Зовнішня політика Київської Русі
Міжнародні контакти давніх слов'ян та їхніх державних утворень. Зовнішня політика князів у процесі створення Київської держави. Договір Олега з Візантією 911 року. Зовнішня політика Ігоря та Ольги. Внутрішні усобиці, відносини Київської Русі з половцями.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 15.10.2012 |
| Размер файла | 134,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Володимир швидко зрозумів згубність язичницької релігії для централізації його величезної держави. Він хотів також позбавити русів остогидлого прізвиська "варвари", яким наділяв їх хрещений світ. Розумів він, що значно зміцнить свої міжнародні контакти, коли виявить прихильність до якоїсь з панівних релігій. Такі думки приходили Аскольдові й Ользі. Але Володимир прийняв тверде рішення охрестити всю Русь і навіки покінчити з язичництвом. Цей процес був цілком закономірним для тодішньої Європи, бо разом з Київською державою християнство прийняли Угорщина, Польща, Швеція, Норвегія, Данія.
Літописець докладно описує роздуми Володимира про те, якій релігії віддати перевагу. Усі сусідні країни хотіли привернути могутнього державця на свій бік за допомогою віри. Його хотіли бачити своїм представники таких релігій: магометанської (запропонованої послами волзьких болгарів), іудейської (за якою стояли посли хазарів), католицької (пропозиції надійшли від Рима та німців), грецької (ініціатором була Візантія). Врешті він вислав десять послів у різні місця з наказом розібратися в перевагах тої чи іншої релігії. Повернувшись до Києва, посли говорили князеві з презирством про богослужіння магометан, з неповагою до католицизму й із захопленням про грецьку віру. "Якби закон грецький, - сказали посли, - не був кращим за інші, то бабка твоя, Ольга, наймудріша за всіх людей, не здумала б прийняти його".
Тут літописець не перебільшує, як деколи з ним бувало. Грецький старовинний рукопис з паризької бібліотеки доводить істинність поїздок київських посольств до Рима й Царгорода.
Проте не слід думати, що лише зовнішня атрибутика грецької релігії приваблювала Володимира. Найбільше йому імпонували догмати православ'я, які на чільне місце висували монархічний устрій держави. Київський князь вбачав позитивний вплив православної релігії на зміцнення Візантійської імперії, забезпечення певною мірою високого рівня цивілізації і міцності об'єднання різнорідних територій. Це й був справжній мотив його схильності саме до грецької релігії. Та й добросусідські відносини з Візантією завдяки спільній вірі було легше налагодити.
Володимир не був би Володимиром, якби хрестився у звичайний спосіб. Ні, йому кортіло, щоб сам факт хрещення визнали всі провідні держави Європи, а оголосили про це авторитетні грецькі царі й патріарх. На чолі великого війська він пішов проти Херсонеса (або Корсуня) - одного з найбагатших міст Криму, колишньої грецької колонії. Місто визнавало за собою владу імператора, проте не платило йому данини. Херсонесці вперто боронилися, але серед них знайшовся зрадник, якийсь Анастас, що зумів вказати князеві водогони, якими живилося місто. І захисники Херсонеса змушені були здатися.
Потім через своїх послів Володимир повідомив імператорів Василя й Константина, що він бажає одружитися з їхньою сестрою Анною. Візантія тоді переживала не кращі часи, йшла боротьба за трон, а тому імператори, попри свою зневагу до язичників, дали згоду на цей шлюб. Вони, крім усього, сподівалися завдяки допомозі майбутнього зятя врятувати свій трон від зазіхань претендентів. Проте виставили зустрічну умову: князь мусив прийняти християнство.
Володимир погодився. Він негайно вислав імператорам на допомогу шість тисяч своїх воїнів, які двічі розбили військо заколотника Варди Фоки, а 989 року самого Фоку було взято в полон і страчено. А Володимир хрестився, за одними даними, в Херсонесі, після чого повернув місто Візантії як посаг за наречену, за іншими - у Василькові під Києвом.
Повернувся Володимир до своєї столиці з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями та дружиною Анною.
Прийняття православ'я не обірвало зв'язків Києва із Заходом, започаткованих ще Ольгою. Никонівський літопис зберіг згадки про обмін посольствами між Володимиром і Римом.
Наприклад, 988 року під час облоги Корсуня посли від папи Іоанна XV принесли князеві в дар мощі - голову святого Климента, другого папи Римського. В 991 році знов приходило до Києва посольство від того ж папи. 994 року літопис занотував повернення посольства Володимира з Рима. Року 1000-го їздили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт стосунків Києва з папою - це проїзд через місто до печенігів і назад єпископа Бруно з Кверфурта, родича імператора Генріха II. Володимир дружньо прийняв папського нунція й супроводжував до кордону своєї землі.
Війну з хорватами Володимир скінчив миром на вигідних для себе умовах. Проте він не міг бути спокійним за південні кордони, які постійно порушували печеніги.
Для захисту цих земель Володимир здійснив велике переселення новгородців, кривичів, чуді, в'ятичів у міста над Десною, Остром, Трубежем, Сулою, Стугною. А потім він пішов походом проти печенігів і переміг їх, забезпечивши мир своїм південним володінням на кілька років Цікава історія стосунків Володимира з Норвегією. Є дані, що він міг воювати з норвезьким принцом Ериком. Малолітній принц норвезький Олаф, племінник Сигурда, одного з вельмож Володимира, з матір'ю, вдовою імператрицею Астридою, знайшов притулок у Києві. Олаф жив при дворі, його долею дуже переймалася велика княгиня. Принц вірно служив князеві, але став жертвою наклепу й мав залишити службу. Через кілька років, можливо з допомогою Володимира, він став норвезьким королем, віднявши престол у Ерика, який мусив тікати до Швеції. А потім навіть почав воювати з Володимиром за оволодіння північно-західними руськими землями. Війна тривала чотири роки й завершилася вигнанням нападника. Довелося київському князеві приборкувати й надто незалежного рідного сина Ярослава, який правив у Новгороді, хоча до збройної сутички й не дійшло.
Під кінець свого правління Володимир уже не шукав подвигів і жив у мирі із сусідніми країнами - Польщею, Угорщиною, Богемією. Він став у один ряд з найвидатнішими володарями Європи. Про нього рознеслася слава в трьох частинах світу: стародавні скандинавські, німецькі, візантійські, арабські літописи пишуть про київського великого князя.
Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських володарів, Старший син - Святополк - був одружений з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав - з донькою короля Швеції Олафа Ігігердою - Іриною. Дочка Премислава була одружена з угорським королем Владиславом Лисим, інша - з чеським королем Болеславом Рудим, третя, Марія-Доброніга, - з Казимиром Обновителем, королем Польщі.
Шлюб Володимира з Анною, про що вже йшлося, зв'язав його не лише з візантійським, а й з німецьким імператорами, бо сестра Анни Теофано була дружиною імператора Оттона II і матір'ю Оттона III, через малолітство якого стала при ньому регенткою.
За Володимира Київ став гідним суперником Царгородові. Німецький найманець, який 1018 року, вже після смерті великого князя, під час міжусобної війни потрапив до Києва, був вражений його 8 ринками, 400 церквами, багатонаціональним натовпом на майданах. Німець зустрів там скандинавів, франків, греків, данців, вірменів - різномовну, різноплемінну масу людей. А це могло свідчити лише про одне - про високий міжнародний авторитет Київської держави.
Після Володимира чотири роки великокняжий престол посідав Святополк (1015-1019 рр.). Будучи правителем Турівського князівства, він хотів, за намовою свого тестя польського короля Болеслава, відділитися від Києва. Володимир, дізнавшись про це, звелів посадити Святополка до в'язниці. Туди ж потрапили його дружина й німецький єпископ Рейнберн, який приїхав з дочкою Болеслава. Але після смерті Володимира Святополк розійшовся не на жарт. Саме він убив своїх братів Бориса і Гліба, яких церква згодом канонізувала на святих. А потім його жертвою став ще один брат - древлянський князь Святослав, який хотів утекти до Угорщини. Але Святополкові посланці перейняли його в Карпатах і також убили.
На братовбивцю пішов походом Ярослав, князь новгородський. Святополк відразу кинувся до тестя. А Болеслав і сам був не від того, аби взяти участь у владнанні київських справ. Він не просто хотів помститися за свого зятя, а й повернути Польщі червенські міста. Воюючи тоді з Генріхом II, німецьким імператором, поспішив якомога швидше завершити бойові дії й зосередитися лише на цих справах.
Невдовзі Болеслав підкорив своєму зятеві майже весь південь колишньої Володимирової держави. Щоправда, за допомогою союзників. Але діставши допомогу, відіслав назад союзне військо, а польське розташував по містах Київської області для відпочинку й постачання. Щоб позбутися конкуренції тестя, Святополк звелів таємно умертвити всіх поляків. Болеслав, злякавшись за власне життя, виїхав з Києва. Отой зрадник Херсонеса Анастас, якого Володимир взяв до Києва й наблизив до' себе, увійшов у довір'я до Болеслава, став його скарбником і вивіз усю скарбницю за кордон. А Ярослав наближався до Києва. Святополк утік до печенігів, які з цим зрадником увійшли в руські землі. Запекла битва завершилася поразкою печенігів.
Святополк, якого літописець таврує прізвиськом "Окаянний", втік до Богемії, де його й слід пропав.
Прихід до влади Ярослава, пізніше названого Мудрим (1019-1054 рр.), збігся з останньою навалою печенігів на Русь. Вирішальна битва з ними відбулася під самісінькими стінами столиці. Ярослав переміг, а на місці битви спорудив чудову церкву, названу йменням Святої Софії. Це був митрополичий храм, урочисто відкритий 1037 року. Ярослав обвів місто кам'яними мурами, а головні ворота назвав Золотими.
Ярослав поріднився з багатьма знаменитими володарями Європи. Польський король Казимир, як уже говорилося, одружився з сестрою Ярослава, дочкою Володимира. Цей союз затвердив за Києвом червенські міста. Зате Ярослав приборкав заколотника проти Казимира на ймення Моїслав, який захопив Мазовію й хотів бути незалежним володарем.
Зарубіжні літописці згадують трьох дочок Ярослава - Єлизавету, Анну й Анастасію. Перша була дружиною норвезького принца Гаральда. Гаральд спочатку служив у війську Ярослава, а згодом - в імператорському в Константинополі. Успішно воював у Африці, на Сицилії. Після одруження з Єлизаветою став королем Норвегії.
Друга княжна, Анна, вийшла заміж за Генріха І, короля Франції. Цьому передувала така історія. Батько Генріха І, Роберт, мав необережність одружитися зі своєю родичкою (в четвертих). Але папа Римський, дізнавшись про це, оголосив його одруження кровозмішуванням і жорстоко переслідував. Боячись такої ж долі, Генріх почав шукати наречену за межами Франції, яка, тоді ще бідна й слабка, могла пишатися союзом з могутньою Київською державою. 1048 року король прислав до Ярослава послом єпископа Шалонського Рокера. Анна приїхала з ним до Парижа й вийшла заміж за Генріха. Після його смерті (1060 р.) вона спочатку пішла в черниці, але через два роки всупереч волі сина одружилася з графом де Крепі. Син її, Філіпп, хоча й став королем Франції, однак настільки любив і шанував матір, що до 1075 року підписував усі державні папери разом з Анною.
Третя дочка Ярослава, Анастасія, вийшла заміж за угорського короля Андрія І. За нею на лівий берег Дунаю переселилося чимало колишніх громадян Київської держави.
Троє синів Ярослава одружилися з європейськими принцесами. Норвезькі літописці називають Володимира, старшого сина Ярослава, чоловіком Гіди, доньки англійського короля Гаральда, переможеного Вільгельмом Завойовником. Такі широкі зв'язки свідчать про великий міжнародний престиж Ярослава. Недаремно його називали "тестем Європи".
У київському дворі шукають собі притулку вигнанці, представники різних європейських династій. Норвезький король Олаф разом із сином Магнусом пережив у Києві втрату престолу, який Магнус згодом повернув родині. Угорські королевичі Андрій і Левента сидять у Києві, аж доки угорські магнати не запрошують Андрія на престол.
Ярослав залишив нам чудову пам'ятку середньовічного права - "Руську правду". Не маючи змоги й потреби аналізувати цей історичний документ цілком, прокоментуємо ті його статті, що стосуються іноземців. Сама наявність статей стосовно іноземців уже свідчить про широкі сталі міжнародні контакти Київської держави. Запозичення норм законів інших країн також підтверджує широту зв'язків Києва з сусідами далекими й близькими.
За вбивство і чужоземця, і слов'янина слід було стягати з убивці однакову суму грошей. Це могло свідчити про те, що варяги не були на Русі завойовниками, бо завойовники не дають завойованим рівних із собою прав. Так, у середньовічній Європі за вбивство франка треба було платити 200 су, а за вбивство римлянина - вдвоє менше.
Цікаво прослідкувати своєрідний протекціонізм "Руської правди" до чужоземців у питаннях безпеки особи. Всякий карний донос вимагав свідчень і присяги семи чоловік, але іноземці могли обмежитися й двома. Для фіксації легких побоїв вимагалося двох свідків. Проте чужоземця не можна було звинувачувати без наявності семи свідків.
Особливими статтями захищалися й майнові права іноземців. Якщо закордонний купець довірив свій товар безнадійному боржникові, не знаючи про його банкрутство, то в такому випадку негайно продавалося все майно цієї людини з молотка. Першими ж грішми відшкодовувалися збитки іноземця. І лише із залишкових коштів могли бути повернені інші борги. Злісних лихварів позбавляли їхніх грошей взагалі.
У разі стихійного лиха або розбою за спалений чи пограбований товар не відповідав ніхто. "Но если купец в пьянстве утратит вверенный ему товар, или промотает его, или испортит от небрежения, то заимодавцы поступят с ним, как им угодно: отсрочат ли платеж или продадут должника в неволю".
Таким чином, нове державне утворення на сході Європи за дуже короткий історичний час - якихось два століття - пройшло період виникнення й розквіту. На сході Європи сформувалася велика слов'янська держава, котра своїми кордонами сягала від Кавказу до Фінської затоки, від середньої Волги до Карпат і Кракова. Київська держава стала бажаним об'єктом і поважним суб'єктом зовнішньої політики багатьох країн. На її могутність змушені були зважати визнані лідери Європи. Це був закономірно й період розквіту київської дипломатії.
Розділ III. Внутрішні усобиці між руськими князями. Відносини Київської Русі з половцями
Після стрімкого злету й блискучого розквіту Київська держава зазнала занепаду й розвалу у наступний період феодальної роздробленості. Адже Київська Русь мала, за різними підрахунками, від 3 до 12 мільйонів населення й величезну територію, що обіймала близько 800 тисяч квадратних кілометрів (майже половина цієї території в межах сучасної України), Але дуже швидко все було втрачене. Ярослав Мудрий розділив свою могутню державу між синами на шість частин, а у XII столітті вона вже становила собою дванадцять формально об'єднаних у одній державі, але фактично окремих, незалежних держав, які навіть у відносинах між собою дотримувалися принципів міжнародної політики. Князівські усобиці посилюються, роз'єднувальні моменти стають дедалі глибшими.
Внутрішніми чварами вміло користувалися зовнішні вороги. Вони висувають непомірні територіальні претензії, грабують беззахисних людей. На південних кордонах на зміну розгромленим Ярославом Мудрим печенігам приходять не менш страшні половці, або комани. Князі в боротьбі між собою залучають половців як наймане військо, дорого платячи за ці послуги грабунком і взяттям у полон власних сільських і міських жителів. Майже кожні три роки половці здійснюють по спустошливому набігові на беззахисні землі: з 1061 по 1210 рік ці степові хижаки вчинили сорок шість великих набігів.
У цей період плететься і складна інтрига міжнародних відносин. Ось яким був її початок. 1068 року половці розгромили трьох старших Ярославичів поблизу ріки Альти і страшенно спустошили Переяславську землю. Це призвело до повстання 1068 року в Києві, внаслідок якого з міста було вигнано великого князя Ізяслава, що втік до Польщі. Завдяки допомозі польського короля Болеслава Сміливого Ізяславу вдалося повернути собі київський престол. Але Болеслав за цю послугу відібрав Перемишль. Навесні 1073 року Ярославичі посварилися за полоцький уділ і Святослав зі Всеволодом удруге вигнали Ізяслава з Києва. Великим князем на три роки став Святослав.
Ізяслав знову кинувся до свого тестя Болеслава. Запропонував йому за допомогу значну частину вивезених з Києва багатств. Проте Болеслав золото взяв, але допомагати не поспішав, бо йому в цей час загрожували чехи. Ізяслав звертається по допомогу до німецького імператора Генріха IV, обіцяючи за повернення на престол навіть стати данником імперії. Юний імператор послав до Києва свого посла Бурхарда, якого Святослав прийняв дуже добре, переконував у своїй правоті й так обдарував імператора, що, як пише німецький літописець, "ніколи не бачили ми стільки золота, срібла і багатого вбрання". Такі дарунки підкупили Генріха IV, й він лише висловив Ізяславові формальне співчуття. Перед Ізяславом залишався тільки один шлях - до папи Римського Григорія VII. Син Ізяслава заявив папі, що Русь у випадку допомоги й повернення Ізяслава на престол визнає над собою не лише духовну, а й світську владу Ватикану. Папа надіслав з послами листи до великого князя й Болеслава, вимагаючи повернення Ізяслава на престол, при цьому писав так, ніби Київська держава уже є володінням Ватикану.
Листи папи не справили, мабуть, належного враження, бо незабаром частина руських князів уклала угоду з поляками й пішла з військом до Силезії допомагати Болеславу боротися з герцогом Богемським. Для Ізяслава все завершилося благополучно. Після наглої смерті Святослава Всеволод добровільно віддав братові Київ.
Київ на цей час був одним з найбільших міст світу. До монголо-татарської навали у ньому жило 35-40 тисяч чоловік. (Для порівняння: Лондон досяг такої чисельності лише через 100 років.) А Чернігів, Переяслав, Львів, Галич та інші міста тогочасної Київської держави не перевищували 4-5 тисяч жителів.
Загалом же Київ стає розмінною монетою в тій страшній грі, що розгорілася між князями. За підрахунками українського історика Стефана Томашівського, які наводить Орест Субтельний, за сто років, між 1146 і 1246, двадцять чотири князі сорок сім разів правили в Києві. З них один займав престол сім разів, п'ятеро князів правили тричі кожен, а восьмеро - двічі. Характерно, що тридцять п'ять князювань тривали менше року кожне. Київ поступово втрачав свою велич.
Але ось інший погляд. "Немає сумніву, - пише М. Карамзін, - що древній Київ, прикрашений пам'ятками візантійських мистецтв, пожвавлений скупченням купців іноземних, греків, німців, італійців, переважав Москву. в багатьох відношеннях".
А коли 1169 року володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський на чолі об'єднаних сил одинадцяти князівств взяв його приступом і нещадно пограбував, то Київ зовсім занепав. Навіть М. Карамзін, який неприховано ідеалізує майже всіх київських князів, з відразою пише про цей погром так: "Сия, по слову древнего Олега, мать городов русских, несколько раз осаждаемая и теснимая, отворяла иногда Златые врата свои неприятелям; но никто не входил в них силою. Победители, к стыду своєму, забыли, что они русские: в течение трех дней грабили не только жителей и домы, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский и Десятинний, похитили иконы драгоценные, ризм, книги, самме колокола.". Така ж страшна кара чекала згодом на Новгородську землю. Князі поводили себе вдома як завойовники на чужій землі.
Ізяслав, не встигнувши порадіти поверненню на великокнязівський стіл, невдовзі загинув під час чергової братовбивчої війни. Великим князем став Всеволод, який упродовж усіх п'ятнадцяти років свого князювання не мав жодного спокійного дня через постійну боротьбу зі своїми жадібними родичами.
Зайняті внутрішніми справами, київські князі брали посильну участь і в зовнішніх акціях. Ізяслав та його брати продовжували підтримувати традиційні дружні стосунки з греками, даючи їм військо, завдяки якому імператори залишалися на тронах, адже у Візантії на той час також було неспокійно. Знаменитий Олексій Комнин, ще не будучи імператором, а тільки полководцем імперії, в 1077 році, усмиряючи заколотника Никифора Вриєнія, мав у своєму розпорядженні багато руських кораблів Ярославичі повернули Константинопольському патріархові важливе право ставити київських митрополитів.
Всеволод належав до найосвіченіших людей свого часу. Ніколи не бувши за кордоном, добре знав чужі мови, за що іноземці дуже його хвалили. Всеволод мав широкі династичні зв'язки. Він взяв у дружини собі візантійську принцесу з роду Мономахів. Одружив також сина Володимира (що за матір'ю дістав прізвище Мономах) з донькою англійського короля Гаральда. Дочку Євпраксію віддав заміж за німецького імператора Генріха IV. Одного внука, Мстислава, одружив з донькою шведського короля Інґа - Христиною.
Половці дедалі більше втручалися у вирішення руських справ. Дізнавшись про смерть Всеволода, вони раптом заявили, що хотіли б залишитися друзями київських князів. Великий князь Святополк, без поради з досвідченішими людьми, посадив половецьких послів до в'язниці.
Спалахнула війна, що завершилася перемогою половців. Тоді Святополк не знайшов нічого кращого, як одружитися з дочкою половецького князя Тугоркана, але це не зупинило половецької експансії на руські землі. Ніщо не допомагало, бо князі самі втягували половців у свої усобиці. Особливо цим відзначався князь Олег Гориславич, який закликав їх собі на допомогу, и тим, як свідчить літописець, "показував їм путь на Руську землю". Розгромом закінчився похід руського війська над річкою Стугною 1094 року. А половецький хан Боняк напав на Печерський монастир і пограбував його. Руїна й розвал запанували на Русі.
Тоді князі нібито одумалися. Домовившись між собою, вони 1097 року зустрілися в Любечі під Києвом. Це була перша спроба досягти широкої внутрішньої угоди на міжнародних принципах після початку феодальної роздробленості. Не без тертя угода була схвалена всіма учасниками зустрічі. Ось яким чином було поділено колись могутню державу: Святополк одержав Київську землю; за Мономахом залишився батьківський уділ - Переяслав, Смоленськ, Ростов, Суздаль, Білоозеро; Олег, Давид і Ярослав Святославичі посіли відповідно - Чернігів, Рязань, Муром; Давид Ігоревич утримав Володимир-Волинський; Володар і Василько Ростиславичі закріпили за собою Перемишль і Теребовлю. Кожний учасник зустрічі клявся, цілував святий хрест, промовляючи: "Хай буде земля Руська спільною для нас вітчизною, а хто повстане на брата, на того ми всі повстанемо". Але відразу ж після зустрічі угода була підступно порушена: Давид виколов очі Василькові не без згоди декого з учасників зустрічі. І ніяких санкцій проти порушника такої важливої угоди не було вжито. Цей варварський акт тільки спровокував черговий виток братовбивчої війни, й новий переділ окремих князівств.
Князі вперто рубали сук, на якому сиділи, бо поділ держави, загалом послабивши її могутність, зменшив і владу князів. Якщо раніше піддані корилися їм незаперечно, то тепер почастішали випадки ледь не відкритого непослуху.
Зовнішня політика Володимира Мономаха
Трохи пригашені були князівські апетити за Володимира Мономаха (1113-1125 рр.). Цей великий князь, вольовий і сміливий, де силою, а де непересічним дипломатичним хистом, під постійною загрозою половецьких нападів, зумів на деякий час згуртувати довкола себе якщо не всіх, то більшість удільних князів. Володимир Мономах об'єднав переважну частину держави Ярослава Мудрого. Під його руку стали Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхньоволзькі землі. Володимир Мономах, подібно до Ярослава, підтримував широкі династичні зв'язки з низкою зарубіжних країн: Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Німеччиною, Угорщиною.
Енергійною боротьбою з половцями Мономахові вдалося встановити на цілих п'ятдесят років безпеку степового кордону. Низка половецьких орд піддалася під його руку. Володимир колонізував ними південні околиці Русі, змусивши їх нести сторожову службу. Він дозволив вихідцям з Білої Вежі, столиці Хазарського каганату, яких тіснили половці, заснувати місто з тою ж назвою у верхів'ях ріки Остра за сто двадцять верст від Чернігова. І там була за короткий час збудована міцна фортеця.
Успіхи руської зброї так прославили Мономаха на Сході й на Заході, що, за висловами літописців, його ймення гриміло у світі. Сусідні державці шанували й боялися його. Мономах наводив жах і на Візантійську імперію. Він послав Мстислава з великим військом під Адріанополь і завоював Фракію. Наляканий Олександр Комнин надіслав до Києва дарунки: хрест животворного дерева, сердолікову чашу Августа Кесаря, вінок, золотий ланцюг і барми Костянтина Мономаха, Володимирового діда. Вручивши ці дари, митрополит ефеський Неофіт схилив київського князя до миру, увінчав його в київському соборному храмі імператорським вінком і проголосив руським царем. У московській Оружейній палаті й досі зберігаються так звана шапка Мономаха, себто корона, а також ланцюг, держава, скіпетр і старовинні барми, якими прикрашалися згодом усі російські царі в день свого сходження на престол (інаугурації). Ці безцінні речі, за деякими даними, могли бути дарунком імператора Олексія Комнина.
Прожив Мономах як для своєї епохи дуже довге життя - аж сімдесят три роки, останніх тринадцять будучи великим київським князем. Він залишив про себе добру славу не лише своїми справами, а й спеціально написаним для своїх дітей "Повчанням". Це чудовий документ того часу, який варто сприймати саме як настанову й тепер, але ми не аналізуватимемо його детально, а зупинимося тільки на міжнародних аспектах "Повчання". Ось як пише Мономах про увагу до чужинців: "А ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас (не) прийде, - чи простий, чи знатний, чи посол, - якщо не можете дарунком, (то) їжею і питвом. Вони бо, мимо ходячи, прославлять чоловіка по всіх землях - або добрим, або лихим". Все хороше, продовжує він, ви мусите пам'ятати, чого не знаєте, тому вчіться. І згадує свого батька.
Всеволода, який знав п'ять іноземних мов, ніколи не виїжджаючи за межі рідного краю.
Особливою гордістю князя були його воєнні справи. Мономах згадує про вісімдесят три свої походи, а інших менш важливих просто й не пам'ятає. Він уклав з половцями дев'ятнадцять мирних договорів, узяв у полон понад сто їхніх кращих вождів і випустив їх згодом з неволі, а понад двісті половецьких ханів стратив і потопив у річках. За словами літописців, Мономах творив добро своїм ворогам і любив відпускати їх з дарами, особливо на схилі віку.
Ви знаєте, що Юрій Довгорукий, який заснував Москву 1147 року, через десять років після цієї події помер. Він мав княжий осідок і в Києві. Довгорукий настільки "уславився" всілякими злодійствами, що, дізнавшись про його смерть, київські жителі розгромили й пограбували його палац і сільський князівський будинок над Дніпром, який називався Рай, а також маєтки суздальських бо-ярів (які в різні часи наїхали з князем), не залишивши багатьох з них живими.
Кияни навіть не хотіли, щоб і тіло Юрія Довгорукого лежало поряд з дорогим їм Мономаховим, а тому поховали його за містом, у церкві "Спас на Берестові", на території нинішньої Києво-Печерської лаври. Такий деколи кінець мають злочини проти свого народу. Можливо, у варварському погромі Києва через дванадцять років його сином Андрієм Боголюбським (про який уже згадувалося) були елементи помсти за знеславлення батькової пам'яті.
Показові деякі деталі боротьби з половцями періоду "Слова о полку Ігоревім", добре відомого зі шкільних підручників літератури. Так, хан Кончак "уславився" на той час своєю надзвичайною жорстокістю. Але не лише нею. У його війську застосовувалися особливо великі, так звані самострільні, луки, які ледве натягали п'ятдесят воїнів, і великого калібру стріли. Був у його війську якийсь турок, який стріляв живим вогнем або ж порохом (може, це той грецький вогонь, який застосовувався ще проти кораблів Ігоря?). Цього винахідника під час втечі половців кияни наздогнали і взяли в полон, привели до великого князя разом з усіма його вогнепальними пристроями. Але потім ніде не знаходимо в документах свідчень про те, що наші пращури десь використовували той винахід.
Торгівля, зумовлюючи знайомство з багатьма народами, сприяла нагромадженню й багатств, і досвіду. Попри свій занепад, Київ продовжував приваблювати іноземців. У місті жило багато греків, вірмен, німців, моравів, венеціанців, їх приваблювала насамперед вигідна торгівля й гостинність господарів, Не менше влаштовували іноземців можливість відправляти службу Божу католикам та представникам інших релігій і терпимість господарів до чужої віри. Католикам заборонялося тільки дискутувати щодо істинності тої чи іншої віри. Так, 1233 року Володимир Рюрикович Київський вигнав з міста якогось Мартина, пріора католицького храму Святої Марії у Києві, разом з католицькими монахами, боячись (як пише польський історик), щоби ці проповідники не посіяли серед народу сумніву в істинності православної віри.
Українські землі періоду монголо-татарського нашестя як об'єкт міжнародних відносин
На Русь у цей час насувалося таке страшне лихо, якого ніхто не сподівався, а за тяжкістю вияву та наслідками воно мало руйнівний вплив фактично на всю світову цивілізацію. Це було монголо-татарське нашестя. Монголо-татари з'явилися з глибоких азійських степів, швидко завоювали ряд відомих цивілізацій, виявивши при цьому нелюдську жорстокість, і раптово опинилися неподалік від руських кордонів.
На шляху монголо-татар першими стали половці. Монголо-татари з ними розправилися дуже легко. Але оскільки один з провідних половецьких ханів через шлюб дітей був у родинних стосунках з Мстиславом Галицьким, то слід було сподіватися на прохання про військову допомогу. І попри всі внутрішні незлагоди частині князів вдалося перебороти на якийсь час чвари й виступити проти сильного та підступного ворога разом. Це сталося 1223 року на річці Калці, Але виграти цю битву досить сильне руське військо не змогло, бо не мало єдиного плану бою, належної дисципліни кожної його ланки.
Довкола описаних подій розгорталася цікава дипломатична інтрига. Коли це об'єднане військо руських князів збиралося в дорогу, до його керівництва прибуло десять послів від монголо-татар, які пропонували мир на тій підставі, що їхнє військо не входило в руські землі й не грабувало їх, а мало тільки єдину мету - покарати непокірних половців. Тому об'єднаним військам посли пропонували нападати не на монголо-татар, а на половців. Князям такі речі, мабуть, здалися провокаційними й підступними, бо вони вдалися до дій, які рідко застосовуються в дипломатичній практиці: наказали скарати послів на смерть. За необдуманий князівський крок дорого заплатять землі, які пізніше захоплять монголо-татари.
І все ж монголо-татари тоді ще не втрачали надій на порозуміння. На сімнадцятий день походу руського війська на південь нові посли з'явилися перед князівськими очима. Це було неподалік від гирла Дніпра. Тепер уже про мир не йшлося. Навпаки, монголо-татари виявили характер. Вони сказали; "Ви умертвили наших послів і хочете битви? Хай буде! Ми вам не зробили зла. Бог один для всіх народів: він нас розсудить".
Дійсно, битва завершилася страшним розгромом руського війська. Монголо-татари стратили всіх полонених, а їх було багато. Трьох полонених князів задушили під помостом, на якому святкували перемогу, - це була й помста за вбивство послів. Але монголо-татари, не скориставшись своїм правом переможців повністю, так само несподівано, як і прийшли, зникли в тих же азійських степах.
Та вже тепер про них хотіли знати набагато більше: що це за люди, звідки походять, які їхні звички, принципи, наміри, методи і способи досягнення бажаного тощо. Русь почала по крупинці збирати ці дані. Нічого втішного, на жаль, у них не виявилося - розповідали багато страшного. Ось один з монголо-татарських ханів у боротьбі за владу використовує такий прийом: він наповнює сімдесят котлів окропом і варить у ньому заколотників живцем. Монголо-татари без жалю вбивали й міщан, і селян, вважаючи, що переможені не можуть бути друзями переможців і що смерть перших потрібна для безпеки останніх. Татари віддавали перевагу наданню миру тільки переможеним народам, а милували лише рабів, або ж данників. Підґрунтям цієї жорстокості була філософія Чингісхана: "Не варто милувати маєтки і життя ворогів, бо плід пощади - співчуття".
Татари перебували на низькому, далеко нижчому від тих, кого вони завойовували, ступені розвитку. Проте вони мали велике, добре підготовлене й дисципліноване військо, котре, мов повінь, усе змітало на своєму шляху. У бою воно вело себе так: намагалося насамперед оточити ворога, засипало його хмарою стріл, уникаючи безпосереднього зіткнення. Хани й найближче їхнє оточення в січі участі не брали. Вони керували боєм здалеку, не гребуючи загальною втечею, коли не було іншого виходу. Але того, хто починав утікати без наказу й раніше за інших, карали на горло.
У внутрішньому ж побуті монголо-татари швидше користувалися не законами, а звичаями. За гріх серед монголо-татар вважалося вкинути у вогонь ніж, опертися на палицю, вбити пташеня, вилити на землю молоко, виплюнути з рота їжу тощо. Але вбивати людей, не знаючи жалю й пощади, розоряти цілі держави й цивілізації здавалося цим кочівникам узвичаєним. Монголо-татарин ніколи не обдурював монголо-татарина, проте обдурити чужинця вважалося похвальною хитрістю й доблестю.
Мабуть, оте негідне поводження з першими монголо-татарськими послами напередодні битви на Калці призвело до того, що коли 1237 року монголо-татари знову пішли на Русь, вони вже шукали не друзів, а данників і рабів. "Якщо бажаєте миру, - говорили монголо-татарські посли, - то десята частина всього вашого надбання хай буде наша". Звичайно, гордовиті руські князі відповідали відмовою - і гинули поодинці, не змігши й не зумівши об'єднати сили проти могутнього згуртованого ворога. Так впали Переяслав, Чернігів, підійшла черга й Києва.
Про багатства столиці Київської держави хан Батий уже знав. її уславляли не лише у Візантії та Німеччині, а й у найвіддаленіших куточках східних країн. Арабські історики й географи писали про неї у своїх творах.
І ось монголо-татари під стінами Києва. Вони засліплені небаченою красою. Проте бояться йти на приступ. Посилають послів. А кияни, знаючи про сумну долю Переяслава, Чернігова та інших міст і сіл, спеціально страчують цих послів, щоб відрізати собі шлях до відступу, до спроб здатися посеред страшного бою, який насувався.
Монголо-татари не зупинилися під самим Києвом, а відійшли на річку Трубіж (на відстані 75 км) і розпочали ґрунтовну підготовку до облоги. Кияни ж готувалися Дати відсіч. Ні про які переговори вже із жодного боку не могло бути й мови. Не було на цей час і князя в Києві, тому обороною керував тисяцький Дмитро. Але вибір головного командира був правильний. Коли почалася січа, кияни билися завзято. Проте сила й солому, як відомо, ломить. Попри всю мужність і відвагу, майже всі захисники Києва загинули, але не здалися ворогові. Така затятість здивувала навіть Батия, який звелів привести до себе пораненого Дмитра й подарував йому життя.
Пізніше Дмитро, тривалий час перебуваючи при війську Батия, не раз прислужився своїй вітчизні, намовляючи хана якомога швидше покинути її межі, зманюючи його багатшими землями або ж висуваючи якісь інші причини. І Батий прислухався до Дмитрової думки, що, може, врятувало не одну тисячу наших пращурів.
А Батий після взяття Києва пішов далі до Європи, бо на його шляху вже нікому було стати. Хан швидко завоював Польщу, Угорщину, Сербію, Дунайську Болгарію, Молдову, Волощину, чим навів жах на всю Європу. Але потім повернув на береги Волги, чим здивував багатьох європейських володарів, які чекали нападу.
В Русі-Україні, як і в багатьох інших загарбаних монголо-татарами землях, встановлюється своєрідний окупаційний режим. З одного боку, завойовники прагнуть не знелюднювати краю, адже тоді він перетвориться на пустелю й ніякої вигоди їм не принесе. З іншого боку - регіон і так втратив багато своєї людності: певна частина загинула в боях, а чимало місцевого населення потрапило до полону. По-третє, слід було, за давньою традицією монголо-татар, до кореня знищити місцевих князів і бояр, щоб нікому було мститися й мати право на володіння чи управління цими землями в майбутньому. Але після здобуття основної поживи під час нападу татарина цікавило й наступне прибуткове визискування загарбаних земель.
На території Києва такий режим було встановлено дуже швидко. Величне європейське місто з населенням до 150 тисяч чоловік мало тепер лише 170 уцілілих дворів. Проте воно швидко відродилося. Так, папський нунцій (посол) Плано Карпіні, посланий папою до грізного хана, 1246 року бачить у Києві не суцільне згарище та відсутність людей, а, навпаки, всього через шість років після взяття й пограбування Києва перед послом постає хоча й зі слідами великого лиха, але живе місто. Про це свідчили й ті європейські купці, яких зустрів Плано Карпіні на вулицях і базарах міста. Із цього Карпіні робить закономірний висновок, що місто живе, бо живитися лише зовнішньою торгівлею воно не могло без підгодовування довколишніми селами. З іншого боку, присутність іноземних купців з Австрії, Греції, Італії, Польщі, Франції свідчила про можливість одержання цими купцями вагомого прибутку й гарантію від можливого грабунку, бо купець свій товар у ненадійне місце не повезе.
Плано Карпіні пише також про ту десятину, яку отримували монголо-татари як з майна, так і з людей. За ординськими звичаями переписувалося все населення, навіть немовлята, і з кожного бралася данина - з багатого і з бідного. Хто не платив данини - потрапляв у рабство. Горе було й тим, хто не зумів одружитися, чоловік чи жінка: їм обом також загрожувало рабство.
Даниною не обкладалися лише церковники та монастирі. Тут також виявилася гідна подиву далекоглядність ханської адміністрації. Заграванням з духовенством і ченцями монголо-татари хотіли показати місцевому населенню, що вони терпимі до чужої релігії, бо бачили істинність віри в людях. А задобрене духовенство не кликало народ до опору. Програвала тільки народна справа боротьби з ворогом.
З'явилися в лексиконі українців незнані раніше слова: баскак - намісник хана на якійсь території, його уповноважений; ярлик - право на володіння певною територією; ясир - живий товар, себто бранці, та ін.
Князі, які залишилися живими після нападу монголо-татарського війська й хотіли хоч якимсь чином управляти власними колишніми землями, змушені були їхати на поклін до хана в його резиденцію. Приниження було неймовірне, але такими були тодішні правила гри, й руські князі на них погодилися. Під час другої своєї поїздки до Золотої Орди великий князь Ярослав помер у довгій дорозі. Створився цілий прошарок так званих "татарських людей", які не бажали підлягати ніякій іншій владі, крім монголо-татарської, що становило небезпеку увічнення влади монголо-татар на українській землі.
На колись вільній землі на два століття запанував чорний морок страшного рабства, яке гнітило не лише тіло, а й душу волелюбного народу. Народ збирався з силами, щоб, вдало використавши міжнародне становище, разом завдати удару ворогові й визволитися з неволі не лише самому, а й іншим пригнобленим монголо-татарами народам.
На шляху безкарним, здавалося б, монголо-татарським ордам постала вільна частина українських земель, що не скорилася напасникові. Це було Галицько-Волинське князівство. Там вели постійну боротьбу такі справжні патріоти, як Данило Галицький, про розумну зовнішню політику якого йтиметься далі.
Розділ IV Зовнішня політика Галичини й Волині до об'єднання двох князівств
Коротенька передісторія Галицько-Волинського князівства полягала ось у чому. В 980-990 роках Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь і приєднав їх до своїх володінь як міста червенські. На Волині було засноване ним місто Володимир, що стало столицею цього краю. У Галичині ж центр політичного життя перемістився з Перемишля до Галича, поблизу якого знаходилися стратегічні карпатські соляні копальні. Правили Волинню й Галичиною різні князівські династії, про які згадуватимемо, виходячи з нашої тематики.
Історики для зручності часто об'єднують Галичину й Волинь у одне князівство, хоча чудово знають, що у XII і на початку XIII століття це були повністю самостійні князівства. Вони відрізнялися між собою навіть способом правління. До речі, чимало істориків вважають, що Галичина була оригінальною і в цій справі. Якщо Володимир та Москва за формою правління були абсолютистськими, а Новгород - республіканським, то Галичина була олігархічною, бо в ній не князь мав абсолютну владу, не віче обирало князя та інших вищих керівників республіки, а правила боярська олігархія, яка часто ні в що не ставила князя. Це призводило до серйозних політичних катаклізмів на цій багатостраждальній землі.
М. Карамзін цілком правий, коли намагається доводити, що після монголо-татарської навали навіть державна система цієї частини України стає відмінною від усіх інших частин колишньої Київської держави. Тепер кожне князівство змушене в силу політичних обставин і різних інтересів проводити свою й зовнішню політику. Наприклад, Новгород найбільшою для себе загрозою вважав навалу німецьких лицарів, Полоцьк мусив рахуватися з литовською небезпекою. Ростов і Суздаль побоювалися волзьких болгар. Київ знемагав від нападів половців. Галицько-Волинське ж князівство страждало від поляків та угрів.
Власне, можна цілком підтримати твердження деяких істориків, що після занепаду Києва як центру українських земель таким центром поступово, але впевнено стала Галицько-Волинська земля. Захована за болотами та лісами, прикрита ними від степових кочовиків, прихована певною мірою Карпатами від зазіхань поляків та мадярів, Галицько-Волинська земля після занепаду Києва переймає від нього не лише функції внутрішнього центру, а й зовнішньополітичні функції, Об'єднавшись 1199 року, ці два князівства у XIII столітті охоплювали 90 % населення, яке проживало в межах кордонів нинішньої України.
Але розповідь про початок самостійної політики князівств цього південно-західного регіону можна повести з князя Володимирка (1123-1153 рр.). По суті, він першим відокремився від Києва й потім активно протидіяв усім намаганням київських князів впливати на розвиток подій у Галичині. Багато прикрощів завдавав йому небіж Іван Берладник, який у боротьбі за владу наводив на Володимирка то поляків, то київських князів.
Володимирко проводив незалежну зовнішню політику. У боротьбі проти угорського короля Гейзи він спирався на союз із візантійським імператором Еммануїлом Комнином (сестра Володимирка була одружена з грецьким царевичем), а проти київського великого князя - на союз з його ворогом, суздальським князем Юрієм Довгоруким, Останній союз був скріплений шлюбом Воло-димиркового сина Ярослава з донькою Юрія.
Проте саме Володимиркові належить сумнівна честь порушення клятвеної присяги з цілуванням хреста. Він захопив у боротьбі з київським великим князем цілу Погоринську волость. Ізяслав об'єднався з угорським королем Гейзою й рушив походом на Володимирка. Припертий до стіни, Володимирко заприсягнувся Богом з цілуванням святого хреста, що відновить статус-кво. Та коли настав час повертати волость, Володимирко посміявся з посла Ізяслава, який нагадав йому про необхідність дотримання положень угоди. Вражений посол відбув додому, а клятвопорушник того ж дня нагло помер, що красномовно за свіжими враженнями розписано в літописі.
Спадкоємець його Ярослав (1153-1187 рр.) недаремно був названий Осмомислом, тобто "людиною, яка має вісім відчуттів". Людина палкої й сильної вдачі, Ярослав розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, тобто до нинішньої Молдови. Він встановив широкі дипломатичні зв'язки з візантійським імператором, угорським королем, німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою. Спирався він і на допомогу Юрія Довгорукого, а також зятя Ігоря Святославича, за якого віддав свою дочку, ту саму Ярославну, яка гірко оплакувала свого чоловіка, що потрапив у полон. До речі, у "Слові о полку Ігоревім" Осмомислові відводяться дуже теплі рядки характеристики: "Галицький Осмомисле-Ярославе! Ти високо сидиш на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські (тобто Карпати) своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти одчиняєш ворота київські: стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!" Це, мабуть, перший поетичний виклад зовнішньої політики одного з монархів середньовіччя.
Ярослав, маючи досить високі державні прибутки, не зупинявся навіть перед тим, щоб у разі необхідності найняти військо. Так, 1173 року він найняв у поляків військо за три тисячі гривень срібла. При ньому галицькі кораблі випливали Дністром у Чорне море, торгували з Олешшям у гирлі Дніпра, Галицькі рибалки ловили рибу в Дністровському лимані. У самому Галичі можна було зустріти купців зі сходу й заходу, тут перехрещувалися впливи Візантії й Західної Європи.
Проте Ярославові чинили сильний опір бояри. Вони не визнали його повторного шлюбу й дитину від цього шлюбу. А законний, так би мовити, син став п'яницею й гультіпакою. Бояри вигнали цього Володимира й запросили на престол Романа Мстиславича Волинського з роду Мономаховичів.
Це відразу ж призвело до великої чвари. Володимир утік до Угорщини шукати притулку й захисту. Король Бела НІ прийшов з військом, витіснив Романа й зайняв Галич. Але це була тільки форма, та не суть допомоги. Адже Бела III не повернув Галич Володимирові, а проголосив себе "королем Галичини" й залишив своїм намісником у Галичі сина Андрія. За нього був і угорський гарнізон, який дедалі більше виявляв свої чужинські настрої. На Галичині почалися заколоти проти угрів. Володимир утік з-під арешту до Фрідріха Барбаросси по допомогу. Імператор готувався до свого знаменитого хрестового походу й не хотів упритул перейматися галицькими справами. Але й зовсім втрачати на них вплив не захотів. Він доручив своєму васалові польському королеві Казимиру Справедливому допомогти Володимирові. З допомогою польських військ Володимир утвердився на галицькому престолі.
Але, як пише Орест Субтельний, Володимир став дуже залежним від бояр. "Цей прикрий епізод став типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об'єднує землі; бояри, побоюючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слабших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється інший сильний князь і не опановує ситуацією".
Два сини Володимира не повернулися з Угорщини. Тому Галичина відійшла до Романа Мстиславича. То був не перший у його бурхливому житті престол. На ньому він пробув недовго (з 1199 до 1205 р.), але уславив своє ймення навіки. Саме він об'єднав Галич і Волинь, надзвичайно зміцнив у цьому боярському гнізді княжу владу. Проте найбільші успіхи прийшли до Романа у зовнішній політиці. Після об'єднання Галичини й Волині Роман зайняв Київ, завдав поразки суздальським суперникам. За його князювання під одну руку потрапили всі князівства - української землі, за винятком Чернігівського, - Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське.
Щоб захистити свої землі, Роман здійснив низку нечувано сміливих походів проти половців. "Він кидався на поганих, - свідчить літописець, - як лев, був сердитий як рись, губив їх як крокодил, проходив через їхні землі як орел, а хоробрий був як тур, наслідуючи діда свого Мономаха, що понищив поганих ізмаїлтян, так званих половців". Цей літописець наголошує на тому, що іменем Романа половці лякали своїх дітей, Литовські хроністи згадують, що Роман запрягав полонених литовців у плуги й орав ними, звідки пішла приказка: "Ой, Романе, Романе, худо живеши, Литвою ореши".
Роман підтримував тісні стосунки з Візантією, Угорщиною, мав зносини з папою Інокентієм III. Зберігся переказ, ніби папа пропонував Романові королівську корону за прийняття католицтва, проте князь з обуренням відкинув пропозицію як неприйнятну. Дехто з істориків вважає це легендою. Проте подібне папа зробив стосовно сина Романа - Данила. Під кінець свого життя Роман втрутився в боротьбу двох династій німецької корони. І загинув він, потрапивши до засідки на польських землях (1205 р.).
Загибель його була передчасною не лише у звичайному розумінні цього слова. У Романа залишилося двоє малолітніх синів: Данилові було три роки, а Василькові - рік. Скориставшись їхнім малолітством, впливові бояри прогнали їх разом з вольовою матір'ю княгинею Анною. Вдова Романа з дітьми спочатку зачинилася у Володимирі-Волинському. Потім зі страху перед боярами вона втекла до Польщі. Польський король Лешко залишив її з меншим сином у себе, а старшого, Данила, відіслав до угорського короля Андрія. З цього часу розпочався майже 40-річний період, названий у літописі "великим мятежом". А для Данила з Васильком він позначився роками тяжких поневірянь по чужих дворах, з чужої ласки й милості. Можливо, саме тому братів з'єднувала така дружба, яку рідко можна зустріти між рідними.
Держава Романа перетворилася на жаданий предмет поділу між Польщею та Угорщиною, але вистачало й інших претендентів на цей ласий шматок. Додавали жару й властолюбні бояри. Спочатку вони запросили на князювання трьох братів Ігоревичів. Для багатьох бояр ця акція стала фатальною помилкою. Бо сини головного героя "Слова о полку Ігоревім" не бажали ділитися владою ні з ким. Конфлікт настільки загострився, що княжичі винищили майже п'ятсот бояр. Зголом Ігоревичів вигнали, а ще пізніше їх піймали і стратили. Потім бояри вчинили нечуване в середньовічній державі. Вони висунули та обрали князя зі свого середовища - Владислава Кормильчича.
З цим не могли змиритися ні двоє могутніх сусідів - польський та угорський королі, ні інші князі. Лешко та Андрій умовилися посадити в Галичині угорського королевича, який мав одружитися з польською княжною. Загалом під виглядом боротьби за справедливість Польща забрала собі частину Галичини з Перемишлем і Берестейщину. Молодим Романовичам залишалася тільки Волинь. Галичину знову окупувало угорське військо. Угри вже носилися з планами введення в Галичині церковної унії.
Скоро інтереси колишніх союзників, претендентів на галицький спадок, розійшлися. Андрій посварився з Лешком і за згодою останнього та галицьких бояр князем став новгородський князь Мстислав Удалий, Це сталося 1219 року. Данило тяжко пережив таке вирішення чужинцями долі його батьківщини, проте мусив змиритися й навіть одружився з донькою Мстислава, сподіваючись по його смерті посісти врешті-решт батьківський престол.
Подобные документы
Підкорення Київської Русі варягами. Початок князювання на Русі. Міжнародна політика князя Олега, Ігоря та Ольги, їх відмінні особливості. Особливості візиту Ольги до Константинополя. Політична діяльність Ольги після прийняття на Русі християнства.
реферат [20,9 K], добавлен 20.10.2010Біографічний нарис життя та особистісного становлення великої княгині Київської Русі Ольги, теорії її походження. Обставини шлюбу з князем Олегом, участь у державних справах. Помста Ольги за смерть чоловіка печенігам, зовнішня та внутрішня політика.
реферат [23,5 K], добавлен 24.10.2009Суспільний устрій слов’ян. Зовнішня політика київських князів. Розпад Київської Русі, боротьба з монголами. Виникнення козацтва, визвольна війна українського народу. Скасування кріпацтва. Революції, поразка Центральної Ради. Відбудова країни після війни.
учебное пособие [165,8 K], добавлен 24.11.2011Зовнішня політика та міжнародні стосунки Б. Хмельницького. Українсько-польські міжнародні відносини. Зв'язки з Туреччиною і Кримом. Розбудова Української козацької держави, її дипломатичі зв’язки. Монархізм Богдана Хмельницького. Зовнішня політика уряду.
курсовая работа [60,8 K], добавлен 12.12.2016Тривале князювання Ярослава Мудрого як апогей могутності Київської Русі. Внутрішня економіка держави. Зовнішня політика Ярослава та досягнення у внутрішній політиці. Русь на вершині культурного злету. Софія Київська як центр давньоруської освіченості.
реферат [25,2 K], добавлен 14.08.2009Виникнення і розвиток міст у Київській Русі, їх роль в розвитку економіки. Причини і наслідки розвитку одних типів міст і занепад інших. Грошова система Київської Русі, її зв'язок з торгівлею і виробництвом. Внутрішня і зовнішня торгівля, торгові шляхи.
курсовая работа [59,8 K], добавлен 05.07.2012Земельні відносини за часів Київської Русі в контексті політики, концепцій, ідей князів, що уособлювали в собі державу. Формування адміністративно-територіального утворення Київської Русі. Розвиток системи управління використанням та охороною земель.
курсовая работа [58,7 K], добавлен 02.03.2012Передумови утворення східнослов’янської держави. Виникнення, становлення і розквіт Київської Русі. Об’єднання земель і племен східних слов’ян. Розвиток державності на Русі в першій половині Х ст. Процес розпаду Київської Русі.
реферат [21,9 K], добавлен 13.09.2003Київська Русь на початку свого існування. Період розквіту, прийняття християнства Володимиром Великим. Монголо-татарська навала і занепад Київської Русі. Зовнішні відносини, державний устрій, економічне, соціальне життя та культура Київської Русі.
реферат [376,3 K], добавлен 06.02.2011Функції найвищих органів влади Київської Русі: великий князь, княжна рада, феодальні з’їзди. Елементи механізму політичної влади в Давньоруській державі. Місцеві органи управління Київської Русі. Суд, військо, церковна організація в Київській Русі.
курсовая работа [52,5 K], добавлен 20.01.2011
