Діяльність Українських січових стрільців

Неповторний колорит у життя УСС вносили й стрiлецька «кантина» (базар) пiд орудою стрiльця Теодора Мрочка, яка половину свого прибутку давала на «Пресовий Фонд», та пiдстаршинська харчiвня, що її зорганiзував пiдхорунжий

Степан Чумак. Саме тут народжувалося багато нових пiсень й оригiнальних дотепiв на теми стрiлецького життя та полiтики.

Ще одною стрiлецькою формацiєю з активним способом життя -- як вiйськового, так i нацiонально-культурного -- став Вишкiл, який у різний час очолювали сотники Михайло Волошин та Володимир Стафиняк, підполковники Мирон Тарнавський та Констянтин Слюсарчук, отаман Гриць Коссак. Його основним завданням було вiйськове навчання новобранцiв УСС i тих стрiльцiв, якi поверталися до леґіону пiсля хвороб і поранень. Незважаючи, що наука, яка тривала тут 6-8 тижнiв, була дуже iнтенсивною та важкою, у стрiльцiв залишалося ще доволi часу для культурно-просвітницької працi, а також на вiдпочинок та розваги. Особливу увагу придiляли нацiональному освiдомленню стрiлецької молодi. Тому у Вишколi, поряд iз наукою воєнного ремесла, iснували курси для неписьменних, окремi курси з iсторiї та географiї України, проводили бесiди на суспiльно-полiтичнi теми тощо. Виявом веселих та повних фантазiї настроїв стрiлецтва було також заснування тут так званого «Лицарства Залiзної Остроги», головним завданням якого було плекання товариської культури й формування характеру на базi вояцького лицарства. Водночас сотник Дмитро Вiтовський старався надавати цьому своєрiдному орденовi полiтичного й iдеологiчного спрямування, щоб згодом, можливо, перетворити його на конспiративну полiтичну органiзацiю. Результатом такого життя було те, що після закiнчення навчального строку iз Вишколу виходили не лише добрi вояки, а й свiдомi громадяни та переконанi патрiоти.

Поряд iз дiяльнiстю культурно-освiтнiх осередкiв передовi стрiлецькi старшини з певною допомогою Української Бойової Управи намагалися i в повсякденних умовах формувати зі своїх вихованцiв, здебiльшого простих селянських хлопцiв, -- «нових українцiв», котрi могли б стати впоровiнь iз європейцями i котрi в майбутньому були б в авангардi будiвництва нового українського життя. I треба вiддати їм належне: в цьому вони досягли непоганих результатiв. У способi мислення, поведiнцi, розумiннi своєї гiдностi, усвiдомленнi своїх прав та обов'язкiв УСС почали творити новий тип українця, вiдмiнний вiд нерiшучого й трохи вайлуватого «руснака». «Мене просто осліплювала думка, що тут родиться цілком нове покоління українського народу, котре може буде щодо якости ліпше від попереднього», -- зазначав Осип Назарук, збираючи свої враження про УСС з-під Золотої Липи. Про це свiдчив навiть зовнiшнiй вигляд і побут стрiлецтва. Чисто вбрані, поголені, стрільці відрізнялися від тих же часто запущених та неохайних мадярських вояків. Місця дислокації, які займав український леґіон, завжди світилися взірцевим порядком. Навіть на бойових позиціях стрільці не занедбували своїх приміщень, а впорядковували їх якнайкраще, щоб надати їм практичного й водночас естетичного вигляду. До речi, всi вулицi та майдани в мiсцях стрiлецького постою отримували свої назви: Тараса Шевченка, гетьмана Iвана Мазепи, Iвана Франка, князя Святослава тощо. Не забувало стрілецтво i про духовнiсть, регулярно вiдвiдуючи Богослужiння, якi проводили його духовники (А. Базилевич, Микола Їжак, Андрій Пшепюрський, Юліан Фацієвич), а iнколи й театри та музеї. Все це створювало сприятливу атмосферу в стрiлецькому середовищi й наочно пiдкреслювало його свiдомий нацiональний характер.

Отже, завдяки вмiлiй органiзацiї внутрiшнього життя стрiльцi створили непоганi умови для пiдвищення освiтнього та iдейно-полiтичного рiвня, формування основ нацiонально-визвольної iдеологiї та для пiдготовки до вирiшальних подiй у боротьбi за державну незалежнiсть. Саме дiяльнiсть ряду вже згадуваних леґіонових iнституцiй великою мiрою сприяла тому, що Українські Січові Стрільці формувалися як свiдомi українськi патрiоти, сприймаючи всiм серцем i розумом державницьку iдею та поширюючи її серед українства. Водночас цi iнституцiї, зокрема «Пресова Кватира», з допомогою -- як моральною, так i матерiальною -- Бойової Управи, немало спричинилися до популяризацiї боротьби леґіону УСС за волю України i серед нащадкiв, залишаючи для них велику кiлькiсть публiкацiй, спогадiв, фотографiй, малярських картин, пiсень та iнших стрiлецьких пам'яток (на жаль, значна їх частина була втрачена), що мали i мають неоцiненне значення для розвитку нацiональної свiдомостi. Їх праця, поряд зі збройною боротьбою, стала одним iз головних чинникiв стрiлецьких досягнень.

3. Припинення діяльності Українських січових стрільців

У тім часі, коли проти большевицьких військ на Лівобережжі змагався в нерівнім бою Лівобережний Кіш під проводом Симона Петлюри та 1-ша сотня Січових Стрільців, в самому Києві вибухнуло большевицьке повстання. Воно поставило в стан поважної загрози українські сили в місті та зокрема саме існування української влади. 27-29 січня большевицькі диверсанти зайняли київський арсенал, всі залізничі вокзали, Поділ та серед завзятих вуличних боїв почали просуватися в напрямі середини міста, де в будинку Педагогічного Музею відбувалися безперервно засідання Української Центральної Ради під проводом Михайла Грушевського.

В обороні УЦР Українська Центральна Рада стали до боротьби тільки зібрані на швидко невеликі частини з давніх українізованих полків та різні окремі відділи Вільного Козацтва. Сили большевицьких повстанців були більші та краще зорганізовані. Вони складалися з місцевого російського люмпенізованого населення.

Сотня Чмоли, щоб не дати більшовикам зайняти будинок Центральної Ради, пробилася з Духовної семінарії крізь вороже кільце та у багнетному бою відбила від большевицьких терористів старокиївську ділянку й готель "Прага". Відділ під проводом Івана Чмоли з боями дійшов до Софійського Майдану. На другий день, 30 січня, відділ Івана Чмоли після бою зайняв Михайлівський монастир.

Четвертого дня, 1 лютого вранці під проводом Василя Кучабського та Івана Чмоли, за якими рушили й інші відділи оборонців Центральної Ради, провадився наступ на Поділ. Впродовж дня обидва стрілецькі відділи в бою, деколи дуже завзятому, здобули Поділ із Житомирським Базаром і Фроловським монастирем.

Проте, незважаючи на перемогу українських оборонців Києва, його падіння був невідворотній. Большевицькі банди Муравйова, що наступали на Київ із Лівобережжя, ще того самого дня станули над Дніпром. Після тяжкого обстрілу міста большевицькою артилерією та дводенних завзятих боїв зморені оборонці Києва в ніч з 7 на 8 лютого залишають столицю і подаються на захід в напрямі Житомира.

З кінцем квітня 1918 року замість прорідженого куреня увійшов у відвойований Київ піший полк Січових Стрільців в складі трьох куренів по чотири сотні (в сотні 160-170 багнетів). Командантами куренів у тому часі були Роман Сушко, Іван Чмола і Василь Кучабський.

Проте незабаром влада перейшла до гетьмана Павла Скоропадського. 30 квітня стрілецькі казарми було оточено сильними відділами німецького війська, панцерниками та артилерією. Будинок УЦР зайняли відділи московських офіцерів. Німці поставили Січовим Стрільцям ультиматум: перейти на службу до гетьмана або скласти зброю.

Збір усіх стрілецьких старшин вирішив переважаючою більшістю голосів зложити зброю як єдиний розумний вихід із цієї трагічної ситуації (зокрема, цю точку зору обстоювали Чмола, Сушко, Кучабський). Полк Січових Стрільців перестав існувати. Розбито нанівець двомісячну працю українських патріотів, що бажали збудувати сильну українську армію та мріяли про незалежну батьківщину.

Через деякий час гетьман таки дозволив формування "Окремого Загону Січових Стрільців" з осідком у Білій Церкві. Розміщення Січових Стрільців у Білій Церкві, а не в Києві, як бажала Стрілецька Рада, вказувало на брак повного довір'я гетьманського уряду до них. Щойно при кінці вересня почалася тут енергійна організаційна та військово-вишкільна праця. Є відомості, що в цей час Іван Чмола сприяв діяльності відділів Українських Бой-Скаутів в Білій Церкві.

В останніх днях жовтня Володимир Винниченко, голова Українського Національного Союзу, повідомив Стрілецьку Раду, що УНС постановив виступити проти гетьманщини, бо були докази, що гетьман готує федерацію України з Росією. У відповідь на це, представники Стрілецтва заявили, що Січове Стрілецтво для рятування ідеї української державності піде в передовій лаві всенародного повстання навіть проти переважаючих сил ворога.

Відзначившись у бою з російськими офіцерськими дружинами гетьмана Скоропадського під Мотовилівкою, Січові Стрільці стали найбільш боєздатним відділом Армії Директорії УНР. У тому часі довелось їм бути активними учасниками історичної події, що відбулася в Києві 22 січня 1919 року, а саме: акту проголошення соборності Української Держави. Під час самого свята проголошення Соборності на Софійській площі Січові Стрільці забезпечували взірцевий лад і порядок. Це історичне свято України закінчила дефіляда Дивізії Січових Стрільців і інших військових частин, яку провадив полковник СС Іван Чмола. Був це зовсім невипадковий збіг обставин, що цією могутньою маніфестацією Січового Стрілецтва та інших частин українського війська в столиці Соборної України у найважливіший момент її новітньої історії довелось провадити колишньому голові першої Стрілецької організації, що стала основою відродженої української збройної сили у власній державі.

Проте, незабаром знову довелося уступити Київ большевикам. Остання військова частина Корпусу СС вийшла з Києва вранці 5 лютого 1919 року. Це був курінь під командою сотника Герчанівського з групи полковника Чмоли.

Як місце для відпочинку і реорганізації Січовим Стрільцям було визначено район Проскурова (сучасний Хмельницький) [17.c.240].

Протягом трьох напружених тижнів реорганізації було сформовано із залишків частин Січових Стрільців Корпус СС Січові стрільці. З метою організації запасних частин та поповнення Корпусу і для вишколу мобілізованих новобранців у березні 1919 року в Кремянці було створено т.зв. Кіш Січових Стрільців, який у липні перенесли до Старокостянтинова. Кіш СС був центром вишколу усіх підрозділів СС-ів (крім кінноти) та осідком старшинської і підстаршинської шкіл Січових Стрільців.

Під проводом Івана Чмоли розгорнув Кіш організаційно-вишкільну працю з великим розмахом та енергією, не зважаючи на важкі тогочасні обставини. Кіш став тоді також ідейним центром Січового Стрілецтва. При ньому було зорганізовано Пресову Квартиру СС, яка видавала газету "Стрілецька Думка", що була офіційним органом Корпусу СС та виразником стрілецької ідеології й визвольно-політичної думки. Кіш СС провадив активну працю з підготовки поповнення Січових Стрільців, що вели тяжкі бої з більшовиками, та їх належного матеріального забезпечення.

У грудні 1919 року, коли під владою уряду УНР залишається невеличка територія, Група Січових Стрільців була дуже послаблена тифом, перевтомлена і вичерпана фізично внаслідок тривалих маршів та ар'єргардних боїв і не становила уже ніякої бойової сили. 6 грудня Групу СС було розв'язано та демобілізовано. Частина стрільців долучилися до учасників Зимового походу, інші разом зі Штабом Групи відійшли на захід, де їх інтернували поляки. Серед них був і 27-річний полковник Київських СС Іван Чмола.

Висновок

Українські Січові Стрільці лишили помітний слід в історії Українських Збройних Сил, одну з найбільш романтичних і найтрагічніших її сторінок. Прикладом для наслідування є любов стрільців до України, здатність на самопожертву заради здобуття незалежності свого народу.

Заснувати власну державу буковинці не змогли й підпали під владу Румунії: Буковина була надто слаба для боротьби з руму- нами. 11-го листопада 1918 року румуни заволоділи вже Чернівцями. Сен-Жерменська конференція в Парижі 1918 року признала всю Бу- ковину Румунії."

Та крім цих внутрішніх перешкод - натрапила справа формування УСС на зовнішні перешкоди, на нашого старого "приятеля" ворожу австро-польську адміністрацію. Це той, ганебної пам'яті чинник, що цілими десятиліттями спиняв наш національний розвиток у Галичині та був основною підпорою польської гегемонії у Східній Галичині. Він користав із дволичної політики Австрії супроти українців та мов у старій шляхетській Польщі господарив на українській землі, інтригував, представляв українців перед віденською владою як зрадників Австрії, а сам всіми силами підтримував москвофільство, щоб ослабити або спинити зростаючу силу українського руху в Галичині. Це той старий, подлий галицький "порядок", що разом із небіжкою Австрією так неславно перейшов до історії. Його агенти сиділи по всіх урядах і установах, що мали рішальне політичне значення, передусім на становищах повітових старостів, краєвих намісників та навіть на вищих військових посадах. Це вони спиняли демократизацію політичного життя в Галичині, стримували завзято творення українського середнього шкільництва та університету, переслідували січовий рух, не допускали до закладання стрілецьких організацій.

У грудні 1919 року, коли під владою уряду УНР залишається невеличка територія, Група Січових Стрільців була дуже послаблена тифом, перевтомлена і вичерпана фізично внаслідок тривалих маршів та ар'єргардних боїв і не становила уже ніякої бойової сили. 6 грудня Групу СС було розв'язано та демобілізовано. Частина стрільців долучилися до учасників Зимового походу, інші разом зі Штабом Групи відійшли на захід, де їх інтернували поляки.

Використана література

1. Грицак Я. Нарис з історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К.: Ґенеза, 1996. - С 103

2. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - Т. 2. Від середини ХVІІ ст. до 1923 р. - 2-ге вид. - К.: Либідь, 1993.

3. Щуровський В. Іван Франко серед Українських Січових Стрільців // Спогади про Івана Франка. - Л.: Каменяр, 1997. - С. 548

4. Стельмахович М. „Ми мусимо навчитися чути себе українцями...” // Рідна школа. - 1996. - № 9. - С. 2

5. Арсенич П. Прикарпаття в житті Каменяра. - Івано-Франківськ, 1996. - С.32

6. Мельник Я. З останнього десятиліття Івана Франка. - Л., 1999. - С. 79

7. Щуровський В. Іван Франко серед українських Січових Стрільців // Спогади про Івана Франка. - Л.: Каменяр, 1997.

8. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ - ХХ ст.. - К.: Генеза, 1996.

9. Мельник Я. З останнього десятиліття І.Франка. - Л., 1999.

10. Мельник Я. „І остатня часть дороги (І.Франко в 1914 - 1916р.р.)”. - Л., 1995. - С. 48.

11. Марченко Л. Із мотивів лірики І.Франка останніх років життя (1907 - 1916) // Українське літературознавство. -Л.,1970. - Вип. 11.

12. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. - Т. 2. - Від сер. ХVІІ ст.. до 1923 р. - 2-ге вид. - К.: Либідь, 1993.

13. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ - ХХ ст.. - К.: Генеза, 1996.

14. Заклинський М. Мої зустрічі з І.Франком // Спогади про І.Франка. - Л.: Каменяр, 1997.

15. Єфремов С. Іван Франко: Критико-біографічний нарис (Вид. 2-ге, з додат.). - К., 1926.

16. Сосюра В. Третя рота. - Київ. - 1998. - №2.

17. Ріпецький С. Початок нової доби. У 50-річчя українського січового стрілецтва // За волю України. Істор. збірник Українських Січових Стрільців. - В-ня Головної Управи братства УСС. - Нью-Йорк, 1967.

18. Бабій О. Вибране з творів. - Чикаго, 1969. Шляхи. - 1916.

19. Возняк М. Пам'яті Івана Франка: (Опис життя, діяльності й похорону). - Відень, 1916. - С. 76

Размещено на Allbest.ru