Діяльність Українських січових стрільців

Размещено на http://www.allbest.ru/

19

Діяльність Українських січових стрільців

ПЛАН

Вступ 3

1. Створення український січових стрільців 5

1.1 Формування Січових Стрільців 7

1.2 Утвердження Січових стрільців 12

2. Діяльність УСС 19

2.1 Політична та державницька діяльність Січових стрільців 19

2.2 Культурно-освітницька діяльність 21

3. Припинення діяльності Українських січових стрільців 32

Висновок 36

Використана література 38

Вступ

У 1907 р. видатний польсько-єврейський ліберал Вільгельм Фельдман писав: «У XX столітті багато народів постало з попелу, але відродження небагатьох відбулася так швидко й енергійно, як відродження українців Австрії... їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки тому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток».

Хоч Фельдман і не вважав, що західні українці подолали всі перешкоди (адже вони, як і раніше, належали до найчисельніших і найбільш політичне дискримінованих народів імперії), він, однак, наголошував на тому, що вони стають на ноги, перетворюючись на велику силу. Із поширенням українських організацій західні українці нарешті брали справи у власні руки, а їхній національний рух показував себе явищем багатогранним і соціальне базованим. Словом, якби у майбутньому з'явилася нагода здобути незалежність, західні українці були б готові скористатися нею.

Наростання національного руху в Галичині мало великий вплив на взаємини між східними та західними українцями. Фактично, саме такі східняки, як Антонович, Кониський, Куліш, а пізніше Драгоманов та Грушевський, першими зрозуміли те, що Галичина здатна відіграти роль П'ємонта, або бази національного відродження.

Ще у 1860-х роках вони співпрацювали з галицькими часописами й надавали фінансову допомогу західноукраїнським культурним закладам. Із збільшенням числа цих часописів і закладів активізувалася й участь у них східняків.

На початку XX ст. східні українці часто були кореспондентами й передплатниками галицької преси, вчені та письменники обох регіонів нерідко разом працювали в НТШ, студенти Російської України не раз їздили слухати українські літні курси і в Галичині, а українські емігранти, особливо після 1905 р., знаходили собі притулок і засновували свої штаб-квартири у Львові. Спостерігаючи життя українців на заході, репресована царатом українська інтелігенція Російської імперії бачила, як те, про що вона могла лише мріяти, ставало дійсністю в Галичині. В свою чергу благотворний вплив на українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних інтелектуалів, а головне -- надихаюче відчуття того, що вони є не малим ізольованим народом чисельністю лише в 4 млн, а частиною великої 20-мільйонної нації. Таким чином, завдяки гарантованим австрійською конституцією правам, потребі організуватися, щоб вистояти у змаганні з поляками, моральній та інтелектуальній підтримці східних українців невелика, убога й відстала Галичина сформувалася як твердиня національного руху.

На початку ХХ ст. завдяки ініціативі передових кіл галицько-українського суспільства, насамперед молоді, в Україні було відновлено національне військо -- леґіон Українських Січових Стрільців, яке стало наочним доказом живучості ідеї української незалежності, відкрило нову сторінку змагань українців за волю. Діючи у надзвичайно складних умовах Першої світової війни, стрільці зумiли перетворити свій леґiон у добре вишколену, фактично, українську вiйськову формацiю з нацiональною символiкою, власними одностроями й вiдзнаками, а також українською офiцiйною мовою та українською термiнологiєю.

1. Створення український січових стрільців

Могутнім відгомоном пролунав по всій галицькій Україні маніфест Головної Української Ради, що закликав український народ створити власну силу, якою мала бути військова формація Українських Січових Стрільців. Українська військова частина, що під українським політичним проводом, під кличем боротьби за державну незалежність та під українським прапором піде в бій проти історичного ворога України - це мала бути ця власна сила українського народу, єдина підстава нашої незалежної політики; це мала бути в діло введена ідея, що ми самі маємо рішати про нашу долю та власними руками і власними жертвами маємо здобути собі свободу. Переломовий історичний момент зажадав від нас вирішного чину зі зброєю в руках.

Не було часу довго роздумувати. Треба було діяти негайно й енергійно.

Як уже згадано - ще перед оголошенням заклику Головної Української Ради Почали стрілецькі організації у Львові мобілізувати своїх членів та добровольців у ряди Українських Січових Стрільців [4.c.243].

Тепер, коли ініціативу творення українського війська перебрало в свої руки загально-національне представництво українського народу - Головна Українська Рада, то на її заклик відгукнулись багатотисячні лави української молоді. Довголітня, щоденна, витривала, національно-виховна праця молоді в стрілецьких, січових, сокільських, студентських, середньошкільних та пластових організаціях, видала тепер свій зрілий плід. Добровільно, без особливої спонуки та агітації, ведені стихійною силою свого глибокого національного почyття, із радісним і гордим одушевленням, вирушили із своїх батьківських хат тисячі молодих добровольців до місць збірки, у Львові й інших повітових містах. Вирушили із веселою піснею січовою, із бадьорими маршами сокільськими, із Франковим гімном "Не пора". З повних молодечих грудей залунала по всій галицькій Україні бойова пісня про Україну.

Василь Стефаник - змалював у свойому оповіданню "Марія" гарну картину одушевлення української молоді по селах і містах Галичини, яка пішла воювати за Україну пам'ятного літа 1914 р.: "Хоругви і прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну... Земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню..."

Вибух війни та заклик національного проводу були тільки безпосередньою спонукою до масового зриву української молоді до збройної боротьби проти Москви, до якого вона вже перед війною готовилась, заявляючи в "Відгуках", що не мир, але війна жде нас, а пасивність у майбутньому конфлікті була б для нас найгіршою і найсоромнішою, і тому треба творити мілітарну силу, щоб бути готовими завтра упоход.

І ці передбачення стрілецької молоді не завели. Цілий народ прийняв тепер як свій святий обов'язок, утворити власну мілітарну силу, щоб узяти самостійну участь під українським прапором у війні.

Були це молоді юнаки, багато з них ледве 16-літні, які в своїх середньошкільних таємних кружках гаряче полюбили ідеї Шевченка і Франка. Прибували вони тисячами на збірку, може і неусвідомляючи собі жаху війни; пішли на перший поклик, не приготувавшись як треба у далеку дорогу, із якої багато з них не вернулось. Незодягнені якслід, у підраному взутті, без наплечників, без грошей в кишені, непідготовані до воєнних трудів, часто проти волі батьків, без життєвого досвіду, - але багаті в безмежну любов до своєї поневоленої батьківщини та озброєні глибокою вірою в самостійну Україну, та з юнацьким рішенням і готовістю полягти, щоб славу, волю і честь здобути Рідному Краєві.

Переважаюча більшість добровольців прямувала до Львова, де був осідок верховної влади УСС УCC- Українські січові Стрільці - Українська Боєва Управа. Інші збиралися по провінціяльних містах. Кошти утримання та організацію УССтрільців взяла на себе УБУправа Українська боєва управа, яка перебрала від українського жіноцтва від півтора року збирані фонди і якій громадянство присилало нові фонди на утримання УСС.

Був також план зодягнути УСС своїм коштом, але брак фондів та великий наплив тисяч добровольців не дали змоги здійснити його. Організація багатотисячної військової формації почалась власними силами та власними коштами українського громадянства. Але власні засоби були замалі і не було можливості зібрати їх серед свого громадянства. Відповідну матеріальну допомогу, зброю, військове устаткування могло забезпечити тільки австрійське міністерство війни. Воно також могло відкомандувати особи, обізнані з військовим ділом - для вишколу добровольців. В тій важливій справі переговорював в австрійськім міністерстві війни голова ГУРади Громадської Управлінської Ради д-р К. Левицький та дістав там згоду на організацію Українських Січових Стрільців. Але утримання добровольців відбувалось і надалі коштом грошових збірок українського суспільства, які не вистачали на заспокоєння великих потреб [4.c.247].

1.1 Формування Січових Стрільців

Основне формування стрілецьких відділів, організація, вишкіл, іх матеріальне забезпечення та загальна адміністрація, - належали до УБУправи. Із австрійської армії приділено до УСС кільканадцятьох молодих запасних старшин-українців, які разом із передвоєнними стрілецькими старшинами почали організацію та вишкіл зголошених добровольців. Начальником УСС призначила УВУправа спершу суддю та соймового посла, Теодора Рожанковського, запасного старшину австрійської армії, а після його уступлення був іменований начальником УСС директор української приватної гімназії в Рогатині, Михайло Галущинський, також запасний старшина.

Добровольців поділено на сотні та призначено сотенних командантів. Сотні закватировано в українських інституціях, головно в бурсах. Розпочато військовий вишкіл, що відбувався при дуже несприятливих умовах. Військових інструкторів було замало; прохарчування було надзвичайно утруднене із-за недостачі відповідної посуди, а також із-за браку запасу харчів. Найбільше недомагав брак одягу, взуття і зброї, та взагалі військового виряду. Австрійська військова команда видала УСС-ам із своїх магазинів тяжкі, без ременів, старої системи кріси Верндля на один стріл, і то в невистачальній кількості. Для багатьох добровольців забракло одягу і взуття. Виходили далеко за місто на вправи в зовсім подертих черевиках. Але завдяки енергії і жертвенній праці члена УВУправи І.Боберського та його співробітників - ці великі труднощі були в великій частині переборені. Незважаючи на повищі труднощі - загал стрільців держався бадьоро. Могутня сила одушевлення переборювала всі недостачі та перешкоди.

У 1912 р. австрійський уряд для популяризації воєнщини звернув увагу на відродження антиросійського польського мілітаризму і дав дозвіл на створення легальних військових польських товариств. З цієї нагоди скористались українці і вже навесні 1913 р. заклався у Львові Український січовий союз, а згодом, було затверджено Статут Українських січових стрільців на чолі з В.Старосольським та Д.Катамаєм. Організація поділялась на два напрямки: УСС-І - студенти і УСС-ІІ - робітнича та селянська молодь. Всього існувало 96 організацій. З самого початку в товаристві не було ідейної одностайності, а проявилися дві течії щодо шляху розвитку стрільців: самостійницько-державницька та австрійсько-лоялістична. Але в кінцевому підсумку перемогла австрофільська ідея: українські національні інтереси мали йти у фарватері австрійських.

Діяльність УСС розгорнулась на теренах Галичини і Буковини та проявилась у військово - організаційній і технічній підготовці їх членів. З 1913 р. “Cічові Стрільці I” почали видавати перший український військовий, ідеологічний журнал “Відгуки”, що популяризував гасло збройної боротьби за українську державність.

Навесні 1914 р. спільними зусиллями О. Семенюка та О. Демчука було створено “Правильник піхотинців”, у якому переклали необхідні військові команди українською мовою. “Правильник” було введено в дію 20 червня 1914 р. Він містив 17 розділів, у яких регламентувалися правила внутрішньої служби, підготовки до бою, а також методика ведення бою всіма підрозділами піхоти.

Згідно із задумами керівництва січового стрілецтва, дисциплінуючим фактором мали бути стрілецькі відзнаки та однострої. Основну відзнаку - січову стрічку синьо-жовтого кольору замінили на зручніші синьо-жовті кокарди. Розробили також спеціальний однострій, узявши за основу австрійську військову форму, оздобивши її в українських традиціях. Він став більш практичним і придатнішим для польових вправ і участі у воєнних діях.

Стараннями ватажків стрілецького руху більшість товариств були забезпечені вогнепальною зброєю. Зокрема, закуповували на військових складах неробочі гвинтівки, які місцеві умільці відремонтували. Так на початку 1914 р. “Січові Стрільці ІІ” закупили чималу кількість гвинтівок системи Верндля й кілька гвинтівок найновішої системи Манліхера.

За пропозицією К. Трильовського всі “Січі” і товариства “Січові стрільці” взяли участь у святкуванні 100-річчя з дня народження Т.Шевченка. 28 червня 1914 р. у Львові понад 10 тис. січовиків та півтисячі стрільців у одностріях пройшли маршем. Завершенням ювілею були військові вправи УСС під проводом сотника К. Гутковського. На міському майдані окремі стрілецькі відділи зі Львова, Борислава і Яворова виконали військові бойові вправи. Це був перший виступ УСС перед власним громадянством і зовнішнім світом [5.c.250].

Таким чином, головним завданням стрілецьких товариств протягом 1913-1914 р., стала підготовка їх членів до війни проти Росії, яка вже була очевидною.

6 серпня 1914 р. у львівській газеті „Діло” з'явилося звернення Головної Української Ради „до всього українського народу”, в якому проголошувалась необхідність утворювати полки українських добровольців під назвою Українські Січові стрільці (УСС).

Такий крок українського політичного проводу був зрозумілий, адже пролита кров і людські жертви мали, на думку українських політиків, зняти недовіру офіційної влади до українців, а в кінцевому результаті - максимально наблизити урядову українську політику до національних вимог українського населення. Політичні діячі ГУР Громадської управлінської ради розраховували не стільки на військові результати діяльності УСС, скільки на політичні наслідки їх існування.

Ініціатива українських політиків і масовий ентузіазм населення східної Галичини в створенні УСС застали віденські урядові кола зненацька. З військової точки зору існування такого легіону було бажане, але питання полягало в тому, де взяти кошти на озброєння. Та оскільки формування корпусу УСС йшло вже повним ходом, процес став невідворотним. У військовому міністерстві та Генштабі змушені були безпосередньо зайнятися питанням українського добровільного корпусу і, відповідно, було прийнято рішення про попередні затрати на озброєння Січових стрільців і проведення необхідної агітаційно-роз'яснювальної роботи серед населення.

В кінці серпня до Львова прибув представник військового міністерства полковник кавалерії Молік, який мав на місці проінспектувати формування корпусу УСС. Галицький намісник граф С. Коритовський не розділяв ідею українського війська, а з приїздом Моліка австрійський уряд фактично погодився на формування українського легіону чисельністю до 5 тис. осіб.

У зв'язку з швидким наступом російських військ на Львів, було затримано остаточну організацію УСС, а її центр перенесено до м. Стрий. В цей час змінюється ставлення австрійської влади до УСС. Хоч Австро-Угорщина і відчувала гостру необхідність їх використання проти Росії, проте внаслідок недовіри до українських військових частин у Відні призупинили процес утворення додаткового корпусу УСС. В Генштабі не створили з легіону УСС одноцільне військове з'єднання, а розділили його на 10 окремих загонів-сотень по 220 бійців у кожному, які займалися розвідницькою та диверсійною роботою.

Таке ставлення з боку австрійського командування викликало велике незадоволення стрільців. Ще більше масла у вогонь підлили поразки австрійської армії на східному фронті і подальше звинувачення українців у зраді.

Розуміючи марність надій на формування українського війська, восени 1914 р. відбулося військово-організаційне впорядкування легіонів УСС: створено десять сотень по 220 осіб у кожній, поділених на два куреня.

Загалом бійці підрозділів українських січових стрільців дуже добре показали себе в бойових діях у Карпатах 1914-1915 рр., відзначилися в боях за Маківку та Лисоню.

Підпільну роботу У.С.С. провели на Бескидах у Карпатах, і це все відбулося під тиском російських сил. Цей період стрілецького життя тривав коло трьох місяців, від половини листопада 1914 до половини лютого 1915 року. Стрільці мали стежити, за їх розташуванням, силою, рухами, а пізніше ця інформація передавалася вищому командуванню.

Виконуючи стежну службу, У.С.С. виконували також звичайну фронтову службу. Так 27 грудня сотня Будзиновського в складі 150 стрільців серед заметілі і глибоких снігів перейшла через найвищу вершину в тій околиці гору Пікуй до села Ботелка, де відбила потужний ворожий наступ. А 1 січня ця ж сотня брала участь у завзятому бою в обороні Ужгородського переходу.

Невдачі на фронті та постійні втрати території справляли негативний деморалізуючий вплив на настрої стрільців. До березня кількість січових стрільців різко скоротилась і це позначилось на стані всієї сотні.

В цей час російське командування кинуло на карпатський фронт значні підкріплення і повели завзятий наступ на півночі і південному заході від Славського. Далі січові стрільці почали втрачати свої позиції, але це не змінило стрілецького обличчя, адже карпатський похід зробив з У.С.С. справжню бойову одиницю.

1.2 Утвердження Січових стрільців

Бій за гору Маківку безперечно являється однією із найяскравіших сторінок історії УСС. Наступ на Маківку російська армія почала вночі з 28-го на 29-те квітня 1915 р. Прорвавши фронт, один полк зайняв частину гори, але на противагу йому із завданням виправити ситуацію близько 6 год. для контрнаступу було направлено чотири сотні Першого куреня та майже чотири сотні Другого куреня УСС. Після одноденного бою сотні Будзиновського і Мельника відбили втрачені позиції, злагоджено діючи з сотнями Другого куреню. Перший курінь відсунув російську армію через річку Головчанку. 30 квітня після сильної артилерійської підготовки росіяни продовжили наступ на праве крило Маківки. Однак наступ виявився провальним: вони понесли значні матеріальні втрати та 173 вояки потрапили в полон. Але 1 травня російському командуванню вдалося взяти гору, незважаючи на героїчний опір сотні Будзиновського. УСС зазнали в цей день найбільших втрат: в полон потрапили кілька австрійських сотень і частина сотень Мельника й Будзиновського [6.c.134].

Австрійське військове командування, маючи в резерві дві сотні угорців і один курінь УСС, вирішило розпочати наступ, обстрілявши попередньо вершину Маківки, чим привело в розлад оборону росіян. Проте російські частини оборонялися близько двох годин. Через низькі бойові якості угорських сотень, Перший курінь і частина Другого куреню УСС двічі переходили в наступ, але зазнавали невдачі. Перевага УСС відносно росіян не була б помітною, якби не дії австрійської артилерії. Впродовж третього наступу УСС захопили частину гори і нарешті розбили два полки російської армії, після чого почався стрімкий відхід російських військ. Битва була виграна. Втрати УСС в бою становили: 42 вбитих. 76 поранених, 35 полонених. Успішний бій за гору Маківка та інші склали передумови для загальновійськового наступу німецько-австрійських збройних сил. Невипадково саме 2 травня німецькі війська перейшли в наступ, оборона росіян була прорвана в районі Горлиці. Російські війська відійшли на лінію річки Сан і річки Дністер.

Після невдалої спроби російських військ захопити гору Лисоню в серпні 1916 року, на цьому відтинку фронту запанувало затишшя. Але командування російської армії готувало новий наступ на даний стратегічно важливий об'єкт. Оборону Лисоні було доручено підрозділам 55 дивізії Південної австрійської армії, в тому числі й полку УСС.

Бої розпочалися вранці 2 вересня 1916 року намаганням російського командування силами 113-ї елітної пішої дивізії захопити Лисоню та розгромити 35 полк австрійських стрільців. У зв'язку з цим 1 сотню УСС під командуванням поручника Р. Сушка було вислано в наступ. Проте вночі сотня була розгромлена і росіяни зайняли Лисоню. Вранці 3 вересня пішла в контрнаступ 2 сотня поручника А. Мельника, але потрапила під надзвичайно сильний артобстріл противника і була змушена рятуватися втечею до лисонського лісу. За сотнею Мельника пішла в атаку 3 сотня четаря В. Кучабського у напрямку південної частини лісу для надання підтримки правому флангу 2-ї сотні, що було успішно виконано.

Тим часом в лісі розгорнувся завзятий бій за останні обороні позиції, втрата яких відкривала би шлях до Бережан. Але сотні УСС, зібравши навколо себе рештки інших полків, змогли стримати натиск ворога. О 9-й годині ранку в одному з ярів біля Лисоні відбувся зустрічний бій між 4-ю сотнею УСС під командуванням поручника І. Будзиновського і підрозділами правого флангу 113-ї дивізії росіян, який завершився успіхом для останніх. Росіяни захопили в полон більшість командного складу 1-го куреня.

В такій дуже загрозливій ситуації штаб кинув у бій свій останній резерв - 2-й робітничий курінь УСС. 5-та сотня, щойно прибувши на поле бою, одразу атакувала ворожі позиції і звільнила командирів 1-го куреня та залишки 4-ї сотні. Після цього 2-й курінь провів два повторних наступи, щоб відбити зайняті росіянами позиції на Лисоні, але ця спроба провалилася. Курінь, зазнавши значних втрат вбитими та пораненими, зайняв оборону на західних схилах гори. З правого флангу його прикрив 310-й угорський полк, а з лівого - вцілілі сотні 81-го угорського полку. Залишки 1-го куреню обороняли становище на Лисоні до полудня, коли їм на допомогу прийшли дві сотні баварського полку. Росіяни, які зазнали значних втрат, в той день вже не мали змоги продовжували наступ. Ворожі сторони впорядкували свої обороні позиції та приготувалися до нових боїв [7.c.141].

4 вересня о 6-й годині весь австрійський фронт пішов у контрнаступ. Спершу він виявився вдалим. 1-й курінь УСС зміг пробитися до передової лінії оборонних укріплень ворога біля Ценівки, а 2-му куреню майже вдалося захопити втрачені позиції на Лисоні. Але через недостатню координацію дій і стрімкі флангові атаки противника наступаючі групи змушені були відступити з великими втратами. Ввечері того ж дня австрійське командування підтягло на Лисоню важку артилерію, котра, щойно прибувши, почала обстрілювати окопи росіян. О 19-й годині почався загальний наступ піхоти, яка майже без бою здобула головні позиції ворога.

Таким чином криваві бої за Лисоню, в які росіяни кинули цілу дивізію найкращої піхоти і багато артилерії, закінчився перемогою австрійського війська. Але оборона була б набагато важчою, якби не полк УСС, що спинив наступ ворога у хвилину найбільшого ослаблення фронту. За цю перемогу УСС заплатили криваву ціну: з 44 старшин залишилось лише 16, 81 стрілець загинув у бою, 293 було поранено, 285 потрапило до ворожого полону.

Але настав 1917 р. В Росії відбулася революція, а в Україні розпочала свою державотворчу діяльність Центральна рада. Влітку 1917 р. розпочалась українізація Південно-Західного фронту. Це викликало сумніви у галичан щодо правильності орієнтації на Австрію. Багато січовиків виявили бажання воювати проти Австро-Угорської імперії для визволення підвладних їй земель. З колишніх полонених українців був створений Галицько-Буковинський курінь січових стрільців.

Захопивши владу у Східній Галичині у листопаді 1918 р., українці викликали гнів зі сторони польських політичних кіл, які фактично одразу організували бойові дії проти Західноукраїнської Народної Республіки. Лише за 3-4 дні січові стрільці з Чернівців змогли добратися до Львова, де вже точилися бої за місто. Прибувши до місця подій, УСС одразу вступили в бій. Це дещо вирівняло загальну ситуацію і підняло моральний стан захисників Львова. Але, не зважаючи на героїчну стійкість українських формувань, все ж 21 листопада довелося залишити столицю Галичини. Потрібно відзначити дивний парадокс: не зважаючи на війну, відносини між бійцями ворогуючих сторін залишалися приязними і доброзичливими. Після денних сутичок увечері і вночі українські і польські солдати разом грілись біля вогнищ і співали пісень. Але така дружба і приязнь тривала не довго. Українські військові формування змушені були покинути Львів. Місцева польська влада почала чисельні зачистки як українців, так і євреїв.

Перші бойові сутички з польськими військами показали слабкі сторони УГА Українська Галицька Армія і УСС. Зокрема болючою виявилася відсутність вищого командного складу армії. Керівники ЗУНР почали залучати офіцерів і генералів інших національностей, зокрема, таких як полковник Легар, майор Ерле, генерал Кравс та ін. Допомога у формуванні вищого командування поступала і з УНР. Зокрема в УГА перейшли служити генерали М. Омельянович-Павленко, О. Греков та ін.

Зміни торкнулися і організації війська. Українська Начальна Команда розділила всі військові підрозділи на три корпуси. Перший формувався на основі Північної групи військ. Основні з'єднання корпусу становили групи: V Сокальська, VІ Равська, ІХ Белзька, Х Янівська. Крім цього в корпус входили окремі частини і підрозділи спеціальних функцій і призначень. В секторі „Північний схід - південний захід” біля Львова утворювався Другий осадний корпус, куди увійшли бригади: ІІ Коломийська, ІІІ Бережанська, ІV Золочівська. Війська Південної округи були зведені у третій корпус. До нього входили: VІІ Львівська, VІІІ Самбірська та ХІ Стрийська групи.

В процесі реорганізації армії за окрему військову одиницю було прийнято курінь, що складався з чотирьох - п'яти сотень і мав свої допоміжні служби. Полки як військові частини залишалися лишень в окремих випадках, зокрема, там, де вони формувались на основі Українських Січових Стрільців. Загалом військова вертикаль становила схему: рій - чета - сотня - курінь - бригада - корпус - Галицька армія [5.c.184].

Тепер, коли тисячі українських добровольців стягались у ряди УСС для боротьби з Росією, вони почали ставити всякі можливі перешкоди для успішної мобілізації добровольців, забороняючи їм збиратись по повітах, утруднюючи можливість переїзду до Львова чи до Стрия, розганяючи зібраних добровольців та арештуючи організаторів "Боєвої Управи" - висланих на провінцію, а навіть були випадки, що деяких арештованих добровольців відправляли в концентраційні табори. Це була робота вшехпольських старостів, які плянували при нагоді війни безпощадно розрахуватись із українцями. Та ворожі пляни були ширші. Вони вирішили взагалі не допустити до створення українського війська, або щонайменше так обкроїти чисельний стан формації УСС, щоб поставити її при найближчій нагоді в стан цілковитої ліквідації. Польські шовіністи не могли уявити собі, що під їх боком зорганізується самостійна українська військова частина, не із січовими топірцями, а таки з смертоносними крісами в руках тисячів УСС, що таким же оком дивляться на московську неволю українського народу як і на "конституційний" режим польських намісників і старостів.

В українськім інтересі було зовсім самозрозуміле, щоб формація УСС була якнайчисленніша. В перших тижнях формування УСС ніхто із австрійської військової влади не згадував навіть про можливість обмеження чисельного стану УСС. Щойно після того, коли шефом штабу львівського корпусу, в районі якого знаходились УСС, - став полковник ген. штабу граф Лямезан, спольщений німець (оженений з полькою Урбанською), дались чути із кол австрійського командування голоси, що чисельний стан формації УСС має виносити тільки три тисячі. Як стверджено пізніше на основі заяви одного із вищих австрійських старшин, автором проекту обмеження сили формації УСС - був граф Лямезан. Зрештою це його вороже відношення до УСС стало пізніше загально відомим, коли він старався за всяку ціну не допустити, щоб УСС діставали доповнення. Тим способом він планував зліквідувати УСС. Так отже над Українським Січовим Стрілецтвом уже з самого початку зависла поважна небезпека зменшення їхньої сили до незначної кількості та зведення його до невеликої військової групи, яка мала в короткім часі зникнути із воєнної сцени. Ця небезпека, на жаль, стала за кілька днів дійсністю в Стрию.

На цьому місці треба згадати, що відношення австрійської команди до польських добровольчих військових формацій (легіонів), було тоді дуже прихильне. Австрійська Начальна Команда дозволила полякам на організування двох окремих легіонів по вісім куренів піхоти, та окремі частини кавалерії і артилерії. Так на ділі виглядало протегування Австрією і Німеччиною українського національного руху, про яке пишуть деякі польські історики.

Незважаючи на тяжкі обставини та близькість фронту, бойовий вишкіл УСС поступив значно вперед впродовж місяця серпня. Сотні усталили свій склад і своїх старшин. Становища молодших старшин, командантів чет та підстаршин зайняли переважно учасники передвоєнних стрілецьких і пластових організацій. Вони також надали ідейний напрям та особливий стрілецький, товариський стиль усьому Стрілецтву. Тут вперше стрінулись УСС із делегатами Союзу Визволення України, російськими українцями, що виголошували в сотнях виклади про відносини на російській Україні, інформуючи стрілецтво про дійсність за Збручем та про методи і зміст політичної праці на Україні, на випадок вмаршу УСС на східньо-українські землі.

Незабутній місяць серпень 1914 року минув серед гарячої праці тисячів УСС-ів, серед радісного підйому духа, серед надій на краще майбутнє, серед бадьорої пісні-маршу першої сотні: "Ой з-за гори чорна хмара встала...", що весь місяць лунала львівськими вулицями від підніжжя Святоюрської гори (Дяківська Бурса) аж до площі вправ на Кайзервальді.

З кінцем серпня підійшли російські війська під Львів. Дня 30 серпня 1914 року все Українське Січове Стрілецтво зібране у Львові переїхало на новий постій до Стрия.

2. Діяльність УСС

2.1 Політична та державницька діяльність Січових стрільців

український січовий стрілець війна

Поставивши основною метою виборення Української держави, стрілецтво, окрім участі у бойових діях, старалося організувати своє внутрішнє життя таким чином, щоб виконувати завдання національного характеру. Для цього в леґіонi були створенi, крiм бойових, iншi легальнi й нелегальнi структури, які дозволяли стрілецтву підвищувати свій ідейно-політичний рівень, активно займатися самоосвітою, налагоджувати тісні зв'язки з українським населенням, проводити серед нього національно-освідомлюючі акції, дбати про створення та залишення для нащадків пам'яток, що відображали б боротьбу УСС за волю України тощо. Серед цих структур важливе місце займали «Кiш», «Вишкiл», «Збiрнi Станицi», «Пресова Кватира», бiблiотека, освiтнi та культурно-мистецькi гуртки. Їх дiяльнiсть істотно визначала обличчя леґіону УСС та сприяла зростанню його популярностi серед українського народу [10.c.247].

Першою допомiжною формацiєю, що офiцiйно, хоч i з великими труднощами постала в стрiлецькому леґіонi, була так звана «кадра» -- «Запасна сотня УСС» (самi ж стрiльцi називали її за козацькою традицiєю «Сiчовим Кошем»). Вона почала свою дiяльнiсть наприкiнцi березня 1915 р. пiд керiвництвом сотника Никифора Гiрняка i була обмежена до 250 чоловік. Її головним завданням було вербувати й вишколювати нових добровольцiв, бо в умовах неприхильного i навiть ворожого ставлення австрiйського командування до Українського Січового Стрілецтва виникла загроза подальшого iснування леґіону. Тому тим, що стрiлецька формацiя раз за разом вiдновлювала сили пiсля тяжких втрат на фронтi, слiд завдячувати, поряд iз високою нацiональною свiдомiстю українського юнацтва, яке добровiльно зголошувалося до УСС, i енергiйним і продуманим дiям командування Коша. Воно часто свiдомо iгнорувало австрiйськi закони та вживало рiзних заходів для збiльшення кiлькості добровольцiв i збереження їх для леґіону, бо були й випадки, коли австрiйське командування вiроломно забирало стрiлецьких новобранцiв до своїх частин.

Поряд iз Кошем, набором добровольцiв займалися й iншi стрiлецькi установи, що були з ним у тiсному зв'язку. Зокрема, «Збiрнi Станицi УСС» у Львовi (очолював сотник Михайло Волошин) та Вiднi (четар Дмитро Катамай), «Поборова Станиця УСС», яка почергово проводила роботу в Стрию, Станіславі та Львові (четар Олекса Новаківський). Певний час діяла «Збірна Станиця УСС» у Мармороському Сиготi на Закарпаттi (четар Юліан Буцманюк), яка, незважаючи на свою низьку вербувальну ефективність, спричинилася до зукраїнізування міста і була осередком культурно-освітнього життя на Східному Закарпатті. Також були створені три «Комісаріати УСС» на Волині -- формально для рекрутації добровольців, а в дійсності для ведення просвітницької праці серед місцевого населення та для організації українських шкіл. Завдяки спiльнiй дiяльностi згаданих інституцій загальна кiлькiсть УСС, зареєстрованих у Головнiй книзi Коша, за різними даними, становила на 1 листопада 1918 р. вiд 9000 до 9600 осiб.

Окрiм новобранцiв, у Кошi перебували й iншi категорiї УСС, зокрема тi, якi пiсля ран та хвороб потребували тривалого вiдпочинку. Це дало змогу Кошевi стати своєрiдним органiзацiйним центром стрiлецтва. З ним були зв'язанi багатьма нитками не тiльки кожна формацiя леґіону, а й кожен стрiлець чи старшина. Кiш не лише набирав новобранцiв, вiн був для них школою воєнного ремесла, нацiональної свiдомостi, а часто й грамотностi. У Кошi пiклувалися стрiльцями, якi перебували на вiдпочинку, влаштовували для них рiзноманiтнi курси, виступи та дискусiї, щоб поглибити нацiональну свiдомiсть та загальний культурний рiвень, ознайомлювали зі стрiлецькою iдеологiєю та розширювали поiнформованiсть про становище української справи. Кiш пильно стежив за українським полiтичним життям і повiдомляв про нього стрiлецький загал, мав зв'язок iз нацiональним полiтичним проводом i передавав йому стрiлецькi настрої та побажання. Вiн також пiдтримував стосунки з тими стрiльцями, яких забрали до австрiйських частин, пересилав їм часописи й iншу iнформацiю про стрiлецьке життя. Така активнiсть кошовикiв завадила планам австрiйського командування, котре, як вже зазначалося, намагалося позбавити леґіон полiтичного характеру i для цього розiрвало внутрiшнiй зв'язок мiж частинами УСС, а також заборонило фронтовим куреням спiлкуватися безпосередньо з Українською Бойовою Управою - організаційно-координаційним центром леґіону УСС.

Незважаючи на постiйну змiну мiсця перебування, залежно вiд пересування фронту та постiйну плиннiсть свого складу, Кiш зумiв все-таки налагодити тiсний зв'язок i став посередником мiж усiма стрiлецькими пiдроздiлами та поодинокими стрiльцями, придiленими до рiзних австрiйських i нiмецьких команд, а також мiж Українськими Січовими Стрільцями та краєм i його нацiональним проводом [13.c.214].

2.2 Культурно-освітницька діяльність

На початку 1915 р. постала ще одна стрiлецька формацiя, що отримала назву «Пресової Кватири». Її осередок був як на фронтi (спочатку тут дiяла так звана «Артистична Горстка»), так i в Кошi. Подібні установи були й в австрійській армії, але лише при вищому командуванні, та й з'являтися вони почали тільки наприкінці 1915 р. Серед стрілецтва ідея про заснування такого культурно-мистецького осередку зародилася вже в 1914 р. завдяки ініціативі сотника Никифора Гірняка, четарів Юліана Буцманюка та Петра Герасиміва, хорунжого Івана Іванця, підхорунжого Миколи Угрина-Безгрішного, лікаря Івана Рихла. Головним завданням «Пресової Кватири» було збирання матерiалiв до iсторiї Українських Січових Стрільців та збереження їхнiх традицiй. Але на практицi вона мала ширшi повноваження i, об'єднуючи в своїх рядах людей з лiтературно-мистецьким хистом, стала своєрiдним центром, який органiзовував i спрямовував духовне, культурне та творче життя леґіону. За словами одного з учасникiв, стрiлецтво вже тодi усвiдомлювало, що творить першу сторiнку новiтньої української iсторiї i що треба зберiгати свої слiди, щоб нащадки не стояли перед пустими сторiнками української минувшини, а також, щоб цим «будити» українське громадянство та поширювати серед нього нацiональну свiдомiсть i прагнення до волi.

На фронтi у «Пресовiй Кватирi», якою керував четар Юліан Буцманюк, а з травня 1915 р. -- четар Iван Iванець, успiшно працювали, незважаючи на важкi умови, поети i лiтератори: пiдхорунжi Роман Купчинський, Левко Лепкий i Василь Дзiковський, четар Iван Балюк; художники: хорунжий Юліан Назарак та стрiльцi Осип Курилас, Лев Ґец, Осип Сорохтей; музикант та керiвник оркестру УСС пiдхорунжий Михайло Гайворонський; фотографи: пiдхорунжий Теофіль Мойсейович, стрiлець Василь Оробець та iнші. Багато їхнiх творiв побачило свiт у тодiшнiх часописах, в тому числі й в стрiлецьких «Шляхах». Але пiсля того, як у боях пiд Конюхами на Тернопiльщинi на початку липня 1917 р. фронтова «Пресова Кватира» втратила ряд провiдних спiвробiтникiв, її праця стала тiльки принагiдною та уривчастою.

Дiяльнiсть започаткованої 9 березня 1915 р. «Пресової Кватири» в Кошi, обов'язки голови якої виконували Теофіль Мелень, пiдхорунжий Осип Назарук, а з жовтня 1915 р. пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний, дещо вiдрiзнялася вiд польової. Особливiсть полягала в тому, що тут працювали i над загальною освiтою, i над поглибленням нацiональної свiдомостi стрiлецтва. Згiдно зі статутом кошевої «Пресової Кватири», її робота подiлялася на 8 вiддiлiв (письменникiв-дописувачiв, спiвакiв, музикантiв, рисувальникiв, рiзьбярiв i малярiв, фотографiв, а також науковий, видавничий та економiчний), якi дозволяли охопити стрiлецьке життя та дiяльнiсть у всiй їх багатоманітності.

Тут активно працювали вiдомий прозаїк пiдхорунжий Осип Назарук, мистецтвознавець пiдхорунжий Микола Голубець, поет пiдхорунжий Юрко Шкрумеляк, музикант Антін Баландюк, фотограф пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний та багато iнших. Нерiдко один i той же член «Пресової Кватири» був одночасно i малярем, i фотографом, i дописувачем у рiзноманiтнi часописи. Всi розумiли значення своєї працi, тому намагалися зробити якнайбiльше.

Безпосередня активна дiяльнiсть кошевої «Пресової Кватири» почалася в травнi 1915 р. iз заснуванням читальнi (завідувачем був підхорунжий Лев Камінський, а згодом -- вістун Захар Ткачук) й бiблiотеки (підхорунжий Степан Чумак та вістун Адам Лушпінський). Забезпечували їх лiтературою та пресою як за допомогою ряду українських iнституцiй, так i за рахунок самого стрiлецтва. У квiтнi 1916 р. в бiблiотецi Коша нараховувалося близько 600 книг, переважно українських. Серед них твори Миколи Аркаса, Володимира Антоновича, Володимира Винниченка, Миколи Гоголя, Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Тараса Шевченка, Еміля Золя, Анатоля Франса, Льва Толстого, Еммануїла Канта та багатьох iнших авторiв. Незважаючи на постiйне розширення бібліотечних фондів, вiдчувалася нестача книг, бо серед стрiлецтва був на них великий попит. До речi, своєрiдна бiблiотека, книжки якої переносили в ранцях i передавали з рук в руки, iснувала i серед фронтових частин УСС. (Про значення книг для стрілецтва свідчить той факт, що коли група Українських Січових Стрільців втікала з російського полону, то, незважаючи на далеку дорогу, взяла з собою бібліотеку, яку там вдалося зібрати). Значною популярністю користувалася й стрілецька читальня, де завжди можна було ознайомитися з новими публікаціями в часописах, зіграти в шахи чи просто подискутувати в тісному колі. З часом обидвi названi iнституцiї перетворилися в один iз осередкiв духовного та товариського життя кошовикiв.

17 червня 1915 р. в Кошi вiдбулося перше засiдання «Викладового Кружка», що постав за iнiцiативою пiдхорунжого Назарука як осередок, де б стрiлецька молодь змiцнювалася iдейно та готувалася до майбутньої суспiльної працi. Суть дiяльностi цього гуртка полягала в тому, що на його засiданнях окремi промовцi робили доповiдi з актуальних питань, якi потiм детально з дискусiями обговорювали присутнi. Зокрема, тут було заслухано та обговорено виступи Осипа Назарука -- «Відношення молоді до української суспільності», вістуна Гриця Стецюка -- «Війна і соціяльна політика» та «Жиди», підхорунжого Мирона Заклинського -- «Економічна і національна неволя закордонної України», підхорунжого Юрія Шкрумеляка -- «Про стрілецьку пісню» та інші. Така форма спiлкування дозволяла глибше осмислити проблеми, вирiшення яких мало взяти на себе стрiлецтво в майбутньому, та змiцнити товариськi стосунки мiж УСС.

Не забували стрiльцi й про свою освiту, і вже в червнi 1915 р. у Кошi було створено курси для неписьменних, якi вели вчителі: десятник Лука Лiсевич, вiстуни Гриць Кадлубицький i Яків Кобилянський та студент-філософ стрiлець Андрій Дiдик. На початку 1916 р. тут здобували грамоту близько 60 УСС, бiльшiсть з яких зголосилася добровiльно, а кiлькох придiлили примусово, наказом кошевої управи, бо ж було зрозумiлим, що для вирiшення тих завдань, якi стояли перед стрiлецтвом, потрiбнi грамотнi люди. У зв'язку з цим стрiлецьке командування дбало також, щоб стрiльцi, якi до вiйни вчилися в гiмназiях чи унiверситетах, мали змогу продовжувати навчання, складаючи час вiд часу iспити. У цьому їм допомагали Збiрнi Станицi УСС, головним чином у Вiднi та Львовi, якi опiкувалися ними пiд час iспитiв. Так, тiльки у Вiденськiй Збiрнiй Станицi з 8 грудня 1914 р. до 11 лютого 1915 р. побувало 85 Українських Січових Стрільців, якi приїздили зі згаданою метою. У Львовi до вересня 1916 р. iспити склали 87 гiмназистiв та 25 студентiв унiверситету з числа УСС. Крiм того, у Вiднi були зорганiзованi спецiальнi 4-тижневi курси для допомоги стрiльцям у здаваннi iспитiв. Згодом подiбнi курси для гiмназистiв -- так звана стрiлецька гiмназiя -- постали i в Кошi УСС. Щось аналогічне планували також створити i для студентiв унiверситетiв -- так званий «етапний унiверситет», але цього осягнути не вдалося [17.c.145].

Стрiлецька гiмназiя, яка пiзнiше стала називатися «етапною гiмназiєю УСС», почала працю 3 червня 1915 р. з iнiцiативи вiстуна Степана Прiдуна, студента-фiлософа Вiденського унiверситету. Її доцiльнiсть вiн мотивував тим, що стрiльцi повиннi прислужитися своїй Батькiвщинi не тiльки крiсом, а й наукою, особливо в той час, коли вона цього потребує. Навчали у стрiлецькiй гiмназiї як новобранцiв, так i «стару войну»; їх число коливалося, залежно вiд фронтових обставин, вiд 20-30 до майже 230 чоловік. Спочатку цим займався тiльки сам Прiдун, а згодом йому на допомогу прийшли студенти-фiлософи Чернiвецького унiверситету -- десятник Iван Гуцуляк, стрiльці Андрій Дiдик і Теодор Вишиваний; викладачі гімназій -- пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний, четар Сава Никифоряк, стрiльцi Юліан Мiнко, Юліан Гiрняк, Лев Смулка, Антін Лотоцький та iнші.

Незважаючи на плиннiсть учнiв, якi вiдходили на фронт, часту змiну постою Коша, вiдповiдно й гiмназiї, вiдсутнiсть примiщень та пiдручникiв, якi стрiлецькi викладачi нерiдко змушенi були купувати за власнi кошти i таке iнше, навчання вiдбувалося здебiльшого регулярно. Серед предметiв були: українська, грецька, латинська та нiмецька мови, iсторiя України, математика, фiзика, природознавство, а також психологiя, логiка, iсторiя фiлософiї, стародавня iсторiя та iнші. Щосереди вiдбувалися читання «Iсторiї України» Миколи Аркаса, на якi приходили фактично всi стрiльцi, вiльнi вiд служби. Нерiдко лекцiї, якi проводили досить часто то на свiжому повiтрi, то в помешканнях самих учителiв, закiнчувалися дружнiми розмовами учнiв та їх наставників [5].

Необхiдно також пiдкреслити, що всi стрiльцi-гiмназисти, незважаючи на специфiчнi умови, вчилися охоче й енергiйно, особливо пiсля того, коли їм, починаючи з кiнця 1915 р., було дозволено здавати iспити за прослуханi курси. В певнi строки вони виїздили до українських гiмназiй i там, на основi здобутих у стрiлецькiй гiмназiї знань, здавали iспити. Тiльки до травня 1916 р. такi iспити здали понад 100 УСС. Загалом же близько 140 стрiльцям удалося подібним чином закiнчити гiмназiї. (У середині 1916 р. на 1665 старшин і бійців фронтових сотень першого полку УСС 27,66% мали вищу й середню і, принаймні, стільки ж - неповну середню освіту). Це мало неабияке значення для всiєї нацiональної справи, особливо якщо врахувати тодiшнiй освiтнiй рiвень галицько-українського суспiльства.

Як згадував УСС Михайло Савчин, стрілецтво пам'ятало про необхідність самоосвіти навіть у екстримальних умовах. Зокрема, стрільці, які навесні 1917 р. перебували у російському полоні в містечку Дубовки, що знаходилося за 50 верст від Царицина, підтримали ініціативу четаря Кучабського організувати систематичні курси з різних ділянок науки. Адже, як зазначалося, “Нас бо жде праця в Україні, тому не вільно нам марнувати часу”. Викладачами були: Андрій Мельник (політична економія), Іван Чмола (географія України), Роман Сушко (кооперативний рух), Василь Кучабський (історія України). Там же старшинами УСС було підготовлено вкрай потрібну для українського війська працю “Муштровий впоряд для піхоти”. Нею користувався корпус Січових Стрільців, а згодом, за часів Директорії, вона була затверджена і видана друком для вжитку всієї української армії.

Пiд опiкою «Пресової Кватири» в стрiлецькому середовищi працювали i осередки культурно-мистецького напрямку. Вони користувалися величезною популярнiстю як серед УСС, так i серед українського громадянства. Перш за все, тут треба назвати духовий оркестр пiд керівництвом пiдхорунжого Михайла Гайворонського, який на весну 1917 р. нараховував близько тридцяти музикантів, смичковий та струнний оркестри, хор пiд керівництвом пiдхорунжого Леся Гринiшака та стрiлецький театр. Неодноразовими виступами перед населенням Галичини та Надднiпрянської України, а також перед iноземцями вони значною мiрою спричинилися до розвитку й популяризацiї стрiлецької творчостi та стрiлецької iдеї. Був це в часи воєнного лихолiття прекрасний засiб живої нацiональної пропаганди, ч?му сприяли як змiст виконуваних творiв, так i сама з'ява українського вояка перед публікою [2.c.146].

«Пресова Кватира» розгорнула також досить iнтенсивну дiяльнiсть у фотографiї, малярстві, музиці, скульптурі та рiзьбярстві, даючи чимало творiв, що пропагували iдею визволення України та побудови власної незалежної соборної держави. Напевно, найцінніший і найбагатший щодо кількості й всебічності документальний матеріал дала стрілецька фотографія (в одному тільки Відні на середину 1916 р. зберігалося близько 3000 негативів стрілецьких робіт). Завдяки таким митцям, як четарі Юліан Буцманюк й Іван Іванець, підхорунжі Теофіль Мойсейович і Микола Угрин-Безгрішний, стрілець Василь Оробець та інші було відзнято фактично всі сторони життя стрілецтва, його будні та свята, бойові походи та відпочинок. Стрілецька фотографія й на сьогоднішній день є важливим джерелом вивчення боротьби леґіону Українських Січових Стрільців.

Цінним документом доби стали і твори стрілецьких малярів, серед яких було багато портретів старшин та стрільців, картин зі стрілецького життя, грфічних рисунків, карикатур, заставок тощо. Значну їх частину було створено безпосередніми учасниками тих подій чи за достовірною інформацією очевидців. Тут відзначилися стрілець Осип Курилас, випускник Краківської академії мистецтв, який за короткий час створив дві сотні стрілецьких портретів, батальні картини «Маківка», «Битва на Лисоні» та інші; четар Іван Іванець -- «В поході», «Завія», «Допомога селу», «Стежа», «Вістовий» та інші; хорунжий Юліан Назарак, студент Краківської академії мистецтв -- «Бій під Семиківцями», «Барабанний огонь російської артилерії в Семиківцях». Поряд з ними творчо працювали стрільці Лев Ґец -- автор численних акварелей і рисунків та Осип Сорохтей -- художник-карикатурист, випускник Краківської академії мистецтв четар Юліан Буцманюк. Рисунки й ілюстрації залишили також хорунжий Мирон Талпаш, підхорунжі Лев Лепкий та В. Старчук, вістуни Іван Ткачук і В. Розумович, стрілець Василь Оробець.

У скульптурі та різьбярстві серед УСС були відомі четар Михайло Гаврилко та стрілець Микола Цимбрила. Перший з них -- випускник Краківської академії мистецтв та премійований учасник конкурсу на пам'ятник Тарасові Шевченкові в Києві -- в леґіоні виліплював з глини стрілецькі погруддя, а другий здобув собі популярність декоративною різьбою у гуцульському стилі. У середині 1915 р. М. Цимбрила також викував на прямовиснiй скелi при дорозi на Болехiв строфу з «Червоної Калини»: «Машерують нашi добровольцi на крiвавий тан -- визволяти братiв-українцiв з московських кайдан!». Сюди ж належить і праця УСС по впорядкуванню стрілецьких могил та будівництво ними двох пам'ятників за проектом підхорунжого Левка Лепкого на могилах товаришів -- в Семиківцях над Стрипою та в Пісочній Жидачівського повіту. Цим стрілецтво засвідчувало свою глибоку шану та признання полеглим і водночас закріплювало традицію боротьби за волю України.

Стрілецьку музику творив головним чином підхорунжий Михайло Гайворонський, керівник стрілецького оркестру. Він заінструментував майже всі відомі стрілецькі пісні. Більшість маршів («Перший стрілецький похід», «Другий стрілецький похід», «Стрипа», «Їхав козак») також вийшли з-під його пера. Як композитор Гайворонський, за словами історика Осипа Думіна, «виявився наскрізь оригінальним талантом, котрий зумів на канву національної мелодії нанизати гуркіт великої війни, біль Галицької Волости і стрілецький чин». Крім нього в справі інструментування та компанування пісень були відомими також підхорунжі Роман Купчинський, Лев Лепкий, Антін Баландюк [13.c.132].

18 лютого 1916 р. за iнiцiативою четаря Володимира Старосольського на основi «Вiдчитового Кружка» було створено «Кружок Загального Добра», який мав ще бiльше пожвавити та впорядкувати стрiлецьку працю в Кошi. 24 лютого новий Кружок ухвалив програму дiяльностi, що мала два напрями. Перший охоплював дiяльнiсть серед мiсцевого населення i передбачав йому стрілецьку допомогу у правовiй, економiчнiй та духовнiй сферах. Другий стосувався самого стрiлецтва i мав на метi пiдтримку його духовного життя через частi сходини, виступи, дискусiї, концерти, курси для неграмотних i таке iнше. Головою Кружка обрали iнiцiатора - четаря Володимира Старосольського, до його управи ввiйшли четар Ярослав Iндишевський, вiстун Гриць Стецюк та стрiлець Клим Кузьмович. Кружок було подiлено на комiсiї та референтiв, якi мали свої дiлянки роботи i регулярно звiтували за їх стан. Пiд його патронажем перебували i давнiшi кошовi iнституцiї, як курси для неграмотних, «етапна гiмназiя» та iнші. Все це урiзноманiтнювало життя Коша й надавало iмпульсу для нових справ. Стрiльцi активно допомагали селянству, органiзовували концерти, брали участь у роботi рiзноманiтних гурткiв i займалися навiть археологiчними дослiдженнями в околицях Рогатина.