Поляків та угрів не задовольнило закріплення цього краю за якимсь одним князем. Вони знову пішли війною, цього разу на Мстислава. Лише з допомогою литовців і половців Мстислав з Данилом знову здобули Галич. Але під час укладання миру Мстислав обійшов Данила вдруге, пообіцявши віддати свою молодшу дочку за угорського королевича Андрія, якого мав на меті зробити своїм спадкоємцем. Проте Данило не опускав рук. Він наполегливо йшов до мети: повернути свою батьківщину. Смерть Мстислава (1228 р.) підштовхнула його до ще активніших дій. Тепер уже в нього починають проступати риси майбутнього талановитого дипломата. Данило вміло використав внутрішні чвари в Польщі, Щоб розколоти набридлу йому коаліцію цієї країни з Угорщиною, а сам почав воювати за галицький стіл проти угрів.

Міжнародна - діяльність Галицько-Волинського князівства за Данила Галицького та його наступників.

На Долі цього непересічного князя яскраво видно роль боярства, яке мало особливу силу та вплив у Галичині. Тричі брав Данило Галич (1229, 1233, 1237 рр.) і лише останній раз остаточно, а то бояри всіляко намагалися перешкодити утвердженню сильного й авторитетного князя. Для цього використовувалися як зовнішні сили, так і власне прагнення до влади без урахування інтересів народних мас. 1238 року Данило розгромив німецьких лицарів під Дорогичином (тепер це територія Польщі). Наступного року він зайняв Київ і послав свого намісника для захисту міста від татар. І тільки 1245 року, через сорок літ після смерті батька, Данилові вдається заволодіти галицьким столом.

Основним джерелом для пізнання його бурхливої діяльності є літопис, автор якого, зрозуміло, певною мірою ідеалізує свого героя. Проте зі сторінок цього джерела перед нами постає справжній державець, фігура велета й у бою, і за столом переговорів. Данило як ніхто інший серед князів свого часу розумів ситуацію, вмів майже блискавично її оцінити, на підставі навіть недостатніх даних визначити свої подальші дії.

З літопису ми дізнаємося й про те, що найбільших неприємностей Данилові завдавали татари. Адже вони намагалися підкорити собі й віддалене Галицько-Волинське князівство. Ритуал покірливості вже встановився - князя викликали в Золоту Орду. Ці поїздки були небезпечними, бо не всі князі поверталися додому. Чимось не сподобався Батиєві Михайло Чернігівський - і був замордований. Данило довго зволікав після виклику з поїздкою і вирушив у дорогу, коли вже стало небезпечно далі відтягати подорож. Батий прийняв галицького князя приязно, не піддаючи принизливому ритуалові східного поклоніння старшому. Данило не виказав своєї відрази під час пригощання кумисом, тому Батий звелів налити йому вина на знак пошани до гостя. Після 25-денного гостювання Данило повернувся додому з ім'ям слуги й ханського данника. Проте якби він не поїхав на поклін - сильна орда ще б раз прокотилася по його володіннях. Саме так карали непокірних князів.

Почуття приниження не проходило. Данило зрозумів своїм проникливим розумом, з якою величезною потугою він та й інші князі руські мають справу. Тому почав посилено готуватися до боротьби з цією темною силою. А для цього слід було провадити всі підготовчі роботи таємно та знайти відповідних союзників. Все, що знаходилося на схід від його володінь, було підкорене татарами. Тому галицький князь закономірно мав звернутися до Заходу, до якого ще не дійшли орди Батия. Там Данило почав шукати собі спільників. Але не покидала його надія й на об'єднання певної частини руських князів, особливо майбутніх українських земель, які були йому ближчими за умовами існування й за історичною долею.

Насамперед Данило замирився з королем угорським і навіть одружив свого сина Лева з його донькою. Двічі ходив допомагати своєму сватові Белі угорському проти німецького імператора й короля богемського. Угри дивувалися вишколеності руських полків, їхній татарській зброї та пишності самого князя. А той був вбраний у багатий грецький одяг, обшитий золотим мереживом. Сідло, шабля, лук були оковані дорогоцінними металами з блискучим різьбленням.

"встановивши мирні відносини з Угорщиною та Польщею, Данило звернувся до папи Римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати слов'ян на хрестовий похід проти монголо-татар. Галицький князь чудово розумів, що за таку допомогу доведеться заплатити дуже високу ціну. А тому запропонував навіть передати свої володіння під церковну юрисдикцію оплоту католицизму - Ватикану. Папі Римському сподобалася така слухняність одного з найнепокірніших православних князів, тому він підтримав пропозицію Данила.

Проте князь дедалі більше переконувався, що, крім балачок, нічого суттєвого для боротьби з татарами папа не робить. Чи це спричинювалося певним розкладом політичних сил, чи неспроможністю папи подати конкретну допомогу, але з небажанням у тому признатися - все ж далі суто символічних жестів справа не рушила. Інокентій IV прислав Данилові королівську корону, і 1253 року в Дорогичині посланець папи вінчав його на короля. А коли й після цього конкретної допомоги не надійшло, Данило різко обмежив свої контакти з Римом, Не домігшись хрестового походу від освіченого Заходу, Данило самостійно розпочав боротьбу з могутнім ворогом - монголо-татарами. Усі боялися виступити проти ординців, а галицький князь не злякався. За дорученням батька син Данила Лев вигнав монголо-татар з Бакоти, полонивши баскака. Темник Куремса, який не зміг взяти Кременець, боявся Данила. Поступово у галицького князя визрів намір визволити Київ, оскільки основні сили ворога перебували далеко на сході. Упродовж короткого часу Данило відібрав у монголо-татар міста між Бугом і Тетеревом. Ординці не могли довго миритися з таким становищем. Вони досить оригінально примусили Данила своїми руками знищити надію на власне визволення. Справа в тому, що князь багато уваги приділяв укріпленню центральних своїх опорних пунктів. Коли вдруге прийшли монголо-татари, вони, посилаючись на попередні переговори Данила з Батиєм, поставили умовою нормальних подальших дипломатичних відносин негайне зриття всіх укріплень. І князь, зціпивши зуби, мусив дивитися, як за його ж наказом руйнують навіки зроблені мури. Це сталося 1259 року.

Невдачі боротьби з монголо-татарами не призвели до послаблення того значного впливу, що його мав Данило Галицький на своїх західних сусідів. Через його великий авторитет в Мазовії литовський князь Міндовг, країна якого почала підноситися і про яку ми ще вестимемо мову, був змушений піти на територіальні поступки в Мазовії. А на знак доброї волі та людяних стосунків на майбутнє Міндовгу довелося дати згоду на шлюб двох своїх дітей із сином і донькою Данила.

Активніше за будь-якого іншого галицького правителя Данило вів справи у Центральній Європі. Вдало використовуючи династичні шлюби, він одружив свого сина Романа з наступницею Бабенберзького престолу Гертрудою і зробив навіть спробу, хоча й невдалу, посадити сина на австрійський герцогський престол.

Помер Данило в 1264 році. Він вважається одним з найславетніших серед усіх правителів західних князівств. Його досягнення на тлі міжнародних обставин були справді видатними. Відновлення й розширення батьківських володінь не завадили Данилові стримувати польську та угорську експансію. Навпаки, Данило органічно поєднував усе це. Завдяки вміло організованій зовнішній політиці він домігся високого соціально-економічного й культурного рівня розвитку своїх володінь, можливо, одного з найвищих у Східній Європі. Хоча Данилові Галицькому не вдалося утримати Київ і скинути остогидле ярмо, він зумів звести натиск монголо-татар до мінімуму. І не в останню чергу шляхом зваженої та розсудливої зовнішньої політики. "У відносинах до своїх західних сусідів, - писав Микола Костомаров, - як і взагалі в цілій своїй діяльності, Данило, завжди відважний, неустрашимий, але разом із тим великодушний і добрий до наївності, менше всього був політиком. Цей князь уявляв собою повну протилежність обережним і хитрим князям східної Русі, котрі, при всій різноманітності своєї вдачі, засвоювали від своїх батьків та дідів політику хитрощів та насильства і звикли не розбиратися в засобах задля досягнення мети. Особа Данила Галицького зостається благородною, найбільш симпатичною постаттю в цілій старій українській історії".

Михайло Грушевський дуже суворо підходив до оцінки зовнішньої політики Данила. Вчений закидав князеві, нібито "його дипломатія була хаотична, його політика супроти татар короткозора, непевна, уривочна. Він не вмів організувати якогось широкого союза руських князів, ані опертися на народні маси". А от С. Томашівський іншої думки. Він вважав, що в особі Данила Галицького "зійшла до гробу одна з найідеалістичніших постатей української історії; розумний, лицарський, культурний, гуманний, при сім енергійний".

Після смерті Данила на Волині та Галичині особливо помітних змін не сталося. Стереотип правління в цих двох землях (один - сильний князь, а другий - підлеглий йому) традиційно продовжили сини: Данилів - Лев (1264-1301 рр.) і Васильків - Володимир (1270-1289 рр.). Щоправда, взаємини між синами були не такі безхмарні, як між їхніми батьками. Це були люди з різними характерами, що успадкували від своїх батьків найвидатніші риси. Володимир не бажав брати участь у війнах і дипломатичній діяльності, віддавав перевагу будівництву міст, замків, церков. А Левові дуже відповідало його ім'я. Честолюбного й невгамовного князя поглинали політичні пристрасті. Тимчасове ослаблення Польщі через внутрішні чвари й Угорщини, зруйнованої монголо-татарським нашестям, Лев вдало використав для своєї експансії.

Спираючись на союз із чеським королем Вацлавом II, Лев захопив у Польщі Люблінське воєводство. Коли в Угорщині помер останній король із династії Арпадів, Лев захопив Закарпатську Русь. Активно діяв Лев у Польщі, навіть домагався польського трону в Кракові. Він скористався усобицями в Литві після смерті Міндовга. Лев остаточно підкорив ятвягів і переніс північний кордон своєї держави за Нарву. Незважаючи на войовничу політику Лева, наприкінці XIII - на початку XIV століття Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні сусіди були тимчасово ослаблені.

Після смерті Лева в Галичині й на Волині князював його син Юрій. З літописів дізнаємося, що він був талановитим правителем. Особлива шана віддавалася йому за те, що після переходу київського митрополита на північний схід у Володимир на Клязьмі (1299 р.) Юрій 1303 року домігся від Константинопольського патріарха права заснувати в Галичині окрему митрополію, Останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, які правили удвох. У той час зростала могутність Литви, що непокоїло князів. Тому вони уклали союз з Тевтонським орденом, який давно вже спрямовував свою експансію на схід і шукав для цього спільників. Стосовно монголо-татар князі провадили незалежну, навіть ворожу політику. Мабуть, і загинули вони разом у боротьбі з монголо-татарами, бо причина їхньої смерті (1323р.) невідома.

Через відсутність прямих нащадків могутні галицькі бояри обрали князем польського кузена Романовичів - Болеслава Мазовецького. Він перестав вважати себе поляком, навіть ім'я змінив, став називатися Юрієм. Князь відвойовував у поляків їхні землі, поновив союз з німецькими лицарями проти литовців. Але черговий конфлікт з боярами закінчився для владного князя трагічно: його отруїли 1340 року, облудно звинувативши в намаганнях введення католицизму й потуранні чужоземцям. З тих пір Галичина й Волинь потрапляють під владу чужоземних правителів.

Заслуга Галицько-Волинського князівства в історичній долі українського народу дуже велика. Воно впродовж тривалого часу протистояло асиміляції з боку Польщі, а частково й Угорщини та інших держав. Ґрунтуючись на культурно-національних традиціях Київської Русі, Галицько-Волинське князівство сприяло поширенню в Україні західноєвропейських впливів, нейтралізувавши однобічні візантійські віяння. Йому вдалося розірвати династичні й церковно-політичні зв'язки із Суздалем та припинити асиміляційний тиск північного сусіда, що сприяло утвердженню українського етносу на своїх землях.

Висновок