної реконструкції. Саме на основі їх було досліджено визначені в дисертації основні проблеми.

Хронологічні рамки. Робота охоплює добу Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР, відповідно починається з березня 1917 р. - часу утворення Центральної Ради та завершується листопадом 1920 р., коли Директорія УНР припинила своє існування на території України. Визнаючи доцільність вказаних хронологічних рамок, автор виходив з того, що впродовж саме цього часу перед державними структурами і безпосередньо Генеральним секретаріатом освітніх справ, Міністерством народної освіти стояли однорідні завдання з українізації школи. Хоча разом із зміною органів влади періодично змінювалось керівництво освітянською галуззю та її підрозділами, але всі вони більшою чи меншою мірою були прихильниками процесу українізації. Існували деякі розбіжності у методах, темпах та напрямках її проведення, але процес українізації шкіл не припинявся і мав певні практичні результати на кожному з етапів. Наскрізне дослідження даної проблеми за увесь період української революції, на думку автора, має переваги перед звуженням хронологічних рамок дослідження окремого періоду революції. Такий підхід дає можливість прослідкувати не лише поетапні особливості досліджуваних проблем, а й порівняти здобутки та прорахунки кожного з них, визначити послідовність та системність проведених заходів і їх результативність.

Територіальні рамки дослідження. Робота базується на матеріалах тієї частини України, яка до 1917 р. перебувала у складі Російської імперії, а з початком революційних подій увійшла до складу Української Народної Республіки.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що дисертація в цілому є першим у вітчизняній історіографії комплексним і узагальнюючим дослідженням процесу українізації загальноосвітніх шкіл за часів революції 1917-1920 рр. У межах здійсненого дослідження були отримані наступні результати та сформульовано й розкрито наукові положення, які мають наукову новизну:

у контексті переосмислення напрацювань вітчизняних та зарубіжних істориків з'ясовано стан наукової розробки зазначеної теми; до наукового обігу залучено значну кількість архівних документів і матеріалів різних періодичних видань того часу;

здійснено комплексний аналіз урядових організаційних заходів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР з українізації загальноосвітніх шкіл;

проведено всебічний огляд теоретичних розробок та планів Генерального секретаріату освітніх справ і Міністерства народної освіти з українізації шкіл, показано їх практичну реалізацію і прорахунки у їх виконанні;

залучено до наукового обігу ряд нових документів, що дали змогу більш повно характеризувати кількісне зростання мережі різних типів загальноосвітніх навчальних закладів, шкіл національних меншин, а разом з тим і чисельність українізованих шкіл;

дістали подальший розвиток теоретичні розробки з питань реформування системи підготовки вчителів для української школи; сформульовано і аргументовано висновок щодо ролі вчительських курсів українознавства, з'ясовано їх позитивні здобутки та об'єктивні й суб'єктивні причини невдач;

проаналізовано діяльність шкільних рад різних рівнів та професійної спілки вчителів, визначено їх роль у справі українізації школи;

виявлено й розкрито здобутки та прорахунки в справі підготовки українських підручників на кожному з етапів революції; аргументовано тезу про їх роль у формуванні нового змісту національної освіти;

зроблено висновок про збереження принципових надбань у проведенні комплексу організаційних заходів з українізації загальноосвітніх шкіл українськими урядами періоду революції; визначено причини та підстави для подальшого розвитку українізаційних процесів.

Практичне значення одержаних результатів. Зібрані й проаналізовані матеріали та документи, наведені статистичні дані, зроблені узагальнення та висновки сприятимуть більш повному й багатогранному висвітленню освітніх перетворень в роки визвольних змагань.

Матеріали дослідження стануть у нагоді для розробки лекційних і семінарських занять вузівських спецкурсів та для популяризації серед студентів знань про витоки процесу українізації.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки наукового дослідження були оприлюднені на наукових конференціях та конгресах, а саме: міжнародній науковій конференції "Історія та культура Лівобережної України" (м. Ніжин, 2001 р.), міжнародній науковій конференції "Україна і Польща в ХХ ст.: проблеми історії та політології" (м. Київ, 16 травня 2002 р.), міжнародній науковій конференції "Історична наука: проблеми розвитку" (м. Луганськ, 17-18 травня 2002 р.), міжнародній науковій конференції, присвяченій 200-річчю Чернігівської губернії та 70-річчю утворення Чернігівської області (м. Чернігів, 20 вересня 2002 р.), у двох міжнародних наукових конференціях "Знаки питання в історії України" (м. Ніжин, 31 жовтня - 2 листопада 2002 р. та 5-6 листопада 2004 р. ), ІІ Міжнародному науковому конгресі "Українська історична наука на сучасному етапі розвитку (м. Кам'янець- Подільський, 17-18 вересня 2003 р.), на наукових конференціях професорсько-викладацького складу Чернігівського державного педагогічного університету (1998-2005 рр.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені у монографії "Українізація загальноосвітньої школи: перші кроки". - Чернігів, 2003. - 270 с., 21 статті, надрукованій у фахових наукових виданнях, а також у 2 публікаціях міжнародних наукових конференцій.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається із вступу, чотирьох розділів (14 підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури, 6 додатків. Загальний обсяг дисертації - 439 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено предмет і об'єкт дослідження, його мету і завдання, окреслено хронологічні межі, розкрито наукову новизну, практичне значення та форми апробації роботи.

Перший розділ “Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” має два підрозділи. У першому - “Стан наукової розробки проблеми” подається періодизація розвитку історичних знань з теми дослідження. Наукові роботи з цих питань, виходячи з проблемно-хронологічного підходу, умовно можна поділити на три періоди: 1) 1917-1920 рр., 2) 1921 - до кінця 80-х років ХХ ст., 3) з кінця 80-х років - до наших днів. У вітчизняній історіографії за цей час існувало дві історіографічні школи - національно-демократична та радянська.

Вивчення проблем реформування школи та її українізації розпочалось синхронно з практичними кроками по їх здійсненню. На сторінках журналу Всеукраїнської учительської спілки “Вільна українська школа” з'явилось багато публікацій з цієї тематики. Авторами статей були українські педагоги, активні прибічники української школи О. Дорошкевич, О. Музиченко, Ф. Сушицький, П. Холодний, Я. Чепіга та інші безпосередні учасники будівництва нової школи. Переважна більшість статей носила не лише теоретичний, а й здебільшого методичний та пропагандистський характер.

За часів революції склались сприятливі умови для підготовки грунтовних праць з історії України, в яких були висвітлені питання організації національної системи освіти. У роботах державних діячів УНР В.Винниченка, М.Грушевського, С.Петлюри були також порушені питання культурно-освітнього життя українського народу.

Перша ґрунтовна, узагальнююча праця з історії створення національної школи того часу була підготовлена комісаром народної освіти Київської губернії С. Постернаком і видана у 1920 р. У cвоїй роботі автор приділив значну увагу питанням українізації загальноосвітньої школи. Він наводить статистичні матеріали про мережу шкіл того часу.

Значний вплив на формування необ'єктивної оцінки шкільної реформи 1917 - 1920 рр. та початкового етапу українізації у радянській історіографії, тобто у другому періоді вивчення проблеми, мало негативне ставлення лідерів більшовицької партії та радянської влади до діяльності Української Центральної Ради, гетьманату П. Скоропадського та Директорії УНР. Це привело до того, що в історичній науці утвердилась лише негативна оцінка ролі українських урядів періоду 1917 - 1920 рр. у державотворчих процесах того часу, а разом з тим - і в освітянських перетвореннях. Типовим твердженням радянської історіографії було те, що лише завдяки розпочатим перетворенням більшовицької партії та радянського народного комісаріату освіти було здійснено рішучі кроки у реформуванні школи. Початковий етап українізації школи пов'язували з політикою українізації, що була розпочата більшовиками у 20-х роках. Все, що стосувалось діяльності демократичних урядів у цьому напрямку, було під офіційною забороною або ж подавалось крізь призму “буржуазного націоналізму”.

У працях Г. Гринька, Я. Ряппо, М. Авдієнка акцентується увага на основних заходах радянських органів влади у галузі освіти і дається лише побіжно оцінка реформ попередників, як рух за інерцією. Національні аспекти шкільної політики у роботах відсутні. На думку авторів, процес становлення освіти в Україні розпочався лише з ініціативи комуністичної партії у 1921 р., яка визначила основні напрямки навчання і виховання.

Вивчення історико-освітніх проблем в Україні дедалі все більше гальмувалось внаслідок втручання у творчий процес більшовицьких ідеологів. Тому дослідження 30-50-х років навряд чи можна назвати об'єктивними щодо національно-демократичних перетворень в Україні у 1917-1920 рр. Все більш пріоритетними у працях науковців були питання історії Жовтневої революції, громадянської війни, ролі більшовицької партії в цих подіях та інші. Разом з тим нав'язувалась ідея про невпинну боротьбу Комуністичної партії та радянського керівництва проти ворожих елементів. Після того, як у середині 30-х років посилюється кампанія боротьби з “українським буржуазним націоналізмом”, що фактично спрямовувалась проти передової української інтелігенції, політика українізації була припинена, як і будь-які дослідження у цьому напрямку. До середини 50-х років навіть сама згадка про українізацію заборонялась.

Історична наука в умовах десталінізації другої половини 50-х років виявила деякий інтерес до освітянської тематики, хоч висвітлення питань політики українізації на цей час були неактуальними. У зв'язку із святкуванням 40-ї річниці Жовтневої революції з друку вийшло кілька узагальнюючих праць з історії освіти України. У них автори вдаються до деталізації радянської реформи в школі, зупиняються на характеристиці формування законодавчої бази освіти в Україні і в Російській федерації, тощо. Коли ж мова заходила про діяльність українських урядів періоду революції, то, характеризуючи Генеральний секретаріат освіти, без наведених переконливих фактів, стверджували, що його діяльність полягала головним чином “у насильницькій українізації всієї шкільної мережі, у забороні викладання російської мови”.

З пом'якшенням політичного режиму 60-х років вітчизняні дослідники звернулись і до вивчення процесу українізації. У 1965 р. була написана, а в 1968 р. у Мюнхені вийшла з друку робота І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. У ній автор критично проаналізував роботи В.Леніна та політику Комуністичної партії з національного та мовного питання. Особливо він акцентував увагу на згортанні українізації на початку 30-х років. Ця робота викликала різке невдоволення керівників Комуністичної партії, тому дослідження процесів українізації знову були призупинені, а сам факт її проведення замовчувався у друкованих виданнях.

У третьому періоді розвитку історіографії проблеми ситуація почала змінюватись. Здобуття ж Україною державної незалежності в 1991 р. обумовило нові підходи до вивчення проблеми. Дослідники почали звертатись і до питань політики українізації. Першими з'явились статті Н. Горбача та В. Лозицького, присвячені цій проблемі, в них автори характеризували радянський період українізації 20-30-х років.

У 90-х роках було опубліковано праці, які частково торкались проблем українізації школи. Серед них роботи В. Даниленка, Я. Верменич, Я. Дашкевича і В. Чеховича. Проте всі вони також розглядають проблеми політики українізації періоду 20-30-х років. Автори з'ясовували причини появи цієї політики, формування законодавчої бази, проаналізували постанови ВКП(б) і уряду, які визначали напрямки та темпи її проведення. Не обійшли увагою і українізацію освітніх установ.

У цей час з'являються і дисертаційні дослідження проблем українізації Л. Блінди, О. Бондар, П. Бондарчука, Г. Васильчука та Я. Верменич. В них автори приділили увагу аналізу загальних аспектів політики українізації, вивченню її ролі і місця у суспільному житті.

Другою проблемою, близькою до теми нашої дисертації, яка привернула увагу дослідників з початку 90-х років, було формування національної системи освіти та політика національно-демократичних урядів у галузі культури та освіти у 1917-1920 рр. Це насамперед роботи В. Майбороди, С. Майбороди, С. Філоненка, Д.Розовика та інших авторів, де мова йде про формування нової школи, удосконалення навчальних програм, форм і методів навчання.

Активне вивчення проблем історії освіти було здійснене у ряді кандидатських дисертацій. Так, О. Машевський та А. Пижик зосередили увагу на вивченні культурно-освітньої політики урядів гетьмана П. Скоропадського та Директорії УНР. Дисертації І. Передерій та Н. Агафонової присвячені становленню основ національної системи освіти. Перша дослідниця вивчає лише добу Центральної Ради і визначає історичні чинники піднесення національно-освітнього руху, механізми управління шкільними установами, участь громадських та культурно-просвітніх організацій у боротьбі за рідну школу. Н. Агафонова розширила часові рамки від діяльності Центральної Ради до реформування освіти за радянської влади. Охопивши діяльність багатьох, різних за політичним спрямуванням сил та значну кількість проблем, авторка лише побіжно характеризує діяльність урядів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР по формуванню національної системи освіти. Більше уваги вона звернула на висвітлення проблем становлення системи освіти в перші роки радянської влади.

Причини реформування освітніх закладів, удосконалення управління, формування законодавчої бази, покращення матеріальної бази освіти розкриваються у кандидатських дисертаціях Н. Ротар, Ю. Телячого, В. Богуславської, А. Кравченко та М. Марчук.

Певні здобутки у розробці проблем українізації школи в 1917 - 1920 рр. мали дослідники з української діаспори. Проблем реформи школи і її українізації торкаються В. Винниченко, П. Христюк, О. Доценко, Н. Полонська-Василенко, І. Мазепа, В. Андрієвський, С. Сірополко та інші. На основі документальної бази ними були визначені аргументовані та незаідеологізовані висновки про роль та значення визвольних змагань в історії України та формування нової національної культури й освіти.

Заслуговують на увагу монографії І. Крилова та Г. Васьковича, в яких розповідається про боротьбу українського народу за створення національної школи. Значну увагу приділено у них періоду революції, а особливо питанням розробки і втілення в життя ідеї єдиної школи в Україні, наводяться статистичні матеріали та порівняння концепцій освіти, що створювались після революції в Україні і Росії.

Отже, аналіз праць з питань дисертаційного дослідження дає підставу для висновку, що, незважаючи на значну кількість опублікованих робіт у вітчизняній і зарубіжній історіографії, жодне з досліджень не є цілісним вивченням початкового етапу українізації періоду виборювання державності 1917-1920 рр. Поза увагою дослідників залишилось ряд важливих аспектів процесу українізації загальноосвітньої школи цього часу. Тому це й стало причиною поглибленого вивчення недосліджених або малодосліджених проблем обраної теми.

У другому підрозділі - “Джерельна база дослідження” міститься загальна характеристика широкого кола джерел, використаних у дисертації. За своїм походженням, змістом та науковою цінністю ці документи і матеріали можна умовно поділити на кілька груп. До першої слід віднести джерела актового характеру, тобто закони, універсали, укази та інші офіційні документи органів влади і управління. Саме вони дали змогу вивчати етапи та шляхи формування правового поля й законодавчої основи, на які спирались у своїй діяльності органи освіти при проведенні українізації шкільних закладів.

До другої групи входить різного роду діловодна документація, значна частина якої не була опублікована і здебільшого зберігається у державних архівах України. До неї входять журнали та протоколи різного роду засідань, доповіді, звіти, розпорядження, накази, інструкції, службове листування, тобто матеріали, які дозволяють вивчати шляхи реалізації планів українізації шкільної освіти. Найбільша її кількість, що використана у роботі, взята з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (ЦДАВО України): фонд 166 - Народний комісаріат освіти УССР, фонд 1063 - Генеральне секретарство Української Центральної Ради, фонд 1064 - Рада Міністрів Української Держави, фонд 1065 - Рада Міністрів Директорії УНР, фонд 1115 - Українська Центральна Рада, фонд 2581 - Генеральне секретарство освіти УНР, фонд 2201 - Міністерство народної освіти і мистецтва Української Держави, фонд 2582 - Міністерство народної освіти Директорії УНР.

Особлива роль належить основоположним документам з історії реформування загальноосвітніх шкіл, які допомагають прослідкувати розвиток процесу українізації. У фондах вищезгаданого архіву виявлені - “Статут українського Товариства шкільної освіти”, “Проект Єдиної школи на Вкраїні”, “Статут Єдиної школи в УНР”, “Розклад годин Єдиної Школи” (навчальні плани), “Статут Всеукраїнської учительської спілки”, статути видавничих товариств, батьківських та юнацьких організацій та інші.

Використані матеріали Центрального історичного архіву у м. Києві (ЦДІАК) - фонд 707 - Попечителя Київського навчального округу. В основному це справи описів 167, 168, 300 та 313 “Школа та її організація” у 1917-1919 рр. У них зберігаються шкільні навчальні плани (розклади лекцій) для різних типів шкіл, шкільні програми предметів українознавства, листування з навчальними закладами про забезпечення їх навчальними програмами і підручниками та інші. У описах 85, 86, 202, 299, 311, 311а зберігаються справи про школи національних меншин - польської та єврейської національностей.

Важливими для дослідження стали також документи Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України), зокрема зібрання мемуарів і спогадів про революційний рух в Україні (фонд 59). У фонді 1 (ЦК Компартії України) виявлені документи про пошук власної позиції Компартією України щодо українізації.

Вивчались також документи державних архівів Вінницької, Київської, Полтавської та Чернігівської областей. У них зберігаються справи дирекцій та інспекторів народних училищ. Проте у жодному з обласних архівів нами не виявлено справ, що розповідали б про діяльність місцевих шкільних рад та комісарів освіти за Центральної Ради, Гетьманату і Директорії УНР. Ці керівні освітянські органи опікались справами українізації шкіл, вели листування з Генеральним секретаріатом освіти та Міністерством народної освіти, надсилали звіти про роботу та інші матеріали, які свідчать про їх діяльність. Саме ця документація найкраще збереглась у фондах ЦДАВО України.

Загалом у ході підготовки дисертації автором було вивчено матеріали близько п'яти тисяч справ центральних і обласних державних архівів.

Третю групу джерел становлять матеріали періодичної преси 1917 - 1920 рр. В ній публікувались різноманітні за видами, жанрами і походженням матеріали. В залежності від мети та завдань дослідження її також можна умовно поділити на кілька підгруп. До першої включені центральні офіційні газети, які видавались урядами Центральної Ради, Гетьманату та Директорії УНР. У них друкувались офіційні документи державних урядових органів, циркуляри, рішення освітянського міністерства. За матеріалами цих газет можна простежити послідовність вирішення проблем українізації школи.

До другої підгрупи можна віднести газетні матеріали, що публікувались у губернських офіційних газетах. Цінність їх полягає у тому, що у них вміщені накази та розпорядження місцевих органів влади, окремі замітки, листи та статті, у яких йдеться про виконання урядових рішень та ставлення окремих громадян і навчальних закладів до українізації шкіл.

На особливу увагу заслуговують періодичні видання губернських та повітових земств. Саме у підпорядкуванні органів місцевого самоврядування знаходилось управління шкільною освітою на місцях. Публікації цих друкованих видань ми відносимо до третьої підгрупи.

Окрему підгрупу складають матеріали, що друкувалися в газетах товариства “Просвіта”. Ця культурно-освітня громадська організація у період революції проводила значну роботу з українізації освітніх закладів і пропаганди українознавчих ідей серед широких мас населення. На сторінках цих газет просвітяни обмінювались досвідом роботи, намагались розібратись у причинах протистоянь процесу українізації, висловлювали рекомендації у вирішенні цієї проблеми.

Ще одну підгрупу складають матеріали україномовних газет, які були засновані у період революції окремими товариствами та громадськими організаціями і відстоювали ідею існування незалежної української держави. На шпальтах цих періодичних видань ми знаходимо відгуки про схвальне сприйняття жителями міст і сіл урядової політики українізації шкіл.

До останньої підгрупи належать публікації російськомовних газет, на сторінках яких відстоювали свої позиції противники українізації школи. Всього автором вивчено і проаналізовано публікації понад 150 найменувань газет, які виходили у досліджуваний період найбільш регулярно.

Окрему, четверту групу джерел, складають публікації журналів “Вільна українська школа” (орган Всеукраїнської учительської спілки) та “Книгарь” (літопис українського письменства). Перший журнал друкував матеріали про життя вчительських спілок, звіти про роботу Центрального бюро Всеукраїнської вчительської спілки. Помітне місце на його сторінках займали матеріали про українізацію шкіл. Аналіз публікацій журналу “Книгарь” дає змогу краще уявити масштаби видавничої діяльності українських видавництв і особливо навчальної літератури.

Ще одну групу джерел складають українські шкільні підручники та методична література для вчителів, що були видрукувані та використовувалися в навчальному процесі за часів виборювання державності. Саме навчальна література дає змогу встановити суспільно-політичні та ідейні погляди авторів праць та основні підходи в організації навчального процесу. Значний інтерес для нас мало ознайомлення з методичною літературою, що вийшла з друку у досліджуваний період. На основі її аналізу можна визначити основні завдання, методичні принципи та прийоми вивчення навчального матеріалу.

До шостої групи джерел відноситься мемуарна література. Через призму власних поглядів, автори відображають і оцінюють факти і події, свідком яких вони були. Важливою подією в українській мемуаристиці став вихід у світ спогадів людей, які безпосередньо брали участь у революційних подіях - В. Вернадського, М. Грушевського, Д. Дорошенка, Д. Донцова, С. Русової, П. Скоропадського та інших.

Комплекс історичних джерел та літератури, на які спирався автор, включають в себе усі можливі напрямки отримання інформації, що дає змогу робити системний аналіз та узагальнення з досліджуваної проблеми. Аналіз вивчених джерел свідчить, що вони цілком достовірні і достатні для розкриття теми.

Другий розділ - “Організаційні заходи в українізації загальноосвітніх шкіл за часів виборювання державності” складається з чотирьох підрозділів, які взаємопов'язані і доповнюють один одного. У першому з них - “Практичні кроки по реалізації планів українізації шкіл за часів Центральної Ради” досліджуються шляхи вироблення теоретично обґрунтованої концепції здійснення українізації загальноосвітньої школи і визначаються важливі напрямки їх реалізації. Як свідчать матеріали дисертації, основні концептуальні положення процесу українізації розроблялись делегатами І Всеукраїнського учительського з'їзду (5-6 квітня 1917 р.) і були динамічно розвинуті учасниками ІІ з'їзду учителів (10-12 серпня 1917 р.), рішеннями і постановами Генерального секретаріату освітніх справ, Міністерством народної освіти, Всеукраїнською шкільною радою. Їх зміст зводився до ліквідації багатоступеневості й утворення єдиної української школи з 12-річним терміном навчання; поетапності здійснення українізації діючих шкіл: однокласних початкових - провести з 1917-1918 навчального року; двокласних сільських шкіл - розпочати лише з першого класу; у народних школах ці зміни проводити з дотриманням принципу забезпечення прав національних меншин; ввести вивчення українознавчих дисциплін в усіх типах шкіл. У більш широкому плані концепція передбачала внесення змін до навчальних планів і програм у відповідності з вимогами національної школи, видання українських підручників, реформування системи підготовки вчителів, проведення короткострокових курсів учителів тощо.

На основі проведеного аналізу рішень губернських та повітових з'їздів учителів з питань реформування школи робиться висновок, що на місцях процес українізації в учительському середовищі сприймався неоднозначно. Саме у цей час започатковується розмежування вчителів на професійному рівні та їх поділ на прихильників і противників українізації.

Автор акцентує увагу на питаннях введення інституту комісарів освітніх справ, які мали тримати під контролем процес українізації шкіл. Розкриваються основні проблеми створення цього управлінського підрозділу освіти, довготривале вироблення та прийняття правових основ їх діяльності, ставлення вчителів до нього.

У підрозділі поглиблено досліджуються взаємостосунки Генерального секретаріату освітніх справ з керівництвом Київської шкільної округи та Міністерством народної освіти Тимчасового уряду, які тривали аж до встановлення радянської влади в Росії. Зосереджено увагу на вирішенні кадрових питань, відсутності державного фінансового забезпечення новоутворених українських шкіл та на проблемах введення українознавчих дисциплін.

Автор акцентує увагу на реалізації планів українізації, що розпочалась з початкових шкіл. Керівництво цим процесом здійснювали земські і міські органи самоврядування. Ними приймались рішення про шляхи та темпи українізації.

Висвітлюються конкретні здобутки з українізації в окремих губерніях та повітах України. Результати дослідження підтверджують висновок кореспондента журналу “Вільна українська школа” І. Ющишина про те, що не так просто, як це здавалось на перший погляд, здійснювалась українізація шкіл. Іноді цей процес у одній школі вимагав більше клопотів, ніж заснування нової школи.

Українізація середніх шкіл, як свідчать матеріали дослідження, здійснювалась двома шляхами. Перший - це відкриття нових українських середніх шкіл, дозвіл на відкриття 53 таких шкіл дав до початку навчального року Генеральний секретаріат освіти. Другий - проходив шляхом введення в уже діючих середніх школах українознавчих дисциплін. Комісія при Київській шкільній окрузі ще до початку 1917-1918 навчального року розробила навчальні програми, і вони були надіслані на затвердження до Міністерства народної освіти в С.-Петербург. Але до падіння Тимчасового уряду вони так і не здобули статус офіційного документу. Лише 8 грудня 1917 р. всеукраїнська шкільна рада затвердила ці навчальні програми.

Звертається увага на дії Генерального секретаріату освіти, який, не дочекавшись офіційних міністерських наказів і розпоряджень щодо введення предметів українознавства, у жовтні 1917 р. видає ряд циркулярів, спрямованих не лише на введення вищезгаданих дисциплін, а й на подальше реформування всієї системи навчально-виховної роботи в школах.

Разом з тим у дисертації зосереджена увага на проблемах початкового етапу українізації шкіл, пов'язаних з відсутністю відповідних підручників, штатних посад учителів українознавства у достатній кількості та непідготовленістю вчителів до викладання цих предметів. Поява нових дисциплін призвела до збільшення навчального навантаження учнів. Саме це й стало приводом до появи у російськомовній пресі публікацій про намагання нової української влади здійснити насильницьку українізацію школи. А разом з тим це приводить до поділу населення і навіть школярів на прихильників і противників українізації.

Дисертант робить висновок, що, незважаючи на певні перешкоди, за Центральної Ради саме шкільна освіта зазнала значних змін. Започаткування процесу українізації призвело до утворення мережі українських шкіл, нових за змістом і метою навчальних дисциплін та змін в організації навчально-виховної роботи в школі.

У другому підрозділі - “Урядові заходи з українізації шкіл у добу гетьмана П. Скоропадського” підкреслюється, що провідну роль у процесі українізації шкіл займали заступник міністра освіти П. Холодний та керівники підрозділів, працівники Міністерства освіти О. Дорошкевич, А. Лещенко, С. Русова, О. Музиченко, І. Стешенко та інші. Всі вони працювали на освітянській ниві і за часів Центральної Ради, тому і намагались продовжити започатковані перетворення. Новопризначений міністр освіти та мистецтв М.Василенко не мав чітких позицій щодо українізації шкіл і займав помірковані позиції з цього питання.

Підкреслюється, що не до кінця послідовними були дії міністра й у вирішенні питання щодо місця й ролі освітянських комісарів. Саме за Гетьманату в основному була сформована мережа повітових комісарів як координаторів та керівників справи українізації шкіл, але наказів про їх призначення так і не підписав міністр. Спроба подолати розбіжності з цього питання була здійснена в ході з'їзду комісарів народної освіти (11-14 липня 1918 р.). Проте М.Василенко не прислухався до порад комісарів і у виданому в грудні 1918 р. “Тимчасовому законі про шкільне управління на Україні” посада комісарів освіти була ліквідована. Керівництво освітніми справами передавалось губернським і повітовим шкільним управам.

Як свідчать матеріали дослідження, у період Гетьманату здійснювались більш рішучі заходи з українізації шкіл. Відбувся перехід нижчих початкових шкіл на навчання українською мовою, а для шкіл національних меншин було запроваджено обов'язкове вивчення української мови. Крім того, підтверджувалась необхідність вивчення в цих типах загальних шкіл предметів українознавства.

Значну матеріальну підтримку було надано державним керівництвом на розвиток української освіти. У червні 1918 р. було виділено на видання підручників 2 млн. крб. та ще 1 млн. крб. на поточні потреби школи. На утримання лише нижчих початкових шкіл у 1918 р. було виділено 88987027 крб. У липні 1918 р. гетьман П. Скоропадський заснував 350 стипендій для незаможних учнів середніх шкіл та виділив на ці потреби 77,5 тис. крб.

Матеріали дисертації засвідчують, що за Гетьманату відбулось значне розширення мережі загальноосвітніх шкіл. На основі аналізу публікацій очевидця революційних подій С. Постернака та сучасних науковців (Н. Ротар, В. Богуславської, Н. Агафонової, Ю. Телячого та інших) автор дисертації приходить до висновку, що цифрові показники кількості комплектів нижчих початкових шкіл суттєво відрізняються, навіть на один і той же календарний строк. На основі порівняльного аналізу дисертант схиляється до думки, що підрахунки, проведені департаментом нижчої освіти у листопаді 1918 р., є хоч і наближеними до реальних, але найбільш точними. За ними кількість комплектів однокласних шкіл становила 45853 та двокласних - 2061. Зростання чисельності за рік відбулось на 12000 комплектів.

Українізація цих шкіл проходила найбільш успішно. На основі наведених фактів дисертант робить висновок, що в окремих школах і навіть повітах цей процес проходив, долаючи значні перешкоди. Проте здебільшого у нижчих початкових школах за Гетьманату навчання велось українською мовою.

Поступовий процес українізації проходив і у вищих початкових школах. До революції їх налічувалось всього 343, а на 1 листопада 1918 р. вже було 1162, з них 1069 - державних та 93 - існували за рахунок місцевих громад. Українізація цих шкіл проходила на основі обіжника Міністерства освіти і мистецтва від 5 серпня 1918 р., за яким у всіх школах цього типу, що відкривались для українських дітей у 1918-1919 навчальному році, навчання проводилось українською мовою. Саме таких шкіл у 1918 р. було відкрито 417, вони ставали українськими. У школах, які були відкриті до 1917 р., на українську мову навчання переходили лише перші класи. Разом з тим у всіх вищих початкових школах було обов'язковим вивчення предметів українознавства.

Українізація відбувалась і в середніх школах. За підрахунками автора їх кількість зросла від початку революції у 2,5 рази і становила на кінець 1918 р. 1047 шкіл (чоловічих гімназій - 625, реальних шкіл - 52, жіночих гімназій - 370).

Міністерство освіти шляхом анкетування шкіл намагалось дізнатись про готовність середніх шкіл до переходу на навчання українською мовою з наступного навчального року. Аналіз відповідей, надісланих керівниками 118 державних шкіл, дає можливість стверджувати, що частина учителів ще психологічно не була готова до таких змін. Вони пояснювали це незнанням української мови на теоретичному рівні й відсутністю в достатній кількості українських підручників для старшокласників та інших засобів навчання. Проте в Українській державі зусиллями державного керівництва та з ініціативи населення було створено цілу мережу нових українських середніх шкіл. На листопад 1918 р., за нашими підрахунками, діяли 132 таких школи, з них державних - 52 гімназії та 10 реальних шкіл, а також 67 гімназій і три реальні школи, які утримувались за кошти місцевих громадян. Щодо інших середніх шкіл, то процес українізації у них проходив шляхом вивчення у них українознавчих дисциплін.

У дисертації наголошується, що Міністерство освіти і мистецтва Української держави розробило і видало значну кількість документів по реформуванню шкільної освіти. Лише за період з 12 травня по 24 жовтня 1918 р. видано 72 закони і розпорядження, 35 законопроектів, які були передані до Ради Міністрів. Здебільшого вони стосувались змін навчально-виховного процесу, пов'язаних з українізацією шкіл. Автор робить висновок, що за Гетьманату сформувалась стійка мережа українських шкіл, починаючи від нижчих початкових і до середніх. А це є підтвердженням того, що в Українській державі здійснювалась цілеспрямована політика по створенню української національної школи.

У третьому підрозділі “Українізація загальноосвітніх шкіл за Директорії УНР” розкриваються урядові заходи щодо пожвавлення темпів українізації. Законом від 1 січня 1919 р. встановлювалась державною українська мова. Наказом Міністерства народної освіти від 30 січня державна мова стала “викладовою мовою” в усіх школах України. З метою впровадження цього наказу в життя за підписом міністра освіти І. Огієнка 5 лютого того ж року було видано спеціальну інструкцію. Губернським і повітовим комісарам освіти пропонувалось створити спеціальні комісії для розгляду заяв учителів, що з певних причин не зможуть перейти на викладання українською мовою з початку 1919 р. Проте дозвіл на ведення уроків російською мовою був лише до кінця навчального року, тобто до 1 липня 1919 р. Матеріали дослідження свідчать, що на шляху практичної реалізації наказу Міністерства народної освіти зустрічалось багато перешкод, як з боку російськомовних учителів, так і батьківських організацій і навіть деякої частини учнів.

Успішному проведенню українізації шкіл сприяла розробка нових тимчасових навчальних планів і програм, які були складені у відповідності до вимог національної школи. Найбільш успішно проходила українізація нижчих початкових шкіл. Департамент нижчої школи Міністерства народної освіти у вересні 1919 р. констатував, що перехід на викладання українською мовою в початковій ланці освіти “зроблено досить легко”. У цих школах також вивчались предмети українознавства. Як свідчать матеріали дослідження, у 1918-1919 навчальному році налічувалось 46711 комплектів нижчих початкових шкіл, які уже стали українськими.

Значно розширилась мережа вищих початкових шкіл, яких на вересень 1919 р. було 1193, з них 1086 - державних. Повністю українськими вважали ті, що були відкриті у період революції, а таких, за нашими підрахунками, налічувалось 836 шкіл, тобто 70 % загальної кількості. У російськомовних вищих початкових школах на українську мову викладання перейшли перші класи.

Кількість загальноосвітніх середніх шкіл за роки революції також зросла більш ніж на половину. Проте державних було лише 202 середні школи, з яких 143- чоловічих, 18 жіночих гімназій та 41 - реальних школи. Українських середніх шкіл за нашими підрахунками було 138. У зв'язку з введенням з січня 1919 р. обов'язкового навчання в усіх школах українською мовою Міністерство освіти запропонувало керівникам шкіл запровадити ряд заходів на допомогу учням.

Досліджувані матеріали засвідчують гостроту проблеми в забезпеченні шкіл кваліфікованими учителями. Головними причинами їх дефіциту було не лише значне розширення шкільної мережі, а й призов учителів-чоловіків до української армії. З цією метою використовувались “замісники”, так називали новопризначених учителів, що не мали педагогічної освіти. Такі кадрові зміни певною мірою негативно впливали на якість навчального процесу.

У цьому параграфі детально розглядається хід з'їзду директорів українських гімназій, що проходив на початку січня 1919 р. у Києві. З'ясовуючи стан шкільних справ в Україні, учасники з'їзду наголошували, що лише 52 українські гімназії утримуються за державний кошт, у більшості ж інших - немає власного приміщення. Але головну увагу на з'їзді було зосереджено на створенні національної системи освіти, запровадженні нових змін у виховній і навчальній діяльності учителів.

Українське учительство через професійну спілку також висловлювало урядовим структурам своє бачення шкільних реформ. У “Меморандумі”, надісланому Директорії УНР, учителі вітали намагання уряду здійснити перехід шкіл до загального безкоштовного навчання і підтримували державну політику створення єдиної національної школи в Україні. Вони висловлювали своє бачення існуючих проблем щодо управління шкільною освітою, будівництва шкіл, скрутного матеріального становища вчителів, підвищення ролі літніх курсів, друкування українських підручників та іншого.

Але практичній реалізації задуманого заважало те, що майже вся доба Директорії УНР - безперервна збройна боротьба проти кількох зовнішніх противників. Уже 1 лютого 1919 р. Директорія залишила Київ. Починається період мігрування її по території України. Часті зміни місцеперебування ще більше ускладнювали вирішення існуючих проблем.

У дисертації розкривається, як у надзвичайно складних умовах працівники Міністерства освіти продовжували розробку “Проекту єдиної школи в Україні”, перша частина якого “Основна школа” була підготовлена ще за Центральної Ради. Друга книга проекту, “Колегія”, передана до друку 6 квітня 1919 р. під час перебування уряду у Вінниці. Аналіз цих документів дає можливість стверджувати, що українська загальноосвітня школа першого і другого ступенів мала єдині навчальні плани, а для третього ступеня - “Колегії” було розроблено їх кілька варіантів: гуманітарний, реальний, економічний, а також визначено зміст навчальних програм усіх дисциплін. Дванадцятирічна школа мала стати єдиною, трудовою, національною, виховуючою і загальноосвітньою.

За Директорії УНР завершено роботу над “Статутом єдиної школи в УНР”. У сімдесяти семи його пунктах визначались правові положення життєдіяльності української школи. Дванадцятирічна школа поділялась на три ступені: І - початкова основна школа (1-4 класи); ІІ - старша основна школа (5-8 класи) і ІІІ - колегія (9-12 класи). Навчання в школі мало здійснюватись рідною мовою кожної нації, що живе в Україні. Кількість українських шкіл повинна відповідати відсотку корінного населення, тобто 75 %.

З лютого до серпня 1919 р. Лівобережна Україна перебувала під владою рад. У загальноосвітніх школах розпочалась реформа на основі прийнятого в Росії “Положення про єдину трудову школу”. Населенню було надано можливість самовизначення щодо мови навчання в школі, а це дало можливість противникам української школи фактично руйнувати її.

Наприкінці 1919 р. українській школі було завдано чергового тяжкого удару денікінцями. У даному підрозділі аналізуються дії керівництва Добровольчої армії по відношенню до української школи. Дисертант робить висновок, що вона змогла вижити лише завдяки підтримці з боку населення, громадських організацій та учителів.

У дисертації також аналізується початок реформування шкільної освіти радянською владою, що проходив з початку 1920-х років. Саме тоді відбулись зміни принципів навчально-виховної роботи від національних до комуністичних. Проте, зважаючи на значну підтримку української школи на початковому етапі революції, Компартією України було створено спеціальну комісію на чолі з письменником В. Блакитним. Вона прийшла до висновку про необхідність продовження процесу українізації як у школі, так і на державному й партійному рівнях. Наприкінці вересня 1920 р. Раднарком прийняв постанову “Про запровадження української мови в школах і радянських установах”. Радянська влада змушена була рахуватись з українським національним відродженням, а в питаннях українізації продовжувати справи своїх попередників.

У четвертому підрозділі - “Політика українських урядів щодо шкіл національних меншин” розглядаються заходи Центральної Ради з вирішення національного питання. Всім національним меншинам законодавчо були гарантовані права на вільний національний розвиток. Подається інформація щодо вирішення питань забезпечення прав національних меншин на освіту. У листопаді 1917 р. були утворені національні секретарства великоруських, польських і єврейських справ, що займались також і шкільними питаннями.

Акцентується увага на проблемах обстеження шкільного господарства, національного складу учнів та з'ясуванні шляхів розподілу шкіл між найбільш чисельними національними меншинами. Висвітлюється проблема підготовки та проведення анкетування державних вищих початкових і середніх шкіл про наявність шкільного майна, яке підлягало розподілу, а також результати анкетування батьків учнів для визначення національного складу школярів. На основі матеріалів опитування дисертант використовує маловідомі статистичні дані та проводить підрахунки національного складу учнів державних вищих початкових і середніх шкіл.

З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського змінилось ставлення до національної політики й було припинено діяльність національних міністерств. Міністр освіти та мистецтва М. Василенко був противником поділу шкіл, тому цей захід так і не відбувся.

У дисертації подається інформація про гострі міжетнічні конфлікти щодо розподілу шкільного майна, які мали місце на Поділлі і Волині. Проте формування мережі шкіл національних меншин більш успішно проходило шляхом їх новоутворення. Так, у 1917-1918 навчальному році польським населенням було створено більше однієї тисячі початкових шкіл та 39 середніх, у яких навчалось 14546 дітей і працювало 2158 учителів. На державному утриманні в кінці 1918 р. в Україні працювало 556 навчальних комплектів нижчих початкових шкіл національних меншин.