Українізація загальноосвітніх шкіл за часів виборювання державності (1917-1920 рр.)

Взагалі в Україні відкривали школи представники різних національностей. За матеріалами дослідження, в кінці 1918 р. у Волинській, Катеринославській, Полтавській та Херсонській губерніях працювало 586 державних шкіл, з яких 293 - єврейських, 211 - німецьких, 62 - польських, 9-чеських, 6 - литовських і 5 - латишських.

З приходом до влади Директорії УНР в галузі освіти державне керівництво намагалось продовжити політику Центральної Ради з національного питання. Але реалізувати задумане їй не вдалося.

Підсумовуючи, дисертант робить висновок, що в ході революції українські уряди намагались забезпечити рівність прав і можливостей розвитку освіти для некорінних народів. Найбільш чисельним з них надавалось право навчання дітей рідною мовою. Процес українізації торкнувся шкіл національних меншин лише введенням у них українознавчих дисциплін.

Результатом дослідження проблеми стали висновки, які у загальних рисах зводяться до того, що за час революції 1917-1920 рр. утворилась мережа українських шкіл різного типу, в основі діяльності яких були національні принципи навчання і виховання. Виявом продуманої політики українізації шкіл було надання прав національним меншинам навчати дітей рідною мовою з вивченням українознавчих дисциплін.

Третій розділ “Реформування системи підготовки учителів та роль педагогічних громадських організацій у вирішенні проблем українізації загальноосвітніх шкіл” має чотири підрозділи. У першому - “Основні напрямки системи підготовки учителів для української школи” аналізується стан підготовки педагогічних кадрів напередодні революції і зазначається, що він не міг задовольнити зростаючі потреби школи. Результати дослідження підтверджують слова С. Постернака про те, що мало було навчити учителів української мови, варто було довести їм потребу існування української школи.

Для визначення напрямків реформування педагогічної освіти Всеукраїнська шкільна рада 3 квітня 1918 р. утворила комісію. До початку навчального року нею були вироблені, а Міністерством освіти затверджені нові навчальні плани учительських семінарій та інститутів, внесені зміни до правил прийому до педагогічних навчальних закладів. Для отримання звання учителя було замінено екзамен з російської мови на українознавчі дисципліни. В ході реформи педагогічної освіти було сформовано оптимальну мережу навчальних закладів та прийнято перспективні плани з підготовки учителів для різних типів шкіл.

Як свідчать матеріали дослідження, існували різні напрямки підготовки педагогічних кадрів з вищою освітою. Так випускники класичних університетів, отримавши спеціальну педагогічну підготовку, мали можливість працювати учителями середніх шкіл. Автор акцентує увагу на проблемах перебудови навчального процесу у відповідності до національних інтересів у існуючих державних університетах, а особливо в питаннях створення в них українознавчих кафедр та введення українознавчих дисциплін. У параграфі розкривається гостра боротьба, яка точилась навколо цього питання. На конкретних фактах показано, як подібні проблеми вирішувались в існуючій системі вищої педагогічної освіти, а саме Вищих жіночих курсах, Київському Фребелівському та Ніжинському історико-філологічному інститутах.

У дисертації вивчається проблема підготовки педагогічних кадрів, що вирішувалась шляхом відкриття нових українських університетів та інших навчальних закладів.

Поглиблено вивчаються питання, пов'язані з відкриттям Київського, Кам'янець-Подільського українських державних університетів, початкового етапу створення Полтавського університету та започаткування діяльності Педагогічної академії як науково-дослідницького центру та навчального закладу. Підкреслюється особлива роль у цій справі комісії в справах вищих шкіл при Міністерстві народної освіти, яку очолював В.Вернадський, з'ясовується також вирішення проблеми підготовки і захисту дисертацій, формування складу кафедр, навчальних планів і програм. Звернута увага на удосконалення методів і форм навчання, запровадження вивчення українознавства.

Дисертант робить висновок, що у новоутворених вузах відбулась зміна не лише мови викладання, а також іншими стали принципи навчально-виховної роботи та її зміст. За час революції жодного випуску новостворені вузи не провели, проте вплив на якісну підготовку учителів до навчальної діяльності вони мали. Значну частину студентської молоді та вільних слухачів цих вузів складали саме учителі загальноосвітніх шкіл.

У другому підрозділі - “Організація учительських курсів українознавства” основна увага зосереджена на висвітленні недостатньо розробленої в історії України проблеми організації і проведення короткотермінових курсів учителів з метою підготовки їх до викладання українознавчих дисциплін та переходу на навчання школярів українською мовою.

В параграфі розкриваються проблеми організації та проведення літніх курсів учителів. Основні плани та напрямки підготовки учителів були визначені на нараді шкільних та громадських діячів освіти у Києві в середині 1917 р. Губернські земства визначили населені пункти проведення курсів, а фінансове забезпечення здійснювалось за рахунок місцевих органів самоврядування.

Як свідчать матеріали дослідження, курси українознавства пройшли у визначених 48 населених пунктах України і охопили вчителів нижчих початкових шкіл та навчальних дисциплін з українознавства. Аналізуючи їх хід, місцева преса наголошувала як на позитивних сторонах, так і прорахунках в їх організації. Однією з найскладніших проблем, яку довелось вирішувати організаторам курсів, було забезпечення їх лекторами, адже знавців української мови та українознавчих дисциплін було дуже мало.

Ретельний аналіз організації курсів 1917 р. був проведений Генеральним секретаріатом освіти та Головною шкільною радою. Недоліки минулорічних курсів намагались максимально врахувати у період курсової перепідготовки червня-серпня 1918 р. заздалегідь були визначені програми та фінансове забезпечення трьох видів курсів: лекторських - у Києві, Харкові та Одесі (для підготовки організаторів та лекторів курсів в губерніях та повітах); курсів учителів середніх і вищих початкових шкіл - у семи губернських центрах та вчителів народних шкіл - у 48 населених пунктах України. Загальна сума державних витрат на їх проведення становила 2.184.790 крб. Крім того, у п'яти населених пунктах були організовані курси для вчителів шкіл національних меншин. На основі архівних матеріалів та періодичної преси автор аналізує організацію й результати літніх курсів 1918 р. Подібних широкомасштабних курсів за Директорії УНР провести не вдалося. Проте Народний комісаріат освіти України використав наробки своїх попередників для організації навчання вчителів у період літніх канікул 1919 р.

У висновках параграфа звертається увага на те, що курси українознавства за Центральної Ради і Гетьманату стали першими практичними заходами освітянського керівництва з підготовки учителів до викладання українознавчих дисциплін та переходу на навчання українською мовою. Учительські курси сприяли оновленню шкільного життя й переведенню навчально-виховної роботи на національні рейки.

В третьому підрозділі -“Діяльність шкільних рад у вирішенні проблем українізації” звертається увага на формування мережі шкільних рад як колегіальних, демократичних, громадських організацій, що значною мірою впливали на хід українізації загальноосвітніх шкіл. Дисертант особливу увагу звертає на малодосліджену проблему організаційного становлення Головної шкільної ради, розробку планів та обговорення на її засіданнях проектів реформування шкільної системи освіти. Стрижневою проблемою цих перетворень була українізація школи та зміна корінних принципів навчально-виховної роботи. Підтвердженням цього є наведені факти діяльності Головної і місцевих шкільних рад.

Автором досліджена також боротьба, що розгорнулась навколо проблеми існування шкільних рад за Гетьманату між міністром освіти й мистецтва М.Василенком, членами Головної шкільної ради, працівниками міністерства та учителями. Це привело до того, що на початку серпня 1918 р. своїм наказом Міністр М. Василенко ліквідував усі ради і комісії. Разом з тим дисертант аналізує діяльність Головної та місцевих шкільних рад за Гетьманату, які не припиняли свою роботу у цей період.

Аналізується зміст закону про управління народною освітою, затверджений Директорією УНР в лютому 1919 р., за яким шкільним радам відводилось чільне місце в управлінських структурах. Міністр освіти І.Огієнко затвердив положення про завдання та функції різних рівнів освітянських рад. На контрольованій Директорією території відновили повноправну діяльність місцеві шкільні ради.

У висновках параграфу дисертант акцентує увагу на особливій ролі шкільних рад з вирішення питань українізації шкіл, де Головна шкільна рада розробляла конкретні плани, а місцеві - здійснювали плідну діяльність по їх реалізації. У тих повітах, де успішно діяли ці колегіальні педагогічні організації, досягнення в українізації були значно більшими у порівнянні з тими, де вони значились лише на папері.

У четвертому підрозділі - “Професійна спілка учителів та її роль в реформуванні шкільної освіти” на основі широкого фактичного матеріалу розкривається проблема організаційного становлення Всеукраїнської учительської спілки (ВУС) та формування мережі місцевих спілок, що відбувалось відразу після утворення Центральної Ради. З'ясовано, що основною причиною поділу професійного учительського руху в Україні на учительську спілку та учительський союз стало саме питання українізації освіти.

Дисертант значну увагу сконцентрував на проблемі формування учительських спілок в різних губерніях та повітах України, їх організаційну структуру та чисельність на різних етапах їх діяльності. Крім того, з'ясовані питання взаємодії Центрального Бюро з місцевими спілками, спрямовані на виконання рішень учительських з'їздів, удосконалення керівництва освітянською галуззю. Проте центральною проблемою у роботі спілки були питання українізації - статусу учителів українознавства, забезпечення шкіл українськими підручниками, формування фондів бібліотек, організація курсів українознавства тощо.

Автор зосередив увагу на ролі і значенні друкованого органу ВУС - журналі “Вільна українська школа”, який став рупором пропаганди ідей української школи та національних принципів навчання та виховання.

Підкреслюється роль ВУС у виборюванні прав української школи за денікінської влади. Із встановленням радянської влади Центральне Бюро виробило вказівки щодо діяльності низових організацій в нових умовах. Для збереження надбань національної освіти українському учительству пропонувалось здійснювати пошук в напрямку співробітництва з новою владою. Проте саме національний характер ідей приймався цією владою як дрібнобуржуазний напрям діяльності. Наркомат освіти у своїй роботі все більше спирався на малочисельний союз учителів -інтернаціоналістів. А в лютому 1920 р. ВУС було розпущено, її членів включено до Всеросійської спілки працівників освіти.

Підсумовуючи викладене, дисертант робить висновок, що ВУС об'єднала в своїх рядах прихильників української школи і за час свого існування відіграла значну роль у її створенні.

Результатом дослідження проблем третього розділу стали висновки, які в загальних рисах зводяться до того, що для вирішення проблем українізації загальноосвітніх шкіл було проведено реформування системи підготовки учителів, які б володіли українською мовою та знаннями українознавства. Для короткотермінової перепідготовки учителів широко використовувались літні курси.

Вирішальну роль у справі українізації відіграла широка підтримка з боку громадських педагогічних організацій, а особливо шкільних рад різних рівнів. Професійна спілка учителів об'єднала в своїх рядах прихильників української школи, яка й стала ідейною опорою у її створенні.

Четвертий розділ - “Підготовка українських підручників й формування нового змісту освіти” має чотири підрозділи. Перший з них - “Створення українських підручників за Центральної Ради” містить аналіз досить складної і багатогранної роботи Генерального секретаріату освітніх справ, Міністерства народної освіти та їх підрозділів по підготовці навчальної літератури для загальноосвітніх шкіл. Розглядається обраний найбільш реальний шлях забезпечення шкіл підручниками. Знаючи про те, що процес підготовки нової літератури дуже тривалий, учасники Першого з'їзду вчителів запропонували у 1917-1918 навчальному році використовувати в школах підручники попередніх років видання, передрукувавши їх у необхідній кількості. Предметні комісії при Товаристві шкільної освіти розробили єдину термінологію з різних навчальних дисциплін, які і були видані напередодні навчального року.

Звертається увага на роль видавничого відділу Міністерства народної освіти з підготовки до друку навчальної літератури та на діяльність восьми її комісій по формуванню нового змісту навчальних дисциплін. Реалізація принципів національного навчання і виховання стала основою їх діяльності.

Наголошується, що поширенню перших українських підручників за Центральної Ради треба завдячувати видавничим товариствам як державним, так і приватним, яких на середину 1917 р. налічувалось 78.

Дослідження показало, що дуже складно встановити точні дані про кількість навчальної літератури та її тиражі, що були видані різними видавництвами за Центральної Ради. Проте нами встановлено, що вже в ході навчального року нижчі початкові школи були забезпечені необхідними підручниками. Так, українських граматик було видано сім назв загальним тиражем 530 тис., а підручників з арифметики - три назви накладом 230 тис., підручників історії та історичних оповідань - 9 назв (106 тис. примірників), дитячих книжок - 21 назва (235 тис.) та інші. Українським видавництвам вдалося, хоч з деякими запізненнями, видати значну кількість навчальної літератури і в основному забезпечити нижчі початкові школи важливим засобом навчання.

Гірші справи були з виданням підручників для вивчення українознавчих дисциплін, особливо з історії і географії України, які мали використовуватись в усіх типах шкіл. Ось тому й виникали певні труднощі з їх виданням. Дисертант робить висновок, що за Центральної Ради були зроблені перші реальні кроки в напрямку реформування нового змісту навчання.

У другому підрозділі - “Організаційні заходи Міністерства освіти і мистецтва по підготовці українських шкільних підручників за Гетьманату” розглядається майже не досліджена в історичній науці проблема діяльності видавничого відділу Міністерства освіти з підготовки і друку навчальної літератури. Підкреслюється значний внесок дев'яти експертних комісій видавничого відділу з підготовки якісних підручників не лише для нижчої початкової, а й для вищої початкової і середньої шкіл. Проведений аналіз діяльності вищезгаданих комісій дав змогу прийти до висновку, що за період квітня-грудня 1918 р. на 69 засіданнях ними було розглянуто 95 підручників з різних навчальних дисциплін, а 19 - перебували в стадії розгляду. Кількість рукописів підручників становила третину від загальної кількості. Визнано придатними для друкування і використання 50, 40 - непридатними, а 5 були направлені на доопрацювання. 71 підручник призначався для вищих початкових та середніх шкіл.

Акцентується увага на роботі спеціальної комісії видавничого відділу, що займалась координацією роботи по друкуванню підручників та використанню двохмільйонного фонду, виділеного з державної скарбниці для цих цілей. Вона також відала питаннями поширення підручників по всій території України, влаштовувала виставки, друкувала каталоги, оголошення в пресі.

У підрозділі поглиблено досліджується проблема публікації навчальної літератури різними видавничими товариствами, яких, за даними Міністерства освіти, на серпень 1918 р. уже було 119. Встановлено, що з 28 червня по 6 вересня 1918 р. у 12 видавництвах було замовлено 23 підручники, 2 географічні атласи та 2 карти загальним тиражем 2 млн. 310 тис. примірників і витрачено на це 1 млн. 321 тис. крб. Причому 2 млн. 095 тис. екземплярів книг було надруковано для початкової школи, з них 850 тис. - букварів, 620 тис. - читанок, 200 тис. - граматик.

Проте, за нашими підрахунками, загальні витрати Міністерства освіти і мистецтва за Гетьманату на видання навчальної літератури становили 2.581.412 крб. і було видано 99 назв підручників, з них 31 - з української мови і літератури, 22 - з математичного циклу предметів, 11 - з географії, 15 - з природознавства, 10 - з історії, 4 - з фізики, 3 - з хімії, 2 - із Закону Божого і 1 - з латинської мови.

Але видавництво навчальної і дитячої літератури здійснювалось не лише за державний, а й за власний кошт видавництв. Порівняльний аналіз видавничих репертуарів дав змогу встановити, що з травня і до листопаду 1918 р. друкувалось 227 назв шкільних підручників і така ж кількість назв дитячої літератури.

У висновках зазначається, що зусиллями Міністерства освіти і мистецтва було забезпечено початкову ланку освіти навчальною літературою й розпочалось формування фондів книг для вищих початкових і середніх шкіл. За оцінкою дисертанта, це було одне з найбільших досягнень освітянського керівництва по реалізації планів українізації шкіл, у той же час школи ще не були повною мірою забезпечені підручниками з українознавчих дисциплін (історією і географією України) та навчальною літературою для шкіл національних меншин.

У третьому підрозділі - “Вирішення проблем підготовки українських підручників за доби Директорії УНР” зазначається, що головним завданням освітянської галузі на цей час стало забезпечення навчальною літературою вищих початкових і середніх шкіл, а також обладнанням у вигляді таблиць, карт, картин і т.д. та створення у кожній школі українських книгозбірень. Доводиться, що в скрутних економічних та військово-політичних умовах урядами Директорії УНР виділялись значні кошти для вирішення освітянських проблем. Так, із виділених державою 30 млн. гривень 10 млн. - спрямовувалось на придбання паперу, обладнання друкарні міністерства та розміщення замовлень друку підручників. Останні 20 млн. гр. дали змогу утворити фонд для видання підручників дитячих книжок. З цих коштів 12.525.000 гр. витрачені на позички українському видавництву у Катеринославі, товариству “Вернигора” та іншим, 600 тис. гр. - на допомогу видавництву Кам'янець-Подільського державного українського університету, 6 млн. гр. - педагогічній місії за кордоном, а останні кошти пішли на гонорари за підготовку підручників.

Розкриваються заходи Міністерства народної освіти по регламентуванню роботи всіх підрозділів видавничого відділу. Був розроблений статут та проект тимчасової організації науково-педагогічних експертних комісій. Їм було доручено розробку і виконання планів підготовки і удосконалення навчальної літератури. У 1919 р. при видавничому відділі працювали 10 експертних комісій, на утримання яких виділялось 129.500 гр. Наведені конкретні факти діяльності експертних комісій з розгляду нових українських підручників і робиться висновок про те, що члени комісії принципово підходили до оцінки вже діючої навчальної літератури та нових рукописів підручників. Показана також діяльність окремих видавничих товариств, а особливу увагу звернуто на роботу видавничого відділу Подільського губернського земства.

У висновках зазначається, що, не зважаючи на значні труднощі існування Директорії УНР, представникам Міністерства народної освіти вдалось залучити значні кошти на друкування підручників у вітчизняних видавництвах та їх філіях за кордоном і навіть делегувати педагогічну місію до Відня. Але за окупації значної частини території і майже безперервних військових дій вирішити поставлені завдання щодо забезпечення шкіл підручниками не вдалося.

У четвертому підрозділі - “Діяльність педагогічної місії за кордоном” з'ясовуються проблеми, які довелось долати членам педагогічної місії та представникам видавничих товариств, що діяли за кордоном по друкуванню навчальної літератури. Розкриваються заходи керівника місії А. Крушельницького по отриманню коштів з трьохмільйонного акредетиву. З'ясовуються шляхи вирішення подібної проблеми представниками видавничих товариств за кордоном, які мали значні кошти на акредитивах. Так, у видавництвах “Поступ” - на суму 2.300 тис. крон, “Дзвін” - 1.500 тис. крон, “Українська книжка” - 750 тис. крон, “Книгоспілка” - 4 млн. крон, “Вернигора” - 3 млн. крон. Загальна сума акредитивів сягала 11.550 тис. крон.

Як свідчать матеріали дисертації, першими у цій справі досягли успіху товариства “Дзвін” та “Українська книжка”, які надрукували у приватній друкарні Райсера шкільні підручники на “повну квоту”, тобто на 2250 тис. крон. Ними були надруковані підручники С.Черкасенка буквар “Початок” та читанку “Рідна школа” (три частини), Я.Чепіги “Арифметичний задачник” для народних шкіл (дві частини), О.Коваленка “Практична геометрія” (три частини), Ю.Сірого “Просвіт Божий” та “Життя рослин”. Точної кількості віддрукованої літератури встановити не вдалось, але знаємо, що вони складали чотири залізничні вагони.

На основі аналізу матеріалів звітів С.Сірополка, який як представник Міністерства освіти у вересні 1920 р. провів ревізію педагогічної місії та представництв українських видавничих товариств за кордоном, можна зробити висновок, що видавництва знаходили різні шляхи друкування підручників, а видавниче товариство “Вернигора” уже відправило на Україну два вагони підручників. В українському посольстві у Відні зберігалось ще 8 вагонів книг. Але їх вивезенню перешкоджали борги видавництв. Судячи з матеріалів звіту С. Сірополка, на відправлення в Україну чекали 15 вагонів книг.

В даному підрозділі детально розглядається зміст звіту С. Сірополка по ревізії педагогічної місії, у якої на жовтень 1920 р. було 66 рукописів підручників, методичної та дитячої літератури, значна частина яких уже пройшла друкарський набір, та 26 замовлень на такі ж видання. З'ясовуються джерела надходжень коштів на утримання місії, а також її фінансові витрати. С. Сірополко згадує про відверті службові зловживання членів урядових структур Директорії, що перебували у Відні.

Констатуючи окремі факти роботи членів педагогічної місії, С. Сірополко робить висновок про малопродуктивну її діяльність, а робота голови місії А. Крушельницького нерідко перевищувала надані йому повноваження. Перевіряючий пропонував декілька варіантів реорганізації місії.

У висновках зазначається, що основним гальмом у діяльності педагогічної місії за кордоном була фактична відсутність коштів на видавничу справу, а її існування за рахунок позичок і подачок від урядовців та членів Директорії, які перебували у той час у Відні, не давало змоги вирішити поставлені перед нею завдання.

В загальному висновку розділу підкреслюється, що за час виборювання державності 1917-1920 рр. завдяки рішучій діяльності Міністерства освіти і його видавничого відділу та фінансовій підтримці українських урядів були зроблені рішучі кроки по створенню українських підручників та формуванню нового змісту освіти. Це сприяло реалізації планів українізації школи.

У висновках підведено підсумки дисертації, основними з яких є такі:

Дослідження показало, що питання українізації загальноосвітніх шкіл періоду революції залишається недостатньо вивченим, а окремі висновки, що стосуються досліджуваної проблеми, не були розгорнуті у цілісну концепцію.

-Встановлено, що шкільна освіта періоду визвольних змагань розвивалась не як другорядна, ізольована сфера життя, а як важлива складова частина української революції і саме загальноосвітні школи зазнали значних змін і перетворень. Започаткування процесу українізації привело не лише до переходу на навчання українською мовою та створення мережі українських шкіл, а й до втілення нових підходів в організації навчально-виховної роботи, у створенні нових по суті шкільних дисциплін та навчальних закладів.

-Доведено, що низка документів з питань українізації, вироблених учительськими з'їздами, Міністерством народної освіти, Головною (Генеральною) шкільною радою та окремими комісіями, дозволяють стверджувати про наявність певної концепції з цього питання. Розроблені за час революції “Проект…” та “Статут Єдиної школи на Україні” визначили подальші перспективи її формування.

-Встановлено, що українізація загальноосвітніх шкіл у 1917-1920 рр. мала системний і комплексний характер. Цей комплекс складався з таких елементів, як поетапне вироблення планів та реалізації ряду урядових організаційних заходів з українізації шкіл, реформування системи підготовки педагогічних кадрів та організація мережі короткострокових курсів для оперативної підготовки учителів до викладання навчальних дисциплін українською мовою, підготовка, а також державне фінансове забезпечення друкування шкільних підручників, дитячої й методичної літератури українською мовою, тощо. Кожен з компонентів цього комплексу являв собою органічну складову частину початкового етапу українізації суспільства.

- Особливості українізації шкіл на кожному з етапів революції були такими:

за Центральної Ради темпи українізації визначали своїми рішеннями земські і міські органи самоврядування. На значній території України, а саме на Полтавщині, Київщині, Поділлі та Чернігівщині, уже в 1917-1918 навчальному році викладали українською мовою у першій і другій групах навчальної початкової школи. У вищих початкових і середніх школах вводилися українознавчі дисципліни, а в тих школах, що відкривалися, навчання здійснювалось українською мовою;

- за Гетьманату темпи українізації загальноосвітніх шкіл зростали. Нижчі початкові школи для українського населення проводили навчання українською мовою. Вищі початкові школи, що були відкриті у період революції й існували за державний кошт, здійснювали навчальний процес українською мовою. В інших вищих початкових школах на викладання українською мовою переходили лише перші класи. Продовжували також відкриватись українські середні школи, в яких вивчались українознавчі дисципліни;

- уряди Директорії УНР намагались здійснити суцільну українізацію загальноосвітньої школи для українського населення. Цьому сприяло прийняття Закону про державну мову, наказів та інструкцій про впровадження викладання українською мовою в усіх типах шкіл, а також виділення 30 млн. гр. на видавництво навчальної літератури. Проте процес реальних перетворень за Директорії у загальнодержавному масштабі тривав недовго, тому і досягнути запланованого не вдалося.

- З'ясовано, що процес українізації здійснювався продумано і без використання насильницьких методів. Доказом того є ставлення революційних урядів до національних меншин, яким було надано право створення цілої мережі своїх шкіл. Процес українізації торкнувся цих шкіл лише введенням українознавчих дисциплін.

- Встановлено, що глибокі перетворення проходили і в системі підготовки педагогічних кадрів. Була збережена мережа існуючих до революції вузів, а в них були відкриті українознавчі кафедри. Розширення чисельності вузів відбулось шляхом відкриття українських державних університетів, Педагогічної академії, нових приватних вузів. Навчальний процес у них був побудований з врахуванням нових вимог, а кафедри українознавства стали осередками навчальної і науково-дослідницької роботи. Завдання термінової перепідготовки учителів у відповідності до нових умов успішно виконували літні курси українознавства. У період 1917-1918 рр. вони були організовані по всій території України. Це дало змогу вчителям поповнити свої знання з різних галузей українознавства, удосконалити українську розмовну мову, розширити практичні навички з українського правопису, ознайомитись з новими методиками організації навчально-виховної роботи.

- Проаналізовано результати діяльності громадських педагогічних організацій, зокрема шкільних рад та професійних спілок. Саме ці організації стали провідниками національної ідеї і сприяли розробці нових програм, підручників, виступали на захист економічних та правових інтересів учителів. Друкований орган професійної спілки - журнал “Вільна українська школа” став важливим центром генерування і пропаганди ідей української національної школи.

- Дослідження проблеми підготовки і друку українських підручників показало, що вона стала однією з найбільш важливих для розпочатого процесу українізації.

- Завдяки цілеспрямованій діяльності Генерального секретаріату освітніх справ, Міністерства освіти та їх підрозділів, фінансовій підтримці з боку держави, за роки революції було проведено значну роботу з підготовки і друкування українських підручників, формування нового змісту освіти, що базувався на національних принципах. Це дало змогу реалізувати плани українізації загальноосвітньої школи.

Проведене дослідження дало можливість автору сформулювати деякі рекомендації щодо використання матеріалів дисертації та подальшого вивчення теми:

- Розробити державну програму “Українська школа”, яка б мала необхідне фінансове забезпечення і сприяла створенню мережі українських шкіл по всій території України, а особливо в традиційно зрусифікованих регіонах Криму і Донбасу.

- У Законі України про держбюджет прагнути до збільшення витрат на освіту та покращення матеріально-технічної бази шкіл. Створити належні умови для розвитку українського книгодрукування. Це дало б змогу забезпечити школи у необхідній кількості новими підручниками та іншими засобами навчання.

- Спираючись на організаційний досвід періоду революції 1917-1920 рр., відновити при Міністерстві освіти й науки та місцевих органах влади діяльність шкільних рад як колегіальних дорадчих органів, які б сприяли розробці і прийняттю рішень з різних проблем освітянської галузі за участю широкого представництва педагогічних працівників і освітянських громадських організацій.

- Подальшого наукового вивчення заслуговує процес українізації періоду 1917-1920 рр., що здійснювався українськими урядами в органах державного управління, окремих галузях економіки, науки, культури.

Основний зміст та висновки дисертації викладені у публікаціях

українізація школа уряд скоропадський

1. Українізація загальноосвітньої школи: перші кроки (1917 - 1920 рр.). - Чернігів: КП “Видавництво “Чернігівські обереги”, 2003. - 270 с.

2. Проблеми становлення українознавства на сторінках “Черниговской земской газеты” // Сіверянський літопис. - 2000. - № 4. - С. 12-24.

3. Ставлення населення до українізації шкіл // Сіверянський літопис. - 2000. - № 6. - С. 18-26.

4. Практичні кроки по реалізації планів українізації школи за Центральної Ради // Сіверянський літопис. - 2001. - № 3. - С. 3-9.

5. Українізація шкільної освіти в добу Директорії УНР // Сіверянський літопис. - 2001. - № 5. - С. 3-10.

6. Створення українських підручників за Центральної Ради // Сіверянський літопис. - 2001. - № 6. - С. 3-8.

7. Підготовка шкільних підручників за часів Української держави гетьмана П.Скоропадського // Сіверянський літопис. - 2002. - № 1. - С. 3-9.

8. Діяльність педагогічної місії за кордоном // Сіверянський літопис. - 2002. - № 2. - С. 3-10.

9. Діяльність шкільних рад з вирішення проблем українізації // Сіверянський літопис. - 2002. - № 3. - С. 3-11.

10. Вирішення проблеми забезпечення українськими шкільними підручниками за Директорії УНР // Сіверянський літопис. - 2002. - № 4. - С. 14-20.

11. Українізація шкільної освіти за часів Української держави гетьмана П.Скоропадського // Сіверянський літопис. - 2002. - № 6. - С. 3-9.

12. Діяльність видавничого відділу Міністерства народної освіти по підготовці шкільних підручників за Центральної Ради // Література та культура Полісся. - Ніжин, НДПУ, 2002. - Вип. 17. - С. 178-181.

13. З історіографії проблем українізації загальноосвітніх шкіл // Література та культура Полісся. - Ніжин, НДПУ, 2002. - Вип. 21. - С. 312-315.

14. Роль учительських курсів українознавства у вирішенні проблем українізації загальноосвітніх шкіл за Центральної ради // Сіверянський літопис. - 2003. - № 1. - С. 3-8.

15. Реформування системи підготовки учителів для української школи (1917 - 1920 рр.) // Сіверянський літопис. - 2003. - № 4. - С. 3-12.

16. Українізація загальноосвітніх шкіл за часів виборювання державності 1917 - 1920 рр.: джерелознавчий аспект // Сіверянський літопис. - 2003. - № 5-6. - С. 3-9.

17. Створення перших українських вищих навчальних закладів та підготовка в них педагогічних працівників у період національно-демократичної революції // Сіверянський літопис. - 2004. - № 1. - С. 3-11.

18. Учительські курси українознавства за Гетьманату (квітень-грудень 1918 р.) // Сіверянський літопис. - 2004. - № 2-3. - С. 3-10.

19. Витоки процесу українізації // Сумська старовина. - Видання Сумського державного університету. - Суми, 2004. - №№ ХІІІ - ХIV. - С. 195-198.

20. Українізація загальноосвітніх шкіл та ставлення радянської влади і більшовицької партії до неї за часів української революції // Література та культура Полісся. - Ніжин, НДУ, 2005. - Вип. 29. - С. 176-179.

21. Формування мережі учительських професійних спілок та їх роль в українізації шкільної освіти // Сіверянський літопис. - 2005. - № 1. - С. 4-11.

22. Діяльність комісій видавничого відділу Міністерства освіти за Гетьманату // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільськ, ОІЮМ, 2005. - Вип. 14. - С. 211-218.

23. Українізація освіти та політика державного керівництва щодо шкіл національних меншин (1917-1920 рр.) // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць. Київ-Краків. - 2002. - С. 51-56.

24. Професійна спілка учителів та її роль в українізації шкільної освіти (1917-1920 рр.). Історична наука: проблеми розвитку. Матеріали Міжнародної наукової конференції. Секція “Новітня історія України”. - Луганськ СНУ. - 2002. - С. 40-43.

АНОТАЦІЯ

Боровик А.М. Українізація загальноосвітніх шкіл за часів виборювання державності (1917-1920 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Харків, 2005.

У дисертації досліджується початковий етап процесу українізації загальноосвітніх шкіл у період виборювання державності 1917-1920 рр. На основі вивчення джерельної бази та наукової літератури висвітлюються організаційні заходи з українізації, що здійснювались за Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР. Показано розробку і сутність освітянських реформ, звернуто увагу на вироблення планів українізації та їх реалізацію на кожному з етапів революції, здійснено аналіз становлення української школи. З'ясовуються основні зміни у системі підготовки вчителів до роботи в нових умовах та роль громадських педагогічних організацій у вирішенні проблем української школи. Відображається процес підготовки українських шкільних підручників та формування нового змісту національної освіти.

Ключові слова: українізація, загальноосвітні школи, реформування, Центральна Рада, Гетьманат, Директорія УНР, шкільна рада, професійна спілка, учительські курси, підручник.

АННОТАЦИЯ

Боровик А.Н. Украинизация общеобразовательных школ в период становления государственности (1917-1920 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. - Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина. - Харьков, 2005.

В диссертации на основании широкого круга источников исследован процесс украинизации общеобразовательных школ в период революции 1917-1920 гг. Установлены этапы развития историографии проблемы, рассмотрен процесс приращивания знаний по исследуемой проблеме. Исследован процесс разработки и реализации планов украинизации общеобразовательных школ, осуществляемых Центральной Радой, Гетьманатом и Директорией УНР. Показаны особенности проведения процесса украинизации и создания сети украинских школ на каждом этапе революции. Определены направления реформирования системы общеобразовательных школ, изменения учебных планов и формирование новых подходов организации учебно-воспитательной работы. Отражена острая борьба между сторонниками и противниками украинизации школ. Рассмотрены проблемы создания сети школ национальных меньшинств и влияние процесса украинизации на изменения учебных планов этих школ.

В работе разносторонне исследовано реформирование системы подготовки учителей в новых условиях. Особое внимание уделено проблемам создания украиноведческих кафедр в существующих университетах и созданию новых украинских вузов, а также перестройке всего учебного процесса в соответствии с национальными интересами. Показана роль и значение курсов украиноведения как одного из важных практических мероприятий по подготовке учителей к ведению учебной работы на украинском языке и обучению украиноведческим дисциплинам. Изучается участие и роль школьных советов и профсоюзов учителей в реализации планов украинизации общеобразовательных школ.

Анализируется работа Генерального секретариата и Министерства народного образования по созданию украинской учебной литературы для школ. Акцентируется внимание на деятельности издательского отдела и его комиссий по приведению содержания учебников в соответствии с национальными принципами учебно-воспитательной работы.

В каждом разделе диссертации исследуется комплекс неразработанных или малоизученных в исторической науке проблем. Приводятся новые статистические данные, которые относятся к проблеме исследования. Определён круг проблем по указанной теме, которые требуют дальнейшего изучения.

Ключевые слова: украинизация, общеобразовательные школы, реформирование, Центральная Рада, Гетьманат, Директория УНР, школьная рада, профессиональная спилка, учительские курсы, учебник.

Annotation

Anatolij M. Borovik. The Ukrainianianization of Comprehensive Schools in the period of State asserting (1917-1920).- Manuscript.

Thesis for the Degree of Doctor of Science (History), speciality 07.00.01 - History of Ukraine.- Kharkiv National University named after V.N.Karazin.- Kharkiv, 2005.

The initial period of the Ukrainianianization of comprehensive schools in the period of state building of 1917-1920 is under research. On the basis of examining the sources and scientific literature, Central Rada, The Hetmanate, and the Directory's measures in the field of Ukrainianianization are revealed. The process of development and realisation of education reforms is characterised. Special attention is given to the problem of Ukrainianianization plans' creation and their implementation in every stage of National Revolution. The peculiarities of teachers training system in changing situation and the role of public organisations in coping with the problems of Ukrainianianization are cleared out in the thesis. The process of preparation of Ukrainian school textbooks and the formation of new sense of National education are depicted.

Key words: Ukrainianianization, comprehensive schools, Central Rada, The Hetmanate, the Directory, school council, trade union, teacher training schools, textbook.

Размещено на Allbest.ru